ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ І. ЖИТТЄВІ ВІХИ ТВОРЧОЇ ОСОБИСТОСТІ ЮРКА ҐУДЗЯ
1.2. Формування художньої свідомості письменника: імпресії дитинства і молодості
1.2. Самоусвідомлення таланту: перші публікації
1.3. Київ – Житомир – Немильня: Юрко Ґудзь у літературно-мистецькому житті України 90-х рр.
РОЗДІЛ ІІ. "POSTSCRIPTUM ДО МОВЧАННЯ" І "МАЛЕНЬКИЙ КОНЦЕРТ ДЛЯ САМОТНЬОГО ХРОНОПА": ЗІСТАВНО-ТИПОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ
2.1. Летризм, макото й ісихазм – як життєві та творчі принципи
2.2. Перші збірки Юрка Ґудзя (Торонто – Україна): порівняльний аналіз.
2.3. Начерк семіотичного аналізу поезій збірок "Postscriptum до мовчання" та "Маленький концерт для самотнього хронопа"
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Актуальність дослідження. Юрко Ґудзь є помітною постаттю в сучасному українському літературному процесі. Його творчість охоплює період від кінця 80-х років ХХ ст. до перших років нового тисячоліття. Однією з головних мистецьких ідей Юрка Ґудзя було започаткування видавничого проекту "Українська реконкіста", який мав би об’єднати сучасні твори, спрямовані на відродження української культури. Послідовником цієї національної концепції в літературі нині виступає близький друг Юрка – Ніла Зборовська, котра написала антироман за однойменною назвою проекту. Тексти Юрка Ґудзя входять до антологій: “Десять українських поетів / Десять українських прозаїків” [37; 32-44], “Вечеря на дванадцять персон” [12; 519-523], “Антологія української поезії другої половини ХХ сторіччя” [4; 350-352] тощо. Його творчість є вартісним здобутком житомирської прозової школи і отримала визнання не лише в Україні, але й за кордоном. Юрко Ґудзь – лауреат Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка, Міжнародного поетичного конкурсу в м. Тріуджіо (Італія) та фундації ім. Євгена Бачинського "У свічаді слова" (США). З 1991 по 2002 про Юрка Ґудзя писали Володимир Даниленко [84], Василь Врублевський [14, 18, 19], Валентин Грабовський [23], Ніла Зборовська [75], Леонід Череватенко [81], Василь Ґабор [17], Лесь Герасимчук [21], Євген Концевич [98, 101], Олена Логвиненко [109], Ольга Різниченко [128], Михалко Скаліцкі [142], Олег Сидор-Гібелінда [137] тощо.
Особисте знайомство з письменником протягом останніх років його життя, зустрічі і спілкування на літературних студіях та мистецьких заходах стали спонукою для глибшого вивчення його творчого шляху, для ліпшого розуміння висловлених іноді коротко, між ділом, творчих ідей та, загалом, його життєвої позиції. Тим більше, що ані життєвий шлях, ані творча еволюція Юрка як письменника ще не здобулися на цілісні систематизовані дослідження.
Об’єктом дослідження є творча постать Юрка Ґудзя на тлі сучасного літературного процесу.
Предмет дослідження становить розпорошена по різних джерелах біографія Юрка Ґудзя, реконструювати яку повністю ще й досі неможливо через часті зміни місця проживання, і поетичні тексти зі збірок "Postscriptum до мовчання" та "Маленький концерт для самотнього хронопа".
Мета: систематизувати життєві віхи Юрка Ґудзя, привернути увагу до його творчої спадщини. Зберегти та примножити письмові спогади сучасників письменника, котрі добре знали його в повсякденному та творчому житті.
Завдання:
– узагальнити і систематизувати біографічні відомості про Юрка Ґудзя;
– окреслити творчу еволюцію письменника;
– охарактеризувати найпомітніші твори і збірки;
– співставити тексти двох перших поетичних збірок: "Postscriptum до мовчання" (Торонто, 1989) "Маленький концерт для самотнього хронопа" (Київ, 1991).
Методологічна база: біографічний, психо-біографічний, порівняльно-типологічний, зіставний методи, метод семіотичного аналізу.
Теоретична цінність: по-перше, Юрко є уродженцем Житомирщини, і цікавий для нас, як краєзнавче явище; по-друге, у роботі розкривається ряд маловідомих і не згаданих в жодній з опублікованих біографічних довідок фактів із життя письменника, що сприяє більш успішному прочитанню його творів із застосуванням психобіографічного та феноменологічного методів. Практична цінність:
– ця робота стане в нагоді для всіх, хто цікавиться творчою постаттю Юрка Ґудзя;
– досліджений матеріал може стати додатковим джерелом інформації для університетських та шкільних курсів "Сучасний український літературний процес", "Література рідного краю" та ін..
Апробація результатів дослідження:
– здійснено режисерську та акторську постановку моно-вистави за творами Юрка Ґудзя "Барикади на Хресті". Вистава проходила в різні роки, починаючи з 2003 р., на Житомирщині, в Києві, в Чернівцях, у Хмельницькому.
– підготовлено до видання двотомник відгуків, оглядів та рецензій Юрка Ґудзя і спогадів про письменника "Невимовне".
РОЗДІЛ І. ЖИТТЄВІ ВІХИ ТВОРЧОЇ ОСОБИСТОСТІ ЮРКА ҐУДЗЯ
1.2. Формування художньої свідомості письменника: імпресії дитинства і молодості.
Юрко Ґудзь (Юрій Петрович Ґудзь) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, критик, мистецтвознавець, художник, філософ.
Коротко біографічні відомості про письменника викладені в ряді біографічних довідок, уміщених у збірках: "Postscriptum до мовчання", "Маленький концерт для самотнього хронопа", "Боротьба з хворим янголом"; в статтях: "Це проза конструктивна..." Василя Габора (1995), "Він любив малювати янголів і равликів…" Ольги Веремій (2008), у некролозі "Літературної України" (2002), а також у спогадах близьких і знайомих Юрка Ґудзя. Визначення життєвих віх Юрка Ґудзя спонукало нас звертатися не лише до опублікованих біографічних довідок, але й до деяких творів, ретельне датування яких та використання в них автором різних маргінальних жанрів письма (листи до родичів і знайомих, нотатки на полях книжок) дозволяють реконструювати його біографію. Структуруючи цей текст, ми послуговувались романом "Не-ми" в авторській редакції, що дійшла до нас з дискет Юрка Ґудзя, які залишилися по смерті автора в особистому архіві Василя Врублевського. Електронні матеріали з тих дискет були надані Василем Врублевським для широкого кола тих, хто цікавиться творчістю Юрка.
До тексту електронного варіанту роману "Не-Ми" (робоча назва "Обірвані ґудзики") увійшли щоденникові записи та філософські роздуми автора, а події, описані в творі, співпадають із дійсними фактами його біографії. Зазначені дати і місця перебування автора в момент написання того чи іншого уривка цього твору дозволяють встановити чимало фактів біографії, що не згадуються в опублікованих біографічних довідках.
Окремі відомості вдалося здобути, особисто спілкуючись із людьми, які були близько знайомі з письменником. Це Юркова сестра Раїса (нині мешкає в Канаді), художниця Тетяна Чеброва, а також цілий ряд відомих сучасних письменників, критиків, журналістів, як: Олег Лишега, Ніла Зборовська, Василь Ґабор, Михайло Сидоржевський, Василь Врублевський, Світлана Штатська, Олексій Опанасюк, Василь Трубай тощо.
Народився Юрко Ґудзь на Житомирщині 1 липня 1956 року в с. Миколаївка Ємільчинського району, де на той час вчителювала мати. Приблизно через рік сім’я повернулася в рідне село Немильня Новоград-Волинського району. В автобіографіях письменник пропускав офіційне місце реєстрації с. Миколаївку, а місцем народження зазначав Немильню. Після переїзду в рідне село сім’я почала жити разом із батьками мами – дідом Костем і бабусею Софією.
Мати, Рибак Віра Костянтинівна (19.07.1924 – 3.01.1996), працювала вчителькою історії та географії Немильнянської неповної середньої школи. У романі "Не-ми" Юрко пише: "Віра Костянтин¬івна […] на уроках домоводства вчила ліпити вареники з сиром […] напередодні Свята Птахів майстрували з нею географічний майданчик та вчилися виши¬вати хрестиком.." [64; 38]. Душею Юрко Ґудзь був досить близьким до матері, якоюсь мірою це позначилося на його виборі факультету вищого навчального закладу – він обрав історичний. Ця близькість в уяві письменника іноді ставала цілком зримою, фізично осяжною, як пише він сам: "Це й раніше траплялося: уподібнення мимовільні й миттєві […] раптом з'являлося несподіване: в мене змінюється лице – воно стає на якусь мить не моїм, чужим, не втомленим, не самотнім: у мене тепер обличчя моєї матері..." [64; 12]. Зустрічаємо також поетичний образ матері, що нагадує євангельський образ Марії:
Розп'яті на хрестах раби –
Небесної свободи авіатори,
А мимо них – улюбленці юрби,
Вожді, царі, космічні гладіатори.
І тільки ти застигла край дороги,
Твоя печаль, спасенна і невтішна,
Твоя безпомічна молитва
До ранку тіні наші береже... [81; 24]
В. Грабовський у рецензії на першу збірку Юрка Ґудзя коротко описав усний переказ автора про долю своєї матері: "Проникливо й гірко згадує Юрій бур’яни, лободу і кропиву, завдяки яким його мати зуміла пережити страшний голодомор 1933 року, завдя¬ки чому йому пощастило вродитися на світ" [23, 24].
Неодноразово в творах постає мамин батько – дід Рибак: "Дід знав напам'ять Новий Завіт, любив співати псальми, розповідав про прекрасного Йосифа й Робінзона Крузо..." [53; 15], "Бо ж ще трохи, й ніхто не повірить, що і я колись був не один, був захищений, поруч матері й діда..." [63; 52]. Валентина Чайка у сценарії відкритого уроку "Ми довго будем пам’я¬тати і вам забути не дамо" зазначає: "Ще з дитячих років Юрко успадкував від свого діда Костя потяг до подорожей. Старі люди згадують таку картину: прямує полем старий Рибак (дід Кость), а із заплічної торби в нього виглядає дитяча голівка з цікавими до всього оченятами. Так малий Юрко вчився пізнавати світ" [164].
Батько, Ґудзь Петро Филимонович (помер через рік по смерті Юрка), працював колгоспним електриком. Проходив військову службу, був комісований "за станом здоров'я... […] служив він у Гавані, в підрозділі, зодягненому в позірно цивільну форму" [47; 103]. Дитячі спогади про батька асоціативно пов’язані в Юрка зі спомином про перше читання роману "Батько-Ліс" Анатолія Кіма: "Ліс Ягоденський – вчора йшов з Кикови, через посадку Дубову, де колись з батьком пізньої осени, в неділю […] вишукували (глибоко під листям опалим) білі пахучі гриби – в чорній, вже холодній, землі.. […] Від тієї неділі (куди? до кого?) пройшло ціле життя.. Ніби все й зосталося – як було.." [архів "Не-Ми"]. У романі "Не-Ми" батько постає людиною землі й хліба, фізично виснаженою важкою працею, потребу в якій Юрко іноді не визнавав: "Ось батько каже мені: "Взавтра треба пшеницю біля Хоми викосити", – й говорить з такою втомою в голосі, з якоюсь приреченою рішучістю в голосі, що це звучить як "завтра треба буде померти... […] ці "труди та дні", вони тeпeр мають більше ритуальний характер, триб неусвідомленого спілкування з невидимим, аніж практичну потребу... Хіба ж нам треба стільки отого зерна, яке немає де змолоти, немає кому з тієї невидимої муки випекти теплого хліба? Все згодується курам, переточиться на горищі мишами. Моя задіяність в цих ритуалах є неминучою. Для письма не зостається ні часу, ні сил. І все ж, є надія що десь під осінь з’явиться просвіток, можливість хоча б зібрати до купи, передрукувати на українізованій "Москві" вже готові розділи "Не-Ми" [63; 50].
Брат Анатолій (Толік) (помер у Великодню ніч 2009 року) пройшов пекло Афганістану та спецлікарень й до кінця днів залишився душевно скаліченою людиною. У розмовах з братом Юрієм він не оминав розповіді про бачене під час війни. Переказане склало тематичну основу оповідання "Афганець" та роману "Ісихія", де від першої особи розповідача наводяться вражаючі факти: "Восени весь наш підрозділ, який супроводжував таємні спецгрузи з Афгану, було розформовано... Кого в окопи під Кандагар відпра¬вили, кого ще далі – за межу цього світу, ближче до херувимів, а мене запроторили в ташкентську "дев'ятку" – військову психлікарню... Хто там був, кого там я бачив, за що і як вони туди втрапили – це окрема історія. Шансів звідти вирватися при пам'яті й здоровому глузді майже не було: кололи мало не до смерті – сіркою, аміназином... Ледь випростаєшся, до тями прийдеш, як знову впечуть конячу дозу, й все тіло судоми скрутять, мізки затуманяться так, що забудеш, як і звали тебе колись..." [51; 15-16], "Ти гарно слухаєш, мовчки... Тільки не пиши ніде, що ми їм віддали свої тєльники... […] Для них – то найкраща здобич, їм непотрібні ні наші боєкомплекти, ні гранати-ердегешки, ні автомати... Бо в Афгані було так заведено: […] рвали їх, різали ножами – вже в останню мить, з розпанаханим кулею животом, з кишками виваленими... Бачиш, як вони не вмирали там, але тєльник на грудях встигали розірвати, – щоб не дістався ні моджахедам, ні їхнім найманим інструкторам... Я не хочу, щоб там, на небі, їм було за нас соромно... Бо десь звідти, час од часу, мені кричить Генка Ольшевський: "Толян, наши души в тельняшках! По голубим полоскам нас узнает Петруха-ключник й отворит для нас врата рая!.." [47; 27-28]. Брат Анатолій до кінця днів проживав у Немильні в батьківській хаті. Як не сумно, загублена в Афганістані молодість скалічила життя настільки, що Анатолій надовго замикався в собі, не йшов на контакт з людьми, і тому час від часу мав підліковувати розхитану психіку. Опікунам доводилось змушувати Анатолія обстежуватися в лікарів, але він категорично їх уникав. Невчасно виявлені симптоми туберкульозу за одну зиму спалили його життя.
Із сестрою Раїсою (Раєю) Юрко пов’язаний дитинством у Немильні та листуванням періоду другої половини дев’яностих – початку 2000-х рр.: "Чомусь згадалося, як ще малими […] удвох з сестрою ми наїлися солодкого клею на вишнях, як глуха в старості баба Ївга шпетила нас за нерозбірливу всеїдність, напувала густим і пахучим ром'янком. Той клей, що виступав з тріщин вишневих дерев, баба називала якимось дивним, неймовірно влучним словом... Бабця померли, а назва забулася й скільки потому не силувався, я не зміг її пригадати. Знайшовся тільки літературний відповідник, гуміарабік, чужий і схолоднілий посеред інших словникових в'язнів..." [63; 48], або: "..Така пустка в хаті, де ми колись всі втрьох – Рая, Толік і я, малими, навпроти вогню, у плиті грілися й слухали дідові "хармани" про Робінзона Крузо, Варвару Великомученицю, Юрія Змієборця.. з хвилюванням і нетерпінням очікували празникових гостей на Покрову, їхніх гостинців..." [64; 33]. Сестра Раїса перед виїздом за кордон жила в Севастополі (Юрко Ґудзь щоліта приїздив до неї із сином Богданом). Нині вона проживає в Канаді, листується із багатьма однодумцями Юрка, хто зберігає пам’ять та популяризує його творчість. Через опікунів вона до останніх днів допомагала братові Анатолію.
Усім єством Юрко Ґудзь був пов’язаний із батьківською родиною, немиленцями. У творах живуть "баба Якилина та її дочка (моя хрещена мати) – тітка Олька" [64; 36], сусіди, звичайні та незвичні односельці, люди, що все життя пропрацювали біля землі – люди "урочистої […] праці – наприкінці літа й тіла, від обіймів заспокійливої втоми – на межі засинання без сновидінь?.." [64; 49].
Немильнянська восьмирічна школа (1963-1971) подарувала автору світ вигаданих та явних пригод, досяжних та недосяжних речей, що пізніше склали тематичну основу багатьох оповідань. В одному з них читаємо про бажані мистецькі вершини автора в шкільні роки: "Коробка кольорових олівців, – з фабрики міста Слов'янська, – як вони неймовірно пахли! Який ще зовсім не знаний світ ховався за тими пахощами! Скільки невидимих дивовиж ховалося завдяки їм за межами найнезграбнішого шкільного малюнка! Й серед тих різнобарвних з'явлень була своя непорушна гієрархія... Почнемо з найнижчих сходинок: тоненька коробочка – шість олівців: чорний, червоний, синій, жовтий, зелений, коричневий; тоді – трохи більша, в ній дванадцять олівців; на третій сходинці коробка, прикрашена зверху першотравневою світлиною: багряні штандарти посеред гілок розквітлої черешні, – на двадцять чотири олівці; далі – товста, схожа на відкритий трюм океанського лайнера, коробка, в якій вже сорок вісім олівців; і остання сходинка, вершина всієї піраміди – товстюще чудовисько, вимерлий динозавр шкільних уроків образотворчого мистецтва, об'єкт моїх потаємних заздрощів – коробка з дев'яносто шістьма олівцями... на вісім, одна над одною, секцій, і в кожній – по дванадцять відтінків певного кольору! Найбільш мене приваблювали рожева, жовта і ніжно-зелена хованки, – то були цілі країни з поступовим захопленням і звабленням всіх мандрівничих, що проходили повз їхні володіння... А як дивував мене своїм загадковим призначенням білий олівець, його здатність малювати білим по білому... Коли я вперше побачив той набір, то на кілька днів і ночей втратив спокій – я навіть не підозрював, що звичні, повсякденні кольори можуть мати такі багатющі відтінки! Хоч реальне здійснення моїх зворохоблених марень про в е л и к у коробку не сягнуло третьої сходинки (на моє прохання про н е ї батько лиш щось похмуро буркнув: мовляв, і так нічого вдома робити не хочеш, одні книжки в голові, он людські діти всі дрова перерубали, город скопали, діжку соку березового наносили, а ти?, дай ще тобі такі дорогі олівці, то й геть все забудеш...), і все ж у тому просторі відбулось щось дуже важливе, незбагненне таємниче у своїй повноті..." [47; 108-109].
З передмови Василя Ґабора до оповідання "Гуміарабік" в журналі "Кур’єр Кривбасу" [17] та з некрологу в "Літературній Україні" [119] дізнаємось, що Юрко навчався в Київському геологорозвідувальному техні¬кумі, хоча сам автор ніде не подає про себе такої інформації. Цю інформацію підтвердила сестра Юрка Ґудзя – Раїса, повідомивши у листі новий біографічний факт, про який не згадано в жодному відомому нам джерелі – Юрко Ґудзь навчався в Малинському лісотехнікумі: "В 1971 Юрко закінчив Немильнянську 8-ми річну школу і поступив до Малинського лісотехнікуму. В той час він захоплювався лісом, як особливою стихією, спілкування з якою дає людині можливість вийти на контакт з власною сутністю. Лісотехнікум через рік він залишив, але до ідеї зосередженого спілкування з природою, як можливості відновити внутрішню тишу, можливості сходження до вершин самопізнання і пізнання Бога, він повертався ще не раз протягом життя – Сіленціологія, практика монахів-ісихастів... Захоплення життям і творчістю американського письменника і філософа-трансцендаліста Генрі Торо... […] Лісотехнікум Юрко не закінчив, бо захопився романтикою геологічних мандрів і в 1972 р. вступив до Київського геологорозвідувального технікуму, який закінчив в 1976 р. З 76 го по 78-й – армія. 1978 – 83 – педінститут" [Листування із Раїсою Ґудзь]. Можна припустити, що цей вибір фаху геологорозвідника був зумовлений територіально-економічною особливістю реґіону (перспектива: у сусідньому селищі Нова Борова, а також у навколишніх – багато гранітних кар’єрів). У романі "Не-ми" знаходимо цитату, яка описує враження автора від вступу до Малинського лісотехнікуму: "Куди, до кого, посадовивши на колгоспну підводу, запряжену парою коней, мене і мого однокласника, Сашка Т., двох "учительських" дітей, яким і по п'ятнадцять літ ще не сповнилось, відразу ж по закінченні восьмого класу, повезли вчитися – до чужих назавжди міст, од батьків, менших братів і сестер, од людей, у яких влада назавше вбила віру й довіру до рідних місць, – що тут, біля них, можуть і їхні діти жити... й не мучитись так, як вони.." [64; 39].
