Юрко Ґудзь. Різдво самотніх. Поетика і апофатика Юрія Тарнавського

Юрко ҐУДЗЬ

РІЗДВО САМОТНІХ
Поетика і апофатика Юрія Тарнавського

гір унд дорд: тут і там...
(підручник іншої мови)

...Найбільше, що вражає в поезіях Юрія Тарнавського — це рівень досягнутої (і осягнутої) свободи. Можна й так назвати її — версифікаційна свобода. Але то буде лиш поверхове означення надзвичайно цікавого явища, котрим є такого гатунку поетич¬ний дискурс. Бо ж свобода — то не щось раз і назавше докончене. Це те, що постійно вимагає свого здійснення і оживлення в часопросторі двох паралельних напрямків — власного тексту і особистої долі. Їхні видимі перехрестя і контрапункти, не стіль¬ки заперечують класичну геометрію, скільки дають змогу переконатися в існуванні законів якоїсь іншої надреальності... Вся література (і поезія — зокрема) — це з'явлення штучні, непри¬родні, оперті перш за все на підложжя свободи. Так само не¬можливо бути свобідним і живим лиш завдяки традиції, культу¬рі, суспільним нормам... Бо (знову ж таки) свобода — це мож¬ливість відновлення й оживлення здатності переродження, Пре¬ображення в собі органічних (неживих) набутків — тіла, долі, письма... Ось тоді й відбувається диво зустрічі з іншим, диво повторного народження, болючий подив неминучого чину — сирітства, й збування його, і не лише в межах тексту:
«Ціле пообіддя ми сиділи під нахмуреним чолом неба, тримаю¬чи одне одного, як свічки. Сіль росою мерехтіла на краях стокро¬ток. Трава ревіла, мов пожежа. Вона сягала неба. Вода, мов оскаженілий голошкірий дикун, гасала між хижами, рослинами, зві¬рятами. Час од часу вона ставала й гатила себе в груди мокрими кулаками. Квіти міряли час, як стрічки різних барв.
Я ледь-ледь чув, як ти шептала про кохання. Ти ще не знала його мови. [...] Твоє дитинство лежало зламане, немов сірник. Побіч лежало моє. [...] Я нахилився до тебе в Фотелі своєї крови. Ко¬лір твоїх очей здавався теплом на моїм обличчі. Щастя так само не уникнути, як і смерти. Життя має жилки, немов листок. Тра¬ва тріщала довкруги нас. Дощ димом здіймався в небо. Душа часа¬ми може мати колір і форму басейну».
Свобода — це і є Ніщо... Не лише в сартрівському розумін¬ні, не тільки в сенсі мідночолих даосів. В нашому випадку — це часопростір трагічного здолання, збування і забування людиною себе як носія мови — перш за все і наприкінці всього... Тут стає зримою і відчутною ілюзорність і марнота будь-яких ієрархій: не-я, не ми користуємось мовою, це вона перетворює нас у своє невмолиме знаряддя. Читальник має там перед очима не просто шмат доконаного і відчуженого часом написання тексту... Там є волання і шепіт, є шелест і шурхіт зідраної живцем на потреби письма шкіри, — крик людського єства під тягарем не¬обхідності виконання акту свободи. Мова, мов глухоніма і тро¬хи не сповна розуму жінка, бере до рук недогризок нашого ті¬ла, гріє його поміж долонь своїм диханням, а тоді, немов граю¬чись, кришить у жмені оживлену плоть і розсипає ті крихти під вікнами, на поживу голодним і безпритульним птахам невимов¬ного... Там навіть смерть проживається, як народження, як по¬вернення до самого себе:
«Вони кинули його на шпитальне ліжко, як в'язку хмизу на до¬лівку. Страшно подумати, як подібною до дерева під корою є наша шкіра. Біль, як вогонь, ревів у його тілі. Його очі тріскали, як по¬ліна. Шкіри не можна було доторкнутися. Та вже ж надія воруши¬лася в нім, як у вікні фіранка. Йому здавалося, що він чув кроки жінки, на яку чекав ціле життя, зараз за рогом своєї вилиці. Та це тільки його молодша сестра рисувала його останній портрет.
