АНАТОЛІЙ МЕФОДІЙОВИЧ ШЕВЧУК - мистецтвознавець, етнограф, письменник, перекладач, майстер декоративно-вжиткової творчости

31 березневим днем 2011 року на 56 році життя на високому злеті свого шляхетного чину одійшов від нас

АНАТОЛІЙ МЕФОДІЙОВИЧ ШЕВЧУК - мистецтвознавець, етнограф, письменник, перекладач, майстер декоративно-вжиткової творчости.

У всеукраїнському інтелектуальному, мистецькому світі, в культурному середовищі Житомира це велика втрата.

Сутности цього чоловіка вистачить і живим, і ще не народженим, що будуть жити його правдою, його гідністю, якої в маестро було так багато. Він був Оберегом нашого часу. Епоха випробувала його на мужність, на глибину знань. Він викликав епоху на захист високих ідеалів, на захист від антикультури, невігластва. Безсмертна душа його.

Вічна пам'ять...

 

Анатолій Шевчук володів високим рівнем професії мав високий моральний і культурний рівень, і величезну силу таланту, займав почесну громадську позицію.

Анатолій Мефодійович Шевчук народився 24 грудня 1954 року у смт. Дзержинськ (нині Романів) Житомирської области, Закінчив факультет інозем­них мов Житомирського державного педагогічного інституту імені І.Франка (1978). 17 років працював військовим перекладачем, згодом — завідувачем відділу образотворчого та декоративно-вжиткового мистецтва Житомирського училища культури і ми­стецтв ім. І.Огієнка (1997-2006), викладачем англійської мови Житомирського агроекологічного університету (2007-2008) і в.о. доц. катедри соціально-гуманітарних дисциплін Европейського університету (від 2009-гоі м. Житомира. Є фундатором Незалежного центру ми­стецтвознавчих та етнографічних досліджень Житомирського Полісся (діє від вересня 1999). Автор понад 170 наукових досліджень з історії образотворчого ми­стецтва, перекладознавства та етнографії у наукових збірниках, альманахах і журналах Києва, Житомира. Луганська та Рівного. Засновник серії мистецьких кни­жок для дітей та дорослих «Метелик» (із 2002), у якій йому належать тексти, англомовні переклади та ідея оформлення. Організатор і куратор мистецьких та етнографічних проектів у Житомирі й Києві (пересув­на виставка «З любов'ю до України» (2004-2005), «Хутір Маричевського» (2006), Друга всеукраїнська виставка витинанкарства «ВитАрт» (2007), «Батьківська хата: правитоки» (2007-2008), «Українськість глини Лесі Денисенко-Єременко» (2008), «Пра-Зна-Ковість» (ви­ставка творів Н.Галушко-Аксьоненко, 2008), «У пошу­ках білого полотна», «Прозірність новочасся» (вистав­ка творів малярства Н.Макарчук), «Шлях Орія», «Око й етнопростір» (групова виставка сучасного мистец­тва, присвячена пам'яті М.Маричевського, всі — 2009), «Мандри Юрка Ґудзя» (2009), «Нев'януча пастель» (до 50-річчя О.Слудковського, 2010), «Веселкою Іриди» (виставка творів Марини Вербицької, 2010) «Зернина етноправди» (виставка творів учнів Червоноармійської художньої школи, 2010). Був організатором науково-практичних конференцій, семінарів та круглих столів із питань декоративно-вжиткового мистецтва в Житомирі (2009-2010).

Анатолій Шевчук писав сценарії до документальних телевізійних фільмів про життєві й творчі долі мистців і майстрів народної творчости. У 1980- 1990-х створив серію українських чоловічих і жіночих сорочок та рушників, вирішених у народному стилі орнаментики поліського ткацтва.

Він автор навчально-методичних посібників із гри­фом Міністерства освіти і науки України: Ukrainian Folklore (for pupils and students of higher schools) (2004), English through Native Tales and the Ukrainian Diaspora of America (2005), Our Living English (2008, всі — Житомир).

