Юрко Ґудзь: Критика

Братство Юрка Ґудзя – це не лише конкретні прізвища, за якими стоять відомі люди, що не тільки через літературу та мистецтво причетні до Юрка - це всі ті, хто не забуває і зберігає, примножує та різнобічно культивує пам’ять про нього. Керівник блоґу: Олег Левченко oleg_levchenko@ukr.net

Показ дописів із міткою Критика. Показати всі дописи

вівторок, 13 лютого 2018 р.

Світлана Антонишин. Смішно, панове? Значить, будем жити!

Смішно, панове? Значить, будем жити!

Незважаючи на "крутий час". А можливо, якраз і завдяки йому...

Світлана АНТОНИШИН

Часи бувають різними. Трагічними, драматичними, чорними, трохи світлішими, кризовими, переломними... Тепер ось – за визначенням письменника Романа Дідули – переживаємо круті часи. Може, колись настануть і щасливі. Та до них ще дожити-додибати треба. А судячи з погоди за вікном, котра, як відомо, теж буває різною: політичною, економічною, суспільно-психологічною й водночас, на диво, несприятливою, дибати чи то пак – жити доведеться довгенько.

Рецептів, як забезпечити собі та ближнім довголіття, на відміну від часів і погод, не так уже й багато. Один із найуніверсальніших і найбезпечніших приписів – сміх.

Для літератора сприймати й оцінювати людей і сьогоденні життєві реалії саме так, а не інакше, тобто крізь призму добродушного гумору і здорового філософського скепсису, і писати про це саме так, а не по-іншому (сиріч, весело!) – це природно, як дихати. Зрештою, бути природним або інакше – самим собою, то неписаний закон для будь-якого поважного письменника. Поважного не в розумінні нахмареного чола.

Хоча... Чи не забагато серйозності в нашій серйозній прозі? Трагізму – до надриву і безпросвітності, ускладненості – до закодованості, психологізму – до божевілля?

Stop! А чи не хочете ви, шановна, аби автор трагічного світобачення (Олесь Ульяненко, скажімо) бавив читача веселими історійками, Євген Пашковський писав короткими реченнями і чіткими абзацами, а Юрко Ґудзь, замість заглиблюватися у підсвідоме, продукував забійні детективи? Крий, Боже! Я усім своїм читацьким єством “за” хороших і різних...

Отже, “Крутий час”. Місце дії: село Кривче-Золоте, тота дивовижна точка на планеті, “де місто (мабуть, Львів —С.А.) хотіло змести село з лиця землі, але через кризу не змело і, певно, уже не змете, натомість із різницею між селом і містом тут повний порядок, нема жодної різниці, навіть межі нема...” Час дії відомо який: наші, рідненькі, круті – дев’яності. Головні персонажі, ну, звісно ж, жителі Кривчого-Золотого, а це: мер міста, чиновник-приватизатор пан Маліочка, дуже активний партійний діяч Гобко, гість із далекого карпатського колгоспу, тепер КСП, голова Бобеляк, у якого “так нема, шоб хтось не випив”, але якого ще ніхто не перепив. Окрім того, просимо вітати: вуйка з Америки, вуйка з Австралії, цьотку з Франції, доцента інституту Долежальського, який з усіма “в дошку свій”, і ще багато всякого народу. Та не просто народу, а по-своєму знакових постатей тих самих крутих дев’яностих.

Роман вельми густонаселений. Комусь може видатися навіть перенаселеним. Бо, хочемо цього чи не хочемо, але нам, “крутим”, “закрученим” і геть “викрученим”, разом варитися в одному казані.

Отже, письменник Роман Дідула про себе, свій час і про су-час-ників. Про своїх сусідів-односельців і сусідів у висотному будинку, а висотний будинок, де мешкає-працює автор, “одиноко стоїть край села і край міста”. Ота “межа” – не тільки дуже зручний для митця “спостережний пункт”, а й своєрідний символ “перехідної доби”, де люди пристосовуються до ринково-базарних умов життя і кожен по-своєму сприймає кризово-костоломну епоху. І найперше, цікаво, як цю епоху сприймає він, Роман Дідула, письменник, громадянин і, без сумніву, головна дійова особа роману.

За рівнем авторської присутності роман “Крутий час” сміливо можна вважати автобіографічним або своєрідними мемуарами про сьогодення. Письменник відкрито присутній скрізь. Передовсім, природно, у своїх небайдужих роздумах про політику і політиків, закон і беззаконня, про занапащену економіку і кризу в мізках... Так, це публіцистичні відступи. Але вони дотепні, сповнені тонких спостережень і несподіваних, часто парадоксальних висновків. А ще ці відступи, як звичайно, не просто роздуми, а вишукані сатиричні алегорії. (Хочете переконатись? Прочитайте розділ “Політика любить політиків”).Тому вони аж ніяк не псують добротної художньої тканини роману. Навпаки, ще й зміцнюють, увиразнюють її фактуру й уяскравлюють барви.

Отже, письменник роздумує, сперечається, оповідає. Ні, не оповідає. Він просто живе. Ходить на прийом до мера міста, оббиває пороги райадміністрації, і особисто пана Маліочки, бо ж йому треба приватизувати вуйкову квартиру, на жаль, вуйко не вічний... Організовує, за прозорим натяком того ж Маліочки, грандіозний виїзд на природу з усіма належними щодо вуйкової квартири наслідками. Із дивовижною, ну просто-таки геніальною легкістю автор потрапляє у всілякі історії, ситуації, халепи, вперто виплутується з них, щоб завтра неодмінно потрапити в нову історію. І розповісти про це абсолютно відверто, із зворушливою щирістю.

