Українська літературна газета, №4 (218), 2018. Юрко Ґудзь "Барикади на Хресті" (уривок з поеми). Володимир Студінський "Межа Юрка Ґудзя" (СТАТТЯ)

Володимир Студінський. Сторінками щоденникових записів Юрка Ґудзя: Україна та українська нація

Щоденникові записи Юрка Ґудзя часто переплітаються із текстовими роздумами-пошуками, які є в його опублікованих прозових та поетичних творах. Тому неможливо відірвати тексти одні від інших і виокремити їх за своїм призначенням. Щоденникові теми доповнюють літературні тексти і навпаки. Однією з важливих тем, що постійно розглядаються Юрком Ґудзем є пошук України у світовому Просторі та розвиток нації в Часі…

Зокрема, у вірші «Видіння», який написаний в Гуляй-Полі 27 липня 1987 року, він зазначає:

В безмежжі полинного степу
горить, дотліває остання сторінка
тисячолітньої занедбаної книги.
Ще можна прочитати
єдине незгоріле слово: Україна –
в безмежжі полинного степу.

( Ґудзь Ю. POSTSCRIPTUM до мовчання.
– Торонто: Бескид, 1990. – С. 22).

Саме так – «тисячолітня занедбана книга»… Книга, яку потрібно взяти до рук, відродити текст і передати її майбутнім поколінням, які зобов’язані продовжувати писати текст своєї країни і нації у світовому часопросторі. Майбутнє України та її народу твориться саме в реальному часі сучасності. І саме сучасність визначає, якою бути Україні в майбутньому.

«27.VII.97. Мить переживання теперішнього часу – в своїй повноті й цілісності – звільняє свідомість від поневолення минулим і майбутнім…»

З одного боку, така теза є абсолютно зрозумілою, оскільки всі ми живемо саме в реальному сучасному часі й просторі, а з іншого – дискусійною. Адже не може народ жити сучасним без минулого і з поглядом у майбутнє. І разом з тим, від сучасного переживання кожного індивіда зокрема, і нації в цілому залежить, яким буде майбутнє та яким буде ставлення до свого минулого, що й визначає, зрештою, сьогодення та майбутнє.

«24.V.98. Про смисл-сенс існування країни У… В чому він? Свій власний чи уніфікований «європейський»? В чому її призначення й місце у Всесвітній історії? Проблеми нації, що гине на очах у всього цивілізованого світу.
Втрачається духовне осмислення свого місця в світі. Нація, що так роз’єднана мовою, конфесійно, політично, економічно. Нація землеробів, а не лише землеробів…
Нація з опертям на традиційні вартості, – як величина самодостатня в сучасних умовах так чи інакше стає в конфронтацію з т.з. «цивілізованим світом».
Нації – один із рівнів ієрархії християнського космосу.
Ідеал західної ліберальної демократії – людство, розпилене, розпорошене («квантоване») на окремі, нічим одне з одним не пов’язані.
Історія – Віра – Традиції – та утроба, лоно, з якого народжується, виношується майбутнє народу.
30 партій – це ж божевілля… парламент – як результат цієї суспільної звихнутості…
Ми є не лише європейська, ми, в першу чергу, слов’янська країна…
– майбутнє колонії, придатка дешевої сировини й дешевої раб. сили
– місце у Верх. Раді – має свою вартість – його просто-напросто можна купити…
«Вестернізувати», перетворити народ у «велику машину» – тоді роби з ним що хочеш…
Що таке «воля народу»?...»

Здається, що забагато запитань без відповідей… Але ж, питання щодо формування молодої, слабкої невизначеної держави-нації, що тільки вийшла з лона величезної імперії цілком актуальні і визначені динамікою росту. Тому, можливо, головним у волі народу є його голос…

«25-26.VIII.93. Нічого крім голосу – голос – тіло твоєї душі.»

Втрата голосу може призвести до втрати душі. Якщо ж не постійно, то варто час від часу нагадувати своїм голосом, що справжнім господарем на власній землі є народ, якого «правди сила, ніким звойована ще не була… яка біда, яка чума косила, а сила знову розцвіла». Можливо, у реальному просторі та часі цей народ і являє собою безлику масу, проте за нею ховається окремий індивід, індивідуальність, людина в душі якої перебуває той національний Всесвіт, який і визначає особистість…

«31.VIII.98. Між особистістю й державою ліберального типу немає простору емоційного контакту… співпадіння загальної та особистої долі…»

І тому варто замислитись над питанням розірваності доль (особистих та загальної) в історичному просторі, коли пам’ять одних не співпадає з пам’яттю офіційною, визнаною державою чи якимись іншими потужними суспільними інституціями. Нація формується у своїй історії, якою б важкою і трагічною вона не була… Саме в минулому нація знаходить відповіді на злободенні питання і прагне уникнути нових катаклізмів у майбутньому.

«23.VIII.96. Нація в ситуації антропологічної катастрофи».

Важко проходити шлях відродження, а то й навіть нового народження у свідомості нації, яка піддавалась утискам і була приречена на вимирання як фізичне, так і духовне. Лише завдяки неймовірним зусиллям і несподіваним поворотам долі нація виживала і продовжувала свій шлях у часопросторі.

Із книги Юрка Ґудзя «Замовляння невидимих крил»:

«Влітку сорок першого більше чотирьох мільйонів червоноармійців потрапили в полон... Армія вермахту, рвалася до Москви... Німці не знали, що робити з такою кількістю полонених... Їх закривали у величезні кошари, виставляли охорону й чекали, коли ті перемруть з голоду... В серпні того ж року Андрій Мельник, один з чільних провідників ОУН, зустрівся з фон Браухічем, – головнокомандуючим вермахту – німецькими сухопутними силами, лужицьким сербом за походженням... Зустрівся і сказав щось приблизно таке: «Яка і кому буде користь від того, що стільки українців, селянських дітей і батьків простягнуть ноги з голоду’хи?.. Хай краще йдуть в село й вирощують хліб – для себе й для рейху...» Фон Браухічу такі резони видалися переконливими... Й він тоді ж наказав: з усіх концтаборів на території, підлеглій вермахту (але не іншим німецьким спецслужбам) усіх вкраїнців відпустити nach Haus... Чоловіки вернулися додому й ще встигли не лише посіяти озимину, виростити й зібрати майбутній хліб, але й зачати ціле майбутнє покоління – засіяти гарячим сіменем лона своїх дружин і наречених... Ті, хто був на війні, знають, який потяг до жінки відчуває чоловік, щойно вирвавшись з обіймів смерті... Вони вернулися додому живими й спраглими... Це ж феноменально – посеред такої жахливої м’ясорубки, як Друга Світова (вкраїнців на цій війні загинуло чи не найбільше з усіх воюючих сторін) на цій землі сорок другого-третього років народилося понад мільйон дітей! Ця тема ще потребує своїх досліджень і уточнень... Бо що сталося з батьками сих дітей, нам добре відомо. «Великі» полководці, маршали-людожери зробили все, щоб ніхто з них не повернувся живим додому... Їм не забули сорок першого року... (Частину цієї страшної правди можна знайти у військових щоденниках Олександра Довженка.) Та їхні діти зосталися жити... На тлі реанімації імперських міфів про «визволення» України варто хоч зрідка згадувати про це...»

