Вікторія Дем. "Бліцкріг" із Москви. Вірш присвячується Юрію Ґудзю

“БЛІЦКРІГ” ІЗ МОСКВИ

Присвячується Юрію Ґудзю

Та в Україні ніхто
          й помислити не міг,
що Каїн розпочне “бліцкріг”,
З Москви ударить
нам, як грім,
Щоб спопелить вкраїнський
Дім!
Нахабом відкусивши Крим
          і злом натівшившися тим,
          гер Путлер стрибнув на Донбас,
          та враз й спіткнувся
“Вас іст дас?” –
Як лобом буцнувся об мур:
“Нема дороги! Калавур!”
І самодур оскаженів, ну,
гірш від пса,
та й зашипів, як зла гюрза;
“Оцей хахол (наш давній лох!),
          не піднявши “хенде хох”,
          весь збуривсь,
          як бджолиний рій,
          на спротив кинувся у бій!
І за калину, без життя,
мазепи віддають життя!
Ген скільки їх вже полягло
земельку цілувать чолом.
А я ж – і танками на них,
          а я ж їм – “градами” під дих,
І кулі їм – рясним дощем,
і міну – хитро під кущем,
А воно ж, сміття-укроп,
          не відступає ні на крок!
Мене аж розпирає лють:
Одні упали, на їх місця
          глянь, добровольці вже стають.
І як вони, тупі хохли,
          сплотитись швидко так могли?
Отара, нечисть – як один! –
          мені поставили зупин.
Ще в них вродився й волонтер,
          з мішком добра
          на фронт попер.
А в той мішок треклятий люд
          поназбирав з усіх усюд
          і одягу, й взуття, й харчів,
          і ліків, й коштів і листів –
Усі дари щодень галопом
          летять солдатам ув окопи!
А тут ще й Надька-полонянка,
          ота, що асовий пілот,
          нам купу завдає гризот:
Все голодує й голодує…
          й голодує нам на зло
          (бундючне дуже барахло!)
І вередує, й протестує:
“Я, не скорюся ворогам
          і України не продам!”
Усюди – повно відчайдух –
          то в них ожив козацький дух.
Хохли, мені на перекір,
          назад не хочуть в “рускій мір”!
Такого не чекав я, бач,
мене обсіло сто невдач…
Ох! Ні!
Я не укоськаю цей край,
          хоч геть усіх перестріляй!
Тут перемоги німа ніц,
          з дефектом, певне, вийшов “бліц”,
          бо, запланований на скік,
          вже розтягнувсь на другий рік…”
Гер Путлер в дзеркало скрививсь,
          сльозою ледве не умивсь:
“Дарма я в Гітлера учивсь,
          мій “бліц”, як і його, – накривсь.
Ну, хоч кричи “О майн Готт”…”
Кричи ти, враже, й розірвись,
“нах Маскау” назад котись!
Бо ми – вкраїнці-запорожці,
і ми – нескорений народ!

Примітка. З немецької: гер-пан, бліцкріг – швидка війна, хенде хох! – руки вверх!, О майн Готт! – О мій Боже!, нах Маскау – в Москву.

Джерело: Вікторія Дем. Ми - українці: Вірші / Складень, Житомир, 2015

Володимир Даниленко про картину, на якій зображено Юрка Ґудзя

Volodymyr Danylenko 
Учора в музеї Косачів у Новограді-Волинському я побачив ікону місцевого художника, на якій поруч із Тарасом Шевченком, Данилом Галицьким, полковником Звягельского козацького полку ХVІ століття Михайлом Тишею зображено героя Небесної Сотні з шиною та Юрка Гудзя. Над сучасним письменником, наче над іконописним святим, написано: “Юрко Гудзь”. Процес міфологізації нашого часу відбувається швидше, ніж цього можна було сподіватися. На наших очах формується пантеон нових героїв, святих і мучеників, наче вони жили не в наш час, а в біблійні часи. В українському суспільстві відбуваються процеси, які воно не встигає проаналізувати. В сучасній Україні час ніби ущільнився, тому переживання й переосмислення не встигають за подіями. 
Джерело: https://www.facebook.com/photo.php?fbid=768560066624052&set=pcb.768560346624024&type=3&theater

Ярослава Павлюк. Стаття і вірш Юркові Ґудзю з книги "Не зубудьмо тую ставу..."

