Результати конкурсу молодих поетів Житомирщини "Клекотень осені - 2010" пам’яті Юрка Ґудзя

Журнал "Артанія". Публікація А.М.Шевчука "Мітотворчий пензель Юрка Ґудзя"

МІТОТВОРЧИЙ ПЕНЗЕЛЬ ЮРКА ҐУДЗЯ

Анатолій Шевчук, історик мистецтва

Він залишив нам після трагічної смерти 20 лютого 2002 року доволі скромний за кількістю олійних композицій творчий доробок, який ще й досі належно не опрацьований, не означений в контексті історії ук­раїнського образотворчого мистецтва. У співпраці з сес­трою Юрка пані Раїсою, яка нині з родиною проживає в Канаді, ми зуміли віднайти сліди понад двох десятків його робіт: чотири зберігаються в читальному залі Немиленської загальноосвітньої школи в Новоград-Волинському районі, чотири — у Євгена Концевича, письменника-шістдесятника, одинадцять — у сестри Юрка Ґудзя Раїси, дві — в родині Юркового друга Ярослава Гончара. Слід завважити, що варто дуже відповідально братися за атрибуцію його творів: похопливі судження деяких житомирських краєзнавців призвели до помил­кового зарахування до творчого доробку Юрка Ґудзя двох творів живопису, які йому не належали. Майже всі його олійні композиції невеличкого формату, виконані з експресивною деталізацією, із вправним рисунком і ретельно збалансованою гамою сміло кладених кольорів на площині композиції. Етнотрадиція, етнопам'ять, етноідентичність, етновідтворення, етнопотаємне, своє, виклик, доля, рівновага, надія, ймовірність та праведна лю­бов до Батьківщини — це ті акорди вічної сутности люд­ського буття, якими марив Юрко Ґудзь, де б він не пе­ребував: чи то в рідному селі Немильні Новоград-Волинського району, чи в Києві або в Житомирі. Для нього людина із Центрального Полісся — іс­тинний сейсмограф шляхет­но-цнотливих духовних чес­нот, у яких віддзеркалюється праведна автентика в часі буревіїв складного життя ук­раїнського народу в історич­ній прогресії.

Коли Юрко Ґудзь трансфор­мує своє творче «Я» в обра­зотворчу ауру пластичних мистецтв, він намагається зберегти в кожному творено­му образі узагальнені людські якості внутрішніх переживань крізь призму власного асо­ціативного мислення. Часто живописець вживлює сюрреалістичні елементи етноміту народнопоетичної творчости — тим самим він показує глибокі знання з народно-побутової культури рідного Полісся і водночас шляхетно оприявлює свій надприрод­ний дар працювати в станко­вому живописі, створюючи образи-тіні або образи-химери («Вознесіння», 1992). Коли заглиблюєшся у підтекстуальний метафоричний світ того чи іншого олійного тво­ру Юрка Ґудзя, то вловлюєш інтонацію неосимволізму або неомодернізму надчасся повсякденности складного рит­му життя в Україні («Очікуван­ня твого повернення», 1990-ті; «Проводи» та «Вознесіння», (1992), позаяк письменник розуміє, що саме в суттєвих па­радигмах рідного виднокола відбувається вічне продуку­вання духовного національного першоджерела. Саме з таких першоджерел він віднаходив теми для своїх пастельно-декоративних картин-плям («А ще будете ра­зом у тихій пам'яті Бога», 1990-ті; «Володарка зеленого світла», 1992; «голова надвечірнього ангела», 1992) або єдиного натюрморту («Розмови мешканців глиняних веж зі світлом, вогнем і повітрям», 2001). На місце кольороілюзій позитивізму життя в псевдооновленій Україні, які завжди присутні в сюжетних метафоричних олійних композиціях Ґудзя, він нама­гається вживити «софійні символи» сподівань на кращу будущину на чорноземах та суглинках рідної землі. Мова кольорообразів-плям, мова празнаків та прасимволів є живодайною і виступає індикатором якости архетипного існування нашого народу («Блюз для полинового сузір'я», 1991; «Свічею догорає голова, і котиться згори донизу господнє літо», 1991; «голова надвечірнього ангела», 1992; «Навпроти неназваного», 1992).

