Олександр Сопронюк. Асоціативні соціально-літературні екзерсиси

Олександр СОПРОНЮК,

Асоціація українських письменників

Київ, Скадовськ: в Україну!

 Асоціативні соціально-літературні екзерсиси

Я в Скадовську. З Києва телефонує Ґеорґій, Лук’янчук: у нас акція – «Український форум: «Захистимо мову – збережемо державу», – прийди. Зрозуміла річ, не зможу:  далеко. Про це кажу Ґеорґієві. Водночас, проте, згадую минулу ніч… Їдемо 102-м потягом з Києва до Херсона. Новий – в абсолюті –  оксамитовий червоний, 18-й, вагон. Пасажирний люд – хто до самого Херсона, хто до Білої Криниці. І мова – всуціль і суто українська. З нами в купе (а в потязі я з двоюрідним братом Олександром) пані Галина (направду пані), з донькою Оленкою (другий клас), тут слово взагалі – добірне, чисте. Поруч, на бокових місцях,  двоє робочих дядьків, порають, під розмову, пиво – десь засуржено, одначе природньо, по-людськи, по-українському. Вся провіднича команда – українська так само. Дуже, вельми і, сказати б, аж надто, –  як на 102-й потяг «Київ-Херсон». З «області», з Херсона, до Скадовська – «mers-овий» комфортний  мікроавтобус:  сусіди – достоту сама українська суть. Водій, той узагалі з перлами: «Володя, – напевно, колезі, наче знічев’я,  недбало в мобільника, – твоя «Lada» на піщану косу залягла –  не чіпай, там їй іще можна поплавать».

Під цю розмовну руку згадується мій товариш, письменник і літературний критик, Володимир Даниленко, і його: «Українська мова – гарант безповоротності до колоніального минулого».  І все.

Уже в самому Скадовську до господи одразу не пішли. Подалися на затоку морську, Джарилгацьку, на причал, він там за числом 380. Яхт-клуб «Скадовськ-Марина»: брат ходить на острів Джарилгач на вітрильно-моторній яхті «Ольвія»  – екскурсує український люд, що відпочиває в тутешніх санаторіях.  Причальна, далекими походами, морем просолена, людність – це ЩОСЬ. Справжні. Натуральні. І мова… На висоту глибока. Пересипана несподіваним  словом, раптовим, доладньо збитим  зворотом. І ці, навдивовижу зметафоризивані, московські невимушені вкраплення надають бесіді особливого небесного шарму. В самій розмові – і бурштинова кімната, і 20 бочок золота Полуботкового, – ще ТОГО,  не закєцаного, не засаленого, чесного чистого золота, –  наголошують хлопці. І птиці чайки, котрі табунами за трактором, що боронує  поле. І п’яні  мисливці, які «без ліцензій перелупили всіх наших кабанів».  І старі добрі часи, і лицарські турніри –  хто виживає там, на турнірах тих, тому – пляшка горілки…

Мене зненацька пробиває на дошкульно-чесне резюме: цей непричесаний, без комплексів, порив  у слові мені напрочуд і куди ближчий, ніж  залаковано вишукана, штучно «чиста» депутатська мовна полова. З мертвими наворотами, на кшталт, «подолання відставання в питаннях виконання завдання», «ми знаємо наші недостатки на сьогоднішнє сьогодення», «усунем недоліки по самі заходи», і нарешті – «цей бездарний, недолугий парламент»  або ж «цей дурдом»… (Останні дві «сентенції» від колишнього нардепука Вол. Яворівського. «Цей дурдом», себто парламент, куди Я-вор –  «наркоманно» – бо без ЦЬОГО вже «ломка», – знову поліз-попер, як свого часу Ульянов-Лєнін-Бланк на буржуазію – і таки вперся-виліз був – дякувати Господові, вже востаннє! – на столичній спально-пролетарській Троєщині, по мажоритарному округу за №213). Одне слово, –  «прімітів з дрімотой». І на довершення – їхні, Яценюка-Яворівського,  маєтки, по сусідству з колишніми маєтностями колишнього диктатора, до якого перший, за словами «навильного» лідера радикальних партійців Олега Ляшка, бігав щоднини по кілька разів, мов бешкетний хлопчисько до суворого шкільного завуча, «лапшаючи» водночас українському народові про те, що до сьогоднішньої влади він у крутій опозиції – і назагал усі вони –  в цій позі, опозиційній, – і аж до такої міри, що Іван Федорович, Драч, Петро Петрович, Кононенко, та іже з ними подалися були якось побиратися  до Віктора Федоровича на поклони: більш ямового і нижчого приниження певно годі й шукати вже було.  Поважні аксакальні мужі, яким уже нічόго власне й не треба, пішли вимолювати для української нації українську мову – саме тоді, коли українські діти лежали за неї під Українським домом, та ще й  під «українськими» «беркутами».  Громадянин Віктор Янукович гречно і чемно, мовчки, схвально киваючи головою, вислухав своїх громадян, – а потому, так само мовчки,  підписав ганебну «російську» протекцію. Опускали український народ як і куди їм заманеться. До певного часу.

…На рятувальному посту черговий матрос Василь читає  Олега Лиховида:  «Храм на березі моря (історичні новели)». Брат просвітлює мене: Олег Лиховид – скадовський історичний Грушевський. Про своє місто п.Лиховид  написав уже 19 книжок. Удома, окрім зазначеної,  Олександр показує мені ще дві, що їх вони з молодшим його товаришем, Іваном, узяли на вересневій регаті: це  «Скадовський фронт», Скадовськ, «АС», 2009 і «Південні ворота України», Скадовськ, 2011 – безпосередньо з дарчим надписом: «Олександру Юрійовичу від автора». З Олегом Лиховидом зустрілися  дорогою в порт, на вулиці Гагаріна, на свято  міжнародного дня туризму – з рюкзаком за плечима, він саме лаштувався десь у походи. Перше враження, гадаю, неоманливе: чоловік цікавенний.

…Брат лаштує яхту: він –  капітаном, знає і вміє на ній усе. За плечима –  штормове Чорне море. Румунія,  Дарданелли, Туреччина, Греція… В Греції, зосібна, за недобрих і несправедливих обставин,  «завис» був  аж на цілих три роки. Отож, досвід –  шалено немилосердний. Окрім того, в голові –  вишукана рафінована олія і добрий багатий цар. З оглядин на це, офіційно, на те, аби  кермувати яхтою, капітанські морські права,–  поважно і в шану, просто додому, в Скадовськ –  йому привезли з Херсона. Перед морськими походами – срібна медаль за середню школу. Світила – і напродиво чесно – золота. Проте: десь і з кимось незначний конфлікт – треба було когось і за щось перепросити. Посутньо, ґонорово –  цього робити не став. Далі – столичний Інститут інженерів цивільної авіації, нині – Національний авіаційний університет. Повітряна еліта. В народі – просто: ГВФ. Спеціальність по «ИЛ-76». Серединою навчання круто зачепив військову службу: 1988-1989рр. Чехословаччина, місто Зволєн. ВВС. Військові гелікоптери. Правозахисний академік Андрєй Сахаров у Москві, на з’їзді народних депутатів «савєцкава сваза», що вже був збирався на свою  почивальну місійну ходу, одвернув чинних спудеїв-воїнів од дальшої служби.  Одбувши  1,2 роки у війську, повернувся до Києва вчитися.

…Виходимо в море. Румпель. Ґрот. Стаксель. Ванти. Гік. Оверштаг. Фордевінд. Швартові канати. Кнехт…  Потроху-помалу прибираю – наживо, до діла – спеціальні морські терміни, що прибилися до нас із далекої-близької Голландії  і вже безпосередньо на хвилі –  своєю природою, поступово – стаю братові-капітанові за матроса. І не якого-небудь –  кровного.    

