Незабаром!

Незабаром побачить світ книга статей Юрка Ґудзя "Набережна під скелями".
Упорядник - Олег Левченко.

В Житомирі пройшов четвертий фестиваль-конкурс «Клекотень осені – 2012»

 
http://news.mbfportal.com/article/v_zhytomyri_projshov_chetvertyj_festyval_konkurs_klekoten_oseni_2012

Четвертий фестиваль-конкурс молодих поетів «Клекотень осені - 2012»

Четвертий фестиваль-конкурс молодих поетів «Клекотень осені - 2012»
Вівторок, 04 грудня 2012, 15:22 Д.Самаріна

Міжнародне поетичне братство Юрка Гудзя, редакція літературно-художнього журналу «Люблю+Слово» спільно з кафедрою українського літературознавства та компаративістики Навчально-наукового інституту філології та журналістики Житомирського державного університету ім.І. Франка провели четвертий фестиваль-конкурс молодих поетів «Клекотень осені - 2012».

Засновником фестивалю-конкурсу молодих поетів памяті Юрка Гудзя «Клекотень осені » був мистецтвознавець, етнограф, письменник, майстер декоративно-вжиткової творчості Анатолій Шевчук. І хоча його душа вже відійшла у вічність, та добру справу продовжують творити його однодумці.
Марія Масловська заступник директора ННІ філології та журналістики
Приємно те , що справу тих, хто так любив Україну, хто нею жив, продовжують і розвивають…
Галина Левченко докторант кафедри українського літературознавства та компаративістики
Цей конкурс саме для молоді, для цих людей..
Зазвичай у конкурсі беруть участь молоді поети початківці. Цьогоріч силою слова і новим баченням світу, що у чітких, а то й замислуватих фразах лягли на папір, змагалися і ділилися зі слухачами поети різного віку . Про нову поезію учасників конкурсу розповів голова журі, доктор філологічних наук, професор Петро Білоус.
Петро Білоус голова журі, доктор філологічних наук, професор
Вони тепер не пишуть твір на вільну тему аобо про Батьківщину, як колись, все більше показують себе, які є насправді.
Однією з призерок конкурсу стала аспірантка Катерина Марчук, в той час, коли поетеса давала нам інтерв’ю, про свою перемогу вона ще не знала.
Катерина Марчук номінантка конкурсу
Я вирішила взяти участ у конкурсі, бо побувала на батьківщині Гудзя, у школі де він вчився, поспілкувалась із людьми, з якими він спілкувався.

Джерело: http://www.tvradiozt.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=7559:-----l--2012r&catid=1:latest-news&Itemid=99

В Житомирі відбувся фінал конкурсу «Клекотень осені – 2012»

В Житомирі відбувся фінал конкурсу «Клекотень осені – 2012»

«Поезія повинна переплітатися з жилами…» саме ці рядки з поезії Юрка Гудзя стали кредом цьогорічного житомирського фестивалю-конкурсу «Клекотень осені - 2012».

Ось уже вчетверте в ННІ філології та журналістики ЖДУ ім. Івана Франка відзначали кращих поетів України. 30 листопада тут пройшов четвертий фестиваль-конкурс молодих поетів «Клекотень осені – 2012» пам`яті Юрка Гудзя. Засновником конкурсу свого часу став Анатолій Шевчук – мистецтвознавець, етнограф і письменник, якого зараз, нажаль, уже нема серед живих.

Організаторами конкурсу є Міжнародне поетичне братство Юрка Гудзя, редакція літературно-художнього журналу «Люблю+Слово», кафедра українського літературознавства та компаративістики ЖДУ ім. Івана Франка. Компетентне журі визначило 17 кращих учасників з великої кількості охочих взяти участь у конкурсі. А «журили» цьогоріч досвідченні у своїй справі люди – Петро Білоус, Ванда Чайковська, Володимир Білобровець, Олена Юрчук, Галина Левченко, Сніжана Чернюк, Костянтин Куліков та Олег Левченко.

Вікова категорія учасників вразила різноманітністю: від зовсім юних школярів, до людей старшого віку, які вже утвердилися у житті. Учасники, перед початком фестивальної частини конкурсу, переглянули відеоряд з фотографій та ексклюзивних відео з життя талановитого поета Юрка Гудзя..