Інколи дуже важко пройти особистості зокрема, та й нації в цілому через таке усвідомлення свого буття в історичному процесі… Важко знайти силу і переломити в собі усталені і далекі від істини стереотипи… Часто це викликає пекучий біль… Лише з кожним наступним поколінням цей біль стає усвідомленням нації… Виробляється національний імунітет…
«24.VIII.93. Тепер я знаю, що таке День Незалежності – це зубний біль, ледь притамований анальгіном…»

Важливим елементом нації є її знакові фігури, які на тлі конкретних історичних епох випереджають свій час і простір, переходять в інший вимір і перетинають горизонт. Нації, що можуть формувати свої «бренди» в людях, унеможливлюють власне знищення, бо саме символ і стає тим дороговказом у майбутнє. Одним із таким світочів і став Григорій Сковорода…

«6.ХІ.94. На занедбаному українському культурному терені XVIII століття зросла людина, яка всупереч власному життєвому скептицизму запропонувала грандіозний план упорядкування світу, вибудованого не на зовнішньому задоволенні, а, скоріше, на певному внутрішньому поєднанні мети з етичною правдою… Він був єдиною світською особою в колегіумі, де всі інші мали духовний сан. А Сковорода, вже сформований релігійний філософ, з гідною подиву наполегливістю обстоював свою світську незалежність… Саме в цьому розумінні, уникаючи просвітницького раціоналізму, він був сином своєї доби, який здобув освіту в XVIII столітті, позначеному тугою за незалежною особистістю та можливістю вільного вибору».

Можливо, що саме таке поєднання «незалежної особистості та можливості вільного вибору» і формує основу національного українського менталітету, де головним залишається відчуття особистісної свободи. Причому, свобода виявляється і в такому компоненті нації як мова. Мова літературна і мова народна зберегла свою свободу і живучість саме в тісному поєднанні.

«6.ХІ.94. З погляду мови Іван Котляревський мимовільно тяжів до дуже поширеної творчості мандрівних бакалаврів (т.зв. мандрівних дяків) – тої верстви богемної декласованої інтелігенції, котра несла на село свою літературну освіченість, миттєво прилаштувала її до місцевих потреб і користувалась нею шлунково й буденно».

Саме у такому органічному поєднанні відчуття особистісної свободи і єдності мови різних українських соціальних прошарків могли з’явитися й такі брендові фігури як Тарас Шевченко та Михайло Драгоманов, якими можуть похвалитися далеко не всі світові нації.

«5.ХІ.94. 1846 рік, період організаційного оформлення Кирило-Мефодіївського братства: «Тарас Григорович прочитав мені свої недруковані вірші. Мене охопив жах… Я побачив, що Шевченкова муза розірвала завісу народного життя… Бистрий зір, сильні нерви треба мати, аби не осліпнути чи не на хитнутися перед раптовим світлом правди… Горе ризикуючому поетові! Він забуває, що він людина!» (Микола Костомаров)
Отже, Метлинський, Боровиковський, Костомаров були попередниками Шевченка, хоч пережили його на багато років… А Куліш – сучасник…
Т.Шевченко. «Тризна» – строфи, настільки сильно позначені особистими переживаннями, що це дає підстави сприймати поему як автобіографічний твір.
Коли 1838 року він вирвався з лабетів кріпацтва, стало очевидним, що колишнє життя забувається нелегко. За рік після «Тризни» він написав поему «Сон», що стала фактом такої сили, якому не було рівних у літературі всієї царської Росії 40-х років…
…рукописний альбом «Три літа» (1843-1845 рр.) – еволюція творчості, яка ніби рухається великими спіральними колонами…
…Саме Драгоманов і був одним із тих, хто підготував підвалини для всебічного пізнання Шевченка…»

Своєрідність української нації полягає саме в тому, що їй вдалось сформувати свій власний цивілізаційний простір. Простір історичний, простір духовний та простір економічний… Цей простір не всі визнають як оригінальний, але практично ніхто не відкидає, що цей простір існує в системі світової цивілізації. Навіть це вже говорить, що Україна є і має бути…

«16.VII.97. … Україна – цивілізаційна самотність – ні, це більше підходить до Росії».

Питання єдності чи розірваності східнослов’янських спільнот – українців, білорусів та росіян – важливе, очевидно, в контексті визначення самобутності та самодостатності української нації як державотворчої сили.

«Без дати (ймовірно, листопад 1994 року). Від єдності буває багато зла… зло і насильство… Україна і Росія: в нас різне і минуле, і майбутнє. Україна страждає провінціоналізмом, який породжує пасивність, інертність, байдужість…
…Білорусь – невже трагічний досвід минулих років не переконав, що в тіні чужих орлів не буває щастя…»

Україна повинна йти своїм шляхом. У системі світової спільноти. Але своїм шляхом… І формувати свою національну державу, де комфортно буде всім індивідам як духовно, так і матеріально.

«7.ХІ.94. Немильня.
1769 року – Гердер про Україну: «Україна стане новою Грецією… прекрасне небо цього народу, його весела вдача, його родюча земля… настане час і прокинуться; з таких багатих малих диких народів, якими колись були і греки, має виникнути високоморальна нація, її кордони простягнуться аж до самого Чорного моря, а звідти – і по всьому світу».

Володимир Студінський,
м. Київ

Джерело:  Студінський В. Сторінками щоденникових записів Юрка Ґудзя: Україна та українська нація // Люблю + Слово. - №2 (25), 2013. - С.137-143

Володимир Студінський. Простір духовності у творчості Юрка Ґудзя

Володимир Студінський,

доктор історичних наук,

професор Київського національного

економічного університету імені В.Гетьмана

Простір духовності у творчості Юрка Ґудзя

Актуальність проблеми. Протягом всієї своєї історії українська література розглядала питання духовності в різних вимірах та часопросторах. Кінець ХХ – початок ХХІ століть не став винятком, зокрема це стосується творчості Юрка Ґудзя (1.07.1956 – 20.02.2002) – поета, прозаїка, драматурга, есеїста, публіциста, художника, філософа. Він був членом Національної спілки письменників (Житомирське відділення) та Асоціації письменників України (Київське відділення). Письменник вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Став засновником проекту «Українська реконкіста». Лауреат літературної премії Івана Огієнка, а також двох міжнародних премій в Італії та Канаді.

У творчому доробку Юрка Ґудзя поетичні збірки «Postscriptum до мовчання», «Маленький концерт для самотнього хронопа», «Боротьба з хворим янголом», романи «Не-Ми», «Замовляння невидимих крил», «Барикади на Хресті» та інші. Також важливим джерелом для розуміння філософських поглядів письменника є його щоденникові записи, які зараз лише розпочинають досліджувати фахівці і окремі їх сторінки стають відомі широкому загалу.

