Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

пʼятниця, 19 січня 2018 р.

Юрко Ґудзь. Набережна під скелями (Книга: вірші, проза, переклади, статті, рецензії, інтерв’ю, листи, 2012)


Юрко Ґудзь

НАБЕРЕЖНА ПІД СКЕЛЯМИ

Вірші, проза, переклади, статті,
рецензії, інтерв’ю, листи


Житомир
ПП «Рута»
ПП Левченко О.Г.
2012


ББК 84 (4Укр – 4Ж) 6
Ґ 93


Упорядник – Олег Левченко


Ґудзь Ю.П.
Набережна під скелями: вірші, проза, переклади, статті, рецензії, інтерв’ю, листи / Упоряд. Левченко О.Г. – Житомир:  ПП «Рута», ПП Левченко О.Г., 2012. – 252 с.
ISBN 978-617-581-158-0


У цю книгу зібрано художні твори, переклади, статті, рецензії, інтерв’ю, листи відомого українського письменника, уродженця житомирського краю Юрка Ґудзя. Частина матеріалів зібрана з різних регіональних та всеукраїнських періодичних видань, інша частина є результатом роботи з рукописним і друкованим архівом письменника.
Книга адресована широкому колу читачів.


Видання здійснене за кошти гранту
Житомирського міського голови для обдарованої молоді,
здобуті на підставі Рішення експертної ради Левченком Олегом Георгійовичем,
призначені на підставі Розпорядження міського голови Володимира Дебоя
та проведені Управлінням у справах сім'ї, молоді та спорту
Житомирської міської ради.


При виготовленні макету обкладинки
використано художні роботи Юрка Ґудзя.


ISBN 978-617-581-158-0


© Ґудзь Ю.П., тексти, 1998-2002.
© ПП «Рута», ПП Левченко О.Г., видання, 2012.
© Левченко О.Г, передмова, упорядкуваня, 2012.


Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) Поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, рідше Хома (Іван) Брус, Василь Маринич. Лауреат літературної премії ім. Івана Огієнка та двох міжнародних премій. Член Національної спілки письменників України (Жито-мирське відділення, 1991) та Асоціації письменників України (Київське відділення). Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль, 2009).


Шум і пошум «НЕВИДИМИХ крил»
 
Уявіть собі, серед багаточисельних чудових і не зовсім назв нашого міста обрати: «Набережна під скелями!» Там можна вмерти в цій назві, народитися і повісити цей напис у себе над могилою чи над колискою: «Набережна під скелями», а саме – кращий Житомир, круті береги, Полісся, отут відразу – наш Тетерів, наш Чацький, наша Кам’янка, злиття трьох рік і міць, з чого складалося наше місто і підступи до Києва.
Юрій Камишний, з книги «Невимовне»