У сценарії відкритого уроку Валентини Чайки "Ми довго будем пам’я¬тати і вам забути не дамо" [164] зазначається, що Юрко Ґудзь працював геологом у Мол¬давії. Сестра Раїса пише у листі: "Так, Юрко працював в Молдавії, в геологорозвідувальній партії. Це була його переддипломна практика перед армією" [Листування із Раїсою Ґудзь]. Можливо, ця професія, не будучи причетною до подальшої літературної творчості, на думку автора, не мала важливої біографічної ваги, тому про це жодного разу ніде не згадується до 2006 року. Під час навчання на історичному факультеті, де Юрко вчився після армії (зі слів однокурсника Анатолія Ковтонюка), йому доводилось проходити археологічну практику, беручи участь в розкопках у Білгород-Дністровську (Одеська область), що певною мірою теж є близьким до земельно-розвідувальних робіт.
Два роки Юрій Ґудзь відслужив в лавах Радянської Армії (приблизно 1976 – 1978). "Досвiд армiйського виживання спробував зафiксувати у повiстi “Дембельський альбом” (1973 р.), але тi всi “сто днiв” до i пiсля Наказу були ще надто близькими, надто болючими, щоб вiдтворитися як повноцiнна художня структура. Повiсть вийшла невдалою, до сих пiр нiде не друкувалася" [177] – читаємо про цей період у його житті в інтернетвиданні "Ukraina Irredenta. 13+2". Зазначений у наведеній цитаті рік написання “Дембельського альбому” порушує існуючу хронологію життя письменника, можливо, 1973 рік – це опечатка. Як відомо, Юрко Ґудзь пішов в армію 1976 р. Де саме відслужив два роки – невідомо. Ми не знаходимо жодного опублікованого рядка про строкову службу, тому висновків робити не можемо. Лише довгоочікуваний момент дембеля: "Два роки, а якщо точніше – сімсот тридцять чотири дні на моїх плечах лежали майже невагомі й невблаганно тяжкі чорні крильця з літерами СА... За дерев'яними дверцятами вокзальної вбиральні я зідрав їх з парадного френча й кинув на дно унітазного сідала... Яка це насолода – одним жестом позбутися всіх ознак уставної покори, забути маячню самозгубчого присягання й знову вирватися на волю! Дембель в маю – і все по цимбалах: в синіх джинсах, в червоній футболці з написом "Ante portas", в кросах легких мене жоден патруль не дістане...
Біля виходу з підземелля, на коробці з-під марокканських помаранчів сидів зачуханий бомжик. Я зустрівся з ним поглядом і поклав йому на коліна свою, вже назавжди непотрібну парадку..." [63; 44].
У Юркових біографіях зазначається, що в 1978 році він вступив на історичний факультет Київ¬ського педагогічного інституту імені М. Горького (нині Київський державний університет імені М. Драгоманова). За словами однокурсника Анатолія Ковтонюка, після армії (1978 р.) Юрко Ґудзь пішов на підготовче відділення ("ПеО") цього закладу. У 1983 р. закінчив навчання. Влітку після першого курсу, разом із деякими одногрупниками, серед яких були хлопці, з якими мешкав у кімнаті гуртожитку (Іван Демченко, Сергій Бойко, Міша Плебанський, Раф Абдулаєв), їздив на заробітки на Сахалін. Наступного року відмовився від такої поїздки.
Обравши після армії навчання в столичному виші, Юрко продовжив династію вчителів-істориків у своїй родині, щоб "писати-переписувати конспекти з історії СРСР, – готувати відкритий урок (для інспектури з підземельного світу), який ніколи вже не відбудеться.." [64; 14]. Такими словами Юрко описував безсонні ночі матері, вчительки історії й географії – Віри Костянтинівни Рибак. Чи справді вабило Юрка Ґудзя в 1978 році вивчати зашорену радянською ідеологією історію, судити важко. Юрко у своїх текстах ніде не пояснює цей свій вибір. Тільки нечітко згадує моменти залучення шкільної молоді до політичного життя "країни Рад": "..Колись, саме в цей день: шкільний актовий (він же – спортивний) зал, урочиста лінійка – першокласників (?) приймають у жовтенята.. (А в піонери – коли? Вже забув...)" [64; 33]. Достовірним лишається одне: гостре неприйняття в епоху перебудови всього, що вважалося безапеляційно-істинним, співпало із початком Юрка Ґудзя як письменника. У поезії "Вже ніч пройшла…" із першої опублікованої збірки, яка вийшла в 1990 році, з’являється образ "Вавілону", що символізує імперію, а професійний обов’язок (не лише учительський) описується рядками: "Вже ніч пройшла. / І знову треба жити, / І вежу Вавілонську будувать" [81; 24].
Сестра Раїса у відповідь на питання про те, що цікавило Юрка, коли він обрав шлях вчителя історії, написала: "Важко сказати, що більше приваблювало Юрка педагогіка чи історія. Мабуть, і те і інше. Мама була вчителькою історії. З дитинства ми були оточені книгами з картинками про древній Єгипет, античну Грецію, первісний світ...
Був період, коли, не без впливу Юрка, я вважала, що зрозуміти сенс життя окремої людини без знання історії людства неможливо" [З листування із Раїсою Ґудзь].
У романі "Не-ми" описано період роботи (можливо, практики) в школі: "…не збута тут безпритульність мого зимового вчителювання..
Перша "Не-ма" – рік 1982-й.. с. Велика Деражня, дівчатка зі старших класів приходили на мої уроки неіснуючої географії […]. Посеред пізньої осени (вже після безпросвітніх жовтневих "празднічків") – звістка про смерть Леоніда Ілліча, якась дика радість серед учнів – гасали по коридору й горланили: "Брежнєв помер. Брежнєв помер, ура – завтра уроків не буде!".." [64; 16-17].
1.2. Самоусвідомлення таланту: перші публікації.
В "Ukraina Irredenta. 13+2" про написану в 1980 р. поему "Мандри мандрагори" сказано: "Подальший життєвий i творчий досвід Юрія Ґудзя збережено в кількох рядках з давньої поеми “Мандри Мандрагори” (1980):
я бачив ящiрку
я любив марiю
я жив по чужих мiстах" [177].
Сам Юрко Ґудзь в книжці "Postscriptum до мовчання" (1990) називає цей твір "драматично-апокрифічною поемою". У відомому нам тексті цієї поеми наведеного вище тривірша нема. Одразу виникає сумнів: або існує в датах неточність, або текст "Мандри мандрагори" мав ранній (інший) варіант, якого ми не знаємо.
"Мандри мандрагори" належать до експериментальних творів автора, наділених особливою виразністю. У збірці "Боротьба з хворим янголом" (1997) розміщено уривок цієї поеми "День воскресіння дзиґарів", датою написання зазначено травень-грудень 1980 р. Якщо цей експеримент припадав на вісімдесяті роки, він стає чудовим презентатором політичних поглядів (ставлень) щодо радянської системи й міг накинути автору тінь громадянської неблагонадійності. Згодом цей текст міг бути підготовленим в 1988 р. до друку. Окрім демонстрації громадсько-політичної позиції автора, поема "Мандри мандрагори" засвідчує, що початком його літературної творчості були студентські роки, і, можливо, цей текст є першим літературним твором Юрка Ґудзя.
По закінченню педінституту (1983), Юрій Ґудзь поїхав на батьківщину втілювати свій педагогічний досвід, але з викладанням у школі, з невідомих нам причин, не склалось, і з 14 грудня 1983 року працевлаштовується сторожем у піонерський табір "Стремительный" (смт. Ворзель). У той час якраз відбувалася реорганізація табору на санаторій. 1 березня 1984 року, не змінюючи свого місця роботи, Юрко Ґудзь звільняється по переводу в кардіологічний санаторій "Ворзель", а 29 серпня 1984 року звільняється із займаної посади.
Дізнатися про ці дати вдалось на початку травня 2009 року, перебуваючи на XV семінарі творчої молоді від видавництва "Смолоскип", який проходив на базі відпочинку "Енергія", що знаходиться в смт. Ворзелі. Скориставшись нагодою перебування у цьому селищі, ми відвідали кардіологічний санаторій "Ворзель", де й віднайшли всі записи працевлаштування, переведення й звільнення із власноручним підписом Юрія Ґудзя. Письменник згадує своє перебування в тому санаторії так: "Зиму і весну пробувши у Ворзелі, на осінь 84-го року я знову повернувся в Немильню, у восьмирічну школу, до черствого й гіркого шкільного хліба..." [64; 32], а також промовиста дата вірша "Був вечір. Теплий вітер…" – "Ворзель. Теплий Олекса. ЗО/ІІІ-84" [81; 30].
Наприкінці дев’яностих у Юрковому житті склалася подібна ситуація: "Знайти роботу довго не вдавалося. Вернутися в школу, де колись відпрацював повних три роки, я не міг. Хоча й скучив за дітьми, і хотілося знову почути їх, але від однієї думки, що знову прийдеться спілкуватися з Гогами і Магогами райосвіти, нудотна безвихідь міцною клешнею стискувала мої нутрощі. Та й поза тим, я відчував, що втомився від людей, від їхньої грубої кількості, яка поглинала кожну нову окрему якість... Тому й шукав якоїсь посади за межами будь-яких дружніх колективів: сторожа, наприклад, чи двірника. Допоміг випадок. Зустрівши якось знайомого медбрата, я дізнався від нього, що в штаті лікарні (тієї самої, де витримав недавно курс лікування від нав'язливих ідей загальної справедливости) звільнилося місце кочегара. Той, як то кажуть, згорів на посту – ґеґнувся від надмірної дози мелясової сивухи. Я й ризикнув запропонувати свої послуги..." [63; 34].
В одному з листів, вміщеному в романі "Не-ми" за 7.VI.96, знаходимо ще одну згадку про вчительську працю Юрка Ґудзя: "Ти ж, певно, помітила, як з року в рік повільно згасала, щезала кудись (у прірву темних робіт) її здатність радіти нашим приїздам.. минулого (її останнього) літа, коли я приїхав з Богданом, крізь вираз непід'ємних турбот, глибокого туску на її лиці не пробивалося більш нічого.. Який сум відлунював у її словах, коли (десять років тому) в четвертий клас, де я викладав історію СРСР, прийшла нова дівчинка – дочка моєї колишньої однокласниці: "Це б і я, Юрику, могла б мати таку онуку.." [64; 39].
Отже, два навчальних роки – з 1984 по 1986 – Юрій Ґудзь провчителював у Немильнянській школі. Вочевидь, усвідомлення себе як письменника відбулося саме в роки вчителювання, бо далі Юрко описує своє життя так: "Два роки пропрацювавши у своєму селі вчителем історії й географії, я втік до Києва щоб мати змогу в історичній бібліотеці (у відділі рідкісних книг) читати Рамачараку, вірші й поеми Ахматової, забороненого тоді Набокова й "Воронежські зошити" О.М., – щоб мати змогу бачитися й розмовляти про те все з цікавими людьми, з таємничо-красивими жінками.. Жив у якихось підвальних майстернях, щодень харчувався на п'ятдесят копійок, оббивав пороги всіляких установ (щоб отримати прописку), довго шукав хоч яку-небудь роботу.." [64; 31-32]. У 1986 році в альманахові "Вітрила-86" [38] опубліковано першу підбірку поезій автора: "Зимовий ранок…", "Пасу з дідом череду…", "Я жінку знав з очима пійманого птаха…", "Жіночий портрет", "Застане ніч в дорозі…", "З глибокої криниці…".
Хоч автор пробув довгий час у Києві – джерелом його літературного натхнення залишається рідне село Немильня. Цьому джерелові Юрко не зраджує протягом всього літературного життя. Спочатку Юрко Ґудзь ішов до читача як поет, але в той же час творилось оповідання "Скажи нам про любов…" (твір датується 1986 роком), надруковане лише 1993 р. в журналі "Дніпро" [76]. Із цим оповіданням Юрко Ґудзь дебютує як прозаїк. Далі автор продовжує розвиватися в двох літературних жанрах: прозі та поезії. Деякі прозові напрацювання кінця вісімдесятих років з’являться через десять років у романі "Не-ми". Але перша публікація (дебют) у альманахові "Вітрила-86" сформувала у свідомості читачів образ Юрка Ґудзя – поета. На той час йому виповнилось тридцять років.
У щорічнику "Наука і культура. Україна" [31] за 1989 р. знаходимо історичну розвідку Юрка Ґудзя "Брати" про Петра й Андрія Борисових, що наприкінці 1823 року служили у 8-ій артилерійській бригаді, яка стояла в Новоград-Волинському. Ці брати створили "таємне Товариство друзів природи" і згодом були засуджені за "вільнодумство". Чи бачив себе в майбутньому Юрко Ґудзь істориком-дослідником – за цією однією розвідкою судити важко. Помітними залишаються дві речі: по-перше, описані герої імпонували авторові філософським поглядом на світ, по-друге, пишучи таку дослідницьку роботу, поетичне перо Юрко Ґудзь не покидав.
Біографічні довідки про Юрка Ґудзя того часу дуже короткі. Наведемо їх за двома джерелами. Одне з них – це біографічна довідка до статті Юрка Ґудзя "Брати": "Учитель історії та малювання восьми¬річної школи в селі Немильня Новоград-Волинського району Житомирської області. Тут він народився 1956 року, звідси пішов на службу в армію, потім закінчив Київський педагогічний інститут, історичний факультет. Тепер учителює в рідному селі" [31], друге – біографічні відомості про автора в першій збірці "Postscriptum до мовчання", що вийшла в Канаді: "Народився […] 1956 року. Закінчив історичний факультет Київського педагогічного інституту. Працював вчителем історії в сільських школах Житомирської та Київської областей. З 1986-го по 1988-ий рік працював молодшим науковим співробітником Музею народної архітектури та побуту УРСР. Був членом Українського Культурологічного Клюбу. Нині працює вчителем історії та малювання в селі Немильня. Окремі підбірки віршів були надруковані в альманасі “Вітрила” за 1986 рік, в часописі українських студентів у Варшаві “Зустрічі” (ч. 1-2, 1988 р.), в обласній періодиці" [81].
Біографічна довідка з книжки "Postscriptum до мовчання", підказує, що Юрко Ґудзь у 1988 році повернувся в рідне село на вчительську роботу. Чому він покинув Київ? Чому через рік він знову туди поїде? Тут розгортається маловідома драма сімейного життя. Юрко Ґудзь влітку 1989-го одружується з Жанною Хоменко. У них народжується син Богдан (25.11.89). Після кількох років спільного життя, не ужившись (ідеологічно) із батьками дружини, із якими доводилось ділити їхню житлову площу, змушений був шукати помешкання, окремого від сім’ї, не забуваючи постійно навідуватися до сина. Офіційно розлучився із дружиною в 1998 чи в 1999 р.
Дружина Юрка Ґудзя – Ждана (або Жанна), виховуючи до повноліття спільного із Юрком Ґудзем сина Богдана, прагла створити нову сім’ю. Нині живе окремо від сина. Син Богдан вчиться у Київському Національному авіаційному університеті на програміста.
Відтворюючи усні спогади Василя Врублевського, зауважу, що Юрко, працюючи в журналі "Авжеж!" (1991-1993 рр.) не ділився проблемами свого особистого життя. Ніхто не знав, що в нього є дружина й син, і для багатьох стало несподіванкою, коли Юрко якось заговорив про хворого сина і про потребу терміново їхати до Києва. З легкою іронією Володимир Даниленко описує сімейні стосунки: "Колись ще зовсім молодим Юрко Ґудзь пробував завести сім’ю, але душа митця не витримала сімей¬ної рутини. Він все не міг уявити, що таке обов’язки одруженого чоловіка. "Я привіз із села мішок картоплі, – якось зізнався він, – і забез¬печив сім’ю на весь рік". Та дружина і тесть з тещею, у яких жив Юрко, були трохи іншої думки. Збитий з пантелику, поет почав вранці вставати і йти з дому. Весь день він просиджував у бібліотеці, тусувався на каві, відвідував знайомих, а увечері, коли сім’я вкла¬далася спати, тихенько прослизав у помешкання, аби вранці так само непомітно вислизнути. Втім, ця хи¬трість недовго тривала. В один із пізніх вечорів його чекало в повно¬му складі все сімейство. Після важ¬кої сімейної ради Юрко Ґудзь наза¬вжди втік із сім’ї. І з того часу жив сам, апелюючи в разі потреби до сімейного досвіду Григорія Сковоро¬ди, що був обачнішим за нього і втік від жінки до вінця, а не після" [83]. Ніла Зборовська переказує у своїй статті "Неадекватне прочитання" слова брата Анатолія Ґудзя: "Він не міг жити в тій комуністичній сім’ї його дружини і навіть ніколи там нічого не їв, а приво¬зив продукти з села. Він загалом дуже не любив комуністів, а його тесть і теща були затятими більшовиками. Юрко був дуже гордий: чого не любив, того не лю¬бив. І повертався в ту сім’ю лише тому, що там був його син – Богдан" [88]. Своїй сім’ї "Богдану й Ждані" Юрко Ґудзь присвятив оповідання: "Ab ovo" [47; 55-60].
Повертаючись до літературного життя автора, ми побачимо, що поява часопису “Зустрічі” (Варшава, ч. 1-2, 1988 р.) створила навколо невідомого нікому імені Юрка Ґудзя ореол загадковості. Володимир Даниленко описує свої перші враження від знайомства з Юрком так: "Коли за Совдепії я вперше прочитав поезії Ґудзя в польському журналі "Зустрічі", то був уражений їхнім тонким антирадянським пафо¬сом. Та ще більше вразила перша зустріч з мандрівним поетом. Він з’явився серед житомирських літе¬раторів у обвислому светрі, в мока¬синах, джинсах із дорожньою сумкою. Від нього віяло таким нетутешнім духом, що його відразу всі помітили" [83]. Василь Врублевський пише про це: "Пригадую перше знайомство. Ще не з самим Юрком Ґудзем, а тільки з його поезією. Рік 1988-й. Варшавський студентський журнал "Зустрічі", який незнано яким чином прибився тоді до нас у Житомир. Свіжі, напрочуд щирі і нелукаві вірші, підписані "Юрій Ґудзь, вчитель історії, с. Немильня на Житомирщині". На якийсь час "вчитель із Немильні" став для нашого кола молодих житомирських літераторів леґендарним і загадковим кумиром. Аж ось за якихось місяців три з’являється на одному із засідань літоб’єднання невисокий, худорлявий, навіть дещо сором’язливий "майже хлопець", – і його тихий голос, його неквапність, глибинний полиск і заповзятливість в очах, його зовнішня непоказність водночас і розвіюють той міф, що ми витворили про нього самі для себе, і ще більше зміцнюють наше переконання у тому, що перед нами – ПОЕТ ВІД БОГА!" [14].
З наведених слів Василя Врублевського бачимо, що вперше на обласне літературне засідання ім. Бориса Тена (на той час інших літстудій не проводилось) Юрко Ґудзь завітав у 1988 році. Творчість Юрка продовжує привертати увагу. У 1989 р. виходить альманах "Житній ринок" із підбіркою його поезій: так у Житомирі вперше публічно заявлено про Юркову творчість.
