Юрко Ґудзь
Гнізда небесного вирію
Наприпочатку розповіді — двоє майже паралельних, з невидимим звідси контрапунктом видінь:
...у протилежному Бесарабському ринку напрямі невисока дівчинка підганяє лозиною табунець чудернацьких птахів; стиха видзвонюють одна об одну металеві пір’їни; ту процесію видить закам’янілий на постаменті Вождь, він раптом судомно смикається всім тілом, присідає від подиву й, крекчучи від натуги, обережно сповзає з постаменту, витягує з кишені штанів жменю якогось зчорнілого від часу зерна й прямо з долоні починає годувати тих птахів. А вони без поспіху й товкотнечі підходять до нього, клюють не зовсім смаковиту пашню й час од часу щось ґелґочуть по-своєму до нього. Птахи оточують гранітного Кондуктора півколом, й серед них він і сам на якусь мить стає схожим на довгошию й самотню чаплю, що ніяк не втрапить до рідного болота. Все те раптово щезає і...
Ми не чекали дива
Ми не творили диво
Ми просто дивились
Як риба заселює глиби
Як птахи заселюють хащі й повітря
Як люди заселюють душі свої
А нині всіх їх
Виганяють із їхніх жител.
(Іван Семененко)
Продовжимо нашу розповідь так... Одного ранку з небесної височини впало на землю неймовірної краси перо. Його загубив зі свого крила цар птахів Симург. Ось тоді пташина громада, якій вже давно набридли взаємні чвари, й вирішила розшукати свого повелителя. Вони знали, що наймення царя означає «тридцять птахів» і що його палац розташований на високій горі. Спершу окремі птахи не можуть здолати власної малодушності: соловей виправдовується тим, що кохає свою троянду, папуга — свою красу, заради якої мусить жити в клітці, куріпки не хочуть кидати свої пагорби, чапля — своє багно, а сова — давно обжиті руїни... Та врешті-решт вони розпочинають свою довгу й небезпечну мандрівку, долають семеро морів, з яких двоє останніх мають назви: «Запаморочення» і «Знищення». Багато мандрівників гине під час перельоту, чимало дезертирує. І лиш тридцять птахів досягають заповітної гори. Й саме там їм відкривається несподіване: вони всі — то і є цар Симург, «Симург» — це кожен з них і всі вони разом...
Давня перська легенда про дивну метаморфозу пташиної подорожі (в переказі Хорхе Луїса Борхеса) згадалася мені, коли я вперше зустрівся з птахами Аки Перейми. Вони позліталися з-за океану в зали Національного художнього музею й завмерли, очікуючи на щось... чи на когось. Поруч з журавлем — зозуля і голуб, навпроти бузька вигинає шию когут, а «птах, що ходить по воді» з подивом споглядає «птаха в швидкому леті». Все те птаство витворене з металобрухту за допомогою електрозварювання. Покинуті й забуті людьми рільничі знаряддя: старі коси, лопати, вила, граблі, лемехи плуга; господарські речі: сокири, пружини, садові ножиці, дворучні пилки, різноманітні гачки — перетворюються волею майстра в дивовижних і казкових птахів. Ніби десь далеко, за межею чужого сновидіння, стався безгучний вибух, і невмолима жорстока сила порозкидала урізнобіч приручені людиною речі, позбавила їх глузду, вирвавши з часопростору домашнього ритуального вжитку... Й ось тепер, наперекір тій силі, відбувається зворотна метаморфоза: збирання й поєднання у цілісність мистецьких творінь своїх дитячих снів і мрій, потаємних бажань і прагнень, власних пошуків «царя Симурга». Так у доробку американської мисткині українського походження Аки (Богумили) Клим-Перейми (народжена 1927 року в невеличкому польському містечку
Сєдльце в сім’ї вчителів) не лише скульптура. Навчалася вона в мистецьких
школах, в тих манітарних вузах Дейтона (1960-1963), пізніше спеціально вивчала
електрозварювання в технологічному інституті «Гобарт» в м. Трой (1967-1970).
Можна багато говорити і про її малярство, його праукраїнські джерела, синтезуючим
знаком яких є в Аки Перейми писанка – цілий світ, закодований у магічних
розписах (з 1986 р. вона щорічно виставляє колекції писанок, виконаних сестрою Танею
Осадцею, в США, а потім – в Україні); про її кераміку і поетичні тексти. І ось
тепер маємо гарну нагоду ближче й детальніше познайомитися з творчістю цієї
непересічної мисткині, в якій різні дослідники знаходять гармонію «Душі і Форми»
(Олександр Федорук), «Скарби прадавні», які «стереже Душа» (Євхаристія Шимчук).
