Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

пʼятниця, 19 січня 2018 р.

Юрко Ґудзь. Боротьба з хворим янголом (Поетична збірка, 1997)

Юрко Ґудзь

БОРОТЬБА З ХВОРИМ ЯНГОЛОМ

1997


© 1997 Голос громадянина 3 (190) Бібліотека сучасної Української поезії


Київ


© Юрко Ґудзь, 1997
© Графічне опрацювання Лад Степовик, 1997
© Графіка REKASSY CSBA



— СПРОБА ПЕРША —




..................................

..................................


...гір унд дорт?..

(підручник іншої мови)



Ліс зимовий так схожий на...

Зимовий ліс, куди ще не вхожий,

куди ще самого тебе не пускають

дорослі, але...



У ліс під снігом, в якому ти сам...



...В завмерлий під снігом ліс входиш, як в тіло жінки ... її ще

любиш, вона ще впускає тебе в свої потаємні сховища, ховає і переховує від Того, Що Йде По Сліду, від його зизуватих і всюдисущих очей ... на жінку, якій (хоча

б у сновидіннях) ще можеш покласти голову на білий о б р у с сніжносонних колін і

запитати пошепки:



—де ти була так довго?

—так довго де ти була?!

—ти була де так довго?!!



— і не отримати відповіді, й не отримати навіть ймовірного дотику до порожнечі, в якій

протягом — потягом і майже поспіль неіснуючого, дощенту розколошканого на шмаття

всім моїм узвичаєним забуттям часу ще світилося, ще зберігалися обриси-абриси нашого

спільного тіла, жерделі-абрикоси, роздушені й запашні — у вині щовечірньої євхаристії,

у провині недозволеного причастя вирієм владарювання волоссям п'яного в е л е с а .

.. нашого потаємного літа, чужого і забороненого, куди навіть в

споминах вертатися небезпечно ...ще й дотепер  смак заліза на зшерхлих

шерехах:



на вустах невгамовного — там,

на вустах  невимовного — тут,

на вустах  невигойного — скрізь,

преч і вшистко пошуму крові ...



У ліс під снігом, в якому ти сам собі Улісс,

знетямлений неминучим поверненням

до чорно-білої Пенелопи...







* * ** * **



...в темних руках забуття

жінка тримає моє обличчя

моє здичавіле ім'я

наприпочатку зими самовидців



(в темних руках забуття)



жінка тримає моє обличчя

розтулити боїться сліпі долоні

пригадати боїться себе

в зовсім іншому —

... світлі?

... світі?

... святі?





без можливості подвоєння голосних

пасіонарність здвоєних безголосих

набуває обрисів тихого божевілля

на білім обрусі твоїх колін

в гущині занімілих

абеток







* * ** * **



...Ось продавець різноколірних

квітів з паперу:

посеред чорно-білої зими

навпроти річища людського

живу в підземнім

переході

а поряд мене —

тихий хтось

ладнає обважнілі крила

(теж на продаж?):

пір'їну за пір'їною фарбує

червоним, синім, золотим

і зрідка — каже,

мов до мене: «Я не той,

що снивсь тобі, малому глушману

і ясновидцю, —

в німотних здичавіннях плоті

в небесних схронах для імен

ще ненароджених

ти тільки вчишся говорити

ще з глини зліплені трахеї

слова найперші не забули

ще довго йти повз тебе

будуть

невидимі навчителі мовчання







ПОШУКИ СХОВИЩА



... ранком в містечку Гьорліц

намагаючись віднайти кілька слів

принагідних мовчанню (читай: прощанню)

відчуваючи на мить відразу

до рідної мови

залишаючи про запас (ще недоторканий)

коротке й протяжне

ісh sterbe

намагаюся пригадати своє обличчя,

перетворене в завіконний пейзаж — ім'я,

найостанніше, котрим ти викликала

мене,

новонародженого забуттям і поверненням

в

тіла твого теплі хвилі — на межі скам'яніння

поцілунки крізь шкло надвечірньої шиби

вістря божого циркуля дотикається

серця



вже окреслене коло

для любові й печалі

вже розчахнуто браму

для шаленців мовчання

вже твої імена невіддільні

від тіла

вже: так довго живем, тільки коси чомусь

не сивіють (...)

упокорення днин після Здвиження

нерухомістю птахів

спогляданням покинутих крил...

ніч гадючих постав:

глядачем біля них є (чи буде)

Опівнічний Межник

не допитуйсь у мене про нього —

ще не можна не треба не час (...)

від ранкового відчаю —

до вечірнього чаю

там, де слово було

я тебе заховаю...






         CALENDARIUM

СУТНОСТЕЙ НАДПРИСУТНІХ



понеділки   понеділки  понеділки

.............................................

вівторки    вівторки    вівторки

.............................................

середи     середи      середи

.............................................