Творчість Юрка Ґудзя настільки глибока, всеохоплююча та складна, що важко визначити ким він був в українській літературі. Багатогранність особистості породжує різні підходи до самої особистості, вона обростає легендами, бо, зрештою, і є легендарною. Ми тільки починаємо проникати в його творчість, прагнемо знаходити своє особисто важливе, але хочемо зрозуміти й самого Ґудзя. Геніальність саме і полягає в тому, що вона дає відповіді, які породжують нові питання і спонукають дослідників (та й не лише їх) до пошуку нових відповідей, які, у свою чергу, породжують нові питання і вимагають нових відповідей. Ці питання та відповіді як промінь ліхтарика, що «вихопив з темряви малюнок, оживив його, підняв з чорних глибин загубленого часу» [12; C.136 ].

Постановка та розробка проблеми. Творчість Ю.Гудзя доволі активно вивчається різними дослідниками. Тут доречно згадати Н.Зборовську [8], В.Даниленка [7], В.Врублевського [1], Ю.Прокопіва [11] , О.Левченка [10]. У цьому роді варто зазначити, що вищеназвані дослідники розглядають, власне, особистість Юрка Ґудзя в системі як суспільних, так і літературних процесів, а також різні аспекти його творчості. Метою ж даного дослідження є спроба визначення межі простору, де письменник розглядає питання духовності, а також зрозуміти, наскільки це можливо, через призму його творчості параметри кількісного та якісного співвідношення духовності.

Основна частина. Очевидно, що немає жодного письменника, який би так чи інакше не торкався питань духовності у своїй творчості, оскільки власне творчий процес покликаний постійним пошуком взаємозв’язку духовного і матеріального у неоднозначному просторі та суперечливій динаміці.

Юрко Ґудзь у цьому сенсі не був винятком. Швидше навпаки, вся його творчість пронизана отим постійним пошуком духовності у суспільному часопросторі, блуканням душі у всесвіті, зв’язком нині живущих із своїми пращурами через трансформативність історичної пам’яті. Тому він прагнув усе це втілити у своїх глибоких та інколи занадто складних для пересічного читача текстах. Як зазначав сам письменник: «Текст – розсипана, розвіяна абетка, літери, що пригадали автохтонність і автентичність власного існування – й раптом перетворилися на комах: смарагдові блискучі мухи, волохаті й важкі махаони, гелікоптери невагомих бабок, жуки і павуки з білими хрестами на чорних спинках, - я забув те все-усе, що хотів ще недавно вам розповісти, я так зрадів, і не став мучитись тими пригадуваннями…» [3; C.99]. Саме літери, а не слова розпорошуються у духовному світі й заповнюють його текстом, саме літери, а не слова несуть на собі головне смислове та емоційне навантаження. Такий підхід визначений філософією летризму, що проявляється в одній із течій сучасної модерністської поезії.

Він – Юрко Ґудзь – народився не лише під поетичною зорею, а й на поетичній звягельській землі, що оспівана Лесею Українкою. Він любив свою малу батьківщину, завжди черпав у росі ранкових трав рідної Немильні, у теплій, як парне молоко, воді в’юнкої Случі життєву енергію та духовність. Любив і своїх земляків, які надихали його у справах і давали силу силенну літературних портретів [9; C.46]. Саме вони й складали отой неповторний дух української нації з усім притаманним для неї складним шляхом становлення та постійного пошуку у світовому просторі. Та й сам письменник постійно шукав отой, неповторний, дух людини, досліджував світ і писав…

«… Бо ми –

лиш відгомін,

майбутніх партитур,

німих оркестрів

початкові ноти.» [4; C.5].

У центрі духовного простору знаходиться людина, бо саме вона і створює цей простір. Адже, на думку Юрку Ґудзя, простір і час з’єднаний саме через постать. У своїх щоденникових записах він якось занотував:

« 18.VIII.93. …Людина – може духовний простір свого короткого життя розширити до нескінченності – своїм досвідом охопити вселюдський досвід…».

Текст є простором, що розсипаний на білому аркуші життя. Саме від щирості й залежить яким буде власне й сама духовність цього простору. Та й саме життя є продуктом творчості, а справжня творчість може бути лише щирою. Тому прихильність Юрка Ґудзя до філософії макото є для нього природною. Макото є справжньою природою речей, а видиме чи відчутне є формою прояву цієї природи. На думку японських філософів макото відображає не лише мистецтво, але й саме життя та природу речей. Тут можна погодитись із думкою житомирського дослідника творчості Ю.Ґудзя Олега Левченка, що макото є щирістю, правдою, істиною, саме тим, що вище всього, закладене в природу речей, що дозволяє кожній людині бути собою. Макото визначає дійсність буття, тобто ту «межу щирості» в людині, досягнення якого дозволяє уникнути неправильної об’єктивізації довкілля. Відступити від макото – означає втратити гармонію з навколишнім світом [10; C.40-41]. Світ єдиний у своїй гармонії, у своєму зв’язку. І людині достатньо бути частиною цього світу, щоб не порушувати гармонію і єдність простору.

Заглиблюючись у саму суть духовності як філософського поняття, то у системі міфології дух виникає як необхідність означення питання про те яка сила скеровує діяльність і яким чином це пов’язано власне із способом життя людини, її вчинками, її потаємним внутрішнім та взаємодією із складним зовнішнім світом.

Тут варто погодитись із думкою Ю.Прокопіва, який зазначає, що вкраплення релігійності розширює перспективу прози Юрка Ґудзя, робить її масштабнішою, а героям творів дає можливість вийти, навіть частково чи тимчасово, з-під тиску суто побутових суєтних обставин – як відповідь на молитву [11; C.55]. Молитва виступає певним комунікативним засобом у духовному спілкуванні власне між людиною і Богом. У такому спілкуванні відбувається процес усвідомлення свободи, оскільки в молитві людина не грішить, не втрачає своєї духовності.

Такі погляди цілком вписуються у філософську парадигму ісихазму, суть якої у повному єднанні з Богом ще під час земного життя. Засобом, що дозволяє досягти стану єднання з Богом є саме молитва. Така молитва, що повторюється без перерви протягом всього життя, а також за умови сходження Божої благодаті, яка є знаряддям об’єднаної синергії всіх його інтенції – енергій. Суть духовного поєднання людини й Бога полягає в свободі.

З цього приводу, Юрко Ґудзь зазначає: «І мої відносини з Ним визначаються не рабською залежністю, а моєю і Його свободою. Неприпустимо тлумачити гріхопадіння як непокору верховній владі, непідлеглість вищій силі. То знову вплив первісних нашарувань. Гріхопадіння – то є, перш за все, втрата свободи, випадіння з вічності. Бо зло і гріх здійснюються як само відчуження від свободи й любові, власної й Божої… Може, саме тоді до мене дійшло, що не тільки людина не здатна жити без Бога, але й Бог не здатен жити без людини… Діалог людини й Бога – то завше таїна любові, люблячий потребує Його любові, як і він потребує людського найглибшого почуття…»[2; C.215].