БАРИКАДИ НА ХРЕСТІ

Є поети – пророки. До них належав і дуже цікавий та неординарний поет з Житомира Юрко Ґудзь. Його за життя не всі розуміли. Та загадкова смерть не поставила крапки на його бунтівній творчості, як на це сподівались можновладці. Праведного таланту бояться і після загибелі. А за життя він сказав

своє гостре слово проти безчинств вищих військових чинів в Афганістані, де служив його брат і залишився калікою, забагато знав і говорив, тому й волочили його по психлікарнях.

Юрко написав, хоч за життя і не опублікував, викривальну символічну поему «Барикади на Хресті». Читачі звернули мабуть увагу, що хрест написано з великої літери. Цей київський сленг означає Хрещатик. Поема була написана незадовго до київського Майдану – 2004 року. А як усе влучно і правдиво. Є аудіодиск з музикою до поеми, до речі твір виданий у Польщі і перекладений на польську мову А.М.Савенцем. Є у цій поемі такі слова:

Пора, пора... Вже в наступ йдуть

Злютовані, стрункі ряди.

Держптахофабрики колони –

всілякі «беркути», «омони»,

із Павлівни, на вихідні

па волю спущені «грифони»у сірих шоломах...

Похмуро сунуть, дрючками луплять у щити:

мовляв: іду на ви

іду на ти.

Все ближче, ближче.

З кацапським матом,

Криками «банзай»...

Ну, що ж... Давай, давай, давай...

Не бійтесь! Зброї в нас нема :

Лише стара козача гаківниця

Без пороху і жодного ядра,

Дарованая паном Яворницьким...

А ще – каміння з Кандагару,

Цеглини обгорілі із руїн Чеченської столиці,

В заплечниках привезені колись в Москву –

Для президентських вікон...

Там не згодилось? Пригодиться тут...

Отож, почнемо дійство...

..як велить статут

Повстанського і внутрішнього війська.

«... Спорудимо ж весняну барикаду! – з громів, димів. З миттєвих спалахів пронизливого щастя, коли навиліт куля б'є крізь дощ простягнуту долоню... Не бійтеся загинуть молодими! Страшніше прижиттєво вмерти в місті, де володар Вій вже сотню літ не опускає вії... Не бійтесь владних трупоїдів, не бійтесь їхніх водометів! На поміч нам вогонь прийде з-під Крут, Базару, Берестечка... І як обіцяно, – повіє холодноярське полум'я живе. – Повстаньте, поки ще живі!» ... Треба йти – дорога мусить жити і після нас...».        . 

Вірш, де поет передбачав свою смерть

«МЕНЕ ВІДСТРІЛЯЛИ...»

Мене відстріляли – і я

Розумію траву ...

Ні болю, ні рани ...

Для чого ж, мій Боже, так

Дивно живу –

Так дивно, так довго, так

Гарно?..

Бачиш: кров рідняків –

Навіть в схронах зими –

Свій порух не втратить

Намарне...

Крізь померки тіла душа

Повернеться в Не-ми,

Там дивно, там тихо, там гарно...

У ДОБУ НОВУ

Невимовлене слово Юрка Ґудзя

Уже пішов я б засвіти,

Уже в чертогах Божих,

І підла ворога рука

Мене достать не зможе.

Небесній сотні я вже брат,

Хоч згиб не на Майдані,

Та на хресті страждань земних

Я виграв бій останній.

Ще крок вперед, ще мить одна –

І кров застугоніла.

З брехливих темряви споруд

Враз вирвалося світло.

І слово ожило, і дух,

Бо пам'ять незнищенна.

О друзі, я не вмер я йду

У час благословенний,

Де стяг звитяг нас кличе в бій,

Мужніють наші лави.

Таке я вимріяв собі

Для честі, не для слави.

Відстрілений, я вже живу

В безмежжі і в безчассі,

Та з вами йду в добу нову,

Де внукам жити в щасті!

Я. Павлюк.

Джерело:
Ярослава Павлюк. Не зубудьмо тую ставу... / Броди, 2014. - 92 с.
Про Юрка Ґудзя на сторінках 10-11.
Вірш-присвята Юркові Ґудзю на 12 сторінці.

