Леся Ґудзь. До 60-річчя з дня народження Юрка Ґудзя. Юрій Ґудзь: "Викреслений зі свого часу, але поряд вічних..."

ДО 60-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЮРКА ҐУДЗЯ
ЮРІЙ ҐУДЗЬ: «ВИКРЕСЛЕНИЙ ЗІ СВОГО ЧАСУ, АЛЕ ПОРЯД ВІЧНИХ…»

Не рідня ми з цією людиною, лише однофамільці, проте спільного у нас чимало. Життя раз по раз зводило докупи: коли нас, учнів-четвертокласників місцевої школи, захоплювали розповіді улюбленого вчителя історії, манили в незвідане заняття геологічного гуртка – знову ж таки під його орудкою; коли він запропонував, почувши наші дражнилки на уроці, створити свою власну класну книжечку віршів, до якої долучилися усі учні; коли саме йому я довірила своє перше римування і саме він не висміяв, а підтримав мене і підштовхнув до подальшого поетичного експериментування… Пізніше мій учитель став моїм колегою – тут же, у рідній для обох школі, ми зустрілися на рівних правах вчителями.
Саме цій людині я по сьогодні завдячую своєю любов’ю до історії рідного села, до його людей і особливо – до скривджених долею, обтяжених фізичними вадами, але таких чистих душевно! Юрко умів бачити їх глибоко і так само глибоко розуміти. Мав велике бажання описати їх, залишивши бодай на папері знак їхнього існування на землі. Встиг, мабуть, якусь соту частину з задуманого - востаннє, коли ми бачили його живим, показав перший примірник книжки про односельців. Радів при цьому мов дитина. А за тиждень по тому – телефонний дзвінок з Житомира: повідомлення про те, що Юрія не стало.
 «Інстанції» розпитували, хто його батьки, хто він сам, намагалися з’ясувати, чи не буде скандалу в пресі… Бог усім суддя: і тим, хто підняв руку на це життя, і тим, кому десь ним перейдено дорогу, і хто не зміг змиритися з цим… Різне говорять сьогодні й про самого Юрка – здебільшого про «міське» - київське, житомирське -- «богемне» життя Юрія Ґудзя. Тому, напевно, і небагато слухачів віднаходять з-поміж немильнян, приїздячи щороку в липні до Немильні, гості-побратими по творчості Юрка Ґудзя – адже їм, місцевим, ця людина бачиться зовсім іншою – такою як вони, як його рід: селянин-дід – колишній наймит, котрого після революції одружили з донькою хазяїна, у котрого наймитував; батько – колгоспний електрик, котрого частіше кликали Петром Рибачишиним – по прізвищу дівочому дружини-вчительки; мати з обнадійливим іменем Віра – вона й справді вчила і своїх трьох, і чужих дітей у школі вірити у людську гуманність…
   Таким Юрко сприймається просто, невибагливо – і чи не глибше, ніж високі слова і патетичні заяви про нього. Він наш, немиленський – і нехай його знають таким, хай це буде свого роду духовною свічкою пам’яті нашого земляка.
Бо головне – щоб знали, пам’ятали, щоб не гасла ця свічечка у часі, не розпилювалася у інших подіях сучасності, щоб концентрувалася енергетика цього імені хоча б раз на рік у його Немильні, котру так трепетно любив, хоча й не мислив себе землеробом на її бідних пісках жодного дня. Праця на полі бачилася Юрку чимось виснажливим і безнадійним, про це не раз пише у щоденниках. Але водночас він терпляче і ретельно оре іншу ниву – письменницьку – і вже на її полях постійно і, здається, наскрізно проходить Немильня, її мешканці не залежно від віку, статусу, характеру. Спасибі цій людині за це – хто, де і як побачив би ще це загублене у лісі і позбавлене великої уваги світу село, доки про нього не почав писати Юрій Ґудзь?
Тепер до нього їдуть люди, котрі ніколи раніше не мали особливої потреби у спогляданні запилених неасфальтованих вулиць, покинутих хат, небагатих подвір’їв, замуленого ставка, «некрутих» школи, клубу, ФАПу, принишклого під спекотним сонцем цвинтаря. Так, це і є сучасна Немильня! Але вже десять років сюди їдуть, аби побачитися з Юрком: до його могилки, до школи з його духом у музейній кімнатці і меморіальною дошкою на фасаді, до людей, словами і помислами котрих ще говорить і думає Юрко – бо ж у своїх книгах, новелах і щоденниках повністю зберігає і лексику, і звичаї, і психологію рідних немиленців, говорить їхньою мовою і думає по-їхньому. Ось і завтра ще зранечку коло школи зануртує життя незважаючи на перший день липня, в час відпусток: саме у цей день – день народження Юрія Ґудзя – і ні днем раніше чи пізніше прибудуть сюди гості. Зібрання літераторів, творчої інтелігенції всіх напрямів носить уже десятий рік ніжну милозвучну назву «Липневий янгол». Аж пахне липою від неї, хочеться легенько доторкнутися до тих уявних ангельських крил, відчути присутність н а ш о г о Юрка тут, у стінах школи, на подвір’ї його батьківської хати, на вулицях його НЕ-МИ – так любив називати він рідне село. І знову, як укотре, з великого автобуса висиплються горохом на сільські пахощі липня гості з поетичного братства Юрка Ґудзя, котре давно вже стало міжнародним, і вклоняться хлібу, і будуть запрошені до душевної розмови – так, як «у тихій пам’яті Бога»… Раз на кілька років приїздить до Немильні з далекої Канади сестра Юрія Раїса з чоловіком-науковцем. Радіожурналісти з Житомира беруть тут матеріали для  тематичних передач, а молодий письменник Євген Лущиков зняв про нашого земляка документальний фільм. Друге Юркове «я» після його смерті – Олег Левченко – неодмінно прочитає «Барикади на Хресті» так, як більше ніхто краще не зробить цього. Привезуть неодмінно літературознавчі роботи, дослідження його творчості і особистості літературознавці і науковці з Житомирського педуніверситету, з Києва, Рівного, з області… Заспівають нову пісню на його слова, презентують книгу його творчості або про нього. Щороку – щось нове, неповторне, значиме. І будуть теплі слова, щирі спогади, думки, припущення про те, що стосується цього імені… А потім будуть читання – оті, що з Юркового, з біловіршевого його, з прозового – але живого, оживленого єдиного у році дня – першого липня. Дня липневого янгола… Так наш Ґудзь щороку святкує свій день народження у своїй НЕ-МИ…