На яхті з нами ще двоє братових товаришів.

 –  Господи: небо, вітер, свобода – і жодного тобі побутового «грузу», і ніхто не морочить голову – ні по грошах, ані по серцю, – каже один із них, Андрій.

Свобода заради свободи – це нісенітниця, просто дурниця собача, – не знати чому й до чого, з якогось дива, спадають мені на згадку  слова когось із класиків. Однак то ж з історії й теорії філософії, з її архівних активів – думаю я собі. А тут –  усе істинне, все – в роботі:  ідемо під вітрилами на острів Джарилгач.

…Мережу ці рядки за комп’ютером:  у Сашки – ноутбук,  «hp». П’ятниця. 12-й день жовтня. 12.20. І раптом  на першому каналі українського радіо –  однокурсниця моя, Ніна Жежера, в  університетському дівоцтві Іщенко, на розкіш поставленим голосом, промовляє до вдячної авдиторії: «У Чорному морі – найбільший площею острів  Джарилгач, протяжність його – майже 40 кілометрів…». Лечу –  поетично, – майже за Борисом Іллічем Олійником, «красивим чортом», –  шкода, що лишень не «на коні, як ворон чорнім», до сонця й виноградної лози (брат саме зрізає багаті пишні грона) і радісно викладаю почуте. Є така літера в цьому слові,– шанують нас: Скадовськ – він і в Африці Скадовськ. А що стосується  острова, то він завдовжки 42 кілометри, довший трошки, –  каже Олександр. Назагал наше радіо – дуже поважний інформаційний генератор, – веде далі брат. – Десь за одинадцяту вечора передають фантастичну оповідь щойно упокоєного Рея Бредбері про живу космічну ракету, а перед цим – передвиборчий монолог лідера партії «Рідна Вітчизна»: хотілось би щось і про двоюрідну вітчизну почути, – іронізує він насамкінець, роздумуючи…    

Цьоця, по крові, мамина молодша сестра, Галина Михайлівна, моя хрещена мати, зустрічає зволоженими очима, їй уже, небагато-немало, –  68. Учитель од небес:  золота медаль Радомишльської, 2-ї, середньої школи, Житомирський державний педагогічний інститут (нині – університет)  імені Івана Франка, факультет – іноземна (англійська) мова, – так само з відзнакою. Вчитель-методист, Заслужений педагог України, вона сумовито дивиться на нинішню «структуровану» освіту:  Україна навіть підручника свого з анґлійської не створила. Дає-викладає (вже не вельми хоче –  просять батьки) дітям по  кілька годин на щодень  приватну науку: не знають нічого, – але ходять: брати уроки престижно, –  тільки й зітхає, скрушно.

Обідаємо… Благочестиве українське радіо висилає нам послухати печальних Баха з Моцартом, так само печально по цьому сповіщаючи: відійшла у засвіти радійна богиня Галина Михайлівна  Дмитрієнко. Вмить прокручую все, що фахово й життєво пробув із цією святою людиною – і німо клякну: ще одним сонцем на землі стало менше.

Брат веде на вечоровий промєнад. Лікувальні морські санаторії. Зернові сховища. Культурницькі «Маямі». Потому починаються, як завважив дисидентський філософ і поет Володимир Голобородько, що його ми зустріли перед від’їздом на київському Майдані, піонерські  «концтабори», в яких він колись відпочивав. Родом із Чернігівщини, село  Галиця Ніжинського району, вже перехняблено-скоцюрблений, інверсійно-інсультний, з костуром, але –  інсурґентний, живий. «Живу – І все! І хай вони там переказяться всі!», – виносить у Всесвіт голос Голобородько. – «Сашко мене перший надрукував у «Слові», коли я повернувся з Москви – а всі боялися… Та-а-а…», – гордо, десь трохи в задумі, доповідає братові Володя.

Далі – маслинові плантації, легкі чагарі, прозорі хащі, латаття повітряне, – і поміж цієї тихої казки – качки. Скадовськ відходить за обрій – незайманий , незбагнений вечоровий південь.

Алейно вертаємо назад.  Знову чую цей не прибитий,  не притлумлений український говір.

Сашка знайомить з розкуто-вільним чоловіком:  Валентин, чинний депутат міськради, водночас практикує й інше: при березі тримає продуктову ятку.

Вже 23-та година. Поруч нас, дивлюсь – і не вірю: живий «Stinger». Насправді: розкішно-багатий телескоп «Delta-optima». Хазяйнує там Валерій, як пізніше зумів переконатися, ще й віртуозний баяніст.

 «Ану – глянь на Місяць», – початком  до нього, потім у небо кидає очі Валентин. – «Кажуть, що в нашого Президента (тоді престольно правив Янукович) і там  хороми, тут уже ніде подітися, справді небесні –  куди Межигір’ю».

Разом тішимось, по черзі видивляючи на Місяці реґіональні маєтності Віктора Федоровича. Набережною проходить з дружиною скадовський мер Олександр Васильович Гавриш: сивина, вечоровий спортивний костюм. Прихильно вітається, мимоволі підримуючи  наші щирі прагнення  віднайти на місячній кулі – саме повня була – Януковичеве роздолля. Уже вдома: розлога приватна оселя, – через увесь двір,  перголами, –  виноград, далі – сливи, персики, сині… Новий сучасний будинок, з усіма вигодами. Поруч другий – давній, традиціями. Тут – дідизна, земля, з двадцятих років. Прабабуся, Уляна, прадід Степан, дід Василь, що на війні поліг, бабуся Ганя…  Власне сама ПАМ'ЯТЬ …

Кімната, де маю покій, – аурна, затишна, солідна, на добрий і будь-який смак книжки. Еріх Марія Ремарк:  «Три товариші», «На Західному фронті без змін», Франц Кафка, Анрі Шар’єр, «Метелик»,  у перекладі «всесвітового» Григорія Філіпчука, Борис Пастернак, Марина Цвєтаєва…  Перебираю очима титули далі. І раптом… тритомник Леоніда Тендюка! Ще свіжий біль: літератора не стало 12 днем липня 12-ого, на третє тисячоліття, року, 82 літа одміряв Господь Майстрові. З Леонідом Михайловичем кріпко товаришували, перетинаючись постійно на столичній Пушкінській, де мешкав літератор. Зазвичай він – білий вітряний морський вовк – у невибагливій сумці мав свіжого, ще теплого, батона, кілька пакетів молока, масло. Це були його вечеря, сніданок і обід… Ми засідали коло бронзових пам’ятних Курбаса чи Махтума-Кулі і добру годину-другу вели – новинами, враженнями, власне усім нашим непростим життям-буттям –  теплу розмовну козу. Почасти він згадував свої дні на факультеті журналістики столичного університету (ми з Леонідом Михайловичем, тільки різними часами, студіювали там) або ж –  далекі походи на Фіджі, до Нової Гвінеї, Японії, Канади, Австралії, Індії… З цими, круто засоленими враженнями, – тонкою поезією, багатими оповіданнями для дітей, численними, щільним текстом, повістями – він і зайшов  до історії художньої української літератури як поважний мариніст, удостоєний, як дитячий письменник, поважної премії імені Лесі України… Беру з полиці три компактні книжки. «Слід  «Баракуди», 1986, «Останній рейс  «Сінтоку-мару»,  1987, «Експедиція «Гондвана», 1984. Всі книжки видала «Веселка». Розгортаю останню, навмання. 125 сторінка, другий абзац з долини, читаю:

«Мені  степовикові, хоч як дивно, океан подобається завжди – спокійним і в бурю. Та він однаковий ніколи й не буває. Навіть у цьому районі мертвого штилю вОди  і небо над ними такі мінливі. Барви їх виграють, спалахують, гаснуть. І знову, день за днем, за віком вік, повторюється те саме.