четверки      четверки    четверки

.............................................

п'ятниці    п'ятниці    п'ятниці

.............................................

суботи    суботи    суботи

.............................................

понеділки    понеділки   покеділ к...

.............................................

А де ж НЕДІЛЯ!..

Нема...

В неділю я народився...








ДЕПРЕСИВНА СЕЦЕСІЯ





небо                     хмари                    брайтрура



брайтрура                     небо





краплі



дощу:





двокрапки   тиші



тиха  кома  душі



стокротка  страху

бомбетель



накаслик



п и т я

н а к а с л и к

...................

...................





п й т я



н а к а с л и к



в а в а







* * ** * **



.............................................................

                                     ........................



зима — симфора для христофора

мимовільної смерті написаних слів

сторожем   колумбарію

недослухані   свідчення

..................................

.........................

....................

             .                              .

             .  ..........                  .

.  ..........                  .

.

...............................

           

...сніг — це багато крапок

поміж слів перетворених в попіл



..............................................

..............................................

зима  —   метафора існування амебного

приручення слів невимовного

тут живих ненадовго



......................................................

.................................







* * ** * **

О.Ч.



........... з того, як  б а ч и ш —

тих, що почуєш.............

.........тих, що почуєш —

не намалюєш.............



Ось чоловік, що надвечір звільненою   від щоднн

-ної і щонічної ноші рукою пробує написати слово

«ВОНА», а виходить «ВОДА»... Хоче написати «ВІН»,

а пише — «ДЗВІН».. Хоче   вивести щось схоже на

слово «ДУША», а з'являється — «ТИША...Неможливість

комусь розповісти про Тебе — про нас, двох людей

поміж слів перетворених в попіл... Хоче вивести слово

«ВОДА», а виходить «ВАТА» . . . Неможливість щось

комусь розповісти перетворює всі лексичні зусилля

на вправи для скриптора глухонімого... Хоче намалювати

гієроґліф «САД», а з'являється «СУД». . .Там наші тіла

мали на двох одну душу і тишу...



Я хочу розповісти Тобі

Я хочу розповісти Тобі

Я хочу розповісти Тобі



— там, де почуєш — не  залікуєш,

    хоч   і  забудеш...........





* * ** * **



Дивись: йде сніг



  ..........................................................................

.............................................................................



.............................................................................





. . . сніг, що схожий на тихо-поміша-нога-ми

хлопчика, якого забрали від мами-лепетухи

і повернули лиш через рік, — недорікуватим ,

невпізнанним , — повернули на лікування в

катівню домашніх спогадів , на забуття і збування

тягарів непотрібного досвіду повсякденного

виживання . . . дивись, на дитяче різдво хтось

повертається з лікарні — небесних сховищ для

знетямлених ікарів для зурочених чужим називан-

ням — самі ж поміж собою вони зовсім інші :

приречені серед приручених,

схожі на янголів і на ящурів одночасно ...



Бачиш: йде сніг ...





* * ** * ** * *



                              ................................

                              ................................





ЯКІ НЕБЕСА ЦЬОГО ЛІТА : горіли, летіли,

волали, палали, згасали, диміли. ..

ТАК. Осінь їх щезла. І я забув, ЩО

я забув. І ти забула, що Я забув...

Тільки небо нас не забуло. Тільки

голос (без тіла) малої Лоліти крізь ВУХО

старого глосолалійника все пов-

торює, зубрить напам'ять

домашнє завдання земного ТІЛА:



які небеса цього літа

які небеса цього літа

я к і

небеса

цього

    літа. . .









ВТІКАЧІ 3 ЛАБІРИНТУ ІІ

..................................



... Тінь вечірнього р а в л и к а

відокремлюється невимовної без-

притульности тіла й повільно

крізь ВУХО мого сновидіння

вповзає до зруйнованого ЛАБІРИНТУ

чужої пам’яті про когось малого,

несмертельного, зовсім іншого,

нечужого. . .

ВУХО тихого відчаю

дослухається

як неймовірно наповнено / поруч

й навпроти / проживають свій

літошний / літній / вік свідки мого

уповільненого забування:

мокре листя,

холодна трава,

вранішнє світло зелене,

тінь вечірнього

РАВЛИКА . . .





* * ** * **



1990-й



хтось тихотемно тихосумно

прожитий нами рік гортає

немов з дванадцяти Євангелій

читає

над кожним місяцем...



березень

ми зустрічалися рідко й тому кожного разу прощалися назавжди в темряві мене

обнімали зволожені холодним туманом крила і руки ними вона торкалася мого обличчя

тонкими пальцями обмацувала мої очі неголені щоки вуста немов боялася раптово

осліпнути й наперед хотіла запам'ятати риси відчуженого присмерком обличчя котре

вже не належало мені ні їй а комусь безшелесному в темних глибинах пробудженої

обережними дотиками землі



грудень

її долоні перетворюють воду

мого зимового обличчя

на вино... потім

на денці моєї пам'яті

устами німого Бога

відбувається прощальна євхаристія

нашого спільного тіла —

і замовляння крові...