Леся Ґудзь, родом і корінням – із Немильні.


ЩОДЕННИКИ ЮРКА ҐУДЗЯ: 15 ЦИТАТ  ІЗ НЕОПУБЛІКОВАНОГО РАНІШЕ

Без дати.
Як вочевидь реальне життя переходить на рівень чорно-білого письма – збережених (позбавлених берегів і оберегів) на папері знаків, німих літер і нерухомих слів…
Як можна озвучити старіння, вмирання, як виє любов, як стогне сосна…
У слів є пахощі…

18.08.93.
Десь перед ранком, годині о четвертій, почав іти дощ… Шум небесної води крізь ще зелене листя…
Хтось хоче повизбирувати каміння. Хтось марить часом, коли зможе його розкидати… Цур їм і пек – найбільше, що хочеться нам, – це назбирати повну пелену яблук…
Сізіфе, покинь свою від бувальщину-спонукальщину, спотикальну спокуту свою – дремени від наглядача, від недремної долі своєї – втікай до саду – може, ще встигнеш назбирати спасівських яблук…
Без дати.
Хмари сьогодні – схожі на білі дерева,  на легкі, швидкі дотики пензля білилом на синьому тлі.

Без дати.
Гріховність культури – устремління в космос, крізь реальну людину.
Людина може духовний простір свого короткого життя розширити до нескінченності, своїм досвідом охопити вселюдський досвід.

18.08.93, середа. Немильня.
Який шмат і якої праці сьогодні завершили надвечір!  Поле картопляне – як місце ритуалу, що з’єднує живих і мертвих: нас і замучених на цьому полі бабу Якилину і тітку Ольку…

18.08.93, середа.
У кожної людини є завжди щось своє, найдорожче, поряд з чим замусолені підтирачами держави фонтани словесні «народ», «держава», «нація», «священні кордони» ніц не значать…

24.08.93. Вівторок.
Якою любов’ю супроводжуються перші проводи своїх дітей в життя і дай Бог сили й мужності останнім хоча б на десяту долю її – щоб провести їх в смерті…

Без дати.
Бути глиною в Божих руках – вбирати в себе небесний вогонь і воду – і сприймати кінцеву неминущість як здобуття остаточної форми…

Без дати.
Угадати-віднайти-впізнати  с в і й  текст і зуміти донести його на межу промовляння…

Без дати.
Нічого, крім голосу – голос – тіло твоєї душі…

28.08.93. Перша Пречиста.
Минуле – як форма буття. Те, що не збулося – збереглося назавжди, в безпечному просторі, в сховищі буттєвому. Час, що відходить, час, що калічить людей і янголів, може бути не тільки рятівником, стражем – не стражником – минулого нашого, те, що було. Час – найтяжчий, найнестерпніший – виявився тим, що тепер найбільше допомагає звідти – відчуттям повноти колись впізнаного буття – час, коли працював у школі, час, коли ходив на побачення в психіатричну лікарню – до брата й матері – той час виявляється вже тепер як форма повільної допомоги – теперішньому більш-менш впорядкованому, полегшеному існуванню.

