Сторінками щоденникових записів Юрка Ґудзя: пошук тексту
Творчість Юрка Ґудзя настільки глибока, всеохоплююча та складна, що важко визначити, ким він був в українській літературі. Та й взагалі, ким він власне був… Про нього пишуть як про поета, прозаїка, художника, краєзнавця, педагога, літературного критика, філософа… Багатогранність особистості породжує різні підходи, вона обростає легендами, бо, зрештою, і є легендарною… Ми тільки починаємо проникати в його творчість, прагнемо знаходити своє особисто важливе, але хочемо зрозуміти й самого Ґудзя… Геніальність саме і полягає в тому, що вона дає відповіді, які породжують нові питання і спонукають дослідників (та й не лише їх) до пошуку нових відповідей, які, у свою чергу, породжують нові питання і вимагають нових відповідей… Ці питання та відповіді як промінь ліхтарика, що
«вихопив із темряви малюнок, оживив його, підняв з чорних глибин загубленого часу».Одним із джерел вивчення особистості й творчості Юрка Ґудзя є його щоденникові записи, які лише зараз виходять із небуття… Особливість цих записів полягає в тому, що вони не мають форми класичних щоденників, і це ускладнює не лише їх вивчення, а й прочитання самих текстів, які розкидані в різних зошитах, записничках, папірцях, книгах (помітки на полях), конвертах, листах… Навіть зовнішня форма їх написання говорить про безмежність і певну впорядковану хаотичність всесвіту письменника, його прагнення дійти до суті… І не важливо, де написаний текст, а важливо, як він написаний і про що він говорить.
«Текст — розсипана, розвіяна абетка, літери, що пригадали автохтонність і автентичність власного існування — й раптом перетворилися на комах: смарагдові блискучі мухи, волохаті й важкі махаони, гелікоптери невагомих бабок, жуки і павуки з білими хрестами на чорних спинках, — і я забув те все-усе, що хотів ще недавно вам розповісти, я так зрадів, і не став мучитись отими пригадуваннями…» (Ґудзь Ю. Замовляння невидимих крил. –
Тернопіль: Джура, 2001. – С. 99).
Щоденникові записи, в принципі, виступають діалогом з уявним співрозмовником, що існує в уяві (навіть якщо цей співрозмовник є реальною особистістю), або ж із самим собою, що начебто є внутрішньою сутністю самого письменника, яка вступає з ним у полеміку… По-суті, ці записи є діалогом з часом і простором, який належить автору, з чого і утворюється його неповторний світ, наповнений динамікою творчого життя.
«Якби він знав і відчував, що все те, що було з ним колись і сталось зараз, цікавить і хвилює когось, що його звичайне життя має непересічну цінність, значущість для інших людей, — незалежно від того, чи були в ньому збудований храм, написана книга чи картина, і якби він повірив цьому, можливо, все було б інакше. Бо справжня творчість завжди лишається безіменною, і кожне наше слово, звернене вчасно і не всує до іншої людини, не менш важливе, ніж довершений живописний шедевр. Звичайне слово людської розмови. Бо скільки людей гине тільки від того, що в них нема співрозмовника. Від нього може загинути світ...» (Ґудзь Ю. Замовляння невидимих крил. –
Тернопіль: Джура, 2001. – С. 51).
І в тому світі головним є слово… Сказане воно у вічність часу, чи покладене на простір паперу – не важливо… Головне, що воно існує й рухається до свого адресата… Той текст продовжує жити і розвиватись вже в іншому часі та просторі, здобуває свого розвитку, набуває нових форм та змістів.
«…хочеться ввійти в тіло тексту, в його структуру, злитися з ним, – хоча б через процес переписування, в якому щезає розмежування ментальності скриптора і читальника, виникає нова об’єднана реальність практики письма. Поволі стає зрозумілим, що і весь навколишній світ – то тільки Текст, котрий вимагає, щоб його час від часу переписували; починаєш розуміти неможливість влаштування життя поза межами тексту, як того хотілося колись…» (Ґудзь Ю. Набережна під скелями. – Житомир:
ПП «Рута», ПП Левченко О.Г., 2012. – С.119).
