Олександр Сопронюк. Рублена глибина: Валентина Мастєрова

Рублена глибина: Валентина Мастєрова

Конституційна ніч. Ні, не та, парламентська, 28 червня 1996-го. Своя, нинішня: в середу, 1 липня, День народження Юрка Ґудзя, літератора, маляра, філософа. Побратима. Товариша. Готуюсь, ні – не доповідати, протокольно, письмово, ачи голосовим виступом: шукаю за Юрковими есеями, може, де, який, іще незнаний, у паперових стосах заліг, аби передати потому до Житомира, до «Поетичного братства Юрка Ґудзя», до Марії Рудак і Олега Левченка.

Перебираю часописи.

Столична «Неопалима Купина», Михайла Малюка, житомирський «Авжеж», Василя Врублевського, нарешті – «СВІТО-ВИД», що за ним стояли Богдан Бойчук і Марія Ревакович, видавався у Нью-Йорку і тут, у нас, у Києві.

Число 1(14), за 94-й рік, там критична Юркова стаття «Доповнення до статуту мовчання». Одбираю.

Далі число ІІІ (20), 1995 рік. Гортаю. Есей В’ячеслава Медведя, «З іменем другої самотности». Одразу ж за ним, Юрко, і його «Наприпочатку ста літ самотности».

…І от на третій, 63-ій загалом, сторінці Ґудзевого есею добираюсь до таких його пронизано вивільнених – для мене! – текстових одкровень і безпосередньо точних дорогих пам’яті, розуму і душі сентенцій:

«Готовність митця розділити в часи лихоліття долю більшости визначувалась Альбертом Камю як найважливіший чинник збереження власної індивідуальности. Нині художнику відмовлено в праві бути самотнім. Поза т е к с т о м не існує жодного сховища. Чин самотности перебирає на себе література.

… «Брати», «Вовкулака», «Сиродій» – трійко невеликих оповідань наприпочатку цієї зими (у вагоні дизель-потягу Фастів – Житомир, за короткий проміжок часу, необхідного для подолання відстані од платформи Унава до станції Липняк) перевернули в мені ціле життя. Але не особисто моє, банальне й потаємне одночасн о, а життя (в моїй пам’яті) близьких колись людей, поруч яких мені випало жити, поміж яких я марно намагався перейнятись спокійною довірою до власної «планиди», без яких я мало-помалу став без’язикий, – німим споглядальником повільно-божевільного здичавіння пейзажу… І ось приходить жінка. Невідома (мені) авторка трьох оповідань (ім’я її теж ще нічого не каже – Валентина Мастєрова) , й говорить про них: три історії зі світу людей, котрим відчай затулив уста, котрі не встигли і не змогли за життя хоч комусь розповісти про себе… Без надміру так званої художности, без псевдофілософских мудрувань, без викривальної патетики й стилістичних вихилясів подаються ці розповіді, але на такому рівні прожиття чужого, недомовленого у свій час, болю, що відчужене від збайдужілого тіла серце стає знову живим – пекучим спонукальником не ностальгійних споминів, а надсвідомої пам’яті…» .

Юрко пробирає. Тим паче: «ім’я її теж ще нічого не каже – Валентина Мастєрова». Ґудзеві не каже, принаймні тоді, не казало, – думаю собі. А мені... Один курс столичного університету, ф-т журналістики. Одна, четверта, група. Навіть розбита, мовно, сербо-хорватська, одна.

Вмить добираюсь до книжкової шафи, шукаю Валерієву «Основу» (Валерій Ілля, вже, на жаль, покійний, письменник-філософ, головний редактор часопису, всі три оповідання в третій книжці «Основи», за 1993 рік). Як у дитинстві, мене переймає-забирає-хвилює: не дай, Боже, не буде. Не знайду! Розпач-відчай?! Чотири журнали «пройшов». Нема. П’ятий – він. Узяв ці три речі одним духом. Як життя. Валя бере й розказує. Пише. Але ЯК це вона робить! Холоне все!