Перше, що спадає на думку, коли читаєш статті, рецензії, листи й художні тексти Юрка Ґудзя про події, людей, літературу та мистецтво, це те, що автор, пишучи про когось, писав про власну творчість. Це не випадково, адже теми й люди, до яких він звертався, були йому близькі за духом, словом, інтересами, культурою.
«Прокладаючи місток» між своїм світом та – Іншого, Юрко Ґудзь ніколи не вдається до агресивних дій. Він не приймав волю тих, хто прагне замкнути будь-яку культуру в своїх кордонах й обмежити діалог із іншими культурами світу: «…неможливо бути свобідним і живим лиш завдяки традиції, культурі, суспільним нормам... Бо (знову ж таки) свобода – це можливість відновлення й оживлення здатності переродження, преображення в собі органічних (неживих) набутків – тіла, долі, письма... Ось тоді й відбувається диво зустрічі з іншим, диво повторного народження, болючий подив неминучого чину – сирітства, й збування його, і не лише в межах тексту…»
Юрко Ґудзь відверто вболіває за місце справжньої «нової» літератури, що «виходить за межі ідеологічного дискурсу», «говорить від імені тих, хто приречений на мовчання…», «залишає правдиві свідчення про свій час, своє власне осмислення катастрофічних реалій». Висока художність його власних творів, вимогливість до кожного слова, «напрацювання власних естетичних площин» не можуть не бути прикладом для подивування та наслідування. Його художня стилістика, за словами Петра Сороки, є в українській літературі неповторною.
Юрко Ґудзь є публіцистом, але його статті не завжди вписуються у рамки цього жанру, хоча й виходили друком у багатьох періодичних виданнях. Його публіцистика наближається до есеїстики. А в цілому, щодо залишеного автором творчого спадку доречно вживати структурно-семіотичне означення «текст» (як тлумачить цей термін  Ролан Барт у праці «Від твору до тексту»). До такого означення щодо написаного схилявся і сам Юрко Ґудзь. Різні жанри його творчості (поезія, проза, есе, листи, публіцистика) об’єднують спільні цінності, спільний емоційний спектр, наскрізні образи.
«Його поезія нікого нічому не вчить, ні до чого не закликає, ні з чим не бореться, не прагне майбутнього зашмарканих «духовних республік», але й не віщує есхатологічних фінішів. Найбільше, що з неї можна винести, чому можна і варто навчитися – це вмінню приватного існування», – так Юрко Ґудзь писав про творчість Йосифа Бродського. Ці слова з цілковитою впевненістю можна спроектувати на його власну творчість. А його ж словами про творчість Олега Лишеги можемо додати: «Вам вперше нічого не нав’язують, ні до чого не закликають, нічого не проповідують, не віщують, не славлять і не ганьблять, не намагаються захопити ненормативно-еротичною лексикою і стилістичними екзорсизмами. Ви вперше відчуваєте таку довіру до написаного, таку невідчуженість від самого тексту. Ось тут, мабуть, і захована одна з найважливіших одиниць прози (та й поезії) […]» письменника.
Головну думку, яку розкриває й доводить автор у своїх працях – це право людини на свободу й історичну правду, без проявів насильства й тоталітаризму: «Ще в школі, коли вивчали обов’язкові за програмою «Прапороносці», мене не покидало почуття внутрішнього насильства, яке чинилося наді мною. І не від того, що їх примушували вивчати. Ота густа, фальшива поетика, якою заповнені сторінки славнозвісного роману, входила в протиріччя з тим, що я вже знав про війну з повістей Василя Бикова, романів Ремарка й Річарда Олдінгтона, з розповідей мого діда про штрафні роти і «заградотряды».»
Головну ідею відродження нашої культури Юрко Ґудзь вбачав у «Селянській реконкісті», суть якої полягає в тому, щоб розпочати культурне відродження України з села. Імперсько-радянське нищення українського села письменник ототожнював із руйнуванням національної самобутності. Тому описуючи долі односельчан, митець фіксував  історію повсякдення, індивідуальні миті людського досвіду, котрі не збережуть жодні підручники історії, але які засвідчують родову спадковість поколінь, котру так жорстоко нищила тоталітарна система. В роду кожного українця були ті, хто пережили часи страшних лихоліть ХХ ст.: голодомори, війни, нівеляцію людських прав і свобод. Незнання історії свого роду може обернутися в майбутньому поверненням до вчинених у минулому помилок й історичних прорахунків.
Одне з мистецьких вподобань автора – символ птаха-янгола як Божого вісника (посередника) між душами живих і тих, хто відійшов у засвіти. Символ птаха, що зринає у художніх роботах Надії Миколайчук, Аки Перейми, поезіях Івана Семененка, у розповіді Євгена Концевича про врятованого голуба – став також об’єктом критичних інтерпретацій у ряді статей Юрка Ґудзя.
