Олег Левченко. Образи дому в рефлексіях ліричного героя поезій Юрка Ґудзя (СТАТТЯ)

ОБРАЗИ ДОМУ В РЕФЛЕКСІЯХ ЛІРИЧНОГО ГЕРОЯ ПОЕЗІЙ ЮРКА ҐУДЗЯ

Олег ЛЕВЧЕНКО

Житомирський державний університет імені Івана Франка

У поезіях Юрка Ґудзя будинок – священне місце. Дім або квартира можуть представляти як відкритий і закритий простір. Архітектурними образами можуть бути церква, сільська хата, школа, кав’ярня, пташине гніздо, колиска тощо. Провідним мотивом є вікно у відкритий світ власних образів. Його відсутність має аналогію з обмеженням прав на свободу. Саме тому дім доволі часто може поставати в тандемі з деревом, садом, небом, птахами – символами свободи. Образ замкненої кімнати – це аналогія з тоталітарною системою, де свобода особистості може бути заживо похованою в просторі “червоних стін”.

Ключові слова: поезія, образ, міфологія, символ, духовні цінності, світогляд.

В поэзиях Юрка Гудзя дом – священное место. Дом либо квартира могут представлять как открытое и закрытое пространство. Архитектурными образами могут быть церковь, деревенский дом, школа, кафе, птичье гнездо, колыбель и др. Ведущим мотивом является окно в открытый мир собственных образов. Его отсутствие имеет аналогию с ограничением прав на свободу. Именно поэтому дом очень часто может представать в тандеме с деревом, садом, небом, птицами – символами свободы. Образ замкнутой комнаты – это аналогия с тоталитарной системой, где свобода личности может быть заживо погребенной в пространстве “красных стен”.

Ключевые слова: поэзия, образ, мифология, символ, духовные ценности, мировоззрение.

Home is a sacred place in poetry by Yurko Gudz. Flat or house can have open and closed space. Church, country house, school, coffee house, bird nest, cradle, etc. can be architectural figures. Leading motive is a window into the open world of own characters. Its absence has the analogy with the restriction of right for freedom. That`s why quite often home can appear together with tree, garden, sky, birds that are the symbols of freedom. The character of closed room is the analogy with totalitarian system, in which freedom of person can be buried alive in the surrounding of “red walls”.

Key words: poetry, character, mythology, symbol, cultural wealth, outlook.

Образ дому в ліриці Юрка Ґудзя являє вихідну точку творення образу ліричного героя і виходу його у відкритий світ. Автор не надає значної уваги архітектурним рисам дому як цілісної споруди, розглядаючи цей образ крізь філософію власного досвіду, виражаючи в поетичних рядках оціночні враження, досвід та переживання місця в ньому для свого ліричного героя. Метою є виявлення характерних рис образів дому в рефлексіях ліричного героя. Поетичну творчість Юрка досліджували В. Даниленко, В. Врублевський, В. Грабовський, Н. Зборовська, Л. Череватенко, В. Ґабор, Л. Герасимчук, Є. Концевич, О. Логвиненко, О. Різниченко, М. Скаліцкі, В. Слапчук, М.Р. Стех, Г. Гусейнов, О. Сидор-Гібелинда, А. Сірик, О. Карагедова, П. Сорока, А.М. Шевчук, О. Сопронюк, В. Студінський, А. Савенець, М. Янкова, але у жодній зі згаданих рецепцій образ дому в творчості письменника не постає предметом спеціального розгляду.