Юрко Ґудзь творить насиченими, розпливчастими у фарбах формами-образами з надмірним захопленням кольорів різних пастельних тонів і напівтонів на не­великих площинах декоративних композицій. В оргії ранішнього («Ось так і живемо, любителі шампанського марки «Iсh sterbe», 1990-ті), полуденного («Без назви-І», 1992) або вечірнього («Без назви-II», 1990-ті) світла письменник-живописець уміщує експресивний узагальне­ний образ ліричного героя або внутрішній складний світ протиріч часу, в який він прицільно вживлює декора­тивну суґестію людських переживань.

Його цікавила сила абстракції кольорових зіткнень: синій зі світло-зеленим («Нефертіті й Ніл»), фіолетовий із червоним та гряним («Без назви-ІІ») та часто — темно-зелений із жовтим.

Юрко Ґудзь неодноразово звертається до творення узагальненого образу безмовного ангела в леті над об­ріями рідної землі чи, скажімо, мітообразу тур-бика, символізуючи при цьому конкретний зв'язок між духом і душею, між етносвідомістю і надсвідомістю, між мину­лим, сьогоденням і будущиною. В композиції «Блюз для полинового сузір'я» (1991) мистець зумів по-українськи неоромантично передати духовні сутності нашої етноментальности, котрі шляхетно резонують одна з одною на чорному тлі ночі.

Слід зазначити, що в образотворчому доробку Юрка Ґудзя немає жодної декоративної композиції, в якій художник-аматор указував би на власну фахово-технічну безпорядність. Ось чому ми можемо з упевненістю ска­зати, що кожна його композиція ретельно продумана і утримує характер старанної викінчености, в якій асо­ціативно й реально матеріалізована низка імпресіоніс­тичних плям-образів. Художник наголошує на коло­ристичній гамі та серйозно опрацьовує фактуру всіх елементів-образів у творі.

Мистець не любив гладенької поверхні, на якій клав олійні фарби в притаманний лише йому спосіб, що було невід'ємною частиною його художнього мислення і сти­лю. Він також не любив затримуватися на здобутих ус­піхах та невдачах у царині живопису. На своїй першій і, на жаль, останній виставці Юрко Ґудзь якось ненароком сказав: «Все показане тут, у Національному літератур­ному музеї України, — лише частка моїх постійних екс­периментів, над якими я безперервно працюю, долуча­ючи всі детектори мого творчого мислення». Це кредо можна спроектувати на його творіння як у тонічному, так і в пластичному мистецтві.

Творчість для Юрка Ґудзя була святістю творення влас­ної країни Не-Ми, в якій можна утихомирити болі влас­них думок і переживань, занурюючись у власний світ образотворчости. Саме в країні Не-Ми, тобто в рідному селі Немильні, він вивільняв свою душу з емпіричного тіла й віднаходив для неї помешкання, загублене в буй­них заростях літа («Навпроти неназваного», 1992). Твори Юрка Ґудзя дають змогу його поцінувальникам переконатися в живодайній силі генної пам'яті свого на­роду, що не перестає бути носієм життєдайности духу нації. Юрко Ґудзь як письменник і як маляр-аматор шля­хетно провадить розмову власною палітрою фарб про важливі екзистенційні категорії: власну долю та Боже призначення особистости, які так важко повернути у праведне русло повсякденного життя. Власне, така жит­тєва позиція письменника-художника і зараз лякає тих, хто марно намагається затесатися до сонму інтелекту­альної й духовної еліти нації.

Р.S.

Пане Анатолію, здрастуйте!