Вимір такої духовності знаходиться у просторі любові, яка ототожнює і свободу. Адже не можна все оцінювати з позиції соціальної раціональності, коли відбуваються виправдання покори нижчого перед вищим, коли стосунки держави і людини переносяться на відносини між людиною і Богом. Тут знову варто повернутись до думки Юрка Ґудзя, що: «…треба повністю відмовитися від раціональної (й безбожної за своє суттю) ідеї, що правителем цього світу є Бог. Так, він об’являється в нашому світі, але аж ніяк не править ним. У світі необхідності, розбрату й поневолення панує не Бог, а князь цього світу. Зло й страждання, пекло у цьому часі й цілому просторі викривають його недостатність, його тимчасовість, – і поряд – неуникненну очевидність цілком іншого світу… Бо кожен наш жест милосердя кожен учинок любові й співчуття до знедоленого наперекір сьому земному володарю, кожен той жест наближує здійснення іншого царства – Божого… кінець цього світу – то є лиш кінець для темряви й рабства, для нашого…хворого часу» [2; C.215-216].

Бездуховність буття й породжує не облаштованість світу, що не дає змоги повною мірою збагнути людині духовний простір свободи і усвідомлює своє призначення. Власне така думка й стає лейтмотивом ряду його поезій. Зокрема, у «Поверненні» Юрко Ґудзь зазначає:

«…Отож і думаю —

моя періодична безпритульність

перетворилась в правило життя, —

І не лише мого: здається,

цілий світ ночує на вокзалі

І біля втомленого діда

дрімає чорний пес.

... А, може, справді, марна справа

у невлаштованому світі

влаштовувать своє життя?

Та скоро ранок...

Пожалілись — і далі помандруєм,

аж поки люди на землі

не віднайдуть свій спільний дім.

А біля них — і я зігріюсь...» [6; C.41].

Духовність світу полягає в створенні спільного дому для людей. Та чи можливий такий стан речей, оскільки:

«…Душа до зір летить,

Забувши днів облуду.

Я нині починаю жить,

Не був я і не буду...» [6; C.54].

Простір в такому контексті визначається насамперед врівноваженістю та збалансованістю матеріального і духовного. Проблема нинішнього українського суспільства загалом і кожного індивіда зокрема полягає в тому, що ці два об’єкти в основному знаходяться в матеріальній площині, яка має лише кількісні виміри і показники. Адже, гроші, які є мірилом матеріального можуть вимірювати лише кількісно і в жодному разі якісно. Духовність – це зовсім інша площина, де абсолютно відсутній кількісний показник. Духовність суспільства і його кожного члена може визначатись лише якісно. Тут і постає актуальне питання – визначення якості духовного простору. Кожна людина даний простір формує сама під впливом зовнішніх факторів. Особливо активно цей процес формування триває у молоді роки:

« 20.IV.98. …хто ж так швидко і ясно щось визбирує, загорається, як підліток…психіка, що постійно бомбардується брехнею і розбоєм…пошук психобомбосховища…масове зомбування людей державою…»

На думку Юрка Ґудзя, «державна злочинність і боротьба з нею є критерієм свободи суспільства». Взаємодія просторів людини та держави є часто визначальним фактором не лише в гармонії світу, а й визначенням меж духовного простору взагалі. Кожен із цих просторів накладається один на одного, вступає в суперечність і прагне зберегти себе не лише у своїх межах, але й поширитись на інший. Про такий взаємо простір і пише Ю.Ґудзь в одній із своїх поезій:

«Коли не буде влади,

насильства і покори,

не доживем...

То нині хоч

не будьте холуями,

у сильних світу —

хоч день один,

одну годину...

З отих врятованих

хвилин

сплетіть колиску

для дитини.» [6; C.48].

Таке поєднання просторів та їх суперечність у самій духовності знаходиться у взаємозв’язку між минулим, теперішнім та майбутнім. Зокрема, в цьому взаємозв’язку виникає простір історичної духовності. У щоденникових записах Ю.Ґудзь зазначає:

«28.VIII.93. Минуле – як форма буття. Те що збулося – збереглося назавжди, в безмежному просторі, в сховищі буттєвому. Час, що відходить, час, що зникає, час, що калічить людей і янголів, може бути не тільки руйнівником і злодієм але й свідком – рятівником, стражем – не стражником – минулого нашого…»

Для самого ж письменника єдність з минулим, теперішнім та майбутнім знаходиться в духовному просторі близьких йому людей, ті, які вже відійшли в інші світи і ті, які прийдуть у майбутньому: «Ті, кого любимо, не вмирають. Щовесни вони приходять до моєї хати й стоять попід вікнами, поміж цвітіння дерев і янголів молодого саду. Вони вже ніколи не покинуть мене…» [3; C.14].

Саме поєднання трьох вимірів духовності в історичному просторі: минуле, теперішнє та майбутнє, й визначає гармонійність самого буття, бо «саме жити на світи, в якому розірвано єдиний час існування й людина мусить страждати окремо в минулому, майбутньому, нині…»[3; C.47]. Історична пам'ять стає підґрунтям духовного простору і дає можливість захистити його. «Гірка пам'ять, особисті архіви душі, – зазначав Ю.Ґудзь, – дають змогу (і право) вибудувати свою, незалежну від будь-яких ідеологій, парадигму сприймання дійсності…» [5; C.160].

Та особливим духовним простором людини, нації та й цивілізації є мова: «В нашому випадку – це часопростір трагічного здолання, збування і забування людиною себе як носія мови – перш за все і наприкінці всього… Тут стає зримою і відчутною ілюзорність і марнота будь-яких ієрархій: не я, не ми користуємось мовою, це вона перетворює нас у своє невловиме знаряддя. Читальник має там перед очима не просто шмат доконаного і відчуженого часом написання тексту…Там є волання і шепіт, є шелест і шурхіт зідраної живцем на потреби письма шкіри, – крик людського єства під тягарем необхідності виконання акту свободи. Мова, мов глухоніма і трохи не сповна розуму жінка, бере до рук недогризок нашого тіла, гріє його поміж долонь своїм диханням, а тоді, немов граючись, кришить у жмені оживлену плоть і розсипає ті крихти під вікнами, на поживу голодним і безпритульним птахам невимовного… Там навіть смерть проживається, як народження, як повернення до самого себе…» [5; C.111].

Особливим аспектом творчості Юрка Ґудзя у визначеному контексті дослідження знаходиться проект «Українська Реконкіста», який органічно вписується у концепцію духовності, виробленої письменником. На думку Юрка Ґудзя, «Українська Реконкіста» є мистецькою онтологічною міфологемою, що здатна вмістити в собі різні літературні напрямки школи – від традиційно народницьких спрямувань до найостанніших неоавангардових пошуків. При цьому важливо те, щоб у цих творах був присутній сильний вольовий імпульс звільнення чи відвойовування впізнавання нових реальностей, нових сутностей, нових моделей текстуального метафізичного освоєння довколишнього та внутрішнього простору окремої людини та її здатності до порозуміння з іншими, часто не схожими на неї, людьми.

Тут лише залишається додати слова української вченої та письменниці Ніли Зборовської: « Українська Реконкіста –це старовинне індійсько-іспанське фламенко – синтез ритмів різних народів з ритмами українськими, універсальне вогненно-пристрасне ритуальне дійство в ім’я Сонця…» [8; C.278]. Українська Реконкіста є насамперед духовним відродженням великої нації, яка тимчасово дезорієнтувала себе у глобальному цивілізаційному часопросторі, але не втратила себе як націю зі своїи самобутнім духовним світом.

