Юрко ҐУДЗЬ
ЗУПИНКА В ПУСТЕЛІ В РІЗДВЯНИЙ ВЕЧІР
(Кілька думок про поезію Йосифа Бродського)
Звідки приходять поети на нашу землю? Куди вони по-вертаються, покинувши нам свої вірші й поеми, своїх коха-нок і друзів? Чому кожне слово, прожите ними і збережене на папері, завжди ховає в собі синонім до слова «прощай-те»?
— Ниоткуда с любовью, надцатого мартобря,
дорогой уважаемый милая, но неважно даже
кто, ибо черт лица, говоря откровенно,
не вспомнить уже, не ваш, но...
поздно ночью, в уснувшей долине, на самом дне,
в городке, занесенном снегом по ручку двери,
извиваясь ночью на простыне –
как не сказано ниже по крайней мере –
я взбиваю подушку мычащим «ты»
за морями, которым конца и края,
в темноте всем телом твои черты,
как безумное зеркало повторяя...
Йосиф Олександрович Бродський народився 24 травня 1940 року в Ленінграді, в сім'ї батьків-євреїв.
Коли йому виповнилось 15 літ, він залишив школу, пра-цював фрезерувальником на заводі, столяром, нічним сторо-жем. Та в основному в цей час він серйозно займається са-моосвітою: вивчив польську й англійську мови, багато часу присвячує вивченню релігійної міфології, детальному оз-найомленню з творчістю польських, американських, анг-лійських поетів.
Писати вірші почав з 1958 року. Швидко отримав виз-нання Анни Ахматової, як найталановитіший лірик свого по-коління.
1963 року Йосиф Бродський був заарештований, а в бе-резні 1964 року в Ленінграді його засудили до п'яти років адміністративного заслання – як «тунеядца», що не зай-мається суспільнокорисною працею.
Правління Ленінградського відділення Спілки радянських письменників доклало всіх зусиль, щоб цей безглуздий і несправедливий вирок було винесено. По суті, Бродського судили за його свободу, яку влада для зручності називала «тунеядством».
Поета вислали в Архангельську область, де він поряд з іншими виконував тяжкі фізичні роботи.
У листопаді 1965 року Бродському дозволили повернути-ся в Ленінград – завдяки заступництву Д.Д.Шостаковича, А.А.Ахматової, С.Я.Маршака.
1972 року ідеологи з партійного апарату і КДБ змусили Бродського покинути Росію. З тих пір він живе в Сполуче-них Штатах Америки. Саме там він знайшов доброзичливе ставлення і повагу до себе, здобув широке визнання як поет.
Його мати і батько так і не змогли випросити дозволу, щоб побачитись з сином. 1984 року померла мати, а через рік після її смерті – батько...
Йосиф Бродський став п'ятим російським літератором, котрому було присуджено найпрестижнішу письменницьку нагороду – Нобелівську премію. Це сталося наприкінці 1987 року.
Ось така біографічна канва, пунктир долі поета. Поза ними і в них залишається таємниця його творчості. Про неї, не претендуючи на повне розкриття, й хочеться поговорити. Тим більше, що жодне республіканське видання (на Україні) не обмовилось про те, що саме цього року виповнилось 50 літ з дня народження поета. Так само, як два роки тому, у всій офіційній пресі, в літературних часописах не знай-шлося місця для згадки про 50-річчя з дня народження Ва-силя Стуса...
Чим же так приваблює поезія Йосифа Бродського? Що є в ній такого, чого нема в інших сучасних поетів? Важко відповісти однозначно. Найперше, мабуть,— та неймовірна енергоємність кожного вірша, коли в нього вкладається такий почуттєвий заряд, такий відчай і спокій, що їх вистачи-ло б на одне (ціле) людське життя, від початку і до кінця, або – на один ранній роман В.Набокова. У Бродського все це концентрується на площині однієї-двох сторінок. І дивно: подібна концентрація ніскільки не пригнічує читача, не при-мушує його комплексувати щодо власного рівня буття. Від-бувається діалог співрозмовників, рівноправний у взаємній самотності:
«Я не то что схожу с ума, но устал за лето.
За рубашкой в комод полезешь, и день потерял.
Поскорей бы, что ли, пришла зима и занесла
все это— города, человеков, но для начала зелень.
Стану спать нераздевшись или читать с любого
места чужую книгу, покаместь остатки года, как
сбежавшая от слепого,
переходит в положенном месте асфальт.
Свобода -
это когда забьшаешь отчество у тирана,
а слюна во рту слаще халвы Шираза,
и хотя твой мозг перекручен, как рог барана,
ничего не каплет из голубого глаза».
Його поезія нікого нічому не вчить, ні до чого не закли-кає, ні з чим не бореться, не прагне майбутнього зашмаркаких «духовних республік», але й не віщує есхатологічних фінішів. Найбільше, що з неї можна винести, чому можна і варто навчитися – це вмінню приватного існування. За сло-вами Бродського, мистецтво само по собі є найбільш древньою, найбільш буквальною формою приватного підп-риємства.— воно заохочує в людині її відчуття індивідуаль-ності, окремішності й унікальності, перетворює її з суспільної тварини («общественного животного») в особистість. «Твір мистецтва, – продовжує поет в своїй Нобелівській лекції, – літератури взагалі й поезії зокрема звертається до людини віч-на-віч, вступаючи з нею в прямі, без посередників, контакти. Ось це й не полюбляють мистецтво, літературу в цілому й поезію зокрема, ревнителі тотального благоденствія, повелителі мас, провісники історичної необхідності. В нулики, котрими намагаються оперуваи вожді, мистецтво вписує «крапку-крапку-кому», перетворяючи кожен нулик в не завжди привабливу, але людську мармизку».
Мабуть, виходячи саме з цих міркувань. Бродський відно-сить нашого великого і простого, примруженого з-під зас-мальцьованої кепки вождя до рангу деспотів і тиранів. Й го-ворить далі: «Незалежно від того, ким є людина, письмен-ником або ж читачем, її завдання найперше є в тому, щоб прожити своє власне, а не накинуте чи продиктоване ки-мось життя. Бо воно у кожного з нас тільки одне, і ми доб-ре знаємо, чим все це закінчиться:
Мова й, напевно, література – речі більш давні, неминучі й довговічні, аніж будь-яка форма суспільного устрою. Обу-рення, іронія або байдужість, які часто висловлює література стосовно держави, є, по суті, реагування постійного, краще сказати – незакінченого щодо тимчасового й обмеженого. Політична система, форма суспільного устрою, як будь-яка система взагалі, є, за визначенням, формою минулого часу, що намагається нав'язати себе сучасному (а нерідко й май-бутньому), і людина, чия професія – мова, є останньою, хто може дозволити собі позабути про це». Тому сама поезія та-кого (світового) рівня, як поезія Бродського, вчить нас єдино можливому нині: як уникнути тавтології, яку прагне на-кинути нам держава, її насильницькі інституції, незалежно від того, імперіальні чи національні вони за своєю основою. Зберегти автономію приватного буття й ось таке, в тональ-ності спокійного відчаю, сприймання світу і власного життя, як в нижче наведених рядках:
«Ты забыла деревню, затеряную в болотах
залесенной губернии, где чучел на огородах
отродясь не держат – не те там злаки,
и дорогой все тоже гати да буераки.
Баба Настя, поди, померла, и Пестерев жив едва ли,
а как жив, то пьяный сидит в подвале,
ибо ладит из спинки нашей кровати что-то,
говорят, калитку не то ворота.
А зимой там колют дрова и сидят на репе,
и звезда моргает от дыма в морозном небе.
И не в ситцах в окне невеста, а праздник пыли
да пустое место, где мы любили».
Спробуйте долучити сюди якесь популярне в минулому чи сучасне гасло на кшталт: «Слава КПРС» чи «Ганьба КПРС»,— вони всі опадуть на ваших очах, як зогниле луш-пиння...
Вміння приватного існування за Бродським тримається на категоріях свободи, любові й самотності. Поряд з поетом чи-тач усвідомлює всю неможливість реалізувати себе в повній мірі хоча б в одній з них,— тут, на цій землі. Тим більше зростає вартість трагічних спроб засвідчити їх існування, за-фіксувати на рівні власного болю їхні короткі з'яви...
Останнє, що варто було б запам'ятати,— це зауваження Бродського про те, що вислів Достоєвського «красота врятує світ» варто розуміти скоріше в практичному значенні, аніж в платонічному, бо «світ», вірогідно, порятувати вже не вда-сться, але окрему людину ще можна»...
... Зірка висить над Віфлиємом, тепле дихання тварин торкається обличчя, торкається серця солодка й гірка без-домність. Кожного року на Різдво поет Йосиф Бродський пише своє різдвяне тихотворіння, приносить свій дар таєм-ниці різдвяної ночі, своїй пам'яті про себе, ще не народже-ного... Полишивши дари, царі й поети покидають вертеп. Вже розвидняється. Шлях через пустелю ще довгий...
м. Житомир
РОЖДЕСТВЕНСКИЙ РОМАНС
Жене Рейну, с любовью
Плывет в тоске необъяснимой
среди кирпичного надсада
ночной кораблик негасимый
из Александровского сада.
Ночной кораблик нелюдимый,
на розу желтую похожий,
над головой своих любимых,
у ног прохожих.
Плывет в тоске необъяснимой
пчелиный хор сомнамбул, пьяниц.
В ночной столице фотоснимок
печально сделал иностранец,
и выезжает на Ордынку
такси с больными седоками,
и мертвецы стоят в обнимку
с особняками.
Плывет в тоске необъяснимой
певец печальный по столице,
стоит у лавки керосинной
печальный дворник круглолицый,
спешит по улице невзрачной
любовник старый и красивый,
полночный поезд новобрачный
плывет в тоске необъяснимой.
Плывет в тоске замоскворецкой
пловец в несчастие случайный.
блуждает выговор еврейский
по желтой лестнице печальной,
и от любви до невеселья,
под Новый год, под воскресенье,
плывет красотка записная,
своей тоски не объясняя.
Плывет в глазах холодный вечер,
дрожат снежинки на вагоне,
морозный ветер, бледный ветер,
обтянет красные ладони,
и льется мед огней вечерних
и пахнет сладкою халвою,
ночной пирог несет сочельник
над головою.
Твой Новый Год по темно-синей
волне средь моря городского
плывет в тоске необъяснимой,
как будто жизнь начнется снова,
как будто будут свет и слава,
удачный день и вдоволь хлеба,
как будто жизнь качнется вправо
качнувшись влево.
1962
24 ДЕКАБРЯ 1971 ГОДА
В Рождество все немного волхвы.
В продовольственных слякоть и давка.
Из-за банки кофейной халвы
производит осаду прилавка
грудой свертков навьюченный люд:
каждый сам себе царь и верблюд.
Сетки, сумки, авоськи, кульки,
шапки, галстуки, сбитые набок.
Запах водки, хвои и трески,
мандаринов, корицы и яблок.
Хаос лиц, и не видно тропы
в Вифлеем из-за снежной крупы.
И разносчики скромных даров
в транспорт прыгают, ломятся в двери,
исчезают в провалах дворов,
даже зная, что пусто в пещере:
ни животных, ни яслей; ни Той.
над Которою – нимб золотой.
Пустота. Но при мысли о ней
видишь вдруг как бы свет ниоткуда.
Знал бы Ирод, что чем он сильней,
тем верней, неизбежнее чудо.
Постоянство такого родства –
основной механизм Рождества.
То и празднуют нынче везде,
что Его приближенье, сдвигая
все столы. Не потребность в звезде
пусть еще, но уж воля благая
в человеках видна издали,
и костры пастухи разожгли.
Валит снег; не дымят, но трубят
трубы кровель. Все лица, как пятна.
Ирод пьет. Бабы прячут ребят.
Кто грядет – никому не понятно:
мы не знаем примет, и сердца
могут вдруг не признать пришлеца.
Но, когда на дверном сквозняке
из тумана ночного густого
возникает фигура в платке,
и Младенца, и Духа Святого
ощущаешь в себе без стыда;
смотришь в небо и видишь – звезда.
1972
РОЖДЕСТВЕНСКАЯ ЗВЕЗДА
В холодную пору, в местности,
привычкой скорей к жаре,
чем к холоду, к плоской поверхности более,
чем к горе,
младенец родился в пещере, чтоб мир спасти;
мело, как только в пустыне может
зимой мести.
Ему все казалось огромным:
грудь матери, желтый пар
из воловьих ноздрей, волхвы –
Балтазар, Гаспар,
Мельхиор; их подарки, втащенные сюда.
Он был всего лишь точкой.
И точкой была звезда.
Внимательно, не мигая, сквозь
редкие облака,
на лежащего в яслях ребенка издалека,
из глубины Вселенной, с другого ее конца,
звезда смотрела в пещеру.
И это был взгляд Отца.
24 дек. 1987 г.
Ґудзь Ю. Зупинка в пустелі в Різдвяний вечір. (Кілька думок про поезію Йосифа Бродського) // Вільне слово. – № 1, 1991. – С.6
Братство Юрка Ґудзя – це не лише конкретні прізвища, за якими стоять відомі люди, що не тільки через літературу та мистецтво причетні до Юрка - це всі ті, хто не забуває і зберігає, примножує та різнобічно культивує пам’ять про нього. Керівник блоґу: Олег Левченко oleg_levchenko@ukr.net
- Поетичне братство Юрка Ґудзя
- Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).
понеділок, 2 лютого 2009 р.
Статті та рецензії Юрка Ґудзя
СТАТТІ ТА РЕЦЕНЗІЇ ЮРКА ҐУДЗЯ
Ґудзь Ю. Зупинка в пустелі в Різдвяний вечір. (Кілька думок про поезію Йосифа Бродського) // Вільне слово. – № 1, 1991. – С.6
Ґудзь Ю. Великий міст і розірваний простір (уроки поезії і прози Олега Лишеги) // http://www.ji.lviv.ua/n4texts/hudz.htm
Тетянич Юрій. Великий міст і розірваний простір (уроки поезії і прози Олега Лишеги) // Авжеж! – №3, березень 1991. – С.50-54
Тетянич Юрій. Крила і Кольори. Про творчість Надії Миколайчук // Авжеж! – №7, 1991. – С.20-23
Так само.(Про творчість Надії Миколайчук) // Україна. – №38, грудень 1992 року, С.12-13
Ґудзь Ю. Біля вуха завірюха, а у вусі — ярмарок... (Тези до конференції Асоціяції «Нова література») // Українські проблеми. – №2, 1994. – С.46-49
Ґудзь Ю. Пентагон Анатолія Сірика // Слово і час. 1994. №3. – С.85-87
Ґудзь Ю. Наприпочатку ста літ самотности // Світо-вид. – №3, липень-вересень 1995. – С.61-65
Ґудзь Ю. P.S.- Наприпочатку ста літ самотності. Фрагменти виступу на конференції "Шістдесятництво як явище, його суспільне-естетична природа, витоки і наслідки"
Юрій Ґудзь. Пам’ять: збільшення і впізнавання (стаття)
Юрій Ґудзь. “Сопигора” Богдана Бастюка (стаття)
Ґудзь Ю. Анабасис Євгена Концевича
Птахи і динозаври [Інтерв’ю з Юрком Ґудзем] // Місто. – №45, 4 листопада 1999 року.
Ґудзь Ю. «Світло на хуторі Куряча Сліпоть» [відгук на книгу Олександра Кулеша «На хуторі Курина Сліпота»] // Орієнтир 6+1. – №12, 23 березня 2000 р. – 2 с.
Юрко Ґудзь // Сорока П. Перед незримим вівтарем. Денники 2007 року. – Тернопіль: «СорокА», 2008. – 188-226 с.
Ґудзь Ю. Антропологія як спроба приборкання війни? (стаття)
Ґудзь Ю. Рай і вирій розіпнутих крил. Слідами втраченого ритуалу і знищеної книги [Рецензія на кн. Ніли Зборовської "Моя Леся Українка"] // Кур’єр Кривбасу. – №143, жовтень 2001, С.206-209
Ґудзь Ю. Краплини світла Світлани Штатської [передмова] // У кн.: Світлана Штатська. А сосни шумлять. – Полісся.
Ґудзь Ю. Замість вступного слова [Передмова до збірки Марії Рудак]
Демінцева О. "Здорова й повноцінна особистість не може прагнути до тотальної влади над іншими" Інтерв’ю // Вільне слово. – №9, 20 лютого 2002 року
Ґудзь Ю. Утаємничення в картинах Юрія Камишного // Ж.: Світло спілкування
Камишний Юрій Костянтинович. Живопис: Каталог // Микола Маричевський (ред.-упряд.), Юрко Гудзь (передм.). — Л. : ПТВФ "Афіша", 2002. — 20с.
Ірина Красуцька. До осягів поетичного слова Юрка Ґудзя. У Житомирі відбувся фестиваль молодих поетів «Клекотень осені — 2008»
Ірина КРАСУЦЬКА
ДО ОСЯГІВ ПОЕТИЧНОГО СЛОВА ЮРКА ҐУДЗЯ
У Житомирі відбувся фестиваль молодих поетів «Клекотень осені — 2008»
13 вересня 2008 року на східцях кінотеатру «Жовтень» в Житомирі відбулася надзвичайна подія: фестиваль молодих поетів пам'яті Юрка Ґудзя— «Клекотень осені — 2008». Цей фестиваль був ініційований Анатолієм М. Шевчуком, істориком українського образотворчого мистецтва, письменником-перекладачем, фундатором незалежного Центру мистецтвознавчих та етнографічних досліджень Житомирського Полісся. Цю ідею лише підтримала громадська організація «Українська платформа», якою опікується Павло Жебрівський, народний депутат України. Незважаючи на велику зайнятість пана Анатолія Шевчука в день проведення фестивалю моло-дих поетів Житомирщини, Ірині Красуцькій, заступнику головного редактора журналу «Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах», вдалося взяти інтерв'ю з цього приводу.
Ірина Красуцька: Пане Анатолію, коли у вас визрів план про проведення обласного фестивалю молодих поетів «Клекотень осені — 2008»?
Анатолій Шевчук: Це трапилося 1 липня цього року, коли Олександр Сопронюк, головний редактор газети «Слово», кілька членів літературного братства імені Юрка Ґудзя та молодих поетів і пенсіонерів їхали у напівпус-тому автобусі із Житомира у село Немильне Новоград-Волинського району, на батьківщину поета-сподвижника українського духу, щоб висповідатися на його могилі, озвучити й сколихну-ти його поетично-прозове слово, яке продовжує випрозорювати внутрішню енергію української збірноти на духо-вних теренах не лише Житомирсько-го Полісся, а і всієї України навіть після його трагічної смерті 20 лютого 2002 року. Коли я залишив імпрові-зований поминальний стіл, організо-ваний членами літературного братства ім. Юрка Ґудзя на полі поблизу цвин-таря села Немильного, на якому спо-чиває прах поета, і пройшовся квіту-чим поетичним схилом, заклетченим зелоцвіттям літа, то зрозумів, що ли-ше молодь може зберегти і зрозуміти його повчальне й напрочуд виважене слово, адже ж він так опікувався твор-чою зростаючою генерацією Украї-ни. І на мене з небес злетіло слово-одкровення Матері-природи: «Полі-щуки, гуртуйтеся навколо спадщини Юрка Ґудзя і впевнено крокуйте пра-ведною дорогою до України, яку не-оромантично прокладало крізь небрід не одне покоління українців-правед-ників». Вернувшись до гурту житоми-рян та киян, які з'їхалися на щоріч-ні липневі Ґудзові читання, я вимовив: «Щорічному фестивалю молодих пое-тів бути, я ще лише не знаю, як ми на-звемо його...» Ось таким чином і роз-почалося дорога до обласного фести-валю молодих поетів «Клекотень осе-ні - 2008».
А як з'явилося поетичне слово «клекотень» у назві?
Скажу відверто, що ми заприя-телювали за рік до смерті Юрка. Він часто бував на гостині у мене вдома. Точилися занадто цікаві розмови з приводу важкої долі України, особли-во — з питань утвердження життєвої національної позиції творчої молоді та збереження здорового глузду укра-їнської інтелігенції на самому кінці XX століття, яку штучно почали від-тісняти антисили за орбіту державот-ворення. Ми спільно збиралися видавати художньо-мистецький альманах Житомирського Полісся. Коли шука-ли слово до назви майбутнього аль-манаху, Юрко якось по-батьківському вимовив слово «кпекотень». Це слово миттю запало в мою душу, повіяло спогадами мого найщасливішого ди-тинства, яке пройшло в селі Велика-Козара Дзержинського (нині Рома-нівського) району. Зазначу, що імен-ник «клекотень» лише милозвучний у час весняного пробудження приро-ди, коли птахи прилітають із Вирію. Але, на мою думку, словосполучення «клекотень осені» утримує силу метафоричної поетичної грайливості колориту українського неоромантизму, яка може раптово з'являтися як у надчассі, так і у надпросторі асоціативного мислення нашого народу.
Хто очолив оргкомітет та мурі фестивалю?
Спільним засіданням керівни-цтва незалежного Центру мистецтвоз-навчих та етнографічних досліджень Житомирського Полісся та великою Радою громадської організації «Укра-їнська платформа» було одноголос-но прийнято такий склад журі фести-валю молодих поетів «Клекотень осе-ні — 2008»: Олександр Сопронюк, по-ет, головний редактор газети «Сло-во», член Асоціації Українських Пись-менників (голова журі). Членами журі стали Ольга Карагедова, літературознавець, поет-перекладач, Марія Масловська, заступник директора Інсти-туту філології та журналістики ЖДУ ім. І.Франка, Ванда Чайковська, до-цент кафедри українського літерату-рознавства та компаративістики ви-щезгаданого університету та Марія Рудак, голова літературного братства ім. Юрка Ґудзя.
Учасники фестивалю молодих пое-тів звернулися до народного депутата України Павла Жебрівського з листом-зверненням:
20 лютого 2002 року трагічно загинув Юрко Ґудзь, відомий український сучас-ний письменник, сподвижник художньо-мистецького українського слова, лауреат премії імені Івана Огієнка.
Усе, що було опубліковано за його жит-тя, свідчить про те, що він був одним із найпотужніших письменників у братстві сучас-ного краснописьменства, який своїм принциповим ставленням до духовного відро-дження України в другій половині XX століт-тя, зумів зорганізувати обдаровану молодь Житомирщини на новий рух у складному ча-сі національної історії.
Ми, молоді поети, великі шанувальни-ки творчого таланту нашого земляка, підтримуємо зусилля літературного братства імені Юрка Ґудзя в Житомирі і незалежного Центру мистецтвознавчих та етнографічних досліджень Житомирського Полісся у спра-ві повернення творчій особистості Юрка Ґу-дзя чільного місця у шерензі сучасних пись-менників XX століття.
Ми звертаємося до Вас, як до народно-го депутата України, з проханням посприя-ти наданню загальноосвітній середній шко-лі у с. Немильня Новоград-Волинського ра-йону імені Юрка Ґудзя. Саме там він навчав-ся і деякий час викладав історію. У це, свя-те для нього місце, він завше повертався у своїх творах. Також просимо присвоїти цен-тральній вулиці у с. Немильня, на якій про-живали письменник та його батьки, ім'я Юр-ка Ґудзя.
Як засвідчує наша національна історія, село Немильня, у якому пройшли дитячі та
юнацькі роки письменника, стало палом-ницьким місцем, до якого приїздять українці (і не тільки) зі всього світу, щоб віддати ша-ну Юркові Ґудзю, який залишив квітуче По-лісся України у час свого духовного розквіту. Ми просимо Вас, як нашого обранця від на-роду, підняти клопотання перед Верховною радою України та обласним керівництвом по виділенню коштів на капітальний ремонт Будинку культури в с. Немильня Новоград-Волинського району, щоб громада села та українська спільнота світу мала можливість проводити літературно-мистецькі проекти на батьківщині письменника.
Учасники обласного фестивалю моло-дих поетів засвідчують цей документ свої-ми підписами: Олександра Андріпчук, Іри-на Бордюг, Софія Демчук, Світлана Гаврилюк, Світлана Єфимець, Лариса Лікар, Ольга Расовська, Іванна Римар, Олександр Трохимчук, Дар'я Ткаченко, Тетяна Тикуцька, Олександр Підгірський, Віталій Правдицький, Наталія Якотюк, Дмитро Малінін, Олександр Нікольський.
А які ще будуть проводитися за-ходи, пов'язані з творчістю Юрка Ґу-дзя?
