Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

вівторок, 21 серпня 2012 р.

Юрко Ґудзь. Гнізда небесного вирію (про творчість мисткині Аки (Богумили) Клим-Перейми)


Юрко Ґудзь

Гнізда небесного вирію

Наприпочатку розповіді двоє май­же паралельних, з невидимим звідси контрапунктом видінь:
...у протилежному Бесарабському ринку напрямі невисока дівчинка підга­няє лозиною табунець чудернацьких птахів; стиха видзвонюють одна об одну металеві пірїни; ту процесію видить закамянілий на постаменті Вождь, він раптом судомно смикається всім тілом, присідає від подиву й, крекчучи від нату­ги, обережно сповзає з постаменту, ви­тягує з кишені штанів жменю якогось зчорнілого від часу зерна й прямо з до­лоні починає годувати тих птахів. А вони без поспіху й товкотнечі підходять до нього, клюють не зовсім смаковиту паш­ню й час од часу щось ґелґочуть по-своєму до нього. Птахи оточують гранітного Кондуктора півколом, й се­ред них він і сам на якусь мить стає схо­жим на довгошию й самотню чаплю, що ніяк не втрапить до рідного болота. Все те раптово щезає і...

Ми не чекали дива
Ми не творили диво
Ми просто дивились
Як риба заселює глиби
Як птахи заселюють хащі й повітря
Як люди заселюють душі свої
А нині всіх їх
Виганяють із їхніх жител.
          (Іван Семененко)

Продовжимо нашу розповідь так... Одного ранку з небесної височини впа­ло на землю неймовірної краси перо. Його загубив зі свого крила цар птахів Симург. Ось тоді пташина громада, якій вже давно набридли взаємні чвари, й вирішила розшукати свого повелителя. Вони знали, що наймення царя означає «тридцять птахів» і що його палац розта­шований на високій горі. Спершу окремі птахи не можуть здолати власної мало­душності: соловей виправдовується тим, що кохає свою троянду, папуга свою красу, заради якої мусить жити в клітці, куріпки не хочуть кидати свої пагорби, чапля своє багно, а сова давно об­житі руїни... Та врешті-решт вони розпо­чинають свою довгу й небезпечну мандрівку, долають семеро морів, з яких двоє останніх мають назви: «Запа­морочення» і «Знищення». Багато мандрівників гине під час перельоту, чи­мало дезертирує. І лиш тридцять птахів досягають заповітної гори. Й саме там їм відкривається несподіване: вони всі — то і є цар Симург, «Симург» це ко­жен з них і всі вони разом...
Давня перська легенда про дивну метаморфозу пташиної подорожі (в пе­реказі Хорхе Луїса Борхеса) згадалася мені, коли я вперше зустрівся з птахами Аки Перейми. Вони позліталися з-за океану в зали Національного художньо­го музею й завмерли, очікуючи на щось... чи на когось. Поруч з журавлем — зозуля і голуб, навпроти бузька виги­нає шию когут, а «птах, що ходить по воді» з подивом споглядає «птаха в швидкому леті». Все те птаство витворе­не з металобрухту за допомогою електрозварювання. Покинуті й забуті людьми рільничі знаряддя: старі коси, лопати, вила, граблі, лемехи плуга; гос­подарські речі: сокири, пружини, садові ножиці, дворучні пилки, різноманітні гачки перетворюються волею майст­ра в дивовижних і казкових птахів. Ніби десь далеко, за межею чужого сно­видіння, стався безгучний вибух, і не­вмолима жорстока сила порозкидала урізнобіч приручені людиною речі, поз­бавила їх глузду, вирвавши з часопростору домашнього ритуального вжитку... Й ось тепер, наперекір тій силі, відбу­вається зворотна метаморфоза: зби­рання й поєднання у цілісність мистець­ких творінь своїх дитячих снів і мрій, по­таємних бажань і прагнень, власних по­шуків «царя Симурга». Так у доробку американської мисткині українського походження Аки (Богумили) Клим-Перейми (народжена 1927 року в невеличкому польському містечку Сєдльце в сім’ї вчителів) не лише скульптура. Навчалася вона в мистецьких школах, в тих манітарних вузах Дейтона (1960-1963), пізніше спеціально вивчала електрозварювання в технологічному інституті «Гобарт» в м. Трой (1967-1970). Можна багато говорити і про її малярство, його праукраїнські джерела, синтезуючим знаком яких є в Аки Перейми писанка – цілий світ, закодований у магічних розписах (з 1986 р. вона щорічно виставляє колекції писанок, виконаних сестрою Танею Осадцею, в США, а потім – в Україні); про її кераміку і поетичні тексти. І ось тепер маємо гарну нагоду ближче й детальніше познайомитися з творчістю цієї непересічної мисткині, в якій різні дослідники знаходять гармонію «Душі і Форми» (Олександр Федорук), «Скарби прадавні», які «стереже Душа» (Євхаристія Шимчук). Завдяки зусиллям фундації ім. Ольжича вийшов у світ великий, чудово оформлений альбом «Ака Перейма». А я, оприлюднивши цю приємну новину, хочу знову повернутися до покинутих моїх улюблених птахів…