Хома Брут. Не дайте себе одурити! Газета "Голос громадянина", листопад 1990 р.

НЕ ДАЙТЕ СЕБЕ ОДУРИТИ!

Під такою назвою в «Голосі» вже друкувалися листи читачів про брехливу й підступну пропаганду, яку ведуть саме зараз комуністичні партократи. Але стосовно наведеної нижче інформації цей заклик підходить якнайкраще. І не намагаючись бути оригінальним, хочеться повторити ще раз:

«Люди! Не дайте себе одурити!»

А справа ось в чому. 23 вересня в Житомирі я випадково зустрів свого однокласника, який нині живе й працює в місті Червоноармійську. Поговорили про те, про се. «Оце приїхав до Житомира за хлібом, — розповідав він мені. — В нашому Чортолісі (добільшовицька назва Червоноармійська) діється щось неймовірне: вже третій день бухінець хліба не можу купити. Люди ходять злі, як чорти. А по місту гуляють чутки, мовляв, недавно приїжджали рухівці зі Львова, хотіли розвалити пам'ятник Леніну, а коли їм це не вдалося, то вони захопили хлібозавод й поставили вимогу: хліба не буде, поки в місті стоятиме кам'яний Ілліч. Й ти знаєш, — продовжував він, — чимало людей повірили в це безглуздя.

Зрозуміло, кому вигідна така брехня: перш за все — райкомівським чинодралам. Вони, як то кажуть, вже задницею відчувають, що скоро прийдеться покидати теплі, насиджені місця біля державного корита. Це й зрозуміло — чому ними чиниться такий шалений опір. Адже навіть коли свиню відтягують за вуха від повного корита, вона верещить на весь голос. А тут виникає загроза для величезної групи партійних функціонерів позбутися несправедливо набутих привілеїв: спецдач, спецмашин, спецлікарень, спецпайків. І все це за рахунок безпросвітнього існування мільйонів простого люду. От вони і верещать зі страху про різних «екстремістів», про «деструктивний елемент», от і намагаються направити народний гнів і обурення в інший бік. Й використовують для цього неприкриту брехню, різні провокації.

То так, я цілком був згоден з своїм товаришем. Дивує інше: як легко наші люди дозволяють обдурювати себе. Зрозуміло, 73 роки комуністичного режиму в людській свідомості не минули безслідно. 73 роки людей примушували жити й вмирати в нелюдських умовах заради якогось недосяжного, але обіцяного тим же кам'яним Іллічем, більшовицького раю. Виходить, ці страшні роки їх нічому не навчили! Виходить, вони знову дозволяють владі нацьковувати східних українців на західних, вірять недолуго зліпленим «чуткам» про приїзд львівських «бандерівців» й не бачать справжніх злочинців й винуватців їхніх бід. Та й як їх побачити, коли останнім часом вони майже не вилазять з персональних кабінетів і чорних автомобілів!

Та прийшов час прозріти. Пора вже зрозуміти, що такі події, як не законне збройне захоплення влади більшовиками в 1917 році, братовбивча громадянська війна, страшні голодомори 22-го, 33-го, 47-го років, комуністичні концтабори від Мурманська до Магадану, Чорнобильська чума — то явища одного порядку. Пора зрозуміти, що коли народний депутат Степан Хмара в той же день, 23 вересня 1990 року, на площі Рад міста Житомира, виступаючи на мітингу, говорив, що КПРС — це злочинна організація, — в нас не буде ні хліба, ні солі, ні сірників, ні цигарок, не буде нормального людського життя, яке мають люди в інших країнах, поки ця партія знаходиться при владі, поки вона не розпущена й не віддана до суду за всі свої жахливі злочини проти людей, — пора зрозуміти, що це не порожні слова.

Треба зрозуміти, що коли комуністи здіймають ґвалт стосовно того, що в Західній Україні люди скидають з постаментів кам'яних ідолів, то це вони захищають не просто свого фюрера (вождя), а захищають саму фундаментальну ідею насильства, на яку спирається їхня влада. Й, мабуть, ті ж самі рядові комуністи, якби знали, що після демонтажу пам'ятників Леніну у Тернополі, Коломиї, Стрию, Львові в постаментах, на яких вони стояли, виявлені могильні плити з польських та єврейських цвинтарів, з могил українських січових стрільців, то зрозуміли б, в яких саме випадках можна говорити про справжнє варварство.