Уже підготовлена книга «Не-ми» Юрка Ґудзя до друку. Зараз нам слід шукати кошти, щоб пришвидши-ти її вихід у читацький світ України. Але найосновнішою подією буде ви-хід книги-альбому поеми Юрка Ґудзя «Барикади на Хресті». Попереднє сло-во написав відомий український літе-ратурознавець Андрій Савенець. Над ілюстраціями до поеми Юрка Ґудзя працював Микола Соболівський, мо-лодий український графік, який на-вчається в аспірантурі в одному із ви-щих навчальних закладів Люблина. Хоч деякі письменники говорять, що Микола Соболівський швидко проі-люстрував поему «Барикади на Хрес-ті», але я хочу заперечити такому нео-бдуманому судженню. На творчу мате-ріалізацію 10 графічних листів до кни-ги «Барикади на Хресті» пішло 2 роки, а точніше 731 днів без вихідних.
Красуцька І. До осягів поетичного слова Юрка Ґудзя. У Житомирі відбувся фестиваль молодих поетів «Клекотень осені — 2008» // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2008. – № 10. – С.119-121.
ДО ОСЯГІВ ПОЕТИЧНОГО СЛОВА ЮРКА ҐУДЗЯ
У Житомирі відбувся фестиваль молодих поетів «Клекотень осені — 2008»
13 вересня 2008 року на східцях кінотеатру «Жовтень» в Житомирі відбулася надзвичайна подія: фестиваль молодих поетів пам'яті Юрка Ґудзя— «Клекотень осені — 2008». Цей фестиваль був ініційований Анатолієм М. Шевчуком, істориком українського образотворчого мистецтва, письменником-перекладачем, фундатором незалежного Центру мистецтвознавчих та етнографічних досліджень Житомирського Полісся. Цю ідею лише підтримала громадська організація «Українська платформа», якою опікується Павло Жебрівський, народний депутат України. Незважаючи на велику зайнятість пана Анатолія Шевчука в день проведення фестивалю моло-дих поетів Житомирщини, Ірині Красуцькій, заступнику головного редактора журналу «Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах», вдалося взяти інтерв'ю з цього приводу.
Ірина Красуцька: Пане Анатолію, коли у вас визрів план про проведення обласного фестивалю молодих поетів «Клекотень осені — 2008»?
Анатолій Шевчук: Це трапилося 1 липня цього року, коли Олександр Сопронюк, головний редактор газети «Слово», кілька членів літературного братства імені Юрка Ґудзя та молодих поетів і пенсіонерів їхали у напівпус-тому автобусі із Житомира у село Немильне Новоград-Волинського району, на батьківщину поета-сподвижника українського духу, щоб висповідатися на його могилі, озвучити й сколихну-ти його поетично-прозове слово, яке продовжує випрозорювати внутрішню енергію української збірноти на духо-вних теренах не лише Житомирсько-го Полісся, а і всієї України навіть після його трагічної смерті 20 лютого 2002 року. Коли я залишив імпрові-зований поминальний стіл, організо-ваний членами літературного братства ім. Юрка Ґудзя на полі поблизу цвин-таря села Немильного, на якому спо-чиває прах поета, і пройшовся квіту-чим поетичним схилом, заклетченим зелоцвіттям літа, то зрозумів, що ли-ше молодь може зберегти і зрозуміти його повчальне й напрочуд виважене слово, адже ж він так опікувався твор-чою зростаючою генерацією Украї-ни. І на мене з небес злетіло слово-одкровення Матері-природи: «Полі-щуки, гуртуйтеся навколо спадщини Юрка Ґудзя і впевнено крокуйте пра-ведною дорогою до України, яку не-оромантично прокладало крізь небрід не одне покоління українців-правед-ників». Вернувшись до гурту житоми-рян та киян, які з'їхалися на щоріч-ні липневі Ґудзові читання, я вимовив: «Щорічному фестивалю молодих пое-тів бути, я ще лише не знаю, як ми на-звемо його...» Ось таким чином і роз-почалося дорога до обласного фести-валю молодих поетів «Клекотень осе-ні - 2008».
А як з'явилося поетичне слово «клекотень» у назві?
Скажу відверто, що ми заприя-телювали за рік до смерті Юрка. Він часто бував на гостині у мене вдома. Точилися занадто цікаві розмови з приводу важкої долі України, особли-во — з питань утвердження життєвої національної позиції творчої молоді та збереження здорового глузду укра-їнської інтелігенції на самому кінці XX століття, яку штучно почали від-тісняти антисили за орбіту державот-ворення. Ми спільно збиралися видавати художньо-мистецький альманах Житомирського Полісся. Коли шука-ли слово до назви майбутнього аль-манаху, Юрко якось по-батьківському вимовив слово «кпекотень». Це слово миттю запало в мою душу, повіяло спогадами мого найщасливішого ди-тинства, яке пройшло в селі Велика-Козара Дзержинського (нині Рома-нівського) району. Зазначу, що імен-ник «клекотень» лише милозвучний у час весняного пробудження приро-ди, коли птахи прилітають із Вирію. Але, на мою думку, словосполучення «клекотень осені» утримує силу метафоричної поетичної грайливості колориту українського неоромантизму, яка може раптово з'являтися як у надчассі, так і у надпросторі асоціативного мислення нашого народу.
Хто очолив оргкомітет та мурі фестивалю?
Спільним засіданням керівни-цтва незалежного Центру мистецтвоз-навчих та етнографічних досліджень Житомирського Полісся та великою Радою громадської організації «Укра-їнська платформа» було одноголос-но прийнято такий склад журі фести-валю молодих поетів «Клекотень осе-ні — 2008»: Олександр Сопронюк, по-ет, головний редактор газети «Сло-во», член Асоціації Українських Пись-менників (голова журі). Членами журі стали Ольга Карагедова, літературознавець, поет-перекладач, Марія Масловська, заступник директора Інсти-туту філології та журналістики ЖДУ ім. І.Франка, Ванда Чайковська, до-цент кафедри українського літерату-рознавства та компаративістики ви-щезгаданого університету та Марія Рудак, голова літературного братства ім. Юрка Ґудзя.
Учасники фестивалю молодих пое-тів звернулися до народного депутата України Павла Жебрівського з листом-зверненням:
20 лютого 2002 року трагічно загинув Юрко Ґудзь, відомий український сучас-ний письменник, сподвижник художньо-мистецького українського слова, лауреат премії імені Івана Огієнка.
Усе, що було опубліковано за його жит-тя, свідчить про те, що він був одним із найпотужніших письменників у братстві сучас-ного краснописьменства, який своїм принциповим ставленням до духовного відро-дження України в другій половині XX століт-тя, зумів зорганізувати обдаровану молодь Житомирщини на новий рух у складному ча-сі національної історії.
Ми, молоді поети, великі шанувальни-ки творчого таланту нашого земляка, підтримуємо зусилля літературного братства імені Юрка Ґудзя в Житомирі і незалежного Центру мистецтвознавчих та етнографічних досліджень Житомирського Полісся у спра-ві повернення творчій особистості Юрка Ґу-дзя чільного місця у шерензі сучасних пись-менників XX століття.
Ми звертаємося до Вас, як до народно-го депутата України, з проханням посприя-ти наданню загальноосвітній середній шко-лі у с. Немильня Новоград-Волинського ра-йону імені Юрка Ґудзя. Саме там він навчав-ся і деякий час викладав історію. У це, свя-те для нього місце, він завше повертався у своїх творах. Також просимо присвоїти цен-тральній вулиці у с. Немильня, на якій про-живали письменник та його батьки, ім'я Юр-ка Ґудзя.
Як засвідчує наша національна історія, село Немильня, у якому пройшли дитячі та
юнацькі роки письменника, стало палом-ницьким місцем, до якого приїздять українці (і не тільки) зі всього світу, щоб віддати ша-ну Юркові Ґудзю, який залишив квітуче По-лісся України у час свого духовного розквіту. Ми просимо Вас, як нашого обранця від на-роду, підняти клопотання перед Верховною радою України та обласним керівництвом по виділенню коштів на капітальний ремонт Будинку культури в с. Немильня Новоград-Волинського району, щоб громада села та українська спільнота світу мала можливість проводити літературно-мистецькі проекти на батьківщині письменника.
Учасники обласного фестивалю моло-дих поетів засвідчують цей документ свої-ми підписами: Олександра Андріпчук, Іри-на Бордюг, Софія Демчук, Світлана Гаврилюк, Світлана Єфимець, Лариса Лікар, Ольга Расовська, Іванна Римар, Олександр Трохимчук, Дар'я Ткаченко, Тетяна Тикуцька, Олександр Підгірський, Віталій Правдицький, Наталія Якотюк, Дмитро Малінін, Олександр Нікольський.
А які ще будуть проводитися за-ходи, пов'язані з творчістю Юрка Ґу-дзя?
Уже підготовлена книга «Не-ми» Юрка Ґудзя до друку. Зараз нам слід шукати кошти, щоб пришвидши-ти її вихід у читацький світ України. Але найосновнішою подією буде ви-хід книги-альбому поеми Юрка Ґудзя «Барикади на Хресті». Попереднє сло-во написав відомий український літе-ратурознавець Андрій Савенець. Над ілюстраціями до поеми Юрка Ґудзя працював Микола Соболівський, мо-лодий український графік, який на-вчається в аспірантурі в одному із ви-щих навчальних закладів Люблина. Хоч деякі письменники говорять, що Микола Соболівський швидко проі-люстрував поему «Барикади на Хрес-ті», але я хочу заперечити такому нео-бдуманому судженню. На творчу мате-ріалізацію 10 графічних листів до кни-ги «Барикади на Хресті» пішло 2 роки, а точніше 731 днів без вихідних.
Красуцька І. До осягів поетичного слова Юрка Ґудзя. У Житомирі відбувся фестиваль молодих поетів «Клекотень осені — 2008» // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2008. – № 10. – С.119-121.
Ніла Зборовська. 2008: чим запам’ятався? 2009: чого очікую?
2008: чим запам’ятався?
2009: чого очікую?
Ніла ЗБОРОВСЬКА
З-поміж поганих подій найбільше запам'яталося те, що за цей рік помер-ло дуже багато талановитих українсь-ких чоловіків — поетів і прозаїків Аттила Могильний, Ігор Римарук, Юрко Покальчук, Василь Кожелянко... Мій однокурсник і доцент кафедри фольк-лористики Леонід Шурко...
Сотлопечальною подією була моя перша подорож у Немильню, де наро-дився і похований Юрко Ґудзь. Це бу-ло 1 липня, у день його народження. Я побачила людей і ті місця, які зобразив Юрко у своїх антироманах — „Не-Ми” та „Ісихія”. Мене вразило, що на Юрковій могилі зібралося так багато друзів, що Юрко в Житомирі створив аристократичне середовище, яке свято береже пам'ять про нього.
Чарівною подією була подорож із моєю варшавською колегою, професо-ром Валентиною Соболь та рівненським другом, доцентом Дмитром Кравцем, до українського прозаїка Євгена Пашковського на його поліську батьківщину. Я ніби побувала в українському раю. Це було під час медозбору. На подвір'ї Пашковського — велика пасіка, цілко-витий лад. Навколо все цвіло. На городі — голубий цвіт медоносиці, і навіть на подвір'ї чути її п'янкий запах. Пашковський мене і моїх друзів щедро обда-рував медом і вощиною. У романі Пав-ла Загребельного „Я, Богдан" є епізод, коли гетьман Богдан Хмельницький, спустошений владою, тікає на пасіку, щоб побути самим собою і бодай мить прожити звичайним чоловіком. Побу-вавши в гостях у Пашковського, я відчу-ла, що „хутірний” затишок із пасікою може зрозуміти лише архетипна українська душа. Я була так вражена но-вим образом Пашковського-пасічника, що придбала на Петрівці декілька кни-жок про бджіл і миттю їх прочитала. Ви-являється, бджолина сім'я — то ціла „держава", її таїнство українці знали й берегли століттями. Цього року ми з ма-мою купили два вулики й уперше вдома, на Черкащині, мали свій мед.
Цього року я захистила докторську дисертацію. Це був успіх. Я дуже задо-волена.
Несподіванкою стало те, що Микола Жулинський запросив мене на 100-річний день народження свого тата, який ми відсвяткували в Кончі-Озерній. Столітній Григорій Жулинський наспівав нам свої останні пісні. Було дуже затишно...
Чого я сподіваюся від року наступ-ного — року Бика? Як кажуть астроло-ги, Бик — справжній трудяга, символ добробуту в сім'ї: родині і вітчизні. Я сподіваюся на те, що Бог пошле нам багато творчої праці і насолоди від неї, зміцнить наші сім'ї... Я зичу цього всім в Україні.
2009: чого очікую?
Ніла ЗБОРОВСЬКА
З-поміж поганих подій найбільше запам'яталося те, що за цей рік помер-ло дуже багато талановитих українсь-ких чоловіків — поетів і прозаїків Аттила Могильний, Ігор Римарук, Юрко Покальчук, Василь Кожелянко... Мій однокурсник і доцент кафедри фольк-лористики Леонід Шурко...
Сотлопечальною подією була моя перша подорож у Немильню, де наро-дився і похований Юрко Ґудзь. Це бу-ло 1 липня, у день його народження. Я побачила людей і ті місця, які зобразив Юрко у своїх антироманах — „Не-Ми” та „Ісихія”. Мене вразило, що на Юрковій могилі зібралося так багато друзів, що Юрко в Житомирі створив аристократичне середовище, яке свято береже пам'ять про нього.
Чарівною подією була подорож із моєю варшавською колегою, професо-ром Валентиною Соболь та рівненським другом, доцентом Дмитром Кравцем, до українського прозаїка Євгена Пашковського на його поліську батьківщину. Я ніби побувала в українському раю. Це було під час медозбору. На подвір'ї Пашковського — велика пасіка, цілко-витий лад. Навколо все цвіло. На городі — голубий цвіт медоносиці, і навіть на подвір'ї чути її п'янкий запах. Пашковський мене і моїх друзів щедро обда-рував медом і вощиною. У романі Пав-ла Загребельного „Я, Богдан" є епізод, коли гетьман Богдан Хмельницький, спустошений владою, тікає на пасіку, щоб побути самим собою і бодай мить прожити звичайним чоловіком. Побу-вавши в гостях у Пашковського, я відчу-ла, що „хутірний” затишок із пасікою може зрозуміти лише архетипна українська душа. Я була так вражена но-вим образом Пашковського-пасічника, що придбала на Петрівці декілька кни-жок про бджіл і миттю їх прочитала. Ви-являється, бджолина сім'я — то ціла „держава", її таїнство українці знали й берегли століттями. Цього року ми з ма-мою купили два вулики й уперше вдома, на Черкащині, мали свій мед.
Цього року я захистила докторську дисертацію. Це був успіх. Я дуже задо-волена.
Несподіванкою стало те, що Микола Жулинський запросив мене на 100-річний день народження свого тата, який ми відсвяткували в Кончі-Озерній. Столітній Григорій Жулинський наспівав нам свої останні пісні. Було дуже затишно...
Чого я сподіваюся від року наступ-ного — року Бика? Як кажуть астроло-ги, Бик — справжній трудяга, символ добробуту в сім'ї: родині і вітчизні. Я сподіваюся на те, що Бог пошле нам багато творчої праці і насолоди від неї, зміцнить наші сім'ї... Я зичу цього всім в Україні.
Зборовська Н. 2008: чим запам’ятався? 2009: чого очікую? // Літературна Україна. –№1, 1 січня 2009.
неділя, 1 лютого 2009 р.
Юрій Гудзь (слова), Вікторія Дем (музика)
ПІСНІ НА СЛОВА ЮРКА ҐУДЗЯ
СПІВАНКА
Слова Юрія ҐУДЗЯ
Музика Вікторії ДЕМ
Ой біля, ой біля
кленового ґанку
Забули, забули
дівочу співанку.
Усі розійшлися -
ні слуху, ні духу:
І ті, що співали,
і той, що їх слухав.
Усі розійшлися...
Ніхто не почує,
Як тиха співанка
під ґанком сумує.
Вже вечір надибав
спочинок у мальвах,
Самотня садиба
у зоряних сальвах.
Вже літо згоріло,
відпахло чар-зілля,
Шумлять, догравають
осінні весілля.
А той, хто їх слуха,
сидить біля ґанку -
Ніяк не згадає
забуту співанку.
Ой біля, ой біля
кленового ґанку
Забули, забули
дівочу співанку...
Ґудзь Ю., Дем В. Співанка [солоспів] // Бібліотека «Мистецької ґільдії «Nеабищо»«, 2006
Олександр Туровець. З листа до Юрка Ґудзя. Моя рецензія на подаровану мені його книгу
Сашко ТУРОВЕЦЬ
МОЯ РЕЦЕНЗІЯ НА ПОДАРОВАНУ МЕНІ ЙОГО КНИГУ. З ЛИСТА ДО ЮРКА ҐУДЗЯ.
…На обложці його книги – янтра (магічний малюнок), де помітний взаємозв’язок між філософією і символом. Для декого це просто набір ліній і, взагалі, ніщо але, якщо уважніше придивитися, то можна помітити сонце і місяць. Сонце ледь торкається горизонту, і наступить день або ніч, як для кого, а ще дороги. Одні ведуть за обрій, інші – внікуди.
…Восход и заход солнца представляет собой два неразрывных полюса физических суток. Есть нечто удивительно волшебное в том, как солнце появляется на горизонте и начинается день. Момент захода солнца заходит и сгущает мрак. Это знаки природы, постоянное проявление перемен и всеобщей зависимости. (Цитата из книжек, которые я читаю).
В глибинах всесвіту занедбана душа
ніяк не знайде вічного притулку...
Душа вселилась в тіло. І тісно їй в нім. Вона страждає від недосконалості людського світу, від правил, уявлень про життя, ілюзій. І нема рятунку, лиш благання до Бога, як відчай:
Боже мій правий! Я благаю тебе!
Розщепи Ти мій гемоглобін і заміни його,
будь-ласка, хлорофілом.
Краще б вона влилась в зелений дуб, ясен, клен. І стояв би він перед із своїми зеленими братами в рослинному існуванні. Вона страждає від невлаштованості.
...А, може, справді, марна справа
у невлаштованому світі
влаштовувать своє життя?
Але надія все-таки живе, лиш вона буває останньою.
Може й так ще на світі буває –
Хтось і до мене крізь сон прилітає.
В рядках його віршів, крім тривоги і песимізму, як людської хвилинної слабкості, світиться радість життя. Він дивиться на світ очима дитини, яка не втратила почуттів здивування і цікавості, які роблять цей світ рухомим. Він майже щодня відчуває радість від зіткнення з звичними речами. Він закликає нас вгледітись в сутність речей, побачити їх такими, як вони є.
І погляд з образом святого
Вінок цибулі на стіні.
А від зими
Лиш горбик снігу
Біля призьби.
Висмики з листочків Юрка Ґудзя
Брате, давай вікна відчинимо: скоро прийдуть ті, хто любив мене, хто був добрий до мене...з ким і я був зовсім не схожий на себе теперішнього... прийдуть ті, кого я любив... навіть після своєї смерті... бо стільки жінок впускали мене в свої сновидіння, що я забув, коли насправді жив на цьому світі...
В цьому світі важко жити не тільки людям, в ньому гинуть і янголи. Ці небесні створіння в чомусь глибоко безпорадніші, нещас-ливіші за людей. Вигнанці з теренів неба на терен земний (за їхню непокірливість і потяг до людського життя), щоб мати якусь копійку на оновлення затертих до дір, до холодних зір крил із капрону, мусять йти працювати в мистецькі сфери найближчі до прерогативів Горішнього Творця. Серед київських митців (мені, правда, більше подобається слово, «художник», але проти редактора не попреш: хай тішиться).
Ще осінь, а вже пролітає сніг. Скоро я назавжди покину свою служ-бу і владу в сплячку зимову. Білий колір поглиблює реальність сновидінь, звільняє від непотрібного досвіду й до самої весни, склавши в синтетичний заплечник різноколірні крила, біля вікна сидітиме хворий янгол – один з колекції моделей, котра назавжди покинула Київ і довгу назву якої, я так і не встиг запам’ятати.
ІСХИІЯ
Або роман-щастя про безмовність душі та нероз’єднаність тіла, про найостаннішу смерть і найпершу любов чоловіка й жінки з країни ТЕО-ДОРО, щезлої тут, на Землі, але збережених у пам’ятницях неба.
9.07.2000р. с.Немильня
Живий світ не піддається тотальній фіксації...
«...Мені лиш хочеться вберегти від щоденного руйнування, від забуття, бодай, контури цього світу – розмиті зимовим присмерком абриси часопростору, де ми всі, старі й малі, залишаємось разом, зостаємося так, як це було і буде, а не тільки, як є, звільнені від примусового сумління і виживання в чужих містах і місцях – зберегти, щоб хоч зрідка можна було вертатися, наздоганяти, озиватися на чийсь голос, зустрічатися вдома з самим собою, з людьми, що пам’ятають нас зовсім іншими...»
Юрко Ґудзь. «НЕ-МИ» (книга видінь і щезнень). Журнал «Кур’єр Кривбасу» липень 1998 р.
с.Краснобірка, Радомишльський р-н.
Туровець О. З листа до Юрка Ґудзя. Моя рецензія на подаровану мені його книгу // З архіву автора
МОЯ РЕЦЕНЗІЯ НА ПОДАРОВАНУ МЕНІ ЙОГО КНИГУ. З ЛИСТА ДО ЮРКА ҐУДЗЯ.
…На обложці його книги – янтра (магічний малюнок), де помітний взаємозв’язок між філософією і символом. Для декого це просто набір ліній і, взагалі, ніщо але, якщо уважніше придивитися, то можна помітити сонце і місяць. Сонце ледь торкається горизонту, і наступить день або ніч, як для кого, а ще дороги. Одні ведуть за обрій, інші – внікуди.
…Восход и заход солнца представляет собой два неразрывных полюса физических суток. Есть нечто удивительно волшебное в том, как солнце появляется на горизонте и начинается день. Момент захода солнца заходит и сгущает мрак. Это знаки природы, постоянное проявление перемен и всеобщей зависимости. (Цитата из книжек, которые я читаю).
В глибинах всесвіту занедбана душа
ніяк не знайде вічного притулку...
Душа вселилась в тіло. І тісно їй в нім. Вона страждає від недосконалості людського світу, від правил, уявлень про життя, ілюзій. І нема рятунку, лиш благання до Бога, як відчай:
Боже мій правий! Я благаю тебе!
Розщепи Ти мій гемоглобін і заміни його,
будь-ласка, хлорофілом.
Краще б вона влилась в зелений дуб, ясен, клен. І стояв би він перед із своїми зеленими братами в рослинному існуванні. Вона страждає від невлаштованості.
...А, може, справді, марна справа
у невлаштованому світі
влаштовувать своє життя?
Але надія все-таки живе, лиш вона буває останньою.
Може й так ще на світі буває –
Хтось і до мене крізь сон прилітає.
В рядках його віршів, крім тривоги і песимізму, як людської хвилинної слабкості, світиться радість життя. Він дивиться на світ очима дитини, яка не втратила почуттів здивування і цікавості, які роблять цей світ рухомим. Він майже щодня відчуває радість від зіткнення з звичними речами. Він закликає нас вгледітись в сутність речей, побачити їх такими, як вони є.
І погляд з образом святого
Вінок цибулі на стіні.
А від зими
Лиш горбик снігу
Біля призьби.
Висмики з листочків Юрка Ґудзя
Брате, давай вікна відчинимо: скоро прийдуть ті, хто любив мене, хто був добрий до мене...з ким і я був зовсім не схожий на себе теперішнього... прийдуть ті, кого я любив... навіть після своєї смерті... бо стільки жінок впускали мене в свої сновидіння, що я забув, коли насправді жив на цьому світі...
В цьому світі важко жити не тільки людям, в ньому гинуть і янголи. Ці небесні створіння в чомусь глибоко безпорадніші, нещас-ливіші за людей. Вигнанці з теренів неба на терен земний (за їхню непокірливість і потяг до людського життя), щоб мати якусь копійку на оновлення затертих до дір, до холодних зір крил із капрону, мусять йти працювати в мистецькі сфери найближчі до прерогативів Горішнього Творця. Серед київських митців (мені, правда, більше подобається слово, «художник», але проти редактора не попреш: хай тішиться).
Ще осінь, а вже пролітає сніг. Скоро я назавжди покину свою служ-бу і владу в сплячку зимову. Білий колір поглиблює реальність сновидінь, звільняє від непотрібного досвіду й до самої весни, склавши в синтетичний заплечник різноколірні крила, біля вікна сидітиме хворий янгол – один з колекції моделей, котра назавжди покинула Київ і довгу назву якої, я так і не встиг запам’ятати.
ІСХИІЯ
Або роман-щастя про безмовність душі та нероз’єднаність тіла, про найостаннішу смерть і найпершу любов чоловіка й жінки з країни ТЕО-ДОРО, щезлої тут, на Землі, але збережених у пам’ятницях неба.