Без дати.
Як мухи в бурштині ми влипли в свою епоху.

Без дати.
Сьогосвітнє наше життя зазнає таких зовнішніх і внутрішніх деформацій, що витримати їхній тиск без відчутних втрат – фізичних, моральних, етичних – стає майже неможливо. Але від нас залежить, як в тому чи іншому випадку будуть діяти механізми психологічного захисту. В залежності від самої людини вони можуть бути різними. Найпоширеніший стан деперсоналізації. Фізична і духовна здатність людини пристосовуватися до нелюдських умов щоденного виживання перевершує всі досі знані норми і рівні межі… [Люди]відчуваються кинутими напризволяще владою – колишньою опікункою і гартом певного, навіть рабського рівня існування.
Невизначеність в часі цих поневірянь… Більшість вже звикла, що це триватиме нескінченно. Відчуття внутрішньої порожнечі. Робота (від слова «раб»), не здатна навіть забезпечити найзлиденніший мінімум.
Життя багатьох людей, позбавлених надій на майбутнє, наповнене страхом перед завтрашнім днем, переносить майже повністю у ретроспективний вимір.
Вони можуть нескінченно говорити-слухати, як колись було гарно і дешево.
Людей змусили жити на межі… Усвідомлення ненормальності неприродності того стану, коли голод не дозволяє думати ні про що, окрім їж. Апатія – що від тебе самого вже нічого не залежить. Кожен з нас ще зовсім  недавно вірив у свою значимість.

30.08.93.
Україна – для молодих вовків, а не для пенсіонерів.

Без дати.
Відчуття: хтось постійно викреслює моє ім’я з усіх антологій і вносить його до зовсім іншого реєстру… Я викреслений зі свого часу – але я поряд вічних, хоча й приречених, людей …

Джерело: Ґудзь Л. До 60-річчя з дня народження Юрка Ґудзя. Юрій Ґудзь: "Викреслений зі свого часу, але поряд вічних..." // Лесин край, липень 2016.

Леся Ґудзь. Юрій Ґудзь: було б йому вже шістдесят...

ЮРІЙ ҐУДЗЬ: БУЛО Б ЙОМУ ВЖЕ ШІСТДЕСЯТ…

Липень у нашому краї знову відкриває ім’я Юрія Ґудзя. Цього року минає вже 60 літ від дня народження цієї людини, котру активно визнає світ і так же обернено-пропорційно-неохоче пересилює себе у її визнанні Україна. Журналіст, публіцист, художник, прозаїк, поет – у сприйнятті цієї особистості досить чимало граней, котру можна обрати для себе як найближчу. Вражаюча працездатність Юрія Ґудзя у прозі: писав, здається, скрізь, завжди і всюди. Тож сьогодні маємо що вивчати – от лишень два ящики його власного творчого архіву, що перебувають у обласному літературному музеї, з невідомих причин і досі залишаються недоступними для прочитання. Хто знає, для чого приховують від нас НАШОГО Юрка Ґудзя? І чи є це етичним стосовно його пам’яті? Практично ж усі матеріали, котрі знаходяться у пришкільному музеї, – доступні, хоча нерідко й цією доступністю теж зловживають, роблячи собі славу без посилання на джерела...

Досягнення, здобутки – зазвичай на ювілеях ми говоримо про них, підбиваючи підсумки прожитого. У Ґудзя їх багато – та от лише гідною грошовою премією його творчості оцінено так і не було. А йому нерідко не вистачало навіть на хліб. Невже дійсно, як стверджують іноді, справжній митець має бути голодним, щоб творити істинні шедеври? І це запитання – також із розряду риторичних щодо Юрка Ґудзя.

Книжки, спогади, збірки – їх у цієї людини не так багато, зате внутрішньою силою вони концентрують у собі те, що у декого розтягнуто на томи строф самозамилування… Одна його збірка новел (до речі, остання прижиттєва) «Замовляння невидимих крил» варта всеукраїнського визнання і тисячних тиражів державним коштом. Зате у нас обласна програма (державна ж бо!) видавництва соціально значимої літератури сором’язливо замовчує і ніколи не включила до свого списку «Замовлянь…», котрі були б для читача ковтком чистого повітря у задусі суспільного смороду. Навіть після прочитання хоча б одної з новел цієї книги – «Афганець»…

Так, Юрко Ґудзь і справді досить «незручна» особистість: пригладити, причесати і підвести під якийсь загально схвалений знаменник ні його життя, ні погляди, ні світогляд, ні творчість практично неможливо. Бо у Ґудзю-особистості таїться і досвідчений історик, і глибокий філософ, і… невиправний мрійник, фантазер, дитина з чистим аж до наївності спогляданням світу і обожненим сприйняттям земляків-односельців.