липень

трунком сумним

сонного тіла

жінка вужа

хлопця споїла

вересень

горіла сосна

палала

в запалі груди

запала тиша

невідсвяткованих побачень

сосна горіла









ГОЛОС І КОЛІР



о с ь  і

невеличка дощова ламентація

пам'яті художника ТРАХтенберга

людини з великої літери ять

великої сумної людини

що саме наприкінці цієї хвилини

виходять з фіолетового кабріолета

скидає  з  себе  чорне   пальто

й білосніжне кашне

задумливо й ніжно мочиться на них

профільтрованим

через єдину нирку жигулівським пивом

бо ж другу нирку рівно три роки тому

офіровано ним дивовижній

красуні Ванді

тій самій Ванді яка тепер

не в Житомирі

тій самій Ванді яку він вперше

трахтенбергнув під мостом Мірабо

через річку Тетерів через

безодню роз'єднаного часу через

з її знеможеним ойойойканням з її

довжелезно-безсоромними

ногами-ліанами

блаженній

пам'яті художника ТРАХтенберга

на самому дні якої зберігалися

баді енд соул тіло і душа жінки

на ймення Ванда голос якої

окремо від нас

в привокзальнім джаз-бенді задрипаної

(в порівнянні з Михайлівською)

рю  де  Бланж

перебирає на смак і на дотик мої

кацаверівські блюзи

не сумуй ми пошиємо з них тобі блюзку

й попросимо воскреслого ТРАХтенберга

розмалювати її

хрестиками зірочками синкопами

кольору щастя

ось і

поки   що  все

безперечно ні в якому разі

авжеж

чумрачок







СПОГАД ПРО ЧИСТИЙ ЧЕТВЕР



... розумієш, мій друже Трахтенбергу, справа не в тому,

що нам болить,

що біль цей роз'їдає нас, як мушлю шум океану,

найгірше те, що ми так неухильно, майже непомітно

переживем той біль, відлущений

по нашій мірі

нагадуванням про постійну присутність

в наших перезрілих тілах

і недозрілих душах

дитинства, безпритульної юності, майбутньої смерті —

всього одночасно, але

пережиєм, пережуєм той непотрібний,

незрозумілий хронотоп

і будем жити п і с л я  б о л ю, і не зумієм

нічим його зафіксувати, зберегти — ні словом, ні криком,

ні відчайдушним жестом, ні кольором на полотні...

тепер дивуємся, — невже пройшло, замовчане переболіло,

немов і не було, а ми

живем, щоденно ходим на роботу, — крім вихідних

і безпросвітних свят з парадами і мавзолеєм,

і мертв'яком гранітним на майдані... Авжеж,

та все-таки

давай сьогодні пригадаєм самих себе, вербову

гілочку зламаєм й запалим жовту свічку — не собі...







— СПРОБА ДРУГА —







ДЕНЬ ВОСКРЕСІННЯ ДЗИҐАРІВ

(уривок з поеми "Мандри Мандрагори")



В кімнаті з червоними стінами

й білою стелею

немає вікна

В кімнаті з червоними стінами

й білою стелею

немає вікна

В кімнаті з червоними стінами

й білою стелею

голосить моя безневинна вина:

по-перше, —

над ефектом скорочення масштабів

Лоренца-Фіцджеральда,

суть якого полягає в тому,

що з точки зору нерухомого споглядальника

вимірювані ним віддалі паралельно напрямку переміщень

рухомого споглядальника в системі останнього

виявляться значно вкороченими,

як і життя обох споглядальників,

що мали спільний, їм невідомий, контрапункт;

по-друге,—

над моїм передчасним вмінням зображувати

за допомогою п'яти сірників,

на прохання дівчаток з нашого класу

й вчительки російської літератури,

історію гріхопадіння Єви, —

саме тоді, дивуючись невичерпності можливих комбінацій,

я вперше усвідомив реальність існування виміру,

означеного словом "смерть";

по-третє, —

над пісенькою з альбому "Клуб самотніх сердець сержанта

Пеппера",

в якій я розумів два-три слова, не більше,

незважаючи на це, музика голосів чотирьох ліверпульців

дивним чином зберігала в собі все,

що не збулося ще в моєму власному житті:

