Відлуння
"Золотого гомону"
... А нашого
цвіту — по всьому світу. Ця сумовита
приказка часто зринала в моїй пам’яті
під час першого міжнародного фестивалю
української поезії «Золотий гомін».
Він проходив з 7-го по 17 вересня в Києві.
Мабуть, важко ще знайти якусь літературу,
представники якої так немилосердно
були б розкидані, розсіяні по всьому
білому світу, аніж саме українська. Хіба
що тільки єврейська... Та її представники,
де б вони не жили, де б не писали, можуть
втішатися тим, що мають свою незалежну
державу, і що ця держава виступає гарантом
і охоронцем національної мови — основного
енергопостачальника будь-якої літератури.
Ми ж такої втіхи не маємо і дотепер...
Ось і
з’їхались до ранньоосіннього Києва
українські поети й літературознавці,
що мешкають в Канаді й США, Аргентині й
Бразилії, Німеччині й Австралії, а також
з ближчих земель — з Чехо-Словаччини,
Румунії, Югославії, Польщі, Угорщини...
Й привело їх сюди не одне бажання зустрічі
з батьківщиною, не гола цікавість, а й
болюча тривога за нинішній стан
української літератури, поезії зокрема.
Причини того занепаду загальновідомі.
І це не тільки фізичне винищення цвіту
української культури в 30-і роки, не
тільки страшна чорна діра на тілі й душі
українського менталітету, полишене
голодомором 33-го року, діра незалатана,
незакрита ще й досі, не тільки насильницьке
витіснення імперською владою, її
місцевими прислужниками української
мови з усіх сфер культури, виробництва,
освіти. Колись Дж. Оруелл писав, що в
тоталітарному суспільстві, яке триває
понад два покоління, виникає загроза
загибелі художнього слова. З цього
правила маємо винятки: поезія й доля
Василя Стуса, Григорія Чубая, Ігоря
Калинця, «князя роси» Тараса Мельничука...
Та, на жаль, гірких підтверджень йому
набагато більше. Сумно було слухати на
урочистому відкритті фестивалю (в палаці
«Україна») читання віршів деякими
київськими «класиками»: металево-гучні
голоси, збуряковілі від напруги обличчя,
розмахування правицями — весь арсенал
натренованих прийомів заяложеної
риторичності, фальшивої патетики. Та й
пізніше, після відкриття, іноді просто
хотілося завити вовком («у-у-у-с...!») від
безкінечних рим на кшталт «яре віно —
Україна, яре віно — Україна»... Тим більш
приємніше було вслухатися в притишені
голоси, в асоціативний плин глибинної
семантики Юрія Тарнавського, Богдана
Бойчука, Віри Вовк, Марії Ревакович,
Ярослава Павуляка, Лідії Палій... І мати
втіху від того, що поряд з ними, нічим
не поступаючись, прозвучала справжня,
хоч і «тутешняя, поезія Олега Лишеги,
Олександри Криворучко, Раїси Лиші,
Миколи Воробйова... Там же, в Будинку
художника, я вперше почув і побачив
Василя Голобородька, Василя Рубана,
Валерія Іллю, Івана Царинника, Михайла
Григоріва — і не тільки я один: люди, що
прийшли на зустріч з ними, стали свідками
рідкісного в наше часи поетичного свята.
Правда, щоб не псувати собі настрою,
вони намагалися не помічати самого
ведучого вечора, його манер, схожих
своїми замашками на стиль секретаря
захлюпанського парткому в його спілкуванні
з підлеглими, недолугих експромтів, що
іноді межували з відвертим хамством,
всієї його партикулярно-вгодованої
«хвигури», що так контрастувала з тими,
хто після багаторічного офіційного
забуття піднімався того вечора на
поетичний кін. Ще думалось: чому ж таким
святом не став попередній вечір молодіжної
поемзії в залі Політехнічного інституту?