У багатьох поезіях Юрка Ґудзя будинок – це священне місце народження, життя та смерті. Цей образ чітко узгоджується з міфологічними уявленнями про дім. Функції дому в поезіях письменника виконують архітектурні споруди індивідуального використання (хата, квартира, дитяча колиска), суспільно-громадського призначення (вокзал, кав’ярня, школа), місця духовних обрядів (церква, вертеп), а також створені природою: дерева (ліс, сад), пташине гніздо (ластів’яче, лелече). Образи цих рукотворних і нерукотворних споруд наділені емоційно-драматичними рисами: самотність, покинутість, пам’ять і забуття “самотня садиба / у зоряних сальвах” [9, с. 16], “забиті вікна дошками навскіс”, “на паперті зруйнованої церкви” [9, с. 13], “автор тільки що закінченого роману думає ось зараз будинок в якому він поселив своїх героїв має згоріти <...> даремно догорить всіма покинутий будинок” [6, с. 3,4]. Образ дому має і загальносвітове значення “І знову треба жити, / І вежу Вавілонську будувать” [9, с. 24], “і далі помандруєм, / аж поки люди на землі / не віднайдуть свій спільний дім” [9, с. 41; 5, с. 7]. Архітектурні елементи дому – постійне складове метафоричного зображення психічного життя ліричного героя: “біля кленового ґанку” [9, с. 16], “Серед істот німих, у дерев’яній кліті / Знайде притулок жінка і старий” [9, с. 26], “На дерев’яній лаві / від холоду не міг заснути” [9, с. 41; 5, с. 7], “Ластівка зводить гніздо, / носить з урочища глину. / Дім свій я довго ліпив, / завтра надовго покину. / Ластівки глину беруть / з рову, де нас постріляли. /Наші серця вам на гнізда підуть...” [9, с. 23].

За межами рідного дому або винайманої кімнати (тимчасовим притулком) існують суспільно-громадські споруди – місце роботи, зупинки для подорожнього: школа (“порожній клас” [9, с. 17]), кав’ярня (“За вікнами затишної кав’ярні / холодний дощ і пізня осінь” [9, с. 45]), пішохідний перехід (“навпроти річища людського / живу в підземнім / переході” [4, с. 11]), вокзал (“І мерз на нічних вокзалах / Києва, Малина й Звягля” [9, с. 41; 5, с. 7]), вулиця (“ЙДЕМО по Липках/, і за нами, / повз урядові резервації, / чалапа квітень по калюжах, / і скоро сонця делегації / розбудять мертвих і байдужих, – / крім тих, хто скніє в резервації…” [9, с. 70]). У вірші “Повернення” автор змальовує стан поневіряння ліричного героя, незнаходження власного дому і сподівання віднайти тепло людського помешкання в оновленому суспільному домі майбутнього: “А, може, справді, марна справа / у невлаштованому світі / влаштовувать своє життя? <...> Пожалілись – і далі помандруєм, / аж поки люди на землі / не віднайдуть свій спільний дім. / А біля них – і я зігріюсь...” [9, с. 41; 5, с. 7]. Проте жодне інше місце перебування не надихне письменника до написання і вираження своїх почуттів, як рідний дім: “Додому в сутінках прийду, / і запалю вогонь вечірній” [9, с. 39; 6, с. 25], на чому зауважує Г. Башляр: “Стражденна душа поділиться і своїми спогадами, і своїми журбами, для цього потрібен лише зимовий вечір, кружляння віхоли за стінами дому та яскраво палаючий вогонь” [3].

Межею між хатою та зовнішнім світом є поріг дому, образ якого в контексті різних творів набуває відмінних семантичних відтінків. Порогом є дитяче пізнання незвіданого (“на порозі чужого / дитинства / янгол зі снігу / стоїть” [8]), що може являти приховану небезпеку перед виходом у відкритий світ: “Зима розп’яла всіх святих, / І чорний пес чатує за дверима” [9, с. 30]. Межею-порогом є вік ліричного героя: “Тепер вже тридцять. / Додому все ніяк не доберуся” [9, с. 41; 5, с. 7]. Цим же порогом (переходом) є зміна пір року – з зими на весну: “А від зими / Лиш горбик снігу / Біля призьби” [9, с. 30; 6, с. 19], і вихід у простір двору – перших почуттів кохання: “До ніг твоїх я падаю згори, / Зазнавши вперше розкошій польоту. / Так пахнуть м’ятою двори, / І до осінніх перельотів / Одна залишена нам ніч. <...> Між нами стануть назавжди / Дощі холодні і байдужі люди / Затопчуть все і нас забудуть, / І ми не звернемось сюди, / Де пахнуть м’ятою двори, / Де ніч кохання вічно буде” [9, с. 60]. Спогадами про перейдену межу та перші почуття залишиться пісня і пам’ять про неї: “Ой біля кленового ґанку / забули дівочу співанку! / Усі розійшлися, / ні слуху, ні духу – / і ті, що співали, / і той, що їх слухав” [9, с. 16; 5, с. 4].