Й невідомо ще, з чиїх могил лежать плити в основі житомирського ідола. Але що там лежить загублене життя не одного покоління наших людей, — це зараз знає кожен, хоч не кожен насмілиться признатися собі в цьому. І вже незалежно від початкових намірів Великого Керманича, кожен з тих тисяч пам'ятників, котрі ще знаходяться в наших містах і селах, кожен з них стоїть по саму шию в людській крові. Цього також неможна не бачити.

Почувши знову, що рухівці зі Львову захопили тютюнову фабрику, й через те у нас немає чого палити (крім сільради), то пригадайте, хто зараз в нас при владі і кому це вигідно, пригадайте оцей заклик: «Люди! Не дайте комуністам себе одурити!»

ХОМА БРУТ.

Джерело: Хома Брут. Не дайте себе одурити! Газета Голос громадянина, №23, листопад 1990 р.

Юрко Ґудзь. Вірші. Альманах "Косень'93"

НА СПОМИН ЗИМОВИХ СВЯТ

в тихому білому

в білій тиші

в незабутньому

             забутті

на порозі чужого

                дитинства

янгол зі снігу 

              стоїть

ОСЬ ПРОДАВЕЦЬ

РІЗНОКОЛІРНИХ КВІТІВ

З ПАПЕРУ

посеред чорно-білої зими

навпроти річища людського

живу в підземнім

переході

а поряд мене —

тихий хтось

ладнає обважнілі крила

(теж на продаж?):

пір'їну за пір'їною фарбує

червоним, синім, золотим

і зрідка — каже,

мов до мене: «Я не той,

що снивсь тобі, малому глушману

і ясновидцю, —

в німотних здичавіннях плоті

в небесних схронах для імен

ще ненароджених

ти тільки вчишся говорити

ще з глини зліплені трахеї

слова найперші не забули

ще довго йти повз тебе

будуть

невидимі навчителі мовчання".

НА МЕЖАХ

Зникає літо в полинах,

Кров проступає на бинтах,

У порожнечі завмирає серце, —

Окрут повернення...

Та в рідній хаті

Щоночі душать сновидіння, —

Я знову буду серед тих,

Хто вже не вернеться з походу...

ЛОГОМАХІЯ

в темних руках забуття

жінка тримає моє обличчя

моє здичавіле ім’я

наприпочатку зими самовидців

(в темних руках забуття)

жінка тримає моє обличчя

розтулити боїться сліпі долоні

пригадати боїться себе

в зовсім іншому — світлі?

 світі?

 святі?

...без можливості подвоєння голосних

пасіонарність здвоєних безголосих

набуває обрисів тихого божевілля

на білім обрусі твоїх колін

в гущині занімілих

а б е т о к.

**

кімната самоти

пилюка божевілля

мені наснилась ти

сумного тіла

          зілля

і мить причастя

            відчаєм кохання

**

вечірні дерева

діти німого 

           бога

край дороги

себе виглядають

ПОШУКИ СХОВИЩА

 ... ранком в містечку Гьорліц

намагаючись віднайти кілька слів

принагідних мовчанню (читай: прощанню)

відчуваючи на мить відразу

до рідної мови

залишаючи про запас (ще недоторканий)

коротке й протяжне

              ісh sterbe

намагаюся пригадати своє обличчя,

перетворене в завіконний пейзаж — ім'я,

найостанніше, котрим ти викликала

мене,

новонародженого забуттям і поверненням

в

тіла твого теплі хвилі — на межі скам'яніння

поцілунки крізь шкло надвечірньої шиби

вістря божого циркуля дотикається серця

вже окреслене коло

для любові й печалі

вже розчахнуто браму

для шаленців мовчання

вже твої імена невіддільні від тіла

вже: так довго живем, тільки коси чомусь 

                        не сивіють (...)

упокорення днин після Здвиження

                      нерухомістю птахів

спогляданням покинутих крил...