«В літературу прийшов Майстер. У соборній українській душі продовжилося світло Василя Стефаника та Григора Тютюнника. Прикликаємо Божу поміч до його тривання», – так Валерій Ілля розказав Валентину Мастєрову. Окрім того прозу в «Основі» вів тоді В’ячеслав Медвідь. Разом вони, так мені видається, ВСЕ й побачили.

Ти бачиш цю, її, прозу. Живцем. Чесною натурою. Ці рублені, ревно, до ідеального ладỳ, поставлені речення. Страшні. Тонкі довершеністю. Викінчені. За своєю суттю-змістом.

«Федюня жив на кладовищі до самих морозів. Микита приводив його додому, бив, але хлопець знову тікав. Коли випав сніг, Федюню відвезли до божевільні. Через місяць він звідти втік. Знайшли його на кладовищі, заметеного снігом».

Наступного дня рву-обриваю малину і ввесь час, постійно, думаю про її трьох, за якими вже щеміла-тріпотіла душа, братів.

«Що ж тебе там так жорстоко замело?! – не виходить у мене крик з очей. – Нащо ж ти туди знову вернувся?!»

«Заметіль – світу божого не видно. Ще година – й зовсім споночіє. А я боюся. Боюся оцієї хати, одинокої, наче загубленої у самому кінці села

Це вже її «Вовкулака». Його початки.

…Есей В’ячеслава Медведя, «З іменем другої самотности». За ним, Юрко, і його «Наприпочатку ста літ самотности». І ця Валентинина одинокість, «… у самому кінці села».

Юрка вже нема. 13 літ. Вигравши за своє життя не один літературний конкурс та назбиравши одну по одній купу позначно-поважних заслужених премій (то відомо), Валентина Мастєрова, років із п’ять тому, дізнаюсь я з інтернету, певно, глянула в небо, (набридло все), покинула Чернігів і подалася в Красилівку. В село. В самотину. До себе. В САМІСТЬ. Свою. Де те, що ти направду пишеш, – живе.

«Волохатий клубок холоду вкотився у двері поперед мене», – вертаюся назад, у Валін текст.

Ця суголосність. Вона веде. І ти йдеш. За нею. За цією вбивчою, січено-одсіченою, – що од неї голова обертом – її фразою. Фабульно, нічого не аналізуючи, не розбираючи-не роззираючись, кладеш кладку-мосточка. Дочитуєш до новельного фіналу «Вовкулаку», десь розбитий, під враженнями, розпачливий, увесь іще в цьому огромі, перебираєш усе до вичовгано зношеної підошви ялового поліського чобота, висновуєш – наче вже знану тисячу років, одначе – знову тут і зараз! – відкриту істину: це життя! Без будь-яких вивертів. З характерами. Долями.

Мимоволі, асоціативно, береш пам’яттю свої Радомишль-Попільню. І ті землі. Вертаєш туди. В ті далекі лавки-маКазини, короварні, скирти, під 20 центнерів хури, з конюшиною чи люпином, що їх натугою, вся в милі, несе на собі, врізавшись у шлеї, пара коней…

І люди, далекі-близькі, що одійшли колись, у сонцях.

Брановіцькі. Забродські. Піхоцькі. Шуневичі. Кришевичі. Івашкевичі. Статкевичі. Корбути.

І лишились на своєму світі. Там. Собою.

З культями, попружками, колунами, возами-полудрабками, шворнями- дишлями, плотами, коморами-повітками, снопами-обжинками, скупою поминальною чаркою…

Вже й не знати коли був сльозою… А тут, душа… Підперла-підійшла-приступила до горла.

Коли востаннє бачив Валю?

Здається, 2008-го. Ситуація-доля завела тоді до Чернігова: щось із тим довжелезним – на …800 чи …1000 …кілометрів українським рушником треба було допомогти-поладнати… І десь у чернігівській адміністрації, якось похапцем, немов у тумані, зустрілися з нею на вході.

– Саша… – тільки й запам’яталося, взяла вона очима. Мигцем. Навпроти. І все.

…Срібний маршрутний «Мерседес» од метро Житомирської вже котив мене до самого Житомира. Далі – Юркова Немильня. Його «Не-ми».