Опинившись у світі з власними правилами, правами і законами, ліричний герой констатуватиме, що суспільний простір, як і воля, обмежені непорушністю державного устрою та її кордонів: “Коли вам скажуть: ви живете / в найкращому з існуючих суспільств, / в найгуманнішій в світі державі, / то знайте: до вас заговорила / СТІНА” [9, с. 66]. Образ стіни, як елемент споруди державотворення, персоніфікується у досвіді спілкування з нею: “Коли тобі скажуть: все, що діялось / в нашій Імперії, / все, що в ній відбувається зараз, / все в ній – для твого блага, / знай: до тебе звертається / СТІНА” [9, с. 66]. Порушити закритий, обмежений стінами простір може формування альтернативного внутрішнього дому, дому для душі, створення уявних оберегів, образи яких беруть початок у міфології: “Позакидало снігом всі дороги. / Відходять мовчки ночі, дні. / І поряд з образом святого / Вінок цибулі висить на стіні” [9, с. 24; 5, с. 5].

У ліриці Юрка Ґудзя образ замкненого простору в домі – кімната, в якій мешкає ліричний герой, із “заплутаним”, “божевільним”, “останнім” часом: “Лиш божевільні дзиґарі / Мене очікують в кімнаті...” [9, с. 68], “прокинутись в затхлій кімнатці, / де заплутався час <...> прокинутись в безжалісній кімнаті, / де стіни – обеліски самоти, / прокинутись від шуму зливи, / від шелесту дощу, / і більше вже не спати” [9, с. 59], “сторінка закінчилась, / червоно-чорний адмірал / влетів в кімнату” [9, с. 22]. Гнітючий настрій і відчуття ізольованості, безнадійного відокремлення від світу розвіює образ вікна.

Відсутність вікна рівнозначне обмеженню свобод на внутрішнє самовираження, фізичну свободу: “– В моїй імперії сумній безпечних днів немає зовсім… / – Ні в якому разі не виходь в сей день з дому… / – Коли ж тут вийдеш, Боже мій, – без вікон, без дверей будинок…” [6, с. 15]. Образ замкненого дому без вікон і дверей, який увібрав у себе риси замкненого соціального дому, за аналогією з тоталітарною системою, вказує, що свобода особистості може бути заживо похованою в просторі “червоних стін”: “В кімнаті з червоними стінами / й білого стелею / немає вікна” [9, с. 84]. Вікно, яке пробиває ліричний герой головою наприкінці поеми “Мандри мандрагори” (вірш “День воскресіння дзиґарів”), дарує свободу не фізичну, а духовну, бо зовнішній світ, який прагне бачити ліричний герой, можна здобути лише ціною самопожертви.

Вікно, яке часто зустрічається в поезіях письменника, відображає перехід у відкритий простір світу мрій, фантазій, нових образів: “кришталик неба ранньої весни / і сніг так відбиває сонце / що протепліли навіть сни / і мертве ожива віконце / в німому храмі на горі / там сонця пил на вівтарі / в розбитих банях синь хлюпоче / воскресло небо і не хоче / читать розкриті псалтирі” [9, с. 72] (вірш “Вдома”). Погляд у вікно буває спрямований іззовні всередину: “В льодяній шибі / Прохукано тепле віконце. <...> Я за вікном стою, <...> Один-єдиний берест / Біля хати…” [9, с. 28]. Так підкреслюється незахищена самотність ліричного героя. Вікно постає також межею, яке різко розділяє затишний простір теплого приміщення і ворожих некерованих стихій зовнішнього світу: “За вікнами затишної кав’ярні / холодний дощ і пізня осінь” [9, с. 45].