У травні 1990 року з’являється добірка Юркових віршів у журналі "Авжеж!": "В глибинах Всесвіту занедбана душа…", "Позаростали Києва горби…", "Нема нікого…", під загальною назвою "У терновий вінок Чорнобилю…" разом із поетичними текстами Миколи Біденка, Михайла Пасічника.
Не оминули зацікавленого погляду відомих літераторів й інші поезії Юрка Ґудзя. Євген Концевич відгукнувся на "перегляд" "Боротьби з хворим янголом": "Він зачепив моє читацьке око ще тоді, коли вперше вроздріб з’явився в періодичній пресі, зокрема і в редагованому Василем Врублевським "Авжежі", не помітити цього чітко виокремленого в амбітно-модерновому макіяжі поетичного обличчя просто неможливо було, яскраве, воно з першого ж погляду викликало цікавість і очікування на перспективу..." [98].
Юрко Ґудзь готує добірку матеріалів у незалежний культурологічний часопис "Ї" (№ 4, березень 1990) як представник культурологічного часопису "Чорно-біла температура" – "започаткованого восени 1989 р. в місті Житомирі. Редакційна колегія має за свою мету ознайомлення читачів з сучасними напрямками філософії та літератури, зокрема проблемами постструктуралізму, герменевтики, модальної логіки, семантики можливих світів" [80]. За цією цитатою криються інтереси Юрка Ґудзя, адже "редакційна колегія" – це він сам. У “Чорно-білій температурі” Юрко Ґудзь представив: "Від твору до тексту" Ролянда Барта (власний переклад), "Лис" Олега Лишеги, свої тексти (під реальним іменем), "Великий міст і розірваний простір (уроки поезії і прози Олега Лишеги)", "Теми для візуально-метаболічних імпровізацій" під псевдонімом Хома Брут, а також поезію Миколи Біденка. "Чорно-біла температура" – авторський витвір (вигадка і творчий план) Юрка Ґудзя. У подальшому назва цього дітища фігурує лише як художній образ, приміром у тексті, де мова йде про книжку: " Спершу, аніж навчитися читати, я любив її нюхати. Густо набраний шрифт, притишено кольорові малюнки пахли чимось незнайомим, смачним і дуже далеким. Саме так, мабуть, і мусили пахнути сторінки, набрані навпроти океану. А ще разом з тими пахощами вливалася в мене ледь усвідомлена тривога: чорно-біла температура майбутнього перевтілення в текст легко і неуникно торкалася мого чола, і я ще не знав, чим доведеться розплачуватися за оте існування на полях й поміж рядків чужого (власного) письма..." [47; 103-104].
На початку 90-х, зі слів Тетяни Гоші, Юрко Ґудзь "носився з ідеєю" перевидати "Абетку Лесі Українки". Чим закінчився цей намір – вона не знає, інших довідок ми не знаходимо.
З 25 вересня 1989 року по 4 квітня 1990 року Юрко Ґудзь працює заступником директора по науковій роботі Кмитівського музею образотворчого мистецтва (Коростишівський район Житомирської області). Зі слів Олексія Опанасюка, Юрко по приїзді в Житомир, дуже довго шукав роботу. Це робоче місце знайшов Юркові О.Є. Опанасюк, підключивши особисті зв’язки. "Галина Євгенівна Цюпри, яка працювала разом з Ю. Ґудзем у Кмитівському музеї, згадує, що лекції та екскурсії, які він проводив, завжди будувалися ним з урахуванням віку й рівня освіченості відвідувачів музею і відзначалися глибинною змістовністю.
За словами Г.Є. Цюпри, саме під час роботи в музеї Ю. Ґудзь почав малювати.
"Одна з намальованих олією картин Юрія Петровича, – розповідає Галина Євгенівна, – запам’яталася особливо. На ній було зображено дівчину на гойдалці, що трималася на гірляндах з яскравих різнобарвних квітів. Від цієї поетичної картини наче віяло весняним теплом, якоюсь світлою радістю.
Ми тоді й не здогадувалися, що Юрій Петрович писав поезії. І це не дивно, бо ми його знали лише як працівника музею, з яким було дуже приємно спілкуватися, якій міг і пожартувати, і щось цікаве розповісти, і щось порадити, якщо в цьому була потреба. Але разом із тим, Юрій Петрович був людиною закритою. Про себе він ніколи нічого не розповідав" [95].
1989-1990 рр. видаються переломними в житті Юрка Ґудзя. У 90-х роках його життя обертається в мистецько-поетичному вимірі: захоплення малярством (період роботи в Кмитівському музеї), активна співпраця з літературними виданнями (журнал "Авжеж!", альманахи "Поезія-91" (Київ), "Косень’93" (Житомир), вихід на Україні першої збірки його поезій "Маленький концерт для самотнього хронопа" (1991), презентація цієї збірки в "Центральній Раді" [із нотаток на берегах книжок] того ж року, членство: в Українському культурологічному клубі, в Спілці письменників України. “В літературу ввійшов збіркою поезій “Маленький концерт для самотнього хронопа” (1991) – майже непомітною, кількасторінковою, без претензій, але багатообіцяючою, до НСП України прийнятий одноголосно” [119].
1.3. Київ – Житомир – Немильня: Юрко Ґудзь у літературно-мистецькому житті України 90-х рр.
Трампліном у літературу стає для Юрка Ґудзя житомирський період творчої та професійної діяльності (1990-1993). Скуштувавши перед цим вчительського хліба та попрацювавши мистецтвознавцем (робота в музеях), він береться за роботу літературного редактора, і згодом вона стає його єдиною "сродною працею". Починає Юрко Ґудзь з посади заступника редактора журналу "Авжеж!" і редактором у Всеукраїнскій газеті "Голос громадянина" (біографічна довідка збірки "Маленький концерт для самотнього хронопа" подає це як роботу в газеті "Голос"), що виходила в Житомирі, а також в газетах "Житомирський вісник", "Вільне слово".
У 1994 році він починає працювати в Києві одним з редакторів літературознавчого часопису Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України та Спілки письменників України "Слово і час". Таким чином Юрко Ґудзь потрапляє у самий вир літературно-мистецького життя України, що надало йому змогу налагодити коло літературного спілкування з усією Україною.
На початку дев’яностих з-під його пере виходять критичні огляди. Юрко Ґудзь подає себе під псевдонімами: Юрій Тетянич (мистецтвознавчі статті) [156, 157], Хома Брут (експериментальна драматургія, критика) [8, 81], Хома Брус (відгуки до власних творів, які вміщував на початку або вкінці текстів) [7, 25]. У періодиці з’являються мистецтвознавчі розвідки Юрка Ґудзя (журнал "Україна" (1992), "Артанія" (Київ)).
У 1992-1993 рр. Юрко готує до видання нові поетичні збірки “Вишиванки, хронопи, без” (1992), “Млеко хронопів глосолалійне” (1993) [37] та “Знаки білої крові” [177]). На Україні виходить його друга поетична збірка "Боротьба з хворим янголом" (1997) [30]. Юрко Ґудзь стає членом Асоціації письменників України (Київське відділення).
Беручи участь у Міжнародному конкурсі м. Тріуджіо (Triuggio, Італія), він отримує ІІІ премію (1994) [2, 25, 176]. Щодо перемоги Юрка Ґудзя на поетичному конкурсі в Тріуджіо Вербицька О. пише: “Італійці, що прочитали у пе¬рекладі його поезію, назвали її діамантом української сучасної літератури, видали збірку” [10]. За словами сестри Юрка Ґудзя, цьому посприяла "Вікторія Вакуленко. Вона житомирянка, художниця за освітою. Я думаю, що з Юрком вони познайомились в організації житомирських Екуменістів, разом їздили до Франціїї в монастир Тезе. Віта вийшла заміж за італійця, деякий час жила в Італії. Саме вона переклала на італійську і висунала на поетичний конкурс вірші Юрка. Юрко був хрещенним батьком Патріка – сина Віти" [Листування із сестрою Раїсою].
В англомовному виданні українців у Америці "The Ukrainian Weekly" [173, 174] знаходимо, як “Яра Мистецька група експериментального театру Ля Мама в Нью-Йорку” ("Yara Arts Group La Mama Experimental Theatre in New York") театралізовувала творчість Юрка Ґудзя: "Драматична частина вечора, складалась з української мови і читань англійською восьми поем. Поеми були вибрані як приклади творчого розцвітаючого хаосу України (1920-1990 рр). Ансамбль з дев'яти чоловік виконував потужне і какофонічне читання "Мантра першого зимового тижня" ("Mantra for the First Week of Winter") Юрка Ґудзя (Yurko Hudz). Інші поеми були читані парами та тріо, переплітаючи англійську мову з українською в більш грайливому виконанні" [173], у інших публікаціях цього ж видання описана вистава, де твори Юрка Ґудзя мають візуальне представлення: "Поеми, показані на стіні, у перекладі англійською мовою пані Ткач і Вандою Фіпс (Wanda Phipps), включали роботи Юрія Андруховича, Юрка Ґудзя (Yurko Hudz), Юрія Коваліва, Василя Махна, Аттіли Могильного (Attila Mohylny), Марії Ревакович, Вікторії Стах і Павла Тичини" [175] та поетичне: "У 1993 році представили "Частини Тіла" – авангардну поезію 1990-х: роботи Юрка Ґудзя (Yurko Hudz), пані Стах, пана Могильного, пана Неборака, пані Забужко та Івана Андрусяка, як гімн до предків: Ґео Шкурупія і Михайла Семенка" [174].
На київський період початку 90-х припадають: поетичні імпровізації в театрі-студії "Будьмо" (там ставилася п’єса Олега Лишеги “Друже Лі Бо, брате Ду Фу”, 1992), участь в об'єднанні “Центр Сучасної драматургії Анатолія Дяченка” (1993-1995), перемога на фестивалі авторської пісні "Оберіг" (Київ, 1993), третє місце у Львові на конкурсі молодої прози (1994) [17], заснування „Лаврської школи” (1993), у якій Юрко Ґудзь об’єднав поезію Олега Лишеги, Івана Семененка, Миколи Воробйова на спільному поетичному вечорі і згодом – у публікації в альманасі „Артанія”. „Лаврська” – бо авторам у різний час доводилося працювати на території Києво-Печерської лаври, але зрозуміло, що основним об’єднуючим чинником виступило не це – а насамперед особливості поетики, поетичної вразливості, моральний імператив, свого роду „сковородинство” – усіх цих авторів Юрко Ґудзь назвав „щезниками” [135].
Помітною стає участь письменника в наукових конференціях,: "Україна чи небуття" (1994) [77], "Герметизм у мистецтві" (Луцьк, 1994) [89]. Можливо, інтерес до наукових студій пов’язаний із професійною роботою в часописі "Слово і час". Проте маючи повною мірою можливість засісти при одній з редакцій на офісну роботу, ми бачимо, що з різних, як зовнішніх, так і внутрішніх причин Юрко Ґудзь не прагнув цього. Так, у романі "Не-ми" читаємо: "...Субота: вчора надвечір повернувся в Ір.(ію?): бо треба ж було кудись їхати: Страсної п'ятниці сидіти одному, в кімнаті напівпорожній якось моторошно.." [64; 31]; або "Що ж, доведеться їхати, не тепер, так в четвер, а найкраще – в неділю, коли відісплюсь за суботу й тіло моє забуде втому всіх днів розколошканого метушнею тижня... бридню щоденного спілкування з колегами, гризню з домашніми яжуками..." [63; 45]. Тут читаємо також про любов до осілості в Немильні: "Сьогодні, о 18.15, я мав виїхати зі станції Звягель-другий на Житомир.. За годину до від'їзду вирішив залишитись – допишу Тобі листа, ще раз (у сутінках) схожу до дідової хати, на лавці під вікном засмалю цигарку, ще трохи вдома побуду, а завтра вранці, вірніше вночі, піду пішки до станції, щоб на 5.20 встигнути на перший житомирський дизель-потяг... З Житомира – автостопом до Києва.. Так не хочеться ні їхати, ні йти..." [64; 46] (підкреслення наше – О.Л.). А близький друг Ярослав Гончар так згадує про Юркову можливість забезпечити себе стабільним життям: "Свого часу я переїхав до Києва, і було дуже багато якихось несистемних заробітків, але я дуже потребував на той час якоїсь постійної праці за своїм фахом. Юркові була можливість здобути працю редактора в одній із інституцій, і платня була на той час доволі непогана, це десь 140 доларів в еквіваленті було сім років тому, і Юрко, не дивлячись на свій дуже важкий на той час матеріальний стан, все ж таки подзвонив мені і поступився чомусь мені цим місцем" [167].
У антології “Десять українських поетів / Десять українських прозаїків” [37], де представлені поезії Юрка Ґудзя, за датованим підписом вірша "Пошуки сховища", Краків, 27.IX.92. [37; 43], бачимо, що на початку 90-х рр. автору доводилось також побувати в Польщі.
Щоб схематично окреслити наступні кілька років життя письменника, будемо рухатися за доброю звичкою Юрка Ґудзя – датувати написання листів, роздумів, малюнків (він полюбляв також робити записи на берегах книжок). Роман "Не-ми" (робоча назва "Обірвані ґудзики") постає хорошим джерелом біографічної інформації для дослідників творчості Юрка Ґудзя. Листопад 1993, квітень 1994 р. – серпень 1996 р. – хронологічні межі згаданих дат у романі "Не-ми", за якими стоїть частина біографії автора. Аналізуючи систематизовані дати роману, можемо скласти образне уявлення про "звільнені миттєвості єдиного часопростору" [63; 27].
Наприкінці листопада 1993 р. Юрко Ґудзь ще був у Житомирі (28.11.93 – [64; 19]). У 1994 році переїжджає в Київ, "ближче до сина", працює в журналі "Слово і час" (16.IV.94 [64; 21], 14.VII.94 [64; 20], 10.VIII.94 [64; 20], 15.VIII.94 [64; 20]). У вересні 1994 р. разом із сином здійснює поїздку в Севастополь до рідної сестри Раїси, котра на той час там проживала (14.ІХ.94 [64; 15]). Точкою відліку усіх від’їздів і повернень – була Немильня ("3.11.94 – дизель на Коростень" [64; 25]).
Київський період проживання пов’язаний із роботою у видавництві "Фоліо" (10.ХІІ.94 [64; 21], 23.XII.94 [64; 22], 9.ІІ.95 [64; 17], 14.II.94+1 [64; 37], 14.ІІ.95 [64; 47], 24.IV.95 [64; 17], 28.IV.95 [64; 22], 1.V.95 [64; 18], 21.ХІ.95 [64; 23]). Схоже на те, що Юрко Ґудзь, працюючи в редакції "Фоліо", почав оформляти у друкованому вигляді роман "Не-ми", який з 1998 року починає виходити в "Кур'єрі Кривбасу". На початок 1996 року Юрко Ґудзь вже не працював у видавництві "Фоліо".
Де б Юрко не працював, завжди прагнув потрапити в рідне село на великі релігійні свята та дні вшанування померлих. "Колись твердо знав – на Великдень, хай там гад сичить, хай там що – я мушу бути вдома: навчання, робота, жінки, примусові паради й суботники, відсутність грошей на квиток – все відкидалося, долалося, залишалося, "зайцем" у електричках і дизелях, через Фастів, Житомир, до станції Звягель-другий, звідки – пішки, повз Рудню й Тальки, – ближнії села, переповнені неймовірними пахощами великодніх пасок – додому, в Немильню.." [64; 31]. Такі від’їзди бачимо в період роботи в "Фоліо" (6.1.95 [64; 16], 7.1.95 [64; 9] – Різдво, 23.І.95 [64; 46], 14.Х.95 [64; 51] – Покрова, 8.ХІ.95 – Житомир (виїжджав з Немильні), 9.ХІ.95 [64; 8], 27.ХІІ.95 [64; 43], 12.1.96 [64; 29] – післяріздвяні дні).
1996 року, в квітні, з’являється короткий період проживання автора в будинку письменників у Ірпіні (9.IV.96 [64; 50], 12.IV.96 [64; 30], 13.IV.96 [64; 30], 7.IV.96 [64; 26]): "Я вже третій день в Ірпіні, в Будинку творчости: маю кімнату (окрему (!!), а не одну на трьох, як це є тепер у моїх київських "приймах"), балкон виходить прямо під сосни й сузір'я весняні..." [64; 26]. Перебування в Ірпіні пов’язане зі знайомством з Миколою Будником, кобзарем, до якого, за словами Олега Лишеги, Юрко мав прихильність, можливо, у нього Юрко Ґудзь деякий час мешкав: "9.IV.96, понеділок, Ірпінь: в Миколи Будника – будди будіння чужих голосінь... і знемовлення власного голосу.. Сидів у сутінках, не запалював світла, щось навпомацки чаклував над новою лірою.. Дав і мені її потримати.. Була вона легка і тепла, як немовля: верхня дека з брунатного ясена, нижня – з соснового білого тіла, ручка – кленова. Хотілося її довго гладити, притулитися хоч на мить до живої поверхні своєю холодною щокою..." [64; 50].
Наприкінці місяця – поїздка у Немильню. У таку пору року багато сімей залучаються до роботи на городах.
З листа до сестри, вміщеному в роман "Не-ми", довідуємось, що на початку червня 1996 р. Юрко Ґудзь пробує найнятися на нову роботу: "На вінчання я запізнився – ходив найматися на роботу – в редакцію майбутньої газети "Зарубіжна література".." [64; 37]. Чи довелось Юркові пропрацювати в цій редакції – ми не знаємо, хоча, в некролозі, який подала "Літературна Україна", цей факт зафіксовано, серед переліку усіх інших місць роботи.
У серпні 1996 року Юрко не раз покидав Немильню, щоб облаштувати своє життя у Києві, адже там його син, але щоразу доводилось повертатися до себе в "Не-ми": "29.VIII.96 – […] ...Три дні вихідні вдома – й справді: там є вихід до іншого, до себе самого... А тут – Київ, місто Вія, якась безвихідь суцільна.. Є, правда, окремі просвітки, проблиски (Софія, Княжий Затон, Гончарка)..." [64; 43]
Досить важко систематизувати подальшу хронологію життя та творчості автора. У 1997 році Юрко Ґудзь живе на київській квартирі в Олега Лишеги у період перебування останнього в Америці. Зі слів О. Лишеги, збірка "Боротьба з хворим янголом" на той час нібито була вже видана, і Юрко передавав її в Америку разом з ним.
1998 рік не згаданий жодною подією в доступних нам записах Юрка Ґудзя. Як зазначалось, наприкінці 1998 року починає виходити в журналі "Кур’єр Кривбасу" роман "Не-ми". Можливо, Юрко Ґудзь, протягом 1998 року продовжував підготовку цього роману та роману "Ісихія" до друку. Цей рік залишається відкритим для подальших наукових пошуків.
Два записи у романі "Не-ми" збігаються із Житомирським обласним літературним засіданням ім. Бориса Тена, який проводився кожної першої середи: "9.ХІ.95. Вже тиждень я вдома, в Немильні. Вчора був у Житомирі. Надвечір, зі станції Звягель-другий прийшов пішки..." [64; 8] (засідання відбулось 8 листопада), "1.V.96, середа: Вчора перед сном перечитав "Дядю Ваню" А. Че¬хова – ніби вперше.." [64; 49] (засідання відбулось 1 травня). Житомир притягував Юрка Ґудзя близькими людьми: "10 липня, четвер – День народження батька, але святкувати будемо в суботу, 12 липня, в день апостолів Павла і Петра... Два дні тому вернувся з міста Вія, а вчора їздив у Житомир, на 60-літній ювілей Валентина Болеславовича, поета, незмінного протягом кількох десятиліть керівника літстудії ім. Бориса Тена, завдяки якій я зустрівся з кількома назавжди близькими й дорогими мені людьми..." [63; 54] (запис зроблено 1997 року).