«Але все це мине й відлине, – подумав я. – Плин часу ще ніхто не міг перепинити. Лише в серці зостанеться й не забудеться прогріта сонцем палуба, тінь чайки над щоглами, веселий гомін хлопців-матросів, лють шторму й…

Текст мене пробиває, йду наступною сторінкою, 126-ю:

…ніжність пасату, бо то моє життя, дорога, яку я обрав сам».

А було ж… Мов птах над незнайомим гаєм, кружляла моя душа, працював я, ще до повноліття, листоношею, друкарем. І – навіть репортером.

Одна зустріч, про яку, витесуючи дикунів, згадав нині, прискорила мій давно виплеканий намір, на сто вісімдесят градусів змінила курс мого життя.

ПЕРШИЙ СПОГАД – ІНТЕРМЕЦЦО

Газета тільки-но вийшла з ротації. Вона ще пахла фарбою – трунок, який хвилює мене й досі, нагадує минулі, сповнені надій літа, бо хто хоч раз переступив поріг друкарні, кому припало бути свідком народження свіжого номера, той назавжди зберіг побожний трепет перед таїною словодруку. А я вже кілька місяців працював у редакції. Друкарню відвідував майже щодня – можете уявити мою гордість і самоповагу!

Спостерігаючи вранці за рухливою чергою біля кіосків, я пишався причетністю до газети, потай вважав себе обранцем долі, втаємниченим у надзвичайне, далеке й недосяжне простим смертним.

От і нині зупинився біля кіоска, неподалік від мовчазної юрми. В сьогоднішньому номері вміщено мій репортаж про відкриття сезону на сцені театру оперети. Це, напевне, й привернуло увагу читачів.

Той репортаж я знав назубок. «Іскрометний» Циганський барон» взяв у полон душу шанувальників легкої музики…» і так далі й тому подібне – довга колонка убористого шрифту, під якою стояв підпис: «Небаба» – мій псевдонім.

Але писанина моя, як я врешті переконався, нікого не цікавила. Люди кидали на «циганського барона» недбалий погляд і бралися читати інше.

Я аж кипів. Обуренню не було меж.

Похнюплено брів до редакції. Невесело й похмуро почався трудовий день».

Отакі-от безпосередньо-щирі прозові цитації з Леоніда Тендюка.

Мені ж наразі – вже в наяві, з життя, – пригадався день, веселий і світлий: як обіймав-здоровив мене Леонід Михайлович, коли в «Слові» вийшов мій розлогий есейний «Блуд» про орденоносні діяння жовтневого – 2012 року –  ювіляра (70 тоді саме  минуло дотепникові!) Володимира Яворівського. Вітав, присмачуючи свій і так різкий монолог крутим океановим сленгом.  Це тéпло переймало. На Тендюкові празники я саме втрапив тоді з обуреного гніву Андрія Кондратюка.

«Ви розумієте, пане Олександре, – ніяк не міг угамуватися п.Андрій – Ну, продав він (Яворівський – О.С.) нашу письменницьку поліклініку за 7 млн. долярів: гендлює чоловік,  річ ясна. То що – і нас разом з нею виходить?  Це ж  просто якесь знущання!».

Пушкінська… Вже не буде на ній реального живого Тендюка… Одійшов він, як донесла то циганська пошта, на Дніпрових схилах, коло подільського пішоходного моста. Одразу за дружиною, Елеонорою Пірадовою (з родини знаних музикантів була), спочив у Бозі Леонід Михайлович. Забрала вона його,– так у народі про це. На Байковому нині. Він. І вона.  

Може хто згадає добрим словом, по-людськи, ачи таким самим, словом, добрим, у меморіальному граніті – кинув був якось у пустку, земля йому пером, Леонід Тендюк… На Пушкінській він мешкав у будинку за числом 2-4/7, перший під’їзд. У другому ж  під’їзді, на другому поверсі, творив інший український дитячий класик, Анатолій Костецький. Уже десятий рік, як немає Анатолія. Так само нема на будинку й меморіальної дошки… Хоча іншим мистцям – людям заслуженим, і то без сумніву, – гранітовий спомин світив уже навіть і без річного реченця. Згадується наразі: помер Дмитро Білоус. Поминали в «Енеї» – вічна йому, як і В.Яворівському,  бо з його легкої руки пішов у небуття  «Еней», – пам’ять – з радійно-акторним літератором Василем Довжиком.  Обоє – і Дмитро Білоус, і Василь –  так само дитячі в літературі, до того ж, обоє сумські… Несподівано Довжик повернув до мене –  і… :

– Знаєш, пішли до Анатолія Костецького, поки він іще живий, я – з ключами (Толя вже не ходив тоді)…

– А хто до нього взагалі ходить, – поспиталося чогось мені.

– Кучма (тоді він у президентах був), – спокійно одкинув Василь.

– Який іще Кучма? – подивував на адекват я.    

– Як то який? – умить одреагував Довжик. – Він у нас один: Леонід Данилович…

Запала філософська тиша. Взяли щось із собою. Приготували нехитру вечерю. Не знати чому, в розмові, з мимовільного дива, згадали Івана Козаченка. Іван, коли вже був «теплий» і було трудно, почасти заглядав до Костецького… Толя в цих речах був чоловік достоту своєрідний і напродиво богемний – тільки просив про одне: аби Йван озвався. Якщо Козаченко подавав голос – лаштував його додому, на Куренівку. Якщо ж уперто, без тями,  мовчав і вже не говорив – забирав до хати: одігрівав, годував, ночував… Одначе, коли вже братися до особи Анатолія Костецького поважно і «по-взрослому» – з тим, щоб увічнити пам’ять про нього, то варто зазначити, ЩО:               

Анатолій Георгійович Костецький народився 6 грудня 1948 року в Києві в сім’ї вчителів. Закінчив факультет математичної лінгвістики Київського державного  університету імені Тараса Шевченка, аспірантуру. Кандидат філологічних наук. Був на викладацькій роботі. Працював у видавництві «Веселка» завідувачем редакції літератури дітей середнього шкільного віку. Редагував дитячий журнал «Барвінок».

Помер 10 березня 2005 року.

Писав і прозу, й вірші для дітей. Його твори перекладалися грузинською, молдавською, польською, болгарською, чеською, сербською, німецькою мовами. Перекладач, автор близько п’ятдесяти наукових статей з питань літературознавства і мовознавства.

А. Костецький – лауреат літературної премії імені Лесі Українки (1994).

У видавництві «Веселка», крім численних публікацій у збірниках, побачили світ збірки віршів: «Джміль про сонечко гуде» (1972), «А метеликам весело» (1974), «Весняні дарунки» (1976), «Все про мене» (1977), «Лист до птахів» (1979), «Пісня для всіх» (1982), «Моя мама» (1984), «Бюро знахідок» (1985), «Де літо живе?» (1986), «Все про тебе і про всіх» (1988), «Сонечкова мама» (1988), «Ходім на наш майданчик» (1989), «Як зробити день веселим» (1989), «Нас батьки не розуміють» (1991), «Про розумного» (1991), «Гарно бути песиком, гарно бути котиком» (2005), а також книжки прози: «Постукай у моє вікно» (1978), «Все – як насправді» (1980), «Супер-клей Христофора Тюлькіна, або Вас викрито – здавайтесь!» «Мінімакс – кишеньковий дракон» (1987), «Пригодам – ура!» (1995).

Принагідно подам на увагу кілька Анатолієвих поезій, що посвідчують його неперебутній живий мистецький талант.

Про друга

Твій друг

Тобі віддасть усе:

І свій квиток

на карусель,

і цвях,

і ґудзик,

і літак,

та не за щось,

а просто так.