Вікна – це очі будинку: “Далеко за селом, впритул до лісу – хата. / Забиті вікна дошками навскіс, / немов страшне узріла в глушині, / серед чащоб, наповнених імлою, / і деревом закрила очі” [9, с. 33]. Хоча така рецепція образу вікон традиційна, проте у ній актуальна архетипна внутрішня форма – прадавній етимологічний сенс вікна як ока дому. У вірші “Пам’яті діда” вікно набуває медіального значення – як місце контакту з потойбіччям і душами тих, що відійшли у засвіти: “Згоріло серце, та вікно / Ще довго в темряві світилось...” [9, с. 40], “На світло до вікна / посходились дерева / і мовчки ждуть когось. <...> Ніч смерті і життя, – / безмовний крик вдаряється / об шиби” [9, с. 34], “чиясь Душа вертається додому / зі сховища колись розламаного навпіл тіла” [7, с. 14]. Подібні враження навіює ліричному героєві перегляд мистецьких робіт Івана Марчука: “Синій присмерк тече у вікно, / У кімнаті немає нікого. / Тільки звідки цей страх і тривога, / що тебе вже забули давно?” [9, с. 62]. Вікно – це також вихід у нову реальність із оновленими воскреслими цінностями: “Київ як привид розтав / Юрби статистів і гуркіт параду. / Гілку вербову хтось розтоптав, / Тихо Великдень під вікнами став, / Чорні дерева зійшлись на пораду” [9, с. 49].

Дім є місцем повернення з далекої дороги, зустрічі з забутими спогадами (“У темряву осіннього притулку, / в порожню хату біля лісу / я повернувся знов. / Під стріхою знайшовши ключ, / повільно двері відімкнув. / Аж відсахнувсь – / дві чорні тіні кинулись до мене, / холодний помах крил / ударив різко по обличчю... / Я довго-довго тут не був, / чиясь душа чекала тут на мене...” [9, с. 45]) та сновидіннями (“Та в рідній хаті / Щоночі душать сновидіння, – / Я знову буду серед тих, / Хто вже не вернеться з походу” [9, с. 48]). Йдучи в дорогу, ліричний герой дослухається до клена, який радить узяти з собою символічне “світло” і “тепло” пам’яті про покинутий дім: “кожен листок до останньої жилки / вечірнім просвітлений сонцем. / І поки ще не впали з розкритої долоні / вони несміливо вам порадять / з собою взяти на дорогу / краплину світла і крихту літнього тепла, / бо їм відомо, а не вам, / куди ви рушили навпроти ночі, /і що ховає у своїх пустотах /покинутий ваш дім” [9, с. 55].

У ліриці Юрка Ґудзя уособленням дому – є зима, що не узгоджується із належністю до архітектурної будови та її призначення: “Зима – то білий глек, / наповнений пітьмою... / На дні його живу” [6, с. 17]. Холод зими у замкненому просторі викликає тривожні сни “За ніч тепло все вимело із хати, / І сни тривожили всю ніч...” [9, с. 45], але як тільки ліричний герой потрапляє у відкритий простір (поле, ліс), зима сприймається, як комфортне природне середовище: “Удвох з великою зимою / Живем в безмовності. / Нема думок, ні почуттів. / Одне бажання: стати полем, / Прикритись снігом до весни” [9, с. 46]. Сприйняття відкритого зимового простору як рідного і комфортного вказує на відкриття спорідненості з рослинним світом, що читається також у вірші “Молитва еМеНеСа”: “Боже мій правий! Я благаю тебе! / Розщепи Ти мій гемоглобін, і заміни / його, будь ласка, хлорофілом, – / Я б тоді зміг послати до дідька / своїх начальників, і дружній колектив, / і їхню ставку в сто дванадцять карбованців, – / та став би поряд зі своїми / братами по крові – зеленим дубом, / ясенем, високим кленом” [9, с. 38].