Ці птахи і досі ще не народжені
Небо своє пробивають
Дзьобами і крилами й лапами
Пробити не можуть
Втомлені падають
На чорний жовток
Неба
         в зоряних кра-п-ках…
                    (Іван Семененко)

Прадавня українська міфологія мислила Птаха як посередника між світом живих та світом померлих пращурів, як вісника «Верхнього царства» – найвищого з трьох ярусів світового дерева життя, образної моделі світобудови. Витворені в просторі зіткнення й з’єднання різних стихій: вогню, повітря, металу; з’явлені під недоречним поглядом невсипущих свідків неба, води й землі. Птахи Аки Перейми мають свою внутрішню езотерику, пробують вирватися за межі суто мистецького жанру. Ось що пишуть у своїй передмові до згаданого альбому мистецтвознавці Володимир Підгора й Микола Маричевський: «Для Аки Перейми потойбіччя завжди має подвійне значення: і як ТОЙ світ, і як земля предків по інший бік океану. І чи не є вона сама птахою, що все своє життя співала українські пісні (творила мистецтво), – і чи не мріяла повернутися «з вирію»? Орнаментально-графічні, побудовані не на об’ємі, а на контурі ті лінії скульптури птахів мисткині – це болючий і жорстокий слід птаха, й в той же час в цьому образі, у міцній конструкції – його незнищенна основа. Ці «Божі посланці перебувають «у стані», мають «характер», тобто створені «з почуттями», відповідними до світобачення художниці. Вона є, так би мовити, сковородинською людиною, бо постійно здійснює «втечу від життя, в душу і долю», або, як сама формулює, – у «світ забуття», праці над твором». А відтак, наперекір і завдяки цьому забуттю, кожен птах (його образ) сповнюється прихованого сенсу – стає вмістилищем для безпритульної душі вже здійсненого творчого жесту. Вони, ці крилаті істоти, не завше мають власні назви, скажімо, «журавель» чи «когут». І якщо замість слова «птах» підставити споріднене за внутрішньою сутністю означення, то матимемо невеличкий глосарій мешканців поцейбічного «вирію»: «Душа, що ходить по воді; «Душа жіночого роду»; «Душа чоловічого роду»; «Душа, що сідає на землю»; Душа в швидкому леті» ets.

Всі ми маленькі діти
Бо любим дивитися крізь щілинки
Як там за ними живуть поживають
Наші великі
Що вони роблять
Як вони ходять
Як пролітають по небу нічному
Як вони сваряться звідти на нас
Своїми великими пальцями
Як затуляють ними наші маленькі щілинки.
          (Іван Семененко)

Ось така відкритість світові видимого й невидимого, жива надконфесійна сакральність вкрай необхідна сучасній культурі. То ж мистецтво, яке маємо нині, в своїй більшості належить імітаторам неспроможним ні на що, окрім кво­лого продукування всіляких симулякрів. Це так звана «творчість» для своїх, мистецтво для зграї, для дегуста­торів перестояного вина, в якому тепер одна гірка трутизна. Можна ще певний час маскувати це імітаторство постмодерними, структуральними теоріями, апологетикою різних деконструкцій. Але далі куди, до кого, навіщо?..
Ака Перейма нікого не тягне за собою, нікому не навязує ні свій рай, ні свій «пташиний вирій». І трохи відігрівшись у ньому, вже мусиш сам шукати притулок, свої наймення для всього, що шурхотить недомальованими крилами й шкрябається в затемнені шиби буття...

P.S. Берегом тихої річки йде знай­ома нам дівчинка (тільки от коси у неї тепер чомусь сиві). Зупиняється, знімає з ніг сандалі, витрушує з них пісок, легким порухом відкидає во­лосся з чола й вже, ніби тримаючись за міцну батьківську руку, ні на кого не оглядаючись, не збавляючи кро­ку, йде собі далі...


Райський птах. 1997
Птах жіночого роду. 1994
Птах у швидкому леті. 1977
Журавель. 1979
Журавель. 1979
Чапля. 1979
Кераміка: миски і глечик

 

Ґудзь Ю. Гнізда небесного вирію // ArtLine. - №3, 1998. - С.50-51

Немає коментарів:

Дописати коментар