У 1997 році виходить збірка поезій "Боротьба з хворим янголом" (Київ: Голос громадянина, 1997) – книга, що підсумувала поетичний доробок трьох збірок, які не побачили світ, але про які автор згадує у своїх біографіях: “Вишиванки, хронопи, без” [37] (1992), “Млеко хронопів глосолалійне” [37] (1993) та “Знаки білої крові” [177] (1993). За словами В. Врублевського, збірка “Знаки білої крові” була готова до друку, мала виходити від журналу "Авжеж!", але так тиражу й не побачила.
А трохи раніше з’явилася друком проза: "Скажи нам про любов…" ("Дніпро", 1993), "Ab ovo" ("Сучасність", 1994), "Сорочка без тіла – біла" ("Дзвін", 1994), "Наприпочатку ста літ самотности" ("Світо-вид", 1995), "Гуміарабік" ("Кур’єр Кривбасу", 1995). Літературні публікації в газетах: прозовий експеримент "Той, що вартує ніч" під псевдонімом Хома Брут (“Вільне слово”, 1991). Роблячи огляд прозової Юркової творчості, Василь Ґабор у статті "Це проза конструктивна..." відгукується: "Одна з кращих публікацій Ю. Ґудзя – повість „Сорочка без тіла – біла” [17]. У тій же статті згадані публікації текстів Юрка Ґудзя в газеті "Літературний Львів" (1994. – №17, №18 (24)) [17].
У статті Леся Герасимчука "Симфора для Христофора, або бунт почуттєвостi" [21] про Юрка мовиться як про киянина: “репрезентатора київського аванґарду” [21]. Анатолій Сірик зауважує: "Хоч він і навчався в Київському педінституті, хоч там, у Києві, до певного часу були міцними сімейні пов’язі, хоч він і себе з якихось (лише йому відомих) помислів дочислив до київського письменства, а це, погодьмося, більше, аніж натяк на одновимірний вектор перебування, все ж таки характерним залишається його спрагле, вмотивоване "навідування" до Києва; може, з огляду на те, що тут "мистецька чутливість" була (й залишається!) кращою аніж де інде, що тут скупчення редакцій, всіляких видавництв та – швидше тому – непомильна певність заробити щербату копійку...".
У 1997 році творчість Юрка Ґудзя відзначають у США премією фундації ім. Є. Бачинського “У свічаді слова” [95]. Цією премією свого часу був нагороджений ще один прозаїк житомирської школи Євген Пашковський.
Після виходу збірки поезій "Боротьба з хворим янголом" – Юрко Ґудзь зосереджується на прозі. Пишуться романи: "Ісихія. Книга щастя" (сюжет створений зі спогадів рідного брата Анатолія, який пройшов війну в Афганістані), "Не-ми. Книга видінь і щезнень". "Роман "Не-ми", – пише автор, –це не тільки анамнез, історія хвороби літера¬турного тексту, який поглинає в собі свого автора... це й спостере¬ження за перебігом зміни типів культур" [64; 22]. Ці романи публікуються у журналі "Кур’єр Кривбасу" (1998. – № 6,7; 2000. – № 8,12; 2001. – №6).
Шлях до публікацій складався нелегко: в інтерв’ю "Птахи і динозаври" (газета "Місто", Житомир, 1999) Юрко Згадує якесь одне з видавництв, що готувалось видати роман "Ісихія" в проекті "Українська реконкіста" ще в 1997 році: "Два роки тому […] (з моєї подачі) […] було зібрано з півтора десятка рукописів сучасних найцікавіших авторів, а в межах того проекту мала друкуватися й "Ісихія" [72]. Трохи іншими роками датує появу намірів Юрка видавати книжки під однією серією В. Даниленко: “На початку дев’яностих Юрко Ґудзь носився з ідеєю грандіозного видавничого проекту “Українська реконкіста”, на який його надихнув досвід Іспанії, що після семисотліт¬нього арабського іга провела відвоювання своєї території. “Українська реконкіста” передбачала таке ж відвоювання українського простору від російського культурного іга. Але, як завжди буває в подібних випадках, все закінчилося великим пшиком. Видавець, якому патріотично нала¬штовані люди вділили кругленьку суму на видання серії, вкрав гроші і нахабно використав їх для своїх три¬віальних потреб.” [83]. Таким чином, ця стаття засвідчує авторство Юрка Ґудзя щодо видавничої і просвітницької ідеї “Українська реконкіста” [89], та час її появи – "на початку дев’яностих" [89]. Нині творчим послідовником ідеї Юрка Ґудзя у справі творення і розповсюдження української культури виступає Ніла Зборовська, не лише надавши однойменну назву своєму анти-роману "Українська Реконкіста", але й роз’яснюючи в літературознавчих статтях Юркове бачення відродження української культури.
Не останнє місце в творчості Юрка Ґудзя займає поема "Барикади на Хресті". Дата написання поеми – символічна – на початку нового тисячоліття. Як завжди це траплялося у творчості і в житті Юрка, спрацювала магічна тотожність слова і дії, бо натяки на написання такої поеми прочитуються в одному з текстів першої збірки Юрка Ґудзя "Postscriptum до мовчання" (1990):
"...колись, наприкінці зими, ти розповів мені, що вже не перший рік працюєш над поемою, в якій намагаєшся поєднати глибини щоденного позачасового буття з повсякденними хідниками заасфальтованого побуту, поемою, яка зможе врятувати тебе від навколишнього абсурду, від порожнечі викоханих екзистенцій, – так ось, маю до тебе велике прохання:
спробуй вмістити десь в своїй поемі кілька чорно-білих кадрів невідомо ким знятого документального фільму, який щоденно й щоночі прокручують
перед моїми очима
перед моїми очима
перед моїми очима...
...на площі Революції, перед Будинком Уряду, в натовп людей, що прийшли на площу, вірніше, в людську громаду, що зібралася перед Будинком Уряду, з розгону врізаються спеціяльні загони десантників, схожих на пришельців з далеких страхітливих планет:
обличчя закриті масками, на головах – шоломи, в руках сріблясті щити й короткі саперні лопати, натовп кидається врозтіч, але вже пізно – пришельці доганяють беззбройних людей, рубають наліво й направо, особливо дістається жінкам, солдати кричать:
– се вам, сучки, за сталіна,
се вам, сучки, за сталіна,
се вам, сучки, за сталіна!..
... якийсь чоловік в міліцейській формі намагається захистити від озвірілих солдатів дівчинку, прикриваючи її руками, але падає, збитий з ніг, біля нього падає дівчинка, поряд лежить сива жінка, з розрубаної шиї на асфальт тече ще тепла кров...
...люди пробували ховатися в підземнім переході, але ж хіба заховаєшся від воїнів-інтернаціоналістів, від замашних, відточених саперних лопаток?
...наліво й направо, – що, бляді, свободи вам закортіло?!
...наліво й направо, – що, ... незалежності хочеться?!
...наліво й направо, наліво й направо, наліво й...
– Тут плівка раптово обривається...
Спробуй вмістити в свою поему хоч кілька вищезгаданих кадрів, бо інакше всі її буттєві глибини не будуть варті й глибини моєї прямої кишки після випорожнення,
спробуй вмістити, поки ще маєш нерозрубану голову,
спробуй вмістити, бо я вже... авжеж... саме так...
безперечно... ні в якому разі...
з щирим привітом... […]"
Розділяє задум і написання такої поеми десяток років. Не лише цей уривок але й творчість Юрка Ґудзя резонує із його власною загадковою загибеллю. Пам’ятаючи з дитинства історичні факти та спогади односельчан про винищення вщент рідного села Немильні в часи другої світової війни, маючи погляд історика на долю нації і кожної людини в умовах тоталітарного режиму та в часи великих суспільних змін, Юрко Ґудзь часто звертався до суспільно-політичної тематики в поезії, експериментальній драматургії, прозі, мистецьких роботах протягом всього свого життя. Але кожного разу ці громадсько-політичні теми наче в призмі заломлювалися в душі автора, в образах його спогадів, дитинства, близьких йому людей.
Довгоочікувана книга новел та оповідань Ю. Ґудзя "Замовляння невидимих крил" (Тернопіль: Джура, 2001, серія "Українська реконкіста") несе на собі відбиток трагічних днів у житті Юрка, його сім’ї, його рідного селища. Незадовго до смерті Юрко Ґудзь представляв цю книгу на літературному об’єднанні, яке очолював. Мав на руках незначну кількість авторських примірників. Ця книга новел і оповідань за результатами анкетування критиків, яке щорічно проводить журнал “Слово і час”, було визнано кращою книгою прози 2001 року [95].
2001-2002 рр. був заступником голови Житомирського обласного відділення Національної спілки письменників України. Також – заступником голови [104] (вересень-листопад 2001 р.), а згодом – головою Житомирського обласного літературного об’єднання ім. Бориса Тена (грудень 2001-2002).
Книги прози "Не-ми" та "Ісихія" Юрка Ґудзя відзначені Всеукраїнською премією ім. Івана Огієнка в галузі літератури за (2001) [119].
Його твори перекладалися російською, італійською, французькою, німецькою, англійською мовами [123, 175].
Як літературознавець Юрко Ґудзь писав про Йосифа Бродського, Олега Лишегу, Анатолія Сірика, Євгена Концевича, Нілу Зборовську, Олександра Кулеша, про книги Богдана Бастюка, Богдана Савку, шістдесятників. Його перу належать передмови до книжок Світлани Штатської, Марії Рудак, Лесі Лисенко. Він писав рекомендацію Олександру Кулешу до вступу в Національну спілку письменників України. Як мистецтвознавець – про творчість художників: Надії Миколайчук, Людмили Бигич (Миколайчук), Аки (Богумили) Клим-Перейми (американська мисткиня українського походження), Наталі Хилюк (Утахарри), Олени Бурдаш, Івана Марчука, Юрія Камишного.
З 1991 по 2002 про Юрка Ґудзя писали Володимир Даниленко [84], Василь Врублевський [18, 19, 14], Валентин Грабовський [23], Ніла Зборовська [75], Леонід Череватенко [81], Василь Ґабор [17], Лесь Герасимчук [21], Євген Концевич [98, 101], Олена Логвиненко [109], Ольга Різниченко [128], Михалко Скаліцкі [142], Олег Сидор-Гібелінда [137] тощо.
Юрко Ґудзь був претендентом на літературну премію “Благовіст” від Національної спілки письменників України [123].
Він переміг в одному з конкурсів на олюднення пам’ятників тоталітарного мистецтва [167]. Про таке внутрішне прагнення Юрка Ґудзя пише В. Даниленко: "Якось він організував у Житомирі перформенс зі скиданням із постаменту танка "Т-34", вважаючи, що на пос¬таментах мають стояти не символи смерті, а створені з бронзи і доро¬гого каменю символи любові" [83]
Його публікації з’являлися у часописах “Слово” [17], “Art Line”, “Українські проблеми” [35], “Артанія”, “Хроніка-2000”, “Косень” [39], колективних виданнях: “Житній ринок” (1989), “Десять українських поетів / Десять українських прозаїків” [37] (1995), “Вечеря на дванадцять персон” [12] (1997), “Антологія української поезії другої половини ХХ сторіччя” [4] (2001), “Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.” [3] переклад Ролана Барта “Від твору до тексту”. Журнальні публікації драми на дві дії “Колискова для самогубців” [86] ("Світо-вид", 1992, №4).
Залишився не до кінця реалізованим творчий проект "у дві руки" із Тетяною Чебровою – роман “Сердце Мангупа”, залишилась неопублікованою поема “Барикади на Хресті”. Зі статті Віктора Радчука дізнаємось, що Юрко Ґудзь писав кіносценарій: "Можливо поба¬чить світ і кіносценарій, який Юрко підготував (чи готував) у 2000-2001 рр. для участі у конкурсі "Коронація слова". [126] Чекають на наукові студії Юркові нотатки на берегах книжок, підготовлені Василем Врублевським. За непідтвердженою інформацією, Юрко Ґудзь мав намір разом із презентацією книги "Замовляння невидимих крил" зробити виставку власних картин [90].
Він помер у неповних сорок шість років за трагічних і нез’ясованих обставин [14] у Житомирі (1.VII.1956 – 20.II.2002). Однією з причин смерті вважається епілепсія (падуча), напади якої Юркові доводилось у житті переживати, але обсяг завданої травми голови навіть у патологоанатомів викликав сумнів... Про версії щодо причин Юркової смерті пише В. Даниленко в статті "Останній мандрівний дяк української літератури": "Його знайшли з пробитою головою у глухому житомирсько¬му дворику. Офіційна версія смер¬ті – удар об асфальт під час при¬падку. Але в приватній розмові один із лікарів сказав, що так провалити черепа можна було тільки сильним ударом, залізним предме¬том або від падіння головою вниз не нижче третього поверху. Існу¬вала здогадка, що його смерть мо¬гла бути справою рук когось із ве¬теранів афганської авантюри. В житомирській пресі друкували уривки Юркового антивоєнного роману "Ісихія" і це могло когось роздратувати. Але кому був потрі¬бний процес над морально скалі¬ченими солдатами брежнєвської епохи? Зрештою, його смерть ста¬ла загадковою крапкою на недов¬гій дорозі його не менш загадко¬вого життя" [83].
Постать Юрка Ґудзя не залишила байдужим жодного, хто знав його особисто: 2002 року в пресі з’явилося багато публікацій пов’язаних із творчістю та спогадами, вийшли книги з присвятою: поезії Вероніки Кавун “Зимні інтеґрали” (Житомир, 2002), вінок сонетів Івана Редчиця “У царстві світла” (Житомир, 2003), антироман “Українська реконкіста” Ніли Зборовської (Тернопіль, 2003), книга віршів про весну Івана-Марка Лобуня “Глеки дерев” (Тернопіль, 2006), картини із присвятами Миколи Бутковського “Біле й чорне” (цю картину, за пару днів до загибелі, Юрко Ґудзь бачив у стані написання), Юрія Камишного “Цвіту бути” (2006), музика Вікторії Дем на Юркові слова: вірш “Співанка”, 2003 року – перший сайт "Пам’яті Юрка Ґудзя" www.goodz.iatp.org.ua, моноспектакль Тетяни Павлінчук за творами автора, 2004 року прем’єра моновистави “Барикади на Хресті” театру одного актора “Nеабищо the best” Олега Левченка, 2005 року науково-пошукове дослідження учениці Баранівської гімназії Тетяни Марчук “Магія слова в поезіях збірки Юрка Ґудзя “Маленький концерт для самотнього Хронопа” за науковим керівництвом Валентини Чайки (автора відкритого уроку за оповіданням Юрка Ґудзя “Афганець”) [164], за спільної ініціативи Марією Рудак засновано Поетичне братство Юрка Ґудзя, у 2007 році на батьківщині автора с. Немильня було оголошено щорічні літературні читаня “Липневий янгол”, щономера Григорій Цимбалюк – редактор журналу “Світло спілкування” (Житомир) публікує твори та дослідження по спадщині Юрка Ґудзя, Олександр Сопронюк неодноразово представляє Юрка у журналі “Артанія” (Київ) та газеті “Слово”, редактором якого він виступає, не залишається осторонь головний редактор журналу "Артанія" Алла Маричевська, яка співпрацювала із Юрком Ґудзем як мистецтвознавцем. Не холоне увага мистецтвознавців до його малярської спадщини, що розпорошена по приватних колекціях знайомих і родичів Юрка Ґудзя, дослідженням якої займається Анатолій М. Шевчук.
Готуються до друку: поема “Барикади на Хресті” за ініціативи письменника-перекладача Андрія Савенця та графіка Миколи Соболівського [169], романи “Не-ми” та “Ісихія” із передмовою Ніли Зборовської, книга спогадів “Невимовне” та книги літературознавчої та мистецтвознавчої спадщини. Наприкінці 2008 року Немильнянській загальноосвітній школі та центральній вулиці села присвоєно ім’я Юрія Ґудзя. 25 лютого 2008 року узгоджено на житомирському міському засіданні по архітектурі та зміні назв вулиць міста встановити за кошти замовника на гуртожитку автодорожного коледжу (перетин вулиць Театральної та Малої Бердичівської), де наприкінці вісімдесятих жив Юрко Ґудзь, меморіальний знак.
13 вересня 2008 року на телеканалі УТ-1 однією з тем передачі “Книга.UА” висвітлювалось питання “Чи був успішним експеримент сковородинівського способу життя для вишуканого письменника й маляра Юрка Ґудзя в другій половині ХХ століття?” (www.1tv.com.ua). Щороку працівниками Житомирського обласного радіо Сергієм Черевком, Інною Власенко пишуться радіопередачі до днів пам’яті, беруться інтерв’ю, читаються твори автора. Так, в 2008 році була зачитана та представлена на Житомирському радіо моно-вистава "Барикади на Хресті". Діє в інтернеті блоґ Юрка Ґудзя: www.ygoodz.blogspot.com, виставлені твори на сайтах: www.maysterni.com, www.virsh.com.ua, на блозі: www.lewczenko.livejournal.com
РОЗДІЛ ІІ. "POSTSCRIPTUM ДО МОВЧАННЯ" І "МАЛЕНЬКИЙ КОНЦЕРТ ДЛЯ САМОТНЬОГО ХРОНОПА": ЗІСТАВНО-ТИПОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ
2.1. Летризм, макото й ісихазм – як життєві та творчі принципи.
Протягом свого життя Юрко Ґудзь багато подорожував, продовжує вести “сковородинський”, майже аскетичний, спосіб життя. За словами сестри, він увесь час розривався між Києвом (поїздками до сина) й Немильнею, часто доводилось ночувати у друзів. В одному з інтерв’ю близького товариша Юрка Ярослава Гончара знаходимо перше порівняння життя письменника з життям Сковороди: "Я називав його, ще коли він був живий, мабуть, чи не єдиною людиною в другій половині 20-го століття в українській літературі, в українському мистецтві, яка, незважаючи на жодний тиск суспільства, необхідність там регулярного якогось заробляння грошей і так далі, він, незважаючи на це, вів фундаментально сковородинський спосіб життя" [167]. Пізніше, поняття "сковородинства" буде застосовувати до Юркового образу Володимир Даниленко. Юрка Ґудзя з Григорієм Сковородою об’єднують духовні максими, які лежать в основах християнського віровчення.
Ольга Різниченко в статті "Модус мовчання" [128] (відгук на книгу "Боротьба з хворим янголом") трактує поезії Юрка Ґудзя як летризм. Летризм (lettrisme – франц.) художньо-естетичний напрямок, заснований в 1946 р. у Парижі І. Ізу в співтоваристві з Г. Помераном. Кредо летризму – теоретична і практична систематика літери (lettre) у всіх сферах естетики: буква – основний елемент всіх видів художньої творчості – візуального, звукового, пластичного, архітектурного, жестового. Летризм – утопічний проект звільнення індивіда шляхом розповсюдження креативності на життєдіяльність в цілому, її глобальну трансформацію, що передбачає відмову від поділу й спеціалізації праці. Летризм має істотний вплив на сучасність, зокрема, на постмодерне мистецтво. Його ознаками є звернення до мелодії, а не до змісту фрази; гра сполученнями літер; повернення букви до первісного звуконаслідування, крику, попереднього слова; перетворення перед-слова, перед-знака, іерогліфічність письма. Ці особливості лягли в основу нового мистецтва мета графіки і випередили деякі ідеї Ж. Делеза і Ф. Гваттарі про художню географіку. Концептуальні ідеї летризму багато в чому перегукуються з естетикою інтуїтивізму.