У мене до вас таке питання. Чи в силі ще ідея створити музей Юрка Ґудзя? Батьківська хата в Немильні тепер пуста. В ній можна зробити музей. В той же час, це міг би бути Будинок творчости (чи названий якось інакше), куди могли б приїжджати представники братства поспілкуватись і відпо­чити. Село хоч і занедбане державою, але багате на тумани, світанки, спів жайворонка, лелечий клекіт і багато інших Божих дарів, яким так потрібно бути кимось прийнятими. Там можна і рибалити, і гриби-ягоди в лісі збирати. Я зроблю усі потрібні юридичні кроки, щоб переписати (передати, подарувати) хату.

Напишіть, будь-ласка, що ви про це думаєте.

З повагою, Раїса

1 липня, в день народження Юрка Ґудзя, одного з блиску­чих представників краснописьменства кінця XX століт­тя, поетичне братство ім. Юрія Ґудзя, яким опікується Марія Рудак, координатор цієї громадської організації та шанувальниця таланту письменника, і незалежний Центр мистецтвознавчих та етнографічних досліджень Житомирського Полісся, фундатором якого є Анатолій Шевчук, історик українського образотворчого мистец­тва, письменник-перекладач, організовують щорічні поїздки інтелігенції та творчої молоді Житомира та ін­ших міст України на цвинтар села Немильне Новоград-Волинського району, де спочиває тлін письменника. Цьогоріч з'їхалися до Немильні творча інтелігенція і поціновувачі таланту Юрка Ґудзя з Києва, Рівного, Новоград-Волинська, містечка Пулини... На зустрічі йшлося про те, що зроблено у 2008-2009 ро­ках, аби вшанувати пам'ять письменника. Уперше з ініціативи молоді Житомира був проведений обласний фестиваль молодих поетів Житомирщини пам'яті Юрка Ґудзя, на день святкування Житомира, – «Клекотень осені – 2008». Саме на цьому фестивалі озвучено бажання поліщуків надати школі, де навчався, а потім вчителював поет, ім'я Юрка Ґудзя. Вечір спогадів «Мандри Юрка Ґудзя» зібрав чимало прихильників Ґудзевого поетичного і прозового слова в Житомирському музеї Космосу. А журналіст обласного радіо пані Олена Лаговська підготувала передачу про творче життя письменника, поета, художника, мистец­твознавця.

Весною в Любліні (Польща) відбулася презентація восьми ліноритів Миколи Соболівського, сучасного ук­раїнського графіка, якими мають оздобити книгу-альбом «Барикади на Хресті» Юрка Ґудзя. 1 липня на зібранні в с. Немильня пані Марія Рудак пові­домила громаду, що напередодні народин Юрка Ґудзя від­булося засідання інтелігенції Житомира, мета — органі­зувати меморіальний музей Юрка Ґудзя в рідному селі письменника. Братство звернулося до чільних представ­ників депутатського корпусу Новоград-Волинська та до представників державної міської адміністрації – юри­дично узгодити всі документи передачі на баланс хати та обійстя батьків Юрка, Раїси та Анатолія Ґудзів щодо облаштування там музею, з огляду на те, що пані Раїса надасть для експозиції музею цікаві документи з архіву родини, предмети та картини, які оточували творче життя письменника.

Шевчук А. Мітотворчий пензель Юрка Ґудзя // Артанія. – №3 (16), 2009. – С.86-89

Анонс. Другий фестиваль-конкурс молодих поетів Житомирщини пам’яті Юрка Ґудзя "Клекотень осені - 2010"

Запрошуємо на Другий фестиваль-конкурс молодих поетів Житомирщини пам’яті Юрка Ґудзя "Клекотень осені - 2010".

Місце проведення: Європейський університет (Житомирськая філія)

Адреса: м. Житомир, проспект Миру, 59

День і час проведення заходу: 10.11.2010 р., середа, о 12:00 год.

Запрошуємо всіх!