Ґудзь-митець… О, у сприйнятті його із цього боку і література, і образотворче мистецтво намагаються якомога голосніше сказати: «Він – наш!». Літературні критики збилися з ніг у пошуках приналежності його до конкретного стандартного стилю, мистецької поетичної школи, напряму – а він виробив саме СВІЙ творчий почерк, СВІЙ літературний портрет – і якось зовсім при тому не переймаючись, що не підпадає під жодне чітке визначення стилю, почерку, художнього образу…

Так, це не завжди зрозуміло і легко. Нерідко відвідувача місцевого музею, що при школі на малій батьківщині Юрка Ґудзя в Немильні, прибиває до землі морально одна з його картин – там зображено дві істоти над головою людини, темну і світлу, і одна з них визирає так, як кажуть у нас, «над душею висить». Щось у тому таки є: побачене з силою змушує тебе замислитися над істинністю буття, якщо сприймати по-біблійному, що у кожного з нас на плечах – дві протилежні сили; з такою картиною не дуже захочеш залишатися наодинці…

Може, без перебільшень, дратувати і величезна кількість крапок у його віршах – цілі строфи – без жодного слова, а ще коли автор заявляє, що і крапки матимуть істинний зміст лише коли стануть відбитками друкарської машинки…Книгою т а к и х віршів навряд чи хто зачитуватиметься. І не варто декому робити вигляд, що дійсно розуміють таку поезію як поезію високого стилю – не уподібнюймося казці про голого короля, бо реальність дещо інша: Юрій Ґудзь просто шукав власну нішу у літературній творчості, ніким не заповнену і не зачеплену ні до нього, ні після нього.

Вищеназвані тези можна, звичайно, спростовувати, доводити протилежне, запевняти у некомпетентності і необ’єктивності щодо імені т а к о ї висоти. Але існує те не спростовуване, близьке і зрозуміле всім однаково, хоча кожен при тому вкладає у нього і часточку власного життєвого досвіду – проза Юрія Ґудзя, його щоденники, публіцистика і літературна критика. У них він – найбільш зрозумілий і найглибший! Візьмімо, до прикладу, мало кому відому статтю «Брати», котра побачила світ у1998р. в щорічнику "Наука і культура. Україна" №23.

Першого липня до Немильні, уже одинадцяте літо, прилинуть з різних куточків України гості. «Липневий янгол» – така назва цих літературно-мистецьких зустрічей – знову збере під своїм крилом тих, хто долучився до Ґудзевої творчості, біографії, впізнавши або знайшовши у них щось із свого: чи то з душевного, чи то з біографічного, чи то із світоглядного. І саме у цьому Юрко Ґудзь – найбільше НАШ, рідня по духу. Тож об’єднаймося навколо цього незвичного і надзвичайно глибокого імені – на сьогодні не лише наш край, але й Україна має зовсім мало подібних.

Леся ҐудзЬ.

БРАТИ(скорочений варіант)

…1826 року Петро Борисов і його брат Андрій за вироком Слідчої комісії у справі декабристів були засуджені до смертної кари через відсічення голови. На той час колишньому підпоручикові 8-ої артилерійської бригади Петрові Борисову виповнилося всього 25 років. На два роки був старший Андрій, відставний підпоручик тієї ж артилерійської бригади.

Братів звинувачували в «умышлении» на царевбиство, в організації таємного товариства, у підбурюванні нижніх чинів до повстання. Пізніше смертний вирок їм замінили довічною сибірською каторгою.

...Ранньої весни 1804 року сім'я відставного майора восьмого класу дворянина Івана Андрійовича Борисова назавжди покинула Санкт-Петербург. Однак і переїзд не допоміг сімейству вирватися з бідності. У червні 1816 року брати Борисови вступають юнкерами до 52-ї роти 26-ї артилерійської бригади. Шістнадцятилітнім одягнув військовий мундир Петро, Андрію виповнилося вісімнадцять.

