Олександр СОПРОНЮК,
Асоціація українських
письменників
Українська реконкіста
Пам’яті Ніли ЗБОРОВСЬКОЇ
----------------------------------------------------------------------------------------------------------
Передноворічного, 31-ого дня
грудня, 2011-го був на гостині у мисткині, головного редактора «Артанії» Алли
Маричевської. Вже дорослі діти – молодша дочка Олена, зять Андрій, уже й двоє
онучок – Ярина, Устинка. Звичні – в традиціях – святкові готування. В сусідній
кімнаті – багата – на будь-який поклик – бібліотека: покійний Микола Маричевський
– уже сьомий рік, як його не стало –
знався, і вельми на МИСТЕЦТВІ загалом і на КНИЗІ
зокрема. Беру з полиці першу-ліпшу:
Соломія Павличко – «Фемінізм», видану вже після Соломіїної смерти в її ж таки
видавництві «Основи» 2002 року, переднє
слово Віри Агєєвої. Спинився. Гортаю, як завше з кінця. Відповідальна за випуск
Тетяна Соломаха. Редактор Михайло Москаленко. Товариство добірне,
так само вже спочиле в Бозі. Ст.311 – «Якось під новий рік», (День – 1999 – 31
грудня. Остання прижиттєва публікація). Ст.305 – «Останнє інтерв’ю для преси».
Розмову вели Катерина СЕРГЕЄВА та Марина ІГНАТУША. (Я – студент. – 2000. – №1/2.
Датується 28.12.1999р.). ст.282 – «З
України роблять хатку, відгороджену від усього світу парканом тупості». Читаю:
«Я рада, що з’являються нові люди. Коли я років вісім тому почала вивчати
фемінізм і говорити про нього, у мене було відчуття, що я одна. Тепер у нас є
своя компанія – Оксана Забужко, Ніла Зборовська і мої студентки. Мене запросили
в «Табу» з приводу фемінізму, але це не зовсім мій жанр. Ще Леся Українка
сказала, що фемінізм не потребує теоретичних доказів. Пройшло сто років, і я
буду щось комусь доводити? Це не тільки мене, це всю культуру принижує! Я
глибоко співчуваю жінкам, які… кладуть асфальт і завжди готова вступити в
боротьбу за їхні права». Соломія Павличко. Розмову вела Олексанра ДЕНИСОВА
(Факты. – 1998. – 1 декабря.).
Повела з цього монологу не світла
логіка і висота та довершеність Cоломіїної думки – то беззаперечне… «Поважаю таких, котрі вміють
достойно програвати і бути в меншості», – завважила вона якось.
Повела згадана Ніла Зборовська.
Тьохнуло…
Вже втрачене…
І це, вже втрачене, – ще свіже…
З оглядин на це, вже цьогорічного
третього січня, поїхав до Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України.
Директор Інституту, академік Микола Григорович Жулинський – знаю його вже
близько тридцяти літ, починаючи з письменницького будинку, з колишньої вулиці Чкалова,
нині Гончара, 52, де я довгий час мешкав – по-дружньому запросивши до столу,
тужливо проказав: питаєш, Олександре, що
офіційно буде для Нілиної пам’яті?
– Група скульпторів уже перейнялась проєктом
пам’ятника на її могилі, на батьківщині, в селі Рубаний Міст, Черкащина.
Є вже й проєкт меморіальної
дошки. Хата, де Ніла народилася. Школа, в якій вона вчилася.
Далі – читання наукові.
Присвячені її пам’яті. На базі
Черкаського університету.
Збірник спогадів і матеріалів, що
є в архіві, і, звичайно ж, свіжі. Про неї…
Отакі-от наші пам’ятні
перспективні справи, – закінчив Микола
Григорович.
Від себе додам: кандидат
філологічних наук Володимир Даниленко, виступаючи на вечорі пам’яті вченої, що
перейшов торішнього 29-ого листопада в столичному Музеї Літератури, на
Богдана Хмельницького, 11, запропонував заснувати
премію імени Ніли Зборовської, на царині літературознавства.