На ранок, широкоплечі янголи вже викорчовували коріння коль¬ору біля кутиків його уст».
А починалося все досить буденно...
... Двадцятого грудня 1958 року в кав'ярні «Павич», у Нью-Йорку, зібралися молоді українські літератори й, смакуючи чор¬ний трунок, вирішили утворити поетичне об’єднання модерно¬го напрямку. Практичне здійснення цього задуму відбулося тро¬хи пізніше, коли вже 1959 року почав виходити щорічник «Но¬ві поезії» (НП), а шестеро поетів — Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський, Патриція Килина, Богдан Рубчак, Женя Васильків¬ська та Емма Андієвська, — котрі його видавали, почали вже офіційно називати себе «нью-йоркською групою» (НЙГ). Літе¬ра «Н» в тій абревіатурі особисто для мене означує не тільки прив'язку до місця з'яви об'єднання, але й певну якісну домінанту: щось суттєво нове, незвичне, незашорене будь-якими ідеологічними рамцями... У своїй короткій літературній біогра¬фії «Босоніж додому» Юрій Тарнавський пише:
«НЙГ не була літературною школою, а групою людей, яких об'єднало зацікавлення літературою, в першу чергу нетрадиційною поезією. Була це реакція проти стилів, що існували в українській літературі того часу, як на еміграції, так і в Україні... Звертали¬ся ми виключно до особистих тем, свідомо цураючись патріотич¬них. Це було головне, що насправді нас єднало. [...] В додатку, ми відчували, що українська література лишилася цілком поза модер¬ними літературними рухами західного світу і що нашим обов'язком було це змінити».
... Отже, з часу виникнення НЙГ минуло кілька десятиліть. З огляду на літературну долю вже згаданих імен (та й інших, не названих у межах короткого вступу) маємо ствердити: свій «бій за українську літературу» — за утвердження в ній суттєвих і сти¬лістичних новацій, за можливість підняти планку внутрішньої свободи в з'явлених текстах на рівень світової літератури — «нью-йоркці» виграли. Це — там, на теренах, не підлеглих істо¬ричним рішенням і постановам пленумів СПУ. В самій країні У літературна ситуація, на жаль, склалася дещо інакше... Але це тема для окремої розмови, тут торкатися її не будемо...
На сьогодні Юрій Тарнавський є автором небагатьох, пре¬красно виданих і зі смаком оформлених книг поезії й прози, ви¬соко поцінованих не лише професійними критиками, а й звичайними читальниками на різних континентах*.
У поетичному циклі «Анкети», написаному 1968 року, ось як Ю.Тарнавський окреслює видимі межі цього свого тексту:
«Анкети є рядом роздумувань, разом двадцять пять, над слідуючою фізичною ситуацією: людина стоїть перед мушлею в лазничці, з руками під струменем води, що тече з крана. На стіні над мушлею — дзеркало, в якім відбивається обличчя людини. Вікно в стіні праворуч мушлі дещо прочинене, й знадвору доноситься шум авто, що проїжджає мимо. Ситуація навмисне нейтральна. Роз¬думування підсумовують мій тодішній погляд на людину й світ. [...] Це, мабуть, найдальше, що може бути від віршів. Мова канцелярна. Цьому протиставиться майже цілковита метафоричність семантики (літеральність мови)».