1816 року брати Борисови організовують перше таємне товариство під назвою «Перша згода», яке наділі переростає у товариство «Таємні друзі природи». Поступово юначі мрії набирають вигляду вимоги конституції, вимоги загальної рівності перед законом, починаючи від найпершого чиновника в державі – государя-імператора. Наприкінці 1823 року 8-ма артилерійська бригада стояла в Новоград-Волинському. Саме в цей час містечко жваво обговорювало незвичайну подію: з Варшави жандарми привезли закутого в кайдани молодого шляхтича Юліана Люблінського і віддали під поліцейський нагляд. Він поселився в домі своєї матері Констанції Люблінської, колишньої варшав’янки. Борисови дізналися про Люблінського і першими захотіли познайомитись з ним. Юліанові на той час виповнилося 23 роки. Знайомство швидко переросло в щиру дружбу. Згодом Борисови розповіли Юліану про таємне Товариство друзів природи. Тоді Юліан відкрив братам свою давню ідею, випробувану попередньою діяльністю в польському таємному товаристві «Лучше будет искоренить ненависть, каковою пылаем друг к другу, – ...через соединение отраслей Славянских посредством «Катехизиса», или правил... ибо мы все есть Славяне и из одного племени происходим». Ця думка захопила братів. У грудні 1823 року таємне Товариство Об'єднаних Слов'ян схвалило свій катехізис. Політична мета Товариства – утворення федеративного союзу слов'янських республік. Їх мало бути вісім передбачалось об'єднати усіх русичів (сюди входили українці, білоруси і росіяни), поляків, угорців (їх помилково віднесли до слов'ян), богемців, кроатів, далматинців, сербів і мораван. Основною метою Товариства було визволення усіх слов'янських народностей від самодержавства; знищення існуючої між деякими з них національної ненависті і об'єднання всіх земель, де вони проживають, у федеративний союз. Було запропоновано точно визначити кордони кожної держави, ввести у всіх народів демократичне виборне управління, заснувати конгрес для керування справами Союзу, для зміни на випадок потреби існуючих законів, надаючи поряд з цим кожній державі право незалежного внутрішнього законодавства. Центром федерації мало стати збудоване місто, куди б посилалися депутати від слов'янських народів і де б перебувало Головне Управління федеративного союзу. Тоді ж, наприкінці 1823 року, в селі Кануни, де квартирували Борисови, братами було складено текст клятви Товариства об'єднаних слов'ян».

Відчуттям дружби – як однієї з найважливіших людських чеснот – пройнятий і «Катехізис», і текст самої клятви. Ці люди були однодумцями, об'єднаними глибоким розумінням необхідності вільного людського братерства.

На відміну од декабристів Північного і Південного товариств до Слов'янського Союзу приймали не тільки дворян. Серед його членів були рядові солдати, дрібні канцеляристи, відставні поручики і навіть селяни-втікачі.

Щоб удосконалити і закріпити організаційну структуру товариства, в березні 1825 року у Черняхові відбувся таємний з'їзд «слов'ян». На ньому одностайно прийняли статут і вибрали тимчасового президента товариства – Петра Борисова. Один з пунктів статуту передбачав щомісячні відрахування з десяти процентів платні для викупу селян з кріпацтва.

У серпні 1825 р.піхотні полки 3-о корпусу вирушили на Ліщин. Коли 8-ма артилерійська бригада проходила через Житомир, Горбачевський отримав від Іванова звістку, що капітан Пензенського піхотного полку Олексій Тютчев серед офіцерів колишнього Семеновського полку відкрив якесь таємне товариство.

Ця звістка вразила «слов'ян». На другий день у Житомир прибула 1-ша батарейна рота, якою командував Петро Борисов. Не гаючи часу, він зустрівся з Тютчевим, і той підтвердив повідомлення Іванова. Тоді Борисов запропонував «Если их цель близка к нашей, то следует разузнать, на каких условиях они войдут в Славянский Союз». Тютчев відповів, що це, мабуть, буде неможливо, бо новостворена таємна організація надзвичайно могутня, багаточисельна і вже готова здійснити військовий переворот у Росії.

У вересні в с. Млинища на квартирі підпоручика Андрієвича відбулися загальні збори «слов'ян». Більшістю голосів було ухвалено про вхід Слов'янського Союзу до складу Південного товариства. Хоча П. Борисов, а з ним ще кілька «слов'ян», вважали неприпустимим таке беззастережне злиття двох товариств. Як виявиться потім, зустріч із членами Південного товариства була фатальним ударом для Слов'янського Союзу. Після повернення з ліщинських таборів на зимові квартири «слов'яни», бажаючи якнайскоріше досягти поставленої мети, починають вести активну і цілеспрямовану агітацію серед солдатів своїх частин, котрі слухали їх з напруженою увагою і подивом, вперше відчуваючи надію на подолання існуючої несправедливості. Серед цих рядових солдатів, до речі, не знайшлося жодного донощика і зрадника – ні до повстання, ні під час нього. За довіру вони віддячували вірністю. «Слов'яни» також передбачали проводити виховну роботу серед селян, планували на свої кошти відкрити кілька сільських шкіл. Та планам цим уже не судилося здійснитись.

