Юрко Ґудзь
ЗНАКИ БІЛОЇ КРОВІ
Поезії
Житомир
КВО «Газета «Житомирський вісник»
1992
Знаки білої крові
Юрко Ґудзь
ХЛІБ І ВИНО. БЕЗ ПОВЕРНЕННЯ
СПІВАНКА
Ой біля кленового ґанку
забули дівочу співанку!
Усі розійшлися,
ні слуху, ні духу —
і ті, що співали,
і той, що їх слухав.
Усі розійшлися...
Ніхто не почує,
як тиха співанка
під ґанком сумує.
Вже вечір надибав
спочинок у мальвах.
Самотня садиба
у зоряних сальвах.
Як тихо на світі!
Знов зірка упала…
Дівоча співанка
до ранку не спала.
Вже літо згоріло.
Відпахло чар-зілля.
Шумлять, дотлівають
осінні весілля.
А той, що їх слухав,
сидить біля ґанку —
ніяк не згадає
забуту співанку...
**
Позакидало снігом всі дороги.
Відходять мовчки ночі, дні.
І поряд з образом святого
Вінок цибулі висить на стіні.
НІЧ НА РІЗДВО
І
Так морозно і зоряно над світом!
Крізь вікна ночі падає згори
Холодне світло білим квітом
На заспані людські двори.
Серед істот німих, у дерев'яній кліті
Знайде притулок жінка і старий.
Так буде тихо, урочисто в світі, —
Лиш дихання ягнят. Заснув малий.
Крізь ясла сіно пахне літом.
Жують воли зів'ялий цвіт.
Надворі сніг. Через небесне сито
Далеке літо до замерзлих ніг...
ІІ
А в небесах триває дике полювання!
Над полем, лісом, річкою, селом
В шалені гони втягнуті дорання,
Летять вітри за чорним помелом
Кошлатих хмар. Та піднімають плити
Нічної темряви фантазії боги,
І ніби вперше починає жити
Мій білий світ, захований в сніги.
ПОВЕРНЕННЯ
В шістнадцять років, на Різдво
я добирався до свого села
І мерз на нічних вокзалах
Києва, Малина й Звягля.
Згорнувшись в бублик,
На дерев'яній лаві
від холоду не міг заснути,
а крізь важку дрімоту
вчувався безнадійний запах
гарячих дерунів...
У війську відслуживши,
я добирався до свого села —
тоді весна була холодна, рання
і Великодня довга ніч.
Вокзал переповнений людом,
немає навіть де присісти,
і прямо на запльованій підлозі
під вивіскою “Перукарня”
хропе безногий інвалід.
Тепер вже тридцять.
Додому все ніяк не доберуся.
Отож і думаю —
моя періодична безпритульність
перетворилась в правило життя, —
І не лише мого: здається,
цілий світ ночує на вокзалі
і біля втомленого діда
дрімає чорний пес.
... А, може, справді, марна справа
у невлаштованому світі
влаштовувать своє життя?
Та скоро ранок...
Пожалілись — і далі помандруєм,
аж поки люди на землі
не віднайдуть свій спільний дім.
А біля них — і я зігріюсь...
**
Я жінку знав
З очима пійманого птаха.
В глибинах погляду —
дівоча чистота.
Сумна, проста,
самотня, тиха.
Собі на лихо
Я жінку ту придумаю...
Собі?
**
Без тебе
Вже прожито майже рік...
Якби я знав,
Якби ти розуміла…
Відходить серпень.
Як душа без тіла
Урочисто сумує Фредерік.
Без тебе — крізь життя...
**
І смуток, як струмок —
біжить, дзюрчить,
тихенько щось лепече
посеред пнів
і днів без тебе...
**
Зимовий ранок. Темно ще.
У темряві іду до школи.
Порожній клас,
До першого уроку півгодини.
Заходять діти, тихо привітавшись,
І мовчки ждуть.
Сьогодні я вам розповім
про перший подвиг мужнього Геракла—
(у слові “мужній” живе холодний вуж),
Всесвітній дурень нищить звірів,
Кентавр Хірон поранений кричить…
Дітей обличчя напівсонні,
Ще зберігають тіні сновидінь.
Коли вночі підхоплюються, плачуть
від жаху, в передчутті
майбутнього життя...
Дзвінок. І треба йти.
Останнє, що встигаю — поглянути в вікно
очима хлопчика з “камчатки”:
Хитає вітер чорне дерево,
і, грузнучи в снігу,
до нас бреде немейський лев.
**
Людині мало єдності з вогнем,
Людині мало єдності з водою.
Поляжем в землю, терном проростем…
Чому ж я тут, покинутий Тобою?..
Померла баба Якилина
Червоні півники на білих рушниках,
І чорні квіти хрестиком по краю.
2/VІ.-86
**
Івану МАРЧУКУ
Синій присмерк тече у вікно.
У кімнаті немає нікого.
Тільки звідки цей страх і тривога,
що тебе вже забули давно?
І кому всі полишені знаки:
мак червоний, тополя, хатина?