Висновок. Наукове дослідження вимагає відповідного академічного висновку про написане. Проте, автор свідомо відійде від загальноприйнятих правил і норм, оскільки, власне, творчість Юрка Ґудзя не вписується в такі стандартні вимоги. Головним у ній є духовність, що не має меж як у просторі, так і в часі, оскільки світ постійно розвивається, динамізується та удосконалюється. « Світ не завершено, в ньому ще все можливо. В просторі одночасовости всіх подій триває звільнення і впізнавання – не спіть, побудьте зі мною, і я не покину вас…» [2; C.67].

Література:

1. Врублевський В. Таємниця, яку він забрав із собою…// Вільне слово. – 2005. – № 7.
2. Ґудзь Ю. Барикади на Хресті. – Тернопіль: Джура, 2009. – 248 с.
3. Ґудзь Ю. Замовляння невидимих крил. – Тернопіль: Джура, 2001. – 248 с.
4. Ґудзь Ю. Маленький концерт для самотнього хронопа. – К.: Молодь, 1991.
5. Ґудзь Ю. Набережна під скелями. – Житомир: Рута, 2012. – 252 с.
6. Ґудзь Ю. Postscriptum до мовчання. – Торонто: Бескид, 1990. – 88 с.
7. Даниленко В. Останній мандрівний дяк української літератури // Кур’єр Кривбасу. – 2005. – Липень.
8. Зборовська Н. Українська реконкіста. – Тернопіль: Джура, 2003. – 304 с.
9. Кравчина В. Юрко Гудзь: «…Ми лиш відгомін майбутніх партитур…» // Базар. – 2007. – С.46.
10. Левченко О. Літературний портрет Юрка Ґудзя. – Житомир, 2010. – 97 с.
11. Прокопів Ю.В. Сучасна українська проза крізь призму християнської традиції (на прикладі творів Степана Процюка, Юрка Гудзя й Миколи Закусила). – Івано-Франківськ, 2002. – 80 с.
12. Студінський В.А. Сторінками щоденникових записів Юрка Гудзя: пошук тексту // Люблю + Слово. Літературно-художній журнал. – 2013. – № 1. – С. 136-141.

Ключові слова: простір, духовність, макото, ісихазм, летризм, історична пам'ять, Українська Реконкіста.

Анотація. У статті здійснено спробу розглянути один із аспектів творчості українського письменника Юрка Гудзя (1956-2002). Зокрема, це стосується визначення межі простору, де письменник розглядає питання духовності, а також зрозуміти, наскільки це можливо, через призму його творчості параметри кількісного та якісного співвідношення духовності.

Keywords: space, spirituality, Makoto, ìsihazm, letrizm, historical memory, Reconquista Ukranian.

Annotation. An attempt to consider one of aspects of creation of the Ukrainian writer of Y. Gudz (1956-2002) is carried out in the article. In particular, it touches determination of space limit, where a writer examines the question of spirituality, and also to understand, it is possible as far as, through the prism of his creation there are parameters of quantitative and high-quality correlation of spirituality.

Студінський В.А. Простір духовності у творчості Юрка Гудзя // Історія філософії у вітчизняній духовній культурі. Вісник Товариства російської філософії при Українському філософському фонді. – Випуск 11. – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2014. – С.635-642.

Володимир Студінський. Сторінками щоденникових записів Юрка Ґудзя: пошук тексту

Сторінками щоденникових записів Юрка Ґудзя: пошук тексту

Творчість Юрка Ґудзя настільки глибока, всеохоплююча та складна, що важко визначити, ким він був в українській літературі. Та й взагалі, ким він власне був… Про нього пишуть як про поета, прозаїка, художника, краєзнавця, педагога, літературного критика, філософа… Багатогранність особистості породжує різні підходи, вона обростає легендами, бо, зрештою, і є легендарною… Ми тільки починаємо проникати в його творчість, прагнемо знаходити своє особисто важливе, але хочемо зрозуміти й самого Ґудзя… Геніальність саме і полягає в тому, що вона дає відповіді, які породжують нові питання і спонукають дослідників (та й не лише їх) до пошуку нових відповідей, які, у свою чергу, породжують нові питання і вимагають нових відповідей… Ці питання та відповіді як промінь ліхтарика, що «вихопив із темряви малюнок, оживив його, підняв з чорних глибин загубленого часу».

Одним із джерел вивчення особистості й творчості Юрка Ґудзя є його щоденникові записи, які лише зараз виходять із небуття… Особливість цих записів полягає в тому, що вони не мають форми класичних щоденників, і це ускладнює не лише їх вивчення, а й прочитання самих текстів, які розкидані в різних зошитах, записничках, папірцях, книгах (помітки на полях), конвертах, листах… Навіть зовнішня форма їх написання говорить про безмежність і певну впорядковану хаотичність всесвіту письменника, його прагнення дійти до суті… І не важливо, де написаний текст, а важливо, як він написаний і про що він говорить.

«Текст — розсипана, розвіяна абетка, літери, що пригадали автохтонність і автентичність власного існування — й раптом перетворилися на комах: смарагдові блискучі мухи, волохаті й важкі махаони, гелікоптери невагомих бабок, жуки і павуки з білими хрестами на чорних спинках, — і я забув те все-усе, що хотів ще недавно вам розповісти, я так зрадів, і не став мучитись отими пригадуваннями…»
(Ґудзь Ю. Замовляння невидимих крил. –
Тернопіль: Джура, 2001. – С. 99).

Щоденникові записи, в принципі, виступають діалогом з уявним співрозмовником, що існує в уяві (навіть якщо цей співрозмовник є реальною особистістю), або ж із самим собою, що начебто є внутрішньою сутністю самого письменника, яка вступає з ним у полеміку… По-суті, ці записи є діалогом з часом і простором, який належить автору, з чого і утворюється його неповторний світ, наповнений динамікою творчого життя.

«Якби він знав і відчував, що все те, що було з ним колись і сталось зараз, цікавить і хвилює когось, що його звичайне життя має непересічну цінність, значущість для інших людей, — незалежно від того, чи були в ньому збудований храм, написана книга чи картина, і якби він повірив цьому, можливо, все було б інакше. Бо справжня творчість завжди лишається безіменною, і кожне наше слово, звернене вчасно і не всує до іншої людини, не менш важливе, ніж довершений живописний шедевр. Звичайне слово людської розмови. Бо скільки людей гине тільки від того, що в них нема співрозмовника. Від нього може загинути світ...»

(Ґудзь Ю. Замовляння невидимих крил. –
Тернопіль: Джура, 2001. – С. 51).

І в тому світі головним є слово… Сказане воно у вічність часу, чи покладене на простір паперу – не важливо… Головне, що воно існує й рухається до свого адресата… Той текст продовжує жити і розвиватись вже в іншому часі та просторі, здобуває свого розвитку, набуває нових форм та змістів.