20 грудня 1825 р. П.Борисов був у Горбачевського, коли Андрієвич вручив лист від Бестужева. Той писав: «Нам представляется случай ранее, нежели мы думали, умереть со славою за свободу Отечества, может быть, в феврале или марте месяце...» В цьому ж листі Бестужев просив Горбачевського разом з Борисовим приїхати на 15 січня 1826 р.в Київ. Ніхто з них ще не знав про трагічні події на Сенатській площі, про те, що знамена свободи, підняті 14 грудня, вже втоптані кінськими копитами в закривавлений сніг.

Звістка від Бестужева підбадьорила «слов'ян». Всю ніч вони радились, обмірковували можливості майбутнього повстання, засоби його здійснення і нарешті ухвалили прискорити підготовку повстання, оголосити єфрейторам і рядовим про наближення перевороту, прагнути зміцнити їх дух, посилити діяльність… А незабаром збройний виступ Чернігівського полку, не підтримуваний практично ніким, зазнав страшної поразки. Академік М. Нечкіна пише: «Повстання Чернігівського полку – справа Об'єднаних Слов'ян. Вони відважились його підняти, вони розпочали його, вони поклали всі сили на його внутрішню згуртованість, вони так багато попрацювали над сміливими планами, виконували під час повстання найважчі завдання. Невдовзі після поразки чернігівців було розгромлено і саму Слов'янську управу...

Великі ідеї не вмирають, вони живуть і відроджуються серед людей. Слов'янське товариство було тільки ланкою в розвитку громадянського руху на Україні, а сама ідея слов'янського союзу є частиною загальнолюдського прагнення подолати власну роз'єднаність».

Андрій, хворий і знесилений, був арештований в березні 1826 р. в Києві. Ще раніше, в містечку Баранівка, було схоплено його брата Петра. На допитах Борисови трималися мужньо і з гідністю, не каялися і не просили помилування. Петра Борисова допитував сам цар Микола. 13 лютого 1826 року Слідча комісія вказує на його надзвичайну впертість і затятість, і просить у царя дозволу закувати Петра Борисова в кайдани. На доповідній рукою Миколи І написано: «Заковать».

Андрій Борисов під час слідства заради брата брав усю вину на себе. У казематах Петропавловської фортеці брати Борисови провели всю весну 1826 р., а в ніч на 24 липня, разом з Волконським і Трубецьким, були відправлені в Сибір на каторжні копальні.

Їхні альбоми і атласи квітів і комах Забайкалля не втратили свого наукового значення і понині. У роботі Петра Борисова «Орнитологическая фауна Восточной Сибири» узагальнено спостереження над птахами в природних умовах і в неволі, а також співставлено їх із висновками найвідоміших орнітологів. Поряд з цим вміщено місцеві перекази про птахів, філософські і поетичні роздуми Петра Борисова.

З 1841 року брати жили на поселенні в селищі Мала Розводна поблизу Іркутська. 12 жовтня 1854року Петро раптово помер, а душевнохворий Андрій, знаючи, що не виживе без турботи брата, покінчив життя самогубством.

Джерело: Ґудзь Л. Юрій Ґудзь: було б йому вже шістдесят... // Лесин край, червень 2016.

Леся Ґудзь. Стаття "Юрко Ґудзь: душею світлою і словом щирим - з нами"

Леся Ґудзь

№ 26 (10553) від 26 червня 2014 року

Юрій Ґудзь: душею світлою і словом щирим – з нами!

Ім’я Юрія Ґудзя стає дедалі відомішим на теренах сучасної української літератури. А для Немильні – малої батьківщини письменника – він став своєрідною візитівкою поряд з повним кавалером ордена Слави Іоном Халаном. Ми, односельці, знали його безтурботним хлопчаком, замріяним і начитаним школярем, пізніше – вчителем історії, заводієм шкільних екскурсій до лісу...

Про те, що Немильня виплекала неординарну обдаровану творчу особистість, її мешканці дізналися, на жаль, уже по смерті Юрія Ґудзя, із сумовито-щирих прощальних слів його друзів на цвинтарі.

Я пам’ятаю той несамовитий холод лютого 2002 року: вітер з колючим дрібним сніговим кришивом боляче шмагав по обличчях людей з похоронної процесії, наче намагався покарати їх за те, що не вберегли таку світлу і талановиту людину. А немильняни перешіптувалися-дивувалися: «Дивись-но, скільки людей приїхало Юру провести в останню путь! Видно, що непрості...». Це вже потім з’ясується, що серед тих «непростих» – поети, письменники, викладачі педуніверситету, журналісти...