Білий світ, мов забута дитина,
виглядає себе край дороги…
**
Жест її руки, коли вона поправляє волосся,
відкидаючи його з чола,
розкриває завісу маленького єдиного театру,
де веселі та журливі думки
і почуття, що ховались в лаштунках пам'яті,
приходять і живуть, непомітно зникають
на сцені її обличчя...
О, скільки тих акторів відійшло,
і замість шовковистої завіси,
яку я так любив,
лягла незмірна чорнота.
Закінчилась вистава.
Єдиним глядачем був вечір,
Та й він дрімав,
Ніхто не бачив,
як тихо піднімалася по східцях
маленька дівчинка, тримаючись за місяць.
**
Ми пробивались до Софії
Крізь спеку, непорушні вії
Німого міста, чад асфальту —
А потім перейшло на смальту
Вечірнє світло, наші тіні…
**
понеділки понеділки понеділки понеділки понеділки
вівторки вівторки вівторки вівторки вівторки
середи середи середи середи середи
черверги черверги черверги черверги черверги
п’ятниці п’ятниці п’ятниці п’ятниці п’ятниці
суботи суботи суботи суботи суботи
А де ж НЕДІЛЯ? Нема…
В неділю я народився…
**
Ріка текла, як міф…
Гойдалися віки на хвилях,
І білі наближалися вітрила, -
Далека пам’ять висилала знаки…
Про що тужив твій погляд?
Коротких днів, співзвучностей миттєвих
Журний струмок вливавсь в
ріку.
Та що мені віки?
У вічності твоє обличчя, -
Відбився день в очах,
І білі ті вітрила,
І незбагненний плин ріки
До синьої безодні неба.
14/VIII-84
**
Ось продавець різноколірних
квітів з паперу:
посеред чорно-білої зими
навпроти річища людського
живу в підземнім
переході
а поряд мене —
тихий хтось
ладнає обважнілі крила
також на продаж:
пір'їну за пір'їною фарбує
червоним, синім, золотим
і зрідка — каже,
мов до мене: «Я не той,
що снивсь тобі, малому глушману
і ясновидцю, —
в німотних здичавіннях плоті
в небесних схронах для імен
ще ненароджених
ти тільки вчишся говорити
ще з глини зліплені трахеї
слова найперші не забули
ще довго мимо тебе
йтимуть
невидимі навчителі мовчання».
__________________________________________________
Молитви тіла
**
ось був я
ось була ти
неврятований світ
сивим світлом
вливався крізь
шиби кімнати
тієї
де число 505
біля літери А
зберігало в собі
потаємні хвилини
білих
входжень твоїх
у мої
божевільні обійми
де число 505
зберігало в собі
чорно-білий
зимовий реєстрик
наших дотиків
й слів
і мовчання речей
тихих свідків
всіх наших
побачень…
ненароджених сліз
ти шукала
на вулицях міста
була сьома година
вагітна останнім
від’їздом
а в кімнаті моїй
розсипалось на атоми
тіло
білі привиди
………………………………………..
………………………………………..
Повернення. Спроба перша
ТЬМЯНЕ ДЗЕРКАЛО
кожного разу після твого від'їзду
мені заново приходиться вчитися жити,
вчитися ходити одному по Михайлівській,
вчитися вертатися в кімнату під числом 505,
коли для повернення немає жодної причини,
вчитися прокидатися ранком без тебе,
марно намагаючись зберегти відчуття сновидіння
присутності миттєвої в мені
твоїх сумних і запізнілих входжень,
вчитися прокидатися посеред ночі від
стуку в незачинені двері, за якими
лиш порожнеча коридора і тьмяне дзеркало,
але щоразу їх знову тобі відкривати,
вчитися на снігом засипаних східцях
обласної трупарні, місця мого підробітку,
ловити подихом шкляні метелики
твоїх, ще з літа, в мені захованих
співанок...
вчитися вже після роботи, не роздягаючись, лягати спати,
щоб хоч на короткий час забути себе самого,
того, що намагається навчитись тут
без тебе жити, й повільно так і неухильно
тим намаганням знищує себе і згадує
когось ще незнайомого в собі,
хто жив колись, ще до приходу болю,—
повільно так і неухильно зростає ліс,—
дерева-привиди
шумлять немовленим життям всіх тих,
що вчилися без тебе жити — і не змогли,
і не знайшли собі притулку біля тебе
й посеред світу... зосталось лише
до ніг натомлених твоїх корінням чорним
пригорнутись...
**
……………………………………….
……………………………………….