переживання любові, свободу пізнання навколишніх світів,

не відгороджених назавжди смугастими стовпами,

можливість вільного вибору й відсутність

постійного страху,

радість незаказармленої молодої сили, — бачиш,

хоч спроба прорватися в обіцяні музикою світи

рано чи пізно приводить в кімнату

з червоними стінами й білою стелею,

та це тільки початок давнього шляху,

на якому дбайливо зав'язані за моєю спиною

рукави гамівної сорочки здійснюють

невтримну еволюцію до білих, поки що

нерозправлених крил — перед новим пришестям

В о л о д а р я  О с і н н і х  П е р е л ь о т і в , —

там, де на білій площині прямокутної стелі

застиг, розширений моїми зіницями, безгучний вибух,

про неймовірну силу якого свідчать спотворені

мегатонами німих почуттів обличчя:

мовчазний плач

мовчазний сміх

мовчазний страх

непередбачена зупинка неозвученого фільму,

Глен Гульд валяється на підлозі, охопивши

руками голову, не чіпайте його,

він нічим не зможе вам допомогти,

тим більше, що рояль глядачі-патріоти порубали сокирами

й спокійно розійшлись, залишивши на екрані

проекції нерухомих облич, порожні постаменти,

розідрані знамена, закривавлені мапи імперій,

лист до з'їзду кошового Сірка й турецького султана,

металеві автоматичні наручники, сопілка,

гіпсові погруддя сліпих вождів, повітряна кулька

з презервативу,

обкладинка самвидавського журналу "Фалос і Логос",

пенсне, гумові манекени з слідами багнетних вправ,

люлька-носогрійка, міксер, пощерблена шабля, чумрачок,

малюнки хронопів, годинники фамів, калькулятор,

незаповнений орден на арешт, котурни, брусочок мила,

алюмінієва ложка з видряпаним на ручці девізом:

"дембель неминучий як не минучий крах капіталізму",

зелена філіжанка, марокаси, підставка для нот,

крім цього, посеред вищеназваного шарварку завмерли,

як повернення до попередньої безкінечної теми, слова,

зафіксовані в просторі літерами латинської абетки:

Неlр!

Let it be!

Abbey road!

символи віри нашої юності, неперекресленої кулею

Чепмена епохи

початку повернення до власної ідентифікації,

в прозорі сфери, де немає розмежувань

на перше, друге й останнє,

на вчора, сьогодні й на післязавтра,

де в напруженому консонансі таємне слово Свобода

євангелійним дотиком сонячного вітру

звільняє свідомість від темряви набутого досвіду,

дитячу гойдалку уяви — від перекладини простору-часу

мить дорівнює вічності

тільки звідки цей біль

неодмінне повернення в кімнату з червоними стінами

й білою стелею

саме тут я мушу дочекатись на тебе

незважаючи на відновлення здатності позачасової левітації

я мушу тебе дочекатись

встигнути зібратись з думками й лобом пробити

в одній з чотирьох стін невеликий отвір

вікно — крізь нього ти бачитимеш небо

й зможеш крихтами казенної пайки годувати ластівок:



ластівок годувати

ластівок годувати

ластівок годувати



крізь намальовані ґрати

Х А !!!







Кінець вступної частини

Травень-грудень 1980 р.



* Назви альбомів квартету "Бітлз".







ЗВІЛЬНЕННЯ I ВПІЗНАВАННЯ



Вночі посеред зими

роз'єднане

наше тіло

одне на дві

невидимі

душі-

як дим

прозорий

безпритульний

роз'єднане

моїм (твоїм) побоюванням

слів

глухонімих, але

видющих свідків

окрушини

замерзлих сліз

холодний піт

і кров на зламаному нігті

все заново

найперше — імена

віднайдені на сміттєвиську

підземних ліжбищ

мінотавра

й вустами болю —

мимоволі

назавжди завчені



вночі посеред зими

аноніми кохання —

ме ми —

очі темряви...







* * ** * **



...посеред зими в обласному універмазі

вона вибирає для себе легку

крепдешинову сукню світло-блакитного

кольору з білими квітами по всьому

полю



та й починає чекати пришестя весни

щоб тоді одягнути її



...тепер літо зіжмакана блакитного

кольору

сукня висить не спинці крісла

так довго ти не повертаєшся в кімнату

привид з відрубаними руками поглядом

місячного сяйва визбирує на підлозі

розсипані шпильки з твого волосся



...ранком на столі під сірниковою

коробкою

ворушиться білий аркуш паперу

ультиматум невмолимої Господині

ми вже не встигнем його прочитати

нерозгаданим залишається ще одне

літо



...де полинно-місячною стежкою моїх рук

твоє тіло не поспішаючи вертається

до власного витоку за ним поволі

дибає осліплена коротким коханням

душа

каш обеліск і контрапункт



...посеред зими в обласному універмазі







ТЬМЯНЕ ДЗЕРКАЛО



кожного разу після твого від'їзду

мені заново приходиться вчитися жити,

вчитися ходити одному по Михайлівській,

вчитися вертатися в кімнату під числом 505,

коли для повернення немає жодної причини,

вчитися прокидатися ранком без тебе,

марно намагаючись зберегти відчуття сновидіння

присутності миттєвої в мені

твоїх сумних і запізнілих входжень,

вчитися прокидатися посеред ночі від

стуку в незачинені двері, за якими

лиш порожнеча коридора і тьмяне дзеркало,

але щоразу їх знову тобі відкривати,

вчитися на снігом засипаних східцях

обласної трупарні, місця мого підробітку,

ловити подихом шкляні метелики

твоїх, ще з літа, в мені захованих

співанок...