З тої пори Немильня ніби почала інший відлік, а життя Юрія Ґудзя привідкрило їй свою книгу, як не парадоксально, аж після його переходу в потойбіччя. Адже ось уже сьоме літо поспіль село відвідують гості з Житомира, Рівного, Києва – письменники, художники, науковці, літературознавці, музиканти, педагоги, студенти, викладачі – усі, для кого ім’я Юрія Ґудзя проросло крізь серце його віршами, картиною, прозою... Про нього пишуть наукові роботи й літературознавчі статті, видають книги спогадів, йому присвячують посмертно вірші. А могли ж, ще при житті, вручити Шевченківську премію...

Удалекому нині 2006-ому першого липневого спекотного дня перед шкільним подвір’ям зупинився мікроавтобус. «Ми – з братства Юрка Ґудзя», – відрекомендувала гостей жінка, котра назвалась Марією Рудак. Вже пізніше прояснилось: саме ця енергійна пані і є «генератором постійної дії» братства, його серцем і рупором. Бо, завдячуючи їй, щороку обласне управління культури виділяє автобус для поїздки в Немильню – село, яке широкому загалу стало відомим завдяки Юрію Гудзю.

Адже саме йому воно – з усіма його добрими й дивакуватими, працелюбними й дотепними – людьми, околицями, багнами, лісами, урочищами й стежинами – настільки вплелося у долю, що завертало його у свої обійми з найдальших доріг Житомира, Києва... Горнувся до всього з дитинства рідного і близького, мов рано відлучена від материнських грудей дитина. Бо, й справді, рано виштовхнуло його, ще зовсім юного, життя у світ асфальтово-бетонних химерних мрій та ідей. Може, саме тому й замкнув навколо себе СВІЙ власний простір, всю решту життя, не впускаючи туди нікого. Розкошували там янголи і сни – найчастіші образи його поезій. Це прекрасно відчуває кожен, хто дотикається до його творчості. Хто розуміє і залишає за Юрієм його світ таким, як є, споглядаючи його збоку..

Доступним же для дотику стало його прозове слово: просто ось-ось візьмеш за руку, здається, будь-кого з героїв його «Ісихії», «Не-ми», «Барикад…», «Замовлянь...» – настільки вони живі, вихоплені із сільського повсякдення, біля крамниці чи біля криниці, настільки прості і зрозумілі, неприкрашені штучно! Всі вони – і ті, що з повістей-романів Ґудзевих, і ті, кого так і не встигло торкнутися натхнення письменника – міцно переплелися між собою у сьогоденні коренями одного розложистого дерева, назва якому – Немильня. Сьогодні це дерево щедро-щедро випустило молоде гілля, а міцніше його віття дає вже дев’ятий липень поспіль ваговиті плоди. Так, я з достовірністю кажу про свою Немильню як одиницю творчості: і чудові поезії пишуть Лариса Шабадей-Волкова, Надія Музика-Кравчук, Любов Ґудзь-Тимошенко, викладає душу на нотний стан Ірина Романюк-Деркач, розвиває слово у публіцистиці відомий журналіст Віктор Шлінчак... Усі вони мають немиленську краплину в біографії, хоча й живуть не лише в селі. А тут, на місці, серед неспішного шелесту беріз на цвинтарі, у розміреному гомоні вузеньких вуличок, у застиглих берегах обмілілої Немильнянки, у дворах з відчиненими навстіж для кожного хвіртками, у розмовах-спогадах немиленців – живе душа Юрка Ґудзя.

«Там дивно, там тихо, там гарно...» – це про рідне НЕ-МИ озвався він колись, сумуючи за тихою, захованою за кілометрами доріг буденною, не рекламною (і тому такою справжньою!) красою.

ЗАСВІТИТИ – ТА НЕ ОБПАЛИТИ

У долі цієї людини цифра 2 має якийсь особливий зміст: закінчив свій життєвий шлях 20 лютого (другого місяця року) у 2002-ому – тобто 20 (і знову два) років тому. Непересічна особистість і розхристана у своїй відвертості душа, талановита різнобічно людина – і настільки ж унікально непристосований до буденного життя. Так, далеко не кожен здатний протиставити себе цілому суспільству з його усталеними поглядами на роботу, відпочинок, сім’ю – усе те, чого так прагнемо ми і чого так сторонився він. А якщо дивитися на це простіше – то, напевне, саме такою була життєва ніша Юрка Ґудзя у Цьогосвіті, і саме йому судилося заповнити її собою.

Повторюся, він таки й справді вирізнявся з-поміж нас, але робив це не напоказ – іншим просто не був. Як і його картини, поезія, проза. Як і його щоденники, врешті-решт. О, це глибоко окрема розмова – щоденники Юрка Ґудзя! Вже не один за неї брався – занадто вже ж ласою видається ця тема та вигідною для комерційної літератури. Проте давно відомо, що ТАКІ записи – це сповідь душі, а отже – «оголювати» її напоказ потрібно дуже й дуже обережно. Чи не тому якась невидима сила зуміла стримати той задум, що могли нашкодити світлій пам’яті нашого Юрія, обпалити нещадно «модою на Ґудзя»...