ніч гадючих постав:

глядачем біля них є (чи буде)

           Опівнічний Межник

не допитуйсь у мене про нього —

ще не можна не треба не час (...)

від ранкового відчаю —

                      до вечірнього чаю

там, де слово було

я тебе заховаю...

Юрко Ґудзь. Вірші: "На спомин зимових свят", "Ось продавець різноколірних квітів з паперу", "На межах", "Логомахія", "кімната самоти...", "вечірні дерева...", "Пошуки сховища" // Косень’93. - Упоряд. Анатолій Сірик. - Житомир: Вид-во "Сі-еН-еС", 1993. - С. 19-20.

Олександр Сопронюк. Рублена глибина: Валентина Мастєрова

Рублена глибина: Валентина Мастєрова

Конституційна ніч. Ні, не та, парламентська, 28 червня 1996-го. Своя, нинішня: в середу, 1 липня, День народження Юрка Ґудзя, літератора, маляра, філософа. Побратима. Товариша. Готуюсь, ні – не доповідати, протокольно, письмово, ачи голосовим виступом: шукаю за Юрковими есеями, може, де, який, іще незнаний, у паперових стосах заліг, аби передати потому до Житомира, до «Поетичного братства Юрка Ґудзя», до Марії Рудак і Олега Левченка.

Перебираю часописи.

Столична «Неопалима Купина», Михайла Малюка, житомирський «Авжеж», Василя Врублевського, нарешті – «СВІТО-ВИД», що за ним стояли Богдан Бойчук і Марія Ревакович, видавався у Нью-Йорку і тут, у нас, у Києві.

Число 1(14), за 94-й рік, там критична Юркова стаття «Доповнення до статуту мовчання». Одбираю.

Далі число ІІІ (20), 1995 рік. Гортаю. Есей В’ячеслава Медведя, «З іменем другої самотности». Одразу ж за ним, Юрко, і його «Наприпочатку ста літ самотности».

…І от на третій, 63-ій загалом, сторінці Ґудзевого есею добираюсь до таких його пронизано вивільнених – для мене! – текстових одкровень і безпосередньо точних дорогих пам’яті, розуму і душі сентенцій:

«Готовність митця розділити в часи лихоліття долю більшости визначувалась Альбертом Камю як найважливіший чинник збереження власної індивідуальности. Нині художнику відмовлено в праві бути самотнім. Поза т е к с т о м не існує жодного сховища. Чин самотности перебирає на себе література.

… «Брати», «Вовкулака», «Сиродій» – трійко невеликих оповідань наприпочатку цієї зими (у вагоні дизель-потягу Фастів – Житомир, за короткий проміжок часу, необхідного для подолання відстані од платформи Унава до станції Липняк) перевернули в мені ціле життя. Але не особисто моє, банальне й потаємне одночасн о, а життя (в моїй пам’яті) близьких колись людей, поруч яких мені випало жити, поміж яких я марно намагався перейнятись спокійною довірою до власної «планиди», без яких я мало-помалу став без’язикий, – німим споглядальником повільно-божевільного здичавіння пейзажу… І ось приходить жінка. Невідома (мені) авторка трьох оповідань (ім’я її теж ще нічого не каже – Валентина Мастєрова) , й говорить про них: три історії зі світу людей, котрим відчай затулив уста, котрі не встигли і не змогли за життя хоч комусь розповісти про себе… Без надміру так званої художности, без псевдофілософских мудрувань, без викривальної патетики й стилістичних вихилясів подаються ці розповіді, але на такому рівні прожиття чужого, недомовленого у свій час, болю, що відчужене від збайдужілого тіла серце стає знову живим – пекучим спонукальником не ностальгійних споминів, а надсвідомої пам’яті…» .

Юрко пробирає. Тим паче: «ім’я її теж ще нічого не каже – Валентина Мастєрова». Ґудзеві не каже, принаймні тоді, не казало, – думаю собі. А мені... Один курс столичного університету, ф-т журналістики. Одна, четверта, група. Навіть розбита, мовно, сербо-хорватська, одна.