Драматичним постає образ зумисне спаленого будинку у вірші без назви, що відкриває збірку “Маленький концерт для самотнього хронопа” [6]. Будинок у якому живуть герої – не справжній, а існує на сторінках “незакінченого роману”, як і його герої. На місці “даремно покинутого будинку”, що символічно стає “попелом минулих і майбутніх згарищ”, відбудеться перше причастя. Священність дому визначається не наявністю стін і життям у ньому, а його місцем і простором, що відкривається для таїнства оновлення: “надходить вечір і автор тільки що закінченого роману думає ось зараз будинок в якому він поселив своїх героїв має згоріти все вже готово всі розійшлися зустрілися померли народилися повільно збожеволіли від довгої зими вернулися з війни з психіатричної лікарні в державу що так схожа на пожиттєвий табір примусової праці не встигли не встигли” [6, с. 3] “з тих пір він хворий на проказу вогнем лікує сторінки та все даремно догорить всіма покинутий будинок а старий ще може встигне пригадати слова останньої молитви й смертельно втомлений забудеться до ранку коли ж розвидниться він побачить молоду жінку в поруділому ватнику й білій під ним полотняній сорочці впізнає в ній свою матір не встигне заплакати коли вона доторкнеться до його білої голови візьме за руку й поведе як хлопчика до першого причастя відчуваючи під босими ногами ще теплий попіл минулих і майбутніх згарищ майбутніх згарищ” [6, с. 4] Г. Башляр зауважує, що “розкриття загадки вогню рівнозначне розкриттю центральної загадки Всесвіту” [3]. Образ спаленого дому у цій поезії є такою ж метафорою, як і образ фенікса, що демонструє процес ненастанного оновлення і відродження поміж руїн і попелу.

Все, що відбувається в рідному домі, сповнене священного таїнства, що зумовлено не лише перебігом життя але й місцем власного народження: “на мої допитування, коли саме я з’явився на світ, / мати мені розповіла, що сталося це в неділю, / у дерев’яній хаті (не в лікарні), якраз надвечір, коли / в сільському переповненому клубі / показували індійський фільм / «Б Р О Д Я Г А»” [4, с. 63]. Подібне одкровення письменника узгоджується зі спостереженням Г. Башляра: “Одним із доказів реальності уявлюваного дому є віра письменника в те, що він зможе зацікавити нас спогадами про дім власного дитинства” [2, с. 98]. Дім освячений також таїнством смерті, завдяки чому в певні моменти сприймається як місце останнього притулку для ліричного героя: “господар крейди – / герус коми / мене до пазухи ховає / і гріє тихим божевіллям / і забуттям наймень вертає / мене додому – в домовину” [4, с. 73].

У поезіях Юрка Ґудзя простежується нерозривний зв’язок між домом і деревом біля нього. Дерево уособлює дім. Піднятись по дереву – це означає наблизитись до неба – відкритого простору – Космосу. Мірча Еліаде звертає увагу “що релігійна людина живе у відкритому Космосі і що вона відкрита Світові. Тобто вона перебуває у зв’язку з богами і бере участь у святості Світу. При аналізі структури священного простору ми мали нагоду констатувати, що релігійна людина може жити тільки у відкритому Світі: вона прагне оселитися в «центрі», там, де існує можливість спілкуватися з богами. Її житло – мікрокосмос; її тіло – також. Відразу напрошується аналогія дім – тіло – Космос” [1, с. 91]. Такі ж тотожності вказані в одному з віршів Юрка Ґудзя: “білий світ – чорний хліб – теплий хлів” [4, с. 69]. Дерево і дім – центральні образи в поетичній космології Юрка Ґудзя. Зв’язок між деревом і домом вказує на гармонію світу. Дерево (дерева) – це “мовчазні свідки” життя або смерті дому. Якщо в одному вірші дерева “посходились” до вікон “і мовчки ждуть когось” [9, с. 34; 5, с. 38], то і в іншому – ховають очі мертвого дому “Далеко за селом, впритул до лісу — хата. / Забиті вікна дошками навскіс, / немов страшне узріла в глушині, / серед чащоб, наповнених імлою, / і деревом закрила очі” [9, с. 33; 6, с. 26]. Якщо події відбуваються в київській квартирі, де для ліричного героя “стіни обеліски самоти” [9, с. 59] –дерева “покидають сад” [9, с. 59]. Знаковим є образ сосни, що асоціюється з образом священного дерева і лелечого дому на ньому, в одному з небагатьох ранніх творів російською мовою: “На фоне закатного неба / Два тонко очерченных силуэта / Длиннокрылых и длинноногих аистов… / Всё кружится на вершине сосны / Колесо жизни, / На котором обосновалась / И выводит птенцов / Чета аистиная” [з архіву]. Покидаючи рідний дім і двір, ліричний герой асоціює себе з перелітним птахом: “До ніг твоїх я падаю згори, / Зазнавши вперше розкошій польоту. / Так пахнуть м’ятою двори, / І до осінніх перельотів / Одна залишена нам ніч. <...> Між нами стануть назавжди / Дощі холодні і байдужі люди / Затопчуть все і нас забудуть, / І ми не звернемось сюди, / Де пахнуть м’ятою двори, / Де ніч кохання вічно буде” [9, с. 60].