Дістав «Основу». Гортаю. Кинуло, подумом, на якісь години-часи назад, у Старі Петрівці, коли, дочитавши «Вовкулаку», пόночі вийшов до листя. В темряву. В траву. Десь звично попідтинню (металевим парканом) шурхотів їжак (ми вже подружилися), а до мене говорив, чимраз і дедалі настійніше, Валентинин Вовкулака: чи то каявся, чи – вже вкотре – сповідався. За Настю. І Мар’ю:

«… – Як Настю впіймали. Лід зійшов, вона під самим берегом була. Привезли її на возі до двору, а я в хату не пустив – відправив до батьків. Не міг я їй і мертвій Мар’ю простить. Хоронити теж не ходив – без мене обійшлися. Отоді і став Вовкулакою. І тебе мати лякала дідом? – Посміхнувся сумно, аж болісно. – Нічого, нічого. Заробив. Ти от що, попроси матір: як умру, щоб коло Мар’ї поклали. Скажи, Христом-Богом Онисько просив.

– Що ви, діду, мати не згодиться. Там же дід Данило поруч лежить.

[…]

Він і справді вмер рівно через місяць. Мати не послухалася і не дозволила класти Ониська поруч з Мар’єю. Але коли чоловіки прийшли на кладовище копати яму – вона вже була готова біля самісінької Мар’їної могили. І снігом притрушена. Там його і поховали».

Тоді, вже під ранок, вернув до хати: з Іллєвої «Основи» на мене дивилась Валя. Особистісна, чого останніми літами – аж так і вельми! – не вистачає, пронизана усім своїм поглядом (усе бачить, кажуть про таких). Світла. Вже з тими родзинами.

Я вже в Житомирі. В місті, де народився. Вже близько дев’ятої. На майдані Корольова, біля автобуса, в дорогу, збирається мистецьке товариство: Марія Рудак, Олег Левченко, Анна Івченко, Людмила Покотило, Тетяна Пишнюк, Михайло Пасічник, Лариса Бойко, Юрій Камишний…

«А дід почав кричати, що мама хоче тата у тюрму.

[…]

На другий день прийшла тітка Лисавета і сказала, що у міліцію заявить, бо дитину з’їдять у цій сім’ї. І заявила. Приїхало троє дядьків, два у формі міліцейській, а один ні, і тьотя з ним, така добра-добра, тільки низенька, як моя старша сестра, і вся сива. Мене спочатку відвезли у лікарню. Мама не плакала, а тільки одяг мені шукала і не могла нічого знайти. А баба лаяла і казала, щоб я не дождала завтрашнього дня. А тато десь дівся, я його й не бачила. Після лікарні мене відвезли не додому, а в цей будинок, тут багато дітей і жодної мами. Моя мама теж не приїжджає, то її дід, мабуть, не пускає.

[…]

Скоро яблука дозріють, значить, тато приїде додому. Він завжди так приїжджає. От якби хто передав йому, що я дуже люблю сиродій, але тут у нас немає корів, і я вже забулася, яке молоко у нашої лиски…», – не одпускає мене третє, останнє, оповідання Валентини Мастєрової «Сиродій».

Ти входиш – у ту земну-неземну її оповідь, у ту її довгу чернігівську піщану косу, той білий м’ясистий мул, в’язнеш у ньому, грузнеш, опираєшся-б’єшся, проте вже вибитись не можеш. Несила. По-доброму опадаєш. І вже живеш з цим усім.

У цій рубленій глибині.

«Село і надалі постачає місто своїм найвищим матеріалом», – значить вічний Освальд Шпенглєр своїм, таким же вічним, «Присмерком Европи». Валентина Мастєрова «постачатись» не захотіла. Вернулась. На землю.

Поїду на день-другий до неї. В Красилівку.

Виберусь, думаю і кажу я собі.

Треба встигнути.

Я вже скільки років і стільки разів не встигав…

Олександр Сопронюк,

Асоціація українських письменників

Старі Петрівці, липень. 4-те, 2015 року.

Вже спіла, аж чорна малина. Така ж і вишня.