А ще, звісна річ, – заопікуватися
науковою і літературною спадщиною. Про це зокрема нам ішлося в розмові з
київським університетським ученим Олегом Павловим – людиною їй рідною і близькою.
Сподіватимемось, що все це задля
увічнення Нілиної пам’яті – БУДЕ.
Тим паче, що Нілі Зборовській цього року висвітився б ювілейний віковий полудень…
Отож, наразі – про НЕЇ слово.
----------------------------------------------------------------------------------------------------------
«Я заберу себе мандрами…».
Згадалося…
Задорожив…
Канів,
Бучак.
Там
– Володимир Затуливітер, український
поет першої руки. Його – вже в тих світах, але така жива філософська характерна
пам’ятна сутність. 2002 року, в зимі, на Водохреще, ховав мистця з друзями –
штивно, по-гайдамацьки … Літературно-меморіальний музей. Могила. Садиба. Сад. Болить.
Дороге то все...
Далі
– Полтавщина, Лубни.
Два
Василі – Барка і Симоненко – од землі цієї обоє. Кров’ю. Долями – різними в часі, просторі,
фізичному чині, але такими близькими за духом і посутньо. Вулиці їхніми іменами
в місті вже живуть. Як і гетьманів –
Калнишевського, Дорошенка. Князів Вишневецьких, Ярослава Мудрого,
Григорія Сковороди… Знакова в Лубнах –
імени Григора Тютюнника. На ній колись перша на українських теренах аптека
лікарських рослин живила-гоїла, од 1709 року. Так само перша, але вже газета, в
Російській імперії, українською мовою, «Хлібороб», з 1905 року виходила –
видавали її брати Шемети. Бойовий штаб Лубенської республіки 1918 року
містився. Самому Григорові Тютюннику, траґічному класикові сучасної української
літератури, торік – груднем місяцем – вісімдесят літніх зим виповнилося б…
Затривожило. Повело. Отож, находився в своїх Лубнах, наснажився-надихався…
Згодом
– Житомир. Попільня. Саверці. Парипси. Новоселиця. Роґізна. Автентична книжка,
життя з тих часів, Ганни Демірської «Великдень у Романівці», що її презентовано
в «Українському домі», саме напохваті була – Юлія Патлань і Лідія Дубиківська-Кальненко,
хрещені матері видання, з Національного центру народної культури «Музей Івана
Гончара», відкрилися-здарували. Згадалися бабуся мої, по батькові, Олександра –
звідсіль, із цих країв вони були – побут,
мова, на вершину – письмо, «необлагороджене», справдешнє, первозданне, що й у
книжці цій, неперейдено високій…
Нарешті
вернув до Києва. Заземлив-закітвив. Роковини по смерті товариша – щільного, густого прозаїка Олеся Ульяненка:
світлий сум од свіжої книжки в книгарні «Є» – де він сам про себе, в інтерв’ю: «Олесь Ульяненко:
без цензури 1994-2010)», чесний спомин на могилі, на Байковому. Сорок день по
Русланові Зайченку, так само другові, – провідникові УНА-УНСО, що його ми поховали
в Черкасах, одбули. Третє літо, як у засвітах – од 24 серпня! – соліст групи
«Рутенія» Кость Єрофєєв.
…Тишею
зустрічав 20-ту українську незалежність. Працював, – а кладу рядки на папір
головно ночами, – зайшов, з цікавого інтернетного дива, на літературну царину…
Одійшло,
думаю собі, горе, одбулося. В минулому вже… Ан – ні… позаяк у новинах – затріпотів
німотний інформаційний крик … «Після тяжкої хвороби сьогодні о 2-ій годині ночі
померла Ніла Зборовська…» Перед очі одразу став В’ячеслав Медвідь і його сентенція
від жовтня 1993 року, по загибелі поета Андрія Данченка: «Якщо смерть стає нашим
повсякденним явищем – маємо переглянути своє ставлення до життя»… Далі –
розлогіше – «відомий літературознавець, доктор філологічних наук, провідний
науковий співробітник Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України… «Танцююча
зірка Тодося Осьмачки» (1996), «Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих
поцілунків» (1999), «Моя Леся Українка». Есей.(2001), «Психоаналіз і
літературознавство» (2005), «Код української літератури» (2006) – все це вже
було, як у тумані.