Джерело: 31 березневим днем 2011 року на 56 році життя на високому злеті свого шляхетного чину одійшов від нас Анатолій Мефодійович Шевчук // Артанія. – №1 (22), 2011. – С.37

Олександр Сопронюк. Українська реконкіста. «Я заберу себе мандрами…». Згадалося… задорожив

Пам’яті Ніли Зборовської

Олександр Сопронюк

УКРАЇНСЬКА РЕКОНКІСТА

«Я ЗАБЕРУ СЕБЕ МАНДРАМИ...». ЗГАДАЛОСЯ... ЗАДОРОЖИВ

Канів, Бучак. Там — Володимир Затуливітер, український поет першої руки. Його — вже в тих світах, але така жива філософська характерна пам'ятна сутність. 2002 року, в зимі, на Водохреще, ховав мистця з дру­зями — штивно, по-гайдамацьки... Літературно-меморіальний музей. Могила. Садиба. Сад. Болить. Дороге то все...

Полтавщина, Лубни. Василь Бар­ка, Василь Симоненко — од землі ці­єї обоє. Кров'ю. Долями — різними в часі, просторі, фізичному чині, але такими близькими за духом і посут­ньо. Вулиці їхніми іменами в місті вже живуть. Як і гетьманів — Калнишевського, Дорошенка. Князів Вишневецьких, Ярослава Мудрого, Григорія Сковороди... Знакова в Лубнах — імени Григора Тютюнника. На ній ко­лись перша на українських теренах аптека лікарських рослин живила-гоїла, од 1709 року. Так само перша, але вже газета, в Російській імперії, українською мовою, «Хлібороб*, з 1905 року виходила — чолили її ви­давці брати Шемети. Бойовий штаб Лубенської республіки 1918 року містився. Самому Григорові Тютюн­нику, трагічному класикові сучасної української літератури, цьогоріч — груднем місяцем — вісімдесят літніх зим виповнилося б... Затривожило. Повело. Отож, находився в своїх Луб­нах, наснажився-надихався...

Житомир. Попільня. Саверці. Парипси. Новоселиця. Автентична книжка, життя з тих часів, Ганни Демірської «Великдень у Романівці», що її нещодавно презентовано в Музеї Івана Гончара, саме напохваті була. Згадалась бабуся моя, по батькові, Олександра — звідсіль, з цих країв во­ни були — побут, мова, на вершину — письмо, «необлагороджене», справ­дешнє, первозданне, що й у книжці цій, неперейдено високій...

Нарешті вернув до Києва. Заземлив-заякорив. Роковини по смерті товариша — щільного, гус­того прозаїка Олеся Ульяненка: світ­лий сум од свіжої книжки в книгарні «Є», де він сам — про себе, в інтерв'ю: «Олесь Ульяненко: без цензури 1994-2010)», чесний спомин на могилі, на Байковому. Сорок день по Русланові Зайченку, так само другові, — про­відникові УНА-УНСО, що його ми поховали в Черкасах. Третє літо, як у засвітах — од 24 серпня! — соліст групи «Рутенія» Кость Єрофєєв...

Тишею зустрічаю 20-туукраїнську незалежність. Працюю — а кладу ряд­ки на папір головно ночами — захо­джу, з цікавого інтернетного дива, на царину Михайла Сидоржевського, в «Українську літературну га­зету»... Одійшло, думаю собі, горе, одбулося. В минулому вже... Ан - ні... позаяк у нови­нах — німотний інформацій­ний крик «Після тяжкої хво­роби сьогодні о 2-й годині ночі померла Ніла Зборовська...» Перед очі одразу став сьогорічний ювіляр В'ячеслав Медвідь (60 ще тільки літера­торові) і його сентенція від жовтня 1993 року, по загибелі поета Андрія Данченка: «Як­що смерть стає нашим по­всякденним явищем — маємо переглянути своє ставлення до життя»... Далі — розлогіше — «відомий літературознавець, доктор філологічних наук, провідний науко­вий співробітник Інституту літера­тури ім. Т. Г. Шевченка НАН України... «Танцююча зірка Тодося Осьмачки» миша (1996), «Феміністичні роз­думи. На карнавалі мертвих поцілунків» (1999), «Моя Леся Українка». Есей (2001), «Психоаналіз і літературо­знавство» (2005) — все це вже було, як у тумані.