Водночас поетичний серіал Юрія Тарнавського є спробою метафізичного анкетування прихованих сутностей, потаємних властивостей речей і відчуттів, що складають внутрішній і зовнішній світ людини. Річчю тут є не тільки реальний предмет, це може бути і якась невидима субстанція, що стукається, шкряба¬ється в двері буття, вимагає від автора приналежне їй в цьому світі означення, окреслення, називання. В цьому сенсі, мабуть, слід розуміти вживлений у прирученні мізки сучасників термін «приреченість» — але ж це якась там фатальна безвихідь, підлеглість надособистим силам і обставинам, а, найперше, як усві¬домлена підпорядкованість мові, приреченість людини на осо¬бисте промовлення, на речення — неминуче і неминуще омовлення світу. Поряд з творцем всього сущого, прерогативою лю¬дини залишається функція називання. Але називати — це ще й звати, кликати, повертати із темряві небуття загублені нами наймення... Тут сам автор «Анкет» (а поруч з ним — і читаль¬ник) стає онтологічним резонатором — відгукується на чийсь поклик на чиєсь називання. Він раптом відчуває, як у ньому са¬мому починає пульсувати друге серце — його власне ім'я, ожив¬лене тим наданкетним відгуком. Бо відгукнутися — то є наша спромога встигнути відчути в собі (в тілі Тексту) живий центр сущого, зберегти в ньому дитяче здивування таїною нашої співприсутності у світі...
Більш точніше й найконкретніше особисті стосунки з мовою визначає сам автор. В одному із своїх інтерв'ю Юрій Тарнав¬ський говорить: «... Я думаю, що найбільш важливим, що я зробив, було очищен¬ня української мови від «поетичності», від різного роду кліше (і фо¬нетичних, і морфологічних, і синтаксичних, і семантичних), якими була засмічена українська література. Я не знаю когось, щоб так писав по-українськи передо мною, як я. (Семенко старався епату¬вати читача своїми творами, і, коли вживав прозаїзми, було яс¬но, яких штампів він уникає; я ж писав так, ніби тих штампів не було, бо, властиво, я їх не знав). Отже, замість того, щоб буду¬вати твір з існуючих поетичних елементів (цеглин), я творив його з елементів мови (з глини). [...] Теж думаю, що моє вживання ме¬тафори не як оздоби, а як головного носія інформації у творі є корисною розробкою літературної техніки, яка дає письменникові нові можливості. Тут дається читачеві більше волі, щоб відтво¬рити твір у своїй уяві».
Напевно, саме тут починає діяти закон поетичної апофатики, в якому найважливіші, найсуттєвіші для автора речі ствер¬джуються не безпосередньо, а через умовне заперечення, коли найінтимніші покази про власний шлях до Істини залишаються на рівні інтонації, метафори як засобу врівноваження слова мовчанням, особистого усвідомлення і найостанніших свідчень. Мабуть, не випадково назви поетичних збірок Юрія Тарнавського мають свій, «апофатичний», характер: «Поезії про ні¬що...», «Без нічого», «Їх немає...»
Світ природи і світ свободи: поміж ними кентавр — людина-номінатор, істота, що здирає з себе коросту непотрібного (не-потребного) досвіду вживання й стає автором — тим, хто при¬рощує до теренів сущого нові території людського духу...
Поет (в нашому випадку — автор «Анкет» Юрій Тарнавський) і є цією людиною, звільненою за посередництвом Тексту від випадкових обставин часу і простору: я там, де мусів бути, я там, де є, я там, де зостануся з вами...
Життя відбулося... І не лише в словах… Найчастіше — в ста¬ні, для якого слова виявилися замалі. Їх — як одіж дитячу, придбану на виріст — намагається зодягти на доросле (заросле травою милосердного забуття) тіло невтомний чоловік, схожий на подорожнього ченця-бернардинця, що десь ось тут, непода¬лік, заховав під кущем свою Коричневу рясу й мотузок-підперезник, переодягнувся в короткі, незашорені на колінах штан¬ці, кроси, легку безрукавку та й рушив по світу, на марафонську дистанцію... пошуків щастя? самого себе? нерозтраченої материзни? Бог його знає... А нам залишається шанс бодай частко¬во віднайти відповіді на ці запитання в авторських текстах...