48
років… Лише і тільки … 48… Ще життя… ще роботи – та не надумати, не сказати
стільки попереду, було! Водночас мозок –
швидкома, спішно, – але достемену
значить: Руслан пішов так само, в 48… Олесеві, Уляну, Господь одміряв ті
ж таки сорок і вісім літ… Уже містика … Костя Єрофєєв, мимоволі містифікую собі далі, – у 42 заснув…
Хоча: переставити цифри, місцями, – на 24-те вийде, на останнє його прижиттєве
число. А місяць докласти – то й смертний день Костянтинів засвітить – 24 серпня. І – двадцятий день (не)-за-лежности нинішній – тут…
І Ніла – 24-го, вже там стала… Вербена
чорна таки ворожить. Не містика – жива надприрода, в реаліях.
…Наразі
здумалось-згадалось. Їхали до останнього пристанища Руслана Зайченка. В Черкаси. Yeep-овий бус: салон
– окрім мене, історично жива Наталка Чангулі, Толя Сухий і Гриць Лук’яненко,
так само – з леґендарної «Рутенії». Природньо, зайшла розмова про наше
українське життя-буття. Хтось, здається, Гриць, прохопився: добре, мовляв, що
війни немає. Сухий завівся: а це що – не війна? Руслан… Скільки він міг би ще
зробити і виховати скількох?! І взагалі – скільки НАШИХ, останнім часом, ВОНИ
одіслали, – ТУДИ, – одіслали ще молодими…
…Ця
ніч. І – Ніла…
Пам’ять,
рублено, стала висікати з минувшини дражливо-ранимі, по крові, болючі для Ніли
цяти. 2000 року видавництво Леоніда Фількінштейна «Факт» видрукувало її книжку
«Пришестя вічності».
«Пришестя
вічності», або ж «Моя Леся Українка» – то не лише авторське висвітлення високого траґізму життєвої й творчої долі
поетеси, а й відчайдушна спроба пізнати свою (нероз’єднану) сутність творця і
жінки, їхній сьогоденний траґізм, пізнати свій особистий вибір, свій власний
шлях…»
«Бо
ж опівнічний вершник тільки наглядає, він пильно вартує останню межу, що
відокремлює світ потойбічний од нашого світу… Й по весні сьогосвітні женці не
жнивами перейняті: вони шляхом дійства вимолюють побачення з тими, хто є
часткою спільного дива з ними.
Зеленеє
жито на межі.
Хорошії
гості – до душі.
Сього
ж дня Душа Роду, її вісники й посильні вертаються до своїх покинутих дітей, –
щоб допомогти їм вберегти власні душі від омертвіння… Тільки не варто
зловживати тими побаченнями. Ніхто не знає правил потойбіччя… Й позаритуальна
спроба зустрітися з рідною людиною може завершитися досить сумно».
«Зборовська
сама виходить на межу, дістає, не боячись порізатись, серпа й, не чекаючи
сезонних жнив, зрізає ще зелені стебла… У цьому поросторі час втратив свій
звичний в плин, у ньому самотньо і страшно, і щоб не збожеволіти від усіх потуг
конвеєрного продукування, мусиш бодай раз на рік згадувати свою належність до
Спільного Тіла, й, за допомогою невипадкових слів і ритуалів дочекатись повернення
миттєвої вічності і бодай хвилину поспілкуватися, поговорити з рідною душею… Й
так само, як Мавка з «Лісової пісні», не пожаліти для тієї душі краплю живої
крові…»
Це прикінцеві
tex-ові кусники есею, так само вже покійного, Юрка Ґудзя – нашого спільного
друга – на «Пришестя вічності», що його він творив у себе вдома, в Немильні, на
Житомирщині. «Рай і вирій розіпнутих крил. Слідами втраченого ритуалу і
знищеної книги», – так означив своє
слово літератор.