Програма Другого фестивалю-конкурсу молодих поетів Житомирщини пам’яті Юрка Ґудзя"Клекотень осені - 2010"

Журі конкурсу фестивалю-конкурсу молодих поетів «Клекотень осені – 2010»:

1. Білоус Петро Васильович, голова журі, доктор філологічних наук, професор кафедри українського літературознавства та компаративістики ЖДУ ім. І. Франка
2. Білобровець Володимир Володимирович,
ст. викладач кафедри українського літературознавства та компаративістики ЖДУ
ім. І. Франка
3. Єремєєв Віталій Валентинович, директор Житомирського літературного музею
4. Масловська Марія Володимирівна, заступник директора з виховної роботи Інституту філології та журналістики ЖДУ ім. І. Франка
5. Кирик Наталія Миколаївна, заступник директора з навчально-виховної роботи Житомирської гуманітарної гімназії №23, вчитель-методист української мови та літератури
6. Куліков Костянтин Олександрович, поет-пісняр, лауреат міжнародного конкурсу авторської пісні 2007 року у м. Славутичі
7. Лаговська Олена Борисівна, ст. редактор Житомирської обласної державної радіокомпанії
8. Силко Олена Євгеніївна, заступник директора з науково-методичної роботи Озерненської гімназії, вчитель-методист української мови та літератури
9. Правдицький Віталій Володимирович, графік, поет
10. Карагедова Ольга Георгіївна, поетка, літературознавець
11. Рудак Марія Андріївна, бібліотекар гімназії №25 міста Житомира, голова поетичного братства Юрка Ґудзя
12. Ткачук Лариса Василівна, канд. психологічних наук, доцент, завідувач кафедрою соціально-гуманітарних дисциплін, директор житомирської філії Європейського університету
13. Чайковська Ванда Тадеушівна, канд. філологічних наук, доцент кафедри українського літературознавства та компаривістики ЖДУ ім. І. Франка

Дорогі організатори і учасники фестивалю «Клекотень осені – 2010»!

Щиро дякую вам за здійснення цієї чудової події!
Поетичне слово має велику силу. В поемі «Барикади на Хресті», написаній Юрком Ґудзем незадовго до смерті, є вирішальний момент. Коли ось-ось на Хрещатику відбудеться трагедія – озброєні «беркути» і «омони» розправляться з повстанцями – несподівано всі завмирають в миттєвому стоп-кадрі. Між двома таборами з’являється старий поет-музика і пише крейдою на тротуарі вірш: «...стоп-кадр триває, допоки пишуться слова...» Написання вірша, як магічне дійство, зупиняє кровопролиття, перекриває дорогу злу.
В Юркових творах часто згадується «знеживлюючий досвід виживання». Саме цей досвід примушує нас усе більше дивитись під ноги, щоб не спіткнутись, не поранитись, не розбитись. Недаремно написаний на тротуарі вірш нагадує нам, що «домашнє завдання земного тіла» – знайти силу і час, щоб підняти голову догори і побачити, «які небеса цього літа», небеса, які «ніколи нас не забудуть», небеса, які є царсво Боже в нас самих. Творчість – це також небеса. Як писав священик Олександр Мень: «У творчості, в спілкуванні з природою і в коханні людина зустрічається з Богом. Навіть невіруюча. Завжди...»
Я дуже рада, що в Україні в наш раціоналістичний час, час економічних негараздів є хлопці і дівчата, які мають талант і відвагу, щоб випестити і випустити в світ свої вірші.
Нехай шлях поезії допомагає вам вдивлятися у життя пильніше, сприймати його більш тонко і любити сильніше.

З повагою і вдячністю
Раїса Ґудзь, сестра.