9.07.2000р. с.Немильня
Живий світ не піддається тотальній фіксації...
«...Мені лиш хочеться вберегти від щоденного руйнування, від забуття, бодай, контури цього світу – розмиті зимовим присмерком абриси часопростору, де ми всі, старі й малі, залишаємось разом, зостаємося так, як це було і буде, а не тільки, як є, звільнені від примусового сумління і виживання в чужих містах і місцях – зберегти, щоб хоч зрідка можна було вертатися, наздоганяти, озиватися на чийсь голос, зустрічатися вдома з самим собою, з людьми, що пам’ятають нас зовсім іншими...»
Юрко Ґудзь. «НЕ-МИ» (книга видінь і щезнень). Журнал «Кур’єр Кривбасу» липень 1998 р.
с.Краснобірка, Радомишльський р-н.
Туровець О. З листа до Юрка Ґудзя. Моя рецензія на подаровану мені його книгу // З архіву автора
Листи про Юрка Ґудзя: М.Рудак, Юркова сестра Раїса
ЛИСТИ ПРО ЮРКА ҐУДЗЯ
ЛИСТИ МАРІЇ РУДАК ДО СЕСТРИ ЮРКА ҐУДЗЯ РАЇСИ
2005-2006 РР.
Лист 1.
Шановні пані Раїсо! Звертається до вас житомирянка Рудак Марія Андріївна.
Я дружила з вашим братом, нині покійним Юрієм Ґудзем. У суботу він ще обідав у мене в гостях, а в неділю об 11.00 ранку вже був підібраний каретою швидкої допомоги. Є про що поговорити, тим паче, що я тепер вибрана очолити поетичне братство еліти м.Житомира імені Юрка Ґудзя.
Нас три жінки їздили в морг, щоб привезти тіло в церкву. Вибирали одяг, гроб та решту. Я домовилася з отцем Богданом, щоб Юра ночував у церкві, щоб всі бажаючі мали змогу з ним в останнє попрощатися. І донині він у наших серцях. Нам його дуже не вистачає. Ми проводимо літературні зустрічі памяті Юркові, читаємо його твори та присвячуємо свої йому. Були у вас в селі Немильні, відвідували Анатолія та могили, дорогі вам.
Відгукніться, будь ласка, буду вам дуже вдячна.
З найкращими побажаннями Марія Рудак. м.Житомир, Україна
19.07.2005р.
Лист 2.
Дорога Раєчко!
30.08 ввечері прочитала ваш лист. Дуже радісно коли отримую від Вас вісточку. Славко, напевно, не помилився бо Олег Левченко (один із молодих поетів Житомира) сказав, що Василь Врублевський сам говорив, що забрав Юркові матеріали, рукописи та фото, а також картини, які лишилися після смерті Юрасика на його квартирі в Житомирі та в його сумці і сказав, що поверне все те тільки Богданчикові, коли той підросте. В тому й то річ, що ми (ті, хто знали Юрка) переймаємося подальшою долею цих матеріалів. Тому і планували, що крім Богдана забрати все могли б і Ви, як рідня сестричка. Ці матеріали можуть потрапити до рук плагіаторів, а тоді вже важко довести, що це твори Юрка.
На останній зустрічі з Юрком я помітила, що Він дуже стривожений. Сказав:
– Як мені не хочеться йти на цю зустріч! Минулого разу так дискутували, що ледь не побились.
– Тоді не йди – сказала я.
– Ні, не можу, бо маю вичитати твір «Афганець», який має вийти у «Вільному слові» у Василя Врублевського. Якось я Вам розповім усе докладніше, а поки що скажу, що Василь грає під дудку деяких молодчиків і наші погляди розходяться відносно того, що мені запропоновано.
«Боюсь, що знову дійде до бійки» – це було сказано в суботу за обідом у мене в квартирі, а на вечір від мене він поїхав в редакцію газети «Вільне слово». А в неділю об 11 ранку, ще живого знайшли на подвір’ї військомату на вул.Київській (неподалік від редакції) з розсіченою головою.
Детальніше поговоримо при зустрічі і заодно вирішимо, чи варто переглядати справу, бо на наш погляд, всі докази знищені. На сьогодні досить, бо дуже багато чого хочеться розповісти, а всього в одному листі не вмістити.
Міцно обіймаю і буду чекати відповіді.
Марія Рудак.
31.08.2005р.
Лист 3.
Шановна Раїсо!
Пробачте, що довго мовчала. Не знала, чим я зможу допомогти з Толіком.
У мене великі проблеми з найстаршою донькою. Пішла сьогодні до лікарні її провідати, та заодно дізналася як і чим доставити Толіка до лікарні. Одержала повну інформацію, а коли хворих вивели на вулицю (у них по вівторкам дискотека до обіду), дивлюсь і очам своїм не вірю – ваш брат Толік. Привіталася, а він так зрадів. Каже: «Ніхто не знає, що я тут тиждень вже лежу і треба з’їздити у Ємільчино, отримати мою пенсію. Передайте моїй опікунці і купіть мені сигарет з фільтром». Такий був радий, аж руку мені поцілував і обняв, як сестру.
Купила йому 10 пачок сигарет, дала 5 грн. у кишеню. Погомоніли, познайомила зі своєю донькою Оленою. Толік відразу: «Будьте моєю тещею, у вас така гарна дочка, я їй Богу женився б». Я йому пообіцяла, що буду його також провідувати, як і дочку.
А ще Врублевський з друзями збирають гроші на пам’ятник Юрі, Цимбалюк Гріша мені сказав і зрадів, що пам’ятник уже є, а ці гроші 800 грн. можна віддати на друкування Юркових творів.
Так що можете присилати ненадруковані твори, бо я думаю, що добавить відділ культури решту грошей. І Толік каже, що дещо лишилося Юркове у нього, то з задоволенням віддасть мені.
Якщо ви вважаєте за потрібне, то його картини можна було б передати до краєзнавчого музею і згодом зробити персональну виставку його творів. Задумів дуже багато. У пресі часто пригадують добрі слова про нього. І по радіо часто згадують як про нього, так і його твори.
9 вересня мене прийнято в Національну спілку журналістів України. А за Толіка не хвилюйтеся – ми йому чим зможемо – допоможемо. І якщо зможете, то відправте в Немильню по Електропочті, що брат у лікарні і просить Ліду отримати його пенсію.
Цілую і обнімаю, Марія.
ЛИСТИ ДО МАРІЇ РУДАК ВІД СЕСТРИ ЮРКА ҐУДЗЯ РАЇСИ
2005-2006 РР.
**
Дорога Маріє, добрий день!
Я перечитую збірочку Ваших віршів і думаю про Вас з теплотою і любов’ю. Наприклад «Над стиглим полем» – це таке рідне, аж до болю.
Все-таки треба було мені вибратись до Житомира, зустрітись з Вами. Про все що стосується Юрка я дізналась через Ярослава Гончара. Перед поїздкою в Україну я чекала листа від Слави. Він збирався поговорити зі знаючими людьми і написати чи варто подавати на перерозслідування справи Юрка, тому що раніше мені говорили, що передчасність може привести лише до того, що всі уліки будуть знищені.
Я знала про хворобу Славка. Коли він перестав писати намагалась звонити йому на роботу, батькам в Житомир, але скрізь були тільки довгі гудки. Прийшлось потурбувати Віку Вакуленчук, яка знала Славу (Юрко був хрещеним батьком її сина). Вона пообіцяла дізнатись про все і написала мені. Так вийшло, що інформацію я отримала, коли вже була в Севастополі і вона була дуже сумною – Ярослав помер.
Ми з Вікою багато говорили про Юрка, про наші сни пов’язані з ним, про відчуття особисті і відчуття інших близьких йому людей, про розмови з екстрасенсами. Може, не варто турбувати його ТАМ, піднімаючи на поверхню тягар останніх днів його земного буття? А з другого боку я не можу не погодитись з Ярославом, який говорив, що коли розкриття цього злочину заставить зупинити руку, яка захоче розправитись хоч з одним іншим журналістом, справу варто починати. Маріє, що Ви думаєте відносно цього? Дуже хотілось би дізнатись про Ваші здогадки, останню зустріч з Юрком. Не знаю, наскільки це безпечно для Вас. Можливо я зможу Вам кудись зателефонувати?
Частину Юркових архівів (те що було в Немильні) я забрала до Канади. Думаю, що більша частина повинна була бути на квартирі, в якій Юрко мешкав в Житомирі. Про долю цих матеріалів я не знаю. Слава говорив, що, можливо, вони у Василя Врублевського. Два роки тому, коли я була в Житомирі, ми з Славком хотіли з ним зв’язатись, але додзвонитись не могли. Тоді я приїзджала ненадовго. Часу було обмаль. Багато чого треба було вирішити, що стосувалось батька і брата. Можливо, деякі папери залишились на квартирі Олега Лишеги, де Юрко жив в Києві. Десь в травні Анатолій Шевчук писав мені про проект видання «Барикад на Хресті» окремою книжкою в серії «Метелик» на кількох мовах. Ви не знаєте про долю цього проекту? Обнімаю і чекаю відповіді.
Раїса.
31.08.05., 12:20
**
Шановна пані Маріє!
Було дуже приємно отримати від Вас вісточку. Пробачте, що не відповіла відразу. Зараз я в Севастополі і не маю регулярного доступу до Інтернету. Дуже Вам вдячна за все що Ви робили і робите для Юрка. Я була в Немильні і знаю про Ваш приїзд на могилу Юрка. Було б чудово з Вами зустрітись. На жаль Ваш лист я прочитала, коли ми вже були не на Житомирщині. До Канади ми відлітаємо 24 серпня. Десь 20-го збираємось виїхати до Києва і провести там кілька днів, зустрітись з Богданом – сином Юрка. Чи не буде у Вас оказії бути в цей час в Києві?
Всьго доброго!
Раїса.
31.08.05., 12:20
**
Марійко, здрастуйте!
В цю п’ятницю Ліда їде до Толіка, вона могла б привести картини. Напишіть, будь ласка, чи не має можливості її зустріти на автовокзалі 07:45 ранку? Нажаль, не всі картини вдалось знайти. Але я все ж надіюсь, що може Толік згадає, де вони, чи все таки прокинеться совість у тих, хто їх забрав. Дивують все-таки люди, які знають, що Толік хвора людина і так безсовісно цим користуються. Навіть старенькі стільці і посуд винесли!
На всякий випадок телефон Ліди: (041-41) 5-83-05
Якщо завтра не отримаю відповіді, спробую вам подзвонити.
Цілую.
Рая
**
Дорога Марійко, доброго дня вам!
Дуже рада, що ваша донечка почуває себе краще. Вчора Ліда була у Толіка. Я розмовляла з нею по телефону. Розказувала, що Толік був в агресивно-будженому стані. Твердив одне: «Кажи, що ти мій опікун і забирай мене додому.» Як Ліда зрозуміла, гроші, які вона йому вислала на цигарки, він не отримав. Це прикро, раніше він завжди отримував. Правда, з гордістю і радістю повідомив, що його відвідують Юркові друзі-літератори.
Про Концевича я багато чула від Юрка. Думаю, що він надзвичайно цікава людина і сильна особистість. Надіюсь з ним колись познайомитись. Звичайно, картини я вам довіряю і не проти щоб вони були у Концевича. Проблема в тому, що я все ще не знаю де вони і в якому стані. Від Толіка Ліда нічого толком не дізналась, каже, що все пропив. У Лідиної сестри в Немильні телефону немає, з’язатись з нею важко. Може, в ці вихідні Ліда сама з’їздить в Немильню і все вияснить. Буду їй дзвонити в понеділок.
Такий чудовий віршик ви прислали! Дякую! І за фотографію також велике спасибі.
Цілую.
Рая
**
Маріє, здрастуйте!
Мене зараз дуже хвилює ситуація в Немильні. Там в Юрковій хаті залишились його картини. Я просила їх забрати і зберегти свою подругу Ліду, яка разом з її сестрою доглядала батька і зараз допомагає Толіку. У Толіка зараз страшний запій, він в такому стані, що з ним ні про що не домовитись. Іноді це навіть небезпечно. Пропиває все що може. Наступив черговий момент відправляти його в лікарню. Боюсь що без цього може дійти до чого завгодно.
В Юрковій хаті буде жити племінниця Ліди. Вона оформляє опікунство над Толіком. Вони хороші люди, я їх давно знаю і довіряю повністю. І все-таки хотілось би щоб картини були в надійному місці. В Канаду їх забрати не дозволить митниця. В школу? Є можливість, що її можуть закрити. Може, забрати їх в Житомир? Що Ви порадите?
Перевидати все написане Юрком одним гарним зібранням ідея дуже хороша і я готова підтримати її чим зможу, наприклад, вислати копії тих неопублікованих рукописів, які я маю. Роботи, які має зараз Врублевський, також повинні бути надрукованими. Юрко писав для того, щоб воно читалось, а не лежало чекаючи якогось певного часу, тому, що було написане для людей, для нинішніх людей. Ось тільки листи – справа окрема, більш тонка, приватна і делікатна.
Два роки тому про намір видання окремою книгою всіх Юркових творів мені в Житомирі говорив Володимир Даниленко. Ви його знаєте? На жаль, я втратила з ним зв’язок. Я писала на залишену ним електронну адресу, але відповіді не було.
Цього літа я зустрілась в Києві з Чебровою Танею. Вона поетеса, журналістка, художниця. Колись вони з Юрком хотіли написати книгу «в дві руки» під назвою «Серце Мангупа». Таня перекладає вірші Юрка на російську мову і публікує їх на веб-сторінці. Ми з нею говорили про можливість інтернетної публікації і дечого з тих рукописів, які маю я.
Цілую.
Всього доброго!
Раїса.
**
Марійко, дорога, здрастуйте!
Дуже вам вдячна за допомогу Толікові. Ліда мені вже повідомила, що Толік в лікарні. Вона вже отримала вислані нами гроші, поговорила з лікарем по телефону, вислала 30 грн Толіку на сигарети і збирається десь 19-20-го вересня до нього з’їздити, поговорити з лікарем.
Опікуна у Толіка поки-що, на жаль, немає. Збирається оформлюватись Лідина племінниця Люба. Боюсь, щоб вона не передумала. Пенсію може отримати опікун або Толік. Може, Толік передасть лист поштарці, з проханням дати його пенсію Ліді? Позвоню Ліді, може щось придумаєм.
Що стосується вашої доньки Оленки, я вам дуже співчуваю. Що може бути тяжчого для матері, як проблеми з здоров’ям її дітей? Що з Оленкою трапилось? Щось серйозне?
Передати картини до краєзнавчого музею – ідея хороша. Може, попросити Ліду, щоб цим або наступним разом привезла картини до Житомира? Я б взагалі хотіла, щоб ви з нею познайомились.
Вчора я здала екзамен на ліцензію медсестри. Результат буде відомо аж через 4-6 тижнів. Екзамен тривав 7 годин, був несподівано тяжким. Переживаю страшно. Треба скоріше знайти роботу. Надіюсь, що коли почну працювати, також зможу вислати грошей на видання Юркових творів.
Анатолій Шевчук писав мені про намір видати «Барикади на Хресті» окремою книжкою в літературно-мистецькій серії «Метелик». Чи не знаєте, Маріє, яка доля цього наміру?
Щиро дякую з прийняттям в Національну спілку журналістів України. Творчих вам успіхів! Як сказала про себе Таня Чеброва, про яку згадувала в попередньому листі, «На хліб заробляю журналістикою, а на небо віршами і картинами». Хай буде в вашому житті побільше неба, незважаючи ні на що!
Цілую!
Раїса.
**
Дорога Маріє, здрастуйте!
Дуже приємно було отримати вісточку від вас. Щиро дякую.
Я зараз дуже загружена – працюю на двох роботах. Трохи звільнюсь – напишу нормального листа, а поки що – на все добре.
Цілую.
Раїса.
**
Дорога Маріє здрастуйте! Пробачте за затяжну мовчанку. Якось важко мені дається початок нової кар’єри в Канаді. Робота забирає всі сили і бажання. Надто багато стресів. Надіюсь, що це тимчасово.
Поступово привикну. Сергій, мій чоловік, знайде роботу і можна буде працювати менше. Я працюю в Українському будинку пристарілих і в лікарні в відділенні складних респіраторних проблем. Добре, що вдалось дещо вирішити фінансові проблеми, вислати грошей Ліді для Толіка, Богдану, рідним Сергія. Зараз племінниця Ліди Люба оформлює опікунство над Толіком. Це виявилось дуже складним процесом – безліч бюрократичних перешкод. Люба зараз мешкає в Юрковій хаті разом з двома дітками. Думаю, що ви з Любою зустрінетесь, якщо вдасться попасти в Немильню 22 лютого. Мені Немильня сьогодні снилась. В тому сні наша хата була чисто вибілена, з біло-голубими занавісками на вікнах, а за вікнами були фіолетові сутінки, які я так любила. Я розмовляла з Толіком і просила його не пити. В сні наче нічого такого поганого не було. Чуму від нього таким сумом повіяло?
Марійко, як зараз ваша донька себе почуває? Надіюсь все добре? Як ви пережили морози? А в Торонто весь січень температура вище нуля. Сергію, щоб закінчити дисертацію потрібні морози і завірюхи ( його тема пов’зана з переносом снігу вітром) – а тут всі морози пішлі в Європу.
Великий привіт «Неабищо» і всім, хто пам’ятає Юрка.
Цілую!
Рая
ЛИСТИ МАРІЇ РУДАК ДО СЕСТРИ ЮРКА ҐУДЗЯ РАЇСИ
2005-2006 РР.
Лист 1.
Шановні пані Раїсо! Звертається до вас житомирянка Рудак Марія Андріївна.
Я дружила з вашим братом, нині покійним Юрієм Ґудзем. У суботу він ще обідав у мене в гостях, а в неділю об 11.00 ранку вже був підібраний каретою швидкої допомоги. Є про що поговорити, тим паче, що я тепер вибрана очолити поетичне братство еліти м.Житомира імені Юрка Ґудзя.
Нас три жінки їздили в морг, щоб привезти тіло в церкву. Вибирали одяг, гроб та решту. Я домовилася з отцем Богданом, щоб Юра ночував у церкві, щоб всі бажаючі мали змогу з ним в останнє попрощатися. І донині він у наших серцях. Нам його дуже не вистачає. Ми проводимо літературні зустрічі памяті Юркові, читаємо його твори та присвячуємо свої йому. Були у вас в селі Немильні, відвідували Анатолія та могили, дорогі вам.
Відгукніться, будь ласка, буду вам дуже вдячна.
З найкращими побажаннями Марія Рудак. м.Житомир, Україна
19.07.2005р.
Лист 2.
Дорога Раєчко!
30.08 ввечері прочитала ваш лист. Дуже радісно коли отримую від Вас вісточку. Славко, напевно, не помилився бо Олег Левченко (один із молодих поетів Житомира) сказав, що Василь Врублевський сам говорив, що забрав Юркові матеріали, рукописи та фото, а також картини, які лишилися після смерті Юрасика на його квартирі в Житомирі та в його сумці і сказав, що поверне все те тільки Богданчикові, коли той підросте. В тому й то річ, що ми (ті, хто знали Юрка) переймаємося подальшою долею цих матеріалів. Тому і планували, що крім Богдана забрати все могли б і Ви, як рідня сестричка. Ці матеріали можуть потрапити до рук плагіаторів, а тоді вже важко довести, що це твори Юрка.
На останній зустрічі з Юрком я помітила, що Він дуже стривожений. Сказав:
– Як мені не хочеться йти на цю зустріч! Минулого разу так дискутували, що ледь не побились.
– Тоді не йди – сказала я.
– Ні, не можу, бо маю вичитати твір «Афганець», який має вийти у «Вільному слові» у Василя Врублевського. Якось я Вам розповім усе докладніше, а поки що скажу, що Василь грає під дудку деяких молодчиків і наші погляди розходяться відносно того, що мені запропоновано.
«Боюсь, що знову дійде до бійки» – це було сказано в суботу за обідом у мене в квартирі, а на вечір від мене він поїхав в редакцію газети «Вільне слово». А в неділю об 11 ранку, ще живого знайшли на подвір’ї військомату на вул.Київській (неподалік від редакції) з розсіченою головою.
Детальніше поговоримо при зустрічі і заодно вирішимо, чи варто переглядати справу, бо на наш погляд, всі докази знищені. На сьогодні досить, бо дуже багато чого хочеться розповісти, а всього в одному листі не вмістити.
Міцно обіймаю і буду чекати відповіді.
Марія Рудак.
31.08.2005р.
Лист 3.
Шановна Раїсо!
Пробачте, що довго мовчала. Не знала, чим я зможу допомогти з Толіком.
У мене великі проблеми з найстаршою донькою. Пішла сьогодні до лікарні її провідати, та заодно дізналася як і чим доставити Толіка до лікарні. Одержала повну інформацію, а коли хворих вивели на вулицю (у них по вівторкам дискотека до обіду), дивлюсь і очам своїм не вірю – ваш брат Толік. Привіталася, а він так зрадів. Каже: «Ніхто не знає, що я тут тиждень вже лежу і треба з’їздити у Ємільчино, отримати мою пенсію. Передайте моїй опікунці і купіть мені сигарет з фільтром». Такий був радий, аж руку мені поцілував і обняв, як сестру.
Купила йому 10 пачок сигарет, дала 5 грн. у кишеню. Погомоніли, познайомила зі своєю донькою Оленою. Толік відразу: «Будьте моєю тещею, у вас така гарна дочка, я їй Богу женився б». Я йому пообіцяла, що буду його також провідувати, як і дочку.
А ще Врублевський з друзями збирають гроші на пам’ятник Юрі, Цимбалюк Гріша мені сказав і зрадів, що пам’ятник уже є, а ці гроші 800 грн. можна віддати на друкування Юркових творів.
Так що можете присилати ненадруковані твори, бо я думаю, що добавить відділ культури решту грошей. І Толік каже, що дещо лишилося Юркове у нього, то з задоволенням віддасть мені.
Якщо ви вважаєте за потрібне, то його картини можна було б передати до краєзнавчого музею і згодом зробити персональну виставку його творів. Задумів дуже багато. У пресі часто пригадують добрі слова про нього. І по радіо часто згадують як про нього, так і його твори.
9 вересня мене прийнято в Національну спілку журналістів України. А за Толіка не хвилюйтеся – ми йому чим зможемо – допоможемо. І якщо зможете, то відправте в Немильню по Електропочті, що брат у лікарні і просить Ліду отримати його пенсію.
Цілую і обнімаю, Марія.
ЛИСТИ ДО МАРІЇ РУДАК ВІД СЕСТРИ ЮРКА ҐУДЗЯ РАЇСИ
2005-2006 РР.
**
Дорога Маріє, добрий день!
Я перечитую збірочку Ваших віршів і думаю про Вас з теплотою і любов’ю. Наприклад «Над стиглим полем» – це таке рідне, аж до болю.
Все-таки треба було мені вибратись до Житомира, зустрітись з Вами. Про все що стосується Юрка я дізналась через Ярослава Гончара. Перед поїздкою в Україну я чекала листа від Слави. Він збирався поговорити зі знаючими людьми і написати чи варто подавати на перерозслідування справи Юрка, тому що раніше мені говорили, що передчасність може привести лише до того, що всі уліки будуть знищені.
Я знала про хворобу Славка. Коли він перестав писати намагалась звонити йому на роботу, батькам в Житомир, але скрізь були тільки довгі гудки. Прийшлось потурбувати Віку Вакуленчук, яка знала Славу (Юрко був хрещеним батьком її сина). Вона пообіцяла дізнатись про все і написала мені. Так вийшло, що інформацію я отримала, коли вже була в Севастополі і вона була дуже сумною – Ярослав помер.
Ми з Вікою багато говорили про Юрка, про наші сни пов’язані з ним, про відчуття особисті і відчуття інших близьких йому людей, про розмови з екстрасенсами. Може, не варто турбувати його ТАМ, піднімаючи на поверхню тягар останніх днів його земного буття? А з другого боку я не можу не погодитись з Ярославом, який говорив, що коли розкриття цього злочину заставить зупинити руку, яка захоче розправитись хоч з одним іншим журналістом, справу варто починати. Маріє, що Ви думаєте відносно цього? Дуже хотілось би дізнатись про Ваші здогадки, останню зустріч з Юрком. Не знаю, наскільки це безпечно для Вас. Можливо я зможу Вам кудись зателефонувати?