зимою літом чи весною
того не відає ніхто
хвилина євхаристії земної
можливість дивних перетворень…
**
... посеред зими в обласному універмазі
вона вибирає для себе легку
крепдешинову сукню світло-блакитного
кольору з білими квітами по всьому
полю
та й починає чекати пришестя весни
щоб тоді одягнути її
... тепер літо зіжмакана блакитного
кольору
сукня висить не спинці крісла
так довго ти не повертаєшся в кімнату
привид з відрубаними руками поглядом
місячного сяйва визбирує на підлозі
розсипані шпильки з твого волосся
... ранком на столі під сірниковою
коробкою
ворушиться білий аркуш паперу
ультиматум невмолимої Господині
ми вже не встигнем його прочитати
нерозгаданим залишається ще одне
літо
... де полинно-місячною стежкою моїх рук
твоє тіло не поспішаючи вертається
до власного витоку за ним поволі
дибає осліплена коротким коханням
душа
каш обеліск і контрапункт
... посеред зими в обласному універмазі
КОЛИСКОВА
моя молитва до твого сумного тіла
метаболічний текст перетворення
краплинок щоденної ртуті
в маргінез небуття
падають, розбиваються, відлітають
запахи поту, дощу, зеленого листя
твоє тіло світиться в темряві білим
птахом
кожної ночі він зовсім інший
мене се так дивувало спочатку
але потім я Призвичаївся
бо кожного разу той птах гинув
задушений в моїх обіймах
задушений моїм мовчанням
задушений моїм досвідом виживання
моїм досвідом дозволеного вбивства
тому кожного разу він був зовсім інший
знаю, тобі страшно прокидатися поряд
мене
від мого нічного крику
але, прошу тебе, не треба так часто
повторювати, що
від моїх поцілунків на губах
залишається
присмак заліза, я знаю про се
до вікна нахиляється ніч, не хвилюйся
я їй виколю очі
коли ж в тій осліпленій темряві
ти почуєш мій крик, розбуди мене,
розштовхай
я прокинуся й ще раз згадаю, хто я
і звідки
і чому саме тут, біля тебе, згадаю
обережними пальцями брайлівський
текст
ти перестанеш плакати, пригорнешся
розкритим всім до мого божевільного
бажання
навік сховатися в твоєму тілі
падають, розбиваються, відлітають
запахи поту, дощу, зеленого листя
тепер зима — без снігу, без дощу
народний рух збирає мітинґ,
кричу із всіма
поперемінно "ганьба" і "слава"
а потім знову залишаюся один
тепер я маю вдосталь часу не думати
чому нам снився потаємний світ
і хто приходив звідти в наші
сновидіння
тепер я маю вільний час не думати
про тебе
лиш пальці зберігають Брайля текст
але без дотику хиріє пам'ять
**
ГОЛОС І КОЛІР
о с ь і
невеличка дощова ламентація
пам'яті художника ТРАХтенберга
людини з великої літери ять
великої сумної людини
що саме наприкінці цієї хвилини
виходять з фіолетового кабріолета
скидає з себе чорне пальто
й білосніжне кашне
задумливо й ніжно мочиться на них
профільтрованим
через єдину нирку жигулівським пивом
бо ж другу нирку рівно три роки тому
офіровано ним дивовижній
красуні Ванді
тій самій Ванді яка тепер
не в Житомирі
тій самій Ванді яку він вперше
трахтенбергнув під мостом Мірабо
через річку Тетерів через
безодню роз'єднаного часу через
з її знеможеним ойойойканням з її
довжелезно-безсоромними
ногами-ліанами
блаженній
пам'яті художника ТРАХтенберга
на самому дні якої зберігалися
баді енд соул тіло і душа жінки
на ймення Ванда голос якої
окремо від нас
в привокзальнім джаз-бенді задрипаної
(в порівнянні з Михайлівською)
рю де Бланж
перебирає на смак і на дотик мої
кацаверівські блюзи
не сумуй ми пошиємо з них тобі блюзку
й попросимо воскреслого ТРАХтенберга
розмалювати її
хрестиками зірочками синкопами
кольору щастя
ось і
поки що все
безперечно ні в якому разі
авжеж
чумрачок
СПОГАД ПРО ЧИСТИЙ ЧЕТВЕР
... розумієш, мій друже Трахтенбергу, справа не в тому,
що нам болить,
що біль цей роз'їдає нас, як мушлю шум океану,
найгірше те, що ми так неухильно, майже непомітно
переживем той біль, відлущений
по нашій мірі
нагадуванням про постійну присутність
в наших перезрілих тілах
і недозрілих душах
дитинства, безпритульної юності, майбутньої смерті —
всього одночасно, але
пережиєм, пережуєм той непотрібний,
незрозумілий хронотоп
і будем жити п і с л я б о л ю, і не зумієм
нічим його зафіксувати, зберегти — ні словом, ні криком,
ні відчайдушним жестом, ні кольором на полотні...
тепер дивуємся, — невже пройшло, замовчане переболіло,
немов і не було, а ми
живем, щоденно ходим на роботу, — крім вихідних
і безпросвітних свят з парадами і мавзолеєм,
і мертв'яком гранітним на майдані... Авжеж,
та все-таки
давай сьогодні пригадаєм самих себе, вербову
гілочку зламаєм й запалим жовту свічку — не собі...