Геніальне в простому: людяність, гуманізм, любов до життя і до всього живого – царина світлих образів автора. Не самовозвеличення, самовосхваляння, епатування турбують митця, а правдиві долі, незламність людського духу, світле та щире слово: «Єдине, що залишається художнику в сих умовах, що може хоч трохи виправдати його – це вибрати долю загалу, не відвернутися, не сховатися від нещасть більшости, говорити від імені тих, хто приречений на мовчання...». Юрко Ґудзь завжди наголошував, що «ми є свідками», а вже ніяк не богами в цьому світі.
Публікація цих статей  і листів, на наш погляд, зробить осяжнішою символіку художніх творів Юрка Ґудзя. Для прикладу, у статті «Рай і Вирій розіпнутих крил» про книгу «Пришестя вічності» Ніли Зборовської, митець розкриває значення образу «Спільного Тіла» як шопенгауерівську родову спільність, «Опівнічного Межника» як міфологічної істоти, котра «пильно вартує останню межу, що відокремлює світ потойбічний од нашого світу».
Пам’ять про живу людину з часом згасає, а іноді набуває глибоких і ствердних рис. Житомирщина уславлена іменами Лесі Українки, Івана Огієнка, Василя Земляка, Бориса Тена, Михайла Клименка – всі вони при житті були духовними центрами  нашої літератури, залишаються ними й понині. Юрко Ґудзь один з тих, хто своєю працею створив навколо себе культурне середовище, що читає, вивчає, плекає й поширює його творчу спадщину. Щороку в місті Житомирі відбуваються літературні заходи присвячені його імені; на батьківщині автора, в с. Немильня Новоград-Волинського району Житомирської області відбуваються літературні читання «Липневий янгол».
Збереження нації – це збереження світлих традицій. Юрко Ґудзь не ставив за мету когось чомусь навчити, він «робив» прості речі, шанував людей, багато читав, цікавився мистецьким життям, писав про те, що наболіло, або чому радів, занотовував свідчення односельців, листувався із рідними йому людьми, не лише по крові, а й по духу, не цурався зберігати на папері свої сни, і до всього, що в’язало його з Немильнею, він ставився з чистою, неймовірно «синівською любов’ю».
У рубрикації матеріалів, що увійшли до цієї книги, ми керувалися жанровим принципом. Структуру збірника склали розділи: вірші, проза, переклади, статті,  інтерв’ю, листи.
Розпочинають книгу невидані поезії Юрка Ґудзя, передані нам українською художницею, товаришкою письменника Тетяною Чебровою. Пригодницький детектив «Той, що вартує ніч» – перша і, схоже, остання спроба автора написати твір подібного жанру. Оскільки доступний для дослідників архів автора остаточно не вивчений – годі робити висновки щодо завершеності цього твору. Можливо, повість була надрукована не повністю. Прикметною рисою Юрка Ґудзя як автора є компіляційне згромадження малих творів (оповідань) у більші тексти (романи). Так, багато спільних фрагментів упізнається в оповіданнях з книги «Замовляння невидимих крил” і в романах «Не-Ми” та «Ісихія”. Оповідання «Гуміарабік” в жодних великих текстах не повторювалося, і певним чином привертає увагу такою унікальністю.
Статті складають більшу частину матеріалів цієї книги. Краєзнавча історична розвідка «Брати» про декабристів Петра й Андрія Борисових, людей неймовірної долі, що пов’язали своє життя з поліським краєм, висвітлює позицію Ґудзя-історика. Публікації про Йосифа Бродського розкривають щиру любов автора до цього поета, творчість якого він уважав рівнозначною за силою із творчістю Василя Стуса. Літературознавче дослідження про погляди Івана Франка на марксизм долучається до постколоніальних розвінчань радянських ідеологічних міфів.
 Критичні статті й рецензії на літературні та мистецькі твори розкривають багатогранність Юрка Ґудзя як уважного літературознавця й професійного мистецтвознавця. У них піднімаються національні, антропологічні, соціальні проблеми, актуальні для сучасного світу. Письменник висловлює своє ставлення до тих подій, які пережила (переживає) світова культура.
Скласти повніше уявлення про літературно-мистецьку позицію Юрка Ґудзя допомагають інтерв’ю у яких він ділиться думками про власну творчість, написані романи, видану книгу оповідань, котра стала при житті автора останньою. Листи письменника відображають, як за умов «щоденного виживання» автор не зраджує своєму покликанню – служити слову «на рівні максимально можливої щирості».
Вихід у світ цієї книги започатковує публікацію невиданих рукописів, епістолярію, малярських праць Юрка Ґудзя.