Була
до нього ще й Ґудзева післямова:
«P.S. Дописуючи свій
есей [друк – «Курєр Кривбасу». – ч.143, жовтень 2001, с.206-209 – О.С.] я
дізнався, що весь наклад книги Ніли Зборовської вилучено з продажу – не для
прочитання, для знищення. Хотілося б вірити, що то лиш чутки, й «Пришестя
вічності» все ж дійде до свого читача.»
На драматичний біль, то не були лиш
чутки: десь із тиждень книжка була на розпологах, потому її вилучили і спалили.
Естетично. Намовляннями. По-філософському – на марксо-ленінських засадах, маючи
на меті відібрати у Ніли її одвічне природнє право на ТЕКСТ і на ПРАВО загалом
– право на думку, на її, внутрішню, свою енерґію, власне, на саму свободу. Юрко безпосередньо перейнявся цим недобрим
чином. Надав йому розголосу. В публічних
виступах, радіо, пресі, зосібна в тому ж таки «Кур’єрі Кривбасу»…
Сама
Ніла, зокрема, так означила цей його шляхетний порух:
«Ще
рік тому, коли мій друг, нині покійний, Юрко Ґудзь наполегливо переконував мене
у перевиданні книги про Лесю Українку і навіть знайшов видавця в Тернополі, у
мене не було власного бажання розпочинати цю справу: історія першого видання породила в мені страх слова і неймовірну травмованість. Мене глибоко
вразило, що між написаним текстом і його сприйманням пролягла неподолана
ворожість. (виділ мій – О.С.). «Душі ніхто не бачить, а чує – не кожний», – недаремно саме такий епіграф
поставила Леся Українка до одного зі своїх текстів...
Істинною
спонукою до творчості є страждання душі, однак, справді, цього ніхто не бачить,
а текст виходить за межі такої суб’єктивної спонуки і говорить значно більше,
так само кожний читач виходить за межі тексту, оскільки читатиме зазвичай під знаком власної душі, власного бажання
тексту. Цей очевидний розрив між створеним і сприйняттям і нині дуже часто викликає в мені скептичне бажання уникати
слова.
Моя
перша книга «Пришестя вічності» з есеєм про
Лесю Українку та есеєм про Соломію Павличко (виділ мій – О.С.) – це текст
межі, це мовлення межі, це настрій межі. Хто ніколи не був на межі, хто пройшов
цю тисячолітню межу і не помітив, що це була межа, той ніколи не збагне мого
тексту. Цей текст, якщо когось і
підставив, то лише мене саму. Моя власна межа дивним і втаємничим чином
збіглася із власною межею С.Павличко».
Скажу
більше: книгу цю, «Пришестя вічності», Ніла
присвятила саме Соломії: «Світлій пам’яті дорогої подруги – Соломії
Павличко». На Грушевського, 4, в
Інституті літератури, завідувачка науково-інформаційного відділу Марина Штолько
це дослідження вченої, з 2000 року, від в-ва «Факт», мені віднайшла. «Дорогому
Інституту літератури. Дорогій бібліотеці МОЯ
фатальна книга…» – такий там авторський дарчий надпис.
Це повсюдно-провісне
– МОЯ… «Моя Леся Українка», «Моя
Соломія Павличко», «…моя фатальна книжка»,
«…мені раптом забракло тексту, який виразив би мою душу…», зрештою, якось напевне Ніла була сказала: «…ця влада…
якщо так буде, то виїду з цієї моєї-не
моєї України, або поїду в село, оброблятиму города»…
Ніла
Вікторівна Зборовська до знемоги оберігала свою духовну приватність, дорожила
власним баченням-розумінням ЖИТТЯ, ТВОРЧОСТІ, ТЕКСТУ – куди, не питаючись,
намагалися зайти – аж до того, що знищити! – і куди Ніла Зборовська вперто і
настійно не пускала.
Вельми
прикметно – і то як вислід, – що 26 лютого 2008 року, захистивши докторську
дисертацію «Психоісторія новітньої української літератури: проблеми
психосемантики і психопоетики», Ніла Зборовська зібрала з актової залі
Інституту літератури всі квіти, які їй подарували, і пішла на Байкове
кладовище.