ЗАКЛИНАННЯ ДОЩУ
Смерть – то не наша країна,
Смерть – то не наша країна,
Смерть – просто не наша країна…
Смерть – це дитяча пісенька,
забута недавно,
коротенька лічилка, яка чомусь завжди
закінчувалась на мені,
гра, на початку якої
жіночі руки чорно-білою стрічкою
тобі зав’язують очі,
і в темряві
ти намагаєшся пізнати
чиєсь обличчя,
торкаючись його губами
й пам’яттю минулих потрясінь,
і плачеш, і не впізнаєш…
Коли ми пригадаєм все…
Коли ми пригадаєм все…
Коли ж ми пригадаєм все, –
за шибами
вологий шум передвечірній…
ДЕНЬ ВОСКРЕСІННЯ ДЗИҐАРІВ
(уривок з поеми "Мандри Мандрагори")
В кімнаті з червоними стінами
й білою стелею
немає вікна
В кімнаті з червоними стінами
й білою стелею
немає вікна
В кімнаті з червоними стінами
й білою стелею
голосить моя безневинна вина:
по-перше, —
над ефектом скорочення масштабів
Лоренца-Фіцджеральда,
суть якого полягає в тому,
що з точки зору нерухомого споглядальника
вимірювані ним віддалі паралельно напрямку переміщень
рухомого споглядальника в системі останнього
виявляться значно вкороченими,
як і життя обох споглядальників,
що мали спільний, їм невідомий, контрапункт;
по-друге,—
над моїм передчасним вмінням зображувати
за допомогою п'яти сірників,
на прохання дівчаток з нашого класу
й вчительки російської літератури,
історію гріхопадіння Єви, —
саме тоді, дивуючись невичерпності можливих комбінацій,
я вперше усвідомив реальність існування виміру,
означеного словом "смерть";
по-третє, —
над пісенькою з альбому "Клуб самотніх сердець сержанта
Пеппера",
в якій я розумів два-три слова, не більше,
незважаючи на це, музика голосів чотирьох ліверпульців
дивним чином зберігала в собі все,
що не збулося ще в моєму власному житті:
переживання любові, свободу пізнання навколишніх світів,
не відгороджених назавжди смугастими стовпами,
можливість вільного вибору й відсутність
постійного страху,
радість незаказармленої молодої сили, — бачиш,
хоч спроба прорватися в обіцяні музикою світи
рано чи пізно приводить в кімнату
з червоними стінами й білою стелею,
та це тільки початок давнього шляху,
на якому дбайливо зав'язані за моєю спиною
рукави гамівної сорочки здійснюють
невтримну еволюцію до білих, поки що
нерозправлених крил — перед новим пришестям
В о л о д а р я О с і н н і х П е р е л ь о т і в , —
там, де на білій площині прямокутної стелі
застиг, розширений моїми зіницями, безгучний вибух,
про неймовірну силу якого свідчать спотворені
мегатонами німих почуттів обличчя:
мовчазний плач
мовчазний сміх
мовчазний страх
непередбачена зупинка неозвученого фільму,
Глен Гульд валяється на підлозі, охопивши
руками голову, не чіпайте його,
він нічим не зможе вам допомогти,
тим більше, що рояль глядачі-патріоти порубали сокирами
й спокійно розійшлись, залишивши на екрані
проекції нерухомих облич, порожні постаменти,
розідрані знамена, закривавлені мапи імперій,
лист до з'їзду кошового Сірка й турецького султана,
металеві автоматичні наручники, сопілка,
гіпсові погруддя сліпих вождів, повітряна кулька
з презервативу,
обкладинка самвидавського журналу "Фалос і Логос",
пенсне, гумові манекени з слідами багнетних вправ,
люлька-носогрійка, міксер, пощерблена шабля, чумрачок,
малюнки хронопів, годинники фамів, калькулятор,
незаповнений орден на арешт, котурни, брусочок мила,
алюмінієва ложка з видряпаним на ручці девізом:
"дембель неминучий як не минучий крах капіталізму",
зелена філіжанка, марокаси, підставка для нот,
крім цього, посеред вищеназваного шарварку завмерли,
як повернення до попередньої безкінечної теми, слова,
зафіксовані в просторі літерами латинської абетки:
Неlр!
Let it be!
Abbey road!
символи віри нашої юності, неперекресленої кулею
Чепмена епохи
початку повернення до власної ідентифікації,
в прозорі сфери, де немає розмежувань
на перше, друге й останнє,
на вчора, сьогодні й на післязавтра,
де в напруженому консонансі таємне слово Свобода
євангелійним дотиком сонячного вітру
звільняє свідомість від темряви набутого досвіду,
дитячу гойдалку уяви — від перекладини простору-часу
мить дорівнює вічності
тільки звідки цей біль
неодмінне повернення в кімнату з червоними стінами
й білою стелею
саме тут я мушу дочекатись на тебе
незважаючи на відновлення здатності позачасової левітації
я мушу тебе дочекатись
встигнути зібратись з думками й лобом пробити
в одній з чотирьох стін невеликий отвір
вікно — крізь нього ти бачитимеш небо
й зможеш крихтами казенної пайки годувати ластівок:
ластівок годувати
ластівок годувати
ластівок годувати
крізь намальовані ґрати
Х А !!!
Кінець вступної частини
Травень-грудень 1980 р.
* Назви альбомів квартету "Бітлз".