«…хочеться ввійти в тіло тексту, в його структуру, злитися з ним, – хоча б через процес переписування, в якому щезає розмежування ментальності скриптора і читальника, виникає нова об’єднана реальність практики письма. Поволі стає зрозумілим, що і весь навколишній світ – то тільки Текст, котрий вимагає, щоб його час від часу переписували; починаєш розуміти неможливість влаштування життя поза межами тексту, як того хотілося колись…»
(Ґудзь Ю. Набережна під скелями. – Житомир:
ПП «Рута», ПП Левченко О.Г., 2012. – С.119).

Часто в записах Юрка Ґудзя можна знайти переписані фрагменти з творів, а то й цілі твори інших авторів. Він наче перемелює їх у собі, аби потім виробити борошно й приготувати власний текст із оригінальною рецептурою та смаком і надати можливість скуштувати його іншим… Особливе місце у такому переписуванні відведено Йосипу Бродському… Збереглись 96-и сторінкові загальні зошити, де акуратним почерком переписані цілі збірки творів цього автора. Можливо, це пов’язано з тим, що в радянський період твори Й. Бродського не були доступні широкому загалу читачів і Юрко в такий спосіб залишав собі можливість постійно повертатись до текстів всесвітньовідомого поета. Та, разом з тим, переписуючи Бродського, Ґудзь писав свої тести в собі.
Занотовувались тексти й інших письменників. Зокрема, переписавши вірш Аркадія та Бориса Стругацьких «Улитка на склоне», Юрко пише власний великий текст про ліс, що починається так (мова оригіналу збережена):

«7/IX-83. Севастополь.
С этой высоты лес был как пышная пятнистая пена, как огромная, на весь мир, рыхлая губка, как животное, которое затаилось когда-то в ожидании, а потом заснуло и проросло грубым мохом. Как бесформенная маска, скрывающая лицо, которого еще никто не видел… Вот я очень давно думал о лесе, спорил о нем, видел его в своих снах, но я даже не подозревал, что он существует в действительности. И я уверился в его существовании не тогда, когда впервые вышел на обрыв, а когда прочел надпись на вывеске возле подъезда: «Управление по делам леса»...»

Про ліс в Ю. Ґудзя – чимало записів і різного роду текстових замальовок. І це не дивно, бо його рідне село Немильня розташоване в лісовій частині Житомирщини, яка зберігає загадковість плину часу у водах Случі.

«19.VI.94. Дорога (в темряві з пирогом) по чорницю – запахи спочатку хвої, тоді – дубового листя… осокори – і все різні пахощі…»

Природа тут постає доповненням до роздумів про людський світ і саму людину. Приїжджаючи додому, йдучи в ліс чи в поле, він ховався і відпочивав від великого міста, суєти, надуманих проблем і набирався сил, щоб творити тексти життя. Він ставав частинкою великого простору і шукав дорогу до Бога. Дорога ця пролягала у світі людей, що зігрівався променями їхніх душ.

«А дерево росте крізь полотно,
До неба тягнеться живого…
Зелений шум мене підхоплює малого,
Мене старого опуска на дно.
14/IV-87»
(Ґудзь Ю. POSTSCRIPTUM до мовчання. –
Торонто: Бескид, 1990. – С. 32).

Достатньо тут згадати, як Юрко відчуває тепло своїх односельців під час великих християнських свят, коли ті збираються у церкві й чекають на диво… Тут не важливо, чи усвідомлює кожен із них, що це їхній власний текст, оригінальний за змістом і формою. В такі моменти, очевидно, кожний відчуває дихання Бога.

«19.IV.98. Неділя: Великдень у Немильні: ранок – спів пташок – хор – меркурій: крізь ще зачинене вікно… – не-загиблі – не-загублені взимі… – очевидячки – навстоячки і навсидячки – прославляють і хвалу – білим розкотом пахучої і гарячої паски – за пазухою напівсонної днини… Люди – на півколом – довкруги Покровської церкви – свічки… запалюють і ждуть, коли з церкви вийде священик… мати – мого учня Віті… – і мені свічечку позичила… Й великої радості вдома зазнати – Христос Воскресе!»

Такої миті кожен із людей, усвідомлено чи неусвідомлено, пише свій текст життя і прокладає місток з гріховного буття до духовного праведного простору. Шукає в собі, в своєму серці той промінь свободи і любові, що освітлює життєвий та пожиттєвий шлях людини.

«Бо що є основою моєї духовної автономії, як не моя відкритість любові Божій? Якщо Його нема, то людина перетворюється на істоту, цілком залежну від суспільства й держави, від природи й світу, – коли немає Його... І мої відносини з Ним визначаються не рабською залежністю, а моєю і Його свободою. Неприпустимо тлумачити гріхопадіння як непокору верховній владі, непідлеглість вищій силі. То знову вплив первісних нашарувань. Гріхопадіння – то є, перш за все, втрата свободи, випадіння з вічності. Бо зло й гріх здійснюються як самовідчуження людини від свободи й любові, власної й Божої... Може, саме тоді до мене й дійшло, що не тільки людина не здатна жити без Бога, але й Бог не здатен жити без людини...»
(Ґудзь Ю. Барикади на Хресті. –
Тернопіль: Джура, 2009. – С.215).

Та й власне саме життя людини проходить у вічних земних турботах, коли праця пригинає її до землі, здається (а можливо, так і є), що більшість тої праці є марною. Варто піднятись і подивитись у безодню, що «перекинута у тебе над головою». Бо Людина є творінням Божим.

«24.VIII.93. Ніч. …Бути глиною в Божих руках – вбирати в себе небесний вогонь і воду – і приймати кінцеву неминучість як здобуття остаточної форми…»

Написання життєвого тексту і пошук його не може бути поза межами Любові… Бо все й починається з Любові… Діти теж повинні народжуватись від Любові… Та все ж потрібно насмілитись зробити перший начерк на тому чистому паперовому аркуші життя… Часто від цього залежить доля людини.

«24.ХІ.94. Перше речення, першу фразу так само важко почати, як і першу лінію. Папір – біла сторінка – то є туман. Я мушу рухатись навпомацки в тій густині. Пробачте, ви не підкажете, як мені вийти (дійти, пройти) до… В тумані факти, предмети втрачають свою реальність. Перший дотик до білої і чистої сторінки – це як торкання до тіла коханої – це перший дотик закоханих тіл одне до одного…»

Простір тексту є безмежним, незважаючи на те, що людина зберігає свою автономність і створює ілюзію власного буття, вона все-таки знаходиться у світовому павутинні інформації. Кожен із нас потрапляє в структуру такої «імперії» і прагне комфортно розміститись там, щоб писати свої тексти.

«31.VIII.98. Internet-Імперія. Мовні космосфери переживають держави… Сучасний поет має бути хакером… Імперія – це експансія сили і волі, а не лише захоплення і приєднання до свого тіла нових територій і народів. Це поезія геополітики. Стратегічні цілі на кожен день, а не лише тактика хитрих ублюдків. Тяжіння до універсалізації свого досвіду, в основі якого спілкування, діалог великих РУП людей з іншими групами відокремлених одна від одної величезними віддалями… Імперія універсального Супертексту. Імперія – це універсальність комунікацій, звільнених від особистих імен. Імперія не лише придушує, пригноблює масштабами своєї архітектури робити тебе окремою і самотньою, учасником своїх глобальних комунікацій і стратегій… Привабливість імперії ще й в тому, що вона є величезним життєвим колом, крайобрієм і ландшафтом, в якому людина, до якої б раси, скульптури і релігії не належала б, може віднайти, ідентифікувати свою сутність – порівняно зі справді великими зразками. Імперія – не лише територіальна цілісність. Імперія державної мови, язикової космосфери. Мовні космосфери переживають держави. Щезають імперії, а вони залишаються.»