Частину Юркових архівів (те що було в Немильні) я забрала до Канади. Думаю, що більша частина повинна була бути на квартирі, в якій Юрко мешкав в Житомирі. Про долю цих матеріалів я не знаю. Слава говорив, що, можливо, вони у Василя Врублевського. Два роки тому, коли я була в Житомирі, ми з Славком хотіли з ним зв’язатись, але додзвонитись не могли. Тоді я приїзджала ненадовго. Часу було обмаль. Багато чого треба було вирішити, що стосувалось батька і брата. Можливо, деякі папери залишились на квартирі Олега Лишеги, де Юрко жив в Києві. Десь в травні Анатолій Шевчук писав мені про проект видання «Барикад на Хресті» окремою книжкою в серії «Метелик» на кількох мовах. Ви не знаєте про долю цього проекту? Обнімаю і чекаю відповіді.
Раїса.
31.08.05., 12:20
**
Шановна пані Маріє!
Було дуже приємно отримати від Вас вісточку. Пробачте, що не відповіла відразу. Зараз я в Севастополі і не маю регулярного доступу до Інтернету. Дуже Вам вдячна за все що Ви робили і робите для Юрка. Я була в Немильні і знаю про Ваш приїзд на могилу Юрка. Було б чудово з Вами зустрітись. На жаль Ваш лист я прочитала, коли ми вже були не на Житомирщині. До Канади ми відлітаємо 24 серпня. Десь 20-го збираємось виїхати до Києва і провести там кілька днів, зустрітись з Богданом – сином Юрка. Чи не буде у Вас оказії бути в цей час в Києві?
Всьго доброго!
Раїса.
31.08.05., 12:20
**
Марійко, здрастуйте!
В цю п’ятницю Ліда їде до Толіка, вона могла б привести картини. Напишіть, будь ласка, чи не має можливості її зустріти на автовокзалі 07:45 ранку? Нажаль, не всі картини вдалось знайти. Але я все ж надіюсь, що може Толік згадає, де вони, чи все таки прокинеться совість у тих, хто їх забрав. Дивують все-таки люди, які знають, що Толік хвора людина і так безсовісно цим користуються. Навіть старенькі стільці і посуд винесли!
На всякий випадок телефон Ліди: (041-41) 5-83-05
Якщо завтра не отримаю відповіді, спробую вам подзвонити.
Цілую.
Рая
**
Дорога Марійко, доброго дня вам!
Дуже рада, що ваша донечка почуває себе краще. Вчора Ліда була у Толіка. Я розмовляла з нею по телефону. Розказувала, що Толік був в агресивно-будженому стані. Твердив одне: «Кажи, що ти мій опікун і забирай мене додому.» Як Ліда зрозуміла, гроші, які вона йому вислала на цигарки, він не отримав. Це прикро, раніше він завжди отримував. Правда, з гордістю і радістю повідомив, що його відвідують Юркові друзі-літератори.
Про Концевича я багато чула від Юрка. Думаю, що він надзвичайно цікава людина і сильна особистість. Надіюсь з ним колись познайомитись. Звичайно, картини я вам довіряю і не проти щоб вони були у Концевича. Проблема в тому, що я все ще не знаю де вони і в якому стані. Від Толіка Ліда нічого толком не дізналась, каже, що все пропив. У Лідиної сестри в Немильні телефону немає, з’язатись з нею важко. Може, в ці вихідні Ліда сама з’їздить в Немильню і все вияснить. Буду їй дзвонити в понеділок.
Такий чудовий віршик ви прислали! Дякую! І за фотографію також велике спасибі.
Цілую.
Рая
**
Маріє, здрастуйте!
Мене зараз дуже хвилює ситуація в Немильні. Там в Юрковій хаті залишились його картини. Я просила їх забрати і зберегти свою подругу Ліду, яка разом з її сестрою доглядала батька і зараз допомагає Толіку. У Толіка зараз страшний запій, він в такому стані, що з ним ні про що не домовитись. Іноді це навіть небезпечно. Пропиває все що може. Наступив черговий момент відправляти його в лікарню. Боюсь що без цього може дійти до чого завгодно.
В Юрковій хаті буде жити племінниця Ліди. Вона оформляє опікунство над Толіком. Вони хороші люди, я їх давно знаю і довіряю повністю. І все-таки хотілось би щоб картини були в надійному місці. В Канаду їх забрати не дозволить митниця. В школу? Є можливість, що її можуть закрити. Може, забрати їх в Житомир? Що Ви порадите?
Перевидати все написане Юрком одним гарним зібранням ідея дуже хороша і я готова підтримати її чим зможу, наприклад, вислати копії тих неопублікованих рукописів, які я маю. Роботи, які має зараз Врублевський, також повинні бути надрукованими. Юрко писав для того, щоб воно читалось, а не лежало чекаючи якогось певного часу, тому, що було написане для людей, для нинішніх людей. Ось тільки листи – справа окрема, більш тонка, приватна і делікатна.
Два роки тому про намір видання окремою книгою всіх Юркових творів мені в Житомирі говорив Володимир Даниленко. Ви його знаєте? На жаль, я втратила з ним зв’язок. Я писала на залишену ним електронну адресу, але відповіді не було.
Цього літа я зустрілась в Києві з Чебровою Танею. Вона поетеса, журналістка, художниця. Колись вони з Юрком хотіли написати книгу «в дві руки» під назвою «Серце Мангупа». Таня перекладає вірші Юрка на російську мову і публікує їх на веб-сторінці. Ми з нею говорили про можливість інтернетної публікації і дечого з тих рукописів, які маю я.
Цілую.
Всього доброго!
Раїса.
**
Марійко, дорога, здрастуйте!
Дуже вам вдячна за допомогу Толікові. Ліда мені вже повідомила, що Толік в лікарні. Вона вже отримала вислані нами гроші, поговорила з лікарем по телефону, вислала 30 грн Толіку на сигарети і збирається десь 19-20-го вересня до нього з’їздити, поговорити з лікарем.
Опікуна у Толіка поки-що, на жаль, немає. Збирається оформлюватись Лідина племінниця Люба. Боюсь, щоб вона не передумала. Пенсію може отримати опікун або Толік. Може, Толік передасть лист поштарці, з проханням дати його пенсію Ліді? Позвоню Ліді, може щось придумаєм.
Що стосується вашої доньки Оленки, я вам дуже співчуваю. Що може бути тяжчого для матері, як проблеми з здоров’ям її дітей? Що з Оленкою трапилось? Щось серйозне?
Передати картини до краєзнавчого музею – ідея хороша. Може, попросити Ліду, щоб цим або наступним разом привезла картини до Житомира? Я б взагалі хотіла, щоб ви з нею познайомились.
Вчора я здала екзамен на ліцензію медсестри. Результат буде відомо аж через 4-6 тижнів. Екзамен тривав 7 годин, був несподівано тяжким. Переживаю страшно. Треба скоріше знайти роботу. Надіюсь, що коли почну працювати, також зможу вислати грошей на видання Юркових творів.
Анатолій Шевчук писав мені про намір видати «Барикади на Хресті» окремою книжкою в літературно-мистецькій серії «Метелик». Чи не знаєте, Маріє, яка доля цього наміру?
Щиро дякую з прийняттям в Національну спілку журналістів України. Творчих вам успіхів! Як сказала про себе Таня Чеброва, про яку згадувала в попередньому листі, «На хліб заробляю журналістикою, а на небо віршами і картинами». Хай буде в вашому житті побільше неба, незважаючи ні на що!
Цілую!
Раїса.
**
Дорога Маріє, здрастуйте!
Дуже приємно було отримати вісточку від вас. Щиро дякую.
Я зараз дуже загружена – працюю на двох роботах. Трохи звільнюсь – напишу нормального листа, а поки що – на все добре.
Цілую.
Раїса.
**
Дорога Маріє здрастуйте! Пробачте за затяжну мовчанку. Якось важко мені дається початок нової кар’єри в Канаді. Робота забирає всі сили і бажання. Надто багато стресів. Надіюсь, що це тимчасово.
Поступово привикну. Сергій, мій чоловік, знайде роботу і можна буде працювати менше. Я працюю в Українському будинку пристарілих і в лікарні в відділенні складних респіраторних проблем. Добре, що вдалось дещо вирішити фінансові проблеми, вислати грошей Ліді для Толіка, Богдану, рідним Сергія. Зараз племінниця Ліди Люба оформлює опікунство над Толіком. Це виявилось дуже складним процесом – безліч бюрократичних перешкод. Люба зараз мешкає в Юрковій хаті разом з двома дітками. Думаю, що ви з Любою зустрінетесь, якщо вдасться попасти в Немильню 22 лютого. Мені Немильня сьогодні снилась. В тому сні наша хата була чисто вибілена, з біло-голубими занавісками на вікнах, а за вікнами були фіолетові сутінки, які я так любила. Я розмовляла з Толіком і просила його не пити. В сні наче нічого такого поганого не було. Чуму від нього таким сумом повіяло?
Марійко, як зараз ваша донька себе почуває? Надіюсь все добре? Як ви пережили морози? А в Торонто весь січень температура вище нуля. Сергію, щоб закінчити дисертацію потрібні морози і завірюхи ( його тема пов’зана з переносом снігу вітром) – а тут всі морози пішлі в Європу.
Великий привіт «Неабищо» і всім, хто пам’ятає Юрка.
Цілую!
Рая
Ніла Зборовська. Неадекватне прочитання [Про фальсифікацію образу Юрка Ґудзя в книжці Володимира Даниленка «Лісоруб у пустелі»]
Ніла ЗБОРОВСЬКА
НЕАДЕКВАТНЕ ПРОЧИТАННЯ
Про фальсифікацію образу Юрка Ґудзя в книжці Володимира Даниленка «Лісоруб у пустелі»
Володимир Даниленко став особливо помітним у сучасному українському літературному процесі після виходу книжки і новел «Сон із дзьоба стрижа» (2006), яка образно відтворює історію українського Дон Жуана нашого часу. «Лісоруб у пу-стелі» (2008) – це провокативна аналітична спроба письмен-ника змоделювати образи літературних поколінь другої поло-вини XX століття. Аналітична книга мене особливо зацікави-ла, адже два роки тому я запро-понувала цьому авторові взяти участь у процесі написання 12-го тому академічної Історії української літератури. «Лісоруб у пустелі» дає виразне уявлен-ня про В.Даниленка як аналітика й по-тенційного історика літератури. Вияв-ляється, письменник В.Даниленко не може відокремитися від власного образу й послідовно проектує його на образи інших літераторів. Така ситуація у пси-хоаналізі має назву «неправильного про-читання»: письменник як тлумач твору завдяки несвідомому розумінню дає «по-милкову оцінку», яка й стає пунктом відліку для створення власного тексту. Механізм дилетантського аналізу З.Фройд пояснює на основі неусвідомлених заздрощів інтерпретатора, який опа-новує чужу форму життя, адаптуючи її до власної історії. Натомість справжній психоаналіз, як зазначав С.Цвейг, про-чищає передусім власний горизонт, щоб прояснилася сфера єдиного духу. З диле-тантським аналізом ми стикаємося, коли Даниленко тлумачить постать Юрка Ґуд-зя.
Проектуючи свій образ на Юрка Ґудзя, В.Даниленко моделює психологію Дон Жуана, який легко і грайливо продуку-вав еротичні захоплення, утікаючи від сімейних турбот. «Життя Юрка Ґудзя, – пише Даниленко, – цікаве як експери-мент, що полягав у втечі від обов’язків і традиційного побуту, який нав’язують дорослій людині суспільство і близькі люди, щоб весь відведений йому час віддавати собі, літературі та насолоді від дегустації мистецтва. І цей експеримент був успішний». Таємниця загадкового Юркового життя і смерті пояснюється через містичні образи «янгола блакитно-го блюзу» та «мандрівного дяка» ук-раїнської літератури. «Його мандри, – наголошує автор книжки, – нагадували перельоти джмеля – з квітки на квітку, з міста до міста. Від лагідного джмеля мандрівний поет відрізнявся тим, що пергу, якою були для нього книжки, картини, фільми та враження від спілку-вання з людьми, він ніс не додому, а залишав у собі, бо в нього не було дому. Була, правда, сільсь-ка хата в Немильні, між Львовом і Жито-миром, в якій він не жив через звичку ва-ландатися по світу». Цей кочовий образ збігається з образом чоловіка-ловеласа в новелі В.Даниленка «Його джмелиний баритон» з книги «Сон із дзьоба стри-жа». Це проекція образу інтерпретатора, тож мотив донжуанства такий учепистий. Даниленко наполягає: «Він був неперевершеним ловеласом і міг водночас тримати в напрузі десятки жінок. Коли Юрко Ґудзь ішов у гості, знаючи, що там є жінка, обов’язково купував дешеві квіти, але дарував їх з таким достоїнством, ніби це був букет найдорож-чих троянд. Хоча він не був Казановою, а радше Дон Жуаном, що не розбивав жіночі серця, а хвилював їх легкими, на-че молоде вино, романтичними ілю-зіями». І далі як констатація ніби добре знаного факту: «З більшістю своїх жінок він підтримував романтичний флірт». Тут варто нагадати, що флірт – це розігрування любові, а не душевне пере-живання. І такий образ Юрка Ґудзя, створений В.Даниленком, відбиває по-стать самого інтерпретатора, амбівалент-ного за своєю психологією, яка супер-ечить моральній визначеності. «Адже моральною, – як писав З.Фройд, – можна вважати лише людину, яка реагує на спокусу, що переживається внутрішньо, при цьому не піддаючись цій спокусі. Тому, хто час від часу грішить, а потім, каючись, ставить перед собою високі моральні цілі, легко дорікнути, що життя своє він будує за-надто зручно. Але він не виконує пріоритетного принципу абсолютної мо-ральності...»
Разом із літературною творчістю Юрко Ґудзь починав малювати. Що цікаво, уперше на його художні пошуки, як за-значає житомирська поетеса Ольга Карагедова, відгукнувся В.Даниленко в газеті «Комсомольська зірка» (1990, 23 червня) іронічним репортажем «Янгол блакитно-го блюзу». У «Лісорубі в пустелі» лише розгорнуто колишнє ставлення до поета й художника. За словами Карагедової, Даниленко «відверто глузує з картин Ю. Ґудзя», однак їй хочеться вірити, що цей репортаж був «своєрідним жартом друга» (журнал «Світло спілкування», №5, 2007, с. 29).
Юрко Ґудзь (і це можу засвідчити не лише я, а й десятки його друзів, а також його романи – «Ісихія», «Не-Ми» і вся поетична творчість; над новим виданням цієї спадщини нині розпочала роботу творча група) був унікальною людиною, яка знала, що таке любов не у флірті, а у глибокому переживанні. Останній рік свого життя він учитувався в «Діагности-ку карми» С.Лазарєва, який головною причиною захворювання тіла визнавав порушення людиною закону Духу або за-кону Любові. Юрко дуже вимогливо ста-вився до власного життя й завжди був готовий до смерті як форми жертвопри-несення. Для того, щоб любити жінку, не конче мати з нею сексуальні стосунки, і Юрко це знав. Він був поетом, ко-трий любив жінку як сутність. Він мені не раз казав: «Через тебе я стаю феміністом». А коли публікувалися його статті під псевдонімом – Тетянич, з яко-го я щиро сміялася, то він не почував жодного приниження, адже йшлося про ім’я коханої жінки.
Якось Юрко мені зізнався: «Знаєш, у мене є дуже велика жінка». Я сприйняла буквально й не повірила, а почала допи-туватися, що він може робити, такий ви-тончено тендітний і стрункий, з великим жіночим тілом. Цю нашу розмову я обіграла в антиромані «Українська ре-конкіста». А потім, якось перечитуючи Юркову поезію, знайшла там такі рядки: «Входиш в зимовий ліс, як в тіло жінки...» – і все зрозуміла. В.Даниленко знову цю еротичну ситуацію витлумачує як ситуацію сексуальну, продукуючи ар-тистичну розвагу поруч із трагічним ос-мисленням і болісним переживанням. Про сімейну ситуацію, яка насправді бу-ла для Юрка дуже травматичною, Даниленко пише у властивій йому грайливій манері: «Колись, ще зовсім молодим, Юрко Ґудзь пробував завести сім’ю, але душа митця не витримала сімейної рути-ни. Він не міг уявити собі, що таке обов’язки одруженого чоловіка. – Я привіз із села мішок картоплі, – якось зізнався він, – і забезпечив сім’ю на весь рік. Та дружина і тесть з тещею, у яких жив Юрко, були іншої думки. Збитий з пантелику, поет почав вранці вставати і йти з дому».
Навіть Анатолій Ґудзь, з яким я зустрілася цього року на поминальному дні народження Юрка Ґудзя в селі Немильні на Житомирщині, не міг нічого згадати про якісь ловеласні історії свого рідного брата, а сказав так: «Може, у нього хтось і був, бо він не міг жити в тій комуністичній сім’ї його дружини і навіть ніколи там нічого не їв, а приво-зив продукти з села. Він загалом дуже не любив комуністів, а його тесть і теща були затятими більшовиками. Юрко був дуже гордий: чого не любив, того не лю-бив. І повертався в ту сім’ю лише тому, що там був його син – Богдан. На похо-роні Юрка була жінка в чорній вуалі, яка дуже плакала за ним. Що то за жінка бу-ла, я не знаю...» Заїжджаючи вперше в Немильню цього року, я запитала пер-шого стрічного: «А де хата покійного Юрка Ґудзя?», і селянин відповів, запи-туючи: «Це того, якого вбили комуністи за пам’ятник Леніну в Житомирі, бо він дуже хотів його прибрати?»
Мені не хочеться розмірковувати над тим, хто фізично вбив Юрка Ґудзя, адже для мене символічне вбивство – більш страхітливе, ніж тілесне. А Юрко був не просто моїм відданим Другом, він був значущим українським Поетом нашого порубіжжя, тому для мене психоаналіз фальсифікації В.Даниленка не лише обов’язок історика літератури, а й справа честі. Називаючи у книжці «Лісоруб у пу-стелі» наше українське літературне сере-довище «хворобливим», таким, яке «об’єктивно не могло оцінити жодного літературного явища», В.Даниленко явно лукавить. Жінки, які знали Юрка Ґудзя, згадують про нього як про втілення мужності в найсвітлішому значенні цього слова. Така мужність була у Василя Стуса. Коли Юрко приїздив до Києва, для нас усіх, хто його знав, поява цієї люди-ни була надзвичайним святом Любові. Юрко часто зупинявся в Євгена Пашковського. Через декілька років після смерті Юрка Пашковський мені сказав: «Закінчив нарешті євроремонт у квартирі та й подумав: «Для чого мені цей євроре-монт, коли до мене більше не зайде в гості Юрко Ґудзь...» Юрко належав до тих особистостей, чия смерть завжди зга-дується й тому стає воскресінням нових творчих особистостей, адже психічний біль від неї такий нестерпний, що пород-жує слово. Юркова думка, його фантазія, його мрія про епоху Української Ре-конкісти була такою значущою на нашо-му порубіжжі, що породила мій антироман «Українська Реконкіста» (2003) як текст ідеї Друга-Поета, розгорнутої в просторі моєї історії життя. І коли В.Да-ниленко говорить про ідею Української Реконкісти у властивому йому глузливо-му тоні: «Але, як завжди буває в подібних випадках, усе закінчилося великим пши-ком», то я хочу нагадати про одну дуже значущу ідею Юрка Ґудзя. Коли він за-прошував на Хрещатик, у нього була улюблена фраза-пароль: «Давайте зустрінемося на Хресті». Незадовго до смерті він написав поему «Барикади на Хресті» про божевільного поета, який пристрасно закликає Київ на повстання Любові: «Засліплені розпинають люди-ну... Повстаньте, мешканці штанів! Пов-станьте, жителі змертвілих Воскресенок! Повстаньте, поки ще живі! Хоч раз отут, усі разом, на цім затоптанім Хресті, уздовж всієї Курваштрассе, у цій задов-баній столиці спорудимо весняну бари-каду! – з громів, димів, з миттєвих спалахів пронизливого щастя, коли навиліт куля б’є крізь дощ простягнуту долоню... Не бійтеся загинуть молодими! Страшніше – прижиттєво вмерти в місті, де володар Вій вже сотню літ не опускає вії... Не бійтесь владних трупоїдів, не бійтесь їхніх водометів! На поміч нам во-гонь прийде з-під Круг, Базара, Бере-стечка... І як обіцяно, – повіє холодноярське полум’я живе. – Повстаньте, по-ки ще живі!»
Після «Лісоруба у пустелі» мені хо-четься нагадати В.Даниленку фразу-пароль: «Зустрінемося на Хресті!» Щоб пе-редусім чесно сказати синові Юрка Ґуд-зя – Богданові, чому його тато був зна-чущою постаттю нашого українського середовища, чому він так пристрасно прагнув розіп’яти свою душу заради нового життя. «Бо ми, – як пояснював Юрко Ґудзь, – лиш відгомін майбутніх партитур, німих оркестрів початкові но-ти. Та треба йти – дорога мусить жити і після нас...»
Зборовська Н. Неадекватне прочитання [Про фальсифікацію образу Юрка Ґудзя в книжці Володимира Даниленка «Лісоруб у пустелі»] // Літературна Україна, 23 жовтня 2008. – С.5
НЕАДЕКВАТНЕ ПРОЧИТАННЯ
Про фальсифікацію образу Юрка Ґудзя в книжці Володимира Даниленка «Лісоруб у пустелі»
Володимир Даниленко став особливо помітним у сучасному українському літературному процесі після виходу книжки і новел «Сон із дзьоба стрижа» (2006), яка образно відтворює історію українського Дон Жуана нашого часу. «Лісоруб у пу-стелі» (2008) – це провокативна аналітична спроба письмен-ника змоделювати образи літературних поколінь другої поло-вини XX століття. Аналітична книга мене особливо зацікави-ла, адже два роки тому я запро-понувала цьому авторові взяти участь у процесі написання 12-го тому академічної Історії української літератури. «Лісоруб у пустелі» дає виразне уявлен-ня про В.Даниленка як аналітика й по-тенційного історика літератури. Вияв-ляється, письменник В.Даниленко не може відокремитися від власного образу й послідовно проектує його на образи інших літераторів. Така ситуація у пси-хоаналізі має назву «неправильного про-читання»: письменник як тлумач твору завдяки несвідомому розумінню дає «по-милкову оцінку», яка й стає пунктом відліку для створення власного тексту. Механізм дилетантського аналізу З.Фройд пояснює на основі неусвідомлених заздрощів інтерпретатора, який опа-новує чужу форму життя, адаптуючи її до власної історії. Натомість справжній психоаналіз, як зазначав С.Цвейг, про-чищає передусім власний горизонт, щоб прояснилася сфера єдиного духу. З диле-тантським аналізом ми стикаємося, коли Даниленко тлумачить постать Юрка Ґуд-зя.
Проектуючи свій образ на Юрка Ґудзя, В.Даниленко моделює психологію Дон Жуана, який легко і грайливо продуку-вав еротичні захоплення, утікаючи від сімейних турбот. «Життя Юрка Ґудзя, – пише Даниленко, – цікаве як експери-мент, що полягав у втечі від обов’язків і традиційного побуту, який нав’язують дорослій людині суспільство і близькі люди, щоб весь відведений йому час віддавати собі, літературі та насолоді від дегустації мистецтва. І цей експеримент був успішний». Таємниця загадкового Юркового життя і смерті пояснюється через містичні образи «янгола блакитно-го блюзу» та «мандрівного дяка» ук-раїнської літератури. «Його мандри, – наголошує автор книжки, – нагадували перельоти джмеля – з квітки на квітку, з міста до міста. Від лагідного джмеля мандрівний поет відрізнявся тим, що пергу, якою були для нього книжки, картини, фільми та враження від спілку-вання з людьми, він ніс не додому, а залишав у собі, бо в нього не було дому. Була, правда, сільсь-ка хата в Немильні, між Львовом і Жито-миром, в якій він не жив через звичку ва-ландатися по світу». Цей кочовий образ збігається з образом чоловіка-ловеласа в новелі В.Даниленка «Його джмелиний баритон» з книги «Сон із дзьоба стри-жа». Це проекція образу інтерпретатора, тож мотив донжуанства такий учепистий. Даниленко наполягає: «Він був неперевершеним ловеласом і міг водночас тримати в напрузі десятки жінок. Коли Юрко Ґудзь ішов у гості, знаючи, що там є жінка, обов’язково купував дешеві квіти, але дарував їх з таким достоїнством, ніби це був букет найдорож-чих троянд. Хоча він не був Казановою, а радше Дон Жуаном, що не розбивав жіночі серця, а хвилював їх легкими, на-че молоде вино, романтичними ілю-зіями». І далі як констатація ніби добре знаного факту: «З більшістю своїх жінок він підтримував романтичний флірт». Тут варто нагадати, що флірт – це розігрування любові, а не душевне пере-живання. І такий образ Юрка Ґудзя, створений В.Даниленком, відбиває по-стать самого інтерпретатора, амбівалент-ного за своєю психологією, яка супер-ечить моральній визначеності. «Адже моральною, – як писав З.Фройд, – можна вважати лише людину, яка реагує на спокусу, що переживається внутрішньо, при цьому не піддаючись цій спокусі. Тому, хто час від часу грішить, а потім, каючись, ставить перед собою високі моральні цілі, легко дорікнути, що життя своє він будує за-надто зручно. Але він не виконує пріоритетного принципу абсолютної мо-ральності...»