ХРОНІКА ПОЧАТКУ ТРЕТЬОГО
ТИСЯЧОЛІТТЯ
І
я бачив ящірку
я любив марію
я жив по чужих
містах
з и м о ю холодно
н а в е с н і – с т р а ш н о
я бачив небо
я любив марію
вона поверталась
надвечір
п а д а в с н і г
й ш о в д о щ
хлорофіл перетворивсь
в попіл
сойка кричить
темно-зелена держава
людям заборонили покидати
її
лиш б о ж е в і л ь н и х
в і д п у с т и л и д о д о м у
я бачив ластівку
я любив марію
я повернувся до
неї
ІІ
нечутно
очі покинутих міст
заростають лісом
нуклідним
з и м о ю х о л о д н о
н а в е с н і – с т р а ш н о
жінка з обличчям
осіннього озера
вулицю переходить
к р і з ь ш и б у р о з б и т у
м е с н и к з и м о в и х в і к о н
я бачив небо
я любив марію
я торкався її
волосся
щ о б з б е р е г т и п о б а ч е н е
т р е б а б у л о п о м е р т и
я н е в с т и г
я з а л и ш и в с я ж и т и
хто ж я
тепер?
свідок глухонімий
здичавіння пейзажу:
б а ч и в л ю б и в п о в е р н у в с я
ПЕЙЗАЖ, НЕДОВТІЛЕНИЙ В ПТАХА
Н. М.
1
...я прокинувся в темряві (цокав будильник), прокинувся
від того, що хтось плакав поряд мене,
нікого не було, кімната
просвітлена відблисками повного місяця,
на столі біля дзеркала
шурхотів крильми недомальований янгол,
під кожним вікном (за прозорими шибами)
манячіли сині постаті чорних коханців:
один двома руками притискав до грудей
сокиру,
тримав її так, ніби приніс оберемок
тюльпанів,
другий цілився в місяць з рушниці,
третій на шию незграбно припасовував
мотузяну довгу краватку, дурнувато
й безгучно сміявся...
я згадав, звідки прийшов і як звати
жінку, що пустила мене на нічліг
(третій день по зимі,
поминальна субота),
тільки власного імені я не міг
пригадати,
жіночий голос про щось допитувався в мене —
звідки в тебе цей шрам на щоці!
(ти так схожий на вмерлого брата)
звідки в тебе цей туск на обличчі?
(ти так схожий на тих, що приходять
запізно)
2.
жінка стояла спиною до дзеркала, чотири
птахи сиділо у неї на руках, піднятих
на рівні плечей, над землею
ті, що сиділи на лівій руці —
білий, блакитний
ті, що сиділи на правій руці —
рожевий і жовтий
"...було у птаха білих два крила,
(чому у птаха тільки два крила?),
він прилетів найпершим
і найпершим згинув,
а я тоді, ще темна і мала,
мене, здавалося, весь світ
покинув,
коли я починала малювать
на білих аркушах,
на білих островах,
куди ховалася і не змогла
сховатись,
хоча б одного птаха врятувать,
і не впустити з неба — на церату..."
вона підійшла до грубки, відчинила дверцята
й совком розворушила в ній вогонь,
мені ж здалося, що до тліючих жарин вона
торкалася оголеною рукою й від тих дотиків
жарини спалахували чисто і ясно, рожеві пелюстки
опускались їй прямо в долоні, жінка
стояла на повний зріст, розсипаючи з пригорщі
вогненний червоний квіт, він сипавсь до її
босих ніг, а потім, відсахнувшись, злітав стрімко в гору
і вже вся її постать у білій довгій сорочці
була охоплена тим мерехтінням,
і мали ті спалахи якийсь свій особливий ритм,
неначе вогонь намагався про щось розповісти, донести
випадковому пришельцю щось дуже важливе,
не відоме нікому, відкрите тільки йому і його господині,
збережене ними в чорних глибинах мовчазних тисячоліть;
неусвідомлено мої руки потягнулися назустріч
розтривоженому
бажанню неможливого діалогу, очі вже розрізняли
десятки вогненних відтінків багряного,
живого кольору, але слів для того,
щоб ними означити побачене і відчуте,
у мене не було, все те швидко щезало
з очей, а потім повільно вивітрювалось
з пам'яті, й тільки саме відчуття
сприймання неймовірних кольорів ховалося
назавжди десь в підсвідомості,
щоб лиш зрідка підніматися на
поверхню моїх видінь, на поверхню
її малюнків...
3.
"зачекай... не треба поспішати... ніч тільки перейшла
на половину і впоралась з молодиком... так, так,
ти помилився... місяць не вповні, і світло падає
зовсім не звідси... жовтаво-золотистий серп
вона вже встигла заховати собі в живіт, приємне й
тепле харакірі — єдина втіха в нашій глухомані..."
"...прислухайся... чийсь обережний шурхіт, холодний
шелест... хтось тихо двері відчиняє..."
"тепер вгадав, хоча про нього я ще не встигла
розповісти: то з берегів опівнічних, з болотяних
глибин виходить Х т о с ь, він завжди підкрадається
нечутно, стає за спиною і важко дихає мені на
плечі, чомусь не любить він, коли я коси розпускаю, —
тоді боїться доторкатися до мене,
біля дверей сінешних ніч стовбичить,
зітхає важко, а як розвидниться —
щезає...в кімнаті лишається прокислий
запах сперми..."