Усі конкурсанти були нагородженні дипломами учасників в різних номінаціях і цінними подарунками. А ось перше місце отримали аж двоє учасників – Марія Хіміч, яка уже не вперше бере участь у цьому конкурсі, і Катерина Марчук. Друге місце розділили відразу троє учасників – Юлія Вербило, Марія Розбіцька та Володимир Вакуленко. Ну а третіми було обрано Юлію Довбню та Ніну Паламарчук.

-Перші спроби писати були ще в дитинстві, але планомірно і цілеспрямовано почала займатися літературою, коли вступила в ЖДУ ім. Івана Франка, і вже тоді я ввійшла до складу народного аматорського літературно- мистецького об`єднання «Оксія, - говорить Марія Хіміч – переможниця «Клекотень осені – 2012». - У мене є збірка, яка називається «Північ», вона побачила світ у квітні 2012 року. В цьому ж році вона стала книгою року в номінації найкращий літературний дебют і здобула премію Василя Якимовича в номінації «Проза». Я брала участь у «Клекотні» минулого року і посіла третє місце. Взагалі я часто беру участь в різноманітних фестивалях, конкурсах, наприклад у 2007 році я отримала заохочувальну премію в номінації «Проза» від Київського видавництва «Смолоскип».

Цей конкурс для мене є дуже близьким і дуже рідним, тому що я дуже поважаю творчість Юрка Гудзя. Він є одним з тих поетів, які перевернули мені свідомість на рівні з Булгаковим та Павичем, тому мені приємно бути зараз у приміщені серед людей, які знали Гудзя , і надихатися самим духом його творчості. А взагалі мене надихають мої оточуючі, рідні, мене може надихнути навіть зовсім незнайома людина.»

Голова журі Петро Білоус, цитуючи Ліну Костенко, відзначив, що дуже важко сучасним поетам використовувати звичайні і такі банальні слова для написання свого творіння, «…бо всі слова були уже чиїмись…». Учасниками «Клекотня…- 2012» були не лише жителі Житомирщини, і а гості з інших міст. Конкурсанти були задоволенні результатами і поділилися, що подібні конкурси є дуже потрібними сучасним поетам-делетантам, оскільки це їх перший крок до визнання.


Автори статті Вікторія Ейсмунт та Анна Кравчинська

Джерело: http://20minut.ua/Новости-Житомира/news/В-Житомирі-відбувся-фінал-конкурсу-Клекотень-осені-–-2012-10253841.html

Євген Лущиков. Postscriptum до 10 років мовчання

Postscriptum до 10 років мовчання.
(Хаотичний есей)