* Біографічні дані про Ю. Тарнавського читач може знайти в статті Валерія Шевчука «У пошуках землі обітованної...» — журнал «Україна». — №10. — 1990; чи в літературній автобіографії «Босоніж додому» Ю. Тарнавського з кни¬ги «їх немає», підготовленій до друку видавництвом «Фоліо» (Харків).

Ґудзь Ю. Різдво самотніх. Поетика і апофатика Юрія Тарнавського // Хроніка 2000. – 1997. – №19-20. – С.373-377

Людмила Лашкул. Вареники с душой. Воспоминания

«Не май нічого, крім пам’яті»
Юрко Ґудзь «Спроба повернення»

Единственная книга Юрка Гудзя, которую имею – это «Боротьба з хворим янголом». Странная мистическая поэзия, странные черно-белые, как из недосмотренного сна, иллюстрации и очень простая история знакомства с автором этой книги…
6 июня 1997 год. Шла по Михайловской увешенная проблемами и думами об них же, как виноградная кисть (грона). День клонился к своему рабочему завершению, т.е. было около 18.00. И решила я заглянуть «на огонёк» к Ольге Георгиевне Карагедовой, которая работала в находившемся на этой улице Институте усовершенствования учителей. В этот кабинет, находившийся в закоулках старинного здания, тянулись многие творческие личности, как признанные, так и непризнанные. У всех для неё находились чашка кофе или чая и интересная беседа, за которой возникали спорные вопросы, решались проблемы с помощью самой Ольги Георгиевны или её знакомых и друзей – таких же небезразличных душ.
Поднялась по лестнице в кабинет, постучалась, вошла. В полумраке небольшой комнаты, заставленной пятью разнокалиберными столами, женщина коллега собрала сумку и ушла. Около окна, спиной к раме, сидел какой-то молодой парень и пил кофе. Ольга Георгиевна после дежурных вопросов, представила нас друг другу. Пока Ольга Георгиевна наливала мне кофе, я искоса наблюдала за тем, как сосредоточено смотрел в чашку парень, и соображала, как к нему обращаться. Надо как-то поддержать разговор.
– Юрий, – начала я.
– Юрко, – перебил он меня. – Я звик до того, що до мене всі так звертаються. 
– Да, это так, – подавая чашку с крепчайшим кофе – подтвердила Ольга Георгиевна. И поведала мне о том, что Юрко очень необычный и очень талантливый поет, живущий сейчас в Киеве. А потом, обращаясь к нему, с сожалением в голосе, сказала: Ты знаешь, Юрко, что я для тебя, чем могу – помогу, но куда тебя сегодня девать не знаю, у меня сам понимаешь – невозможно.
Я поинтересовалась, что за такая проблема возникла, и Ольга Георгиевна сказала, что не успел Юра на свій дизель, а друзья все как-то не оказались дома и некуда на ночлег определиться. Юрко улыбнувшись, сказал: «То нічого, піду на вокзал, там переночую, якось воно буде».
Я подумала и предложила: «А поехали ко мне. Дочка уже живёт отдельно, а ты, Юра, переночуешь в одной комнате с сыном, все равно одна кровать пустая. Да, а как ты относишься к вареникам? Потому что больше ничего кроме творога в доме нет. 
– Дуже добре відношуся, – засміявся Юрко. И я поняла, что согласие получено. Мы вместе вышли на Михайловскую, провели Ольгу Георгиевну на троллейбус и, перейдя на другую сторону Большой Бердичевской, пошли на нашу остановку. В троллейбусе было тесно, ехали стоя – «час пик», общаться было некогда, я стояла и думала о том, что надо не забыть купить сметану. Справившись с этой проблемой, пришли домой. Холодильник был уже окончательно подчищен сыном и поэтому, включив телевизор, я предложила это пока единственное «угощение» гостю, собралась идти на кухню, но Юрко, встав, сказал мне: «Ви не проти, якщо я вам допоможу ліпити вареники? Я це добре вмію і завжди допомагаю мамці. И работа пошла. А за работой нашлись темы для разговора: поэзия, киевские творческие и не творческие друзья и встречи, фестивали. Разговор перескакивал с одной темы на другую, и уже первая порция вареников всплывала в кастрюле, но тут ворвался сын: «Мам, дай быстро кушать, мы с другом поедем к нему на дачу и обратно».