"цієї ночі мені приснилися слова, написані білою
крейдою на чорній дошці, підсвітлені зсередини жовтавим,
мерехтливим світлом, немов кожне слово ховало в собі
кимось запалену свічку і кожне мало своє особливе
звучання, — здавалося, біля них присутні чиїсь
вуста, язик, напіврозірвані трахеї, з яких
вологим і тремким потоком пливли окремі звуки,
крики, зойки, знеможені стогони, шурхоти, шерехи,
вечірній шепіт,
що на моїх очах обростав плоттю видимих
знаків, схожих на числа і літери одночасно,
а все разом — оте світіння, звучання,
можливість бачити незрозумілу мову —
на мить єдиним спалахом звільнило всю мою істоту
від страху й залежності перед лінійним часом,
де за понеділком обов'язково має прийти вівторок,
середу покриває четверг, а п'ятниця невмолимо
переходить в суботу, — тільки неділя, день воскресіння,
там завжди чомусь відсутній, —
ніби в кінці довгого коридору днів тижня, місяця, року
бракувало останніх дверей, крізь які
ми виходили б на свободу зовсім іншого існування,
не потрапляючи відразу ж з суботи в понеділок,
над яким день і ніч горить неонове червоне гасло:
"Арбайт махт фрай!"
(на мої допитування, коли саме я з'явився на світ,
мати мені розповіла, що сталося це в неділю,
у дерев'яній хаті (не в лікарні), якраз над вечір, коли
в сільському переповненому клубі
показували індійський фільм
"БРОДЯГА", який вона так хотіла подивитися,
але той фільм більше до нас не привозили, — можливо,
саме тут ховається причина, чому наприкінці
всієї черги днів відсутній
день свободи)
... і ось тепер, посеред сновидіння,
до мене вперше повернулось відчуття збереженого часу
він вже не був розірваний на понеділки, на "позавчора"
й "сьогодні", — я раптом зрозумів: мені приснилася
любов, останній день, і звільнення,
і смерть... і я ще встиг до твого доторкнутися обличчя..."
**
...в темних руках забуття
жінка тримає моє обличчя
моє здичавіле ім'я
наприпочатку зими самовидців
(в темних руках забуття)
жінка тримає моє обличчя
розтулити боїться сліпі долоні
пригадати боїться себе
в зовсім іншому —
... світлі?
... світі?
... святі?
без можливості подвоєння голосних
пасіонарність здвоєних безголосих
набуває обрисів тихого божевілля
на білім обрусі твоїх колін
в гущині занімілих
а б е т о к
вечірні дерева
діти німого бога
край дороги
себе виглядають
Тезе
29.VІІІ.92
**
В глибинах осені,
В початках ранньої зими –
зернини світла.
**
В старої липи
біля нашої хати
попрошу собі пам’ять
про все, що буде
в моєму житті, а значить,
про все, що було в
моїй смерті.
Бо скоро мушу
збиратись в дорогу,
і треба про все розпитати
в старої липи
біля нашої хати, –
щоб не забути,
щоб повернутись,
і встигнути
в обійми темного дерева
впасти…
ПІД ВІКНАМИ БЕРЕЗОЛЯ
Лесеві КУРБАСУ
Як важко дихає земля
крізь мокрий сніг!
На відстані цих слів
від мене —
ніч, самотній сад,
волога темрява.
На світло до вікна
посходились дерева
і мовчки ждуть когось.
Стою між ними, розумію,
чому їх пробирає жах…
Передчуттям
весняних перетворень,
Ніч смерті і життя, —
безмовний крик вдаряється
об шиби.
**
Я так довго один.
Вже дощі
Білих вишень зламали скерцо.
На зелений жертовник весни
Покладу своє серце...
ЩЕКАВИЦЯ
Позаростали Києва горби
чортополохом, дерезою,
безпам’ятно росте спориш –
мовчальник і печальник придорожній,
і безпритульний деревій…
Та все перекрива чорнобиль –
полинне зілля в зріст людини.
Не говори, що вишні гіркуваті
з гори, де віщий спить Олег –
вони гіркі, як смерть,
як смерть людей німих,
ще до народження забутих,
як смерть дітей в затруєних утробах, –
їм навіть імена не зможуть повернуть:
(А сон все ходить коло вікон)…
Який тягар – носити власне ім’я
і назви трав крізь імена дітей!
МАТЕРІ
Розп'яті на хрестах раби —
Небесної свободи авіатори,
А мимо них — улюбленці юрби,
Вожді, царі, космічні гладіятори.
І тільки ти застигла край дороги,
Твоя печаль, спасенна і невтішна,
Твоя безпомічна молитва
До ранку тіні наші береже...
**
Зимовий вибух розкрива бруньки,
а пам’ять ще задавлена снігами…
я встав із праху, знов живу,
я нескінченно буду поміж вами.
Хоча б не тілом, подихом пройдусь,
чи запахом дощів весняних,
я шумом листя, вітром обернусь,
щоб тільки бути поряд з вами…
Прислухайся, і не спіши,
бо я не можу голосом позвати,
ні доторкнутись до руки,
ні стан твій тонкий обійняти, –
я шум дощу, я вирвався крізь ґрати,
з країни темряви, безпам’ятства і сну,
кленовим листям хочу припадати
до ніг твоїх і посмішку ясну
відчуть. Тому і повертаюся на землю,
щоб бути безкінечно з вами,
коли поля, розбуджені громами,
напружено очікують зачать, –
тебе я знов відважуюсь впізнать…
**
Ти пояснювала мені,
чому на воді виникає
місячна доріжка,
і хто такі екстрасенси,
і про вміння любовне
давньогрецьких жінок.