Вмить добираюсь до книжкової шафи, шукаю Валерієву «Основу» (Валерій Ілля, вже, на жаль, покійний, письменник-філософ, головний редактор часопису, всі три оповідання в третій книжці «Основи», за 1993 рік). Як у дитинстві, мене переймає-забирає-хвилює: не дай, Боже, не буде. Не знайду! Розпач-відчай?! Чотири журнали «пройшов». Нема. П’ятий – він. Узяв ці три речі одним духом. Як життя. Валя бере й розказує. Пише. Але ЯК це вона робить! Холоне все!

«В літературу прийшов Майстер. У соборній українській душі продовжилося світло Василя Стефаника та Григора Тютюнника. Прикликаємо Божу поміч до його тривання», – так Валерій Ілля розказав Валентину Мастєрову. Окрім того прозу в «Основі» вів тоді В’ячеслав Медвідь. Разом вони, так мені видається, ВСЕ й побачили.

Ти бачиш цю, її, прозу. Живцем. Чесною натурою. Ці рублені, ревно, до ідеального ладỳ, поставлені речення. Страшні. Тонкі довершеністю. Викінчені. За своєю суттю-змістом.

«Федюня жив на кладовищі до самих морозів. Микита приводив його додому, бив, але хлопець знову тікав. Коли випав сніг, Федюню відвезли до божевільні. Через місяць він звідти втік. Знайшли його на кладовищі, заметеного снігом».

Наступного дня рву-обриваю малину і ввесь час, постійно, думаю про її трьох, за якими вже щеміла-тріпотіла душа, братів.

«Що ж тебе там так жорстоко замело?! – не виходить у мене крик з очей. – Нащо ж ти туди знову вернувся?!»

«Заметіль – світу божого не видно. Ще година – й зовсім споночіє. А я боюся. Боюся оцієї хати, одинокої, наче загубленої у самому кінці села

Це вже її «Вовкулака». Його початки.

…Есей В’ячеслава Медведя, «З іменем другої самотности». За ним, Юрко, і його «Наприпочатку ста літ самотности». І ця Валентинина одинокість, «… у самому кінці села».

Юрка вже нема. 13 літ. Вигравши за своє життя не один літературний конкурс та назбиравши одну по одній купу позначно-поважних заслужених премій (то відомо), Валентина Мастєрова, років із п’ять тому, дізнаюсь я з інтернету, певно, глянула в небо, (набридло все), покинула Чернігів і подалася в Красилівку. В село. В самотину. До себе. В САМІСТЬ. Свою. Де те, що ти направду пишеш, – живе.

«Волохатий клубок холоду вкотився у двері поперед мене», – вертаюся назад, у Валін текст.

Ця суголосність. Вона веде. І ти йдеш. За нею. За цією вбивчою, січено-одсіченою, – що од неї голова обертом – її фразою. Фабульно, нічого не аналізуючи, не розбираючи-не роззираючись, кладеш кладку-мосточка. Дочитуєш до новельного фіналу «Вовкулаку», десь розбитий, під враженнями, розпачливий, увесь іще в цьому огромі, перебираєш усе до вичовгано зношеної підошви ялового поліського чобота, висновуєш – наче вже знану тисячу років, одначе – знову тут і зараз! – відкриту істину: це життя! Без будь-яких вивертів. З характерами. Долями.

Мимоволі, асоціативно, береш пам’яттю свої Радомишль-Попільню. І ті землі. Вертаєш туди. В ті далекі лавки-маКазини, короварні, скирти, під 20 центнерів хури, з конюшиною чи люпином, що їх натугою, вся в милі, несе на собі, врізавшись у шлеї, пара коней…

І люди, далекі-близькі, що одійшли колись, у сонцях.

Брановіцькі. Забродські. Піхоцькі. Шуневичі. Кришевичі. Івашкевичі. Статкевичі. Корбути.

І лишились на своєму світі. Там. Собою.

З культями, попружками, колунами, возами-полудрабками, шворнями- дишлями, плотами, коморами-повітками, снопами-обжинками, скупою поминальною чаркою…

Вже й не знати коли був сльозою… А тут, душа… Підперла-підійшла-приступила до горла.

Коли востаннє бачив Валю?

Здається, 2008-го. Ситуація-доля завела тоді до Чернігова: щось із тим довжелезним – на …800 чи …1000 …кілометрів українським рушником треба було допомогти-поладнати… І десь у чернігівській адміністрації, якось похапцем, немов у тумані, зустрілися з нею на вході.