вчитися вже після роботи, не роздягаючись, лягати спати,

щоб хоч на короткий час забути себе самого,

того, що намагається навчитись тут

без тебе жити, й повільно так і неухильно

тим намаганням знищує себе і згадує

когось ще незнайомого в собі,

хто жив колись, ще до приходу болю,—

повільно так і неухильно зростає ліс,—

дерева-привиди

шумлять немовленим життям всіх тих,

що вчилися без тебе жити — і не змогли,

і не знайшли собі притулку біля тебе

й посеред світу... зосталось лише

до ніг натомлених твоїх корінням чорним

пригорнутись...







СПРОБА ПОВЕРНЕННЯ


Почнемо так:

не володій нічим, не май нічого,

крім пам'яті...

Ота кімната, де ми з тобою прожили

два літніх тижні й два осінніх,

ще й до тепер мені спокою не дає...

Там зліва від дверей

жовтів пейзаж в дешевому багеті,

а тьмяні вікна смужками з газет

були заклеєні хрест-навхрест:

то господиня хвора ще з війни

від самоти і просовітської житухи

боялася нічних бомбардувань, —

було нам смішно з того страху,

ми їй платили за кімнату —

за кожен тиждень, і опісля

вже не боялися нічого,

в три шклянки розливали "віорку",

разом із господинею співали

її улюблене: "двадцять второго

июня, ровно в четыре часа

Киев бомбили, нам..." —

нам було добре,

трохи сумно,

вже темрява підходила до вікон,

хилила голову на паперовий хрест,

а ти до мене прихилялась,

світилось тіло, білі птахи

з моїх обіймів виривались, ломали

крила, знову й знов

вертались в чорному сплетінні,

щоб вже не розрізнити рук і крил...

Там тіні ворушились по кутках,

і хворий місяць прикидався ясновидцем,

там хором все молились цвіркуни,

щоб їхня смерть була нам воскресінням...



Тепер зима...

І зовсім інша жінка,

прикрившись білим простирадлом,

босоніж йде до дзеркала навпроти

великого й холодного вікна...







КОЛИСКОВА



моя молитва до твого сумного тіла

метаболічний текст перетворення

краплинок щоденної ртуті

в марґінез небуття



падають, розбиваються, відлітають

запахи поту, дощу, зеленого листя



твоє тіло світиться в темряві білим

птахом



кожної ночі він зовсім інший

мене се так дивувало спочатку

але потім я Призвичаївся

бо кожного разу той птах гинув



задушений в моїх обіймах

задушений моїм мовчанням

задушений моїм досвідом виживання



моїм досвідом дозволеного вбивства

тому кожного разу він був зовсім інший



знаю, тобі страшно прокидатися поряд

мене

від мого нічного крику

але, прошу тебе, не треба так часто

повторювати, що

від моїх поцілунків на губах

залишається

присмак заліза, я знаю про се

до вікна нахиляється ніч, не хвилюйся

я їй виколю очі

коли ж в тій осліпленій темряві

ти почуєш мій крик, розбуди мене,

розштовхай

я прокинуся й ще раз згадаю, хто я

і звідки

і чому саме тут, біля тебе, згадаю

обережними пальцями брайлівський

текст

ти  перестанеш  плакати, пригорнешся

розкритим всім до мого божевільного

бажання

навік сховатися в твоєму тілі



падають, розбиваються, відлітають

запахи поту, дощу , зеленого листя



тепер зима — без снігу, без дощу

народний рух збирає мітинґ,

кричу із всіма

поперемінно "ганьба" і "слава"



а потім знову залишаюся один



тепер   я   маю  вдосталь  часу   не думати

чому нам снився потаємний світ

і хто приходив звідти в наші

сновидіння

тепер я маю вільний час не думати

про   тебе



лиш пальці зберігають Брайля текст

але без дотику хиріє пам'ять





— СПРОБА ОСТАННЯ —





ПЕЙЗАЖ, НЕДОВТІЛЕНИЙ В ПТАХА



Н. М.