Учасники поетичного фестивалю-конкурсу:

1. Волковський Валерій
2. Гаджий Оксана
3. Грицик Наталія
4. Декіна Марінка
5. Євменчук Оксана
6. Жалюк Вадим
7. Ковальчук Володимир
8. Малиновська Наталія
9. Макогонова Анастасія
10. Панасюк Лесик
11. Петровський Віктор
12. Ремезов Сергій
13. Рой Роман
14. Соколовська Юлія
15. Іваненко Маргарита

Ведучий:
Левченко Олег Георгійович,
поет, літературознавець

Засновник фестивалю-конкурсу молодих поетів Житомирщини –Анатолій Мефодійович Шевчук, фундатор незалежного Центру мистецтвознавчих та етнографічних досліджень Житомирщини, історик українського образотворчого мистецтва, перекладач, в.о. доцента кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Житомирської філії Європейського університету.

Світлини з архіву Володимира Студінського, однокурсника Юрка Ґудзя

Жовтень 1979 року - разом на роботі в колгоспі с.Музичі (Київська обл.)


Квітень 1980 р. - серед однокурсників.

Аліна Дембіцька. «Липневий янгол»

Аліна ДЕМБІЦЬКА

«Липневий янгол»

Під такою назвою у Новоград-Волинському рай¬оні відбулися літературні читання, приурочені пам'яті українського поета Юрія Ґудзя. Якби не трагічна смерть у лютому 2002 року, то 1 липня наш земляк — відомий поет і прозаїк, історик, журналіст, філо¬соф і художник відзначив би своє 54-річчя.

Організувало читання Міжнародне поетичне брат¬ство Юрка Ґудзя, а участь у них взяли шанувальники творчості поета, науковці й письменники з Житомира, Новограда-Волинського, Києва, Рівного. Учасники свята відвідали рідне село Юрія — Немильню, будинок, у якому він мешкав, місце¬ву школу, в якій навчався, а згодом і працював поет. Отець Костянтин на кладо¬вищі відправив поминальну службу.
У Новоград-Волинській районній бібліотеці імені Лесі Українки учасники свя¬та поділилися спогадами про письменника, зачитува¬ли його твори, висловлювали пропозиції про те, що можна зробити у майбутньо¬му для вшанування його па¬м'яті.
Марія Рудак, голова Міжна¬родного поетичного братства Юрка Ґудзя, запропонувала реконструювати садибу, де проживав поет, бо на сьо¬годні вона перебуває в за¬недбаному стані, і створити там літературно-меморіаль¬ний музей, а Немильнянській школі, якій 1 вересня 2010 року виповниться 125 років, присвоїти ім'я поета.
Ніла Зборовська, відомий український літературозна¬вець, автор передмови до книги письменника «Барикади на Хресті», запропонува¬ла видозмінювати формати зустрічей і наступного року провести літературні читан¬ня в Карпатах.
Михайло Пасічник, голова обласної організації Націо¬нальної спілки письменників України, сповістив, що неза¬баром світ побачить нова книга — «Письменники Жи¬томирщини», в якій зазнача¬тиметься й ім'я Юрія Ґудзя.
Слово про поета виголо¬сили Олег Левченко — ав¬тор сайту, присвяченого творчості Юрка Ґудзя, Ана¬толій Шевчук — мистецт¬вознавець, який подарував бібліотеці маловідомі статті письменника, а також літе¬ратори Світлана Штатська, Анатолій Сірик та інші. Му¬зичні композиції у виконанні бардів Лариси Бойко та Ко¬стянтина Гая прикрасили читання.

Аліна ДЕМБІЦЬКА, студентка Житомирського державного університету імені Івана Франка.
Фото Олексія КАВУНА.

Дембіцька А. «Липневий янгол» // Житомирщина, 20 липня 2010. – С.7

Петро Білоус. Прозаїки житомирського кола

Рецензії

Петро БІЛОУС

ПРОЗАЇКИ ЖИТОМИРСЬКОГО КОЛА

(Житомирський феномен / Голов. ред. і упорядник
Г. Цимбалюк. – Житомир, 2007. – 416 с.)

