Володимир Студінський, м. Малин
(спеціально для «Соборної площі»)
Межа Юрка Ґудзя
Його не можна вважати стопроцентним
малинчанином, але разом з тим Малин у житті одного з найталановитіших
українських письменників кінця ХХ – початку ХХІ століття Юрка Ґудзя відіграв
певну роль. Він деякий час вчився у Малинському лісотехнікумі, потім часто
приїжджав сюди в справах. Можливо наше місто й стало тою відправною точкою, з
якої пролягла його дорога в літературу…
«В
шістнадцять років, на Різдво
я
добирався до свого села
І
мерз на нічних вокзалах
Києва,
Малина й Звягля.
Згорнувшись
в бублик,
На
дерев'яній лаві
від
холоду не міг заснути,
а
крізь важку дрімоту
вчувався
безнадійний запах
гарячих
дерунів...»
У кожної людини є своя Межа. І не лише як пограниччя
чи лінія, що ділить території або світи, а й як вузька цілинна смужка між
полями Життя та Всесвітом, що водночас є тою польовою стежкою власного життя чи
його шляхом… Кожен з нас живе на межі чогось і має свою межу-територію земного
буття, де працює і вирощує врожай власних зусиль і намагань, де шукає і
влаштовує себе у часопросторі.
«Додому
все ніяк не доберуся.
Отож
і думаю —
моя
періодична безпритульність
перетворилась
в правило життя, —
І не
лише мого: здається,
цілий
світ ночує на вокзалі
І
біля втомленого діда
дрімає
чорний пес.
...
А, може, справді, марна справа
у
невлаштованому світі
влаштовувать
своє життя?
Та
скоро ранок...
Пожалілись
— і далі помандруєм,
аж
поки люди на землі
не
віднайдуть свій спільний дім.
А
біля них — і я зігріюсь...»
Юрко народився на Звягельщині – благодатній землі, що
дала світові Лесю Українку. Можливо, у своєму рідному Немильнянському лісі він
у дитинстві розмовляв з Мавкою чи грав на сопілці разом із Лукашем, або ж
купався в молочних хвилях Случі разом із русалками… Хто зна?!. Та його любов до
природи, до лісу зокрема, була якоюсь особливою.
Із щоденникових записів (мова оригіналу збережена):
«7/IX-83. Севастополь.
С этой высоты лес был как пышная пятнистая пена, как огромная, на весь мир,
рыхлая губка, как животное, которое затаилось когда-то в ожидании, а потом
заснуло и проросло грубым мохом. Как бесформенная маска, скрывающая лицо,
которого еще никто не видел… Вот я очень давно думал о лесе, спорил о нем,
видел его в своих снах, но я даже не подозревал, что он существует в
действительности…»
Тому й не дивно, що після закінчення восьмого класу в
рідному селі Немильні Юрко Ґудзь вступає до Малинського лісотехнікуму. Саме ліс
для нього був певним простором мандрів, уяви, пошуків та романтики.
«У
темряву осіннього притулку,
в порожню
хату біля лісу
я
повернувся знов.
Під
стріхою знайшовши ключ,
повільно
двері відімкнув.
Аж
відсахнувсь —
дві
чорні тіні кинулись до мене,
холодний
помах крил
ударив
різко по обличчю...
Я
довго-довго тут не був,
чиясь
душа чекала тут на мене...»
Або ж рядки із іншої поезії:
«Очі
згубились
в
чорному лісі,
Місяць
скотився
з
небес.
Шурхоти,
шерехи,
в
листі,
Осінь
стомилась,
як
пес,
і
прилягла...»