У рецензії про творчість Надії та Людмили Миколайчук Юрко Ґудзь вживає східний філософський термін макото. Філософія макото згадується також у романі "Не-ми" на позначення найвищого вияву щирості, котрий, на думку письменника, має бути обов’язковим атрибутом творчості. Макото – це справжня природа речей, а видиме й чутне – форми прояву цієї природи. Слово "макото" перекладається як "істина". Завдання художника – знайти цю істину. Знайти, але не домішувати до неї нічого свого, особистого. За твердженням японських філософів, макото відбиває закон не тільки мистецтва, але й життя: природа речей співвідноситься з феноменальним світом як "незмінне" і "мінливе". "Макото" перекладається ще як "щирість" [159]. Макото – (кит.): правда, щирість, істина, те, що вище всього, закладене в природу речей, справжня сутність речей, що дозволяє кожному бути самим собою. Макото позначає дійсність буття, "межу щирості" у людині, досягнення якого дозволяє уникнути неправильної об'єктивації навколишнього світу. Відступити від макото – означає порушити Дао, зайти в суперечність зі світовим ритмом [111]. На наш погляд, цей філософський принцип здобувся найвищої міри вираження в оповіданні "Скажи нам про любов…", в якому автор пише про знайому собі людину і, зайшовши в тупик із подальшим розгортанням подій сюжету, з жахом дізнається, що та людина померла. Отже, його творчий тупик спровокував реальну смерть живої людини.
Ще одним філософським принципом, який сповідував у своєму повсякденному й творчому житті Юрко Ґудзь, є ісихазм [71].
Ісиха́зм (від ст.-грецьк. ἡσυχία, "спокій, тиша, самота", hesychia – спокій, безмовність, відчуженість) – містична практика православних ченців (ісихастів), у якій застосовується безмовна молитва заради споглядання Божественного світла (Фаворского світла, яке йшло від Христа під час преображення на горі Фавор). В основі філософії ісихазму лежить уявлення про те, що можна споглядати непізнаване (Бога) за допомогою божественних енергій. В 1351 році ісихазм визнаний офіційним вченням православної церкви. Багато в чому вплинув на духовний підйом Русі XIV-XV століть. Головні представники ісихазму Симеон Новий Богослов і Григорій Палама. Головним опонентом навчання був Ничипір (Никифор) Григора.
Значна частина ідей ісихазму була сформульована ще Батьками Церкви в першім тисячоріччі. Більша їхня частина являла собою чернечі практики, як, скажімо, у Симеона Нового Богослова, візантійського богослова X століття. Але теоретиком ісихазму став св. Григорій Палама, що жив у XIV столітті. Основною його працею вважаються "Тріади в захист священнобезмовних". В 1341 році вчення Палами було визнане офіційною доктриною православ'я. З Візантії ісихазм поширився й на Русь (Нил Сорский, Сергій Радонежский тощо).
Стислими словами, ісихазм – це містична практика богоспоглядання шляхом молитовного самозаглиблення. Зрозуміло, не ідеться про буквальне, фізичне споглядання, а про духовне – "внутрішнє". Як писав Св. Іоанн Синаїт у Лествиці: "ісихаст є, тим що прагне укласти у своєму тілі безтілесне". Ключовою цитатою зі Священного Писання є "Царство Боже всередині вас є" (Лк.17,21).
Згідно з Новим Завітом, "Бога не бачив ніхто ніколи", але Палама й слідом за ним ісихасти стверджують, що Його енергії пронизують цей світ, тобто ісихасти споглядають нестворене й нематеріальне випромінювання Бога. Утилітарний зміст цих містичних практик важко пояснити. З побутової точки зору, вважається, що це умиротворює людину.
В основі ісихазму лежить розумне діяння (тобто в розумі), яке полягає в постійнім читанні про себе або вголос спокутуючої, найчастіше, Ісусової молитви: "Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мя грішного". Ченці моляться цією молитвою про себе постійно. Разом з тим вони перебувають в посту, часто причащаються й, по можливості, займаються добродійністю. Буває, миряни ісихасти теж читають беззвучну молитву про себе у ході повсякденного життя [90].
2.2. Перші збірки Юрка Ґудзя (Торонто – Україна): порівняльний аналіз.
Початок 90-х рр. ознаменовано виходом перших збірок Юрка Ґудзя: "Postscriptum до мовчання" (Торонто: Бескид, 1990) і "Маленький концерт для самотнього хронопа" (Київ: Молодь, 1991). Ці книжки, видані в різних кінцях світу, об’єднують кілька речей.
По-перше, для Юрка Ґудзя вони стали дебютом, автор до кінця дев’яностих вважав збірку "Маленький концерт для самотнього хронопа" – першою, про неї писали В. Врублевський (Галинич В. "Метаморфози "Маленького Концерту..." [18]), В. Грабовський ("Торкаючись вустами всіх початків" [23, 24]), Л. Череватенко ("Вітрило піднято!" [166]), а насправді, першою виявилась збірка, видана на американському континенті, за рік до "Маленького концерту…" – "Postscriptum до мовчання". Експериментальна театральна студія "Ля Мама" в Нью-Йорку обігрувала поезії зі збірки "Postscriptum до мовчання" в своїх виставах.
По-друге, ці дві збірки об’єднують 26 однакових віршів: "Ти запитуєш мене…", "НАПРИПОЧАТКУ був вогонь…", "Очі згубились…", "Сторінка закінчилась…" (В.Н.), "Вже ніч пройшла…", "Був вечір. Теплий вітер…", "Нема нікого…", "Мороз калину в камінь обернув…", "Крізь мене літо…", "Початок забутої казки", "Я видавав себе за хіроманта…", "Сонячний день", "На межах", "Коли вам крізь чоло…", "На тему порожніх долонь", "Після інтерв'ю", "Коли не буде влади…", "Після немилосердної спеки…" ("Літо Дон Гуана"), "Жіночий портрет", "Літо", "Версія", "Урок історії" або Варіації на тему “Польоту над гніздом зозулі”, "НЕМОВ окраєць хліба…", "повільно вечір переходить в ніч...", "Ніч – то величезний чорний метелик…", "Маленький концерт для самотнього хронопа".
Отож можемо говорити про один рукопис, із яким Юрко Ґудзь шукав видавця. За усною інформацією, цей рукопис через Варшаву потрапив за кордон до української діаспори. Хто цьому сприяв? У приватній розмові Олег Лишега повідомив, що цим опікувалась Ліда Палій (українська поетка в діаспорі), вона тривалий час мешкає в Торонто, є відомою українською поеткою. За його словами, Юрко Ґудзь особисто писав листа Ліді Палій щодо надрукування своєї поетичної збірки. Також Олег Лишега зазначив, що збірку було видано в Торонто (тиражем у 1000 примірників), і деякий час вона там пролежала, чекаючи нагоди потрапити на Україну. Деякі твори з того рукопису були опубліковані в журналі польських студентів "Зустрічі-88" (Варшава). На Україні надрукувати рукопис взялося видавництво "Молодь", яке видавало молодих авторів касетами – в одному комплекті 6 книг. З огляду на дати написання деяких віршів, збірка в стані машинного рукопису мала бути готовою в 1988 році, або трохи раніше.
До збірки "Маленький концерт для самотнього хронопа" (яка вийшла на Україні), окрім віршів, що частково дублюють збірку "Postscriptum до мовчання", увійшли також поезії, яких у тій торонтській збірці не було: "Він довго йшов і помер…", "Біль не залишає серце…", "Одного разу…", "ХО", "Діалог з Фараоном. За папірусом Сальв IV", "Мантра першого зимового тижня…", "Модель для сновидіння", "Як таїна хвилює ніч…", "На кого схоже обличчя річки…" ("Жіночий портрет"), "Застане ніч в дорозі...", "На східцях біля входу в зиму...". На думку В. Врублевського, ці поетичні тексти позначені "новітніми пошуками", отже – пізнішим часом написання. Як і всі інші поезії у збірці "Маленький концерт…", ці вірші не датовані. Ми можемо тільки припустити роки їх написання.
Частина поезій, що увійшли до збірки "Postscriptum до мовчання" (що вийшла в Торонто) про датовані. Отже, за цими окремими датами можемо судити про час формування текстового масиву цієї збірки: 14/І-84 ("За ніч тепло все вимело із хати…[81; 45]), ЗО/ІІІ-84 Ворзель. Теплий Олекса ("Був вечір. Теплий вітер…" [81; 30]), 14/VIII-84 Стайки ("Крізь мене літо…" [81; 42]), 19/Х-85 Київ ("Ніч перед стратою" В.Стусові [81; 56]), 14/ХІ-85 Житомир ("Після інтерв’ю" [81; 57]), 2IV-86 померла баба Якилина ("Червоні півники на білих рушниках…" [81; 56]), травень 1986, Київ ("Після немилосердної спеки…" [81; 59]), літо 1986 ("Нема нікого..." [81; 33]), 7/IV-87 ("Н.Ш". [81; 49]), 14/IV-87 ("А дерево росте крізь полотно…" [81; 32]), 27/VІІ-87 м. Гуляй-Поле ("Видіння" [81; 42]). Крайнім роком написання віршів зазначений 1987 р. В період цього й наступного року могло відбутися формування рукопису в одну книжку.
Перша Юркова збірка "Маленький концерт для самотнього хронопа" (що вийшла на Україні) виглядає досить скромно – в ній опубліковано 38 віршів, (у "Postscriptum до мовчання" – 73 вірші та поема "Мандри Мандрагори"). В.Врублевський охарактеризував цю збірку так: "Надто вже тоненькою, якихось тридцять сторіночок, вийшла збіроч¬ка. Ясна річ, скласти уявлення про творчість поета за такої ситуації що чи¬тачеві, що критикові вельми нелегко.
До речі, як на мене, "Маленький концерт..." чимало втратив без "Дня воскресіння дзиґарів", "Мандрів Мандрагори" та інших речей, друкованих вже по альманахах, але які "не випхнулися" у рецензовану збірку. Без них вона не дозволяє зробити повний "спектральний" аналіз естетичних, ідейних та власне літературних принципів, сповідуваних автором" [18]. Про поезії, які відсутні в збірці "Postscriptum до мовчання", В. Врублевський пише: "Я не сприймаю, не хочу сприймати "новітні" формалістичні пошуки, якщо вони стають лише самоціллю чи даниною моді. Хотів би помилитися, але саме це (а ще, можливо, намагання вигля¬дати оригінальним) керувало автором "Маленького концерту..." при включенні до збірки таких речей, як "Сонячний день" (стор. 12), "Одного разу..." (стор. 13), "ХО" (стор. 14), "Мантра першого зимового тижня" (стор. 16), "Малень¬кий концерт для самотнього хронопа" (стор. 29)."
В. Грабовський у своїй статті "Торкаючись вустами всіх початків" зауважує щодо назви цієї збірки: "То що ж таке "Маленький концерт для самотнього хронопа"? Це, найскоріше, дослідження психології малень¬кої людини, яка живе за нормальними постулатами, але в тоталітарному суспільстві. Ю. Ґудзь успішно продовжує пошуки авангардистів, прагне дійти власного розуміння суті слова" [23, 24].
Спільні вірші обох книжок ідентичні (буква в букву). Схоже, що авторське редагування влаштовувало всіх видавців. Лише вірш "Після немилосердної спеки…" в збірці "Маленький концерт для самотнього хронопа" названо: "Літо Дон Гуана" [59; 9]. Деякі вірші зі збірки "Postscriptum до мовчання" (Торонто), які відсутні в "Маленькому концерті…", мають незначні правки, які Юрко Ґудзь зробив власноруч у вже видрукованих і переданих на Україну примірниках. Такі правки присутні в роздарованих автором збірках.
Ми не можемо обійти увагою ці правки, бо вони належать не до опечаток, а до змісту самих творів. Наприклад, у поемі "Мандри мандрагори" надруковано – "Хай живе радянський народ – будівельник комунізму!", А Юрко Ґудзь від руки виправляє й дописує: "Хай живе радянський народ – вічний мучень-уді-буді-комунізму!" [81; 74].
Твори обох книжок упорядковані по-різному. Поезії розкидані по різних розділах і назви самих розділів різні. Збірка "Postscriptum до мовчання" має слово видавця, пролог, розділи "Postscriptum зимовий", "Postscriptum другий", "Postscriptum останній" та "Мандри мандрагори" (як окремий розділ) під псевдонімом Хома Брут. Розділ "Мандри мандрагори" складається із деяких віршів і однойменної поеми, до структури якої увійшли два вірші, які в збірці "Маленький концерт для самотнього хронопа" подані як окремі поезії: "Ніч – то величезний чорний метелик…" та "Маленький концерт для самотнього хронопа". Відповідно, збірка "Маленький концерт для самотнього хронопа" складається з лише з трьох розділів, без передмови: "Початок", "На тему порожніх долонь", "Торкаючись устами всіх початків".
Подаємо порівняльну таблицю збірок "Postscriptum до мовчання" та "Маленький концерт для самотнього хронопа". В основу таблиці покладена збірка "Postscriptum до мовчання".
POSTSCRIPTUM ДО MOBЧАННЯ Стор. МАЛЕНЬКИЙ КОНЦЕРТ ДЛЯ САМОТНЬОГО ХРОНОПА Стор.
СЛОВО ВИДАВЦЯ 7
ЮРКО ҐУДЗЬ – біографія 9
POSTSCRIPTUM ДО MOBЧАННЯ 15
ПРОЛОГ 13
POSTSCRIPTUM ЗИМОВИЙ 15
СПІВАНКА 16
Зимовий ранок. Темно ще… 17
Ти запитуєш мене… 18 --//-- 5
ЗУСТРІЧ 19
ЗУСТРІЧ ІІ 20
НАПРИПОЧАТКУ був вогонь… 21 --//-- 27
Очі згубились… 21 --//-- 28
Сторінка закінчилась… В.Н. 22 --//-- 10
Коли з'являлися рядки… 22
ПОЕТАМ РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ 23
МАТЕРІ 24
Вже ніч пройшла… 24 --//-- 23
Позакидало снігом всі дороги… 24
Передчуттям вселюдських свят… 25
НІЧ НА РІЗДВО (І) 26
НІЧ НА РІЗДВО (ІІ) 27
В льодяній шибі… (І) 28
І марно третій хтось… (ІІ) 29
В травні шістдесят восьмого… 29
Зима розп'яла всіх святих… 30
Був вечір. Теплий вітер… 30 --//-- 19
POSTSCRIPTUM ДРУГИЙ 31
А дерево росте крізь полотно… 32
Нема нікого... 33 --//-- 26
ПІД ВІКНАМИ БЕРЕЗОЛЯ 34
Я тільки свідок красоти твоєї… 35
УРИВОК СНУ 36
Пасу з дідом череду… 36
ПОЕТ (Маяковський) 37
МОЛИТВА еМеНеСа 38
Мороз калину в камінь обернув… 39 --//-- 25
ПАМ'ЯТІ ДІДА 40
ПОВЕРНЕННЯ 41
Крізь мене літо… 42 --//-- 25
ВИДІННЯ 42
Я жінку знав… 43
Без тебе… 44
І смуток, як струмок… 44
ПОЧАТОК ЗАБУТОЇ КАЗКИ 45 --//-- 27
За ніч тепло все вимело із хати… 45
Удвох з великою зимою… 46
Я видавав себе за хіроманта… 46 --//-- 20
СОНЯЧНИЙ ДЕНЬ 46 --//-- 12
Той теплий вітер, та весна… 47
НА МЕЖАХ 48 --//-- 18
Коли вам крізь чоло… 48 --//-- 11
Запах парфумів „Клема"… Н.Ш. 49
В темінь осінніх напруг… 50
Людині мало єдності з вогнем… 51
POSTSCRIPTUM ОСТАННІЙ 53
В глибинах осені… 54
Немов відлуння чар… 54
НА ТЕМУ ПОРОЖНІХ ДОЛОНЬ 55 --//-- 21
Червоні півники на білих рушниках… 56
НІЧ ПЕРЕД СТРАТОЮ 56
ПІСЛЯ ІНТЕРВ'Ю 57 --//-- 6
МАНТРА ПЕРШОГО ЗИМОВОГО ТИЖНЯ 58
Коли не буде влади… 59 --//-- 23
Після немилосердної спеки… 59 "Літо Дон Гуана" 9
М.М. 60
ЖІНОЧИЙ ПОРТРЕТ 61 --//-- 28
ЛІТО 61 --//-- 20
Синій присмерк тече у вікно…
Івану МАРЧУКОВІ 62
На світі нема випадкової долі… 62
Жест її руки, коли вона поправляє волосся… 63
Ми пробивались до Софії… 64
ВЕРСІЯ 64 --//-- 9
Я так довго один… 65
Ти пояснювала мені… 65
УРОК ІСТОРІЇ або Варіяції на тему “Польоту над гніздом зозулі” 66 --//-- 22
ХОМА БРУТ. МАНДРИ МАНДРАГОРИ 67
НА МЕЖАХ 68 (48) --//-- 18
ХВОРОБА ЗОРУ 68
НЕМОВ окраєць хліба… 69 --//-- 8
На світі нема випадкової долі… 70
ПРОГУЛЯНКА 70
на чорному асфальті… 71
Як тебе звати?... 71
повільно вечір переходить в ніч… 72 --//-- 30
ВДОМА 72
Хома Брут
МАНДРИ МАНДРАГОРИ
(драматична-апокрифічна поема) 73
(вірші із поеми)
Так мало часу для життя… 74
Я прославлю галушки… 75
х – р – р – чі – чі… 76
Ваші тіні окреслені попелом… 77
Ніч – то величезний чорний метелик… 79 --//-- 7
Маленький концерт для самотнього хронопа 83 --//-- 29
ДЕНЬ ВОСКРЕСІННЯ ДЗИҐАРІВ (медитації божевільного рокера) 84
Ці вірші не ввійшли в "Postscriptum до мовчання" "Він довго йшов і помер..." 10
"Біль не залишає серце..." 11
"Одного разу..." 13
ХО 14
Діалог з Фараоном. За папірусом Сальв IV 15
"Мантра першого зимового тижня..." 16
Модель для сновидіння 17
"Як таїна хвилює ніч..." 17
"На кого схоже обличчя річки…" Жіночий портрет (1) 18
"Застане ніч в дорозі..." 19
"На східцях біля входу в зиму..." 21
У збірці "Postscriptum до мовчання" присутній повтор одного й того ж чотиривірша: "На світі нема випадкової долі, / Чайка над морем літає поволі / Може й так ще на світі буває – / Хтось і до мене крізь сон прилітає…", розміщений на сторінках: С.62, С.70. Перший раз у розділі "Postscriptum останній", другий раз у розділі "Мандри мандрагори" під псевдонімом Хома Брут. Цей повтор виглядає швидше як редакторська неуважність, аніж задум упорядника…….
У збірці "Postscriptum до мовчання" в розділі "Мандри мандрагори" зустрічаємо також різні вірші під однією назвою "На межах": "Зникає літо в полинах…" [81; 48], "В теплій темряві…" [81; 68].
У збірці "Postscriptum до мовчання" маємо досить багато посвят і тематичних віршів: два вірші присвячені трагедії в Чорнобилі – "Зустріч" [81; 19-20] та "Після немилосердної спеки…" (Київ, травень 1986) [81; 59]; В.Стусові присвячено поезію "Ніч перед стратою" [81; 56]; Івану Марчукові – "Синій присмерк тече у вікно…" [81; 62]. У поезії "Пасу з дідом череду…" згадуються "Кортасар і Михайль Семенко", у поезії "Під вікнами Березоля" [81; 34] – Лесь Курбас. Промовистими з погляду посвят і визначення тематики є назви поезій: "Поет (Маяковський)" [81; 37], "Поетам розстріляного відродження" [81; 23], "Матері" [81; 24], "Пам’яті діда" (у цьому вірші образно постає образ Леніна: "На площі міста – Вождь іржавий / За френч ховає жест лукавий…" [81; 40]), дописана від руки в збірці "Postscriptum до мовчання" назва "Пітер Брейгель-Старший" до поезії "А дерево росте крізь полотно…" [81; 32]. У збірці "Маленький концерт для самотнього Хронопа" зустрічається лише одна присвята "В.Н." у вірші "Сторінка закінчилась…" [81; 22].