Пам'ять, рублено, ста­ла висікати з минувшини дражливо-ранимі, по крові, болючі для Ніли цяти. 2000 року у видавництві Леоніда Фількінштейна «Факт» ви­йшла її книжка «Пришестя вічности. Моя Соломія Павличко». Десь із тиждень вона була на книжкових розпологах, по тому її вилучили і спалили. Юрко Ґудзь — наш спільний друг — безпосередньо перейнявся цим не­добрим чином. Надав йому розголо­су. У радіо, пресі. В «Кур'єрі Кривбасу» вийшов його есей «Слідами знищеної книги, або Втрачений ритуал (рай і вирій розіпнутих крил)».

Юрко Ґудзь... її слово в Немильні, його селі, на липневих поетичних читаннях, роздумах-спогадах про Художника «Липневий янгол», що їх зоорґанізовує щороку голова «Міжнароднього братства Юрія Ґудзя» Марія Рудак; «Юрко Ґудзь як істинна укра­їнська метафізична харизма»; «Неа­декватне прочитання...» — розкішно-вбивчий її есей про фальсифіка­цію образу письменника; нарешті «Юрко Ґудзь (Психометафізичний портрет)», ґрунтовна передмова до Юркової книжки «Барикади на Хрес­ті» (2009). Прикметно, що остання Нілина публікація, за життя, — саме фрагмент цієї статті в цьогорічній «Літературній Україні», за 11 серпня. Пам'ятається, як приїхала-принесла на читання жовті троянди, як горнула до грудей їх, до серця. Як присіла — надовго — мовчанням — біля Ґудзевої могили. Власне, про їхні людські і творчі взаємини, як на мене, книж­ка має зібратися — від року 1994-го, з Луцька, з тематичної конференції до ґерметизму в мистецтві, що на ній во­ни зазнайомилися... Забрав він її до се­бе, мовив хтось обережно в Інституті літератури. Як і той же Леонід Шурко, глибокий мій товариш, однокурсник Нілин, філолог, доцент-етнограф, що був за боярина на її весіллі — третій рік кафедра, університет, Україна без Шуркових очей і слова. «Поїдемо до нього, в Гатне. До його Спокою< — все обіцяла. Поїхали...

Запізналися ми з нею так.само, десь серединою 90-х. Пам'ять наразі висновує життєві, скопитА, вирізь­блені речі 98-го на Хрещатику страй­кували шахтарі. Там і здибалися ви­падком. Давав інтерв'ю телеканалові СТБ — і так переконливо говорив на камеру, що кореспонденка сприйня­ла мене за шахтаря. Ніла не віднаджу­вала — все це її поважно і по-доброму переймало. З цієї нагоди запросила на каву до хрещатицького «У Ґеорга». Я тоді кріпко богемив. Волосся, джинси об'вязом в чорну куцу хустку, «кроси»... Одне слово, все, як годиться. За кавою — просто на люди — піш­ла поезія. Зборовська не спиняла. Слухала. Тішилися. По якомусь часі на Пушкінську до всесвітньознаної кав'ярні, Ніла принесла щойновидану книжку. «Тут три сторінки — тобі і про тебе. Видаватимеш — усе пере­дам і слово окремішньо напишу», — тільки й кинула. І полилося: «Як Саша читав вірші...». Ні цифрових сторінок, ні розділу, ні навіть назви книжки!!! я не запам'ятав...

Книжка моя стала на часі...

— Марія [Рудак] просила, щоб, жи­вого чи мертвого, я привезла тебе на читання, до Юрка, в Немильню», — проказала в слухавку, коли пізнього вечора, 30 червня торік, зателефо­нував до неї. — Тобі все підготувала. Де ти?!». Я був тоді в лісі (Застугна, Васильків) у різьбяра, бандуриста Миколи Білоуса. Отож, не вийшло... Я з вами, тільки й сказав...