Ще так багато
збирався розпитати в тебе...
А нині докричатися не можу
до твого берега,
порослого травою забуття...
А, може, правда,
що любити жінку, —
то значить змагатися
з її непам'яттю?
**
Краси твоєї тільки свідок,
німий і безпорадний.
Освідчитись тобі не встиг –
я тільки вчився говорити,
шукав слова і музику до них,
щоб всю тебе вони вмістили.
А в серці зберігав вогненний біль
тих чорних блискавок, що нас
роз’єднаних на мить єднали.
Згоріло все… А той вогонь
і нині не погас –
німий і трепетний вогонь,
останній свідок красоти твоєї…
**
А дерево росте крізь полотно,
До неба тягнеться живого…
Зелений шум мене підхоплює малого,
Мене старого опуска на дно.
**
І
В льодяній шибі
Прохукано тепле віконце.
Крізь нього дивиться
Мале дівча
На білий світ,
На безкінечну зиму.
Я за вікном стою,
Давно вже, сотні років,
Закляк під снігом
І від самоти, —
Один-єдиний берест
Біля хати, —
То все, що залишилось
Від мого життя.
Дивлюсь на дівчинку.
А в хаті тихо, тепло
І нема нікого —
Одна лиш я
Та чорне дерево
Загрузле у заметі.
ІІ
І марно третій хтось
Розгадує таємні знаки:
Самотнє дерево.
Дівчатко, теплеє і темне,
Безмірність білої зими.
**
на чорному асфальті
кленові долоні
розкриті в небо
хоч крихту світла
благає осінь
я все вам
роздала
а ви ногами
по долонях
не бачите
не чуєте
мене
**
Той теплий вітер, та весна,
та дівчинка в червоному береті
до мене запізнилися тоді.
А я не мав терпіння їх чекати,
та й кинувся у білий світ,
де все було обіцянкою щастя,
де час майбутній — дні, літа
мені являлися Любов'ю, —
там все її носило імена.
І що з того, що мало так збулося?
В отих обіцяних світах
ніщо не щезло, не пропало,
й остання мить назавжди збереглась:
крізь весни непрожиті ще свої,
крізь всі безпам'ятні століття
мені назустріч дівчинка біжить...
ПАМ'ЯТІ ДІДА
Я не дізнаю, що було
У тім саду, покинутім тобою.
Дороги всі туди перемело,
І залишилося твоє село
За білою високою стіною.
Зими тягар — як гніт держави,
Болять задушені слова...
На площі міста — Вождь іржавий,
За френч ховає жест лукавий,
Прикрита снігом чорна голова.
А ти не знаєш, що було,
І потім все куди поділось...
Згоріло серце, та вікно
Ще довго в темряві світилось...
ПЕРЕДЧУТТЯ
З глибокої криниці
Підняв я жбан води,
А з неба – мертва птиця…
Ти не ходи сюди!
Живі ключі пропали,
На всохлій гілці крук.
Із хащі лісової
Виходить Басаврюк.
Вечірній храм палає,
Музики вже мовчать,
До серця притискаю
Дівочих вуст печать.
З глибокої криниці
Підняв я жбан води –
Холодної, страшної…
Ізнов прийду сюди.
ЗВІЛЬНЕННЯ I ВПІЗНАВАННЯ
Вночі посеред зими
роз'єднане
наше тіло
одне на дві
невидимі
душі -
як дим
прозорий
безпритульний
роз'єднане
моїм (твоїм) побоюванням
слів
глухонімих, але
видющих свідків
окрушини
замерзлих сліз
холодний піт
і кров на зламаному нігті
все заново
найперше — імена
віднайдені на сміттєвиську
підземних ліжбищ
мінотавра
й вустами болю —
мимоволі
назавжди завчені
вночі посеред зими
аноніми кохання —
ме ми —
очі темряви...
_________________________________
Балада про кропиву…
__________________________________
**
ХВОРОБА ЗОРУ
вожді, засліплені міражами влади
влада, засліплена міражами держави
держава, засліплена міражами вождів
засліплені розпинають людину
засліплені розпинають людину
засліплені розпинають людину
нема нікого, лиш зостались
безпритульний рушник на хресті
і самотня без тіла сорочка
**
На світі нема випадкової долі,
Чайка над морем літає поволі
Може й так ще на світі буває —
Хтось і до мене крізь сон прилітає.
СХІДЦІ ВГЛИБ ПАДОЛИСТУ
ранок мокрої осені
ай
продірявлена чаша тепла
зменшення зтоншення
світла твого
ранок ранами заростає
у кімнаті прощань
марні пошуки втілення
тіні
без світла твого
ранок плямами крові
плямкає
на холодних раменах
кровотечами з горла
на перервах
шкільних
білий хлопчик
серце суцільне без слів
бавиться листям
з чорних долонь
з ваших облич
облетілим
ранок лейкозної осені
край
збожеволілих свідків
без слів
в ньому діти
мої
храми білої крові
НІЧ ПЕРЕД СТРАТОЮ
Пишіть мені листи до запитання,
В міста, де я ніколи не бував:
Афіни, Рим, Венецію, Костанцу,
Буенос-Айрес, Відень, Зурбаган.