Та найулюбленішою порою року Юрка Ґудзя, який
народився в зеніті літа і на межі півріч – 1 липня 1956 року, була… зима. У
книзі «Замовляння невидимих крил» він пише: «На
першій сторінці округлим дитячим почерком виведено єдину фразу: "Зима —
наймилосердніша пора року..." Далі — нема нічого, лише чисті, ще
незаповнені сторінки білого завіконного поля... Я знову заплющую очі: ще мить і на
внутрішній поверхні моїх повік з'являться невидимі на папері знаки: гієрогліфи,
літери, незнайомі слова... Я мушу встигнути їх прочитати... Бо ж кожна зима —
то відлік нового часу, що починається і завершується теплим дотиком Твоїх
долонь...»
Зима як чистий аркуш паперу на якому починає писатись
новий текст часопростору і життя.
«Удвох з великою зимою
Живем
в безмовності.
Нема
думок, ні почуттів.
Одне
бажання: стати полем,
Прикритись
снігом до весни».
І не виключено, що саме зимового ранку 1972 року (а
зима того разу була сніжною) Юрко вирішив розпочати писати новий текст свого
життя: залишити навчання у Малині і вступити до Київського
геологорозвідувального технікуму. Манили мандри не лише у просторі, а й в часі…
Саме геологія здавалась тою наукою, яка розкривала таємниці минулого життя у
Всесвіті. Та було ще одне захоплення – історія. В дитинстві він мріяв стати
вчителем і викладати, як і його мама, в школі саме цей предмет. Тому, вже після
строкової служби в лавах радянської армії, куди Юрко був призваний після
закінчення геологорозвідувального технікуму, він вступив на історичний
факультет Київського педагогічного інституту. Вивчення історії давало йому
відчуття зв’язку Часу і бути на Межі великого поля історії. Якось у своєму
щоденнику він занотував: «600 років тому
на полі Куликовім, біля Дону і Непрядви вирішувалась і моя з вами доля».
Саме розірваність часопростору на Межі і здавалось
Юркові чи не найбільшим випробуванням, бо «…боляче
жити на світі, в якому розірвано єдиний час існування, й людина мусить
страждати окремо в минулому, майбутньому, нині...».
Тому прагнення з’єднати ці три виміри були чи не головним завданням Юрка. Проте,
страждань і болю від цього прагнення не меншало. Відповіді на одні питання
породжували інші, що вимагало дальшого і глибшого обробітку своєї Межі та
подолання шляху до пізнання. І як сказано у «Біблії»: «Бо при многості мудрості
множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!...».
Часом здається, що ця біль веде до Бога, до Істини…
Дорога, що лежить на Межі Любові… Адже Бог і
є Істиною та Любов’ю…
«Спочатку
Бог зліпив жінку,
а
потім чоловіка.
Вони
глянули одне на одного
і
засміялись. Згодом
їх
відіслали в світ.
Тисячоліття
відгули,
всі
розійшлись,
лише
слова зостались:
... а
ще будете разом
у
тихій пам'яті Бога».
У пам’яті Бога залишаємось ми всі, але не кожен
залишається пам’яттю, що є Межею. В одних вона закінчується з фізичною смертю,
а в інших вона розпочинає лише своє продовження в Духовності. У пролозі до
однієї із своїх книг Юрко Ґудзь написав: «На
паперті зруйнованої церкви я побачив сиву згорблену жінку. Вона підвела голову
й повільно перехрестила мене рукою, схожою на чорний корінь мандрагори.
Розгублений не знав що їй відповісти, якими саме словами і що покласти в
порожні долоні. Жінка уважно дивилася крізь мене. Раптом я щось пригадав, і
дивуючись самому собі, заплакав. Жінка десь щезла, розтанула в темряві. Розмова
тільки починалася, поряд з мовчанням про невимовне — наші слова лиш postscriptum. Все ще можливо. Світ не
завершено».
…Він пішов із життя якось несподівано швидко і
дико несправедливо на Межі часового балансу – 20.02.2002… Пішов так, аби
залишатись постійно тут серед Людей, на Землі та в «тихій пам’яті Бога»…
Володимир Студінський. Межа Юрка Ґудзя // Соборна площа, 19 квітня 2013. - С.1,9
Немає коментарів:
Дописати коментар