І збільшувальне

скельце,

найкраще у дворі,

твій друг

зі щирим серцем

тобі віддасть –

бери!

І ти

нічого не жалій –

ніколи і нітрохи!

І навіть

м’яч футбольний свій

віддай,

як друг попросить.

І усміхнеться друг

тобі –

аж схочеться

співати.

І ти подумаєш тоді:

«Як гарно –

                  дарувати!..» 

Що найкраще?

Не вгадать тобі

нізащо,

котра з іграшок

найкраща!

–        Знаю!

Трактор заводний!

–        Зовсім ні.

–        Електрична

Залізниця!

–        Помилився.

–        Ну, тоді це –

Пароплав!

– Не вгадав.

 – Зрозуміло:

Це – літак!

– Знов не так.

Добре,

відповідь я дам:

та,

яку зробив

ти САМ!

Дерево

[………]

– Ну а навіщо

такий стовбурище?

–   Щоб підніматися

     вище та вище

     в небо, туди,

     де птахи та блакить,

     де золотаво

     сонце горить.

 – Нащо ж тоді

глибочезне коріння?

 – Щоб вітровіям

злим

 не коритись

і пам’ятати:

лиш той не змалів,

хто не полишив

своєї землі!..   

   

Не втримаюсь, і згадаю тут Анатолія Ґеоргійовича як невтомного популяризатора й пропаґандиста дитячої книжки в контексті світової літератури.

«Хоч як прикро про це говорити, але чомусь літературу для дітей переважна більшість «поважних» критиків, літературознавців, теоретиків  літератури, найчастіше сприймає як щось другорядне, ужиткове, несерйозне. Саме через таке ставлення до згаданого виду літератури (а дитяча література, на моє глибоке переконання, є таки видом літератури в цілому, бо заводить до себе всі жанри: прозу, поезію, драматургію тощо) людей, що вивчають її науково і професійно, як ото кажуть, можна буквально полічити на пальцях, надто – у нас, в Україні.

Тому вихід у світ книжки теоретичних студій на царині літератури для дітей Маргарити Славової, книжки, яку Ви, шановний читачу, щойно розгорнули, слід не просто вітати, а розглядати як своєріднеий «вибух». Переконаний, що ця книжка, яку створила болгарська дослідниця, чиє ім’я відоме в багатьох країнах світу, які переймаються болями  та проблемами юного покоління, саме завдяки літературі, не тільки органічно впишеться в контекст світової комунікативної теорії дитячої книги, а й сприятиме відродженню пошуків у згаданій області і наших вітчизняних теоретиків, голосів, якуих уже давно не чути.

Одне слово, плекаю тверду надію, а, точніше, вірю – та вірую! – що за висловом Маргарити Славової, «Попелюшка літератури», тобто література для дітей, дякуючи її книжці, своєрідній чарівній паличці доброї феї, що нею, як на мене, є сама авторка, нарешті посяде належне їй місце принцеси у здобутках і майбутньому нашого красного письменства».

Тут ні додати – ні відняти: у Костецького все високо, доступно і ясно.

Опріч того, товариство, що долучилося до побачення зі світом книжки Маргарити Славової «Попелюшка літератури. Теоретичні аспекти літератури для дітей». – [Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет». – К., 2002. – 81с.], направду зоряне. Подам його так, як то посвідчено в самому виданні:

Рецензент: Дунаєвська Л.Ф.

Науковий редактор:

Костецький А.Г.

Літературний редактор:

Барабаш А.В.

Художник: Рак В.В.

Ілюстрації на обкладинках:

Денисова Н.М.

З-поміж завважених тут, так само, як і  Анатолія Костецького, нема на цьому світі д-ра філології Лідії Францівни Дунаєвської. Кафедра фольклористики й етнографії  Шевченкового університету в Києві, на якій вона довгий час проводила, і де – то тільки подумати! – оддала Богу свою світлу душу, вже означена, графічно й духовно, її ім'ям…

Спомини… Пам’ять… Тихо й вуально кидає мене в тремну замкнуту печаль…

«Щось покажу тобі, цікаве – повертає мене брат од спогадів на землю, розгортаючи еллінську тлумачну Елладу на 828-й сторінці. –  Дивись: [софронізо] – очутити, виправляти.

Одразу заходжу в тему: етимологія (походження, генетичні зв’язки): софрон – сопрон…

Бавлюсь-гадаю собі подумки. І йду текстом далі:

[софронізма], [софроністріо], [софроністікос], [софроно], [софросіні] – грецькою…

Потому – відповідно:

освідомити, привести до тями, виправний дім, виправний, виправляти, світлий розум, здоровий глузд…

І нарешті…

[софрон] – благорозумний, здравомислячий.

Оце напевне воно. То для нас. Тим паче: песимісти в море не ходять, – згадалося з причального повітря.

Бо: Калімера – то ДОБРИЙ день. І ми – люди добрі. І в Бога камінням не кидали…

…29 вересня в Скадовську свято: День міста. Курортному й портовому, кварталами-зеленню, а найголовніше – гостинному й привітному.  Йому, 2012р., наспіло було 118 років.

Свято було справді свято… Фейєрверки-салюти. Стадіон-площа. Пісні-танці. Брат іще зводив мене на могилу засновника міста Скадовського – дякувати Богові, кладовище від дому через дорогу. Другого дня пішли на Джарилгач. Брат, по-капітанському, направляючи коліном румпель, звично стояв проти сонця. Я, коло стакселя, гладив очима море. Так чи так перекидалися словом. Несподівано – чарівна пані, до мене, вишуканою українською. З’ясувалося, доцент з Херсонського університету, Наталя Нев’ярович. Викладає зарубіжну літературу. Милорад Павич, Мілан Кундера, Пауло Куельо, Мартин Хайдеггер, –  піднялася до неба розмова… Зачепили «Хозарського словника», «Про малі нації», «Про сутність істини»…

– Не всі, звичайно, хочуть і прагнуть – міркує вголос п.Наталя про своїх студентів. – Проте є багато очей, заради яких варто заходити в аудиторію. А ви?..

 –  В гостях тут, у брата. Він, капітаном, на яхті. Я в нього матросом.

Фарватерним шляхом назад мені плавно пишеться:

***

І

Хвиля сріблить в невідомість.

Сонце упало за море.

Стишена наша повість

Врунить дитячим болем.

ІІ

Небом хмільна пожада.

Біла – в тумани – мрія.

Млосна солодка вада

Холодом вічним гріє.

ІІІ

Тепла задума жасмину.

Затишна тиха мить.

Щастя кричить без упину,

Світла печаль мовчить…

Скадовськ, Джарилгацька затока,

6-й день жовтня 2’12р.

16-17 жовтня стоїть висока гаряча погода, градусів 26-28. Збираюсь до Києва. Брат просить, аби ще лишився походити на яхті. Одначе, треба їхати: Фастів, до Вадима Бородіна, архітектора – 18 жовтня 2012 другі роковини по його смерті були. Далі в Бучак, на Черкащину. До Володимира Затуливітра, на могилу, так само перевідати. Вже будучи коло Володимира Івановича, надумалася-згадалася білява юристка, якій захоплено, миттєвими поривами, писалися ті рядки: чогось набожеволилось, надумалось, на всує…

Літературно редагуючи, – з якогось дива, певно, десь зачарований пекельною вродою, – допомагаєш їй з нотаріусно-артикльною  кандидатською дисертацією: особа «подписавшее», читаєш скомпільоване комп’ютерною «рутою» – рускоє «лицо» система переклала, а от «подписавшее» не витлумачила: тобі, навіть не переглянувши «перекладане», приносять роботу (чи ти хоч писать узагалі вмієш? – міркуєш про дисертанку, але, менше з тим: береш-робиш-помагаєш). Усе це, після тебе, потім читатимуть. Учена рада. Юридичний корпоратив. Ти вже почав. Покинеш – тоді, «там», побачать. Ти –  мовний стиль. Власне сама, вже обрамлена твоєю рукою,  подана на ступінь дисертація. Отож, ти треба. Позаяк без тебе все зупиниться. Вона все це знає, отож, возиться з тобою, «любить», тратиться на тебе: уже, майже мертвого (отруєння грибами, з перебільшено-зашкаленими – уп’ятеро! – діастазами,  ти якимось дивом  тоді вижив) забирає з Васильківської реанімації до себе, до батьків, на столичну «Мишоловку», в Голосієве, додому. Ти, наївний, віриш-ведешся на цю їхню  «любов», гадаєш, що все те по серцю, по душі… Хоча, як з’ясувалося, вони просто цією любов’ю «занімаюцца». Все з розрахунку:  розглядають-розкладають, аби, очутившись, прийшовши до тями, ти не пішов, писав-правив-працював… Хоча власне: в кожного своя правда.