Олег Левченко



...Сьогодні я розповім тобі про «Ходіння замерзлими водами», про книжку, яку я вже ніколи не відважусь написати, про книгу, котру я збирався написати давно, розуміючи добре, що на оте лиш збирання треба ще одне ціле життя, не розколошкане, не пошматоване на простір і час майбутнього, минулого й завжди потойбічного слова «нині»... Книжку, яку важко було б віднести до якогось певного жанру – то не мав бути роман а чи повість, новела чи оповідання, – скорше, один нерозірваний текст...
Юрко Ґудзь,
з роману «Не-Ми»


Ю р к о  Ґ у д з ь

...Із невідправлених,
із недоправлених листів
до Паломи-Літи-Таші-Тиші
1997-2002

ВІРШІ


ІСИХІЯ

ДОДАТОК  АПОКРИФІЧНИЙ

Твій голос: «Відпусти свої пальці на волю...»
«дивись – я вже не плачу...
А стисну Твої долоні –
й потече виноградна кров – густа, пахуча...»
Хочеш, я подарую тобі непрочитану ще ніким
Книгу щастя, написану на моїй
шкірі Твоїми пальцями?...»
...скляні прозорі годівниці
для зимових птахів –
наших цілунків під снігом – і
 – крихтами білого попелу
їх годують небожителі
гріються біля вогнища
нашої першої ночі

ДОДАТОК   АПОФАТИЧНИЙ

Зима – то книга, належна безмовному
простору, книга, що преч і вшистко
є в себе вдома... Над урвищем її
припічка розгортаються таємні дійства:
приручений і страчений вогонь
із тіла виганяє жах перед безмежжям
порожнечі
мистецтво вечорів і ночі
мистецтво темряви – штукарство,
миттєвих спалахів
і впізнавань: нечутна музика звучить
крізь пучки пальців-богомільців
ось ще і ще
Твоє крило невидиме, Paloma*,
торкається легенько серця
І перетворює його на ВУХО
на вхід у потаємно-темні
лабіринти
вогонь і відчай
мої сліпі поводирі

* Палома – голубка (ісп.).


ЛАМЕНТАЦІЯ
ЛАМЕНТАЦІЯ
LАМЕНТАЦІЯ
благально-покаяльна
до її ясновельможності
Таші-Літанії ЮТ-ландської
До її тихості благості й милості
володарки вологих пелюсток
в розквітлих пущах і кущах
всіх невимовних
вертоградів
- і-і-і-і-і-і-і-і-і-і
...юті ...юї ...юй
...де вранці, наприпочатку нашого третього тисячоніччя
прокинемось – це дикі туркотливі голуби
своїми дзюбами зшивають
останні чисті (білі) сторінки
невиданого – ще
невидимого – вже
невагомого – там – еН еС Те –
зібрання повного (злітання)
нашого спільного тіла
під грифом «ТАємна ЮРотика»
для божевільних і звільнених
зелено-вільгих антисеменітів
для хворих янголів
і мо’ до ніг Твоїх –
 в розрізані на дні вже літнього Затону
мої ступні чиясь рука насипле деревію
сухого квіту і навіє короткий сон
з відлунням повновидих лун,
Я на коліна до Тебе голову схилю
й поволі всі допитування згаснуть.
І я забуду ще ввесні почуту відповідь
на давне запитання:
чому найбільше болю
ми завдаємо людям найріднішим –
на спинах ящурів: «це янголи» ще пишем?..
ЗМОВИ

І

– Таша (Тиша) – ти пра-
пра-, пра-
ВИРІЙ – це рай,
Це Княжий Затон Твого Білосонного Тіла,
то – ЗИ-МА, і продовження
всіх занімілих селенцій,
це – продовження  ТЕ-МИ,
там, де все – це НЕ-МИ
в безпритульному просторі