Мы с Юрком переглянулись и, засмеявшись, решили лепить дальше. Около наших ног тёрлись три моих кошки и нахально требовали, чтобы их тоже не забыли. Присмотревшись к ним, Юрко заметил, что у мамы во дворе тоже живут пару кошек и дна из них очень напоминает ему мамину кошку. Разговор шёл двуязычно, то я переходила на украинский язык, то Юрко отвечал на русском, но это было очень интересно. В комнате работал телевизор, слышно было песню в исполнении Аллы Пугачёвой: «Любовь одна виновата…». И вдруг я споткнулась на фразе: «И понапрасну не надо, разные причины не надо нам искать, конечно, не надо, нет их всё равно, нет их всё равно. Любовь одна виновата…» Почему-то я решила в уме перевести эту фразу на украинский язык и споткнулась на первом слове. Я не могла вспомнить, как перевести слово «понапрасну». Спросила у Юрка и он, удивлённо посмотрев на меня, а перед этим мы говорили о его жилищных проблемах в Киеве, тоже задумался и сказал: «Бачте, і у мене це слово вибігло!»
Общим переводом, после некоторых споров, оказалось слово «даремно». Произнеся его вслух, я сказала, что очень музыкально и красиво звучит такое несодержательное ничегошнее слово. И мы заговорили о красоте украинского языка. Увлёкшись, мы налепили уже столько вареников, что их нам было и не съесть, но тут раздался звонок в дверь. 
– Мамуль! – это пришла дочка. – Я с мужем помагали свекрови на огороде, дома есть нечего, а кушать очень хотим. Дай чего-нибудь с собой. И опять вареники ушли «на сторону». Кастрюля с варениками «поехала» с дочкой и зятем. И мы опять принялись лепить, благо дело мука и творог ещё были.
Эти «обманные надежды» на скорейший ужин рассмешили и как-то сблизили нас. Разница в возрасте уже не так чувствовалась и какое-то тепло уже я почувствовала, идущее от сердца к сердцу.
Юрко сказал, что у меня манера лепить вареники такая, как у его мамы, а я вдруг подумала, что мама будет волноваться, не дождавшись сегодня сына, и сказала об этом Юре. Он с сожалением ответил, что и позвонить некому, телефона рядом там ни у кого нет. Разговор перекинулся на его детство. Все как и у других мальчишек: рыбалка, игры и осенью тыквы («гарбузи») с вырезанными глазами и ртом пострашнее или посмешнее на палке с горящей паклей в середине, лыжи, коньки, учёба в школе, первая любовь… 
Пришли к выводу, что первая любовь у всех несчастная и…
И, наконец, сели кушать вареники. Наелись до отвала. Напились чая, и тут зазвонил телефон. Ольга Георгиевна спрашивала, как там Юрко?
Я дала ему трубку и пошла мыть посуду. Пошла постелить гостю постель. Тут явился сын, и затянув в комнату «велик», начал жаловаться, что «проклятая цепура» всё время спадает, поэтому ехали так долго. Юрко встал, и они вдвоём начали что-то подкручивать и проверять. Наконец и эта проблема была решена. Умывшись, опять сели к столу. Вовка опять захотел кушать после такой поездки, и все вареники ими были «прикончены».
Вовка пошёл к «телику», а мы опять начали разговоры разговаривать. На стене у меня висел отрывной календарь и я вдруг спомнила: «А ведь сегодня твой день – день Георгия Победоносца». Юрко засмеялся: «Ну який я Побєдоносець – я Юрко Змієборець. Ніколи в житті я і вужа не вбив, хіба що люди є гірш за драконів». И улыбка его стала не очень весёлой, даже горькой. Увидев, что гость мой помрачнел, я перевела разговор на другую тему.
– Во сколько тебя разбудить, Юрко? – спросила я.
– Та не беспокойтесь – я встану рано, вы дверь покажите как открыть, я поеду первым дизелем, а он на пять с чем-то утра.
– Тогда ложись, а то не выспешься, и отправила его и сына спать. Утром, проснувшись, я уже гостя не застала, а в кухне на столе увидела записку: 
«Дуже, дуже дякую. Вареники з душею не забуду довго. Вам, щирій душі щемного выдчуття чужої долі, бажаю щастя і сонця.» Юрко Ґудзь.
P.S. А під записку поклав книгу з дарчим написом. Хай вона вам нагадує про мене».
Я храню эту книгу-подарок с таким странным названием «Боротьба з хворим янголом». Надпись: «Людмилы Лашкул – від автора, на другий день свята Юрія Змієборця» и телефон по которому тогда не считала удобным звонить, а сейчас уже и некому.
По-видимому, ангел-хранитель Юрка і вправду захворал, что не уберёг его в час трагической гибели. Тайна и загадка его последних минут занозой в моём сердце. Но больше помню я его взгляд исподлобья, улыбку и ласковую, и с горчинкой, и почему-то руки – в муке, лепящие вареники – вареники с душой.

