Михайло НАЄНКО. Небеса забирають найкращих

НЕБЕСА ЗАБИРАЮТЬ НАЙКРАЩИХ

Минуло 9 (чи більше) днів, відколи не стало Ніли Зборовської. Доктора філології, у чомусь провокативного літературознавця, провідного науко­вого співробітника академічного Ін­ституту літератури ім.Т.Г.Шевченка. Після загадкової загибелі Соломії Пав­личко це — найболючіша втрата для нашої науки про літературу. Звичайно, на відрізку між їхнім відходом було іще кілька вознесінь на небеса, але пе­реважно науковців старших, а з їх­нього покоління...

Вона боролася з недугою близько двох років; минулої зими намітилося, було, якесь полегшення, вона навіть виїжджала на захисти дисертацій до Черкас як член Спеціалізованої вченої ради при там-тому університеті та науковий керівник одного з дисертантів, а потім...

За кілька днів до трагічного фіналу вона привітала мене есемескою зі Спасом, але й підтвердила, що пе­ребуває між життям і... Я нагадав їй Довженкове «ще наловимо рибки та наваримо юшки» (в неї був особли­вий смак до рибних ласощів), а о 7-й ранку в День Не­залежності — найприкріше: Ніна Бернадська, її подруга ще зі студентських літ, а нині професор «їхнього ж Ки­ївського університету, телефоном ледве вимовила: «О 2-й ночі Ніла відійшла... Похорон сьогодні ж о 14-й». Потім — кількаразові перемовини про транспорт, про обов'язковий від'їзд «до неї» (бо ж останні мі­сяці жила в маминому обійсті, кілометрів за двісті від Києва) — і ось ми вже біля Ніли, яку лаштують з хати до труни, що чекає на подвір'ї...

«Опущены веки, и мрамор чела...» На той надсонівський «мрамор чела» я так і не зважився глянути. Крім опущених вій, ні на що більше не хотілося дивитися; вони були невимовно красиві; як у Богородиці, котра за­пам'яталася мені ще з ікони «Успіння...» в батьківській хаті. Валентина Коваленко (доцент із Черкаського уні­верситету і голова Черкаської обласної організації НСПУ) вже під час траурної церемонії ніби сама собі щось по­вторила про Нілину красу навіть на фотографії з чорним крепом, а я все одно дивився тільки на спущені вії...

Потім (на цвинтарному мітингу) ми повторювали одне за одним (слідом за священиком та сільським го­ловою), що небеса відбирають собі найкращих, що односельці довго пишатимуться такою землячкою... Але що тепер важать ті слова?! Майже все село їх слухало (говорили ще письменник і професор Володимир По­ліщук із Черкаського університету, Наталка Лисенко з академічного Інституту літератури, університетська подруга Ніна Бернадська, потім Нілині аспірантки, які вже стали кандидатами наук і були біля неї в останні дні), але навряд чи усвідомлювало до кінця те село, яку зем­лячку оце проводжає воно в останню путь. Хтось пам'ятав, звичайно, про її відмінне навчання в рідній школі, про якісь там Нілині успіхи на науковій ниві, але де про це прочитаєш у далекому селі? Недавня універ­сальна енциклопедія «Черкащина» не приглянулася в Нілиному селі Рубаний Міст ні до жодної примітної по­статі, ні до неї самої...

Я знав Нілу протягом понад чверті століття. При­йшла вона після навчання в Київському університеті в академічний Інститут літератури, щоб стати аспірант­кою, випало їй «долати» ту аспірантуру аж у Казахстані, однак після блискучого захисту дисертації «там» її сяючі («як тЕрен, як терЕн») очі знову заблискотіли в Інститутському середовищі. Це був час, який сформу­вав тоді ціле гроно інститутських дівчат-дослідниць, дівчат, котрим судилося одними з перших ламати ка­нони соцреалістичного літературознавства і вписувати перші сторінки в літературознавство нове, з європей­ським обличчям і з прицілом на національний профіль. Соломія Павличко, Тамара Гундорова, Галина Сиваченко, Віра Агесва, Наталка Шумило, Елеонора Соло­вей, Наталка Овчаренко, Ніла Зборовська... Були в інститутській когорті й оригінальні науковці «сильної» статі — трохи старші чи молодші за них Володимир Моренець, Юрій Ковалів, Микола Сулима, Микола Бон­дар, Юрій Пелешенко, Лукаш Скупейко, Сергій Гальченко, Андрій Кравченко... Але перші скрипки грали (а почасти й досі грають) таки дівчата; вони опановували

ази нових (засуджуваних за радянських часів) літературознавчих методологій, гарячково (у своєму дусі) захищали до­кторські дисертації, часом покрикували одна на одну (це називалося в них «на­уковою дискусією») і в кінцевому на­слідку поздобували собі імена, без яких сьогодні годі уявити українську науку про літературу...