ІІ

він: я бачив ящірку я любив Марію
я жив по чужих містах
вона:  щоб зберегти побачене треба було померти
він: хто ж я тепер? свідок німий здичавіння пейзажу?
вона:  сніг – це багато крапок
поміж слів перетворених в попіл
він: вигнанці з Раю, учні зимової темряви
мої діти й батьки одночасно
вона: уві сні я притулилася щокою до його руки
він: ти була там мала вода волокла світло
безпритульного подиву
вона: мить – це яйце птаха й змії
кимось у вусі моєму забуте
він: співпадання безмовності Твого тіла
з безмовністю теплої ночі
ти заснула, а пальці моїх рук все ще тремтять

ІІІ

він: ранок літери А
ще ненароджений (Я?)
в шибах попелу в темряві завіконній
око білого ящура
побореного Іконоборця
знетямленого божевільним надлишком
забитої (незабутої) шелесто-, шерехо-
шестикрильної здобичі

вона: примус жити від «А»до «Я»?
сирітство літер потаємної абетки...

він: тіла Твого біла здоба
світиться-кришиться
на столі самосійного хроноса-людожера
чиїсь сліди на вранішнім сновидді снігу ведуть
до зкрижанілої Ріки
навпроти жестів, рухів метушливих
Харончика-перевізника
чиясь Душа вертається додому
зі сховища колись розламаного навпіл тіла
й вагається бо нічим заплатити
пере-куп-нику молодого світла
всіх щедрих з’явлень з дитячих схронів забуття
зчорнілих на морозі яблук

вона: ходімо звідси – мо’ встигнемо
до ночі перейти босоніж по воді замерзлій
до лаврської Гори
і теплих дзвонів




ХОВАНКА НАДВЕЧІРНЯ

кімната самоти пилюка божевілля
мені наснилась Ти
сумного тіла зілля
І мить причастя відчаєм кохання

...на столі, в присмерковій кімнаті залишено хліб, недопите вино
у глиняній філіжанці, неможливий у своїй достовірності
й глибині нетутешнього кольору помаранч...
ближче до хрестовини вікна,
 на широкому підвіконні – клітка без птаха...
час від часу її порожнеча заповнюється:
хтось забуває в ній механічний будильник,
наведений завше на шосту ранку,
рожеву мушлю – вмістилище невидимого моря,
яйце-райце – дерев’яну писанку...
сутінь поволі густішає:
жінка, темноволоса свічка,
стоїть навпроти високого зеркала
(не виправляти на «дзе»),
в одній руці вона тримає
перламутровий гребінь, в іншій – яблуко,
думає: чи надкусити його,
чи ним розбити чуже відображення в дзеркалі...
тихо й темно...
її тіло ще деякий час зберігає в собі
слабке світіння,
відзеркалене з невідомого джерела...
вечірні дерева
очима святих непомітного споглядання
вбрід переходять потік висохлих сліз
літотеплого (поки що, поки що) неба

...у повні місяць головою Олоферна
Твоїх розтулених торкається колін
ЕПІСТОЛА

...Тут нас ніхто не бачить...
Я поруч Тебе, в Тобі,
захований і новонароджений
всією щедрістю Твого напівсонного Літа...
Можна, я буду іноді так звати Тебе – Лі-Та?
Не говори нічого, не розплющуй очей...
Чуєш, як повільно і вільно
нас засипає білим попелом,
прохолодним і ніжним на дотик?
Це десь в піднебессі мої хворі янголи
спалюють
повне зібрання нашого спільного тіла....
їм видали його щойно,
цієї зими, цієї хвилини – з небосховища
рідкісних і безпритульних видань...
Чуєш, як палахкотить
рівне й невидиме полум’я? Бо той вогонь –
найдостовірніший спосіб
прочитання цих сторінок...
Гарно зорить і весело:
25 грудня – томус перший,
12 січня – томус другий,
сьогодні, на другий день після
Водохреща  на Йордані – томус третій...
Сніг падає, значить, на небі тепло,
значить, нас там ще любить хтось...
Зима – це продовження Те-Ми,
це якийсь незбагненний затишок:
немає того, хто заснув, є лиш ті, хто приснилися.



