Олександр Сопронюк. Українська реконкіста. «Я заберу себе мандрами…». Згадалося… задорожив

Пам’яті Ніли Зборовської

Олександр Сопронюк

УКРАЇНСЬКА РЕКОНКІСТА

«Я ЗАБЕРУ СЕБЕ МАНДРАМИ...». ЗГАДАЛОСЯ... ЗАДОРОЖИВ

Канів, Бучак. Там — Володимир Затуливітер, український поет першої руки. Його — вже в тих світах, але така жива філософська характерна пам'ятна сутність. 2002 року, в зимі, на Водохреще, ховав мистця з дру­зями — штивно, по-гайдамацьки... Літературно-меморіальний музей. Могила. Садиба. Сад. Болить. Дороге то все...

Полтавщина, Лубни. Василь Бар­ка, Василь Симоненко — од землі ці­єї обоє. Кров'ю. Долями — різними в часі, просторі, фізичному чині, але такими близькими за духом і посут­ньо. Вулиці їхніми іменами в місті вже живуть. Як і гетьманів — Калнишевського, Дорошенка. Князів Вишневецьких, Ярослава Мудрого, Григорія Сковороди... Знакова в Лубнах — імени Григора Тютюнника. На ній ко­лись перша на українських теренах аптека лікарських рослин живила-гоїла, од 1709 року. Так само перша, але вже газета, в Російській імперії, українською мовою, «Хлібороб*, з 1905 року виходила — чолили її ви­давці брати Шемети. Бойовий штаб Лубенської республіки 1918 року містився. Самому Григорові Тютюн­нику, трагічному класикові сучасної української літератури, цьогоріч — груднем місяцем — вісімдесят літніх зим виповнилося б... Затривожило. Повело. Отож, находився в своїх Луб­нах, наснажився-надихався...

Житомир. Попільня. Саверці. Парипси. Новоселиця. Автентична книжка, життя з тих часів, Ганни Демірської «Великдень у Романівці», що її нещодавно презентовано в Музеї Івана Гончара, саме напохваті була. Згадалась бабуся моя, по батькові, Олександра — звідсіль, з цих країв во­ни були — побут, мова, на вершину — письмо, «необлагороджене», справ­дешнє, первозданне, що й у книжці цій, неперейдено високій...

Нарешті вернув до Києва. Заземлив-заякорив. Роковини по смерті товариша — щільного, гус­того прозаїка Олеся Ульяненка: світ­лий сум од свіжої книжки в книгарні «Є», де він сам — про себе, в інтерв'ю: «Олесь Ульяненко: без цензури 1994-2010)», чесний спомин на могилі, на Байковому. Сорок день по Русланові Зайченку, так само другові, — про­відникові УНА-УНСО, що його ми поховали в Черкасах. Третє літо, як у засвітах — од 24 серпня! — соліст групи «Рутенія» Кость Єрофєєв...

Тишею зустрічаю 20-туукраїнську незалежність. Працюю — а кладу ряд­ки на папір головно ночами — захо­джу, з цікавого інтернетного дива, на царину Михайла Сидоржевського, в «Українську літературну га­зету»... Одійшло, думаю собі, горе, одбулося. В минулому вже... Ан - ні... позаяк у нови­нах — німотний інформацій­ний крик «Після тяжкої хво­роби сьогодні о 2-й годині ночі померла Ніла Зборовська...» Перед очі одразу став сьогорічний ювіляр В'ячеслав Медвідь (60 ще тільки літера­торові) і його сентенція від жовтня 1993 року, по загибелі поета Андрія Данченка: «Як­що смерть стає нашим по­всякденним явищем — маємо переглянути своє ставлення до життя»... Далі — розлогіше — «відомий літературознавець, доктор філологічних наук, провідний науко­вий співробітник Інституту літера­тури ім. Т. Г. Шевченка НАН України... «Танцююча зірка Тодося Осьмачки» миша (1996), «Феміністичні роз­думи. На карнавалі мертвих поцілунків» (1999), «Моя Леся Українка». Есей (2001), «Психоаналіз і літературо­знавство» (2005) — все це вже було, як у тумані.

Пам'ять, рублено, ста­ла висікати з минувшини дражливо-ранимі, по крові, болючі для Ніли цяти. 2000 року у видавництві Леоніда Фількінштейна «Факт» ви­йшла її книжка «Пришестя вічности. Моя Соломія Павличко». Десь із тиждень вона була на книжкових розпологах, по тому її вилучили і спалили. Юрко Ґудзь — наш спільний друг — безпосередньо перейнявся цим не­добрим чином. Надав йому розголо­су. У радіо, пресі. В «Кур'єрі Кривбасу» вийшов його есей «Слідами знищеної книги, або Втрачений ритуал (рай і вирій розіпнутих крил)».