Часто в записах Юрка Ґудзя можна знайти переписані фрагменти з творів, а то й цілі твори інших авторів. Він наче перемелює їх у собі, аби потім виробити борошно й приготувати власний текст із оригінальною рецептурою та смаком і надати можливість скуштувати його іншим… Особливе місце у такому переписуванні відведено Йосипу Бродському… Збереглись 96-и сторінкові загальні зошити, де акуратним почерком переписані цілі збірки творів цього автора. Можливо, це пов’язано з тим, що в радянський період твори Й. Бродського не були доступні широкому загалу читачів і Юрко в такий спосіб залишав собі можливість постійно повертатись до текстів всесвітньовідомого поета. Та, разом з тим, переписуючи Бродського, Ґудзь писав свої тести в собі.
Занотовувались тексти й інших письменників. Зокрема, переписавши вірш Аркадія та Бориса Стругацьких «Улитка на склоне», Юрко пише власний великий текст про ліс, що починається так (мова оригіналу збережена):
«7/IX-83. Севастополь.
С этой высоты лес был как пышная пятнистая пена, как огромная, на весь мир, рыхлая губка, как животное, которое затаилось когда-то в ожидании, а потом заснуло и проросло грубым мохом. Как бесформенная маска, скрывающая лицо, которого еще никто не видел… Вот я очень давно думал о лесе, спорил о нем, видел его в своих снах, но я даже не подозревал, что он существует в действительности. И я уверился в его существовании не тогда, когда впервые вышел на обрыв, а когда прочел надпись на вывеске возле подъезда: «Управление по делам леса»...»Про ліс в Ю. Ґудзя – чимало записів і різного роду текстових замальовок. І це не дивно, бо його рідне село Немильня розташоване в лісовій частині Житомирщини, яка зберігає загадковість плину часу у водах Случі.
«19.VI.94. Дорога (в темряві з пирогом) по чорницю – запахи спочатку хвої, тоді – дубового листя… осокори – і все різні пахощі…»Природа тут постає доповненням до роздумів про людський світ і саму людину. Приїжджаючи додому, йдучи в ліс чи в поле, він ховався і відпочивав від великого міста, суєти, надуманих проблем і набирався сил, щоб творити тексти життя. Він ставав частинкою великого простору і шукав дорогу до Бога. Дорога ця пролягала у світі людей, що зігрівався променями їхніх душ.
«А дерево росте крізь полотно,
До неба тягнеться живого…
Зелений шум мене підхоплює малого,
Мене старого опуска на дно.
14/IV-87» (Ґудзь Ю. POSTSCRIPTUM до мовчання. –
Торонто: Бескид, 1990. – С. 32).
Достатньо тут згадати, як Юрко відчуває тепло своїх односельців під час великих християнських свят, коли ті збираються у церкві й чекають на диво… Тут не важливо, чи усвідомлює кожен із них, що це їхній власний текст, оригінальний за змістом і формою. В такі моменти, очевидно, кожний відчуває дихання Бога.
«19.IV.98. Неділя: Великдень у Немильні: ранок – спів пташок – хор – меркурій: крізь ще зачинене вікно… – не-загиблі – не-загублені взимі… – очевидячки – навстоячки і навсидячки – прославляють і хвалу – білим розкотом пахучої і гарячої паски – за пазухою напівсонної днини… Люди – на півколом – довкруги Покровської церкви – свічки… запалюють і ждуть, коли з церкви вийде священик… мати – мого учня Віті… – і мені свічечку позичила… Й великої радості вдома зазнати – Христос Воскресе!»Такої миті кожен із людей, усвідомлено чи неусвідомлено, пише свій текст життя і прокладає місток з гріховного буття до духовного праведного простору. Шукає в собі, в своєму серці той промінь свободи і любові, що освітлює життєвий та пожиттєвий шлях людини.