Процес постійного пошуку себе у цьому часопросторі і створення власного тексту життя, що не загубиться в безмежжі. Таке вдається не багатьом і вони переживають безсмертя й безмежність. Такий феномен і є геніальностю. В одному із зошитів Юрко Ґудзь написав: «Ось моє життя – всі шляхи під снігом, що не збулось – пунктиром на карті – місце означене колись «додому»…» Додому він повертався завжди, вдома він і залишився, але його текст життя належить Всесвіту.

Володимир Студінський,
м. Київ

Джерело: Студінський В. Сторінками щоденникових записів Юрка Ґудзя: пошук тексту // Люблю+Слово. - №1 (25), 2013. - С.136-141.

Володимир Студінський. Межа Юрка Ґудзя. Газета "Соборна площа", м. Малин

Володимир Студінський, м. Малин

(спеціально для «Соборної площі»)

Межа Юрка Ґудзя

Його не можна вважати стопроцентним малинчанином, але разом з тим Малин у житті одного з найталановитіших українських письменників кінця ХХ – початку ХХІ століття Юрка Ґудзя відіграв певну роль. Він деякий час вчився у Малинському лісотехнікумі, потім часто приїжджав сюди в справах. Можливо наше місто й стало тою відправною точкою, з якої пролягла його дорога в літературу…

«В шістнадцять років, на Різдво

я добирався до свого села

І мерз на нічних вокзалах

Києва, Малина й Звягля.

Згорнувшись в бублик,

На дерев'яній лаві

від холоду не міг заснути,

а крізь важку дрімоту

вчувався безнадійний запах

гарячих дерунів...»

У кожної людини є своя Межа. І не лише як пограниччя чи лінія, що ділить території або світи, а й як вузька цілинна смужка між полями Життя та Всесвітом, що водночас є тою польовою стежкою власного життя чи його шляхом… Кожен з нас живе на межі чогось і має свою межу-територію земного буття, де працює і вирощує врожай власних зусиль і намагань, де шукає і влаштовує себе у часопросторі.

«Додому все ніяк не доберуся.

Отож і думаю —

моя періодична безпритульність

перетворилась в правило життя, —

І не лише мого: здається,

цілий світ ночує на вокзалі

І біля втомленого діда

дрімає чорний пес.

... А, може, справді, марна справа

у невлаштованому світі

влаштовувать своє життя?

Та скоро ранок...

Пожалілись — і далі помандруєм,

аж поки люди на землі

не віднайдуть свій спільний дім.

А біля них — і я зігріюсь...»

Юрко народився на Звягельщині – благодатній землі, що дала світові Лесю Українку. Можливо, у своєму рідному Немильнянському лісі він у дитинстві розмовляв з Мавкою чи грав на сопілці разом із Лукашем, або ж купався в молочних хвилях Случі разом із русалками… Хто зна?!. Та його любов до природи, до лісу зокрема, була якоюсь особливою.

Із щоденникових записів (мова оригіналу збережена):

«7/IX-83. Севастополь.

С этой высоты лес был как пышная пятнистая пена, как огромная, на весь мир, рыхлая губка, как животное, которое затаилось когда-то в ожидании, а потом заснуло и проросло грубым мохом. Как бесформенная маска, скрывающая лицо, которого еще никто не видел… Вот я очень давно думал о лесе, спорил о нем, видел его в своих снах, но я даже не подозревал, что он существует в действительности…»

Тому й не дивно, що після закінчення восьмого класу в рідному селі Немильні Юрко Ґудзь вступає до Малинського лісотехнікуму. Саме ліс для нього був певним простором мандрів, уяви, пошуків та романтики.

«У темряву осіннього притулку,

в порожню хату біля лісу

я повернувся знов.

Під стріхою знайшовши ключ,

повільно двері відімкнув.

Аж відсахнувсь —

дві чорні тіні кинулись до мене,

холодний помах крил

ударив різко по обличчю...

Я довго-довго тут не був,

чиясь душа чекала тут на мене...»

Або ж рядки із іншої поезії:

«Очі згубились

в чорному лісі,

Місяць скотився

з небес.

Шурхоти, шерехи,

в листі,

Осінь стомилась,

як пес,

і прилягла...»

Та найулюбленішою порою року Юрка Ґудзя, який народився в зеніті літа і на межі півріч – 1 липня 1956 року, була… зима. У книзі «Замовляння невидимих крил» він пише: «На першій сторінці округлим дитячим почерком виведено єдину фразу: "Зима — наймилосердніша пора року..." Далі — нема нічого, лише чисті, ще незаповнені сторінки білого завіконного поля...   Я знову заплющую очі: ще мить і на внутрішній поверхні моїх повік з'являться невидимі на папері знаки: гієрогліфи, літери, незнайомі слова... Я мушу встигнути їх прочитати... Бо ж кожна зима — то відлік нового часу, що починається і завершується теплим дотиком Твоїх долонь...»

Зима як чистий аркуш паперу на якому починає писатись новий текст часопростору і життя.

«Удвох з великою зимою

Живем в безмовності.

Нема думок, ні почуттів.

Одне бажання: стати полем,

Прикритись снігом до весни».

І не виключено, що саме зимового ранку 1972 року (а зима того разу була сніжною) Юрко вирішив розпочати писати новий текст свого життя: залишити навчання у Малині і вступити до Київського геологорозвідувального технікуму. Манили мандри не лише у просторі, а й в часі… Саме геологія здавалась тою наукою, яка розкривала таємниці минулого життя у Всесвіті. Та було ще одне захоплення – історія. В дитинстві він мріяв стати вчителем і викладати, як і його мама, в школі саме цей предмет. Тому, вже після строкової служби в лавах радянської армії, куди Юрко був призваний після закінчення геологорозвідувального технікуму, він вступив на історичний факультет Київського педагогічного інституту. Вивчення історії давало йому відчуття зв’язку Часу і бути на Межі великого поля історії. Якось у своєму щоденнику він занотував: «600 років тому на полі Куликовім, біля Дону і Непрядви вирішувалась і моя з вами доля».

Саме розірваність часопростору на Межі і здавалось Юркові чи не найбільшим випробуванням, бо «…боляче жити на світі, в якому розірвано єдиний час існування, й людина мусить страждати окремо в минулому, майбутньому, нині...».

Тому прагнення з’єднати ці три виміри  були чи не головним завданням Юрка. Проте, страждань і болю від цього прагнення не меншало. Відповіді на одні питання породжували інші, що вимагало дальшого і глибшого обробітку своєї Межі та подолання шляху до пізнання. І як сказано у «Біблії»: «Бо при многості мудрості множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!...».

Часом здається, що ця біль веде до Бога, до Істини… Дорога, що лежить на Межі Любові… Адже Бог і є Істиною та Любов’ю…

«Спочатку Бог зліпив жінку,

а потім чоловіка.