– Саша… – тільки й запам’яталося, взяла вона очима. Мигцем. Навпроти. І все.

…Срібний маршрутний «Мерседес» од метро Житомирської вже котив мене до самого Житомира. Далі – Юркова Немильня. Його «Не-ми».

Дістав «Основу». Гортаю. Кинуло, подумом, на якісь години-часи назад, у Старі Петрівці, коли, дочитавши «Вовкулаку», пόночі вийшов до листя. В темряву. В траву. Десь звично попідтинню (металевим парканом) шурхотів їжак (ми вже подружилися), а до мене говорив, чимраз і дедалі настійніше, Валентинин Вовкулака: чи то каявся, чи – вже вкотре – сповідався. За Настю. І Мар’ю:

«… – Як Настю впіймали. Лід зійшов, вона під самим берегом була. Привезли її на возі до двору, а я в хату не пустив – відправив до батьків. Не міг я їй і мертвій Мар’ю простить. Хоронити теж не ходив – без мене обійшлися. Отоді і став Вовкулакою. І тебе мати лякала дідом? – Посміхнувся сумно, аж болісно. – Нічого, нічого. Заробив. Ти от що, попроси матір: як умру, щоб коло Мар’ї поклали. Скажи, Христом-Богом Онисько просив.

– Що ви, діду, мати не згодиться. Там же дід Данило поруч лежить.

[…]

Він і справді вмер рівно через місяць. Мати не послухалася і не дозволила класти Ониська поруч з Мар’єю. Але коли чоловіки прийшли на кладовище копати яму – вона вже була готова біля самісінької Мар’їної могили. І снігом притрушена. Там його і поховали».

Тоді, вже під ранок, вернув до хати: з Іллєвої «Основи» на мене дивилась Валя. Особистісна, чого останніми літами – аж так і вельми! – не вистачає, пронизана усім своїм поглядом (усе бачить, кажуть про таких). Світла. Вже з тими родзинами.

Я вже в Житомирі. В місті, де народився. Вже близько дев’ятої. На майдані Корольова, біля автобуса, в дорогу, збирається мистецьке товариство: Марія Рудак, Олег Левченко, Анна Івченко, Людмила Покотило, Тетяна Пишнюк, Михайло Пасічник, Лариса Бойко, Юрій Камишний…

«А дід почав кричати, що мама хоче тата у тюрму.

[…]

На другий день прийшла тітка Лисавета і сказала, що у міліцію заявить, бо дитину з’їдять у цій сім’ї. І заявила. Приїхало троє дядьків, два у формі міліцейській, а один ні, і тьотя з ним, така добра-добра, тільки низенька, як моя старша сестра, і вся сива. Мене спочатку відвезли у лікарню. Мама не плакала, а тільки одяг мені шукала і не могла нічого знайти. А баба лаяла і казала, щоб я не дождала завтрашнього дня. А тато десь дівся, я його й не бачила. Після лікарні мене відвезли не додому, а в цей будинок, тут багато дітей і жодної мами. Моя мама теж не приїжджає, то її дід, мабуть, не пускає.

[…]

Скоро яблука дозріють, значить, тато приїде додому. Він завжди так приїжджає. От якби хто передав йому, що я дуже люблю сиродій, але тут у нас немає корів, і я вже забулася, яке молоко у нашої лиски…», – не одпускає мене третє, останнє, оповідання Валентини Мастєрової «Сиродій».

Ти входиш – у ту земну-неземну її оповідь, у ту її довгу чернігівську піщану косу, той білий м’ясистий мул, в’язнеш у ньому, грузнеш, опираєшся-б’єшся, проте вже вибитись не можеш. Несила. По-доброму опадаєш. І вже живеш з цим усім.

У цій рубленій глибині.

«Село і надалі постачає місто своїм найвищим матеріалом», – значить вічний Освальд Шпенглєр своїм, таким же вічним, «Присмерком Европи». Валентина Мастєрова «постачатись» не захотіла. Вернулась. На землю.

Поїду на день-другий до неї. В Красилівку.

Виберусь, думаю і кажу я собі.

Треба встигнути.

Я вже скільки років і стільки разів не встигав…

Олександр Сопронюк,

Асоціація українських письменників

Старі Петрівці, липень. 4-те, 2015 року.