 Окрему увагу заслуговує вірш “День воскресіння дзиґарів” з підзаголовком “(медитації божевільного рокера)” [9, с. 84]. У житомирській газеті “Голос громадянина”, що виходив на початку 90-х, маємо й інший варіант підзаголовку “(спроба портрету мого покоління)”, що виявляє інше тлумачення цього твору. Цей вірш не раз передруковувався, як самостійний твір. Проте він є також фінальним текстом поеми “Мандри мандрагори” із надзаголовком “текст третій…” [9, с. 84]. У контексті експериментального викладу поеми він являє кульмінацію сюжету. Початок вірша схожий на молитовну медитацію з повторенням тричі одного й того ж речення: “В кімнаті з червоними стінами / й білою стелею / немає вікна” [9, с. 84]. Кімната, у якій перебуває ліричний герой, є кімнатою “божевільного рокера” [9, с. 84], образ якого виписано через “дбайливо зав’язані за <...> спиною / рукави гамівної сорочки” [9, с. 85], що “здійснюють / невтримну еволюцію до білих, поки що / нерозправлених крил” [9, с. 85]. Образ кімнати з “червоними стінами” символічно вказує на радянську систему, де немає місця таким, як він, а згадана в тексті “музика голосів чотирьох ліверпульців” (виконавців гурту “Бітлз”) є вираженням свободи, яка “дивним чином зберігала в собі все, / що не збулося в <...> власному житті: / переживання любові, свободу пізнання навколишніх світів, / не відгороджених назавжди смугастими стовпами, / можливість вільного вибору й відсутність постійного страху, / радість незаказармленої молодої сили” [9, с. 85]. Не випадково стіни кімнати є червоними, як і сама система, а от стеля як простір до свободи – біла. На тій “площині прямокутної стелі / застиг <...> безгучний вибух”, що звучить як обірвана кінематографічна стрічка – “непередбачена зупинка неозвученого фільму” [9, с. 85]. Лише наприкінці твору ліричний герой каже, що перебування в цій кімнаті вимушене: “саме тут я мушу дочекатись на тебе” [9, с. 87], а все заради того, щоб “встигнути зібратись думками й лобом пробити / в одній з чотирьох стін невеликий отвір / вікно – крізь нього ти бачитимеш небо” [9, с. 87]. Кульмінацією такого “божевільного” вчинку стає бажання дати “тобі <...> крихтами казенної пайки годувати ластівок” [9, с. 87]. Абсурдність вчинку ліричного героя адекватна абсурдності його перебування в замкненому просторі кімнати, а спроби “прорватися в обіцяні музикою світи” [9, с. 85], прагнення звільнити “свідомість від темряви набутого досвіду” [9, с. 86] приводять його до намагання вирватися духовно, а не фізично. Образ ластівок у великому просторі неба, що проглядається з “невеликого отвору” однієї з чотирьох стін, асоціюється з образом проглядання не в замкнуту клітку, де мешкають птахи, а з неї, де мешкає людина. Невільний простір кімнати, адже якою б вона не була, мусить мати вікно, бо це вже по своїй архітектурі не “кімната”, а підвал, льох, карцер, труна. Таке природне бачення дому логічно пояснює бажання і абсурдність вимушеної поведінки зробити (“пробити”) вікно, хоч власною головою. З позиції іронії – “ластівок годувати / ластівок годувати / ластівок годувати” [9, с. 87] – це результат фізичного запаморочення від пробивання отвору, в результаті якого, ліричний герой сміється над собою “крізь намальовані ґрати / ХА!!!” [9, с. 87]. За аналогією з пробиванням стіни існують образи пробивання стелі, описані Мірчею Еліаде “в яких трасцедентність людського буття передається через здатність архатів пролітати крізь дахи будинків <...> Бо “будинок” символізує Всесвіт; вираз “пробити дах будинку” означає, що архат піднявся над Світом [1, с. 203-204] У будь-якому випадку, тлумачення образу замкнутої кімнати, яка увібрала в себе риси “сліпого” дому, дозволяють констатувати, що ліричному герою так і не вдається вийти за межі окреслених стін, а різні роздуми на тему свободи так і залишаються похованими в чотирьох стінах. Цей твір суголосний з віршем Василя Стуса “Весь обшир мій – чотири на чотири…”, творчість якого високо шанував Юрко Ґудзь. У цьому вірші сконцентровані головні філософські принципи письменника, які він розвивав у інших літературних жанрах – в прозі, статтях, публіцистиці, а також у малярстві. Символічними варіаціями образу дому є перелік “Назв для ненаписаних поем”, що завершують поему “Мандри мандрагори”: “Колумбарій для фельдмаршала / Лупанарій для вождя / Лепрозорій для генсека / Мавзолей для ідіота / Селенарій для поета / Бестіарій для героя”, зокрема заключне речення – “Дім для людини” [9, с. 87].