«Бо що є основою моєї духовної автономії, як не моя відкритість любові Божій? Якщо Його нема, то людина перетворюється на істоту, цілком залежну від суспільства й держави, від природи й світу, – коли немає Його... І мої відносини з Ним визначаються не рабською залежністю, а моєю і Його свободою. Неприпустимо тлумачити гріхопадіння як непокору верховній владі, непідлеглість вищій силі. То знову вплив первісних нашарувань. Гріхопадіння – то є, перш за все, втрата свободи, випадіння з вічності. Бо зло й гріх здійснюються як самовідчуження людини від свободи й любові, власної й Божої... Може, саме тоді до мене й дійшло, що не тільки людина не здатна жити без Бога, але й Бог не здатен жити без людини...» (Ґудзь Ю. Барикади на Хресті. –
Тернопіль: Джура, 2009. – С.215).
Та й власне саме життя людини проходить у вічних земних турботах, коли праця пригинає її до землі, здається (а можливо, так і є), що більшість тої праці є марною. Варто піднятись і подивитись у безодню, що «перекинута у тебе над головою». Бо Людина є творінням Божим.
«24.VIII.93. Ніч. …Бути глиною в Божих руках – вбирати в себе небесний вогонь і воду – і приймати кінцеву неминучість як здобуття остаточної форми…»Написання життєвого тексту і пошук його не може бути поза межами Любові… Бо все й починається з Любові… Діти теж повинні народжуватись від Любові… Та все ж потрібно насмілитись зробити перший начерк на тому чистому паперовому аркуші життя… Часто від цього залежить доля людини.
«24.ХІ.94. Перше речення, першу фразу так само важко почати, як і першу лінію. Папір – біла сторінка – то є туман. Я мушу рухатись навпомацки в тій густині. Пробачте, ви не підкажете, як мені вийти (дійти, пройти) до… В тумані факти, предмети втрачають свою реальність. Перший дотик до білої і чистої сторінки – це як торкання до тіла коханої – це перший дотик закоханих тіл одне до одного…»Простір тексту є безмежним, незважаючи на те, що людина зберігає свою автономність і створює ілюзію власного буття, вона все-таки знаходиться у світовому павутинні інформації. Кожен із нас потрапляє в структуру такої «імперії» і прагне комфортно розміститись там, щоб писати свої тексти.
«31.VIII.98. Internet-Імперія. Мовні космосфери переживають держави… Сучасний поет має бути хакером… Імперія – це експансія сили і волі, а не лише захоплення і приєднання до свого тіла нових територій і народів. Це поезія геополітики. Стратегічні цілі на кожен день, а не лише тактика хитрих ублюдків. Тяжіння до універсалізації свого досвіду, в основі якого спілкування, діалог великих РУП людей з іншими групами відокремлених одна від одної величезними віддалями… Імперія універсального Супертексту. Імперія – це універсальність комунікацій, звільнених від особистих імен. Імперія не лише придушує, пригноблює масштабами своєї архітектури робити тебе окремою і самотньою, учасником своїх глобальних комунікацій і стратегій… Привабливість імперії ще й в тому, що вона є величезним життєвим колом, крайобрієм і ландшафтом, в якому людина, до якої б раси, скульптури і релігії не належала б, може віднайти, ідентифікувати свою сутність – порівняно зі справді великими зразками. Імперія – не лише територіальна цілісність. Імперія державної мови, язикової космосфери. Мовні космосфери переживають держави. Щезають імперії, а вони залишаються.» Процес постійного пошуку себе у цьому часопросторі і створення власного тексту життя, що не загубиться в безмежжі. Таке вдається не багатьом і вони переживають безсмертя й безмежність. Такий феномен і є геніальностю. В одному із зошитів Юрко Ґудзь написав: «Ось моє життя – всі шляхи під снігом, що не збулось – пунктиром на карті – місце означене колись «додому»…» Додому він повертався завжди, вдома він і залишився, але його текст життя належить Всесвіту.
Володимир Студінський,
м. Київ
Джерело: Студінський В. Сторінками щоденникових записів Юрка Ґудзя: пошук тексту // Люблю+Слово. - №1 (25), 2013. - С.136-141.