Разом із літературною творчістю Юрко Ґудзь починав малювати. Що цікаво, уперше на його художні пошуки, як за-значає житомирська поетеса Ольга Карагедова, відгукнувся В.Даниленко в газеті «Комсомольська зірка» (1990, 23 червня) іронічним репортажем «Янгол блакитно-го блюзу». У «Лісорубі в пустелі» лише розгорнуто колишнє ставлення до поета й художника. За словами Карагедової, Даниленко «відверто глузує з картин Ю. Ґудзя», однак їй хочеться вірити, що цей репортаж був «своєрідним жартом друга» (журнал «Світло спілкування», №5, 2007, с. 29).
Юрко Ґудзь (і це можу засвідчити не лише я, а й десятки його друзів, а також його романи – «Ісихія», «Не-Ми» і вся поетична творчість; над новим виданням цієї спадщини нині розпочала роботу творча група) був унікальною людиною, яка знала, що таке любов не у флірті, а у глибокому переживанні. Останній рік свого життя він учитувався в «Діагности-ку карми» С.Лазарєва, який головною причиною захворювання тіла визнавав порушення людиною закону Духу або за-кону Любові. Юрко дуже вимогливо ста-вився до власного життя й завжди був готовий до смерті як форми жертвопри-несення. Для того, щоб любити жінку, не конче мати з нею сексуальні стосунки, і Юрко це знав. Він був поетом, ко-трий любив жінку як сутність. Він мені не раз казав: «Через тебе я стаю феміністом». А коли публікувалися його статті під псевдонімом – Тетянич, з яко-го я щиро сміялася, то він не почував жодного приниження, адже йшлося про ім’я коханої жінки.
Якось Юрко мені зізнався: «Знаєш, у мене є дуже велика жінка». Я сприйняла буквально й не повірила, а почала допи-туватися, що він може робити, такий ви-тончено тендітний і стрункий, з великим жіночим тілом. Цю нашу розмову я обіграла в антиромані «Українська ре-конкіста». А потім, якось перечитуючи Юркову поезію, знайшла там такі рядки: «Входиш в зимовий ліс, як в тіло жінки...» – і все зрозуміла. В.Даниленко знову цю еротичну ситуацію витлумачує як ситуацію сексуальну, продукуючи ар-тистичну розвагу поруч із трагічним ос-мисленням і болісним переживанням. Про сімейну ситуацію, яка насправді бу-ла для Юрка дуже травматичною, Даниленко пише у властивій йому грайливій манері: «Колись, ще зовсім молодим, Юрко Ґудзь пробував завести сім’ю, але душа митця не витримала сімейної рути-ни. Він не міг уявити собі, що таке обов’язки одруженого чоловіка. – Я привіз із села мішок картоплі, – якось зізнався він, – і забезпечив сім’ю на весь рік. Та дружина і тесть з тещею, у яких жив Юрко, були іншої думки. Збитий з пантелику, поет почав вранці вставати і йти з дому».
Навіть Анатолій Ґудзь, з яким я зустрілася цього року на поминальному дні народження Юрка Ґудзя в селі Немильні на Житомирщині, не міг нічого згадати про якісь ловеласні історії свого рідного брата, а сказав так: «Може, у нього хтось і був, бо він не міг жити в тій комуністичній сім’ї його дружини і навіть ніколи там нічого не їв, а приво-зив продукти з села. Він загалом дуже не любив комуністів, а його тесть і теща були затятими більшовиками. Юрко був дуже гордий: чого не любив, того не лю-бив. І повертався в ту сім’ю лише тому, що там був його син – Богдан. На похо-роні Юрка була жінка в чорній вуалі, яка дуже плакала за ним. Що то за жінка бу-ла, я не знаю...» Заїжджаючи вперше в Немильню цього року, я запитала пер-шого стрічного: «А де хата покійного Юрка Ґудзя?», і селянин відповів, запи-туючи: «Це того, якого вбили комуністи за пам’ятник Леніну в Житомирі, бо він дуже хотів його прибрати?»
Мені не хочеться розмірковувати над тим, хто фізично вбив Юрка Ґудзя, адже для мене символічне вбивство – більш страхітливе, ніж тілесне. А Юрко був не просто моїм відданим Другом, він був значущим українським Поетом нашого порубіжжя, тому для мене психоаналіз фальсифікації В.Даниленка не лише обов’язок історика літератури, а й справа честі. Називаючи у книжці «Лісоруб у пу-стелі» наше українське літературне сере-довище «хворобливим», таким, яке «об’єктивно не могло оцінити жодного літературного явища», В.Даниленко явно лукавить. Жінки, які знали Юрка Ґудзя, згадують про нього як про втілення мужності в найсвітлішому значенні цього слова. Така мужність була у Василя Стуса. Коли Юрко приїздив до Києва, для нас усіх, хто його знав, поява цієї люди-ни була надзвичайним святом Любові. Юрко часто зупинявся в Євгена Пашковського. Через декілька років після смерті Юрка Пашковський мені сказав: «Закінчив нарешті євроремонт у квартирі та й подумав: «Для чого мені цей євроре-монт, коли до мене більше не зайде в гості Юрко Ґудзь...» Юрко належав до тих особистостей, чия смерть завжди зга-дується й тому стає воскресінням нових творчих особистостей, адже психічний біль від неї такий нестерпний, що пород-жує слово. Юркова думка, його фантазія, його мрія про епоху Української Ре-конкісти була такою значущою на нашо-му порубіжжі, що породила мій антироман «Українська Реконкіста» (2003) як текст ідеї Друга-Поета, розгорнутої в просторі моєї історії життя. І коли В.Да-ниленко говорить про ідею Української Реконкісти у властивому йому глузливо-му тоні: «Але, як завжди буває в подібних випадках, усе закінчилося великим пши-ком», то я хочу нагадати про одну дуже значущу ідею Юрка Ґудзя. Коли він за-прошував на Хрещатик, у нього була улюблена фраза-пароль: «Давайте зустрінемося на Хресті». Незадовго до смерті він написав поему «Барикади на Хресті» про божевільного поета, який пристрасно закликає Київ на повстання Любові: «Засліплені розпинають люди-ну... Повстаньте, мешканці штанів! Пов-станьте, жителі змертвілих Воскресенок! Повстаньте, поки ще живі! Хоч раз отут, усі разом, на цім затоптанім Хресті, уздовж всієї Курваштрассе, у цій задов-баній столиці спорудимо весняну бари-каду! – з громів, димів, з миттєвих спалахів пронизливого щастя, коли навиліт куля б’є крізь дощ простягнуту долоню... Не бійтеся загинуть молодими! Страшніше – прижиттєво вмерти в місті, де володар Вій вже сотню літ не опускає вії... Не бійтесь владних трупоїдів, не бійтесь їхніх водометів! На поміч нам во-гонь прийде з-під Круг, Базара, Бере-стечка... І як обіцяно, – повіє холодноярське полум’я живе. – Повстаньте, по-ки ще живі!»
Після «Лісоруба у пустелі» мені хо-четься нагадати В.Даниленку фразу-пароль: «Зустрінемося на Хресті!» Щоб пе-редусім чесно сказати синові Юрка Ґуд-зя – Богданові, чому його тато був зна-чущою постаттю нашого українського середовища, чому він так пристрасно прагнув розіп’яти свою душу заради нового життя. «Бо ми, – як пояснював Юрко Ґудзь, – лиш відгомін майбутніх партитур, німих оркестрів початкові но-ти. Та треба йти – дорога мусить жити і після нас...»
Зборовська Н. Неадекватне прочитання [Про фальсифікацію образу Юрка Ґудзя в книжці Володимира Даниленка «Лісоруб у пустелі»] // Літературна Україна, 23 жовтня 2008. – С.5
Олександр Сопронюк. «Дорога мусить жити після нас»
Олександр СОПРОНЮК
«ДОРОГА МУСИТЬ ЖИТИ ПІСЛЯ НАС»
Цьогорічним першим днем липня Юркові Ґудзеві вранішнє сонце означило б 50 і два літа. Вельми своєрідний, витончено-вишуканий літератор і маляр, назагал – глибинно-високий, водночас, на гідну повагу, штивною творчою цятою ще непізнаний-неусвідомлений і на самісіньку вершину – в абсолюті небесний, цілком нетутешній, останній, за Володимиром Даниленком, – напрочуд тонким виразним літературним критиком, – мандрівний дяк української літератури...
20.02.2002 року (просто-таки вбивчо-знаковий – порядково і цифрами – день смерти) сучасні «одморозки» цілеспрямовано – ба більше, вірогідно на злу «заказуху» – забили ЙОГО в дворі місцевого військкомату. Мистця замордували в Житомирі, місті, в якому він учив українську молодь, поліських хлопців і дівчат: викладав їм історію – мистецтва і рідної землі, літературу, горнув до рідного слова, давав перед очі і до серця Україну. Світлий баченик. Містичний глибинний провидець. Мучило. Боліло. Кричало. Нарешті затихло. Смертю.
Мене відстріляли – і я
Розумію траву...
Ні болю, ні рани...
Для чого ж, мій Боже, так
дивно живу, –
Так дивно, так довго, так
гарно?..
Бачиш: кров рідняків –
Навіть в схронах зими —
Свій порух не втратить
Намарне...
Крізь померки тіла душа
повернеться в Не-ми:
Там дивно, там тихо, там
гарно..
Вже наступного липневого дня, другого, з п.Марією Рудак (пані Марія голова Літературного товариства імені Юрка Ґудзя в Житомирі, неймовірно багато робить задля того, аби зберегти світлу пам’ять про художника) ходили тими чорними трагічними квадратами, де Юрко востаннє звівся, намагаючись дотягнутися двох невисоких бетонованих стовбурів, певно, маючи їх за хрести. (По смерті друзі поклали там дві траурні стрічки, помістили Юркову світлину. За тиждень все було брутально понищене. Вбивці, що на криваве місиво розтрощили світлу голову, так і не знайдені – і досі Ґудзева смерть покрита чорною патиною часу.) Далі – чотири дні реанімації. І – все. Отець Костянтин одспівав поета – крізь померки тіла душа – навдивовижу пророчо! – таки повернулась в Не-ми... Відтак уже згадувана п.Марія Рудак, пп.Ванда Чайківська, Тетяна Пишнюк, Світлана Штатська – всі з рідного неба – перейнялися лаштувати Юркові останню дорогу...
...На Ґудзеві народини, од дев’ятої рана, експресовим ЛАЗом їхали додоми, в Немильню. Подорож наша на офіційному рівні звучала так:
«Управління культури і туризму Житомирської облдержадміністрації. Житомирське обласне відділення Національної спілки письменників України. Поетичне братство Юрія Ґудзя. 1 липня 2008 року. «Липневий янгол» – перші поетичні читання, присвячені пам’яті відомого українського письменника Юрія Ґудзя. Відбудуться в с.Немильня Новоград-Волинського району. Початок о 12.00. Запрошуються всі шанувальники творчості поета.»
Дорога до ЙОГО села. Вона направду живе після нього. Ягоденський ліс. Урвища. В пояс трава. Ні йоти затхлої грьобаної цивілізації. Дешевої урбанної рорs-и. Чесна одрубана Україна. Де ти ЖИВИЙ. Де є те невидиме, але вельми посутнє. Де нуртує справжній голос крови, що гуртує розхристані окремішності в народ. Чистий свіжий подих. Коли вмент начебто узвичаєні вади переходять на крутий позитив і прибирають чітко обрамлених переваг. Власне це годі взяти в руки і зрозуміти. То на чуттєвих вітрах підсвідомости.
«Останній автобус до Немильні – скасували: перемело дорогу, нема кому розчистити курган: на попутці під’їхав у Острожок, звідти пішки – до млинів, а там – уже близько, на повороті (прибита до стовпчика) висить табличка з надписом «Немильня. 5км.)
Щоб зрізати частину шляху, пішов навпрошки, через Ягоденський ліс. Але: засутеніло, добре, що вдень хтось протоптав стежку, і була змога дибати по тих слідах, бо сніг навіть у присмерку зберігає і деякий час відображує слабке вденішнє світло. Та в лісі було вже зовсім темно. Ноги самі дорогу знають, тому я можу йти навіть очі заплющивши. Все ж помалу, з усіма торбешками в руках і на плечах, захекавшись добряче, я поставив собі трохи перепочити. Звільнив руки, плечі... спиною притулився до зашерхлої кори старого дуба. То мій давній приятель, сюди позаторік, іще тоді, коли працював у немиленській середній школі, я майже щовечора приходив. А обабіч нього – ще четверо таких самих старезних дубів, усі вони тут ніби службу якусь таємну правлять.»
То з літературних «Денників» Петра Сороки. До нього, в Тернопіль, Ґудзь часто-густо листував, дякуючи принагідно дружині Галі – «за всі празникові дари, особливо – за смачнюче домашнє вино, повидло й усе гінше, бо помалу той дух домашньости за цих п’ять літ, як не стало матері, потроху вивітрився з хати, й тому так сприймаються нині його рідкісні з’яви» – і за теплу гостину добре слово казав.
Немильня... Свого часу, ще за життя, Юрко обіцявся запросити до себе погостювати, на день-другий. Я ж навзаєм зголосився йому на шляхи до Радомишля. Потому мали бути Попільня, Роґізна, Новоселиця, Кам’янка, Краснянка... Звідтам – коріння моїх дідів-прадідів, батька-матері. Не судилося. Випало на могілки їздити. Окрім «Денників» Петра Сороки і Ґудзевих поетичних екзерсисів, на посвяту батьківщині, «Не-ми» є вже й електронним варіянтом, – як повість, у господарських архівах письменника Григорія Цимбалюка – Немильня, виписана в перед смерті Юрковою рукою. До слова: нещодавно у видавництві «Видання М.Косенко» вийшов «Житомирський феномен» – спеціяльний випуск популярного на житомирському Поліссі часопису «Світло Спілкування», упорядкував його головний редактор той же сам Григорій Цимбалюк. Там розлого представлено житомирську прозову школу: шевченківські лавреати Євген Пашковський та В’ячеслав Медвідь. Василь Врублевський (Василь нині начальником управління культури і туризму в Житомирській ОДА, до речі, вже передав «на люди» чимало з рукописної спадщини письменника), Микола Закусило, Євген Концевич, Анатолій Шевчук, Володимир Даниленко, Геннадій Шкляр, Валерій Шевчук... Юрко Ґудзь у цьому добірному товаристві – «Підручниками іншої мови».
Наразі – стосовно іншої мови. Що власне значить – НЕМИЛЬНЯ? – поспиталася дорогою автор і виконавець власних, під класичну концертову гітару, пісень – п.Лариса Бойко.
Подейкують, ще за царату Катерина висилала сюди неугодно-непокірних, що були в немилості. З огляду на це й дух на цих землях – вільний, бунтарний. Уже в самому селі з ученим-мистецтвознавцем Анатолієм Шевчуком пішли до Юркової господи. У батьківському обійсті хазяйнує молодший Юрків брат, Анатолій. Афганець. Вічний сад коло вічної хати – батько на далеке і тривале прийдешнє, на совість ставив. Тут чесна світла печаль. Природня неполакована мудрість.
Школа. Нам поталанило – застали всередині живе діло: місцеві молодиці й дівчата саме білили стіни. В коридорах. Класах. Зайшли до Юркового. На підвіконні його фото – з війська. З десяток інститутських конспектів – упереміш із літературними щоденниками. На сторінкових берегах – враження від Михайла Коцюбинського, Анни Ахматової, Миколи Вінграновського, Бориса Пастернака... До них – рисункові начерки, портретові поміти, жанрові ескізи. Отож, тим, що йтимуть за літератором, досліджувати-вивчати є що.
Ґудзь викладав дітям історію. Справжню історію. Українську. З району топтали. «По-взрослому». Натерпівся був, одне слово. Зате діти... Діти чули ЙОГО. Любили. Певно, тому в шкільному повітрі – висока повага і шана. Добра ненадумана незаплямована пам’ять про нього.
Потому, при денному сонці, в немиленському клубі, був його «поетично-вечоровий» День народження. Спогадами. Роздумами. Піснями. Поезією. Своєю філософією. І, зрозуміла річ, – з його, Юрковим, словом. То було Немиленське – самою поліською природою – дійство. Мимоволі, коли творилося се диво, я намагався пригадати, домогтися-добратися пам’яттю того дня, тієї миті, коли переживав і відчував у собі таку саму душу.
...Перед очі зійшов Володимир Іванович, Затуливітер. Класичний український поет. Характерник, що його забрав на той світ чорний отруйний погар – Черкаський край, у Бучаку. Вечори пам’яти в столичній письменницькій Спілці, численні акції в Сумах – Університет, гімназія, облдержадміністрація, споминальні дні в самому Бучаку, там довічний спочинок Володимира Івановича, радійні висили, багаті есейні образи – не один і не два по часописах і газетах... Одначе все то годі буде дорівняти до того трепету, коли в Яблучному, рідному Затуливітровому селі, перед нами стала сільська громада – вибілено-попрасовані, защеплені на горішнього ґудзика, без модельно вив’язаних крават, строгі чоловічі сорочки. Стомлені глибокі очі жінок. Покладені на коліна, в рубованих мозолях, порепані руки. Дитяча безпосередня цікавість і неземна довіра. Зорова аура в Немильні була трохи інша, одначе духовний регістр такою ж мірою – безпомильно-відкритий, по-щирому стресовий, направду справжній по-справжньому, без сірої дешевизни.
Марія Рудак – вона тамадувала на Юркових народинах – означила художніми і досить несподіваними мандрівними деталями непросте життя письменника. Зокрема цілковиту побутову невибагливість – аж до спартанського штибу. Власне ось вона, не прикрашено-чепурна, а як була. Від нього самого.
«Вчора повернувся з Не-ми, за три дні виходив пішки десь під тридцять кілометрів, – чи зі станції в село добирався, чи до брата в Довбиш крізь ліс зимовий і переметені снігом дороги. Але які неймовірні видіння траплялися мені під час цих мандрів! Колись, при зустрічі, розкажу.
[ ]
...Не знаю, коли там буде моя книга, ніяк не можу додзвонитися до Василя. Я вже на
новій квартирі (точніше – окремій кімнаті), а тут немає телефону.
Що в тебе відбулося нового за цей час? Напиши кілька слів. А заки-поки відправлю
тобі свого Равлика, – як немильське перевтілення одного з різдвяних волхвів.
...равлику, равлику,
що ти несеш, що ти везеш під гору
на своїй перехнябленій спині?
...Чорну троянду?
...Хованку безпритульну?
[ ]
Хто зна, чи є тут правильна відгадка:
вже мусиш вибрати сама,
в залежності від шляху давніших умирань,
і вузької стежки завтрашніх народжень...
5.ІІІ.2001р., понеділок, ніч. Сховище на вул. Набережній під Скелями»
Це з тих же таки «Денників» Петра Сороки.
Чи його неабияка мистецька щедрість: дарував особисті дорогі духовно речі, твори, власні картини, коли приходив був на гостину, згадувала пані Марія.
Лариса Бойко пісенно підтримала започатковану високу тональність зібрання: її «Котиться літо» тихими оберегами засвітило-покотилося поміж нас.
А літо котиться стежиною у полі.
І гарбузи неначе сонечка горять.
Нам хата біла усміхається, мов доля.
А понад соняхами янголи летять.
«Липневий янгол»... Ельвіра Севастянівна Радченко, завідувач відділу обласної бібліотеки, моноложно – і то було просто потрясно! – передала-відтворила подорожньо-текстову Юркову філософію. Отож, пише-промовляє – її голосом – знову ж таки – сам Ґудзь.. То варто слухати. Почути. І перейняти душею.
«Я прокинувся від того, що хтось дихав мені прямо у вухо й жіночий голос намагався привести мене до тями: «Юрку, Юрцю, вставай, бо все на світі проспиш, на вечерю до батька не втрапиш», – так схоже на голос Галі й баби Софії водночас. Я розплющив очі й побачив над собою кінську сиву голову, відчув, як волохаті й вологі губи торкаються мого вуха. Це ж Сірко! Я впізнав його, і він – мене, це ж наш коник, якого два роки тому батько продав у сусіднє село, в Кам’яний Брід. Він колись любив брати у мене з долоні пізні осінні яблука, надкушувати їх обережно, частинами... Дядько на возі спав, а кінь побачив мене біля дерева і зупинився, розбудив... І навіть уві сні я був неймовірно вдячний йому за все. Отак, на возі, втрьох, ми і в’їхали у немиленські Водохреща.
А наступного дня, вже – з Покровської церкви, я приніс свяченої води й записав оцього вірша, який з’явився ще раніше, в дорозі, десь між Крем’янцем і Звяглем, поки що без назви, але – з присвятою.
***
Петру і Галі Сорокам
...Від самоти пройме дрижак
І від свободи
Навчився їсти я з ножа
І спати в дзотах...
Та відрізняв я смак життя
Від смаку сталі...
Крізь ночі вовчого виття –
Все далі, далі...
Отак і ти навчивсь кохать
Навпроти неба...
Жіноча й Божа благодать –
Це все що треба...»
У Анатолія Шевчука (він узяв далі слово) з Ґудзем, зауважу принагідно, свої «порахунки»: коли поважний мистецький мислитель вельми заслабував, то по-новому розмовляти-говорити вчився за Юрковим художнім текстом – уже зрілого чоловіка Ґудзева енергетика підіймала і ставила на ноги. У пана Анатолія, в архівному портфелі, вже зверстана Юркова книжка «Барикади на Хресті» – тільки треба видати. Зрозуміла річ: Хрест – київський сленґ – то Хрещатик. Тільки сказали, що в поемі багато крови, – згадує пан Анатолій Юркові слова.
«Пора, пора...Вже в наступ йдуть
Злютовані, стрункі ряди.
Держптахофабрики колони –
всілякі «беркути», «омони»,
із Павлівки, на вихідні
на волю спущені «грифони» у сірих шоломах...
Похмуро сунуть, дрючками луплять у щити:
мовляв: іду на ви
іду на ти.
Все ближче, ближче.
З кацапським матом,
Криками «банзай»...
Ну, що ж... Давай, давай, давай...
Не бійтесь! Зброї в нас нема:
Лише стара козача гаківниця
Без пороху і жодного ядра,
Дарованая паном Яворницьким...
А ще – каміння з Кандаґару,
Цеглини обгорілі із руїн Чеченської столиці
В заплечниках привезені колись в Москву –
Для президентських вікон...
Там не згодилось? Пригодиться тут...
Отож:, почнемо дійство...
...як велить статут
Повстанського і внутрішнього війська...»
Власне, він передбачив усе... І Хрещатик, і помаранчеву революцію... У них якийсь острах-переляк був перед ним, – викінчив пан Анатолій своє.
Можливо, тому ніхто з Житомирської організації НСПУ з нами до Немильні на могилу письменника Юрія Ґудзя в день його народження не поїхав...
Я слухав літературознавця Ольгу Караґедову – Ольга Георгіївна привезла портрет Юрка, вишитий на білому полотні. Людмилу Віталіївну Покотило, викладача училища культури імені Івана Огієнка – пані Людмила, на два голоси, з Марією Рудак, співала дорогих Юркові пісень. І мені пригадалися на посмертні Ґудзеві роковини. 11-го лютого 2003 року, в письменницькій Спілці, на Банковій, 2, мав перейти вечір ЙОГО пам’яти. В організаторів щось не заладилось. Акція, як нині мовиться, хай простить Господь-Бог, зависла: не вийшло, не склалося. Ми, поет і перекладач Олег Лишега, так само світлий піїт і кіносценарист Михайло Саченко – земля йому пером, 1 лютого збігли два роки, як нема Михайла на цьому світі, – десь назагал чоловік зо двадцять нас було, – в тому ж таки письменницькому «Енеї» (і йому, і розписам Базилевича царство небесне, там сьогодні «мистецький двір «Кобальт») зсунули історичні дубові столи, за якими – вже, на жаль, – колись, в обід і на вечерю, жили-творили класики. Налили скупу чарку. Що це, чого так? Пом’янути у письменницькій вітальні, словом, – і те відмовлено, глухо відкинуто? – мимоволі в товаристві постав погірклий питальник. Напевне багато і ЩОСЬ знав – що він і мертвий заважає живим, – мовив хтось із хлопців.