Юрко Ґудзь схожий на мене, чи пак я на нього. Звичайно це не схожість наших облич, навіть не тілес наших. Я страшенно не люблю вуса, у цьому, як про це каже його фото поганої якості на поганому папері із його книги, і вуса теж говорять про нашу несхожість (насправді вуса він носив не довго, але важливий сам факт носіння).
А чи схожість це взагалі, те, про що я намагаюсь поговорити із вами. Ні, це радше наша з ним близкість, як то кажуть, духовна. Сам Юрко, певно, говорив би про зв′язок мертвих і живих. Я радше скажу про зв′язок живих, я його відчуваю.
З Юрком я познайомився на занятті із літературної антропології, тоді мені прийшлася до душі розповідь професораа Поліщука про Юрка, на текст «Навпроти снігу». Відкрила ж мені його Ніла Зборовська своєю «Українською реконкістою», хоча реконкіста достоту Юркова.
Юрко і сам змусив собою зацікавитись. По-перше, коли я (як сам вже розумію) на довгий час осів у Житомирі, загорівся бажання прозондувати весь літпростір недавнього минулого і сучасного сього краю і, на диво собі, не знайшов жодного імені цікавого для себе, звичайно, крім Юрка. По-друге, щодень я проходжу вранці і ввечері двір, у якому Юрка було вбито.
Саме вбито, а не як постановила судмедекспертиза, буцімто, бідний чоловік ішов собі нічним Житомиром зайшов у двір районного військкомату і тут у нього трапився приступ падучої, на котру Юрко хворів – і це правда, від чого він впав і розбив голову. Але ось що з цього приводу пише Володимир Даниленко у статті "Останній мандрівний дяк української літератури": "Його знайшли з пробитою головою у глухому житомирському дворику. Офіційна версія смерті – удар об асфальт під час припадку. Але в приватній розмові один із лікарів сказав, що так провалити черепа можна було тільки сильним ударом, залізним предметом або від падіння головою вниз не нижче третього поверху. Існувала здогадка, що його смерть могла бути справою рук когось із ветеранів афганської авантюри. В житомирській пресі друкували уривки Юркового антивоєнного роману "Ісихія" і це могло когось роздратувати. Але кому був потрібний процес над морально скаліченими солдатами брежнєвської епохи? Зрештою, його смерть стала загадковою крапкою на недовгій дорозі його не менш загадкового життя".
Ще цікава деталь: під час недавньої бесіди Володимир Білобровець, котрий знав Ґудзя, розповів, що мав Юрко дивну звичку – він ніколи не ходив манівцями. Навіть білого дня завжди тримався людних вулиць...
Так ось 20 лютого сього року виповнюється 10 років як не стало Юрка Ґудзя.
* * *
Радістю для мене стало те, що на Львівському форумі сього року я абсолютно випадково натрапив на його книгу прози. І ця книга розкрила мені всю нашу з ним схожість.
Юрко пластичний і ритмічний прозаїк. Певно, як і більшість поетів, які починають писати прозу. Проте у Юркова пластика – це пластика світу і природи, це вібрації, які торкаються і колихають крізь літери. Безперечно, це – ісихазм. Споглядальна метафізика. Я мало вірю у потойбічність, тайновидіння, божевілля і сни. Більше вірю знакам мовчання. Юркове мовчання заміняє текст, літери сповнюються ритмом природи і довкілля витвореного рукою людською. Тому Юрко у своїй прозі – вправний оператор. Це зорова проза, насолода в якій – у спогляданні образу, який схожий у ній на танцівницю на подіумі: вона вміло крутиться перед зголоднілим до її тіла чоловіком, який від споглядання її п′яніє удвічі, а може, й в рази швидше.
Юрко, як думала Ніла Зборовська, увів у порубіжну літературу метафізику божевілля, як незвичайний досвід знання. Я чомусь вірю, що божевілля тут ні до чого. Те, що є божевіллям Юрковим, – усього-на-всього мовчання і споглядання. Вождь у Кізі теж увесь час мовчав. І сюди ж варто приплести проблему «селянського синдрому»: Юрко сам писав про те, що він житель села, і асоціював це із своєю українскістю. Інші доточують сюди рустикальність і не-рустикальність. Тут варто говорити про мовчання – саундшафт, а Юрко сам знав, що він модерний до останього абзацу. Саме абзацу, а не слова, як хотілося написати, бо йому, як мені здається, важливі більші відтинки тексту ніж одне, а чи навіть два слова, абзац підходить. Це як окрема фраза в музиці, яка складає увесь ритм, а він важливий навіть для Юркової сіленціографії, хоча й атональність важлива не менш.
«Не знаю ще, яке означення матимуть ці тексти. В них основними засобами вислову є мовні маргіналії, знаки мовчання – крапки, коми, апострофи, титли, дво- і трикрапки, вертикальні (мої улюблені) двокрапки... Слова в сілентивних (або ж – сіленціографічних) тихотворіннях відіграють лиш допоміжну роль... Може, це все так і назвати – сіленціографія?» - писав сам Юрко про себе.