Так, між іншим, коли ти був там на лікарняному, заходить про Михайла Драгоманова, Івана Мазепу: нулі. Не знає. Нічого. Пилип Орлик, автор – ще далеко було тоді до американської – першої в світі конституції, української. Це ж, здається, вже за фахом, бо юридичне, кажу собі.  Проте й тут пустота. Дрімуча. По цьому вже те, що «Андрєй Самойлόвіч Малишко ваш вєлікій єврєйскій поет», тебе зовсім не дивує  (хай, думаєш ти собі: у штатах, подейкують, багато громадян навіть не знає хто президент Америки). Попри все це, потому, успішно складається кандидатський мінімум і захищається кандидатська. Прораховано-завбачливі. Знають кому, що і як сказати. Де постелити. Де промовчати. Про якісь хабарі, десятки-сотні тисяч зелених, уже годі й говорити. Це – «в норму»: «свій до свого по своє». Міністри юстиції – ті хай змінюються. Аби лиш не зачепити їх, міністерських серцевинних чиновників, найпосутніших, як на мене, на сьогодні ворогів України. Свою місію вони затямили і знають добре. Януковичу люди не дали добути. Скинули. А тут… Латентні гроші. Закулісні зв’язки. Своє коло. Герметика. Своя «охорона». Своя стіна  (не проб’єш!), за якою ховаються-криються ті ж самі гроші.

Вони самі себе скидатимуть з посад чи люструватимуть? Смішно?.. Отож-то. Революція, зазнавши неабияких людських втрат («Небесна Сотня», це те, що нам знати, окрім того чорне море пропалих безвісти і покалічених), так і не закінчившись логічно, зависла в повітрі: добробут – у далекому тумані, безпека – моторошна, справедливости – катма: всім дали втекти, ніхто  і досі не покараний.  Колишні грошові мішки, провладні чи антивладні, називайте їх як хочете, олігархат – знову самі себе вибрали нагору, на слуг народних, здобрившись у парламенті «свіжими» обличчями.

в будівлю Київської міської держадміністрації та Київради: щось ухвалювати – постанови-документи, аби передати книжки до НСПУ – було вже годі…). «Навіщо ви брали міськраду, робили ре…

Проте 300 побитих – в кров! – на майдані студентів тоді збурили-підняли Україну. Народ повстав мітингами. Бунтарними акціями. Наметовими протестами. Один із таких наметів, з високим жовто-блакитним прапором «Скадовськ», розбили на самому Майдані, біля столичного «Поштамту». Зрозуміла річ, брат з друзями був уже в Києві. З департаменту культури, що на столичному бульварі Шевченка, визволяв для нього – в дарунок – хай навіть одну, щойно видану тоді свою поетичну збірку «Самотній вовк». (15 листопада 2013-го в мерії, на Хрещатику, 36, пройшла презентація серії «Банкова, 2». А вже за два тижні, 1 грудня, народ увірвався в будівлю Київської міської держадміністрації та Київради: щось ухвалювати – постанови-документи, аби передати книжки до НСПУ – було вже годі…). «Навіщо ви брали міськраду, робили революцію? На мені великі гроші, не можу, попри народне піднесення, дати нічого», – сказала мені чиновна пані. Отакі-от наверники з висиром… Проте одну – кровну – книжку з «Самотнім вовком» я для Олександра таки добув.

…Цьогорічного 17 січня привітав його тата, дядька Юрія, з днем народження.

Що ти там і як? – запитує брат у слухавку. – Передача в радіо про Виля Симоненка була, про  шістдесятників,  – каже Олександр, реагуючи на моє повідомлення про столичний Симоненків вечір, на якому я був присутній.

Подала це дійство на громаду 14 січня, на святого Василя, в Черкаському земляцтві «Джерело», що на столичній Беcсарабці, його виконавчий директор п.Олена Матвійчук: кобзар Василь Литвин з дружиною, п.Антоніною, що проводила на вечорі, університетський д-р Михайло Наєнко, поетеса, доцент Ярослава Шекера, з батьком, ученим Василем Шекерою, дружина-вдова Олеся Бердника, майстриня ляльок-мотанок,  п.Валентина... Світле товариство було. Спогади, Литвинові пісні, поважна інформація… По закінченні вечора підійшла п.Валентина.

Бачила Ваш «Блуд», по Яворівському, – повела до мене, – Громовиця (письменниця, дочка Олеся Бердника) була в СБУ, підняла Олесеву справу. Там море доносів В.Яворівського на Олеся. Поговоріть з Громовицею. Вона багато чого розкаже.

Як вислід: 17-21 грудня 1979 року Київський обласний суд на своєму виїзному засіданні в м. Кагарлик, визнавши Олеся Бердника особливо небезпечним рецидивістом, засудив  його  за ст. 62 ч. 2 КК УРСР і ст. 70 ч. 2 КК РРФСР до 6 років позбавлення волі в таборах суворого режиму та 3 роки заслання.

Отож! Українська людність має, повинна, мусить, просто зобов’язана назавше взяти під увагу і запам’ятати всі злочини проти неї. Термінів давнини – щонайменших і жодних! – тут бути не може!

Василеві Симоненкові, двадцятивосьмилітньому українському поетові (цей гортанний, з народу, голос порубаних погорілих дітей війни), що про нього нам тут зайшлося, за брежнєвських часів першому нагодилося лягти у замаскований технологічно-розроблений котлован  імперського комуністичного терору.

8 лютого, саме під мою пишучу руку, Наталка Фіцач з операторами 5-ого каналу, завітали до Івана Михайловича Дзюби на гостину. Тож візьмемо наразі поважного академіка собі тут у поміч.

То… «між іншим, тепер навіть соромно використовувати таке окреслення – шістдесятники – по-перше, тому що про це багато говорять, по-друге, з огляду на те, що шістдесятниками себе називає надто велика кількість людей. Тепер виявилося, що кожна людина, якій нині виповнюється шістдесят років, вважається шістдесятником, хоча тоді у шістдесяті вона була нашим противником. Наприклад, я пригадую, як Микола Сом воював із Драчем, Вінграновським і навіть із Симоненком. Таким же чином поводилося чимало людей. Сьогодні всі вони називають себе шістдесятниками. Ну, та хай їм.

…Тоді (початком 60-х – О.С.) з’явилися вже й напівлегальні форми роботи, у списках  почав ходити самвидав. Спочатку там з’явилися вірші Драча, Вінграновського, але найпопулярнішою  була творчість Симоненка.