Визначення «житомирська прозова школа» почало вживатися з
легкої руки Володимира Даниленка, котрий упорядкував антологію
«Вечеря на дванадцять персон» (1997 р.), до якої увійшли твори
дванадцяти письменників, серед яких досить знані (Валерій
Шевчук, В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський), а також проза як
старшої (Євген Концевич, Анатолій Шевчук, Геннадій Шкляр), так
і молодшої генерації (Микола Закусило, Василь Врублевський,
Григорій Цимбалюк). Можна було б скептично оцінити це на позір
штучне літературне визначення, але місцевий молодий дослідник і
поет Андрій Савенець ще сім років тому заповзявся у
дисертаційній формі дослідити це явище (а значить – утвердити,
легітимізувати), проте академічні мужі з Інституту літератури НАН
України не затвердили теми цього дослідження і порадили вивчати
якісь певніші у літературному сенсі явища. Але, як кажуть, слово
було кинуте, означення «житомирська прозова школа» вислизнуло
в літературний побут, і тепер хто б що не говорив, а таке поняття є.
Термін «літературна школа» не фіксується навіть у
найновішому виданні «Літературознавчого словника-довідника»
(2006), відтак він не з’ясований теоретично, хоч і функціонує в
літературній критиці на позначення літературних груп з певними
естетичними засадами. Спробу розібратися із цим «блукаючим»
терміном здійснив був уже згадуваний Андрій Савенець (стаття
надрукована у журналі «Слово і час» у 2000 році, № 4), проте ні
визначення, ні наукового опису літературної школи він не подав, а
лише поставив проблему, яка потребує пильнішого вивчення та
обгрунтованого тлумачення. Ігнорування строгою наукою цього
терміну ще не заперечує саме явище, яке має місце в літературі. А
от щодо означення «житомирська прозова школа» виникає чимало
сумнівів – аж до безапеляційного: «Немає такої!»
Через десять років після антології
«Вечеря на дванадцять персон» у Житомирі
з’явилася друком наступна багатосторінкова
антологія під назвою «Житомирський
феномен», що засвідчило принаймні те, що «житомирська прозова
школа живе та збагачується новими художніми творами, що вона
розростається, маніфестує своє літературне кредо, має резонанс і,
головне, вже осмислюється у літературній критиці. Представлені в
антології нові прозові твори, як і раніше, не дають підстав
звужувати літературний феномен житомирської школи до певних
географічних, тематичних чи «іменних» рамок. Якщо школа – то
які її естетичні засади? Тим більше, що в антології зібралися
письменники досить різні за своєю літературною манерою та
уподобаннями, котрі, на перший погляд, за вектором своїх творчих
пошуків не плюсуються в поняття «школа».
І все ж – така школа існує. Тут слід кинути погляд на
особливості літературного життя Житомира принаймні за останні
півстоліття. І досі над Житомиром витає дух Бориса Тена,
книжника, інтелігента, провідника світових класичних традицій,
тонкого стиліста і мовознавця. Власне, якщо говорити про
естетичні підвалини житомирської школи прозаїків, дошукуватися
художньої генези їх творчості, то вона – у тяглості класичних
традицій, які по-своєму трансформував, інтерпретував і
популяризував Борис Тен, по суті своїй – модерніст 20-х, котрий
під впливом Зерова і Рильського перейшов на неокласичні позиції.
Можливо, тут варто шукати джерела інтелектуальної прози Валерія
Шевчука, котрий уміє навіть у зовні побутово-приземлену фабулу
вкласти філософську мисль та метафорично закодувати образ. Його
і належить вважати фундатором сучасної житомирської прози, що
первинно озвалася в ньому на тлі творчості шістдесятників, чий
естетичний багаж вмістив у собі як кращі традиції психологічної
прози кінця ХІХ ст., так і «недотворені» літературні алюзії 20-х
років та світовий набуток модерністичної прози, який тоді лише
просочувався у нашу літературу крізь щільні перепони, розставлені