До
Лесі Українки.
Сама.
Енерґетична
пам’ять.
Шляхетний
дух.
Аристократизм
мети.
«Я
відчувала, що радикальність феміністичної критики мене не задовольняє. І тоді я
створила свій художній текст – повість-неповість «Дзвінка». Соломія Павличко,
прочитавши цей текст у рукописі, сказала мені, що я стала письменницею…
Написавши свою власну річ у неймовірному екстазі, за одну ніч, я збагнула…
Лесину «Одержиму!». І тоді розпочала свої студії над творчістю Лесі Українки.
Ця праця була для мене самопізнанням і пізнанням жінки в цілому, її містичної
незбагненної сутності». («Пришестя вічності», в-во «Факт», Київ. 2000. «Від
автора», ст.7-8)
Отож,
тяглість, природою, вела і множила СВОЄ..
«Видати цю книгу (перевиданий есей «Моя Леся Українка», в-во «Джура»,
Тернопіль, 2002р.) у видавництві «Джура»
– це також мій обов’язок перед пам’яттю Юрка Ґудзя, який започаткував тут серію «Українська реконкіста».
Реконкіста – поетичний образ, що виражає повернення власного простору –
втраченого Неба, втраченої Землі. У нього боліла душа за мою книгу. Душа Друга…
Душа Поета. Як Поет він знав, що це таке написати книгу із живого голосу
нерозумної душі… Тому він і написав свій текст на «Пришестя вічності» – «Рай і
вирій розіпнутих крил: Слідами втраченого ритуалу і знищеної книги». У моєму
тексті він почув голос стародавньої
пісні – «Ой, зелене жито, зелене …».
Тоді мою злякану душу він неймовірно втішив, сказавши, що книги не знищуються:
вони просто відлітають у вирій, щоб знову повернутися… У рідне
Небо, на рідну Землю».
Юрко
Ґудзь… Поет. Прозаїк. Філософ. Художник. Ще молодого віком – Юркові тільки-но
46 минуло – проте вже зрілого Майстра у лютому 2002-го року сучасні одморозки по-звірячому
забили у дворі житомирського військкомату. (22-го лютого, щороку, в Центральній
дитячій бібліотеці міста Житомира – вечір Юркової пам’яті, – я щойно звідти – друзі, рідні, Юркові учні,
колеги-літератори згадували словом, піснею… Тільки сей рік був уже без голосу
Анатолія Шевчука, історик мистецтва Анатолій Шевчук одійшов у вічність торішнім
березнем, і серця й розуму Ніли Зборовської).
Живе Слово Зборовської в Немильні,
в Юрковому селі, на липневих поетичних читаннях, роздумах-спогадах про
Художника «Липневий янгол», що їх зоорґанізовує щороку голова «Міжнароднього братства
Юрія Ґудзя» Марія Рудак; «Юрко Ґудзь як істинна українська метафізична харизма»;
«Неадекватне прочитання…» – розкішно-вбивчий її есей про фальсифікацію образу
письменника; нарешті – «Юрко Ґудзь» (Психометафізичний портрет), ґрунтовна
передмова до Юркової книжки «Барикади на Хресті» (2009). Прикметно, що остання
Нілина публікація, за життя, – саме фраґмент з цієї статті в торішній
«Літературній Україні», за 11 серпня. В ній зокрема вона значить: «2000 року
Юрко задумує для своєї метафізичної ідеї символічний видавничий проєкт, який
пропонує тернопільському видавництву «Джура» під назвою «Українська реконкіста».
В інтерв’ю газеті «Вільне слово» (яка вийшла 20 лютого 2002 року – у день його
смерті) публікується останнє пояснення, ЩО таке «Українська реконкіста»: це –
мистецька онтологічна міфологема» і орієнтир для майбутнього, який передбачає «звільнення
нашої свідомості від постколоніальної залежности», а відповідно – націотворче
відвоювання нових повносилих реальностей буття». .
Воїстину.
Мистці-літератори відходять – за них і про них говорять їхні тексти.