Оскільки поезії обох збірок "Postscriptum до мовчання" та "Маленький концерт для самотнього хронопа" не лише частково дублюються, але й об’єднані часом написання, спільністю світовідчуття, авторської життєвої позиції, – їх умовно можна розглядати як одну – першу поетичну збірку Юрка Ґудзя.
3.3. Начерк семіотичного аналізу поезій збірок "Postscriptum до мовчання" та "Маленький концерт для самотнього хронопа"
Вихід перших збірок, якому передували публікації в періодиці та альманахах "Вітрила’86" [38], "Зустрічі-88", "Житній ринок", журналі "Авжеж!" [41], співпав із тридцятиріччям Юрка Ґудзя. У вірші "Повернення" описано усвідомлення досвіду дорослого життя, що окреслене безпритульністю: "В шістнадцять років, на Різдво / я добирався до свого села / І мерз на нічних вокзалах / Києва, Малина й Звягля. […] Тепер вже тридцять. / Додому все ніяк не доберуся. / Отож і думаю – / моя періодична безпритульність / перетворилась в правило життя…" [81; 41]. У цьому вірші розкривається плин життя автора і, водночас, підводиться йому підсумок: "...А, може, справді, марна справа / у невлаштованому світі / влаштовувать своє життя?", "Тепер вже тридцять... / Обвалюється простір, час – / болючі перетворення надії / в дію." [81; 29].
Твори обох збірок можна поділити на декілька тем, які звучать як звернення – до себе, до коханої, до природи, до Бога, до емоційно близьких людей (друзів). Наскрізною дією усіх творів є пори року, котрі представлені в однойменному до назви збірки вірші: "Маленький концерт для самотнього хронопа" [81; 83]:
весна
на-ес-на
на-а-на
ой-йо-ной
шуга-шуга
вирк
ха-ча
літо
то-лі-то
лі-то-то
у-ю-тю
гатя-гатя
хрщ
ого
осінь
нь-сі-о
сінь-о-ха
пс-пс-ізм
хуща-хуща
капезе
зима
хима-хаза
ма-за-ха-ра
лютя-юті
чичко-чичко
зима
Автор розгортає в зримих словах незримі (вгадувані) змісти подій чотирьох порів року: весна – літо – осінь – зима. Зима стає кульмінацією – приходить різдвяна ніч. Тема Різдва – народження безмовного – стає наскрізним таїнством перетворення світу в філософії автора.
Від першої збірки й протягом всієї творчості помітною є безперервна любов автора до засніженої зими ("чорно-білої температури"). У збірці "Postscriptum до мовчання" присутній окремий розділ "Postscriptum зимовий". Загалом, збірка рясніє "зимовими" образами: "Зимовий ранок. Темно ще. / У темряві іду до школи…" ("Зимовий ранок. Темно ще…" [81; 17]), "Скоро холодна зима / Губи зведе німотою... / Смерті на світі нема – / Я повернусь за тобою." ("Поетам розстріляного відродження" [81; 23]), "Передчуттям вселюдських свят / Зігрієм душу в ніч зимову, / І тиху поведем розмову... / Після параду буде снігопад." ("Передчуттям вселюдських свят…" [81; 25]), "В льодяній шибі / Прохукано тепле віконце. / Крізь нього дивиться / Мале дівча / На білий світ, / На безкінечну зиму…" ("В льодяній шибі…" [81; 28]), "І марно третій хтось / Розгадує таємні знаки: / Самотнє дерево. / Дівчатко, теплеє і темне, / Безмірність білої зими." ("І марно третій хтось…" [81; 29]), "Зима розп'яла всіх святих, / І чорний пес чатує за дверима… […] Серед заметів стежку до криниці / Прокидаю і наберу води…" ("Зима розп'яла всіх святих…" [81; 30]), "А від зими / Лиш горбик снігу / Біля призьби" ("Був вечір. Теплий вітер…" [81; 30]), "Зими тягар – як гніт держави, / Болять задушені слова..." (Пам’яті діда" [81; 40]), "Удвох з великою зимою / Живем в безмовності. / Нема думок, ні почуттів. / Одне бажання: стати полем, / Прикритись снігом до весни." ("Удвох з великою зимою…" [81; 46]), "Що я для тебе крізь зиму приніс? / Серце одне, що воскресло від болю..." (Н.Ш. [81; 49]), "Попелом білим / Зимових небес / Туга, Маріє, / Наша вже втишена." ("В темінь осінніх напруг…" [81; 50]), "В глибинах осені, / В початках ранньої зими – / зернини світла." ("В глибинах осені… [81; 54]), вірш "Мантра першого зимового тижня" [81; 58], "зима / хима-хаза / ма-за-ха-ра / лютя-юті / чичко-чичко / зима" [59; 29], "І ніби вперше починає жити / Мій білий світ, захований в сніги." ("Ніч на Різдво ІІ" [81; 27]), "На кого схоже обличчя річки, / Закуте льодом, / прикрите снігом?..." ("Жіночий портрет (І)" [59; 18]), "В розірвані аорти / вкладає вітер / вату снігову…" ("Уривок сну" [81; 36]). Образи снігу й зими покликані виражати світогляд автора: "Сніг – це багато крапок / поміж слів, перетворених на попіл" [30; 19]. Природа постає в уві автора як життя, а зима виступає не як смерть, а як своєрідна переінсталяція життя.
У збірці "Маленький концерт для самотнього хронопа" знаходимо вірш-визначення, що є зима:
Зима – то білий глек,
наповнений пітьмою...
На дні його живу
і прислухаюсь,
як в теплій порожнечі
зернята-спектри проростають…
("Модель для сновидіння" [59; 17])
Весна – це пробудження після зими: "І скільки відтінків зеленого! […] Весна як вибух… / Не до читання." ("Пасу з дідом череду." [81; 36]), "…повз урядові резервації, / чалапа квітень по калюжах… […] І, знехтувавши заборони, / весна давно ходила боса…" ("Прогулянка" [81; 70]), "Якби не знав про відтінки / твого кольорового тіла, / можливо, дотягнув би до весни…" ("Мантра першого зимового тижня" [81; 58]), "На зелений жертовник весни / Покладу своє серце..." (Я так довго один…" [81; 65]), "Одне бажання: стати полем, / Прикритись снігом до весни." ("Удвох з великою зимою…" [81; 46]), "КРИШТАЛИК НЕБА РАННЬОЇ ВЕСНИ…" ("Вдома" [81; 72]), або як ознака часу подій. Символіка весна – відкрита блакить неба, вибух: "У війську відслуживши, / я добирався до свого села – / тоді весна була холодна, рання / і Великодня довга ніч." ("Повернення" [81; 41]), "Травень. Гуркоче парад. / Цезій на плитах…" ("Зустріч" [81; 19-20]), "В травні шістдесят восьмого / нам було по десять – / дванадцять років. / Як прагнули в той травень, / як сумували за ним…" ("В травні шістдесят восьмого…" [81; 29]), "крізь весни непрожиті ще свої, / крізь всі безпам'ятні століття / мені назустріч дівчинка біжить..." ("Той теплий вітер, та весна…" [81; 47]), "Хазяїн бороду приміряв / До днів майбутньої весни…" ("Був вечір. Теплий вітер…" [81; 30]).
Пори року у Юрка Ґудзя маркують дати і події. Зима й весна часто з’являються разом, як у вірші "На східцях, біля входу в зиму…" зі збірки "Маленький концерт для самотнього хронопа": "Розтане сніг, прогріє сонце кості, / мене покличе жінка до вікна: / "Дивись, старий! За ніч одну, / крізь чорну землю і каміння / зелені дзвони знову проросли... " [59; 21].
Літо завершується осінню, що символічно пов’язується із періодами життя людини: "Крізь мене літо / Колесом вогненним / З купальських круч / До темної ріки / Скотилось, / І досі там / В осінній глибині / Моє життя і літо / Спить. ("Крізь мене літо…" [81; 42]).
Якщо у збірці "Боротьба з хворим янголом" образ літа через фонетичну гру поєднується з образом "тіла" [30; 25], то в перших поетичних збірках літо постає як ознака часу, лише у вірші "На межах" ("В теплій темряві…" [81; 68]) за співзвуччям (алітераційно та асонансно) обігрується: "Літо біле боліло / Крилами вирію… " [81; 68]. Літо часто виглядає пізнім – згорає, згасає, в’яне: "Вже літо згоріло. / Відпахло чар-зілля. / Шумлять, дотлівають / осінні весілля" ("Співанка" [81; 16]), "Крізь ясла сіно пахне літом. / Жують воли зів'ялий цвіт. / Надворі сніг. Через небесне сито / Далеке літо до замерзлих ніг..." ("Ніч на Різдво" [81; 26-27]), "Зникає літо в полинах, / Кров проступає на бинтах, / У порожнечі завмирає серце…" ("На межах" [81; 48]). Грайливо й дещо несподівано для творчості Юрка Ґудзя звучить вірш із промовистою назвою "Літо": "Сиджу на бруківці / Боричевого узвозу / І ловлю в кулак, / як муху, / жіночий каблучок" ["Літо" 81; 61] Незвичність цього маленького вірша спонукала Романа Кочурівського написати пародію:
Йшла в опері, здається, "Юланта".
Вогнями цвів Боричевий узвіз.
Я в образі таємнім хіроманта
Дружині туфлі із ремонту ніс.
Щоб їй вгодити, поспішав щодуху,
Стискав тугий ще досить гаманець,
Це значить, мене в кулак, як муху,
Зловив редактор Саша Бригинець. [102]
Ряд деталей із цієї пародії вказують на те, що Р. Кочурівський добре знав Ю. Ґудзя і зумів маленькою картинкою різнобічно змалювати життя автора. По-перше, Юрко любив театр; по-друге, пародист обігрує інший вірш Ю. Ґудзя: "Я видавав себе за хіроманта, / Щоб знов відчуть твої долоні…" [81; 46], по-третє, Юрко мав неоднозначні стосунки із дружиною; по-четверте, мав нестабільне фінансове становище, як і багато хто з митців у 90-ті роки; по-п’яте, О.М. Бригинець є редактором збірки "Маленький концерт для самотнього хронопа".
Осінніми темами Юрко Ґудзь не захоплювався. Ставлення автора до згасання й смерті живої природи прочитується у наступному вірші: "на чорному асфальті / кленові долоні / розкриті в небо / хоч крихту світла / благає осінь / я все вам / роздала / а ви ногами / по долонях / не бачите / не чуєте / мене". Осіннє враження, яке відповідає часові написанню – восени, знаходимо в двох віршах: "Очі згубились / в чорному лісі, / Місяць скотився / з небес. / Шурхоти, шерехи, / в листі, / Осінь стомилась, / як пес, / і прилягла..." ("Очі згубились…" [81; 48]), "За вікнами затишної кав'ярні / холодний дощ і пізня осінь…" ("Після інтерв’ю" [81; 57]).
Як притча про осінь звучить вірш "На тему порожніх долонь" [81; 55] , де наприкінці останнього місяця літа відбувається взаємозаміна краплин світла і крихт тепла на сліпі золотисті долоні – сліпі від вечірнього сонця. Долоні дерева із іржавими цвяхами мають бути з тобою, "щоб залишитись, коли надходить осінь". У рядках: "Якщо у вас вистачить часу, / ви зупинитесь і побачите…" – закладене філософська оцінка якості часу – ми у звичному житті сказали б "якщо у вас буде час…". Споглядаючи природу, ми не маємо поспішати. Окремо від теми осені постає самотня, покинута людина під впливом того "хто все прийняв і все давно роздав […] і протягує вам порожні долоні":
Серпень протягує сліпі золотисті долоні,
наповнені світлом, холодним і чистим,
бо скоро вже вечір і осінь,
і той, хто все прийняв і все давно роздав
стоїть за селом край дороги,
і протягує вам порожні долоні,
врізані в липовий стовбур, —
сліпі золотисті долоні...
Якщо у вас вистачить часу,
ви зупинитесь і побачите,
як під вітром в порожні долоні
падає листя, червоне і жовте,
а кожен листок до останньої жилки
вечірнім просвітлений сонцем.
І поки ще не впали з розкритої долоні
вони несміливо вам порадять
з собою взяти на дорогу
краплину світла і крихту літнього тепла,
бо їм відомо, а не вам,
куди ви рушили навпроти ночі,
і що ховає у своїх пустотах
покинутий ваш дім.
Бо щоб залишитись, коли надходить осінь,
то треба мати сліпі золотисті долоні,
прийняти все і все роздати,
й не виймати іржавих цвяхів
з дерева долонь... [81; 55]
Як ми бачимо, пори року діляться на два періоди: зима/весна та літо/осінь. Ці пари лежать в різних площинах. Зима/весна – народження життя (Різдво), пробудження природи, а літо/осінь – філософія прожитих літ та песимізм ("пс-пс-ізм" [59; 29]).
Юрко Ґудзь крізь всю свою творчість проніс любов до лісу. Наскрізним у його поезіях постає образ зимового лісу (білого від снігу) із чорними деревами (чорним деревом), що нагадують ієрогліфи: "Хитає вітер чорне дерево, / і, грузнучи в снігу, / до нас бреде немейський лев" ("Зимовий ранок. Темно ще…" [81; 17]), "Один лиш я / Та чорне дерево / Загрузло у заметі." ("В льодяній шибі…" [81; 28]), "І марно третій хтось / Розгадує таємні знаки: / Самотнє дерево. / Дівчатко, теплеє і темне, / Безмірність білої зими" ("В льодяній шибі…" [81; 28]), "На світло до вікна / посходились дерева / і мовчки ждуть когось" ("Під вікнами Березоля" [81; 34]), "Крутиться, крутиться наш сіnemа, / Вже проминули Хрещатик. / Київ як привид розтав – / Юрби статистів і гуркіт параду. / Гілку вербову хтось розтоптав, / Тихо Великдень під вікнами став, / Чорні дерева зійшлись на пораду ("Н.Ш." [81; 49]). У світогляді Юрка Ґудзя білий сніг постає як чистий аркуш, на якому має пробудитися життя. Білий аркуш виражає філософію прихованого, ще ненаписаного тексту, великого, відкритого, як засніжене поле, мовчання. Де "Зима – наймилосердніша пора року..." [47; 140] дарує відчуття святості, яке можна зрівняти з духовним життям ченців-ісихастів. Образ зими, все ж, зрідка пов’язується з темою смерті, як у вірші "Поетам розстріляного відродження" [81; 23]: "Скоро холодна зима / Губи зведе німотою…", але далі йде оптимістичне заперечення: "Смерті на світі нема…", яке наче проголошує природну необхідність безмовного спокою.
Окрім білого, вагоме місце займає у його текстах типова для українців "національна" пара кольорів: червоне і чорне. Як мистецтвознавець, Юрко Ґудзь міг звертатися до символіки кольорів свідомо, ясно розуміючи ті значення, які виснує з його образів читач. Під враженням від перегляду пейзажів Пітера Брейгеля (Старшого) був написаний чотиривірш "А дерево росте крізь полотно…" [81; 32], про це ми дізнаємось з дописаної від руки над віршем присвяти в збірці "Postscriptum до мовчання".
У білому лежить символіка білизни, на прикладі "Чистого тижня" або "Чистого четверга", де обов’язковим ритуалом стає побілка житла. У творах Ю. Ґудзя події відбуваються на рівні явищ природи – сніг вибілює навколишній світ Це природне дійство стає для спогладальника набутком внутрішніх перетворень, освячуючи душу різдвяною чистотою: "І ніби вперше починає жити / Мій білий світ, захований в сніги." ("Ніч на Різдво ІІ" [81; 27]), "Після параду буде снігопад" ("Передчуттям вселюдських свят…" [81; 25]). Знаходимо в автора також проекцію свого самотнього життя на покинутий білий світ: "Білий світ, мов забута дитина, / виглядає себе край дороги…" ("Синій присмерк тече у вікно…" [81; 62]).
Чорний колір в поезіях Юрка Ґудзя наділений звичною семантикою – страх, зло, біль, журба: "У темряву осіннього притулку, / в порожню хату біля лісу / я повернувся знов. […] дві чорні тіні кинулись до мене, / холодний помах крил / ударив різко по обличчю..." ("Початок забутої казки…" [81; 45]), "Села похмуро мовчать. / В'їзд заборонено. / Тільки дерева кричать / Чорними кронами." ("Зустріч" [81; 19]). Чорний колір постає як звичний контраст білого: "Дорога. Дерева. Небо. / Чорно-біла імперія." ("Мантра першого зимового тижня" [81; 58]), "…та й розкришила під вікном / голодним птахам – білим, чорним…" ("НЕМОВ окраєць хліба" [81; 69]), “Прикрита снігом чорна голова…” ("Пам’яті діда" [81; 40]).
Червоно-чорний колір у творах Ю. Ґудзя стало пов’язується з образом смерті: "червоно-чорний адмірал / влетів в кімнату..." (В.Н. [81; 22]), "…та змах червоного крила / над чорним небосхилом." ("Нема нікого..." [81; 33]), "А в серці зберігав вогненний біль / тих чорних блискавок що нас, / роз'єднаних, на мить єднали" ("Я тільки свідок красоти твоєї…" [81; 35]), "Червоні півники на білих рушниках, / І чорні квіти хрестиком по краю." (Померла баба Якилина, "Червоні півники на білих рушниках…" [81; 56]). В останній поезії зустрічаємо також варіант червоно-білого поєднання кольорів: "дощем пропахло полотно / одним червоним вишита сорочка" ("НАПРИПОЧАТКУ був вогонь" [81; 21]).
У вірші "Людині мало єдності з вогнем…" прочитується християнський мотив хрещення, та звернення до Бога з наріканням на екзистенційну самотність: "Людині мало єдності з вогнем, / Людині мало єдності з водою. / Поляжем в землю, терном проростем. / Чому ж я тут, покинутий Тобою?" [81; 51].
Не останню роль відіграють в творчості Юрка Ґудзя сни. В його поезіях часто з’являються сюрреалістичні твердження і висновки, як, наприклад, у поезії "Зимовий ранок": "Дітей обличчя напівсонні, / Ще зберігають тіні сновидінь. / Коли вночі підхоплюються, плачуть / від жаху, в передчутті / майбутнього життя..." [81; 17]. У романі "Не-ми" автор часто переказує власні сни. Описані сни мають чіткий, часто архетипний сюжет.
У двох віршах, які увійшли до обох перших збірок, описано схожі між собою сюжети снів: військовий похід, загибель воїнів-вершників, ліричний герой навіть вказує на їх повторюваність: "Та в рідній хаті / Щоночі душать сновидіння, – / Я знову буду серед тих, / Хто вже не вернеться з походу" ("На межах" [81; 48]); "Немов примара сад. / В розірвані аорти / вкладає вітер / вату снігову. / Та не втекти. / Хрипить погоня, / і вершники / конають на скаку" ("Уривок сну" [81; 36]). Можливо, ці образи склалися під враженням від історичних книг. Чому ліричний герой себе позиціонує в ролі того, хто не втече від погоні й не вернеться з походу? Можливо, через те, що автор цих рядків асоціював себе із кількома поколіннями "розстріляної" совітщиною української інтелігенції, що нівелювала все індивідуальне, національно-автохтонне, творчо-оригінальне. У вірші "Поетам розстріляного відродження" автор пише про смерть покоління "розстріляного відродження" від власного імені: "Ластівки глину беруть / з рову, де нас постріляли…"? [81; 23]. Цей художній момент певною мірою можна асоціативно пов’язати також з містикою чорної хвороби (епілепсії або падучої) на яку Юркові доводилося хворіти. Безперечно, що автору в період написання ранніх творів доводилось міркувати на тему життя і смерті, як от у поезії "В.Н.": "він перекреслив / останнє слово / в короткій фразі / “я так боюсь смерті!” [81; 22].