ідеологічними сторожами. Власне, думки Валерія Шевчука з цього
приводу викладені в інтерв’ю, вміщеному в антології.
На прикладі творчості братів Шевчуків видно, якими шляхами
згодом розвивалася та проза: з одного боку, заглиблення у власну
«античність» (давня література, фольклор), з якої черпалися як
класичні взірці автохтонної системи, так і її новаторські відхилення
(передусім – барокова естетика); з другого боку – побутовізм, світ
«маленької людини», який піддається психоаналізу з виходом на
роздуми про сутність людського буття (Анатолій Шевчук, Євген
Концевич).
Поступ житомирської прози 60-х через ідеологічні обставини
не був на виду (писалося переважно в шухляду), більше того – її
заступали штучно модельовані під соцреалізм, псевдороматичні і
натужно публіцистичні прозові опуси з помітним нальотом
провінційності. Житомирська школа не захиріла – вона збиралася з
силами.
Кінець 80-х – початок 90-х років позначений сплеском у царині
прозової творчості, але цей сплеск не був потужним та осяйним –
він більше скидався на мутняву воду, яка ринула крізь прорвану
греблю. Думається, Володимир Даниленко, котрий і сам причетний
до того сплеску, намагався відібрати ще до першої антології не
стільки краще з доробку молодшої генерації прозаїків, скільки –
характерніше. І йому вдалося це зробити. В усякому разі, за
представленими в обох антологіях творами можна скласти думку
про нові барви в естетичній палітрі житомирської прозової школи.
Цілком природно, що в естетиці прозаїків часом досить
химерно переплітаються традиціоналізм з модерном, причому
останній не завжди становить органічну іпостась їхньої творчості.
Тут доречно було б сказати про прозу Євгена Пашковського. Довгі
стилістичні ряди, імпресивна мозаїка, асоціативна метафоричність,
поєднання різноликої інформації в почленованих на синтагми
довжелезних реченнях – все це, з одного боку, туго може даватися
непідготовленому до такої прози (по суті, способу мислення)
читачеві, а з іншого боку – літературно освіченому читачеві може
нагадати «стильовий потік», «потік свідомості», вже давно
опредмечені у світовому письменстві. Не думаю, що проза Євгена
Пашковського дає підстави говорити про наслідування
маловідомих у нас літературних зразків. Є серйозні аргументи
мовити про синтетичну прозу, яка вбирає у себе множинний світ і
творить його цілісний образ, що не має початку й кінця, що
розпадається миттєво і вмить організується в нові форми. Прозу
Євгена Пашковського можна розпочинати читати в будь-якому
місці, і не буде складатися враження, ніби щось пропущене, бо
сюжетність розмита, часопросторові параметри не мають
особливого значення, а весь світ постає як безодня, що втягує іншу
безодню – людську душу, і в такому сенсі розділові знаки (тим паче
– крапка як знак доконечності) непотрібні, їх роль знецінена, і вони
беруть на себе в тексті хіба що функцію певних орієнтирів для
читача. Ця проза – не роман (чи якесь інше жанроутворення), а
текст як вивільнений словесний потік, котрий, однак,
характеризується образною вишуканістю, поетичним пафосом і
романзитованою тональністю, схвильованим і хвилюючим ритмом.
Цю прозу можна назвати синтетичною ще й тому, що вона синтезує
в собі деякі естетичні і стильові традиції, які йдуть від
ненормативного мистецтва (романтизм, бароко, модерн), де досить
розвинуте суб’єктивне начало.
Привертають увагу в «Житомирському феномені» твори, у яких
вбачається нарочите приземлення («наближення до життя»?) у
зображенні світу людей. Можливо, тут вгадується симптом
дегуманізації людини і суспільства, що для ХХ віку з його війнами,
жахами та соціальними експериментами – закономірно. То в
одному, то в іншому прозовому малюнку (А. Шевчук, Є. Концевич,
Г. Шкляр, Г. Цимбалюк, В. Врублевський, Ю.Гудзь) виринає