ДОПОВНЕННЯ ДО СТАТУТІВ МОВЧАННЯ

...ось останні дива: будь уважною
все роздивися, лиш очей не розплющуй
ще тіло біле Княжого Затону
не розітнув мечем
зимовий серафим
і можна йти ще по воді замерзлій
вздовж русла нерухомих сновидінь
і бачити ще янголів зеленої ялинки
до школи неба ведуть їх напівсонні матері
тримаючи за руку в рукавичці
таємно-теплий беріг (оберіг)
ще можна встигнути прокинутись
від пам’яті чужої
сховатися в миттєвий дотик
і поруч себе вберегти останніх свідків
що покірно
цей час безжальний і всеїдний простір
годують хлібом втомленого тіла,
цих свідків, тихо занімілих...
...Ти бачиш, як світиться Княжий Затон,
не розчахнутий навпіл крилом серафимським:
Ще хоч трохи зі мною побудь,
щоб  нікому й назавжди я не встиг розповісти
про зимові останні дива...


* * *

…крізь тіло незаписаних рядків й Твоє вологе
милосердне світло,
крізь чорний туск стернястої землі –
росте трава: небесна рінь утримує її коріння,
а лінія хмаристих гір Твою повторює кардіограму,
і йдуть, бредуть
утікачі з шкільних уроків –
німі й здивовані катахумени,
минає осінь: душа ще тулиться до тіла
і як болить той тихий дотик!



ПЕРЕДЧУТТЯ РІЗДВА

Клітка вечірнього неба,
Ти відпускаєш птаха –
Там, де ще вчора лунало:
«Милий, я прошу, не треба...»

В темінь дівочого лона,
В сховище сонного тіла
Жмутком болючого світла
Вість потаємна злетіла.

З хліба – зернятко кмину.
Поміж долонь не вродить:
«Сяйво Твоє ясмином
перса мої холодить...»

Сніг заховає дотик,
Ніч збереже зачаття...
Будеш стояти боса
Поруч Його розп’яття...

Неба зимового вирій
Сном заворожить душу...
В наших сліпих обіймах
Янгол крильми ворушить...


ВАРІАЦІЇ НА ДАВНЮ  ТЕМУ

Душі моїх недописаних книг
І душі Тобою ще ненароджених дітей
Взимі раптово переплітаються
І перевтілюються в птахів, –
Вони злітаються на підвіконня
Давно згорілої оселі
Ще нероз’єднаного літа –
На час і простір, на чоловіка й жінку.
В глибинах теплих мовчазного тіла
Ще все поцейбіч ще прозорих шиб...

РАНКОВІ РОЗМОВИ З ДУШЕЮ ВЕСНИ
І ТІЛОМ ОСІННЬОГО ВИРІЮ,
Й БЕЗІМЕННІСТЮ ЛІТНЬОГО РАЮ

...настає день і ще вдосвіта Ти чуєш,
як хтось притуляється губами до Твого
вуха і тихо шепче:
«Не знаю, чи відомо Тобі, що ліс,
у якому ми вдвох тієї осені
ховалися од всього світу, цієї осені
переселяється у ВИРІЙ? Се Ти тоді мене
просила придумати людське наймення
для теплої прозорої стіни дерев, ще
нерухомих, надвечірніх? Се я просив Тебе
хоч трохи зачекати, так боячись все зрушити
й порушити всепам’ятне мовчання
завмерлих свідків наших доторкань?
Хто ж ми тепер? Хто ж я,
що довго так живе без Тебе – у померках
і шурхотінні за ніч одну змарнованого літа,
в згорілих коридорах вогняного тіла? Хто Ти?
Хто Ти? Хто Ти? Чом Ти мовчиш,
Блукаєш – поміж німих, поміж чужих, що Ти
Так довго шукаєш?.. Чому так боляче – моє
Ти серце забираєш?.. І більше вже не віддаєш...»
...А ліс у вирій відлітає, розгойдує на
золотих крилах останні відблиски відлунь
на всі вже змерклі запитання, крізь хмари
і гірки дими Твоє мовчання долинає:
«Була я тут, була з тобою,
мене малою звали всі – Христина*,
твоя не мати, не дружина і навіть не сестра...
Бо ж надто пізно Ти відчув мою
Невидиму присутність, знетямлений життям, –
Мою печаль, мою могутність
У хащах здичавілих літ...
Бо ж я – душа Твоя,
Твоя дитина світлокоса,
Маленька дівчинка,
Що так старанно готувалась жити,
Немов до школи вперше йти,
Чи стати на рушник вінчальний
І не забути голос поминальний
Своїх найближчих і найдальших...
Всього цього не відбулось... Бо ж
Нам вготовленая доля так і зосталась –
невпізнана...
Тобою?.. Мною?.. Цілим світом?..
Та не журись і не карайсь... Он бачиш –
Жовтавий дерев’яний гребінець, візьми його
І розчеши мої дитячі й сиві коси...
До тебе я прибігла боса,
Мені ще довго, так далеко
До Тебе ненародженого йти...»