По тому часто-густо перетинали­ся — чи то в неї в Інституті, чи десь на каві, чи проводжав її — або ж до ректорату у справах, чи до господи письменниці Валерії Врублевської... Одначе зготовані матеріли так чи так, але до мене не потрапляли... Востаннє, телефонічно, перекину­лися словом місяців зо два тому. Жи­ва, але не зовсім здорова, спокійно сказала вона. Приїхати поки що не можу...

І вже, на превеликий сум і жаль, не зможе.

Треба робити було все в часі.

Мені...

Село Рубаний Міст Лисянського району Черкаської области забрало її з Києва навічно. Поховали так само о 2-й годині. Вдень.

...Зателефонував д-рові Миколі Сулимі — той потвердив: Ніли немає.

Набрав її звичний номер...

— Абонент недоступний, — звич­но проказав мобільний.

«Українська реконкіста» поза ме­жею?! Не вірю!" Де ти?! — висить у повітрі.

Сопронюк О. Українська реконкіста. «Я заберу себе мандрами…». Згадалося… задорожив // Українське слово. – №35, 31 серпня 2011. – С.9

Третій фестиваль-конкурс молодих поетів Житомирщини "КЛЕКОТЕНЬ ОСЕНІ - 2011" пам’яті Юрка Ґудзя

 

Третій фестиваль-конкурс

молодих поетів Житомирщини

"КЛЕКОТЕНЬ ОСЕНІ - 2011"

пам’яті Юрка Ґудзя

  

Конкурс засновано Анатолієм Мефодійовичем Шевчуком,

фундатором Незалежного Центру мистецтвознавчих

та етнографічних досліджень Житомирського Полісся

Конкурс проводиться з 2008 року. Метою конкурсу є вшанування імені Юрка Ґудзя, збереження художніх традицій, які привніс цей автор в українську літературу.

Організатори: Міжнародне поетичне братство Юрка Ґудзя, редакція літературно-художнього журналу «Люблю+Слово», кафедра українського літературознавства та компаративістики ННІ філології та журналістики Житомирського державного університету ім. Івана Франка.

Старт: 15 вересня 2011 р.

Жанри: поезія.

Мова: українська.

Учасники: школярі та студенти.

Оцінка творів: відбувається у два етапи (конкурсний, фестивальний).

Конкурсний: попередній відбір надісланих творів членами журі та редколегії журналу «Люблю+Слово» тих авторів, що візьмуть участь у другому етапі конкурсу;

Фестивальний: автори зачитують свої поетичні твори зі сцени перед членами журі.

Підсумок: результати оголошуються по завершенню другого етапу конкурсу.

Відзнака: учасники конкурсу винагороджуються дипломами та цінними подарунками, твори переможців конкурсу будуть опубліковані в літературно-художньому журналі «Люблю+Слово».

Подання рукописів: в одному примірнику у друкованому вигляді на адресу: 10008, м. Житомир, вул. Велика Бердичівська, 40, к. 303 (кафедра українського літературознавства та компаративістики ННІ філології та журналістики Житомирського державного університету ім. Івана Франка, з поміткою «На конкурс «Клекотень осені – 2011») та в електронному вигляді на поштову скриньку ygoodz@ukr.net

Журі не розглядає твори, які:

1. Носять антиукраїнський характер;

2. Мають антирелігійне, шовіністичне або антисемітське спрямування;

3. Порнографічні твори, а також твори, в яких вживається ненормативна лексика.

Вимоги до оформлення: А4, формат – Word RTF, кегель – 12 пт., інтервал – 1,5 пт., об’єм – до 10 сторінок. Разом із творами (тексти в паперовому та електронному вигляді) на конкурс надсилати коротку авто­біографію, фотографію й точну адресу.

Місце та час проведення: 12 жовтня 2011 р. о 12:00 год. у приміщенні Навчально-наукового інституту філології та журналістики Житомирського державного університету ім. Івана Франка, ауд. 101.