Вочевидь, на переконання Романа Дідули, це той спосіб самоусвідомлення і самовираження, що викликає у читача граничну довіру до Слова. Адже автор – не деміург, не щасливий володар тоги, він просто один із нас. Він живе “в часі” (хтось би сказав – “у матеріалі”), він тією чи іншою мірою “дружить” зі своїми героями, тобто щоденноспілкується з ними, бо це люди його долі, а від долі, відомо, далеко не втечеш...

І, якщо ви знайдете часинку, аби прочитати роман, думаю, не пошкодуєте. Знаєте, воно інколи корисно зазирнути до дзеркала, тим більше, що в цьому дзеркалі ми всі разом: і круті, і закручені, і навіть господар “кімнати сміху”.

POSTUP - ПОСТУП
№194 (638),
25 ЛИСТОПАДА 2000 року

пʼятниця, 24 липня 2015 р.

Василь Галинич. Спочатку була... кома? (Про книгу Юрка Ґудзя "Боротьба з хворим янголом"). Журнал "Авжеж!", №34-35, 1997 р.

Василь ГАЛИНИЧ

СПОЧАТКУ БУЛА… КОМА?

Юрко Ґудзь.

Боротьба з хворим янголом.

Поезії. «Голос громадянина», Київ, 1997. – 80 с.

Боюсь, що в цій рецензійці мимоволі буде повторено чимало зауваг, що вже були висловлені мною шість літ тому – в аналізі першої збірки Ґудзевих поезій «Маленький концерт для вечірнього* хронопа» (1991). Аби не вдаватися до самоцитування, довелося зумисне відректися спокуси ще раз переглянути ту свою рецензію, аби тодішні висновки не тяжіли над враженнями від нової книжки Юрка Ґудзя, названої автором «Боротьба з хворим янголом» (1997).

Передовсім зазначу: жодних сумнівів щодо непересічності і талановитості Ґудзя у мене немає. І то не було, власне, ніколи – від найпершого знайомства із його творами. Але водночас з тим в останні роки важко позбутися не дуже приємного відчуття – і просто як читача, і навзагал, – що з літами автор не мудрішає й не сягає вершин, а товчеться в хіромантичності давно відкритого, пережитого і забутого в літературі; товчеться там, де свого часу наполегливо і щедро потовклися футуристи, імажиністи, перформісти – і свої, і чужі...

Здавалося б, якщо утверджуєш чи намагаєшся утвердити щось нове (чи ж, у нашому випадку, «квазінове») – маєш подбати про те, аби це нове було хоч трішечки зрозуміле іншим. І передовсім: для чого воно? Чи тільки як свідчення того, що автор прагне оригінальності; чи тільки як ілюстрація цього прагнення; чи як ографічнення стилю, жанру і способу буттєво-творчого існування митця (чи співіснування того й того, чи роз’єднаності буття і творчості)?

Візьмемо перше з шерегу щойно поставлених запитань: для чого? Здається, що й сам автор, хоч би як того не хотів, не спроможеться на належну маніфестацію – таку, що задовольнила б і читачів, і критиків, і його самого. Боляче й прикро спостерігати потуги, спрямовані на доказовість своєї талановитості і несхожості, коли вони (потуги) – лише у мало кому зрозумілій грі. Та й навіть не грі, а такому собі заграванні; ось тільки важко визначити, і тим паче важко збагнути: для кого?

Для кого ж, врешті, те загравання?..

Простий (пересічний) читач цього не читатиме, а елітарний – давно вже щось подібне і дуже-дуже схоже читав, і то читав (хай і не вчитуючись наполегливо) неоднораз.

Забавки із словом – що вдієш, коли цим уже нікого не здивуєш! Не кажучи вже про забавки із пунктуацією та іншою «селенціографічною» (як називає Юрко Ґудзь теперішні висліди свого експериментаторства) атрибутикою. Залишається сказати: на жаль, не здивуєш... Бо при всьому – все ж не відмовиш Ґудзю в умінні (і натхненності) в якихось буденних речах та явищах побачити й виокремити небуденне й глибоко філософічне. Але трапляється це (теж – на жаль) рідко: тільки тоді, коли він не ламає, не завуальовує, не заформалізовує. Коли говорить своїми вустами, а не вустами Семенка (як у «Calendarium»-і чи «Депресивній сецесії») чи ще когось. Тоді, коли Ґудзь не зрікається власного голосу, саме й промовляють рядки його поезій чимось пробуджуючим – шаленством, і пружиністю, і пружністю, і достоту здатним не тільки пробудити, а й те пробудження ствердити:

вже окреслене коло

для любові й печалі

вже розчахнуто браму

для шаленців мовчання

вже твої імена невіддільні

від тіла

вже: так довго живем, тільки коси чомусь не сивіють (...)

упокорення днин після Здвиження нерухомістю птахів

спогляданням покинутих крил...

ніч гадючих постав:

глядачем біля них є (чи буде)

Опівнічний Межник

не допитуйсь у мене про нього –

ще не можна не треба не час (...)

від ранкового відчаю –

бо вечірнього чаю

там де слово було

я тебе заховаю...

*Має бути: «Маленький концерт для самотнього хронопа». – Олег Левченко.

Галинич В. Спочатку була… кома? // Авжеж! – №34-35, 1997. – С.38 або http://libo.lib.zt.ua/jspui/handle/123456789/185

Роман Кухарук. Дорога мусить жити (Про книгу Юрка Ґудзя "Маленький концерт для самотнього хронопа"). Журнал "Авжеж!", №2, 1992 р.

Кухарук Р. Дорога мусить жити (Про книгу Юрка Ґудзя "Маленький концерт для самотнього хронопа") // Авжеж! - №2, 1992. - С. 59-60 або http://libo.lib.zt.ua/jspui/handle/123456789/184