Лашкул Л. Вареники с душой // Архів автора, 2009 р.

Юрко Ґудзь. Поети Лаврської школи: Микола Воробйов, Олег Лишега, Іван Семенеко

Юрко ҐУДЗЬ

ПОЕТИЧНИЙ ПРОСТІР

ПОЕТИ ЛАВРСЬКОЇ ШКОЛИ:
Микола ВОРОБЙОВ, Олег ЛИШЕГА, Іван СЕМЕНЕНКО
(вступне слово до зустрічі з поетами Лаврської школи 1993 року в Будинку вчителя)

Сьогодні, 28 жовтня, в четвер, за сім зим до початку третього тисячоліття, ви матимете нагоду почути і побачити трьох поетів. Остання можливість — побачити ще на вчорашній вечір була проблематичною: я не був впевнений, що зможу зібрати їх разом, всіх трьох — гадав, прийдеться використати магнітофонний запис їхніх голосів й засвідчити хоч таким робом їхню невидиму присутність в цій залі... В чому ж тут виникла складність? Поети Лаврської школи Микола Воробйов, Іван Семененко, Олег Лишега — це не просто поети і не просто люди. То є різновид щезників... Ось мені говорили, де можна знайти Олега Лишегу... Я прибігав на вокзал, десь з хвилин сорок їхав у напрямку Фастова, виходив на станції з якоюсь напівдитячою назвою, — Малютянка, кілометрів зо три йшов лісом — до вказаного місця... Й нікого там не знаходив. Потім, вже вдома, я раптом пригадував чийсь обережний шурхіт в кущах, насторожений погляд з гущавини, пригадував, як в надвечірньому просторі золотисто відсвічував на сучку жмут рудої шерсті...
Мені говорили, що на Чорториї можна піймати Миколу Воробйова. Я їхав туди, наживлював черв'яка на гачок, десь з півдня споглядав нерухомого поплавця, але ніхто не приходив. Й лиш згодом мені пригадувався шум дощу, чийсь мокрий слід на траві, жовте латаття вздовж берега...
Мене сповіщали, що в день апос¬толів Петра й Павла, на території Печерської Лаври, чергувати¬ме в пожежній охороні кінофакультету Іван Семененко, — я прихо¬див туди надвечір, але знаходив на кам'яній стіні тільки шмат об¬горілої рибальської сіті...
Поети Лаврської школи — це істоти, що досягли такого рівня перевтілення у власні тексти, що зараз перед вами постануть не стільки людські тіла й приторочені до них невидимі душі, скільки природні стихії: вітер, дощ, сніг, вогонь і вода, туман і падолист... їхні вірші не обмежуються власне літературою, то є більше погляд і жест птаха чи звіра, їхньої абсо¬лютної незахищености перед світом людей, в якому кожен їхній вірш — то відчайдушна спроба знай¬ти якийсь сховок навпроти зими...
Чому ж поети саме Лаврської школи? Може, що протягом багатьох літ місцем їхньої роботи була Лавра — всі троє працювали де¬кораторами й пожежниками на місцевому кінофакультеті, а Іван Андрійович працює там і посейдень... Але то було не тільки місце роботи, не тільки порятунок від насильства і метушливих спокус цього світу, то був своєрідний хронотоп особистої долі, місце її вростання в навколишній пейзаж, перетворення його в простір живої душі...