Вже спіла, аж чорна малина. Така ж і вишня. 

Наталья Бельченко. Рецензия на книгу Ю. Гудзя "Навпроти снігу"

КНИЖНАЯ ПОЛКА НАТАЛИИ БЕЛЬЧЕНКО

Поэт и переводчик из Киева, обозреватель журнала «ШО» знакомит нас с современной украинской поэзией.

Юрко   Гудзь. Навпроти снігу. Вибране. Київ, «Преса України», 2013, 400 стор.

Юрко Гудзь — «последний странствующий философ украинской литературы», как написал в предисловии к этой книге его друг, прозаик Владимир Даниленко, — погиб при невыясненных обстоятельствах в возрасте сорока пяти лет, в 2002 году. Один из его псевдонимов был — Хома Брут. По словам автора послесловия, неординарного литературоведа, также преждевременно ушедшей из жизни Нилы Зборовской, «Юрко возрождает украинскую исихастическую метафизику» («Исихия или тишина — это состояние Божественного бытия, оппозиционное социуму с его насильническим действием и агрессивным словом»). Сочинения Гудзя — тот самый случай, когда проза и стихи — внутренне едины. Гудзь, как и главные украинские поэты поколения 80-х, искал «новейшей метафизики для постколониального Возрождения»; недаром он надеялся на воплощение издательского проекта «Украинская реконкиста». Свою поэзию именовал «силенциографией». Нила Зборовская отмечает, что «сквозная в его творчестве метафизика Креста порождается глубинным чувством вины за всю прошлую мужскую историю...» Кроме того, «быть писателем для него означает чувствовать, что язык твоих умерших предков выбирает тебя своим инструментом, что ты являешься „голосом щезлого хору"1». Юрко Гудзь знал, «скільки черепів / уважних / нам дивляться / у збайдужілі / спини»2.

Мне посчастливилось слушать Юрка Гудзя. В его стихах чувствовалась настоящая мужская сила и открытость бродяжьей неприкаянности одновременно: «Душа вже ніц не хоче, / Обмерзла вся, тремтить... / Хоч трохи б десь зігрітись / I крила підсушить!»3 Он был поэтом-пророком: еще в поэме «Барикади на Хресті» (Хрест — Крещатик, многогранна «метафизика Креста» — Н. Б.) устами персонажа говорил: «Не бійтесь владних трупоїдів, / Не бійтесь їхніх водометів! / — На поміч нам вогонь прийде / 3-під Крут, Базару, Берестечка... <...> Пора, пора... Вже в наступ йдуть / Злютовані, стрункі ряди, / Держптахофабрики колони — / всіляки. „беркути", „омони"...»4

Но был он и глубоко лирическим поэтом. «Прокинутись в безжалісній кімнаті, / де стіни — обеліски самоти, / прокинутись від шуму зливи, / від шелесту дошу, / І більше вже не спати — / дерева темні покидають сад...»5. В российской лирике он мог бы, мне кажется, обнять как брата Леонида Аронзона с его «Деревья заперты на ключ, / но листьев, листьев шум откуда?» Должно быть, название книги Юрка по одноименному произведению — выбрано в знак постижения тишины снегопада, которая созвучна тайному безмолвию молитвы. Такая молитва спасает, наверное, от страха, что можешь утратить способность писать.

1  «голосом исчезнувшего хора». (Здесь и далее подстрочный перевод Н. Бельченко.)

2  «сколько черепов / внимательных / нам смотрят / в равнодушные / спины».

3  «Душа уже ничего не хочет, / Обмерзла вся, дрожит... / Хоть бы немного где-нибудь согреться / И крылья подсушить!»

4  «Не бойтесь властных трупоедов, / Не бойтесь их водометов! / — На помощь нам огонь придет / Из-под Крут, Базара, Берестечка... <...> 5  Пора, пора... Уже в наступление идут / Сплоченные, стройные ряды, / Госптицефабрики колонны — всевозможные „беркуты", „ОМОНы"...»

Наталья Бельченко. Рецензия на книгу Ю. Гудзя "Навпроти снігу", Новый мир, № 9 (1085), сентябрь 2015. - С. 212-213