У поезіях Юрка Ґудзя були виявлені такі елементи образу дому: “поріг” – межа між домом і зовнішнім світом, “стіна” – елемент неволі в споруді державотворення, “вікно” – знакове місце зустрічі з потойбічним, “зима” –комфортне середовище рослинного світу, із яким прагне ототожнити себе ліричний герой, “дерево” / “сад” – образ життя дому. Образ дому об’єднує навколо себе логічний ряд інших повторюваних образів. Встановили зв’язок ліричного героя з образом дому в рефлексіях проживання меж: народження, поріг, вікно, дерево, двір, дорога, поле, переходи між порами року, сільська хата / міська квартира, чорнобильська трагедія. Прочитано зв’язок між замкнутим простором дому та тоталітарною системою, що суперечить життєвим принципам свободи і творчої реалізації. Виявлені образи дому в рефлексіях ліричного героя, допоможуть краще зрозуміти період поетичної творчості Юрка Ґудзя, необхідні для подальших наукових досліджень прози, статей, епістолярної творчості письменника.

ЛІТЕРАТУРА
1. Еліаде М. Священне і мирське; Міфи, сновидіння і містерії; Мефістофель і андрогін; Окультизм, ворожбитство та культурні уподобання / Мірча Еліаде; [пер. з нім., фр., англ. Г. Кьорян, В. Сахно]. – К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2001. – 591 с.

2. Башляр Г. Земля и грезы о покое / Гастон Башляр; [пер. с франц. Б.М. Скуратова]. – М.: Издательство гуманитарной литературы, 2001. – 320 с.

3. Башляр Г. Психоанализ огня [Електронний ресурс] / Гастон Башляр. – Режим доступу до видання: http://librussian.info/lib_page_139439.html

4. Ґудзь Ю. Боротьба з хворим янголом: [поезії] / Юрко Ґудзь. – К: Голос громадянина, 2007. – 80 с.

5. Ґудзь Ю. Знаки білої крові: [поезії] / Юрко Ґудзь. – Житомир: Житомирський вісник, 1992. – 56 с.

6. Ґудзь Ю. Маленький концерт для самотнього хронопа: [поезії] / Юрко Ґудзь. – К.: Молодь, 1991. – 32 с.

7. Ґудзь Ю. Набережна під скелями: вірші, проза, переклади, статті, рецензії, інтерв’ю, листи / Юрко Ґудзь; [упоряд. Левченко О. Г.] – Житомир: Рута, 2012. – 252 с.

8. Ґудзь Ю. На спомин зимових свят: [вірш] / Юрко Ґудзь // Косень’93, 1993. – С.19.

9. Ґудзь Ю. Postscriptum до мовчання: [поезії] / Юрко Ґудзь. – Торонто, Канада: Бескид. – №1, 1990. – 88 с.

10. Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи / [упоряд. Олег Левченко]. – Житомир: Міжнародне поетичне братство Юрка Ґудзя, 2012. – 208 с.

Джерело: Образи дому в рефлексіях ліричного героя поезій Юрка Ґудзя // Сучасні літературознавчі студії. Феномен дому в літературознавчій перспективі. Збірник наукових праць. Вип. 13. Гол. ред. Н.О. Висоцька. – К.: Вид. центр КНЛУ, 2016. – 739 с. - С.345- 355.

x