Вчора, в Будинку кіно, сталася одна подія, котра, як на мене, має певний зв'язок з учасниками нашої зустрічі: відбулась демонстрація фільму французької режесерки Лілії Олів'є «Незаконні діти Антона Веберна» — французький фільм про музику й життя двох сучасних композиторів зі світовим ім'ям: киянина Валентина Сільвестрова й Софії Губайдуліної, росіянки, котра вже не живе в Росії. То є фільм про те, яку ціну доводилося плати¬ти за можливість внутрішньої таємної свободи, як при найменшій підозрі, при найпершій нагоді влада перекривала цим людям дихання... Поети Лаврської школи – то теж, як на мене, незаконні діти української літератури, — тієї літератури, яка ніколи не була ні радянською, ні антирадянською, ні патріотично-перебудовчою, а завжди мала свій європейський рівень, свій універсальний контекст, свою відкритість загальнолюдській культурі. Ось за це, за їхню внутрішню непідлеглість обов'язково дозволеним канонам, за їхнє небажання брати участь у колективних «творчих» навприсядках їх замовчували, не друкували протягом десятиліть — саме за те, що це поети дійсно світового рівня...
Своїм промовлянням поети Лаврської школи витворюють простір, в якому словам повертається втрачена сила, де з'являється надія на відновлення зруйнованого ідеологічним новоязом дому буття — поетичної мови, за означенням Гайдеггера... Прислухайтесь до них... Це люди, котрі знають таємницю живого життя... Придивіться до них, до цих резонаторів невимовного... Можливо, такими як сьогодні, ви їх ніколи більше не побачите...

Ґудзь Ю. Рівень перевтілення. Поети Лаврської школи: Микола Воробйов, Олег Лишега, Іван Семененко (вступне слово до зустрічі з поетами Лаврської школи 1993 року в Будинку вчителя) // Артанія: Альманах. – №1, 1995. – С.29-33

Роман Кочурівський. Зловив, як муху

Роман КОЧУРІВСЬКИЙ

ЗЛОВИВ, ЯК МУХУ
Пародія на Ю.Ґудзя.

Сиджу на бруківці
Боричевого узвозу
і ловлю в кулак,
як муху,
жіночий каблучок.
З книжки «Postscriptum до мовчання», с.61, вірш «Літо»

Йшла в опері, здається, «Юланта».
Вогнями цвів Боричевий узвіз.
Я в образі таємнім хіроманта
Дружині туфлі із ремонту ніс.
Щоб їй вгодити, поспішав щодуху,
Стискав тугий ще досить гаманець,
Це значить, мене в кулак, як муху,
Зловив редактор Саша Бригинець.

С. Бригинець – ред. першої книжки Ю. Ґудзя.

Кочурівський Р. Зловив, як муху [пародія на Ю.Ґудзя] // Березіль. – № 5-6, 1996. – С. 188