Завдяки зусиллям фундації ім. Ольжича вийшов у світ великий, чудово оформлений
альбом «Ака Перейма». А я, оприлюднивши цю приємну новину, хочу знову
повернутися до покинутих моїх улюблених птахів…
Ці птахи і досі ще не
народжені
Небо своє пробивають
Дзьобами і крилами й
лапами
Пробити не можуть
Втомлені падають
На чорний жовток
Неба
в зоряних кра-п-ках…
(Іван Семененко)
Прадавня українська міфологія мислила Птаха як посередника між світом
живих та світом померлих пращурів, як вісника «Верхнього царства» – найвищого з
трьох ярусів світового дерева життя, образної моделі світобудови. Витворені в
просторі зіткнення й з’єднання різних стихій: вогню, повітря, металу; з’явлені
під недоречним поглядом невсипущих свідків неба, води й землі. Птахи Аки
Перейми мають свою внутрішню езотерику, пробують вирватися за межі суто
мистецького жанру. Ось що пишуть у своїй передмові до згаданого альбому
мистецтвознавці Володимир Підгора й Микола Маричевський: «Для Аки Перейми
потойбіччя завжди має подвійне значення: і як ТОЙ світ, і як земля предків по
інший бік океану. І чи не є вона сама птахою, що все своє життя співала українські
пісні (творила мистецтво), – і чи не мріяла повернутися «з вирію»? Орнаментально-графічні,
побудовані не на об’ємі, а на контурі ті лінії скульптури птахів мисткині – це
болючий і жорстокий слід птаха, й в той же час в цьому образі, у міцній
конструкції – його незнищенна основа. Ці «Божі посланці перебувають «у стані»,
мають «характер», тобто створені «з почуттями», відповідними до світобачення
художниці. Вона є, так би мовити, сковородинською людиною, бо постійно здійснює
«втечу від життя, в душу і долю», або, як сама формулює, – у «світ забуття»,
праці над твором». А відтак, наперекір і завдяки цьому забуттю, кожен птах
(його образ) сповнюється прихованого сенсу – стає вмістилищем для безпритульної
душі вже здійсненого творчого жесту. Вони, ці крилаті істоти, не завше мають
власні назви, скажімо, «журавель» чи «когут». І якщо замість слова «птах»
підставити споріднене за внутрішньою сутністю означення, то матимемо невеличкий
глосарій мешканців поцейбічного «вирію»: «Душа, що ходить по воді; «Душа
жіночого роду»; «Душа чоловічого роду»; «Душа, що сідає на землю»; Душа в
швидкому леті» ets.
Всі ми маленькі діти
Бо любим дивитися крізь щілинки
Як там за ними живуть поживають
Наші великі
Що вони роблять
Як вони ходять
Як пролітають по небу нічному
Як вони сваряться звідти на нас
Своїми великими пальцями
Як
затуляють ними наші маленькі щілинки.
(Іван Семененко)
Ось така відкритість світові видимого й невидимого, жива надконфесійна
сакральність вкрай необхідна сучасній культурі. То ж мистецтво, яке маємо нині,
в своїй більшості належить імітаторам неспроможним ні на що, окрім кволого продукування всіляких симулякрів. Це так звана «творчість» для своїх, мистецтво для зграї, для дегустаторів перестояного вина, в якому тепер одна гірка трутизна. Можна ще певний час маскувати це імітаторство постмодерними, структуральними теоріями, апологетикою різних деконструкцій. Але далі — куди, до кого, навіщо?..
Ака Перейма нікого не тягне за собою, нікому не нав’язує ні свій рай, ні свій «пташиний вирій». І трохи відігрівшись у ньому, вже мусиш сам шукати притулок, свої наймення для всього, що шурхотить недомальованими крилами й шкрябається в затемнені шиби буття...
P.S. Берегом тихої річки йде знайома нам дівчинка (тільки от коси у неї тепер чомусь сиві). Зупиняється, знімає з ніг сандалі, витрушує з них пісок, легким порухом відкидає волосся з чола й вже, ніби тримаючись за міцну батьківську руку, ні на кого не оглядаючись, не збавляючи кроку, йде собі далі...
Райський птах. 1997
Птах жіночого роду. 1994
Птах у швидкому леті. 1977
Журавель. 1979
Журавель. 1979
Чапля. 1979
Кераміка: миски і глечик
Ґудзь Ю. Гнізда небесного вирію // ArtLine. - №3, 1998. - С.50-51
Немає коментарів:
Дописати коментар