Це академікова сповідь – «Ця книжка змінила все моє життя…»

Принагідно завважу: восени 1962 року в межах столичного клубу творчої молоді створено Громадську комісію з питань дослідження місць масових поховань у Биківні поблизу Києва  (місце масових страт у сталінські часи). До складу Комісії ввійшли Лесь Танюк, Алла Горська і Василь Симоненко. Проведена робота дала результат: виявлені урочища, де, як то посвідчили місцеві жителі, большевицькі кати ховали сліди злочинів. Спільно з Аллою Горською вони обійшли десятки сіл, долучивши до розмови й показових тверджень сотні людей. Були відкриті таємні могили на Лук’янівському і Васильківському цвинтарях, у Биківнянському лісі… Знову ж таки, як вислід: владі був надісланий Меморандум на вимогу оприлюднити криваві місця трагедій і встановити пам’ятник жертвам Биківні. Реакція режиму була негайна і жорстока. Одразу ж твори найпопулярнішого поета шістдесятих друкувати заборонили, його щільно взяв під нагляд Комітєт государствєнной бєзопасності.

«Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться. До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші в «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни», – значив поет у «Щоденнику» за 3 вересня 1963 року. Далі – вокзальна міліція. Сміла, що за 30 кілометрів од Черкас. Страшна фізична наруга. Тяжкі побої. Одбиті нирки. Мученицька смерть.

Так відкритий терор ревно служив принципові «партійності» в літературі. Про все це, про Симоненкові і Алли Горської Биківнянські розслідування, прагнення їх оприлюднити, нарешті про чорне Симоненкове вбивство, в ювілейний (80 років  од народження) його рік – аніде ані жодної цяти! Бодай словом! Ані бодай натяком. Усе та ж – шльондрова пластична любов. Та сама радянська правда. Нікчемність. І нинішня їхня липова слава.

До рук втрапляє «оновлена» Літ.Україна,  №14 (5593), за 2 квітня.

Вже на першій сторінці:

Незабутні

Василь Симоненко

«Я не бачив його, але чув ще зі Львова

Як натужно він рве на душі ланцюги,

І здіймала мене його пісня і мова.

Понад брехні доби, що гниють навкруги».

Далі вже не читаєш. Відкладаєш убік.

Це – Дмитро Павличко.

Одразу згадуєш, широкознане, Павличкове:

«Ленін іде! Життя в ярмі доволі –

Громи весняні гудуть.

Ленін іде! Тануть сніги неволі –

Квіти свободи ростуть.

[…]

Хоче шпигун квітку собі пришити

На робітничий кашкет.

Як я тепер маю писати й жити?» –

Дума продажний поет.

[…]

До сонця він подібний. Обійма

Промінням розуму простори світу,

Іде весна на землю, ним зігріту,

А де не світить – радості нема.

 […]

Римована «братська могила» «З ІМЕНЕМ ЛЕНІНА», в-во «Радянський письменник». 1980. Дмитро Павличко. «Ленін іде», стор. 142, 143. На клапані суперобкладинки читаю: «В сборник вошли наиболее характерные произведения поэтов Украины, написанные ими в разное время и посвященные бессмертному образу вождя Великой Октябрьской революции В.И.Ленина».

Поруч на столі – «Свіча вічності». «Міжнародне Шевченківське літературно-мистецьке свято «В сім’ї вольній новій…». «Хмельниччина 2000». «Поезії про Україну, Шевченка, українську душу». В-во «Поділля».

Гортаю. Душ зо 20 авторських українських душ автоматично, певно, за рознарядним планом, перекочували од Ульянова-Лєніна-Бланка до Тараса Григоровича Шевченка. На 116 сторінці той же сам Дмитро Павличко. «Із циклу «Пісні печалі».   Беру очима:

***

Нам шепочуть карпатські ялини,

Нам говорять карпатські сліди:

Краще тиха печаль домовини,

Як веселе ревіння орди.

Нам шепочуть дніпровські тополі,

Запорожців могили німі:

Краще смерть на кривавому полі,

Як сліпе животіння в ярмі.

Нам шепочуть поліські діброви,

Нам чорнобильські села кричать:

Краще хліб з остюків та полови,

Як Москви золота благодать.

[…]

Асоціативно стає на пам’ять текстовий кусник з листа Василя Стуса до Андрія Малишка, що він, як значить те сам поет, дав йому «путівку в літературу»:  «… людьми, що своєю кров’ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись.   […]  Я читав  вірш Д.Павличка «Ти зрікся мови рідної». Це ж тужіння Метлинського! Це ж тільки плач і нічого більше.»  До А.С.Малишка, 12.12.1962. Т.4. стор.370. Видавнича спілка «ПРОСВІТА». Львів. 1994.

І до цього: «… поезія в Україні буває різна – дуже добра, добра, погана і така, як у Павличка», –  думаєш слідом за Юрієм Винничуком зі Львова.

Джерело: ЛітАкцент

І нарешті: «Радянськi письменники мають вiдповiсти за свою спiвучасть у злочинах проти людства. Усi на боротьбу зi сталiнським ящуром –  спiлкою письменникiв». Це – Євген Пашковський i його «Лiтература як злочин». Часопис «Слово», ч.6, 1992 рік. 

Підписав «оновлену» «Літ.Україну» в.о.головного редактора Ст. Бондаренко.

У нього школа, своя: «Комсомольское знамя» – «КоЗа» –  «Нєзавісімость», з рускоязичними тиражами, що їх напучував перший секретар ЦК ЛКСМУ Ан.Матвієнко –  він  та ще троє його «побратимів»  у серпні 1991 року голосували за  ГКЧП. Анатолій Сергійович чомусь «ухилився» від «Закону про люстрацію», що його підписав Президент Петро Порошенко торішнього 16 вересня, а спокійно засідає у Верховній Раді,  в його ж таки, Порошенкові,  блоці.

Далі у Ст.Бондаренка –  їхні, «Киевские ведомости»….

Що тут коментувати… Пошлюсь наразі на Євгена Барана…

«На завершення декілька слів про Шевченківську премію. Так склалося, що Станіслав Бондаренко став виконувати обов’язки головного редактора „Літературної України“. Як на мене, і Сергій Козак був непоганим редактором, але не мав редакторської свободи (не дали її, а Козак був заделікатним, аби ту свободу виривати). Бондаренко не є кращим редактором. Але початок сего року ознаменував „дрібними“ скандалами навколо Шевченківської премії. „Дрібними“ тому, бо писав яко ображений автор-кандидат „на папаху“, якого не допустили до третього туру голосування. Погано, коли незлий журналіст і посередній поет, не гіршої руки, уявляє себе геніальним поетом. Погано, коли потенційний редактор літературної газети із затаєною образою починає ділити потенційних авторів газети на „своїх і чужих“. Недобре. Ся газета, яка і так немає сталого читацького інтересу, втратить його остаточно».

Євген Баран «Пікнік зі Станіславом Бондаренком». Буквоїд. 31.03.2015.

Не буду ходити довкруж: у Ст.Бондаренка я зайшов до «чужих», одразу.  Бо маю свій погляд і свою думку.

Наразі, ще з Д.Павличка.

«Зачувши шик транзисторного змія, –

Я думаю нащо він ожива.

Як добре, що на світі є Москва,

Моя земля, [потуга і надія]*

*тут не цитую достеменно: беру з пам’яті.

Cонети, друга половина 70-х.

На черзі –  про «сик транзисторного змія»…

З тих часів. Посутньо.

«…І якщо на Симоненкові сьогодні наша особлива увага, то передусім завдяки тій (кількісно невеликій) частині його спадщини, у якій він підноситься постаттю єдиною в своєму роді  у сучасній українській поезії.

Ідеться мені про всього лише два чи три десятки Симоненкових поезій (їх число трудно й встановити, бо поетова спадщина не зібрана, частково прискринена тими, хто ховає його твори під замок, і якраз ті, які тут нас найбільше цікавлять), які він написав, сказав би покійний Максим Рильський, у хороший Шевченків слід ступаючи.