* * *
Я не помилився від перших Юркових рядків: він був би другом Лишеги. Він ним і був – дізнавя я вже пізніше, і що найголовніше – я дізнався це зі слів самого Юрка, чи може із тиші? Можливо. Слова про Лишегу окутані тишею, це власне і є слова Лишеги, і здається зараз, що я просто бачу і чую Олега, як він це говорить: «Ти б краще в Глеваху привіз би [картину – Є.Л.]... Хай поруч сосен трохи побуде». Тиша.
Думаю зараз: чому ніколи з Лишегою про Юрка не говорив? Мабуть, і не варт було. Все одно про нього треба мовчати.
Цікава оказія: Юрко, знаний містифікатор, став засновником Лаврської школи, котрої насправді й не існувало, тобто в як таку школу ніхто не згуртовувався, просто Ґудзь об’єднав поезію Олега Лишеги, Івана Семененка, Миколи Воробйова на спільному поетичному вечорі і згодом – у публікації в альманасі „Артанія”. „Лаврська” – бо авторам у різний час доводилося працювати на території Києво-Печерської лаври, але зрозуміло, що основним об’єднуючим чинником виступило не це – а насамперед особливості поетики, поетичної вразливості, моральний імператив, свого роду „сковородинство” – усіх цих авторів Юрко Ґудзь назвав „щезниками”.

* * *
«...Найгіршого не сталося. Ми залишилися жити, хоча й не змогли бути разом. Ми збожеволіли, не здичавіли, не потрапили в будинок, означений складним словом, перший додаток якого був «рай»: райлікарня, райсуд, райтрупарня... Ми залишилися жити... Кожен окремо – найгірше відбувається не знами. Тільки от пам′ять, а – незалежно від нас, понад нами... щоразу, кожної ранньої весни над головою густішає пошум крил...» - Юрко читає мої слова. Тільки я думаю, що з нами сталося найгірше – ми розірвали живе, порізали по живому. Так робити не можна. Добре, що плоть уміє заживати, а люди вміють прощати. Я знаю, кому я мав сказати ці слова (може, я вже їх і казав – забування ще одна здатність людини). І Юрко знав, кому він ці слова процідив крізь тишу. Саме з цих слів почалося моє усвідомлення нашої з Юрком близькості.
Я завжди говорив, що найкращий засіб самозахисту – уникання, ігнорування, може навіть,у деякій мірі й зневага (яка виростає із двох попередніх методів, або призводить до них.
І Юрко цитує Бродського: «... можна повернутись на місце злочину, але повернутись на місце, де тебе принижували – неможливо...».
Я ненавиджу тих, хто принижує, не лише мене, а просто тих, хто робить це постійно. Юрко на таке, я чомусь упевнений, на таке не був здатний, він вище образ, бо знає, що таке тиша. Тиша могла б стати ідеальним замінником образ, бо образи – це слова, а той, хто їх любить зазвичай занадто багато їх говорить, і образа зазвичай зіткана зі слів.
Можливо, тому він втікав завжди до Немильні («Не-ми»), свого рідного села. Чомусь уперто уникав, того, що родився у іншому, навіть у іншому районі, хоча і сусідньому, але тільки родився, але дух предків був там – за два кілометри від станції Новоград-Волинський Другий.
Юрко втікав до Немильні навіть тоді, коли здавалося б влаштувався в столиці, знайшов, як на той час, шикарну роботу редактором у «Слові і Часі».
* * *
Сьогодні по десяти роках Юркового відходу його друзі говорять, що він є. Він живий, просто він поїхав надовго у Київ, чи ще куди, але він скоро повернеться. Як повертався завжди. І дасть бог повернеться зі своєю реконкістою, яка зараз актуальна як ніколи. Українська реконкіста – це наша війна, яка неминуче призведе до відродження, це відвоювання українського простору від російського культурного іга.
Але про всяк випадок, пам′ятай:

Урок історії, або Варіації на тему «Польоту над гніздом зозулі»

Коли вам скажуть: ви живете
в найкращому з існуючих суспільств,
в найгуманнішій в світі державі,
то знайте: до вас заговорила
СТІНА

Коли тобі скажуть: все, що діялось
в нашій імперії,
все, що в ній відбувається зараз,
все в ній – для твого блага,
знай: до тебе звертається
СТІНА

Коли ж тебе підведуть до СТІНИ,
обличчям до холодного каменю,
і, навіть, якщо замість куль
тобі в потилицю вженуть в транквілізатор,
знай: ще можна встигнути
на дно свідомості сховати
окраєць вільної небесної блакиті...
(із збірки Pjstscriptum до мовчання, 1990)

Євген Лущиков

2012

Джерело: http://lushchykov-y.blogspot.com/