1

...я прокинувся в темряві (цокав будильник), прокинувся

від того, що хтось плакав поряд мене,

нікого не було, кімната

просвітлена відблисками повного місяця,

на столі біля дзеркала

шурхотів крильми недомальований янгол,

під кожним вікном (за прозорими шибами)

манячіли сині постаті чорних коханців:

один двома руками притискав до грудей

сокиру,

тримав її так, ніби приніс оберемок

тюльпанів,

другий цілився в місяць з рушниці,

третій на шию незграбно припасовував

мотузяну довгу краватку, дурнувато

й безгучно сміявся...

я згадав, звідки прийшов і як звати

жінку, що пустила мене на нічліг

(третій день по зимі,

поминальна субота),

тільки власного імені я не міг

пригадати,

жіночий голос про щось допитувався в мене —

звідки в тебе цей шрам на щоці!

(ти так схожий на вмерлого брата)

звідки в тебе цей туск на обличчі?

(ти так схожий на тих, що приходять

запізно)



2.

жінка стояла спиною до дзеркала, чотири

птахи сиділо у неї на руках, піднятих

на рівні плечей, над землею

ті, що сиділи на лівій руці —

білий, блакитний



ті, що сиділи на правій руці —

рожевий і жовтий



"...було у птаха білих два крила,

(чому у птаха тільки два крила?),

він прилетів найпершим

і найпершим згинув,

а я тоді, ще темна і мала,

мене, здавалося, весь світ

покинув,

коли я починала малювать

на білих аркушах,

на білих островах,

куди ховалася і не змогла

сховатись,

хоча б одного птаха врятувать,

і не впустити з неба — на церату..."



вона підійшла до грубки, відчинила дверцята

й совком розворушила в ній вогонь,

мені ж здалося, що до тліючих жарин вона

торкалася оголеною рукою й від тих дотиків

жарини спалахували чисто і ясно, рожеві пелюстки

опускались їй прямо в долоні, жінка

стояла на повний зріст, розсипаючи з пригорщі

вогненний червоний квіт, він сипавсь до її

босих ніг, а потім, відсахнувшись, злітав стрімко в гору

і вже вся її постать у білій довгій сорочці

була охоплена тим мерехтінням,

і мали ті спалахи якийсь свій особливий ритм,

неначе вогонь намагався про щось розповісти, донести

випадковому пришельцю щось дуже важливе,

не відоме нікому, відкрите тільки йому і його господині,

збережене ними в чорних глибинах мовчазних тисячоліть;

неусвідомлено мої руки потягнулися назустріч

розтривоженому

бажанню неможливого діалогу, очі вже розрізняли

десятки вогненних відтінків багряного,

живого кольору, але слів для того,

щоб ними означити побачене і відчуте,

у мене не було, все те швидко щезало

з очей, а потім повільно вивітрювалось

з пам'яті, й тільки саме відчуття

сприймання неймовірних кольорів ховалося

назавжди десь в підсвідомості,

щоб лиш зрідка підніматися на

поверхню моїх видінь, на поверхню

її малюнків...



3.

"зачекай... не треба поспішати... ніч тільки перейшла

на половину і впоралась з молодиком... так, так,

ти помилився... місяць не вповні, і світло падає

зовсім не звідси... жовтаво-золотистий серп

вона вже встигла заховати собі в живіт, приємне й

тепле харакірі — єдина втіха в нашій глухомані..."



"...прислухайся... чийсь обережний шурхіт, холодний

шелест... хтось тихо двері відчиняє..."



"тепер вгадав, хоча про нього я ще не встигла

розповісти: то з берегів опівнічних, з болотяних

глибин виходить Х т о с ь, він завжди підкрадається

нечутно, стає за спиною і важко дихає мені на

плечі, чомусь не любить він, коли я коси розпускаю, —

тоді боїться доторкатися до мене,

біля дверей сінешних ніч стовбичить,

зітхає важко, а як розвидниться —

щезає...в кімнаті лишається прокислий

запах сперми..."



"цієї ночі мені приснилися слова, написані білою

крейдою на чорній дошці, підсвітлені зсередини жовтавим,

мерехтливим світлом, немов кожне слово ховало в собі

кимось запалену свічку і кожне мало своє особливе

звучання, — здавалося, біля них присутні чиїсь

вуста, язик, напіврозірвані трахеї, з яких

вологим і тремким потоком пливли окремі звуки,

крики, зойки, знеможені стогони, шурхоти, шерехи,

вечірній шепіт,

що на моїх очах обростав плоттю видимих

знаків, схожих на числа і літери одночасно,

а все разом — оте світіння, звучання,

можливість бачити незрозумілу мову —

на мить єдиним спалахом звільнило всю мою істоту

від страху й залежності перед лінійним часом,

де за понеділком обов'язково має прийти вівторок,

середу покриває четверг, а п'ятниця невмолимо

переходить в суботу, — тільки неділя, день воскресіння,

там завжди чомусь відсутній, —

ніби в кінці довгого коридору днів тижня, місяця, року

бракувало останніх дверей, крізь які

ми виходили б на свободу зовсім іншого існування,

не потрапляючи відразу ж з суботи в понеділок,

над яким день і ніч горить неонове червоне гасло:

"Арбайт махт фрай!"