вихолощена, спустошена душа, лягає відбиток заплутаних і
переплутаних людських стосунків, гротескно-алегорична мутація
моральних та етичних орієнтирів. Усе це – складові смислової
моделі зображуваного у творах, де навіть насмішка над природою
«кугутства» раптом починає блякнути на тлі тотальної самотності
людини серед людей.
Поряд з цим оповідання Володимира Даниленка – як
просвітлення, що вабить високою культурою слова,
опоетизованістю, якимсь щемливим ліризмом, котрий оповиває
зображуване сумовитим відблиском краси. Все-таки сумовитим, бо
жіноча самотність, що генетично постає із високих, проте
нездійсненних бажань, власне, не прикрашає, а руйнує красу. Тим
привабливіший порив жіночої душі до досконалості, що в
реальності їй замінює гра, якою жінка впивається охочіше – на
противагу грубій і примітивній дійсності. Тонке психологічне
письмо, яким володіє Володимир Даниленко, здатне давати саме
художній текст – кількарівневий, образний, ритмічно заданий, з
широким діапазоном підтексту.
Характерною прикметою житомирської прози є «мовний
реалізм»: письменники обсервують «природну» мову аборигенів
(чи це коднянська або поліська говірка, чи це сумнозвісний
суржик), роблячи її чинником образотворення. Але в тому інтересі
до мови бачиться не лише намагання надати персонажам і
авторській мові певного колориту (таке було в літературі і раніше).
Мовний «натуралізм» - це і полеміка з псевдоліризмом та мовно-
літературною стерильністю попередньої традиції в прозі, і спроба
заглибитися у «мовний код» особистості, і відпущення на волю
власного мовного потоку.
Десять літ тому «Вечеря на дванадцять персон» виявилася
своєрідним заголовком, колоритним оприявненням явища, котре
стало ні пам’ятником, ні мертвою спорудою у літературному
процесі, а дало поштовх до подальшого розвитку, до розмаїтих
шляхів художнього пошуку. Уже по виході антології з’явилися нові
романи та есеї Валерія Шевчука, шевченківськими лавреатами
стали В’ячеслав Медвідь («Кров на соломі») та Євген Пашковський
(«Щоденний жезл»), що сприймається не тільки як гучне визнання
доробку цих письменників, а й визнання естетики житомирської
прозової школи. До читача прийшли нові книги Євгена Концевича
(«Вона йшла усміхнена…», «Тутешня кава»), Володимира
Даниленка («Місто Тіровиван», «Сон із дзьоба стрижа»), Григорія
Цимбалюка («Ціна печалі», «Прелюдія фіналу»), Василя
Врублевського («Нардепка»), Миколи Закусила («Книга плачів»),
Геннадія Шкляра («Під трьома стовпами»), журнальні публікації
Юрка Гудзя та ін. Все це свідчить, що «школярі» примножують та
урізноманітнюють літературні надбання, які мають не містечковий
розголос, а – всеукраїнський.
Названі видання в цілому дають сьогодні уявлення про образ
сучасної української прози. На жаль, через суто економічні
причини ці книги надруковано малим тиражем, тож знайдуть вони
небагатьох читачів, принаймні тих, кого віднесемо до культурної
еліти. Зрозуміле і прагнення «приміряти» цю прозу до
загальноевропейських зразків. Це треба робити не лише з мотивів
позбавитися соцреалізмівського комплексу, а й для того, щоб вийти
з хуторянсько-провінційних уявлень про власні культурні набутки,
з якими не соромно явитися і на світові обшири.
До цього спонукає і щойно виданий «Житомирський феномен»,
завдання якого бачиться не лише в тому, щоб переконати читача у
«невмирущості» прози житомирського кола, а й у тому, щоб
донести у спектр нинішніх художніх пошуків в українській
літературі яскравий штрих, неповторний голос, певний естетичний
смак. Настільки «феноменальною» є представлена в антології
школа, розсудить літературна історія. А міф про житомирську
прозову школу уже живе понад десятиліття, і сумнівів у живому
існуванні такої школи все меншає.

www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vg/2009_18/19_18.pdf