... Вже на завершення нашого денного вечора нагодилася д-р філології Ніла Зборовська, з жовтими трояндами і зболеною душею... П.Ніла згадувала київські і тернопільські мистецькі вечори, де мала радість спілкуватися з Ґудзем. Свою літературну драму. 2000 року у видавництві Леоніда Фількенштейна «Факт» вийшла її книжка – «Пришестя вічности. Моя Соломія Павличко». Десь із тиждень вона була на книжкових розпологах, потому її вилучили і спалили. Юрко перейнявся цим недобрим чином. Надав йому розголосу – у радіо, пресі. В «Кур’єрі Кривбасу» вийшов його есей «Слідами знищеної книги або втрачений ритуал (рай і вирій розіпнутих крил)». Пам’ятається, 92-го року минулого століття Юрко так само, спільно з прозаїком Леонідом Кононовичем, поставив і мені плечі. По газеті, політично, в мене йшла третя слідчо-прокурорна справа. Літератори публічно заявили: якщо головному редакторові часопису «Слово» Олександрові Сопронюку буде призначений тюремний реченець, то Леонід Кононович і Юрко Ґудзь беруться за нього відбути термін ув’язнення. Отакий-от був ЖЕСТ-ПОРУХ.
...Марія Миколаївна Матвійчук, директор бібліотечної ситеми м.Новоград-Волинська, голова сільської ради Любов Желізняк, Юркова вчителька Раїса Павлівна Тимошенко говорили тепле слово про письменника. Загадковий був хлопець, мудро застановила Раїса Павлівна.
Валентина Степанівна Рашина, завідувачка місцевої бібліотеки, яку показувала нам радо й привітно, Зоя Миколаївна Ґудзь, учителька, Федір Миколайович Рашин, завклубом, журналістка Ольга Трояновська, близькі, друзі – гуртом прийшли ми до Юрка, на могилу. Зрозуміла річ: кожен знав його по-своєму. Отож, і згадувалось тихо, самотою. Вже постали добрі вечори пам’яти – в Києві, Житомирі, Новоград-Волинському, Немильні. Книга спогадів про літератора Юрка Ґудзя готується. Десятки підписів на білого аркуша лягли до житомирського мера Віри Тимофіївни Шелудченко – з тим, аби одну з вулиць назвати його іменем. Щирі спомини в радіо, пресі...
Одначе, думається мені, варто і треба давати чоловікові – тим паче, якщо він, хай навіть у молодечому віці, на це заслужив – УСЕ за життя. Шанобливу уважну повагу. Толерантну прихильність. Цінувати талант. Хоч якісь елементарні вигоди, аби людина могла творити і чутися по-людському. Бо тоді вже – плакати написами на могильному Хресті... Хіба що власне барикади там ставити. Не-зашорений. Не-надуманий. Не-«правітєльствєнний»...
«Не бійтеся загинуть молодими!
Страшніше – прижиттєво вмерти»...
Юрко живий.
Його не відстріляти.
Ніколи.
Адже: ДОРОГА МУСИТЬ ЖИТИ ПІСЛЯ НАС.
Головний редактор газети «Слово»
Сопронюк О. «Дорога мусить жити після нас» // Архів автра, 2008
Сопронюк О. «Дорога мусить жити після нас» // Україна молода, 1 серпня 2008 (скорочений варіант цієї статті)
«ДОРОГА МУСИТЬ ЖИТИ ПІСЛЯ НАС»
Цьогорічним першим днем липня Юркові Ґудзеві вранішнє сонце означило б 50 і два літа. Вельми своєрідний, витончено-вишуканий літератор і маляр, назагал – глибинно-високий, водночас, на гідну повагу, штивною творчою цятою ще непізнаний-неусвідомлений і на самісіньку вершину – в абсолюті небесний, цілком нетутешній, останній, за Володимиром Даниленком, – напрочуд тонким виразним літературним критиком, – мандрівний дяк української літератури...
20.02.2002 року (просто-таки вбивчо-знаковий – порядково і цифрами – день смерти) сучасні «одморозки» цілеспрямовано – ба більше, вірогідно на злу «заказуху» – забили ЙОГО в дворі місцевого військкомату. Мистця замордували в Житомирі, місті, в якому він учив українську молодь, поліських хлопців і дівчат: викладав їм історію – мистецтва і рідної землі, літературу, горнув до рідного слова, давав перед очі і до серця Україну. Світлий баченик. Містичний глибинний провидець. Мучило. Боліло. Кричало. Нарешті затихло. Смертю.
Мене відстріляли – і я
Розумію траву...
Ні болю, ні рани...
Для чого ж, мій Боже, так
дивно живу, –
Так дивно, так довго, так
гарно?..
Бачиш: кров рідняків –
Навіть в схронах зими —
Свій порух не втратить
Намарне...
Крізь померки тіла душа
повернеться в Не-ми:
Там дивно, там тихо, там
гарно..
Вже наступного липневого дня, другого, з п.Марією Рудак (пані Марія голова Літературного товариства імені Юрка Ґудзя в Житомирі, неймовірно багато робить задля того, аби зберегти світлу пам’ять про художника) ходили тими чорними трагічними квадратами, де Юрко востаннє звівся, намагаючись дотягнутися двох невисоких бетонованих стовбурів, певно, маючи їх за хрести. (По смерті друзі поклали там дві траурні стрічки, помістили Юркову світлину. За тиждень все було брутально понищене. Вбивці, що на криваве місиво розтрощили світлу голову, так і не знайдені – і досі Ґудзева смерть покрита чорною патиною часу.) Далі – чотири дні реанімації. І – все. Отець Костянтин одспівав поета – крізь померки тіла душа – навдивовижу пророчо! – таки повернулась в Не-ми... Відтак уже згадувана п.Марія Рудак, пп.Ванда Чайківська, Тетяна Пишнюк, Світлана Штатська – всі з рідного неба – перейнялися лаштувати Юркові останню дорогу...
...На Ґудзеві народини, од дев’ятої рана, експресовим ЛАЗом їхали додоми, в Немильню. Подорож наша на офіційному рівні звучала так:
«Управління культури і туризму Житомирської облдержадміністрації. Житомирське обласне відділення Національної спілки письменників України. Поетичне братство Юрія Ґудзя. 1 липня 2008 року. «Липневий янгол» – перші поетичні читання, присвячені пам’яті відомого українського письменника Юрія Ґудзя. Відбудуться в с.Немильня Новоград-Волинського району. Початок о 12.00. Запрошуються всі шанувальники творчості поета.»
Дорога до ЙОГО села. Вона направду живе після нього. Ягоденський ліс. Урвища. В пояс трава. Ні йоти затхлої грьобаної цивілізації. Дешевої урбанної рорs-и. Чесна одрубана Україна. Де ти ЖИВИЙ. Де є те невидиме, але вельми посутнє. Де нуртує справжній голос крови, що гуртує розхристані окремішності в народ. Чистий свіжий подих. Коли вмент начебто узвичаєні вади переходять на крутий позитив і прибирають чітко обрамлених переваг. Власне це годі взяти в руки і зрозуміти. То на чуттєвих вітрах підсвідомости.
«Останній автобус до Немильні – скасували: перемело дорогу, нема кому розчистити курган: на попутці під’їхав у Острожок, звідти пішки – до млинів, а там – уже близько, на повороті (прибита до стовпчика) висить табличка з надписом «Немильня. 5км.)
Щоб зрізати частину шляху, пішов навпрошки, через Ягоденський ліс. Але: засутеніло, добре, що вдень хтось протоптав стежку, і була змога дибати по тих слідах, бо сніг навіть у присмерку зберігає і деякий час відображує слабке вденішнє світло. Та в лісі було вже зовсім темно. Ноги самі дорогу знають, тому я можу йти навіть очі заплющивши. Все ж помалу, з усіма торбешками в руках і на плечах, захекавшись добряче, я поставив собі трохи перепочити. Звільнив руки, плечі... спиною притулився до зашерхлої кори старого дуба. То мій давній приятель, сюди позаторік, іще тоді, коли працював у немиленській середній школі, я майже щовечора приходив. А обабіч нього – ще четверо таких самих старезних дубів, усі вони тут ніби службу якусь таємну правлять.»
То з літературних «Денників» Петра Сороки. До нього, в Тернопіль, Ґудзь часто-густо листував, дякуючи принагідно дружині Галі – «за всі празникові дари, особливо – за смачнюче домашнє вино, повидло й усе гінше, бо помалу той дух домашньости за цих п’ять літ, як не стало матері, потроху вивітрився з хати, й тому так сприймаються нині його рідкісні з’яви» – і за теплу гостину добре слово казав.
Немильня... Свого часу, ще за життя, Юрко обіцявся запросити до себе погостювати, на день-другий. Я ж навзаєм зголосився йому на шляхи до Радомишля. Потому мали бути Попільня, Роґізна, Новоселиця, Кам’янка, Краснянка... Звідтам – коріння моїх дідів-прадідів, батька-матері. Не судилося. Випало на могілки їздити. Окрім «Денників» Петра Сороки і Ґудзевих поетичних екзерсисів, на посвяту батьківщині, «Не-ми» є вже й електронним варіянтом, – як повість, у господарських архівах письменника Григорія Цимбалюка – Немильня, виписана в перед смерті Юрковою рукою. До слова: нещодавно у видавництві «Видання М.Косенко» вийшов «Житомирський феномен» – спеціяльний випуск популярного на житомирському Поліссі часопису «Світло Спілкування», упорядкував його головний редактор той же сам Григорій Цимбалюк. Там розлого представлено житомирську прозову школу: шевченківські лавреати Євген Пашковський та В’ячеслав Медвідь. Василь Врублевський (Василь нині начальником управління культури і туризму в Житомирській ОДА, до речі, вже передав «на люди» чимало з рукописної спадщини письменника), Микола Закусило, Євген Концевич, Анатолій Шевчук, Володимир Даниленко, Геннадій Шкляр, Валерій Шевчук... Юрко Ґудзь у цьому добірному товаристві – «Підручниками іншої мови».
Наразі – стосовно іншої мови. Що власне значить – НЕМИЛЬНЯ? – поспиталася дорогою автор і виконавець власних, під класичну концертову гітару, пісень – п.Лариса Бойко.
Подейкують, ще за царату Катерина висилала сюди неугодно-непокірних, що були в немилості. З огляду на це й дух на цих землях – вільний, бунтарний. Уже в самому селі з ученим-мистецтвознавцем Анатолієм Шевчуком пішли до Юркової господи. У батьківському обійсті хазяйнує молодший Юрків брат, Анатолій. Афганець. Вічний сад коло вічної хати – батько на далеке і тривале прийдешнє, на совість ставив. Тут чесна світла печаль. Природня неполакована мудрість.
Школа. Нам поталанило – застали всередині живе діло: місцеві молодиці й дівчата саме білили стіни. В коридорах. Класах. Зайшли до Юркового. На підвіконні його фото – з війська. З десяток інститутських конспектів – упереміш із літературними щоденниками. На сторінкових берегах – враження від Михайла Коцюбинського, Анни Ахматової, Миколи Вінграновського, Бориса Пастернака... До них – рисункові начерки, портретові поміти, жанрові ескізи. Отож, тим, що йтимуть за літератором, досліджувати-вивчати є що.
Ґудзь викладав дітям історію. Справжню історію. Українську. З району топтали. «По-взрослому». Натерпівся був, одне слово. Зате діти... Діти чули ЙОГО. Любили. Певно, тому в шкільному повітрі – висока повага і шана. Добра ненадумана незаплямована пам’ять про нього.
Потому, при денному сонці, в немиленському клубі, був його «поетично-вечоровий» День народження. Спогадами. Роздумами. Піснями. Поезією. Своєю філософією. І, зрозуміла річ, – з його, Юрковим, словом. То було Немиленське – самою поліською природою – дійство. Мимоволі, коли творилося се диво, я намагався пригадати, домогтися-добратися пам’яттю того дня, тієї миті, коли переживав і відчував у собі таку саму душу.
...Перед очі зійшов Володимир Іванович, Затуливітер. Класичний український поет. Характерник, що його забрав на той світ чорний отруйний погар – Черкаський край, у Бучаку. Вечори пам’яти в столичній письменницькій Спілці, численні акції в Сумах – Університет, гімназія, облдержадміністрація, споминальні дні в самому Бучаку, там довічний спочинок Володимира Івановича, радійні висили, багаті есейні образи – не один і не два по часописах і газетах... Одначе все то годі буде дорівняти до того трепету, коли в Яблучному, рідному Затуливітровому селі, перед нами стала сільська громада – вибілено-попрасовані, защеплені на горішнього ґудзика, без модельно вив’язаних крават, строгі чоловічі сорочки. Стомлені глибокі очі жінок. Покладені на коліна, в рубованих мозолях, порепані руки. Дитяча безпосередня цікавість і неземна довіра. Зорова аура в Немильні була трохи інша, одначе духовний регістр такою ж мірою – безпомильно-відкритий, по-щирому стресовий, направду справжній по-справжньому, без сірої дешевизни.
Марія Рудак – вона тамадувала на Юркових народинах – означила художніми і досить несподіваними мандрівними деталями непросте життя письменника. Зокрема цілковиту побутову невибагливість – аж до спартанського штибу. Власне ось вона, не прикрашено-чепурна, а як була. Від нього самого.
«Вчора повернувся з Не-ми, за три дні виходив пішки десь під тридцять кілометрів, – чи зі станції в село добирався, чи до брата в Довбиш крізь ліс зимовий і переметені снігом дороги. Але які неймовірні видіння траплялися мені під час цих мандрів! Колись, при зустрічі, розкажу.
[ ]
...Не знаю, коли там буде моя книга, ніяк не можу додзвонитися до Василя. Я вже на
новій квартирі (точніше – окремій кімнаті), а тут немає телефону.
Що в тебе відбулося нового за цей час? Напиши кілька слів. А заки-поки відправлю
тобі свого Равлика, – як немильське перевтілення одного з різдвяних волхвів.
...равлику, равлику,
що ти несеш, що ти везеш під гору
на своїй перехнябленій спині?
...Чорну троянду?
...Хованку безпритульну?
[ ]
Хто зна, чи є тут правильна відгадка:
вже мусиш вибрати сама,
в залежності від шляху давніших умирань,
і вузької стежки завтрашніх народжень...
5.ІІІ.2001р., понеділок, ніч. Сховище на вул. Набережній під Скелями»
Це з тих же таки «Денників» Петра Сороки.
Чи його неабияка мистецька щедрість: дарував особисті дорогі духовно речі, твори, власні картини, коли приходив був на гостину, згадувала пані Марія.
Лариса Бойко пісенно підтримала започатковану високу тональність зібрання: її «Котиться літо» тихими оберегами засвітило-покотилося поміж нас.
А літо котиться стежиною у полі.
І гарбузи неначе сонечка горять.
Нам хата біла усміхається, мов доля.
А понад соняхами янголи летять.
«Липневий янгол»... Ельвіра Севастянівна Радченко, завідувач відділу обласної бібліотеки, моноложно – і то було просто потрясно! – передала-відтворила подорожньо-текстову Юркову філософію. Отож, пише-промовляє – її голосом – знову ж таки – сам Ґудзь.. То варто слухати. Почути. І перейняти душею.
«Я прокинувся від того, що хтось дихав мені прямо у вухо й жіночий голос намагався привести мене до тями: «Юрку, Юрцю, вставай, бо все на світі проспиш, на вечерю до батька не втрапиш», – так схоже на голос Галі й баби Софії водночас. Я розплющив очі й побачив над собою кінську сиву голову, відчув, як волохаті й вологі губи торкаються мого вуха. Це ж Сірко! Я впізнав його, і він – мене, це ж наш коник, якого два роки тому батько продав у сусіднє село, в Кам’яний Брід. Він колись любив брати у мене з долоні пізні осінні яблука, надкушувати їх обережно, частинами... Дядько на возі спав, а кінь побачив мене біля дерева і зупинився, розбудив... І навіть уві сні я був неймовірно вдячний йому за все. Отак, на возі, втрьох, ми і в’їхали у немиленські Водохреща.
А наступного дня, вже – з Покровської церкви, я приніс свяченої води й записав оцього вірша, який з’явився ще раніше, в дорозі, десь між Крем’янцем і Звяглем, поки що без назви, але – з присвятою.
***
Петру і Галі Сорокам
...Від самоти пройме дрижак
І від свободи
Навчився їсти я з ножа
І спати в дзотах...
Та відрізняв я смак життя
Від смаку сталі...
Крізь ночі вовчого виття –
Все далі, далі...
Отак і ти навчивсь кохать
Навпроти неба...
Жіноча й Божа благодать –
Це все що треба...»
У Анатолія Шевчука (він узяв далі слово) з Ґудзем, зауважу принагідно, свої «порахунки»: коли поважний мистецький мислитель вельми заслабував, то по-новому розмовляти-говорити вчився за Юрковим художнім текстом – уже зрілого чоловіка Ґудзева енергетика підіймала і ставила на ноги. У пана Анатолія, в архівному портфелі, вже зверстана Юркова книжка «Барикади на Хресті» – тільки треба видати. Зрозуміла річ: Хрест – київський сленґ – то Хрещатик. Тільки сказали, що в поемі багато крови, – згадує пан Анатолій Юркові слова.
«Пора, пора...Вже в наступ йдуть
Злютовані, стрункі ряди.
Держптахофабрики колони –
всілякі «беркути», «омони»,
із Павлівки, на вихідні
на волю спущені «грифони» у сірих шоломах...
Похмуро сунуть, дрючками луплять у щити:
мовляв: іду на ви
іду на ти.
Все ближче, ближче.
З кацапським матом,
Криками «банзай»...
Ну, що ж... Давай, давай, давай...
Не бійтесь! Зброї в нас нема:
Лише стара козача гаківниця
Без пороху і жодного ядра,
Дарованая паном Яворницьким...
А ще – каміння з Кандаґару,
Цеглини обгорілі із руїн Чеченської столиці
В заплечниках привезені колись в Москву –
Для президентських вікон...
Там не згодилось? Пригодиться тут...
Отож:, почнемо дійство...
...як велить статут
Повстанського і внутрішнього війська...»
Власне, він передбачив усе... І Хрещатик, і помаранчеву революцію... У них якийсь острах-переляк був перед ним, – викінчив пан Анатолій своє.
Можливо, тому ніхто з Житомирської організації НСПУ з нами до Немильні на могилу письменника Юрія Ґудзя в день його народження не поїхав...
Я слухав літературознавця Ольгу Караґедову – Ольга Георгіївна привезла портрет Юрка, вишитий на білому полотні. Людмилу Віталіївну Покотило, викладача училища культури імені Івана Огієнка – пані Людмила, на два голоси, з Марією Рудак, співала дорогих Юркові пісень. І мені пригадалися на посмертні Ґудзеві роковини. 11-го лютого 2003 року, в письменницькій Спілці, на Банковій, 2, мав перейти вечір ЙОГО пам’яти. В організаторів щось не заладилось. Акція, як нині мовиться, хай простить Господь-Бог, зависла: не вийшло, не склалося. Ми, поет і перекладач Олег Лишега, так само світлий піїт і кіносценарист Михайло Саченко – земля йому пером, 1 лютого збігли два роки, як нема Михайла на цьому світі, – десь назагал чоловік зо двадцять нас було, – в тому ж таки письменницькому «Енеї» (і йому, і розписам Базилевича царство небесне, там сьогодні «мистецький двір «Кобальт») зсунули історичні дубові столи, за якими – вже, на жаль, – колись, в обід і на вечерю, жили-творили класики. Налили скупу чарку. Що це, чого так? Пом’янути у письменницькій вітальні, словом, – і те відмовлено, глухо відкинуто? – мимоволі в товаристві постав погірклий питальник. Напевне багато і ЩОСЬ знав – що він і мертвий заважає живим, – мовив хтось із хлопців.
... Вже на завершення нашого денного вечора нагодилася д-р філології Ніла Зборовська, з жовтими трояндами і зболеною душею... П.Ніла згадувала київські і тернопільські мистецькі вечори, де мала радість спілкуватися з Ґудзем. Свою літературну драму. 2000 року у видавництві Леоніда Фількенштейна «Факт» вийшла її книжка – «Пришестя вічности. Моя Соломія Павличко». Десь із тиждень вона була на книжкових розпологах, потому її вилучили і спалили. Юрко перейнявся цим недобрим чином. Надав йому розголосу – у радіо, пресі. В «Кур’єрі Кривбасу» вийшов його есей «Слідами знищеної книги або втрачений ритуал (рай і вирій розіпнутих крил)». Пам’ятається, 92-го року минулого століття Юрко так само, спільно з прозаїком Леонідом Кононовичем, поставив і мені плечі. По газеті, політично, в мене йшла третя слідчо-прокурорна справа. Літератори публічно заявили: якщо головному редакторові часопису «Слово» Олександрові Сопронюку буде призначений тюремний реченець, то Леонід Кононович і Юрко Ґудзь беруться за нього відбути термін ув’язнення. Отакий-от був ЖЕСТ-ПОРУХ.
...Марія Миколаївна Матвійчук, директор бібліотечної ситеми м.Новоград-Волинська, голова сільської ради Любов Желізняк, Юркова вчителька Раїса Павлівна Тимошенко говорили тепле слово про письменника. Загадковий був хлопець, мудро застановила Раїса Павлівна.
Валентина Степанівна Рашина, завідувачка місцевої бібліотеки, яку показувала нам радо й привітно, Зоя Миколаївна Ґудзь, учителька, Федір Миколайович Рашин, завклубом, журналістка Ольга Трояновська, близькі, друзі – гуртом прийшли ми до Юрка, на могилу. Зрозуміла річ: кожен знав його по-своєму. Отож, і згадувалось тихо, самотою. Вже постали добрі вечори пам’яти – в Києві, Житомирі, Новоград-Волинському, Немильні. Книга спогадів про літератора Юрка Ґудзя готується. Десятки підписів на білого аркуша лягли до житомирського мера Віри Тимофіївни Шелудченко – з тим, аби одну з вулиць назвати його іменем. Щирі спомини в радіо, пресі...
Одначе, думається мені, варто і треба давати чоловікові – тим паче, якщо він, хай навіть у молодечому віці, на це заслужив – УСЕ за життя. Шанобливу уважну повагу. Толерантну прихильність. Цінувати талант. Хоч якісь елементарні вигоди, аби людина могла творити і чутися по-людському. Бо тоді вже – плакати написами на могильному Хресті... Хіба що власне барикади там ставити. Не-зашорений. Не-надуманий. Не-«правітєльствєнний»...
«Не бійтеся загинуть молодими!
Страшніше – прижиттєво вмерти»...
Юрко живий.
Його не відстріляти.
Ніколи.
Адже: ДОРОГА МУСИТЬ ЖИТИ ПІСЛЯ НАС.
Головний редактор газети «Слово»
Сопронюк О. «Дорога мусить жити після нас» // Архів автра, 2008
Сопронюк О. «Дорога мусить жити після нас» // Україна молода, 1 серпня 2008 (скорочений варіант цієї статті)
Ірина Шевченко. Треба взятися всім разом – толокою
Ірина ШЕВЧЕНКО
ТРЕБА ВЗЯТИСЯ ВСІМ РАЗОМ – ТОЛОКОЮ
Півтора десятка юних поетів-початківців Житомирщини взяли участь у фестивалі-конкурсі пам’яті Юрка Ґудзя «Клекотень осені – 2008», що відбувся під патронатом народного депутата України Павла Жебрівського та громадського руху «Українська платформа».
Дякуючи за підтримку, юні поети, які згур-тувалися в братстві імені Юрка Ґудзя, звер-нулися до народного депутата з проханням посприяти в присвоєнні імені Юрка Ґудзя школі, в якій він навчався, у селі Немильні Новоград-Волинського району, а також назвати іменем поета головну вули-цю села.
Ще одне прохання – допомогти капіталь-но відремонтувати Будинок культури в Немильні, аби можна було в ньому проводити щороку всеукраїнське літературне свято, присвячене пам’яті талановитого майстра слова, який так рано пішов від нас.
Павло Жебрівський прислухався до цих пропозицій молоді, пообіцяв своє сприян-ня у їх реалізації. Зокрема, щодо ремонту Будинку культури депутат сказав, що буді-вельними матеріалами він забезпечить, а от ремонтні роботи нехай проведе сама громада, толокою, у тому числі – й молодь. Це буде теж гідним увічненням пам’яті Юрка Ґудзя.
Шевченко І. Треба взятися всім разом – толокою // Житомирщина, 25 вересня 2008 року
ТРЕБА ВЗЯТИСЯ ВСІМ РАЗОМ – ТОЛОКОЮ
Півтора десятка юних поетів-початківців Житомирщини взяли участь у фестивалі-конкурсі пам’яті Юрка Ґудзя «Клекотень осені – 2008», що відбувся під патронатом народного депутата України Павла Жебрівського та громадського руху «Українська платформа».