Тут варто зазначити, що Юрко Ґудзь не сприймав творчості Олеся Гончара – особливо його роману "Прапороносці", про що довідуємось зі статті Петра Сороки: "Юрко Ґудзь залишився несхитним опонентом Олеся Гончара не стільки з ідейних позицій, як з вікових. Це була боротьба поколінь, "батьків і дітей". Але Юрко відійшов у засвіти відносно молодою людиною, і я чомусь маю певність, що згодом він переглянув би своє ставлення до автора "Прапороносців" (чомусь саме цей твір викликав в Юрка найбільше несприйняття)" [153]. В життєвому і психологічному досвіді Юрка Ґудзя не було відчуття себе частиною переможної радянської армії-визволительки. Та армія сприймалася як вороже військо жорстоких переслідувачів (можливо, це про неї: "хрипить погоня…"), яке хоче відібрати у людини, в людської індивідуальності найдорожче, найсокровенніше. Семантика війська, можливо, переносилася на всю радянську систему. Так, зокрема, у поемі "Барикади на Хресті" є рядки, у яких вожді, влада, держава постають страшним засліпленим міражами перемог військом:
...в о ж д і, з а с л і п л е н і
м і р а ж а м и в л а д и,
в л а д а, з а с л і п л е н а
м і р а ж а м и д е р ж а в и,
д е р ж а в а, з а с л і п л е н а
м і р а ж а м и в о ж д і в...
Засліплені розпинають людину,
Засліплені розпинають людину... [28]
Все життя втікаючи з ідеологічних лабет, Юрко Ґудзь міг усвідомлювати себе лише серед тих, "хто вже не вернеться з походу" [81; 48]. Ставлення автора до влади якоюсь мірою співпадає із розумінням суспільних обов’язків трансцендентальною філософією. Ми не знаємо, чи був знайомий Юрко Ґудзь із працями Генрі Торо наприкінці вісімдесятих, чи це відбулося вже в дев’яності, під час спілкування з Олегом Лишегою (на початку дев’яностих О. Лишега перекладав з англійської творчість Г. Торо), але з листа сестри Раїси довідуємось, що "в 1995 році, Юрко просив знайти й привезти повість Торо "Біля озера" (в оригіналі "Walden"). Трансцендентальна філософія сповідує шукання гармонії з природою всупереч негармонійному соціальному життю: "Коли не буде влади, / насильства і покори, / не доживем... / То нині хоч / не будьте холуями, / у сильних світу – / хоч день один, / одну годину... / З отих врятованих / хвилин / сплетіть колиску / для дитини" ("Коли не буде влади… [81; 59]). У вірші "Урок історії або варіації на тему “Польоту над гніздом зозулі” влада постає як стіна, що говорить, звертається до тебе, до якої тебе підведуть і, можливо, після транквілізатора, ти сам знайдеш змогу "на дно свідомості сховати / окраєць вільної небесної блакиті..." [81; 66].
Дім у творах письменника постає як повернення ліричного героя до себе – до своєї цілісності: "Ластівка зводить гніздо, / носить з урочища глину. / Дім свій я довго ліпив, / завтра надовго покину" ("Поетам розстріляного відродження" [81; 23]), "Додому в сутінках прийду, / і запалю вогонь вечірній, – / бо та, що забарилася в дорозі / мене тут може не знайти..." ("Мороз калину в камінь обернув…" [81; 39]), "бо їм відомо, а не вам, / куди ви рушили навпроти ночі, / і що ховає у своїх пустотах / покинутий ваш дім" ("На тему порожніх долонь" [81; 55]).
Навчившись у житті приймати все і все роздавати, Юрко Ґудзь описує повернення ліричного героя до себе як вимушену обставинами зовнішнього життя неможливість, недосяжну мрію: "Додому все ніяк не доберуся. / Отож і думаю – / моя періодична безпритульність / перетворилась в правило життя, – / І не лише мого: здається, / цілий світ ночує на вокзалі […] / ... А, може, справді, марна справа / у невлаштованому світі / влаштовувать своє життя? / Та скоро ранок... / Пожалілись – і далі помандруєм, / аж поки люди на землі / не віднайдуть свій спільний дім. / А біля них – і я зігріюсь... " ("Повернення" [81; 41]).
Парадоксально, але це повернення до себе не відбувається також наодинці з собою, бо тоді приходить самотність. Ліричний герой Юрка Ґудзя часто говорить про свою й чужу самотність: "Я так довго один. / Вже дощі / Білих вишень зламали скерцо. / На зелений жертовник весни / Покладу своє серце..." ("Я так довго один…" [81; 65]), "Збільшилось самоти, / Збавилось гордості..." ("Зустріч" [81; 19]), "Дівоча чистота. / Сумна, проста, / самотня, тиха." ("Я жінку знав…" [81; 43]), "Жінка в кімнаті плаче... / Тихо так плаче... щоб не сполохати / сюрчання коників і місячного звіра, / й давно вже не потрібну самоту…" ("Ніч – то величезний чорний метелик…" [81; 79]), також автор знаходить зовнішні символи самоти: "…прокинутись в безжалісній кімнаті, / де стіни – обеліски самоти…" ("Після немилосердної спеки" [81; 59]).
Кленовий лист у кількох текстах постає як розкрита долоня – образ відкритої долі природи, співмірної із життям людини: "Я видавав себе за хіроманта, / Щоб знов відчуть твої долоні. / Пророчив щедро радість і удачу, / А зараз тут стою, мовчу і плачу, – / Кленовий лист притих на підвіконні." [81; 46]. Цей образ співзвучний з іншим: "на чорному асфальті / кленові долоні / розкриті в небо…" [81; 71]. У вірші "Прогулянка" в мінливостях природних змін описана улюблена прогулянка автора (ходити босоніж по калюжах): "…чалапа квітень по калюжах…", "…весна давно ходила боса…" [81; 70].
У ліриці Юрка Ґудзя химерно переплетені філософські осяяння, любов до життя і заглиблення у світ Природи. В одній з поезій ліричний герой виражає нестерпне бажання стати лісовим деревом: "став би поряд зі своїми / братами по крові – зеленим дубом, / ясенем, високим кленом. Біля них / я вип'ю шклянку води і, заплющивши / очі, підніму обличчя до сонця – / шляхом фотосинтезу отримуючи все, заради чого / ми носимо ярмо на шиї" ("Молитва еМеНеСа…" [81; 38]).
Інтимна лірика в першій поетичній збірці представлена незначною кількістю віршів. Сприйняття жінки переважно є споглядальним, а не переживальним. Про ці враження споглядальника можна довідатися із самих перших рядків цих віршів: "Я тільки свідок красоти твоєї…" [81; 35], "Я жінку знав / З очима пійманого птаха…" [81; 43], "Жест її руки, коли вона поправляє волосся…" [81; 63], "Без тебе / Вже прожито майже рік..." [81; 44], "І смуток, як струмок…" [81; 44], "Я видавав себе за хіроманта…" [81; 46], "Той теплий вітер, та весна…" [81; 47], "Запах парфумів „Клема…" [81; 49], , а також у віршах "Жіночий портрет" [81; 61], "Літо" [81; 61]. У поезії "НАПРИПОЧАТКУ був вогонь…" дещо незвично звучить посеред усіх наведених вище переважно зорових вражень дотиковий образ: "торкаючись устами всіх початків" [81; 21]. Загалом, у ранній творчості Юрко Ґудзь або уникав теми кохання, або її вигадував, як у вірші:
Я жінку знав
З очима пійманого птаха.
В глибинах погляду —
Дівоча чистота.
Сумна, проста,
самотня, тиха.
Собі на лихо
Я жінку ту придумаю...
Собі? [81; 43]
У вірші "До ніг твоїх я падаю згори…" ліричний герой виражає перші в його житті сильні почуття: "До ніг твоїх я падаю згори, / Зазнавши вперше розкошій польоту…" [81; 60]. Поезію присвячено "М.М.". Окрім ініціалів "М.М.", зустрічаємо посвяту "В.Н.": "Сторінка закінчилась…" [81; 22]. Хто стоїть за цими ініціалами – не відомо.
Хоч поема "Барикади на хресті" була написана автором на початку нового тисячоліття, в першій збірці автора ми знаходимо чимало сталих словесних зворотів та образів цієї майбутньої поеми: "Вже треба йти..." ("Ніч перед стратою" [81; 56]), "…немов і не було…" ("НЕМОВ окраєць хліба" [81; 69]), "Ти запитуєш мене, / коли я закінчу картину" [81; 18] – цей вірш повністю увійшов до тексту поеми "Барикади на Хресті", так само, як вірш "Хвороба зору" (Хоми Брута) [81; 68].
Слова з вірша "Версія", що включений до обох збірок: "... а ще будете разом / у тихій пам'яті Бога" [81; 64], які так само звучать в оповіданні "Скажи нам про любов…", – стали епітафією на могилі письменника.
За словами В. Врублевського: "Вважаю, що "Маленький концерт для самотнього хронопа" – таки подія в літературному бутті. Хай не така яскрава, як хоті¬лося б, але однак помітна. Утім, не конче ж чекати від кожного дебюту чогось надзвичайного. Дебют – він і є дебют. Всього лиш, так би мовити, оприлюд¬нене зобов’язання віднині творити не тільки заради власного задоволення, а й дещо скласти на царину рідної культури. Надто ж коли є талант. Що ж до Юрка Ґудзя, то саме талант його анінайменших сумнівів не викликає” [18].
Підсумовуючи сказане, зауважу, що поява збірки "Postscriptum до мовчання" відіграла в долі автора помітну роль – про Юрка Ґудзя заговорили в діаспорі, в його особі бачили (уявляли) нову сучасну українську літературу. Збірка являє собою повне видання ранніх поетичних творів, хоча про неї донині ніхто з критиків і літературознавців ще не писав. На відміну від "Postscriptum до мовчання", "Маленький концерт для самотнього хронопа" має дві рецензії. Презентацію автор провів 15 лютого 1991 року в Києві.
ВИСНОВКИ
У цьому дослідженні нам вдалося значно розширити існуючі біографічні довідки про Юрка Ґудзя. Великою мірою цьому посприяло використання уривків з тексту роману "Не-ми", де наживо звучить голос самого письменника, розповідаючи не лише про зовнішні події власного життя, але й розкриваючи також не менш вагомі факти своєї внутрішньої біографії. Життєва й творча позиція письменника стала більш осяжною завдяки зібраним по різних виданнях чи почерпнутим з особистих розмов свідченням людей, котрі особисто добре знали Юрка Ґудзя, були його однодумцями чи приятелями: сестри Раїси, Олега Лишеги, Василя Трубая, Тетяни Пишнюк, Світлани Штатської, Володимира Даниленка, Василя Врублевського та ін.
Узагальнення та систематизація всіх відомих нам опублікованих і неопублікованих біографічних матеріалів, все ж, є неповною, оскільки в біографії Юрка Ґудзя й надалі лишається ряд "темних місць": роки і місце служби в армії, загадковий неопублікований "Дембельський альбом" (про який згадується в біографії автора), нез’ясовані події життя у 1998-1999 рр., загадка хвороби й так і нез’ясовані обставини смерті тощо.
У творчій еволюції письменника нам впали у вічі щонайменше три періоди:
• перший – це період дитинства й молодості, період призбирування життєвих вражень, формування творчої й особистісної позиції, нагромадження літературного (поки що переважно читацького) досвіду;
• другий період – називаємо його умовно "періодом самоусвідомлення таланту" – співпадає із першими художніми та науковими публікаціями в пресі та різноманітних літературних альманахах і журналах ("Вітрила-89", "Зустрічі-88", "Житній ринок", "Авжеж!", "Україна. Наука і культура"); до другого періоду, як його підсумок, відносимо вихід у світ двох перших збірок поета: "Postscriptum до мовчання" (Торонто, 1990), "Маленький концерт для самотнього хронопа" (Київ, 1991);
• третій період – це роки найактивнішої участі Юрка Ґудзя як поета, прозаїка, мистецтвознавця і літературного критика в літературно-мистецькому житті України, коли вийшли друком збірки "Боротьба з хворим янголом", "Замовляння невидимих крил", журнальна публікація в "Кур’єрі Кривбасу" романів "Не-ми" та "Ісихія", була написана поема "Барикади на Хресті".
Доля і творчість Юрка Ґудзя тісно переплетені між собою. Для автора було категоричним не відходити від праведності (правдивості) написання, єдності із сутністю природи (природного), як в людських стосунках, так і в творчості. Головна сила його творів полягає в реальності подій, де в основі лежать не епізоди з життя автора, а одкровення які приносять події: місце перебування (Немильня, Софіївка, Княжий Затон, Набережна під скелями), розмови із рідними та близькими людьми. Поезія чи проза, акварелі чи олія – усе складає єдину філософську концепцію макото та ісихазму. Автор не зраджує протягом всього свого життя своїм філософським цінностям, в межах яких продовжував здійснювати літературні експерименти. Усе нове, що вніс Юрко Ґудзь в літературу складає відтворення забутих в пам’яті народу символів-образів нашого повсякденного виживання, "на межі засинання без сновидінь?.." ("Не-ми").
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Андрейчик М. "Двох днів мені замало для Львова…" // Post Поступ. – №3, березень 2008. – С.16 (уривок зі статті)
2. Antologia del Premio Internazionale – Prometheus 1994.
3. Антологія світової літературно-критичної дмки ХХ ст.. / За ред. Марії Зубрицької. 2-е вид., доповнене. – Львів: Літопис, 2001. – 832 с.
4. Антологія української поезії ІІ половини ХХ сторіччя // Авт. передм. та упоряд. Текстів професор Ю.Ковалів. – К: Гранослов, 2001. – 432 с.
5. Баран Є. Післямова // Кур’єр Кривбасу. – №119-121, листопад-грудень 1999. – С.493-496.
6. Барт Ролан. Від твору до тексту (переклад Юрка Ґудзя) // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст../ За ред. Марії Зубрицької. 2-е вид., доповнене. – Львів: Літопис, 2001. – 832 с.
7. Брус Хома. Післямова // У кн.: Ґудзь Ю. Боротьба з хворим янголом. – К.: Голос громадянина, 1997. – 77 с. – Бібліотечка сучасної української поезії
8. Брут Хома. Той, що вартує ніч (пригодницький детектив з життя вампірів, зомбі, вовкулаків, пришельців з паралельного світу та співробітників КГБ) // Вільне слово. – №2-4, 6, січень-лютий 1991. – С.6
9. Васильченко М. Пам’яті Юрка Ґудзя // Вільне слово. – №28, 09 липень 2004.
10. Вербицька О. Живе слово Ю.Ґудзя // Правда Житомирщини. – №9, 2003.
11. Веремій О. Він любив малювати янголів і равликів… // Замок володарів, 4 липня 2008. – С.13
12. Вечеря на дванадцять персон: Житомирська прозова школа / Упоряд., передм., літ.ред. В.Даниленка. – К.: Генеза, 1997. – 544 с.
13. Власенко І. Радіопередача з нагоди 51-ої річниці з дня народження Юрка Ґудзя // Житомирське обласне радіо, липень 2007 р.
14. Врублевський В. Загадка смерті Юрка Ґудзя. Нещасний випадок чи вбивство? // Вільне слово, 6 березня 2002.
15. Врублевський В. Про нас… // Вільне слово, 2 квітня 2002.
16. Врублевський В. Таємниця, яку він забрав із собою… // Вільне слово. – №7, 18-23 лютого 2005.
17. Габор В. Це проза конструктивна... // Кур’єр Кривбасу. – №33. – 1995. – С.21
18. Галинич В. Метаморфози "Маленького Концерту..." // Авжеж! – №6, 1991. – С.52-55
19. Галинич В. Спочатку була… кома? // Авжеж! – №34-35, 1997. – С.38
20. Герант В. Згадай і… помовчи // Субота. – №9, 27 лютого 2003.
21. Герасимчук Л. Симфора для Христофора, або бунт почуттєвостi // Слово i час. – №2, 1996.
22. Грабовський В. Живе тепло [Юрію Ґудзю] // У кн.: Солов’їне серце. – Житомир: Полісся, 2005 (?), С.90.
23. Грабовський В. Торкаючись вустами всіх початків [Перша книжка поета-земляка] // Не хлібом єдиним. – №15, серпень 1991. – С.2
24. Грабовський В. Торкаючись вустами всіх початків // Творення легенди. Краєзнавчі нотатки. Видання друге, виправлене і доповнене. Житомир: "Полісся", 2008. – С.120-121.
25. Гусейнов Г. Переднє слово // Кур’єр Кривбасу. – №119-121, листопад-грудень 1999. – С.5-6.
26. Ґудзь Л. Творчість поєднав з долею // Лесин край. – №59, 31 липня 2004, С.4.
27. Ґудзь Р. Дев'ятий вал рожевого й оранжевого // Архів автора, 2008 р.
28. Ґудзь Ю. Барикади на Хресті // Ж.: "Мистецької гільдії "Nеабищо", липень 2004. – складень.
29. Ґудзь Ю. Без назви // Кур’єр Кривбасу. – №149, квітень 2002. – С.79 80
30. Ґудзь Ю. Боротьба з хворим янголом // К: Голос громадянина. – Бібліотечка сучасної Української поезії, 2007. – 80с.
31. Ґудзь Ю. Брати // Наука і культура. Україна: Щорічник / редкол: О.Сергієнко (головн.дед) та ін. – К.: Т-во „Знання”, 1966 – Вип.23 – 1989 – 576 с.: іл. – С.110-121
32. Ґудзь Ю. Афганець. Оповідання // До світла (Християнський часопис українців в Італії "Verso la Luce"). – №7, липень-серпень 2004. – С.54 55.
33. Ґудзь Ю. Анабасис Євгена Концевича // Житомир: Світло спілкування
34. Ґудзь Ю. Антропологія як спроба приборкання війни? (стаття)
35. Ґудзь Ю. Біля вуха завірюха, а у вусі – ярмарок... (Тези до конференції Асоціяції “Нова література”) // Українські проблеми. – №2, 1994. – С.46-49.
36. Ґудзь Ю. Великий міст і розірваний простір (уроки поезії і прози Олега Лишеги) // http://www.ji.lviv.ua/n4texts/hudz.htm
37. Ґудзь Ю. Вірші: "1990-й", "…посеред зими в обласному універмазі…", "Повернення. Спроба перша", "Тьмяне дзеркало", "Колискова", "…Та як стемніє…", "Голос і колір", "Спогад про чистий четвер", "Повернення в Лучин", "На межах", "Пошуки сховища", "Вдома" // Десять українських поетів / Десять українських прозаїків. – Упорядкування, передмова, бібліографія, літературне редагування В’ячеслава Медведя. – Київ: Роккадр, 1995. – С.32-44.
38. Ґудзь Ю. Вірші: "Зимовий ранок…", "Пасу з дідом череду…", "Я жінку знав з очима пійманого птаха…", "Жіночий портрет", "Застане ніч в дорозі…", "З глибокої криниці…" // Вітрила-86. – К., 1986. – С.10-11.
39. Ґудзь Ю. Вірші: "На спомин зимових свят", "Ось продавець різноколірних квітів з паперу", "На межах", "Логомахія", "кімната самоти…", "вечірні дерева…", "Пошуки сховища" // Косень’93, Ж.: Сі-еН-еС, 1993. – С.19.
40. Ґудзь Ю. Вірші: "На східцях, біля входу в зиму…", "Зустріч", "Позаростали Києва горби…" // К.: Поезія-91. – Випуск 1. – С.61-62.
41. Ґудзь Ю. Вірші: "Жест її руки, коли вона поправляє волосся…", "…та як стемніє…", "Ми пробивались до Софії…", "На світі нема випадкової долі…", "До ніг твоїх я падаю згори…", "І смуток, як струмок…", "Повернення" // Житомир: Авжеж! – №2, лютий 1992. – С.32-35.
42. Ґудзь Ю. Втеча в зимовий Єгипет // Кур’єр Кривбасу. – №93-94, січень 1998. – С.156-158.
43. Ґудзь Ю. "Втеча в зимовий Єгипет" (до роковин смерті Й. Бродського) // Art Line. – №2, 1997. – С.51.