Чому там мляво і невиразно прозвучали
«сповідальники» і «герметики»? Була
надія на поетичні групи, або як модно
нині говорити, гурти: «БУ-БА-БУ», «Пропала
грамота». Їхня боротьба проти нормативної
лексики й омертвілих канонів, їхня
привселюдна сублімація еротичної
енергетики викликають певну повагу й
щиру підтримку слухачів. Але тут вони
«натикали» у свої виступи стільки
фалосів, голих дуп, зґвалтувань і
зарізацьких освідчень, що в залі стало
душно. Зідсміявшись, публіка почувала
себе трохи обдуреною. Рожевощокі школярки
табунцями дріботіли по східцях на вихід,
хоча кінця поетичного марафону не було
ще й видно. Маленька Устя Тарнавська
невтомно підносила виступаючим троянди
й жоржини. Тих, хто ще залишився в залі,
доконували своїми екзорсизмами Іван
Маленький і двоє наших житомирян: Василь
Врублевський та Юрко Ґудзь. Біля дверей
гість з української діаспори міста
Ростова розмахував порожньою пляшкою
й кричав, що скоро до влади прийдуть
націонал-патріоти й перевішають всенький
космополітичний авангард. На нього з
другого ряду похмуро дивився Іван Драч.
Ліва його рука нервово нишпорила в
шкіряному кейсі. Та мабуть, вірьовка,
як гетьманська булава, залишилась
вдома.*
* (Невеличка
інформація, що не має безпосереднього
відношення до поетичного вечора в
Політесі, але яка надає йому певного
відтінку.
Через кілька
днів, в тому ж залі Політехнічного
інституту відбулась нарада страйкових
комітетів України, на якій було прийнято
рішення про одноденний політичний
страйк 1 жовтня 1990 року. Саме І. Драч в
одному з своїх інтерв’ю висловився
проти подібного заходу. До речі, в цьому
ж залі у вересні минулого року Івана
Драча було обрано Головою Народного
Руху України.)
Чому ж
сталося так, а не інакше? Мабуть тому,
що людська душа потребує не лише голої
буфонадно-бурлескної стихії. Слухач
(читач) хоче рівноправного діалогу на
онтологічному рівні. Йому не подобається,
коли його перетворюють на пасивний
об’єкт псевдопоетичної мастурбації.
Бо поезія — то завжди результат взаємної
самотності автора і читача. Поезія —
справа інтимна й ніколи не робиться
гуртом.
Й наостанок
хочеться пригадати ще один епізод: під
кінець зустрічі в Будинку художника до
мікрофону вийшов Сядристий, знаменитий
майстер-мініатюрист. Вийшов і зачитав
з листочка кілька своїх думок про поезію,
над якими, за його словами, він не спав
цілу ніч. Він говорив про те, що поезія
твориться згідно законів космічної
гармонії, що саме вона привносить в наше
сьогоденне існування ритми Всесвіту,
що та, ритмуюча й невмируща матерія
поезії, поєднуючись з нашою психофізичною
енергією, допомагає людям сягнути нової
якості.
І якось те
все, відоме ще з часів Геракліта та
Арістотеля, прозвучало дуже доречно і
гарно, допомогло об’єднати різні
враження і почуття. Я пригадав слова
Арнольда Мет’ю: «Нас врятує поезія». А
вслід за ними покотилася ще одна бісерна
намистинка — думка Йосифа Бродського
про те, що зауваження Достоєвського
«красота врятує світ» варто розуміти
скоріше в практичному значенні, аніж в
платонічному, бо «світ», вірогідно,
порятувати вже не вдасться, але окрему
людину ще можна....
І якщо
посеред божевільного карнавалу історії
фестиваль поезії «Золотий гомін» допоміг
(або ще допоможе) врятувати хоч одну
людину, — він пройшов недаремно.
Хома БРУТ.
* Вечір вів
Петро Осадчук.
Джерело: Хома Брут.
Відлуння "Золотого гомону" // Голос
громадянина. – №22, жовтень 1990. – С.6.
Немає коментарів:
Дописати коментар