Щирий і людяний, скромний і сам по собі найсуворіший критик, Симоненко посідав ще одну риси характеру, без якої поет у совєтчині перетворюється на гнучкого солодкопівця, – велику громадянську мужність.  У дні хрущовської змори, коли під виглядом боротьби проти «абстракціонізму» і «формалізму» було запляновано забороняти живу поезію. Мужність продиктувала Симоненкові оцей виступ на оборону свободи творчости:

[…]

«Навряд чи можна сприймати всерйоз також розпачливі заклики відвернутися від трагічного і творити так зване «життєрадісне». Бездумні, ідилічні радощі скоріше синонім ідіотизму, ніж оптимізму. Ми живемо в добу великих діянь, а, отже, і в добу високої радости і великих трагедій. Відвертатися від людських мук і страждань, а замість правди тикати їм під ніс пучечок чебрецю – до біса такий жалюгідний оптимізм («Літературна Україна», 16. Х.1962).  

Ці мужні слова сказані з таким почуттям власної правди, що в тембрі голосу поета чується нездоланна щирість, якої боялися «начальники» від літератури і не зачіпали Симоненка ні за ці вислови , ні за нелеґальні поезії, про які знали ще за його  життя. Хоч за таке саме інших картали безнастанно і засилали на провінцію, чи пак – на «новобудови». Горда мужність Симоненка здобула повагу навіть тих, хто насилав міліцейських дружинників на молоду поезію. З переляку вони «люблять» його й посмертно».

Це вже –  Іван Кошелівець. «У хороший Шевченків слід ступаючи». (Василь Симоненко. «Берег чекань». В-во «ПРОЛОГ» Нью-Йорк. 1965). Саме поради до часу. Вже сьогоднішнього.

Всі їхні пригодовані пільги-корита, дачі, державні  машини, мандати були дрібні для чистого свіжого єства Василя Симоненка.

У Володимира Підпалого про це чи ненайдостеменніше, до того ж, глибоко поетично. «Це, – як слушно завважив у слові про Володимира Підпалого академік Іван Дзюба – не виклик життю, а вникання в нього. Це – не позиція, а доля. Це – сковородинське, чого так бракує нам сьогодні, в нашій суєтній засмиканості й чванькуватому суємудрію. Тож послухаймо Володимира Підпалого…»

ВАСИЛЕВІ

СИМОНЕНКОВІ

Все змішалося – ринги, ранги

од Дніпра до чукотських юрт –

і про тебе с л о в а соратники

видають-продають.

Бо ж однісіньким їм відомі

Достеменне (й нікому більш!)

кожна крапка і кожна кома,

кожен задум і кожен вірш.

Знають хто тебе й де підправив,

дописав а чи вкоротив

(і якби не ота н е п р а в д а),

ти б і досі між н и м и жив.

В  н и х  би вчився писати, їсти, –

Початкуюче немовля! –

На президії в Спілку їздив –

добру пенсію заробляв.

А  в о н и  б  тебе розважали

компліментиком на обід,

ювілеями заважали

Україну писати тобі.

Поділили б тебе в азарті.

І не згледів би ти, коли

в стольнім Києві на базарі

тебе критикові продали.

Заломили б ціну належну –

(ти й не чув такої ціни!).

…Ти хоч раз на  н и х  кишни – нарешті,

або дулю  ї м  дай – із  труни!

1967

   

Володимир Підпалий. «ЗОЛОТІ ДЖМЕЛІ». Київ. 2011. «Твім ІНТЕР», стор. 232. (Принагідно: Книга ця дуже дорога мені: село Лазірки, де народився Володимир Підпалий, за 25 км від Лубен, там я закінчив середню школу №1, курсову на другому курсі Шевченкового університету, ф-т журналістики, писав по творчості поета-нонконформіста Володимира Підпалого, з поетовим сином, Андрієм, так само поетом і вченим-філологом, власне він і здарував мені видання, у давньому товаристві-дружбі; зрештою, не переповісти всього…).

Певно, лише загострений на правду, соціально чутливий і ввесь у суспільно-політичному русі, вже зрілий, молодий чоловік, якому боліла затрамбована на чорне дно, розтерзана окупаційно національна Україна, її замордований біль і крик, міг безжально, з розмаху, зробити ось такий перший – про себе – запис у своєму щоденнику:

«Земля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше – навчитися бути нещирим».

Василь Симоненко. Щоденник. «Окрайці думок», 18 вересня 1962 року.

…Ввечері з Василькова, Застугна, озвався телефоном мій товариш, з яким кінцем 80-х починали українські товариства-рухи Микола Білоус. Говоримо: шістдесятники, Василь Симоненко, Алла Горська…

У нас, у Василькові, є унікальна меморіальна дошка, – ошелешений тим, що я розповів про художницю, каже Микола. –  Там – Алла Горська…

Одкладаю все. Їду до Василькова.

Алла Горська…

У липні 1970 року відкликали з посади шефа українського КГБ Віталія Нікітченка – він був наближений до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. На його місце призначено Віталія Федорчука з оточення Брєжнєва, який виконував усі безпосередні вказівки з Москви, зовсім не рахуючись з українським керівництвом республіки новий шеф  українського КГБ став енергійно наводити в республіці лад. Саме на початок його діяльности  припадає найдраматичніша й досі до кінця не з’ясована справа. 28 листопада 1970 року за таємничих обставин була вбита одна з головних учасниць руху шістдесятників Алла Горська. Слідство, як свідчать друзі Горської, велося поверхово й підганялося під завчасу заготовану тезу, наче Алла Горська стала жертвою родинного конфлікту, адже офіційно зазначено, що вбивцею Горської був її свекор Іван Зарецький. Цю версію було складно перевірити, бо на залізничній колії знайшли мертвого Зарецького. Таємничість довкола смерти Алли Горської так і не була прояснена, а той факт, що особи, які поставили під сумнів офіційну версію її загибелі, зазнали серйозних переслідувань і тиск з боку влади, зміцнював переконаність у тому, що Горську вбили з політичних мотивів. 28 листопада 1970 року.

До слова: книжка Богуміли Бердиховсьої та Олі Гнатюк «Бунт покоління» (Розмови з українськими інтелектуалами) ще чимало чого може розповісти.

На прихованій, що петлею, круто веде вгору,  вулиці Юних комунарів, на приватній оселі №14, побачили ми – у живих квітах і червоній калині – гранітний портрет Алли Горської. Вільний, не в паркані,  доглянутий. «У цьому будинку перебувала художниця славна дочка України Алла Горська (1929 – 1970) трагічно тут загинула».

В думках, роз’ятрений, стривожений, гарячий – вертаю до Києва.

І одразу ж – з вогню та в полум’я. Паралельне. Мистецьке. Аби ще пробути під цим світлом. І побути ще в цьому стані. З Аллою Горською.

В Будинку художника НСПУ. Перша всеукраїнська виставка «Сучасне мистецтво вогню». Кераміка, метал, скло.

«Мистецький Арсенал». Спеціальний проєкт Петра Гончара «Вікна». Ця – «…сакральна межа між різними світами».

Національний художній музей України.   Українсько-німецький художній дослідницький проєкт Міхаеля Фера з Берліна і кураторської групи НХМУ «Герої. Спроба інвертизації».

«Спецфонд 1937-1939». Спеціальний секретний фонд формувався 1937-1939рр. До нього з музеїв Харкова, Одеси, Києва, Полтави та зі спецфондів Української художньої виставки завозились твори «ворогів народу», «формалістів», «націоналістів» –  тих, що на думку партійних ідеологів, «спотворював дійсність» і являв загрозу «новому суспільству».

…13 лютого у Національному музеї літератури, що на столичній вулиці Богдана Хмельницького, пройшов вечір пам’яті мого друга, пісенного поета Ігоря Стратія:

Молоденький хорунжий нудиться.