Дещо зі своїх записів опублікував сам письменник – і вони стали досить нестандартним романом і посвятою сучасному селу. Назва «Не-ми» – частина ймення його рідної Немильні, куди все своє недовге життя линув серцем і прийшов лише в Тогосвіті.

Ми прихистили його посмертно у невеличкій бібліотеці школи – і відтепер Юрко може споглядати нескінченний плин життя зі стендів, на котрих – його життєпис у світлинах. Під кожною із світлин – уривки-цитати з його щоденників: Юрій писав їх протягом усього життя, з ранньої юності. У них виразно проступає творчий почерк письменника, вчувається перегук з «Барикадами на Хресті» – цей роман написано також у формі щоденника. Ще кілька стендів – екскурсія у творчий доробок митця – його книги, першопублікації, список надрукованого в часописах... А скільки ще чекає своєї черги, аби побачити світ!

«Дорога мусить жити й після нас», – ніби підсумок прожитому і заповіт прийдешньому звучить цей рядок Юркової поезії. Дорога ж його долі не лишилася присипаною замерзлим груддям на похмурому лютневому цвинтарі…

У Житомирі вже відкрито меморіальну пам’ятну дошку нашому Ґудзю стараннями поетичного братства його імені – і спільно з ними ж щоліта збирається творча братія під крилами «Липневого янгола» в Немильні. У школі – де ж бо знайти ліпший притулок духовний людині-митцеві, як не в храмі знань і наук... Читаємо, декламуємо, згадуємо. Наша, немиленська сторона – зустрічаюча, тож щоразу намагаємося віднайти для гостей щось нове: світлину, не бачену раніше, вірші з ранньої творчості... Його – Юрієву – «Співанку» тепер виконують наші школярі, а «Рожеву чайку» узяло до свого репертуару вчительське вокальне тріо. Мають вони і власну пісню-присвяту – «Пам’яті Юрія Ґудзя». Знаючи, що творчість земляка не набула ще широкого розголосу, школа провела у себе засідання творчої групи вчителів-філологів району, на якому гостями були рівняни: докторант Рівненського педуніверситету Д. Кравець зі студентами – вони привезли інсценізацію Ґудзевих «Барикад на Хресті». О, як вражаюче звучали «Барикади» з вуст юних!

Тоді ж стартував літературний проект пам’яті Юрія Ґудзя під назвою «Живослово»: прагнемо об’єднати в ньому творчих освітян Новоград-Волинщини. Відтепер, маємо щире сподівання, у школах району звучатиме ім’я письменника-земляка на уроках літератури рідного краю.

У Немильнянській же школі поступово формується музей Юрія Ґудзя. Численні добірки-рукописи, світлини, документи родини Ґудзів, малюнки-мініатюри, публікації – його і про нього – дослідницькі матеріали, інформація з мережі Інтернет – все це є складовою частиною музейної кімнати письменника. І ми із задоволенням ділимося зібраним з охочими познайомитися з іменем земляка ближче. Таких – багато, і буде ще більше. Бо має наш, не завжди збагненний, не завжди розгаданий Юрій Ґудзь дивну і ніким не пояснену посмертну силу: варто лише зазирнути у його творчість – і вже не зчуєшся, як опиниться вона глибочезно у тобі, й не вирвати її звідти...

Цьогоріч Першолипень у Немильні знову оживе гостями та подіями: новий «Липневий янгол» на своїм розкриллі принесе сюди гостей не лише з області, Києва, Рівного, але й очікуємо на тернополян. У Польщі поспішають видати Юрієві «Барикади на Хресті» з ілюстраціями сучасного Майдану – і неодмінно хочуть презентувати їх на батьківщині письменника! Людина з активною життєвою позицією – Киківський сільський голова Юрій Процюк – виготовляє меморіальну дошку Юрія Ґудзя – це дієвий подарунок на Юркові іменини... Вже традиційним ритуалом – щорічна панахида на цвинтарі біля могил родини Ґудзів – і спогади, літературні читання, зустрічі...

Він повертається до рідного НЕ-МИ. Він залишається з нами. Живий він серед нашої тиші сільської, серед гомону Дубової та Ягоденки, серед таємничого шепоту Золотька, серед помережаних полів книг і на сторінках щоденників у своїй кімнаті в сільській школі. Землі ж ми віддали лишень його тіло...

Джерело: Ґудзь Л. Юрій Ґудзь: душею світлою і словом щирим – з нами! // Лесин край. - № 26 (10553) від 26 червня 2014. – С.7.