(на мої допитування, коли саме я з'явився на світ,

мати мені розповіла, що сталося це в неділю,

у дерев'яній хаті (не в лікарні), якраз над вечір, коли

в сільському переповненому клубі

показували індійський фільм

"БРОДЯГА", який вона так хотіла подивитися,

але той фільм більше до нас не привозили, — можливо,

саме тут ховається причина, чому наприкінці

всієї черги днів відсутній

день свободи)



... і ось тепер, посеред сновидіння,

до мене вперше повернулось відчуття збереженого часу

він вже не був розірваний на понеділки, на "позавчора"

й "сьогодні", — я раптом зрозумів: мені приснилася

любов, останній день, і звільнення,

і смерть... і я ще встиг до твого доторкнутися обличчя...'







ЩЕ ЛІТО...

....................................

....................................

(з листа гетьмана Мазепи

Мотроні Кочубей)





... неділя, ранок:

відновлена

в нічному, ще сонному, тілі

старожитнього саундшафту:

густі недільні

дзвони з Хрестовоздвиженської

церкви: розігрітий простір пахтить

і пахне скошеними дзвінницями...

за моєї відстутности — хто розгойдує

Твої важкі перса ? хто вертається

в їхній теплий і перестиглий дзвін !

— Він — н — н …

— Він — н — н ...

— Він — н — н …

Біле віно і чорне віко

береги й обереги

земної жаги:

поміж чорним і білим

Твого поміжніжжя:

ніжніше тихіше мовчи









* * ** * **



Г о л о с : тіло душі

але є ще інше “О” —

.............................







— О д и н ... д в а ... т р и ... п е р в і р к а  н а  з а п и с... урівноваження горішнього

регістру тональністю небуття ...



... чи не найшвидше забуваються сновидіння, в яких є неймовірна нагода

побачитися з назавше втраченими коханими, вернутися до потаємних місць

зруйнованого саундшафту: порожнечі всіх шелестів й шерехів заборонених

тут, в сьогосвітньому, але єдино можливих там дотиків і торкань,

недоконаних промолянням, шептанням, всіх приречених називанням слів —

перестиглих слів невимовного і щонічного . . .



— Т а к ... т р о х и  ч і т к і ш е ... щ е  р а з  п о в т о р и м о ...



... Чи не там відбуваються наші зустрічі з чужими коханнями, чужим

коханням — чужими не тобі персонально, а гамузом всьому світові,

заклопотаному одноманітним відтворенням всіх підстав дня відривних

(розривно-вибухових) календарів . . . чужими коханцями, яких бачиш на

протилежному боці тобі неналежного часу, на протилежному березі

недописаного колись тексту . . . й несподівано впізнаєш (вивільняючись від

обіймів прирученого забуття) . . . впізнаєш у чужому сплетінні

розколошкане не стільки в минулому, скільки в прийдешній зимі своє

власне соборне тіло, — б а д і  е н д  с о у л  — хоча б назву невипадково

стертого на касеті Твого улюбленого блюзу, непотрібних нікому спогадів,

знемовленого невимовним простору наших розмов . . .



— О д и н ... д е в ' я т ь ... у в а г а ... спробуємо з'єднати інтервали мовчання в

пошум обірваних порухів. Їхніх  к р и л  п р и с м е р к о в и х ...



... т а м, де навіть від мого погляду напружуються Твої перса під затісною

для них (і для літа) школярською блюзкою ... виберу тут найостанніше із

означень: сніжність, — щоб не порушити Твоєю відсутністю

синонімічне занімілий і заборонений ряд ...



... м о в ч и  т и х і ш е ,

г о в о р и  м о в ч а з н і ш е :

х т о с ь  б і л я  т е б е

в  т е м р я в і  д и ш е ...



Г о л о с: тиша і тіло  Т в о є ї  душі...











(З + 1 + 1)





білий світ — чорнийхліб — теплий хліб



німина тихо сіно жує



тихе світло у світ прибує



чорний хлів святим місцем



стає

тихим святом стає білий

світ





чорний хліб — моє тіло й Твоє



білих  крил  тихоліт, теплосніг



над Малим, до Маріїних

ніг...







МЕМОРАНДУМ IV



(Із циклу "Речові докази")



"... я так часто хворів, коли був малий, що інколи мені

здається — той хлопчик не дожив сюди, в мою дорослу захи-

щеність, в оцю, ще з вчора нетоплену кімнату, де в бічнім

закапелку, ліворуч і ближче вікна, заклеєного хрест-навхрест

паперовими смужками / на випадок нічних бомбардувань / час від

часу сидить хтось завжди мовчазний, нероздягнений, завше голод-

ний — то  В о л о д а р  З и м о в и х  П т а х і в ...