Пам’ятається,
як приїхала-принесла на Юркові читання жовті троянди, як горнула їх до грудей, до
серця. «Аби ви знали, як я йшла до вас», – заговорила прямо від порога. «Ви
шукаєте хату нашого Юрка, якого вбили за те, що хотів прибрати пам’ятник Леніну
в Житомирі?», – спрямував її одразу до мети тамтешній люд. Як присіла – надовго
– мовчанням – біля Ґудзевої могили. Власне про їхні людські і творчі взаємини,
як на мене, книжка має зібратися – від часу їхнього знайомства, року 1994-го, з
Луцька, з тематичної конференції до ґерметизму в мистецтві, що її зафундував був
на Волині художник Микола Кумановський, торішній, як і В’ячеслав Медвідь, ювіляр, – 60 так само минуло Майстрові… Забрав
її до себе Юрко, мовив хтось обережно в Інституті літератури. Як і той же
Леонід Шурко, глибокий мій товариш, однокурсник Нілин, філолог, доцент-фольклорист,
що був за боярина на її весіллі – четвертий рік кафедра, університет, Україна без
Шуркових очей і слова. «Поїдемо в
Крюківщину. На могилу. До нього.. До його Спокою», – все обіцяла.
Вже…
Поїхали…
Запізналися
ми з нею так само десь серединою 90-х. Пам’ять наразі висновує життєві – з-копитА,
в-галоп, – вирізьблені речі. 98-ого на Хрещатику страйкували шахтарі. Там і
здибалися випадком. Я давав інтерв’ю телеканалові СТБ – говорив на камеру, конкретно
й предметно – і до такої міри переконливо, що телевізійниця сприйняла мене за
питомого гірника. Ніла не віднаджувала – все це її поважно і по-доброму
переймало. З цієї нагоди запросила на каву до хрещатицько кав’ярні «У Ґеорга».
Я тоді крєпко богемив: волосся, джинси, обв’язом в чорну куцу хустку, «кроси»… Одне слово, все, як
годиться. За кавою – просто на люди – пішла поезія. Зборовська не спиняла. Слухала. Тішилися.
По якомусь часі на Пушкінську, до всесвітньознаної «Пушки», Ніла принесла
щойновидану книжку. «Тут три сторінки – тобі і про тебе. Видаватимеш поезію –
усе передам і слово окремішнє напишу». І полилося: «Як Саша читав вірші…». Ні
цифрових сторінок, ні розділу, ні навіть назви есею(!!!) я не запам’ятав…
Книжка
поетична моя на часі стала …
– Марія [Рудак ] просила, щоб живого чи мертвого, я привезла тебе на
читання, до Юрка, в Немильню, – проказала в слухавку, коли пізнього вечора, 30
червня, позаторік, зателефонував до неї. (Од попередніх наших одвідин меморіяльні
Юркові справи пішли нагору: поклали назвати школу, що в ній викладав, його ім’ям,
погруддя поставити, найменувати вулицю, музей письменника облаштувати – саме
рідна Юркова сестра з Канади обізвалася) – Тобі все підготувала. Де ти?!». Я
був тоді в лісі (Застугна, Васильків) у різьбяра, бандуриста Миколи Білоуса.
Отож, не вийшло тоді в мене. Я з вами, тільки й сказав…
Далі
часто-густо перетиналися – чи то в неї в Інституті, чи десь на каві або ж на «швидкій»
столичній майдановій «картоплі», чи проводжав її – або ж до ректорату, – у
справах, чи до господи письменниці Валерії Врублевської... Одначе зготовані
матеріли так чи так, але до мене не потрапили… Востаннє, телефонічно,
перекинулися словом за місяців два до її
смерти. Жива, але не зовсім здорова, спокійно сказала вона. Приїхати поки що не
можу…
І
вже, на превеликий сум і жаль, не зможе.
Ніколи.
Треба
робити було все в часі.
Мені…
…2003
року Ніла написала і видала свою «Українську реконкісту». Художній анти-роман, що розгортає версію
народження життєвої та літературної концепції «Українська реконкіста» – як пам’ять-пов’яз
про талант і творчість Юрка Ґудзя – «Я
напишу тобі Роман довжиною у вічність», – це останні її слова звідтам.