На вулицях тих міст росте трава,
Там наші тіні зможуть обійнятись.
До ранку стане сива голова, —
Вже треба йти...
І не прощатись...
**
Немов відлуння чар,
Просіяне крізь хмари,
Був день як божий дар,
А вже зійшли Стожари.
Душа до зір летить,
Забувши днів облуду.
Я нині починаю жить,
Не був я і не буду...
ПОВЕРНЕННЯ В ЛУЧИН
скільки в дзеркало не дивись
не дочекаєшся тихого відгуку
якщо встигнеш до мене на мить
прихились
твоє тіло забуте всіма хто любив
колись
набуває здатності всенепроникного звуку –
в пам’яті слів, що сказати
тобі не встиг
в пам’яті слів, що не встигла
ти відповісти –
там збережено все
там врятовано всіх
тільки звідти немає ніякої
вістки…
НА МЕЖАХ
І
Зникає літо в полинах,
Кров проступає на бинтах,
У порожнечі завмирає серце, —
Окрут повернення...
Та в рідній хаті
Щоночі душать сновидіння, —
Я знову буду серед тих,
Хто вже не вернеться з походу...
ІІ
В теплій темряві
Тихе тіло
Полум'ям рівним
Біля мене горіло.
Літо біле боліло
Крилами вирію...
Лиш божевільні дзиґарі
Мене очікують в кімнаті...
**
Передчуттям вселюдських свят
Зігрієм душу в ніч зимову,
І тиху поведем розмову...
Після параду буде снігопад.
ВДОМА
КРИШТАЛИК НЕБА РАННЬОЇ ВЕСНИ
І СНІГ ТАК ВІДБИВАЄ СОНЦЕ
ЩО ПРОТЕПЛІЛИ НАВІТЬ СНИ
І МЕРТВЕ ОЖИВА ВІКОНЦЕ
В НІМОМУ ХРАМІ НА ГОРІ
ТАМ СОНЦЯ ПИЛ НА ВІВТАРІ
В РОЗБИТИХ БАНЯХ СИНЬ ХЛЮПОЧЕ
ВОСКРЕСЛО НЕБО І НЕ ХОЧЕ
ЧИТАТЬ РОЗКРИТІ ПСАЛТИРІ
_________________________________
Про автора
–
Зміст
ХЛІБ І ВИНО. БЕЗ ПОВЕРНЕННЯ
Співанка (4)
«Позакидало снігом всі дороги…» (5)
Ніч на Різдво (5)
«Коли з’являлися рядки…» (6)
«Пасу з дідом череду…» (6)
Повернення (7)
«Я жінку знав…» (8)
«Без тебе…» (8)
«І смуток, як струмок…» (8)
Видіння (9)
«Удвох з великою зимою…» (9)
«За ніч тепло все вимело із хати…» (9)
«З тобою кожна мить…» (9)
«Зимовий ранок. Темно ще…» (10)
«Людині мало єдності з вогнем…» (10)
Померла баба Якилина (10)
Поетам розстріляного відродження (11)
«Синій присмерк тече у вікно…» (12)
«Жест її руки, коли вона поправляє волосся…» (12)
«Ми пробивались до Софії…» (13)
«понеділки понеділки…» (13)
«Ріка текла, як міф…» (13)
Зустріч І (14)
Зустріч ІІ (14)
1990-й (15)
МОЛИТВИ ТІЛА
«ось був я…» (17)
Повернення. Спроба перша (18)
Тьмяне дзеркало (19)
«… та як стемніє…» (20)
«… посеред зими в обласному універмазі…» (21)
Колискова (22)
Голос і колір (24)
Спогад про Чистий четвер (25)
Заклинання дощу (26)
День воскресіння дзиґарів /Уривок з поеми «Мандри Мандрагори»/ (27)
Хроніка початку третього тисячоліття (30)
Пейзаж, недовтілений в птаха (32)
НА МЕЖАХ
«В глибинах осені…» (37)
«В старої липи…» (37)
Під вікном березоля (38)
«Я так довго один…» (38)
Щекавиця (39)
Матері (39)
«Зимовий вибух розкрива бруньки…» (40)
«Ти пояснювала мені…» (41)
Пейзаж Брейгеля Старшого (42)
«І. В льодяній шибі…» (42)
«ІІ. І марно третій хтось…» (42)
«Там…» (43)
«Останній день весни…» (43)
«На чорному асфальті…» (44)
«Той теплий вітер, та весна…» (44)
Пам’яті діда (45)
Передчуття (45)
Звільнення і впізнавання (46)
Балада про кропиву (47)
Хвороба зору (47)
«На світі нема випадкової долі…» (48)
Східці вглиб падолисту (48)
Ніч перед стратою (49)
«Немов відлуння чар…» (49)
Повернення в Лучин (50)
На межах (50)
«Передчуттям вселюдських свят…» (50)
Вдома (51)
Про автора (52)
Немає коментарів:
Дописати коментар