Вони глянули одне на одного

і засміялись. Згодом

їх відіслали в світ.

Тисячоліття відгули,

всі розійшлись,

лише слова зостались:

... а ще будете разом

у тихій пам'яті Бога».

У пам’яті Бога залишаємось ми всі, але не кожен залишається пам’яттю, що є Межею. В одних вона закінчується з фізичною смертю, а в інших вона розпочинає лише своє продовження в Духовності. У пролозі до однієї із своїх книг Юрко Ґудзь написав: «На паперті зруйнованої церкви я побачив сиву згорблену жінку. Вона підвела голову й повільно перехрестила мене рукою, схожою на чорний корінь мандрагори. Розгублений не знав що їй відповісти, якими саме словами і що покласти в порожні долоні. Жінка уважно дивилася крізь мене. Раптом я щось пригадав, і дивуючись самому собі, заплакав. Жінка десь щезла, розтанула в темряві. Розмова тільки починалася, поряд з мовчанням про невимовне — наші слова лиш postscriptum. Все ще можливо. Світ не завершено».

…Він пішов із життя якось несподівано швидко і дико несправедливо на Межі часового балансу – 20.02.2002… Пішов так, аби залишатись постійно тут серед Людей, на Землі та в «тихій пам’яті Бога»…  

Володимир Студінський. Межа Юрка Ґудзя // Соборна площа, 19 квітня 2013. - С.1,9

Літературний вечір за творами Юрка Ґудзя «Ми тільки відгомін майбутніх партитур»

Олег Левченко – ведучий вечора, поет, режисер, дослідник творчості Юрка Ґудзя.

Учасники заходу:

Василь Врублевський – письменник, директор Житомирської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Олега Ольжича, де й відбувався цей захід.

Привітав із проведенням заходу, коротко розповів про Юрка. На початку 90-х Юрко Ґудзь був заступником головного редактора всеукраїнського журналу «Авжеж!» (м.Житомир), головним редактором якого був В.Врублевський.

Олександр Сопронюк – публіцист, головний редактор газети «Слово», м. Київ. Поділився спогадами про Юрка, зачитав ліричний вірш з власного доробку.

Володимир Студінський – однокурсник Ю.Ґудзя, доктор історичних наук, м. Київ. Поділився спогадами про Юрка, наголосив, що Юрко не маргінального, як то писав В.Даниленко у рецензії на книгу «Барикади на Хресті», а світового значення, навівши приклад, як ім’я автора вже знали в Канаді на початку 90-х рр. Має духовний обов’язок написати своє історичне дослідження постаті цього автора.

Дмитро Кравець – викладач Рівненського державного гуманітарного університету, м. Рівне, коротко поділився значенням та місцем Ю.Ґудзя в літературному процесі України.

Анатолій М. Шевчук – засновник фестивалю-конкурсу молодих поетів Житомирщини пам’яті Юрка Ґудзя «Клекотень осені», фундатор незалежного Центру мистецтвознавчих та етнографічних досліджень Житомирщини, історик українського образотворчого мистецтва, перекладач. Наголосив, що вже готова книга на поему «Барикади на Хресті» у перекладі англійською мовою із ілюстраціями Миколи Соболівського та із передмовою Андрія Савенця. На видання книги нині шукаються кошти.

Людмила Покотило – виконавиця народних пісень, виконала пісню «Молитва».

Вікторія Сасовська – учениця Озерненської школи, молода дослідниця поетичної творчості Юрка Ґудзя, написала роботу «Феномен мовчання крізь призму ісихазму в поетичній творчості Юрка Ґудзя» (2010), яку здійснила разом із педагогічним керівником, вчителем української мови та літератури озерненської гімназії Силко Оленою Євгенівною. Ця робота була подана на Малу академію наук. Зачитала уривок зі своєї дослідницької роботи.

Олена Силко – вчитель української мови та літератури Озерненської школи, педагогічний керівник дослідницької роботи Вікторії Сасовської «Феномен мовчання крізь призму ісихазму в поетичній творчості Юрка Ґудзя». Поділилась науковим перебігом дослідження.

Віталій Правдицький – графік, поет. Представив художню роботу, що присвятив Юркові Ґудзю. Зачитав прозовий доробок із власної творчості.

Світлина з архіву: Немильня, 01.07.2009.

Лариса Бойко – автор і виконавиця пісень у жанрі "співана поезія", член асоціації композиторів Всеукраїнської музичної спілки, виконала пісню на слова Лесі Українки.

Серед присутніх були студенти Житомирського державного університету імені Івана Франка, інтелігенція міста.

Твори Юрка Ґудзя читали учасники театру літературно-мистецього журналу «Філео+Лоґос», м. Житомир:

- Літгурт «КВartА», який складають Олександр Трохимчук, Марія Єнжиєвська, Катерина Марчук, Ольга Расовська – представили драматично-апокрифічну поему Юрка Ґудзя «Мандри мандрагори»;

- Галина Левченко – кандидат філологічних наук, доцент кафедри українського літературознавства та компаративістики Житомирського державного університету ім. Івана Франка. Поділилась поглядом на місце, роль та значення автора в літературному процесі. Представила лірику автора: «На тему порожніх долонь», «Наприпочатку», «Повільно вечір переходить в ніч»;

- Юлія Вербило та Лесик Панасюк – молоді поети, представили увазі глядачів вірш Юрка Ґудзя у формі діалогу «Пейзаж, недовтілений в птаха»;

Юлія Карпова – молодий прозаїк, представила інтимну лірику Юрка Ґудзя, зачитавши вірш «Колискова».

А також:

зачитали вірші Юрка Ґудзя учениці 9-го класу Озерненської гімназії Житомирського р-ну Дарина Рудницька та Олександра Куліна.

Вечір підсумувала Марія Рудак, голова Міжнародного поетичного братства Юрка Ґудзя. Зачитала вірш присвячений Юркові Ґудзю.

Захід супроводжували світлини у форматі слайд-шоу із сімейного архіву Раїси Ґудзь – сестри Юрка Ґудзя, яка проживає у Канаді та підтримує тісні стосунки із поетичним братством Юрка Ґудзя. Було представлено фотографії Юрка у різні роки життя, його мистецькі роботи (фотокопії картин).

Ведучим на слайд-шоу було представлено мистецькі роботи, що присвячені пам’яті Юрка Ґудзя, написані художниками Юрієм Камишним та Володимиром Череміним.

Джерела:

СПОГАДУЮЧИ ЮРКА ҐУДЗЯ - Літературний форум http://litforum.org/index.php?r=57&a=5009

Олег Левченко (фотоархів) http://www.facebook.com/profile.php?id=100001295124895#!/album.php?aid=35971&id=100001295124895
У Житомирі вшанують Юрка Гудзя http://zt.20minut.ua/news/10192649
Ґудзь: «Ми тільки відгомін майбутніх партитур»... http://muza.in.ua/kurier_muz/795-udz-mi-tilki-vidgomin-majjbutnikh-partitur....html
У Житомирі вшанують Юрка Гудзя http://www.bookvoid.com.ua/events/meetings/2011/02/20/110441.html