Не рятує його вже вино.

Україну на сьомій вулиці

Розміняли без нього давно.

Ой, не відав батько і не знала мати,

                Що дитина їхня буде воювати.

                               «Сотник».

Це з його збірки співаної поезії «Ангел мій», з 2002 року, що мав за радість її літературно  редагувати.  

Тут годі щось говорити: не рядки – ПРОВИДІННЯ.

…15 лютого у брата день народження. Телефоную. Вітаю. Цікавлюсь-розпитую про Скадовськ. Йому розповідаю про Миколу Білоуса, –  у нього якось, кілька років тому, перед від’їздом до Скадовська, з Сашком були на гостині. Окрім того, в Застугні, чимало копалось, садили городину, тесались на квасолю тички, писалось мені  там добре. Одна з поезій, на посвяту, лягла Миколі, дякувати Богові ще живому. Сторінково, у книжці, по сусідству з Миколою –  В’ячеслав Медвідь, так само ще при здоров’ї. Решта всі, «посвячені» – вже в землі: політв’язень Анатолій Лупиніс, поети,  два Івани, Царинний і Козаченко, архітектор Вадим Бородін, «останній мандрівний дяк української літератури» Юрко Ґудзь… Юркові з присвятої – дві поезії: «Висік мене дощ…» і «Зелені-жовті нічиї дерева...». Брат згадує Юрка ще по «Слову», по Музейному провулку, 8, де містилась тоді редакція. Понедільного дня, 23 лютого, в Житомирі, в обласній бібліотеці, – вечір пам’яті до роковин траґічної загибелі літератора, звідомлює мене голова Міжнародного літературного поетичного братства Юрка Ґудзя Марія Рудак. Гортаю його «Барикади на Хресті», Тернопіль. «Джура». 2009, сторінка 91 значить:

«17.ІV.96. неділя – Надії, в Лучин:

[…]

«… Я вже третій день в Ірпіні. В будинку творчости: маю кімнату (окрему (!!), а не одну на трьох, як це є тепер у моїх київських «приймах»), балкон виходить прямо під сосни й сузір’я  весняні…

                …Щось мені тут не дуже весело… В голові весь час крутиться віршик, почутий від В.К., поета безпритульного (Володимир Карабут – чоловік, котрий окрім художніх текстів, писав і написав ще кілька дисертацій для наших учених мужів – О.С.).

«Ірпінь, осінні холоди.

                Курей наївшись і вареників.

                Сидять і плямкають жиди учених мужів 

В будинку творчости «пісьменніків…»

Як на мене, під означенням «жиди» тут мається на увазі не приналежність етнічна (по крови), а певний соціальний статус – їхня колишня і теперішня хитрозробленість, вірна служба (протягом десятиліть) людожерній владі… запроданість їй прижиттєва й посмертна. Можна зрозуміти якого-небудь Соломона Величка… […]

Вони ж думали: «совдепія – це навічно, а хочеться і їсти смачно, і спати гарно, й лавреатом побути»… Часи змінилися, «пісьменніки» швиденько повикидали партійні квиточки, – ніхто ж не збирався повертати отримані за співпрацю  з режимом державні  («ленінські») премії, квартири на хрещатику, дачі в Кончі-Озерній… Певно, на них ще знайдеться майбутній Люстратор-пекельник… Але ж і моє київське «немає куди подітися» теж не виправдання, –  для спілки однієї з «величками»…

Єдиний мій притулок – це письмо, текст…   Десь мушу, як сука вагітна чи кицька Марфа, шукати місце, щоб потайки (невідомо що і для кого) зродити, зригнути в цей світ кілька сторінок друкованого відчаю… Хоча в людей і без нього хватає гіркого клопоту… Якось інакше жити? Тоді ці невимовні голоси  зжеруть мене зсередини… […]».

Наче  про день сьогоднішній, хоча майже 20 весен тому писано.

…Чогось, мимоволі, згадалась мені невелика Ґудзева клітка з порцеляновою пташкою, з часів Юркового мешкання у Олега Лишеги на столичному Княжому Затоні.  

Позаторішнього прикінцевого червневого дня зателефонував Олегові на столичний Княжий Затон, аби її взяти. Юрко, якогось часу, як уже я завважив вище, десь на півроку, коли Лишега був в Америці, замешкав був його однокімнатну квартиру (верхнім і нижнім поверхами сусідили Михайло Григорів та Євген Пашковський). Після пам’ятного вечора по Іванові Козаченку в приміщенні Центральної Ради, що на Володимирській вулиці в Києві, Ґудзь запросив до себе на гостину. При свічці, богемно, пом’янули Івана, – вільно розсипана підлогою шипшина, кетяги калини, грабовий брус на всю довжину кімнати до цього прихильно спонукали, витворюючи своєрідне вечорове осоння.

…Початком другого літнього місяця 2013 року на поетичних  читаннях «Липневий янгол» у Немиленській школі, де Юрко вчився, а потім і вчителював, я передав той дарунок до його, Ґудзевого, музею. Торік ми кілька разів перетнулись з Олегом у музеї-квартирі Павла Тичини, у нашого спільного друга завідувача відділу фондів та наукової роботи Григорія Донця. Закавували. В розмові – природою – згадався Юрко. У мене лишилося чимало з його побутових речей, повів повагом Олег, книжки, занотовані думки в них, рукописи, записники, публікації. Домовилися, що Лишега все те, поступово, через мене, передаватиме до музею… Одначе не судилося-не склалося: торішнього грудня, 17-го його числа, Олега Лишеги не стало. Певно, треба робити все вчасно. І бажано –  за життя.

Перед цим, суботою-неділею, 21-22 лютого, в Києві, в Українському домі, перейшла книжкова виставка «КИЇВСЬКА ВЕСНА». Стенд видавництва «Світ успіху» презентує поетичну збірку Марії Волинської «Майдан: до… і після… Живе слово нового часу». В мене є ця книжка, з надписом п.Марії, в дарунок: «Білому вовкові…». Генеральний директор видавництва п.Неоніла Бурець-Струк і редактор книжки Тетяна Шпичук дають слово. Виходжу. Говорю. Україна – це як наречена, що любить парубка за його руки, голос, волосся, очі, нарешті, за його українське серце, а не за крам, скриню, і все, що до неї. Те все вони набудуть, потім… Згадую майданові ночі: бочковий «ковчег», що його тримав дві доби, свого сусіда, що грів коло вогню руки … Хлопець був з Вінничини, 28 років, закінчив київський політех. Приїжджаю, каже, в Гайсин, далі – на село, вже нікого там нема, самі могили… Пішов на став, упав на берег, лежу й плачу… Дядь Саш, що це таке?, стидно трохи, ці сльози…

Це нормально, природньо, одказую йому. Серце, воно ж на те й серце, аби БОЛІТИ і щемом заходитись, а не тільки корвалол з корвалментом пити… Бо нащо ж його тоді жити, якщо все черство й морозом? Ми ж таки люди… Люди українські. І це високе  відчуття України… Цей божий дар, дар України, що поселився в серці… Ти ж не плачеш за африканською Сахарою? – звертаю я до нього. Отож-то…

Ввечері знову озивається Сашка, з Чорного моря, Скадовськ. У нас усе добре, розповідає. «Луганська» й «Донецька» у нас не буде. Тут – Україна. Наше верховне керівництво каже, що життя покращується, каже брат. Тільки щось винятково для них. Видко, третій «Майдан» не за горами…  

Що ж: життя триває – точиться війна, – скажемо й ми за леґендарним українцем Анатолієм Лупиносом.

На цьому й станемо.

На добру ніч.

Скадовськ, вересень-жовтень 2012.

Київ, квітень 2015 року.