тепер він з'являється майже щоночі, — бо ж раніше приходив тіль-

ки в святечно-статечні дні — коли було мені зовсім погано,

хоча ніде й нічого не боліло й температура була далеко від

тридцяти вісьми й вісім, — візьми з підвіконня шклянку з чер-

воним вином і вилий його трохи на сніг, а решту —

на руки  В о л о д а р я  П т а х і в  З и м о в и х ... —

сьогодні я теж хочу мовчати, але ж сюди ти вернешся, мабуть,

не скоро й нагоди такої в мене більш не буде —

— я хочу розповісти тобі

про неможливість щось комусь розповісти: про те, як в

розпеченім просторі болю у скронях, у клітці здичавілих

сновидінь з'являються раптом спогади-сходи

вглиб

зруй-

         нова-

ного часу, де доросла приреченість

обережно торкається

дитячого здивованого вміння перетворювати схованки тим-

часові на позамежні

/ напівпритомним непідвладні короїдам /

сховища-гнізда:

там ти не той,

чорний птах — твій зимовий

володар — неба сліпого німий

споглядальник, —

падає сніг,

розпадається

колір...

в лікарняній палаті / вапном побіленій кімнаті /

тебе дочекається хлопчик:



там на двох вам залишили

пару білих обвуглених

крил...







С п р о б а  і н ш о г о

р и т м у



зима — не ми — не нам

поверне

набуток літа — тіло

темне

в підкірку кари — гріх

таємний

і слово-ніж

хтось покладе

в рожеве й тепле

поміжніжжя

оранти оріїв — не ми

в катівнях спогадів заснулі

в обіймах пам'яті-зими



господар крейди —

герус коми

мене до пазухи ховає

і гріє тихим божевіллям

і забуттям наймень вертає

мене додому — в домовину

де хвора дівчинка — сестра

покаже стежку потаємну

на дно сподіванок

дитячих

і несподіванок

старечих

і птаха ночі — щоб на плечі —

легеньким порухом приручить...






ВДОМА





КРИШТАЛИК НЕБА РАННЬОЇ ВЕСНИ



І СНІГ ТАК ВІДБИВАЄ СОНЦЕ



ЩО ПРОТЕПЛІЛИ НАВІТЬ СНИ



І МЕРТВЕ ОЖИВА ВІКОНЦЕ



В НІМОМУ ХРАМІ НА ГОРІ



ТАМ СОНЦЯ ПИЛ НА ВІВТАРІ



В РОЗБИТИХ БАНЯХ СИНЬ ХЛЮПОЧЕ



ВОСКРЕСЛО НЕБО І НЕ ХОЧЕ



ЧИТАТЬ РОЗКРИТІ ПСАЛТИРІ













Поезія Юрка Ґудзя (або як він сам називає її — сіленціографія) — це

тексти-тихотворіння, де поряд зі словом не меншу роль відіграють

паузи між словами, зони мовчання в самому слові, його ритмопорухи,

організовані в певний хронотоп (часопростір), в якому засобом вислову

стають знаки мовчання, мовні маргіналії; крапки, коми, апострофи,

титли, дво- і трикрапки ets..



При відтворенні сілеціографічних текстів за допомогою друкарської

машинки оригіналом стає лише другий екземпляр машинопису — на

ньому (відсутність копірки обов'язкова) залишаються одні білі знаки,

відтиснуті крізь першу сторінку з чорними знаками.



Тут: кожен жест, кожен порух, кожен дотик на поверхні письма

залишає свій слід-ідентифікат, відповідно до реально здійсненого

(невидимого) в часопросторі друкованої сторінки зусилля...

Сілентивна поезія як різновид сучасного транеававґарду спирається

на досвід атональної музики, на окремі звершення православного

ісихазму — аскези мовчальництва, безмовного внутрішнього

промовляння, всіх їхніх спроб хоча б наблизитись до невимовного...

Хома БРУС,

«Логомахія»






© 1997 Голос Громадянина 3 (190) Бібліотека сучасної Української поезії

Виготовлено в ОП “Житомирська облдрукарня”.

З готових діапозитивів. Зам.65.





 Юрко Ґудзь — поет, прозаїк, есеїст, народився на

Житомирщині, мешкає в Києві. Автор кількох

поетичних збірників, численних публікацій у

вітчизняній та зарубіжній періодиці. 1994 року на

Міжнародному поетичному конкурсі в м.Тріуджо

(Італія) отримав третю премію. В книзі “Боротьба

з хворим янголом” вміщено поезії, частково

представлені ва згаданому конкурсі й поза ним, у

просторі сьогосвітнього життя і виживання...

Немає коментарів:

Дописати коментар