І ось перший вибух на полі їхніх дис­кусій — загибель Соломії Павличко. Як зараз бачу тривожну траурну церемонію в залі Києво-Могилянськоі академії, а біля вікна (на сходах, що єднали перший і дру­гий поверхи будівлі) ридма ридає Ніла Зборовська. У них із Соломією Павличко були особливі стосунки. Науковий вияв їх мені, мабуть, відомий трохи більше, ніж іншим, бо і в першої, і в другої довелося бути опонентом на захистах докторських дисертацій. Назви тільки того опонування були різними («провідна організація», «офіційний опо­нент»), але за змістом це одне й те саме. Я говорив із дисертантками не тільки про те, що лягло потім у мої опонентські відгуки, а й про те, що я назвав вище «особ­ливими стосунками» між Соломією і Нілою. Вони разом захоплювалися феміністичною критикою, публікували майже паралельно перші статті й монографії, а на яко­мусь етапі їхні наукові вподобання розосередилися: Со­ломія цілком віддалася становленню і розвитку українського модернізму (за радянських часів ним «лая­лися» нарівні з націоналізмом), а Ніла заглибилась у психоаналітику (отой фройдизм, якому від марксистського літературознавства перепадало і за буржуазність, і за патологізм, і за ідеалістичність). У повсякденному побуті вони перебували завжди не на далекій відстані, у що зрідка посвячували й мене. Одного разу, за кілька днів до загибелі, Соломія видзвонила мене, щоб дізнатися: куди поділася Ніла? Ви, тобто я, можете спитати в її чоловіка (Олега Павлова) про її зникнення, бо зі Львова пе­редали верстку її книжки, яку треба дуже швидко вичитати й передати у видавництво. Сяк-тяк уладнали цю ситуацію, а потім ще раз зустрілися, щоби дещо уточнити в якомусь новому Нілиному захопленні. Домовилися продовжити розмову перед самим Новим роком, але на мій дзвінок (була, здається, неділя чи су­бота) відповіла Соломіїна дочка («Мама в бібліотеці!»), а пізно ввечері 31-го грудня Віталій Дончик (а може, Григорій Сивокінь) доніс вістку, що Соломії вже немає... Тут не місце деталізувати пізніший факт, коли «за­цікавлена сторона» нищила книжку Н.Зборовської «Пришестя вічності», в якій був і есей «Моя Соломія Павличко». В інтерв'ю газеті «Україна молода» Ніла сказала, що вона той факт не лише пережила, а й ви­жила. І продовжила подальше своє наукове зростання, дійшовши (через захоплення фемінізмом) до голов­ного свого внеску о літературознавство — прищеп­лення українській науці фройдівського психоаналізу. «Психоаналіз дав змогу подивитися на фемінізм реалістично», — сказала вона в згаданому інтерв'ю. І не тільки на фемінізм. У своїх двох монографіях («Психо­аналіз і літературознавство», «Код української літера­тури») вона запропонувала «перечитати» всю нову (новітню) українську літературу за психоаналітичною методологію. По-різному можна ставитися до цього проекту: є в нього прихильники, а є й запеклі критики. В офіційному відгуку на дисертацію, що базувалася на цих монографіях, я теж висловив чимало незгод і по­бажань, але двох думок не було: це дуже значна робота талановитої дослідниці. В українському літературо­знавстві вона повинна була з'явитися, і належне місце в його майбутньому вона завжди займатиме.

От тільки не стало її авторки... Скінчилося все тра­диційно: кілька грудочок землі на віко Нілиної труни, «Вічна пам'ять» сільської півчі з двох жіночок та свя­щеника, похоронні мелодії духового оркестру і... неви­мовна печаль, що небеса так рано забирають до себе найкращу молодість. Бо що таке сорок із чимось років? Ще б працювати та працювати і прикрашати собою такий жорстокий і не завжди красивий світ...

Хай земля тобі буде пухом, дорога колего й мо­лодша подруго!

Михайло НАЄНКО

Джерело: Михайло НАЄНКО. Небеса забирають найкращих // Літературна Україна, 8 вересня 2011. - с.15