44. Ґудзь Ю. Втікачі з пірамід художниці візіонерки з Волині // Art Line. – №3, 1997. – С.30.
45. Ґудзь Ю. Гнізда небесного вирію // Art Line. – №3, 1998. – С.50-51.
46. Ґудзь Ю. Замість вступного слова [Передмова до збірки Марії Рудак] // Архів автора
47. Ґудзь Ю. Замовляння невидимих крил. – Тернопіль: Джура, 2001. – 160с.
48. Ґудзь Ю. Замовляння невидимих крил. Оповідання // Літературна Україна, 8 травня 2002. – С.4.
49. Ґудзь Ю. "Здорова й повноцінна особистість не може прагнути до тотальної влади над іншими" [Інтерв’ю провела Оксана Демінцева] // Вільне слово. – №9, 20 лютого 2002. – С.4.
50. Ґудзь Ю. Зупинка в пустелі в Різдвяний вечір. (Кілька думок про поезію Йосифа Бродського) // Вільне слово. – № 1, 1991. – С.6
51. Ґудзь Ю. Ісихія. Книга щастя // Кур’єр Кривбасу. – №123, лютий 2000. – С.7-22.
52. Ґудзь Ю. Ісихія. Книга щастя // Кур’єр Кривбасу. – №133, грудень 2000. – С.51-74.
53. Ґудзь Ю. Ісихія. Книга щастя // Кур’єр Кривбасу. – №139, червень 2001. – С.3 30.
54. Ґудзь Ю. Ісихія (фрагменти з роману) // Кур’єр Кривбасу. – №129, серпень 2000. – С.10-23.
55. Ґудзь Ю. Колесо життя // Василь Маринич. Колесо смерті. – Моя история. Рубрика: Свідчення надвечірні, 29 апреля 1998. – С.9.
56. Ґудзь Ю. Краплини світла Світлани Штатської [передмова] // У кн.: Світлана Штатська. А сосни шумлять. – Полісся, 2004. – 148с. – С.3-4.
57. Ґудзь Ю. Листи // Сорока П. Перед незримим вівтарем. Денники 2007 року. – Тернопіль: "СорокА", 2008. – 188-226 с.
58. Ґудзь Ю. Лист до сестри Раїси, 5 лютого 2002 р. // Архів автора
59. Ґудзь Ю. Маленький концерт для самотнього хронопа // Київ: Молодь, 1991
60. Ґудзь Ю. Навпроти снігу. Із циклу "Сіленціографія" // Кур’єр Кривбасу. – №87-90, жовтень-листопад 1997. – С.198-203.
61. Ґудзь Ю. Наприпочатку ста літ самотности // Світо-вид. – №3, липень-вересень 1995. – С.61-65
62. Ґудзь Ю. Нема нікого [підбірка віршів Чорнобилю] // Авжеж!, травень 1990. – С.1-2.
63. Ґудзь Ю. Не-ми. Книга видінь і щезнень // Кур’єр Кривбасу. – №102, червень 1998. – С.20-56.
64. Ґудзь Ю. Не-ми. Книга видінь і щезнень // Кур’єр Кривбасу. – №103, липень 1998. – С.8-54.
65. Ґудзь Ю. Не-ми. Підручники іншої мови // Кур’єр Кривбасу. – №119-121, листопад-грудень 1999. – С.363-371.
66. Ґудзь Ю. Не-ми. (З книжки видінь і повернень) // Косень’94-98. – Ж.: АСА, 1999. – С.33-40.
67. Ґудзь Ю. Новели: "Ab ovo…", "В садах осінніх насолоджень", "Йоля, або Реєстрик евентуальної діалогіки", "Віта Поштова", "Сорочка без тіла – біла" // Сучасність, 10 жовтня 1994. – С.11-33.
68. Ґудзь Ю. Пам’ять: збільшення і впізнавання (стаття) //
69. Ґудзь Ю. Пентагон Анатолія Сірика // Слово і час. 1994. №3. – С.85 87.
70. Ґудзь Ю. Прокиньтесь, мешканці штанів! Романи Леоніда Кононовича в контексті вкраїнської реконкісти // Кур’єр Кривбасу. – №136, березень 2001. – С.176-178.
71. Ґудзь Ю. Птахи і динозаври [Інтерв’ю провела Марина Щирська] // Місто. – №45, 4 листопада 1999 року.
72. Ґудзь Ю. Птахи і динозаври [Інтерв’ю провела Марина Щирська] // Кур’єр Кривбасу. – №123, лютий 2000. – С.3-7.
73. Ґудзь Ю. Рай і вирій розіпнутих крил. Слідами втраченого ритуалу і знищеної книги [Рецензія на кн. Ніли Зборовської "Моя Леся Українка"] // Кур’єр Кривбасу. – №143, жовтень 2001, С.206-209
74. Ґудзь Ю. Різдво самотніх (поетика і апофатика Юрія Тарнавського) // Кур’єр Кривбасу. – №71-72, лютий 1997. – С.88-91.
75. Ґудзь Ю. "Світло на хуторі Куряча Сліпоть" [відгук на книгу Олександра Кулеша "На хуторі Курина Сліпота"] // Орієнтир 6+1. – №12, 23 березня 2000 р. – С.2.
76. Ґудзь Ю. Скажи нам про любов… (оповідання) // Дніпро. – №4-6, 1993. – С.127-136.
77. Ґудзь Ю. Сорочка без тіла – біла (повість) // Дзвін. – №10, жовтень 1994. – С.87-98
78. Ґудзь Ю. “Сопигора” Богдана Бастюка (стаття)
79. Ґудзь Ю. Утаємничення в картинах Юрія Камишного // Житомир: Світло спілкування
80. Ґудзь Ю. "Чорно-біла температура" // Незалежний культурологічний часопис «Ї». – Зміст: http://www.ji.lviv.ua/n4texts/n4.htm
81. Ґудзь Ю. Postscriptum до мовчання // Торонто, Канада: Бескид. – №1, 1990. – 88 с.
82. Ґудзь Ю. P.S. – напри початку ста літ самотности. Фрагменти виступу на конференції "Шістдесятництво як явище, його суспільно-естетична природа, витоки і наслідки" // Кур’єр Кривбасу. – №83-84, серпень 1997. – С.139-143.
83. Даниленко В. Останній мандрівний дяк української літератури // Кур’єр Кривбасу, липень 2005.
84. Даниленко В. Янгол блакитного блюзу (іронічний репортаж) // Комсомольська зірка, 23 червня 1990. – С.6.
85. Демінцева О. "Здорова й повноцінна особистість не може прагнути до тотальної влади над іншими" // Вільне слово. – №9, 20 лютого 2002 р.
86. Зборовська Н. Завершення епохи або українська літературна ситуація кінця 1980-90 рр. // Кур’єр Кривбасу. – №61-64, 1996. – С.76-83.
87. Зборовська Н. Заради короткої миті свободи слова. Сторінками сучасної авангадрової прози [уривки] // Літературна Україна, 11 лютого 1993. – С.5
88. Зборовська Н. Неадекватне прочитання [Про фальсифікацію образу Юрка Ґудзя в книжці Володимира Даниленка "Лісоруб у пустелі"] // Літературна Україна, 23 жовтня 2008. – С.5
89. Зборовська Н. Юрко Ґудзь як істинна українська метафізична харизма // www.zborovska.name
90. Исихазм. Материал из Википедии – свободной энциклопедии // http://ru.wikipedia.org/wiki/Исихазм
91. Івченко Г. Пророчий пензель митця // Вільне слово. – №33, 21 серпня 2002. – С.5.
92. Кавун В. Зламаний янгол // Мовчання... [Вірші присвячені Ю. Ґудзю]. Самвидав ЖОО Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS" (складень), 2002
93. Кавун О. Барикади слова і думки // Голос України, 23 липня 2004.
94. Камишний Юрій Костянтинович. Живопис: Каталог // Микола Маричевський (ред.-упряд.), Юрко Ґудзь (передм.). – Л. : ПТВФ "Афіша", 2002. – 20с. (Перевірити!)
95. Карагедова О. Ми пам’ятаємо. Штрихи до художньої біографії Юрія Ґудзя // Світло спілкування. – Житомир, 2007.
96. Карагедова О. Сонет // Мовчання... [Вірші присвячені Ю. Ґудзю]. Самвидав ЖОО Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS" (складень), 2002
97. Карегедова О. Нам залишилось тільки пам’ятати... // Місто. – №8, 22 лютого 2007.
98. Концевич Є. Земляку про земляка // Тутешня кава. – Ж., 2000. – С.161-169.
99. Концевич Є. Мить останньої зустрічі... [Спогад про Юрка Ґудзя] // Архів автора, 2007.
100. Концевич Є. Тутешня кава. // Косень. – №1, 1999. – С.42-45.
101. Концевич Євген. Післямова // У кн.: Ґудзь Ю. Замовляння невидимих крил. – Тернопіль: Джура, 2001. – 160с. – Українська Реконкіста.
102. Кочурівський Р. Зловив, як муху [пародія на Ю.Ґудзя] // Березіль. – №5-6, 1996. – С. 188
103. Красуцька І. До осягів поетичного слова Юрка Ґудзя. У Житомирі відбувся фестиваль молодих поетів "Клекотень осені – 2008" // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2008. – № 10. – С.119-121.
104. Кучеренко В. Хто з них напише "Повість наших літ"? // Житомирщина, 15 вересня 2001.
105. Левченко О. Глеки споминів // Архів автора, 2008.
106. Левченко О. Юрко, тебе 22.02.2002 ховали! // Мовчання... [Вірші присвячені Ю. Ґудзю]. Самвидав ЖОО Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS" (складень), 2002
107. Лисенко Л. Пам’яті Юрка Ґудзя // Література плюс. – № 1 (44), 2003.
108. Літописець. Теоретична конференція "Україна чи небуття" та концепція "Нової літератури" // Українські проблеми. – №2, 1994. – С.42
109. Логвиненко О. Білого птаха тихоліт // Літературна Україна, 11 вересня 1997.
110. Люди "Слова". Мене відстріляли // Слово. – №1, 2006. – С.1
111. Макото. EncBook.ru – словари и энциклопедии // http://encbook.ru/content246840/
112. Малин Г. "Пролетів янгол над селом" // Житомирщина, 22 липня 2008
113. Малин Г. "Там дивно, там тихо, там гарно..." // Житомирщина, 26 липня 2005.
114. Малин Г. Пам’ять про поета з глибинки // Житомирщина, 21 липня 2007, С. 7.
115. Міжигурська Н. Барикади на Хресті // Інтерес. – №26, липень 2004.
116. Могила В. Свіча горіла. Юрію Ґудзю // Гострі кути. – Житомир: Бібліотека Мистецької ґільдії "Nеабищо", вип. 27, 2007.– С.59, 61
117. На земний жертовник весни покладу своє серце… [підбірка віршів Ю.Ґудзю: Эпитафия крыльям – Сергей Шип; Юркові – Тетяна Пишнюк; Пам’яті Юрія Ґудзя – Ольга Карагедова; І небо над Немильнею пречисте... – Михайло Лєцкін] //Орієнтир 6+1. – №16, 28 березня 2002 р.
118. Незабутий, але непрочитаний // Літературна Україна. – №12, 27 березня 2008. – С.2.
119. Некролог. Юрко Ґудзь // Літературна Україна, 7 березня 2002.
120. Несподівано, раптово, трагічно // Українське слово. – №10, 7-13 березня 2002. – С.15.
121. Несподівано, раптово, трагічно // Літературна Україна. – №10, 14 березня 2002. – С.4.
122. Останні новини ІАТР. 2102.2003 // http://www.iatp.org.ua/_zhy/news2003_ukr.html
123. Павлінчук Т. Юрко Ґудзь // Українська мова й літературва в сер.шк., гімназіях. – №1. – 2003. – С.72.
124. Пишнюк Т. Ті, кого любимо, не вмирають... // Архів автора, 2008.
125. Радзивілл І. Name. ...Самітня постать… // Мовчання... [Вірші присвячені Ю. Ґудзю]. Самвидав ЖОО Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS" (складень), 2002.
126. Радчук В. "Замовляння невидимих крил" // Панорама, №7, 27 лютого 2003. – С.2.
127. Редчиць І. У царстві світла. Вінок сонетів // Житомир: САМІР, 2003.
128. Різниченко О. Модус мовчання // Сучасність, 4 квітня 1998. – С.145 148
129. Рудак М. Загублена душа… // Мовчання... [Вірші присвячені Ю. Ґудзю]. Самвидав ЖОО Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS" (складень), 2002
130. Рудак М. Не гасла свічка // Житомирщина. – 11 липня 2006. – С. 8.
131. Рудак М. Підбірка віршів: Безсоння..., Ю. Ґудзю.
132. Рудак М. Спогади про Юрка Ґудзя // Архів автора, 2008.
133. Руссу Г. Молитва. Не втрачай надію. Світлій пам’яті поета, письменника, палкого патріота україни, щирого друга – Юрка Ґудзя – присвячую. Сяйво невидимих крил. На припочатку було слово… // Мовчання... [Вірші присвячені Ю. Ґудзю]. Самвидав ЖОО СТМУ "Liga ArtiS" (складень), 2002
134. Руссу Г. Пам’ять вічності // Мовчання... [Вірші присвячені Ю. Ґудзю]. Самвидав ЖОО Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS" (складень), 2002
135. Савенець А. Українська літературна школа ХХ століття: міфи й маніпуляції // http://www.ekpu.lublin.pl/centrum/archivdoc/savenets_litshkola.html
136. Сидоренко М. Відійшовши зі снігом // Місто. – №7, 13 лютого 2003.
137. Сидор-Гібелінда О. "Не-ми": розмови про тишу // Кур’єр Кривбасу. – №102, червень 1998. – С. 16-19.
138. Сидоржевський М. "Цього листа я згодом допишу…" [Роковини смерті Юрка Ґудзя відзначено в Житомирі]. // Літ. Україна, 1 березня 2007. – С.7.
139. Сидоржевський М. "Цього листа я згодом допишу…" [Роковини смерті Юрка Ґудзя відзначено в Житомирі]. // Туга за свободою, 2007. – С. 250-251.
140. Сірик А. Під вільним Немильнянським небом // Архів автора, 2008
141. Січеслав, №1 (15) січень – березень 2008 р. або http://www.sicheslav.porogy.org/2008/15/criticism/
142. Скаліцкі М. Спроба сіленціології (Юрко Ґудзь) // Кур’єр Кривбасу. – №97-98, березень 1998. – С.153-155.
143. Слово видавця. // Ґудзь Ю. Postscriptum до мовчання. – Торонто: Бескид, 1990. – С.5.
144. Сопронюк О. "Дорога мусить жити після нас" // Архів автара, 2008. Також (скорочений варіант статті): Сопронюк О. "Дорога мусить жити після нас" // Україна молода, 1 серпня 2008.
145. Сопронюк О. Мене відстріляли // Літературна Україна, 9 червень 2005.
146. Сорока П. Денники 2004-2005 років. – Тернопіль: СорокА, 2006. – С.184.
147. Сорока П. Денники 2004-2005 років. – Тернопіль: СорокА, 2006. – С.293.
148. Сорока П. Денники 2004-2005 років. – Тернопіль: СорокА, 2006. – С.299 300.
149. Сорока П. Денники 2004-2005 років. – Тернопіль: СорокА, 2006. – С.326.
150. Сорока П. Денники 2004-2005 років. – Тернопіль: СорокА, 2006. – С.334.
151. Сорока П. Денники 2004-2005 років. – Тернопіль: СорокА, 2006. – С.344.
152. Сорока П. Денники 2004-2005 років. – Тернопіль: СорокА, 2006. – С.48.
153. Сорока П. Мудрість доброти. Нотатки на берегах щоденників Олеся Гончара (уривок) // Січеслав, №1 (15) січень – березень 2008 р. або http://www.sicheslav.porogy.org/2008/15/criticism/
154. Сорока П. Приборкання намальованого вітру. Літературний денник // Київ. – №6, 2004. – С.131 147.
155. Стронґовський І. Ілля Cтронґовський interviewmailizowanyj [уривок з інтерв’ю] // Український інформаційний портал "Точка літературного кипіння" http://www.tochka.org.ua/view.php?uid»&view»text&id»899
156. Тетянич Юрій. Великий міст і розірваний простір (уроки поезії і прози Олега Лишеги) // Авжеж! – №3, березень 1991. – С.50-54.
157. Тетянич Юрій. Крила і Кольори. Про творчість Надії Миколайчук // Авжеж! – №7, 1991. – С.20-23.
158. Тетянич Юрій. (Про творчість Надії Миколайчук, Людмили Миколайчук (Бигич)) // Україна. – №38, грудень 1992 року. – С.12 13.
159. Устинов А. Г. Японская естетика // www.rosdesign.com/design_ materials3/yapan.htm
160. Халімончук М. Жменька бісеру // Архів автора.
161. Хоменко О. Десять років довкола озера // (Інтернет-видання "Зміна", 2 червня 2004 р.) http://dyskurs.narod.ru/Homenko.htm
162. Цимбалюк Г. Ми-не?.. // Світло спілкування. – Ж.: ЖОГОЛІ, листопад 2005. – С.18.
163. Цимбалюк Г. Фатум // Світло спілкування. – Ж.: ЖОГОЛІ, 2005. – С.17.
164. Чайка В. Література рідного краю. Ми довго будем пам’я¬тати і вам забути не дамо. (Дослідження оповідання Юрка Ґудзя "Афганець") // Вивчаємо українську мову та літературу. – №17-18, червень 2006. – С.69-76.
165. Чеброва Т. E-mail до засновника сайту www.goodz.iatp.org.ua
166. Череватенко Л. Вітрило піднято! [Передмова до оповідання "Скажи нам про любов…". Дебют прозаїка Ю.Ґудзя] // Дніпро. – №4-6, 1993. – С.126
167. Черевко С. Радіопередача "Потреба у правді" (стенограма) // Житомирське радіо, 2003. // http://www.tochka.org.ua/view.php?uid»&view»text&id»892
168. Шевченко І. Треба взятися всім разом – толокою // Житомирщина, 25 вересня 2008 року
169. Шевчук А.М. [Рубрика: Поетичний простір. Юрко Ґудзь] // Артанія, 2006. – С.7.
170. Шеремета Г. Крило янгола з автографом Юрка Ґудзя привезли житомирські поети у гості до Будинку письменників // Літ. Україна, 2004.
171. Я.М. Осиротіла муза // Мовчання... [Вірші присвячені Ю. Ґудзю]. Самвидав ЖОО Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS" (складень), 2002
172. Янушевич М. Зустрінемось на "Барикадах" // Житомирщина. – №77, 17 липня 2004.
173. Focus on the Arts: “Silver Threads” presented at Ukreinian Institute // The Ukrainian Weekly. – №49. – Sunday, December 5, 1993. – C.12 або http://www.ukrweekly.com/
174. Yara Arts Group holds ninth theater workshop at Harvard Summer School // The Ukrainian Weekly. – №36. – Sunday, September 8, 1996. – C.12 або http://www.ukrweekly.com/
175. Deteline New York: The news from A to Z // The Ukrainian Weekly. – №11. – Sunday, march 14, 1999. – C.10 або http://www.ukrweekly.com/
176. Premio Internazionale Centro Giovani e Poesia Triuggio // www.literary.it/premi/dati/centro_giovani_e_poesia/centro_giovani_e_poesia.html
177. Ukraina Irredenta. 13+2 // http://www.ji.lviv.ua/ji-library/ukr-irr/ukr-irr-text.htm
Братство Юрка Ґудзя – це не лише конкретні прізвища, за якими стоять відомі люди, що не тільки через літературу та мистецтво причетні до Юрка - це всі ті, хто не забуває і зберігає, примножує та різнобічно культивує пам’ять про нього. Керівник блоґу: Олег Левченко oleg_levchenko@ukr.net
- Поетичне братство Юрка Ґудзя
- Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).
Немає коментарів:
Дописати коментар