Юрко Ґудзь... її слово в Немильні, його селі, на липневих поетичних читаннях, роздумах-спогадах про Художника «Липневий янгол», що їх зоорґанізовує щороку голова «Міжнароднього братства Юрія Ґудзя» Марія Рудак; «Юрко Ґудзь як істинна укра­їнська метафізична харизма»; «Неа­декватне прочитання...» — розкішно-вбивчий її есей про фальсифіка­цію образу письменника; нарешті «Юрко Ґудзь (Психометафізичний портрет)», ґрунтовна передмова до Юркової книжки «Барикади на Хрес­ті» (2009). Прикметно, що остання Нілина публікація, за життя, — саме фрагмент цієї статті в цьогорічній «Літературній Україні», за 11 серпня. Пам'ятається, як приїхала-принесла на читання жовті троянди, як горнула до грудей їх, до серця. Як присіла — надовго — мовчанням — біля Ґудзевої могили. Власне, про їхні людські і творчі взаємини, як на мене, книж­ка має зібратися — від року 1994-го, з Луцька, з тематичної конференції до ґерметизму в мистецтві, що на ній во­ни зазнайомилися... Забрав він її до се­бе, мовив хтось обережно в Інституті літератури. Як і той же Леонід Шурко, глибокий мій товариш, однокурсник Нілин, філолог, доцент-етнограф, що був за боярина на її весіллі — третій рік кафедра, університет, Україна без Шуркових очей і слова. «Поїдемо до нього, в Гатне. До його Спокою< — все обіцяла. Поїхали...

Запізналися ми з нею так.само, десь серединою 90-х. Пам'ять наразі висновує життєві, скопитА, вирізь­блені речі 98-го на Хрещатику страй­кували шахтарі. Там і здибалися ви­падком. Давав інтерв'ю телеканалові СТБ — і так переконливо говорив на камеру, що кореспонденка сприйня­ла мене за шахтаря. Ніла не віднаджу­вала — все це її поважно і по-доброму переймало. З цієї нагоди запросила на каву до хрещатицького «У Ґеорга». Я тоді кріпко богемив. Волосся, джинси об'вязом в чорну куцу хустку, «кроси»... Одне слово, все, як годиться. За кавою — просто на люди — піш­ла поезія. Зборовська не спиняла. Слухала. Тішилися. По якомусь часі на Пушкінську до всесвітньознаної кав'ярні, Ніла принесла щойновидану книжку. «Тут три сторінки — тобі і про тебе. Видаватимеш — усе пере­дам і слово окремішньо напишу», — тільки й кинула. І полилося: «Як Саша читав вірші...». Ні цифрових сторінок, ні розділу, ні навіть назви книжки!!! я не запам'ятав...

Книжка моя стала на часі...

— Марія [Рудак] просила, щоб, жи­вого чи мертвого, я привезла тебе на читання, до Юрка, в Немильню», — проказала в слухавку, коли пізнього вечора, 30 червня торік, зателефо­нував до неї. — Тобі все підготувала. Де ти?!». Я був тоді в лісі (Застугна, Васильків) у різьбяра, бандуриста Миколи Білоуса. Отож, не вийшло... Я з вами, тільки й сказав...

По тому часто-густо перетинали­ся — чи то в неї в Інституті, чи десь на каві, чи проводжав її — або ж до ректорату у справах, чи до господи письменниці Валерії Врублевської... Одначе зготовані матеріли так чи так, але до мене не потрапляли... Востаннє, телефонічно, перекину­лися словом місяців зо два тому. Жи­ва, але не зовсім здорова, спокійно сказала вона. Приїхати поки що не можу...

І вже, на превеликий сум і жаль, не зможе.

Треба робити було все в часі.

Мені...

Село Рубаний Міст Лисянського району Черкаської области забрало її з Києва навічно. Поховали так само о 2-й годині. Вдень.

...Зателефонував д-рові Миколі Сулимі — той потвердив: Ніли немає.

Набрав її звичний номер...

— Абонент недоступний, — звич­но проказав мобільний.

«Українська реконкіста» поза ме­жею?! Не вірю!" Де ти?! — висить у повітрі.

Сопронюк О. Українська реконкіста. «Я заберу себе мандрами…». Згадалося… задорожив // Українське слово. – №35, 31 серпня 2011. – С.9