Дякуючи за підтримку, юні поети, які згур-тувалися в братстві імені Юрка Ґудзя, звер-нулися до народного депутата з проханням посприяти в присвоєнні імені Юрка Ґудзя школі, в якій він навчався, у селі Немильні Новоград-Волинського району, а також назвати іменем поета головну вули-цю села.
Ще одне прохання – допомогти капіталь-но відремонтувати Будинок культури в Немильні, аби можна було в ньому проводити щороку всеукраїнське літературне свято, присвячене пам’яті талановитого майстра слова, який так рано пішов від нас.
Павло Жебрівський прислухався до цих пропозицій молоді, пообіцяв своє сприян-ня у їх реалізації. Зокрема, щодо ремонту Будинку культури депутат сказав, що буді-вельними матеріалами він забезпечить, а от ремонтні роботи нехай проведе сама громада, толокою, у тому числі – й молодь. Це буде теж гідним увічненням пам’яті Юрка Ґудзя.
Шевченко І. Треба взятися всім разом – толокою // Житомирщина, 25 вересня 2008 року
Ольга Веремій. Він любив малювати янголів і равликів…
Ольга ВЕРЕМІЙ
ВІН ЛЮБИВ МАЛЮВАТИ ЯНГОЛІВ І РАВЛИКІВ…
Свого часу Григорій Сковорода писав: «Світ ловив мене та не впій-мав». Юрія Ґудзя друзі називають новим Сково-родою. Чому? За любов до мандрів, за філософ-ське сприйняття життє-вих ситуацій, за неординардну творчу натуру. Юрій з однаковим успі-хом писав вірші, повісті, есе, малював картини. Його твори не легкі для прочитування. Над ними, як і над будь-якими філософськими творами, слід задумуватися, аби збагнути зміст. Але саме їх наповненість глибоким змістом земного буття і спричинює сьогодні ба-жання ще і ще раз узяти в руки збірочку та вчита-тися у рядки. За своє недовге життя письменник Юрій Ґудзь написав немало. Але на-друкував лише незначну частину. Збірки поезій «Маленький концерт для самотнього хронопа», «Вишивки, хронопи, без», «Млеко хронопів гласолійне», «Postscriptum до мовчан-ня», «Боротьба з хворим янголом». За роман «Не-ми» та повість «Ісихія» удостоє-ний Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка в галузі літератури у 2001 році. А значно раніше, у 1994 та 1997 роках, його твори були відзначені преміями Міжна-родного поетичного конку-рсу в італійському місті Тріуджіо та фундації ім. Є.Бачинського (США). Був ка-ндидатом на Шевченківсь-ку премію, але не дожив до того дня, коли засідала ко-місія. Як і не дожив до дня презентації своєї останньої книги «Замовляння невиди-мих крил».
Невідома рука темною зи-мовою ніччю зупинила його на житомирській вулиці. Зу-пинила навічно, обірвавши срібне мереживо думок. І хоча в офіційному виснов-ку медекспертів і слова немає про вбивство, близькі друзі і побратими переко-нані, що саме так і було. Надто непокірним для вла-ди був Юрко, надто сміли-во висловлював свої думки і почуття, надто незалежно вів себе у житті. Він любив людей, любив життя таким, яке воно є, кохався у співі народу і його первозданній природі. І, мабуть, недаре-мно саме йому, єдиному із давнього козацького роду, нащадку тих, хто опинився в глухому поліському закут-ку через бунтарську вдачу, дав Всевишній незвичний дар – виливати на папір по-бачене, почуте, передавати свої міркування у кольорі. Нині його друзі збирають ру-кописи, впорядковують і го-тують до друку книги, бо так важливо, аби не загубилися у часі неповторні рядки сві-тобачення, які закладалися у дитячій душі, зростали і мі-цніли разом із нею, а потім висівалися на папері.
Як зростав Юрій, як по-важали його односельці, як любили учні – про все це розповіли мешканці села Немильня Новоград-Волинського району літерато-рам, музикантам, співакам – друзям і шанувальникам письменника, коли ті у пе-рший день липня приїхали вклонитися його могилі, по-бачити край, який випле-кав світу талановиту осо-бистість. Саме цього дня Юрій народився. І хоча місцем народження вважа-ється Миколаївка Ємільчинського району, дитин-ство і юність його минули у Немильні – рідному селі батька й матері. Тут він пі-знавав світ, мандруючи у заплічному мішку діда Кості. Тут черпав знання від шкільних вчителів, се-ред яких була і мати Віра Костянтинівна. Сюди по-вертався, аби поділитися своїми знаннями із школя-риками. А ще у важку хви-лину линув до отчого по-рогу та хатини, що заповіла хрещена мати. Тут йому найкраще писалося. І з любо-в’ю поглядали немиленці (саме так себе величають ме-шканці села напе-рекір усяким етимологіям) на освітле-не віконце: «Юрко приїхав. Пише...»
За своє коротке життя Юрій Ґудзь устиг закінчити Ки-ївський геолого-розвідувальний техні-кум, Київський педа-гогічний інститут ім. Драгоманова, пра-цював геологом-розвідувальником, вчи-телем історії та малювання, в редакціях журналів «Слово і час», «Авжеж», «Косень», газет «Голос громадянина» та «Зарубіжна література», у видавництвах «Фо-ліо», «Джура». Також був молодшим спів-робітником Київського му-зею архітектури і побуту УРСР та заступником дире-ктора по науковій роботі Кмитівського музею образотворчого мистецтва, заступ-ником голови Житомирської обласної письменницької організації, входив до ради НСП України. Всі ці посади не приносили багато гро-шей, зате були багатими на зустрічі і спілкування із людь-ми. Та й ті нечисленні прибут-ки Юрій витрачав не на шика-рний одяг чи комфортні умо-ви життя. Наскільки міг, допо-магав синові, який через те, що батька не схотіли чи не змогли зрозуміти і сприймати таким, яким він є, ріс біля ма-тері. А ще – братові, якого ска-лічив Афганістан, та старень-кому батькові. Решту витрачав на книги та фарби. Найбільше любив малювати равликів і ян-голів. Чому? Відповідь треба шукати у його творах. Саме через цю невибагливість та загадковість міркувань, делі-катність у поводженні, що так незвично у нашому світі, і вва-жали дехто його пияком. Хоча через виразку шлунку Юрій не міг випити навіть ста грамів спиртного і п’яним його ніхто ні з друзів, ні з односельців ні-коли не бачив. Та й досить вчитатися у твори аби зрозу-міти, що у затуманеному хмі-льним мозку не можуть народитися такі думки.
Про творчість Юрія Ґудзя і його, як людину, можна го-ворити багато. Навіть пере-дати спогади малої кількості численних друзів, тих, які змогли у цей день виборса-тися із рутинної буденщини і приїхати в село, – не виста-чить газетної площі. А ще ж розповіді вчителів, сусідів, односельців... І хоча домів-кою письменника нині є час-тинка сільського кладовища, цього не відчувається.
Веремій О. Він любив малювати янголів і равликів… // Замок володарів, 4 липня 2008. – С.13
ВІН ЛЮБИВ МАЛЮВАТИ ЯНГОЛІВ І РАВЛИКІВ…
Свого часу Григорій Сковорода писав: «Світ ловив мене та не впій-мав». Юрія Ґудзя друзі називають новим Сково-родою. Чому? За любов до мандрів, за філософ-ське сприйняття життє-вих ситуацій, за неординардну творчу натуру. Юрій з однаковим успі-хом писав вірші, повісті, есе, малював картини. Його твори не легкі для прочитування. Над ними, як і над будь-якими філософськими творами, слід задумуватися, аби збагнути зміст. Але саме їх наповненість глибоким змістом земного буття і спричинює сьогодні ба-жання ще і ще раз узяти в руки збірочку та вчита-тися у рядки. За своє недовге життя письменник Юрій Ґудзь написав немало. Але на-друкував лише незначну частину. Збірки поезій «Маленький концерт для самотнього хронопа», «Вишивки, хронопи, без», «Млеко хронопів гласолійне», «Postscriptum до мовчан-ня», «Боротьба з хворим янголом». За роман «Не-ми» та повість «Ісихія» удостоє-ний Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка в галузі літератури у 2001 році. А значно раніше, у 1994 та 1997 роках, його твори були відзначені преміями Міжна-родного поетичного конку-рсу в італійському місті Тріуджіо та фундації ім. Є.Бачинського (США). Був ка-ндидатом на Шевченківсь-ку премію, але не дожив до того дня, коли засідала ко-місія. Як і не дожив до дня презентації своєї останньої книги «Замовляння невиди-мих крил».
Невідома рука темною зи-мовою ніччю зупинила його на житомирській вулиці. Зу-пинила навічно, обірвавши срібне мереживо думок. І хоча в офіційному виснов-ку медекспертів і слова немає про вбивство, близькі друзі і побратими переко-нані, що саме так і було. Надто непокірним для вла-ди був Юрко, надто сміли-во висловлював свої думки і почуття, надто незалежно вів себе у житті. Він любив людей, любив життя таким, яке воно є, кохався у співі народу і його первозданній природі. І, мабуть, недаре-мно саме йому, єдиному із давнього козацького роду, нащадку тих, хто опинився в глухому поліському закут-ку через бунтарську вдачу, дав Всевишній незвичний дар – виливати на папір по-бачене, почуте, передавати свої міркування у кольорі. Нині його друзі збирають ру-кописи, впорядковують і го-тують до друку книги, бо так важливо, аби не загубилися у часі неповторні рядки сві-тобачення, які закладалися у дитячій душі, зростали і мі-цніли разом із нею, а потім висівалися на папері.
Як зростав Юрій, як по-важали його односельці, як любили учні – про все це розповіли мешканці села Немильня Новоград-Волинського району літерато-рам, музикантам, співакам – друзям і шанувальникам письменника, коли ті у пе-рший день липня приїхали вклонитися його могилі, по-бачити край, який випле-кав світу талановиту осо-бистість. Саме цього дня Юрій народився. І хоча місцем народження вважа-ється Миколаївка Ємільчинського району, дитин-ство і юність його минули у Немильні – рідному селі батька й матері. Тут він пі-знавав світ, мандруючи у заплічному мішку діда Кості. Тут черпав знання від шкільних вчителів, се-ред яких була і мати Віра Костянтинівна. Сюди по-вертався, аби поділитися своїми знаннями із школя-риками. А ще у важку хви-лину линув до отчого по-рогу та хатини, що заповіла хрещена мати. Тут йому найкраще писалося. І з любо-в’ю поглядали немиленці (саме так себе величають ме-шканці села напе-рекір усяким етимологіям) на освітле-не віконце: «Юрко приїхав. Пише...»
За своє коротке життя Юрій Ґудзь устиг закінчити Ки-ївський геолого-розвідувальний техні-кум, Київський педа-гогічний інститут ім. Драгоманова, пра-цював геологом-розвідувальником, вчи-телем історії та малювання, в редакціях журналів «Слово і час», «Авжеж», «Косень», газет «Голос громадянина» та «Зарубіжна література», у видавництвах «Фо-ліо», «Джура». Також був молодшим спів-робітником Київського му-зею архітектури і побуту УРСР та заступником дире-ктора по науковій роботі Кмитівського музею образотворчого мистецтва, заступ-ником голови Житомирської обласної письменницької організації, входив до ради НСП України. Всі ці посади не приносили багато гро-шей, зате були багатими на зустрічі і спілкування із людь-ми. Та й ті нечисленні прибут-ки Юрій витрачав не на шика-рний одяг чи комфортні умо-ви життя. Наскільки міг, допо-магав синові, який через те, що батька не схотіли чи не змогли зрозуміти і сприймати таким, яким він є, ріс біля ма-тері. А ще – братові, якого ска-лічив Афганістан, та старень-кому батькові. Решту витрачав на книги та фарби. Найбільше любив малювати равликів і ян-голів. Чому? Відповідь треба шукати у його творах. Саме через цю невибагливість та загадковість міркувань, делі-катність у поводженні, що так незвично у нашому світі, і вва-жали дехто його пияком. Хоча через виразку шлунку Юрій не міг випити навіть ста грамів спиртного і п’яним його ніхто ні з друзів, ні з односельців ні-коли не бачив. Та й досить вчитатися у твори аби зрозу-міти, що у затуманеному хмі-льним мозку не можуть народитися такі думки.
Про творчість Юрія Ґудзя і його, як людину, можна го-ворити багато. Навіть пере-дати спогади малої кількості численних друзів, тих, які змогли у цей день виборса-тися із рутинної буденщини і приїхати в село, – не виста-чить газетної площі. А ще ж розповіді вчителів, сусідів, односельців... І хоча домів-кою письменника нині є час-тинка сільського кладовища, цього не відчувається.
Веремій О. Він любив малювати янголів і равликів… // Замок володарів, 4 липня 2008. – С.13
Галина Малин. «Пролетів янгол над селом»
Галина МАЛИН
«ПРОЛЕТІВ ЯНГОЛ НАД СЕЛОМ»
Поетичні читання «Липневий янгол» у Немильні
Учетверте зустрічало відда-лене поліське село Немильня Новоград-Волинського райо-ну літературно-мистецький «десант». Сюди прибули пись-менники, літературознавці, митці з Варшави, Києва, Рівного, Житомира і Новограда-Волинського, щоб ушанувати пам’ять відомого українського поета, прозаїка, есеї-ста Юрія Ґудзя.
Письменник творчо і життєво пов’язаний із нашим краєм. Він певний час мешкав у Житомирі, а в Немильні, де є його родове коріння, свого часу вчителював, саме тут написав багато творів. Юрій Ґудзь шість років тому трагічно загинув і похований на сільському кладовищі, біля могил батька та матері. Літературно-мистецька гро-мадськість на день народження Юрія при-їжджає до місця його вічного спочинку, щоб ушанувати пам’ять про майстра слова, зу-стрітися з його земляками.
Цього разу теж гості побували на могилі письменника, а потім у сільському клубі відбулися перші поетичні читання «Липне-вий янгол», присвячені Ю.Ґудзю. Про зна-чення його творчості та необхідність зібрати й видавати літературну спадщину пись-менника говорили відомий літературозна-вець і науковець Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України Ніла Зборовська, головний редактор всеукраїнської газе-ти «Слово» Олександр Сопронюк, мистецтвознавець Анатолій Шевчук, голова поетично-го братства імені Юрія Ґудзя Марія Рудак, брат письменника Анатолій Ґудзь, завідую-ча Немиленською бібліотекою Валентина Рашина.
Молоді поети з Житомира читали вірші-посвяти майстру слова.
– Наші люди дуже задоволені, що письменники і митці приїжджа-ють до Немильні уже який рік поспіль, – сказа-ла сільський голо-ва Любов Желізняк. – За те, що подарували це літературне свято.
Малин Г. «Пролетів янгол над селом» // Житомирщина, 22 липня 2008
«ПРОЛЕТІВ ЯНГОЛ НАД СЕЛОМ»
Поетичні читання «Липневий янгол» у Немильні
Учетверте зустрічало відда-лене поліське село Немильня Новоград-Волинського райо-ну літературно-мистецький «десант». Сюди прибули пись-менники, літературознавці, митці з Варшави, Києва, Рівного, Житомира і Новограда-Волинського, щоб ушанувати пам’ять відомого українського поета, прозаїка, есеї-ста Юрія Ґудзя.
Письменник творчо і життєво пов’язаний із нашим краєм. Він певний час мешкав у Житомирі, а в Немильні, де є його родове коріння, свого часу вчителював, саме тут написав багато творів. Юрій Ґудзь шість років тому трагічно загинув і похований на сільському кладовищі, біля могил батька та матері. Літературно-мистецька гро-мадськість на день народження Юрія при-їжджає до місця його вічного спочинку, щоб ушанувати пам’ять про майстра слова, зу-стрітися з його земляками.
Цього разу теж гості побували на могилі письменника, а потім у сільському клубі відбулися перші поетичні читання «Липне-вий янгол», присвячені Ю.Ґудзю. Про зна-чення його творчості та необхідність зібрати й видавати літературну спадщину пись-менника говорили відомий літературозна-вець і науковець Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України Ніла Зборовська, головний редактор всеукраїнської газе-ти «Слово» Олександр Сопронюк, мистецтвознавець Анатолій Шевчук, голова поетично-го братства імені Юрія Ґудзя Марія Рудак, брат письменника Анатолій Ґудзь, завідую-ча Немиленською бібліотекою Валентина Рашина.
Молоді поети з Житомира читали вірші-посвяти майстру слова.
– Наші люди дуже задоволені, що письменники і митці приїжджа-ють до Немильні уже який рік поспіль, – сказа-ла сільський голо-ва Любов Желізняк. – За те, що подарували це літературне свято.
Малин Г. «Пролетів янгол над селом» // Житомирщина, 22 липня 2008
Марія Рудак. Спогади про Юрка Ґудзя
Марія РУДАК
СПОГАДИ ПРО ЮРКА ҐУДЗЯ
...Маю велике бажання розповісти всому світові за свого знайомого, товариша, наставника, а також чудову людину – Юрка Ґудзя.
Шість років минуло від тієї страшної звістки – нашому Юркові проломили голову і тепер він на грані життя та смерті знаходиться в обласній реанімації. Не хотілося вірити – невже це сталося з нашим Юрком Ґудзем? Чому? Де? Коли і як?.. Світлана Штатська поїхала на упізнання, а Тетяні Пишнюк не дозволила. У неї на той час було погано із самопочуттям. Траплялися обмороки.
Звісно, Таня дуже хвилювалася, але покладалась на Світлану. Страшна звістка підтвердилась – дійсно травма голови не лишала надію на його видужання.
– Голова у Юрка розпухла, як відро, – розповідала Світлана, – а лікар, з яким я розмовляла, сказав, щоб отримати таку травму, потрібно було впасти з п’ятиповерхівки.
На газоні місквійськомату карета швидкої допомоги підібрала його і відвезла в реанімацію. У цьому дворику, неподалік Михайлівського собору, немає такої будівлі. Лише через п’ять років після його смерті, до нас дійде чутка, що солдат, який на ту пору чергував у військоматі, бачив, як у двір під’їхала машина і хтось швидкоруч викинув з неї щось на доріжку, що вела через їх скверик. А через 5-8 хвилин до нього підбігло двоє жіночок стривожені поганим станом чоловіка, який кидався в судомах. Кашкет валявся осторонь, на плечі – шлея від чоловічої сумки. Сам чистий, хоч вдягнений слабенько. Від чоловіка на разило ні спиртним, ні сигаретним димом.
Наробивши шуму та викликавши «швидку» жіночки самотуж взялися допомогти йому, але Юрій згарячу здійнявшись, попрямував до краю газону, де біля закопаного залізобетонного стовпа стирчав ще кусок такого ж залізобетону. Дійшовши, згарячу – обійняв їх обома руками і тихо вмліваючи, осів на коліна.
Юрко був людиною духовною. І на відстані шести років не заповнюється та ніша в душі, яка утворилася від втрати цієї людини. Говорю це свідомо, бо маю величезний досвід у спілкуванні з різними людьми, як з інтелектуалами, поважними, розумними, здібними, скромними, так і з пихатими, самолюбивими, несправедливими та заздрісниками.
Згадуючи Юрка Ґудзя, може впершу чергу сказати, що він швидше був братом, добрим братом. Вмів вислухати, дати добру пораду, підказати своєчасно, щось по суті. Уважно відносився до молодих (починаючих) літераторів.
Не маючи постійного місця проживання в Житомирі, а також телефона – завжди був у курсі справ, стосовно художніх та літературних заходів, нового спрямування у творчості. А також мав гарних знайомих по всій Україні та за її межами. Був відмінним другом. А найголовніше, ніколи не скаржився на своє дуже не легке життя.
Вперше я почула і побачила на власні очі Юрка на літстудії ім. Бориса Тена, яке проводив наш не менш знаменитий і шанований Валентин Грабовський (світла і вічна пам’ять йому).
Пам’ятаю той 1997 рік, Житомирська обласна наукова бібліотека, актовий зал майже заповнений поетами, письменниками. Обов’язково один чи два критики. Люди з обласного та міського радіо. Засідання літературне вже проходило. Валентин Болеславович, якраз презентував когось із нових початківців, і в це час до зали зайшов Юрко, тихо так, щоб лишитись не поміченим. Та де там!
– Гляньте, хто до нас завітав, сам Юрасик Ґудзь! – вигукнув Грабовський. – Прошу, прошу сюди... Ну, давай, розповідай. Ти звідкіля? З Києва? А що в тебе з’явилося новенького? А що тепер вважається стильним, сучасним в написанні твору? Тебе вже надрукували в «Кривбасі»?! Підіймись на сцену і розкажи нам, будь ласка – не втихав Валентин Болеславович.
Усі в залі оживилися, розвернулися до нього. Кожен хотів потиснути йому руку, чи поплескати по плечу. Озирнулась і я, бо попередньо чула не раз про цю, на той час легендарну для мене, постать.
Не дуже високий, худорлявий, скромний з запалими вилицями та дуже добрими очима, які дивилися з-під лоба. Дуже скромно був одягнений. Темна коротка курточка, чорні штани та туфлі. А через плече носив велику сумку, у якій завжди лежали книги, як свої, так і чужі. А ще свої рукописи та ті, що мав правити для когось. У нього завжди катастрофічно не було грошей. Тому «вугол» іноді знімав за пляшку, а іноді підночовував у знайомих. Голос мав тихий, приємний.
Я свої вірші почала писати з сорока років. І тому так пізно вважалась початківцем.
Дуже люблю слово, люблю гарні твори. Коли ходила на літоб’єднання, то просто «купалась» в тих словах, впивалася ними, наче повітрям.
Після засідання літоб’єднання ми ще довго не розходились. Особливо неохоче відпускали Юрка. Обговорення продовжувалися вже надворі. Галина Руссу, Світлана Штатська, Таня Пишнюк, я та ще пару людей, дочекавшись Юрка, йшли до кав’ярні «Райдуга» і за кухликом кави продовжували обмінюватися, як враженнями від почутого, так і власними творами. Нам тоді так було затишно та радісно!
Ще пригадую, як я працювала черговою при облдержадміністрації. У цьому корпусі знаходиться Спілка письменників України. І тому часто, дуже часто я мала змогу спілкуватися з багатьма людьми.
Якось зібрались біля мене Олексій Опанасюк, Анатолій Сірик і Юрко Ґудзь. Під час розмови Олексій Євменович порадив Юркові написати мені передмову до майбутньої книжечки. А Анатолій Сірик добавив, щоб була передмова лірична, тепла, від душі. Минув час і ця передмова надрукована в журналі «Світло спілкування» у №7 за 2007 р. А ще чудово пригадую, як я запросила Світлану Штатську, Таню Пишнюк та Юрка Ґудзя до себе додому. Це було 7 липня 2001 року. Роковини подружнього життя. Вірніше – тридцятиріччя від народження родини. В той день дуже лив дощ, дув сильний вітер та блискавиці з громом розрізали темне небо. Вода не встигала збігати та впиватися в землю, на голови вітер кидав гілляки, але всі зійшлися до мене. Юрій скромно вибачився і подарував одну із своїх особисто намальованих картин, зробивши власноруч підпис на звороті з найкращими побажаннями. Тоді я познайомила гостей зі своїм чоловіком. Сіли за стіл, пригощалися, співали, шуткували.
Юрій лише пригублював чарку, бо на той час мав загострення виразки шлунку. Та це не завадило йому поновлювати наші чарчини і підтримувати з нами наше гуляння. Мій чоловік після третьої випитої чарки ніяк не міг второпати, чого ж Юрко не хоче з ним випити. Будучи ревнивим, мій чоловік дуже спокійно сприймав наше знайомство та дружбу з Ґудзем. До нього не було підстав ревнувати чи вважати його небажаним гостем. Ми тоді розійшлися близько опівночі. А коли вдруге до нас завітав Юрій, то вже було більше часу для спілкування. Я йому розповіла про свої наміри поїхати в Італію на заробітки. А він мені порадив у якому місті зупинитися. І до кого звернутися за допомогою, якщо доведеться... На що більше звернути увагу. А ще розповідав, що йому теж доводилося пару раз там бувати, бо відправляв туди на відпочинок свого сина Богдана. Я з вдячністю прислухалася до його порад. З ним було дуже легко і приємно спілкуватися.