Журі: Петро Білоус, Ванда Чайковська, Володимир Білобровець, Марія Рудак, Олена Юрчук, Галина Левченко, Сніжана Чернюк, Людмила Золотюк, Анатолій Сірик, Костянтин Куліков, Світлана Штатська, Віталій Правдицький.

Галина Тарасюк. Таємничий код Ніли Зборовської

Таємничий код Ніли Зборовської

Передчасна смерть Ніли Зборовської приголомшила своєю жорстокою несправедливістю, бо ж, попри страшний діагноз, я все-таки вірила, що Бог продовжить її дні на цім світі, хоч і занадто незатишного для неї, людини не від світу цього…

На щастя, Ніла  була однією з немногих обраних і покликаних від світу Божого, Богом задуманого,  ідеально-гармонійного, де щирість, добро і правда  - справжні, і світло від них не ріже очі, а просвітлює  і присвітлює...
Можливо, світу майбутнього, але аж ніяк не теперішнього,  оцього, перетвореного нами, друкованими-цивілізованими, на торговисько марнослав´я, театр абсурду, кривавий ринг, де  або ти когось дубасиш, або дубасять тебе.  Їй теж перепадало  від агресивного захланного конформізму, готового продати рідну маму і дочку рідну... Тому часто навіть  свята наївність не могла вирятувала  Нілу від душевних катаклізмів.  Рятувало інше, те, що насправді Ніла жила на грані майбутнього і... минулого, за власними  правилами честі, закоріненими у звичаєвих законах її селянського українського роду і народу, що своєю чергою були для нас, нині сущих як нація не тільки запорукою виживання, а й продовженням у безсмерті. Звідси стає зрозумілою її незбагненна, при всій своїй духовній нетутешності,  конкретність   у  глибоко національній ментальності,  у своєму призначенні вченого-літературознавця (доказом чого є її фундаментальна наукова праця «Код української літератури», написана з позиції правдивого патріотичного таланту), врешті, у своїх вчинках: тільки  вона здатна була пожертвувати власним часом, щоб відредагувати чималий обсягом твір колеги лише тому, що він містив унікальний науково-історичний матеріал, тільки вона  вміла стати на захист несправедливо неоціненого  митця...
Це ті основоположні риси українського національного характеру, розгублені нами у  нескінченній  війні  з власною свободою за власну державність, які збереглися крицево у ніжній і милосердній душі цієї тендітної і красивої  істино української ЖІНКИ, посланої нам з нашого минулого і майбутнього, щоб ми по-іншому подивилися на свій світ... Несправедливо передчасний її відхід...І навіть у тому, що пішла вона від нас у великий для неї день - День Незалежності. А може,  Ніла Зборовська просто передчасно виконала свою земну місію і пішла туди, звідки прийшла - у свої білі оболоки, у свої високі й чисті небеса, щоб ще й звідти присвітити нам дорогу. Дорогу до себе? Відповідь на це риторичне запитання - у Господа Бога.
А нам зосталася  пекуча скорбота і нерозгаданий код  таємничої,  небуденної, безмежно талановитої  української душі Ніли Зборовської, яка сподобилась у Всевишнього  вознестися  в Небеса  в найдорожче для неї свято - День Незалежності України. Земля пухом, світла  пам´ять і Царство небесне Тобі, Нілочко - свічечко наша... 

Галина Тарасюк

Джерело: http://bukvoid.com.ua/digest/2011/08/30/111420.html



Померла Ніла Зборовська
24 серпня о 2 годині ночі після важкої хвороби померла відомий літературознавець, доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України Ніла Зборовська, – повідомляє УЛГ.
Похорон відбувся 24 серпня у селі Рубаний Міст Лисянського району Черкаської області.
Ніла Зборовська (народилася 27 вересня 1962 року) – письменниця, літературознавець, психоаналітик, працювала старшим науковим співробітником Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, автор численних статей, есеїв, романів, досліджень: «Танцююча зірка» Тодося Осьмачки» (1996), «Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків» (1999), «Моя Леся Українка. Есей» (2001), «Психоаналіз і літературознавство» (2005), «Код української літератури» (2006) та ін.

http://magnetit.livejournal.com/544379.html