Село
Рубаний Міст Лисянського району Черкаської области забрало її з Києва
назовсім. Навічно.
…О
2-ій ночі Ніли Вікторівни Зборовської не стало.
…Поховали
її так само о 2-ій. Вдень.
…Зателефонував
д-рові Миколі Сулимі, в Інститут літератури НАН України – Микола Матвійович
потвердив: Ніли немає.
«Певно
вже… Хоча…підлікуюсь трохи – повернуся», – переповів п.Микола останні Нілині слова.
Вийшло
на горе.
Набрав
її звичний номер...
Абонент
недоступний, – звично проказав мобільний.
«Українська реконкіста» поза межею?!
Не
вірю!
Де
ти?! – застигло і висить у повітрі…
…
Торішнього, першого жовтневого дня, минули сороковини, відтоді, як Ніла
Зборовська у засвітах. Ані розум, ані душа не беруть цього. Саме перед цим – 27
вересня, на Воздвиження Христа Господнього – одсвітив ЇЙ, уже неземній, тамтешній,
день од народин.
Її
рідне село, Рубаний Міст. Її – не в’яжеться-не лягає, не хоче сюди те слово –
могила. Академіки, директор Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України
Микола Жулинський, член-кореспондент НАН України Віталій Дончик, столичний д-р
Михайло Наєнко, поет, прозаїк Ігор Павлюк, професор з Черкаського університету Володимир Поліщук,
що починав на цвинтарі поминальне слово, – всі тремно, згадуючи, і досі не могли дати
раду реаліям, очутитись-усвідомити, що Ніла вже не ТУТ…
Не
поміж нас.
Не з
нами.
Олег
Павлов…
Дмитро
Кравець, докторант Шевченкового університету, учений-літературознавець
Анатолій Шпиталь…
Університетська
подруга, сьогодні професор Ніна Бернадська, «академістка» з Інституту
літератури Наталка Лисенко, Теодозія Зарівна, Тетяна Щербина, Леся Демська, Анна
Лобановська, – вже в господі ставили на помин її дух, загадкову красу, інтелект
і поступ…
Все
це дороге як пам’ять.
Слова…
Глибокі.
Найсокровенніші.
Мовчазним
невимовним болем, чесною тугою…
Зрілість.
Поважна фундаментальна наука.
Попереду
були дослідження, відкриття, здобуток.
Адже,
сорок з лишком літ – то тільки добра постать на добрий зажинок.
Слова…
Топіру
– що вони? –– без НЕЇ?!!
Одначе
слово Нілиної вчительки, Ганни Віталіївни Костенко, як зараз мені перед очі – пробирає,
доймає-вибирає зсередини – там усе, в
тій, знаній тільки ЇЙ,
далекій-близькій Україні…
–
Боліло їй дуже, видко, – сказав вітчим, Станіслав
Миколайович, котрий по суті став їй за батька, Віктора Степановича – однак
тих ліків, од болю, й до болю страшних, не взяла, ні разу…
–
Вибачайте, що не так – це мама, Галина Петрівна і сестра,
Тоня, сльозою, на дорогу – поминальні
цукерки-печиво.
Голосила
в душу прощальна скупа чарка…
Зворотня
дорога…
Раптовий
несподіваний вітер зняв з автобусного вікна перший жовтневий і сороковий – у
небесному світі – ЇЇ день.
Де ти?! – не одпускає, зосталось і болить
у повітрі.
----------------------------------------------------------------------------------------------------
«Нагадуємо:
онкологічна клініка «Інновація» може подолати вашу ракову недугу. Невиліковних
хвороб немає. Передача «Онкологічна терапія» прощається з вами, – плавно
вивершує лікарські настанови у вранішній телевізії на «День-CITI» принадна
дикторка.
Говори,
говори, – думається повагом, поволі.
Отож-то
й біда, що прощається…
----------------------------------
У
Києві, 17 лютого, 4.01. Ранок…
Немає коментарів:
Дописати коментар