Чергова зустріч із Юрком трапилась у приміщенні Житомирського інституту удосконалення вчителів. Я тоді товаришувала з Ольгою Георгіївною Карагедовою, яка там працювала. Я завітала до неї в кабінет і зразу ж невдовзі завітав і Юрій. Саме тоді повернувся з Бердичівського школи-інтернату, де проходила виставка робіт учнів – витинанки. Пару витинанок привіз із собою. Пригостивши кусочками торта і чаєм, Ольга Георгіївна ще раз нас познайомила. Ми тоді дуже мило поспілкувалися, а коли Юрко пішов, сказала: Марія, завжди пам’ятай, що коли ти зустрінеш цього чоловіка, то пригости його хоча б чим маєш. Тому що він завжди голодний. Грошей у нього мало, а витрачати є на що.
Допомагає чим може і як може своєму малому синові у м.Києві, а також має великі проблеми у с.Немильні, де проживають його батьки та покалічений психічно брат-афганець.
Пізніше, з розповідей Юрія, я дізналася, що мама рано померла, через горе, яке чудом пережив його брат Анатолій, який на той час не мав посвідчення афганця, і пенсію отримував дуже мізерну, як звичайний інвалід. У батька теж здоров’я сідало з кожним днем. А також Юрко розказував, як коли він буває вдома і у брата настає просвітлення свідомості, то між ними були довгі-довгі бесіди. Вірніше брат не переставав розповідати про своє пекельне життя, як у Афгані, так і після нього. Про ті звірячі поневіряння у психлікарнях, як у м.Ташкенті, так, пізніше, у м.Києві. Як чудом вижив, і що через нього передчасно осиротіла оселя – без маминих рук та турботи. Їхня мати працювала вчителькою в місцевій школі. Там недовго працював вчителем і сам Юрась.
І донині селяни-земляки з теплом та повагою згадують, як про той час, так і про самого Юрка.
– Ой діточки, хто ж це поміг нашому Юрчикові вмерти, у кого на нього рука піднялася, – гукала одна із сусідок зі свого городу, коли ми верталися з цвинтаря, де вшановували день його народження. Це було 1 липня 2007 року.
А ще Юрко дуже любив свою сільську затишну та невеличку церкву Святої Богородиці Покрови. Коли приїжджав додому, то обов’язково заходив у свою церкву. Запалював свічку і хрестився, після чого довго мовчки молився. Напевно, в першу чергу за здоров’я та благополуччя свого сина Богдана, а також, щоб Бог змилостивився над їхньої родиною, посилаючи здоров’я та хоч крихту щастя та вдачі, чи хоч би спокою їхнім зболілим душам. Поряд зі церквою стоїть його хата. Хата дитинства та його батьків. А на початку Немильні стоїть його, Юркова хата, яку йому подарувала його хрещена. Він час від часу повертався сюди, щоб побути на самоті й до рання писати свої твори. Село чисте, гарне, спокійне і люди в ньому справжні, добрі, чесні трударі. А природа – напевне, кращої й годі шукати.
Отож, було у Юрка аж дві доволі добротні хати. Але його душа звала його в дорогу і навіть не завжди було чим добиратися і чим платити. Тоді по засніженому полі йшов, не скаржився на свої тяжкі проблеми, переймаючись якими мав виразки шлунку та зболіле серце. А ще велику чисту та добру душу.
Той незабутній 2002-й рік...
Саме діждався народження своєї книги «Замовляння невидимих крил», яку допоміг йому видати у видавництві «Джура», м.Тернопіль, професор Петро Сорока. Планував зробити гарну презентацію цієї книги. Був на злеті Пегаса, будував довгоглядні плани. І ось субота (напередодні біди) до мене додому завітав Юрко. Я приготувала обід і подала на стіл. Юрій чомусь був дуже мовчазний і сумний. Тому я зауважила:
– Юрко, ти мені зараз дуже нагадуєш Ісуса на Хресті в терновому вінку.
– Я знаю... – сказав він повільно, не підводячи голови.
– Що ж тебе так мучить, чому тобі так важко? – запитала я знову, – розумієте, піні Маріє (він тільки так звертався до мене), мені сьогодні необхідно іти на одну зустріч, на яку я дуже не хочу йти, але мушу. Бо у мене вже була одна така зустріч з тими особами. То минулого разу спорили до хрипоти і мене мало не побили. А вже на цей раз навіть уявити не можу, чим це може скінчитися..., – зажурено та стривожено відповів він.
Звісно я ще намагалася якимсь чином хоч щось дізнатися та якось розраяти його, але мої намагання були марними.
– Мені ще необхідно зайти до Василя Врублевського в редакцію і вичитати інтерв’ю, яке ось-ось вийде на сторінках газети «Вільне слово». А тоді побачу, можливо, все й обійдеться. А коли буду живий-здоровий, то, якось пізніше, обов’язково вам усе розповім.
Поїв теплої товченої картоплі з домашніми помідорами. Похвалив за добрий смак та гостинець і, тихо попрощавшись, пішов... назавжди у вічність.
А тепер поспіль шести років, після його смерті, все ще не гоїться рана великої втрати, чудової, божої людини, який передбачав свою загибель, яка чорною ниткою снує по його творчості. А ми, його друзі, виявили це вже після того, як сталося непоправне.
Як боляче проводити у вічність свого товариша!
Тоді Галина Василівна Скороход принесла костюм свого чоловіка, а я з Світланою Штатською купили на ринку решту одягу і квіти. Потім, також вдвох, поїхали купити гроб на гроші виділені відділом культури. Танечка Пишнюк добу сиділа на телефоні, даючи знати усім його знайомим про день і час поховання. Потім стояла проблема: куди везти його тіло?.. Знову я з Світланою Штатською підійшли до священика Богдана (Бойко) з Михайлівського собору і домовилися привезти гроб з тілом прямо в храм на всю ніч. Дякувати Богу і отцю Богдану, так і зробили.
Потім нам дали автомашину «черевичок» і знову я, Світлана Штатська та Ванда Чайковська поїхали на Гуйву в морг по тіло. На наше прохання Юрія помили востаннє і нарядили, як потрібно.
Знову лікар запитав нас:
– Хто це поміг вашому другові померти?!
– Ви теж так вважаєте? – перепитали ми.
– Висновок буде надіслано в органи розслідування, – немов схаменувшись відповів він.
Нам, трьом жінкам, лікар допоміг поставити труну з тілом у закритий багажник і ми сіли біля труни, щоб притримувати віко гроба.
– Зазвичай, я дуже боюся покійників, – заговорила у темноті Ванда, але зараз мені зовсім не страшно, бо ніби тепло з під кришки гроба іде.
Світлана їхала в кабіні з водієм, вказуючи дорогу.
Привезли і виставили посеред собору.
Нам дали покривало на нього та чотири величезні свічі, які горіли по кутах труни. Цілу ніч правилося служіння і по черзі співали півчі. Молоді поети – Ілля Стронґовський та Олег Левченко чергували цілу ніч у церкві.
По обласному радіо було об’явлено, що бажаючі попрощатися з поетом, письменником Юрком Ґудзем можуть звечора до обіду наступного дня підійти до Михайлівського храму.
22 лютого 2002 року о 12.00 год. дня, після служби панахиди, тіло буде відправлено в с.Немильня Новоград-Волинського району.
У той день падав густий лапатий сніг. Вкриваючи все навкруги і, неначе, слався під ноги білий аркуш паперу. На якому хотів нам щось написати Юрась та не встиг.
P.S. Його перебування у реанімації сильно гнобило нас, його знайомих і друзів. Тому, третьої доби в трьох церквах було замовлено службу за його здоров’я (видужування, життя). І якоїсь ночі над його ледь дихаючим тілом проводив молитву якийсь молодий загадковий ксьондз. Ніхто із нас його не запрошував. І донині невідомо наскільки можливо молитися в реанімації над такою важкою людиною?! Хто ж він все таки був, той загадковий ксьондз?!
Загадкою і донині залишається його смертельна травма.
Багато хто із нас і донині вписує ім’я Юрія до своєї грамотки, подаючи за упокій.
До цього часу нам ввижається, що Юрко поруч з нами. То тут, то там ввижається на вулицях Житомира чи зупинках.
Навіть мертвим він багато раз виручав мене зі складного становища.
Любий, шановний друже, віднині 1 липня, кожного року на твоїй Батьківщині проходитиме літературне читання «Липневий янгол». До тебе в гості на твій День народження, будуть з’їжджатися все більше і більше людей, щоб вшанувати свого товариша, друга, земляка, чудову людину, яку Бог послав до нас грішних на цю землю, щоб перевірити нас на вошивість.
Вічна і світла пам’ять тобі, від нині й на віки вічні. Амінь.
Не тільки Бог потрібен нам, але і ми потрібні Богу, щоб було кому його славити. Ю.Ґудзь
Рудак М. Спогади про Юрка Ґудзя // Архів автора
СПОГАДИ ПРО ЮРКА ҐУДЗЯ
...Маю велике бажання розповісти всому світові за свого знайомого, товариша, наставника, а також чудову людину – Юрка Ґудзя.
Шість років минуло від тієї страшної звістки – нашому Юркові проломили голову і тепер він на грані життя та смерті знаходиться в обласній реанімації. Не хотілося вірити – невже це сталося з нашим Юрком Ґудзем? Чому? Де? Коли і як?.. Світлана Штатська поїхала на упізнання, а Тетяні Пишнюк не дозволила. У неї на той час було погано із самопочуттям. Траплялися обмороки.
Звісно, Таня дуже хвилювалася, але покладалась на Світлану. Страшна звістка підтвердилась – дійсно травма голови не лишала надію на його видужання.
– Голова у Юрка розпухла, як відро, – розповідала Світлана, – а лікар, з яким я розмовляла, сказав, щоб отримати таку травму, потрібно було впасти з п’ятиповерхівки.
На газоні місквійськомату карета швидкої допомоги підібрала його і відвезла в реанімацію. У цьому дворику, неподалік Михайлівського собору, немає такої будівлі. Лише через п’ять років після його смерті, до нас дійде чутка, що солдат, який на ту пору чергував у військоматі, бачив, як у двір під’їхала машина і хтось швидкоруч викинув з неї щось на доріжку, що вела через їх скверик. А через 5-8 хвилин до нього підбігло двоє жіночок стривожені поганим станом чоловіка, який кидався в судомах. Кашкет валявся осторонь, на плечі – шлея від чоловічої сумки. Сам чистий, хоч вдягнений слабенько. Від чоловіка на разило ні спиртним, ні сигаретним димом.
Наробивши шуму та викликавши «швидку» жіночки самотуж взялися допомогти йому, але Юрій згарячу здійнявшись, попрямував до краю газону, де біля закопаного залізобетонного стовпа стирчав ще кусок такого ж залізобетону. Дійшовши, згарячу – обійняв їх обома руками і тихо вмліваючи, осів на коліна.
Юрко був людиною духовною. І на відстані шести років не заповнюється та ніша в душі, яка утворилася від втрати цієї людини. Говорю це свідомо, бо маю величезний досвід у спілкуванні з різними людьми, як з інтелектуалами, поважними, розумними, здібними, скромними, так і з пихатими, самолюбивими, несправедливими та заздрісниками.
Згадуючи Юрка Ґудзя, може впершу чергу сказати, що він швидше був братом, добрим братом. Вмів вислухати, дати добру пораду, підказати своєчасно, щось по суті. Уважно відносився до молодих (починаючих) літераторів.
Не маючи постійного місця проживання в Житомирі, а також телефона – завжди був у курсі справ, стосовно художніх та літературних заходів, нового спрямування у творчості. А також мав гарних знайомих по всій Україні та за її межами. Був відмінним другом. А найголовніше, ніколи не скаржився на своє дуже не легке життя.
Вперше я почула і побачила на власні очі Юрка на літстудії ім. Бориса Тена, яке проводив наш не менш знаменитий і шанований Валентин Грабовський (світла і вічна пам’ять йому).
Пам’ятаю той 1997 рік, Житомирська обласна наукова бібліотека, актовий зал майже заповнений поетами, письменниками. Обов’язково один чи два критики. Люди з обласного та міського радіо. Засідання літературне вже проходило. Валентин Болеславович, якраз презентував когось із нових початківців, і в це час до зали зайшов Юрко, тихо так, щоб лишитись не поміченим. Та де там!
– Гляньте, хто до нас завітав, сам Юрасик Ґудзь! – вигукнув Грабовський. – Прошу, прошу сюди... Ну, давай, розповідай. Ти звідкіля? З Києва? А що в тебе з’явилося новенького? А що тепер вважається стильним, сучасним в написанні твору? Тебе вже надрукували в «Кривбасі»?! Підіймись на сцену і розкажи нам, будь ласка – не втихав Валентин Болеславович.
Усі в залі оживилися, розвернулися до нього. Кожен хотів потиснути йому руку, чи поплескати по плечу. Озирнулась і я, бо попередньо чула не раз про цю, на той час легендарну для мене, постать.
Не дуже високий, худорлявий, скромний з запалими вилицями та дуже добрими очима, які дивилися з-під лоба. Дуже скромно був одягнений. Темна коротка курточка, чорні штани та туфлі. А через плече носив велику сумку, у якій завжди лежали книги, як свої, так і чужі. А ще свої рукописи та ті, що мав правити для когось. У нього завжди катастрофічно не було грошей. Тому «вугол» іноді знімав за пляшку, а іноді підночовував у знайомих. Голос мав тихий, приємний.
Я свої вірші почала писати з сорока років. І тому так пізно вважалась початківцем.
Дуже люблю слово, люблю гарні твори. Коли ходила на літоб’єднання, то просто «купалась» в тих словах, впивалася ними, наче повітрям.
Після засідання літоб’єднання ми ще довго не розходились. Особливо неохоче відпускали Юрка. Обговорення продовжувалися вже надворі. Галина Руссу, Світлана Штатська, Таня Пишнюк, я та ще пару людей, дочекавшись Юрка, йшли до кав’ярні «Райдуга» і за кухликом кави продовжували обмінюватися, як враженнями від почутого, так і власними творами. Нам тоді так було затишно та радісно!
Ще пригадую, як я працювала черговою при облдержадміністрації. У цьому корпусі знаходиться Спілка письменників України. І тому часто, дуже часто я мала змогу спілкуватися з багатьма людьми.
Якось зібрались біля мене Олексій Опанасюк, Анатолій Сірик і Юрко Ґудзь. Під час розмови Олексій Євменович порадив Юркові написати мені передмову до майбутньої книжечки. А Анатолій Сірик добавив, щоб була передмова лірична, тепла, від душі. Минув час і ця передмова надрукована в журналі «Світло спілкування» у №7 за 2007 р. А ще чудово пригадую, як я запросила Світлану Штатську, Таню Пишнюк та Юрка Ґудзя до себе додому. Це було 7 липня 2001 року. Роковини подружнього життя. Вірніше – тридцятиріччя від народження родини. В той день дуже лив дощ, дув сильний вітер та блискавиці з громом розрізали темне небо. Вода не встигала збігати та впиватися в землю, на голови вітер кидав гілляки, але всі зійшлися до мене. Юрій скромно вибачився і подарував одну із своїх особисто намальованих картин, зробивши власноруч підпис на звороті з найкращими побажаннями. Тоді я познайомила гостей зі своїм чоловіком. Сіли за стіл, пригощалися, співали, шуткували.
Юрій лише пригублював чарку, бо на той час мав загострення виразки шлунку. Та це не завадило йому поновлювати наші чарчини і підтримувати з нами наше гуляння. Мій чоловік після третьої випитої чарки ніяк не міг второпати, чого ж Юрко не хоче з ним випити. Будучи ревнивим, мій чоловік дуже спокійно сприймав наше знайомство та дружбу з Ґудзем. До нього не було підстав ревнувати чи вважати його небажаним гостем. Ми тоді розійшлися близько опівночі. А коли вдруге до нас завітав Юрій, то вже було більше часу для спілкування. Я йому розповіла про свої наміри поїхати в Італію на заробітки. А він мені порадив у якому місті зупинитися. І до кого звернутися за допомогою, якщо доведеться... На що більше звернути увагу. А ще розповідав, що йому теж доводилося пару раз там бувати, бо відправляв туди на відпочинок свого сина Богдана. Я з вдячністю прислухалася до його порад. З ним було дуже легко і приємно спілкуватися.
Чергова зустріч із Юрком трапилась у приміщенні Житомирського інституту удосконалення вчителів. Я тоді товаришувала з Ольгою Георгіївною Карагедовою, яка там працювала. Я завітала до неї в кабінет і зразу ж невдовзі завітав і Юрій. Саме тоді повернувся з Бердичівського школи-інтернату, де проходила виставка робіт учнів – витинанки. Пару витинанок привіз із собою. Пригостивши кусочками торта і чаєм, Ольга Георгіївна ще раз нас познайомила. Ми тоді дуже мило поспілкувалися, а коли Юрко пішов, сказала: Марія, завжди пам’ятай, що коли ти зустрінеш цього чоловіка, то пригости його хоча б чим маєш. Тому що він завжди голодний. Грошей у нього мало, а витрачати є на що.
Допомагає чим може і як може своєму малому синові у м.Києві, а також має великі проблеми у с.Немильні, де проживають його батьки та покалічений психічно брат-афганець.
Пізніше, з розповідей Юрія, я дізналася, що мама рано померла, через горе, яке чудом пережив його брат Анатолій, який на той час не мав посвідчення афганця, і пенсію отримував дуже мізерну, як звичайний інвалід. У батька теж здоров’я сідало з кожним днем. А також Юрко розказував, як коли він буває вдома і у брата настає просвітлення свідомості, то між ними були довгі-довгі бесіди. Вірніше брат не переставав розповідати про своє пекельне життя, як у Афгані, так і після нього. Про ті звірячі поневіряння у психлікарнях, як у м.Ташкенті, так, пізніше, у м.Києві. Як чудом вижив, і що через нього передчасно осиротіла оселя – без маминих рук та турботи. Їхня мати працювала вчителькою в місцевій школі. Там недовго працював вчителем і сам Юрась.
І донині селяни-земляки з теплом та повагою згадують, як про той час, так і про самого Юрка.
– Ой діточки, хто ж це поміг нашому Юрчикові вмерти, у кого на нього рука піднялася, – гукала одна із сусідок зі свого городу, коли ми верталися з цвинтаря, де вшановували день його народження. Це було 1 липня 2007 року.
А ще Юрко дуже любив свою сільську затишну та невеличку церкву Святої Богородиці Покрови. Коли приїжджав додому, то обов’язково заходив у свою церкву. Запалював свічку і хрестився, після чого довго мовчки молився. Напевно, в першу чергу за здоров’я та благополуччя свого сина Богдана, а також, щоб Бог змилостивився над їхньої родиною, посилаючи здоров’я та хоч крихту щастя та вдачі, чи хоч би спокою їхнім зболілим душам. Поряд зі церквою стоїть його хата. Хата дитинства та його батьків. А на початку Немильні стоїть його, Юркова хата, яку йому подарувала його хрещена. Він час від часу повертався сюди, щоб побути на самоті й до рання писати свої твори. Село чисте, гарне, спокійне і люди в ньому справжні, добрі, чесні трударі. А природа – напевне, кращої й годі шукати.
Отож, було у Юрка аж дві доволі добротні хати. Але його душа звала його в дорогу і навіть не завжди було чим добиратися і чим платити. Тоді по засніженому полі йшов, не скаржився на свої тяжкі проблеми, переймаючись якими мав виразки шлунку та зболіле серце. А ще велику чисту та добру душу.
Той незабутній 2002-й рік...
Саме діждався народження своєї книги «Замовляння невидимих крил», яку допоміг йому видати у видавництві «Джура», м.Тернопіль, професор Петро Сорока. Планував зробити гарну презентацію цієї книги. Був на злеті Пегаса, будував довгоглядні плани. І ось субота (напередодні біди) до мене додому завітав Юрко. Я приготувала обід і подала на стіл. Юрій чомусь був дуже мовчазний і сумний. Тому я зауважила:
– Юрко, ти мені зараз дуже нагадуєш Ісуса на Хресті в терновому вінку.
– Я знаю... – сказав він повільно, не підводячи голови.
– Що ж тебе так мучить, чому тобі так важко? – запитала я знову, – розумієте, піні Маріє (він тільки так звертався до мене), мені сьогодні необхідно іти на одну зустріч, на яку я дуже не хочу йти, але мушу. Бо у мене вже була одна така зустріч з тими особами. То минулого разу спорили до хрипоти і мене мало не побили. А вже на цей раз навіть уявити не можу, чим це може скінчитися..., – зажурено та стривожено відповів він.
Звісно я ще намагалася якимсь чином хоч щось дізнатися та якось розраяти його, але мої намагання були марними.
– Мені ще необхідно зайти до Василя Врублевського в редакцію і вичитати інтерв’ю, яке ось-ось вийде на сторінках газети «Вільне слово». А тоді побачу, можливо, все й обійдеться. А коли буду живий-здоровий, то, якось пізніше, обов’язково вам усе розповім.
Поїв теплої товченої картоплі з домашніми помідорами. Похвалив за добрий смак та гостинець і, тихо попрощавшись, пішов... назавжди у вічність.
А тепер поспіль шести років, після його смерті, все ще не гоїться рана великої втрати, чудової, божої людини, який передбачав свою загибель, яка чорною ниткою снує по його творчості. А ми, його друзі, виявили це вже після того, як сталося непоправне.
Як боляче проводити у вічність свого товариша!
Тоді Галина Василівна Скороход принесла костюм свого чоловіка, а я з Світланою Штатською купили на ринку решту одягу і квіти. Потім, також вдвох, поїхали купити гроб на гроші виділені відділом культури. Танечка Пишнюк добу сиділа на телефоні, даючи знати усім його знайомим про день і час поховання. Потім стояла проблема: куди везти його тіло?.. Знову я з Світланою Штатською підійшли до священика Богдана (Бойко) з Михайлівського собору і домовилися привезти гроб з тілом прямо в храм на всю ніч. Дякувати Богу і отцю Богдану, так і зробили.
Потім нам дали автомашину «черевичок» і знову я, Світлана Штатська та Ванда Чайковська поїхали на Гуйву в морг по тіло. На наше прохання Юрія помили востаннє і нарядили, як потрібно.
Знову лікар запитав нас:
– Хто це поміг вашому другові померти?!
– Ви теж так вважаєте? – перепитали ми.
– Висновок буде надіслано в органи розслідування, – немов схаменувшись відповів він.
Нам, трьом жінкам, лікар допоміг поставити труну з тілом у закритий багажник і ми сіли біля труни, щоб притримувати віко гроба.
– Зазвичай, я дуже боюся покійників, – заговорила у темноті Ванда, але зараз мені зовсім не страшно, бо ніби тепло з під кришки гроба іде.
Світлана їхала в кабіні з водієм, вказуючи дорогу.
Привезли і виставили посеред собору.
Нам дали покривало на нього та чотири величезні свічі, які горіли по кутах труни. Цілу ніч правилося служіння і по черзі співали півчі. Молоді поети – Ілля Стронґовський та Олег Левченко чергували цілу ніч у церкві.
По обласному радіо було об’явлено, що бажаючі попрощатися з поетом, письменником Юрком Ґудзем можуть звечора до обіду наступного дня підійти до Михайлівського храму.
22 лютого 2002 року о 12.00 год. дня, після служби панахиди, тіло буде відправлено в с.Немильня Новоград-Волинського району.
У той день падав густий лапатий сніг. Вкриваючи все навкруги і, неначе, слався під ноги білий аркуш паперу. На якому хотів нам щось написати Юрась та не встиг.
P.S. Його перебування у реанімації сильно гнобило нас, його знайомих і друзів. Тому, третьої доби в трьох церквах було замовлено службу за його здоров’я (видужування, життя). І якоїсь ночі над його ледь дихаючим тілом проводив молитву якийсь молодий загадковий ксьондз. Ніхто із нас його не запрошував. І донині невідомо наскільки можливо молитися в реанімації над такою важкою людиною?! Хто ж він все таки був, той загадковий ксьондз?!
Загадкою і донині залишається його смертельна травма.
Багато хто із нас і донині вписує ім’я Юрія до своєї грамотки, подаючи за упокій.
До цього часу нам ввижається, що Юрко поруч з нами. То тут, то там ввижається на вулицях Житомира чи зупинках.
Навіть мертвим він багато раз виручав мене зі складного становища.
Любий, шановний друже, віднині 1 липня, кожного року на твоїй Батьківщині проходитиме літературне читання «Липневий янгол». До тебе в гості на твій День народження, будуть з’їжджатися все більше і більше людей, щоб вшанувати свого товариша, друга, земляка, чудову людину, яку Бог послав до нас грішних на цю землю, щоб перевірити нас на вошивість.
Вічна і світла пам’ять тобі, від нині й на віки вічні. Амінь.
Не тільки Бог потрібен нам, але і ми потрібні Богу, щоб було кому його славити. Ю.Ґудзь
Рудак М. Спогади про Юрка Ґудзя // Архів автора
Підписатися на:
Дописи (Atom)