* За Тертуліаном душа людська за віросповіданням – християнка, або ж – Христина.



Ю р к о  Ґ у д з ь

П р о з а


ТОЙ, ЩО ВАРТУЄ НІЧ

(Пригодницький детектив з життя вампірів, зомбі, вовкулаків,
пришельців з паралельного світу та співробітників КГБ)*

І
Ранок починається з приглушеної фонограми, яку хтось підбирає в темряві за вікнами моєї кімнати, підбирає знехотя, досить невдало, монтуючи протяжливі паузи з хаотичним нагромадженням розірваних звуків, де на собачий гавкіт накладено застуджене, хрипкувате каркання ґав, а самотнє, без відповіді, кукурікання півня переростає у завивання невідомо чиєї сирени, схоже на «швидку допомогу», але нема жодного звуку, що міг би допомогти мені з’єднати розімлілу свідомість з напівсонним тілом, впорядкувати завіконну фонограму мого пробудження посеред зими вісімдесят дев’ятого року.
Треба встати, їхати на роботу, бо звідси, з околиці, добиратися в центр міста не так-то просто, особливо тепер, взимку, коли рейсові автобуси приходять не за графіком, а як їм заманеться, і водій через мікрофон посилає всіх протестуючих до дідька.
Вчора редактор вручив мені листа якогось психа з Мальованки, в якому на двох сторінках, майже нерозбірливим почерком розповідається про жінку, що, за словами автора, мала контакт з космічними пришельцями. Що ж, подібних контактерок в наш час розвелося достобіса, більш, ніж треба, й цим вже нікого не здивуєш. Але в листі йшла мова не про звичайний контакт, а статевий з пришельцями. Автор за певних умов обіцяв повідомити адресу тієї жінки, навести незаперечні докази на користь свого відкриття.
– Славко, візьми диктофон, з’їздь і розберись на місці, бо тут, – він ткнув пальцем на списані папірці, – взагалі важко щось розібрати. Хтозна, правда чи ні, а інтерв’ю з коханкою інопланетянина нам не завадить. Маємо шанс переплюнути всіх наших конкурентів з їхніми задрипаними уфологами і такими ж гороскопами. Так що, давай, дій...
Він мав рацію, редактор першої в місті незалежної газети під гордою назвою «Логос і фалос», в якій уперемішку дрючили комуністів і безпартійних, начальників і підлеглих, закликали поділити порівну обкомівську ковбасу і французьку парфюмерію, де тлумачення Апокаліпсису межувало з порадами «Кама Сутри», де кожен член суспільства, незалежно від його партійної належності, діставав шанс висловити свої найпотаємніші бажання і пропозиції, на зразок: «...трудовий колектив цегельного заводу пропонує в поясненні до назви газети «Радянська Кацаверівщина» дописати одне слово: «статевий орган кацаверівського райкому КПУ», але чомусь свої заповітні побажання вони пересилали не в редакцію вищезгаданого органу, а до нас, – можливо, маючи надію на всемогутність незалежної преси, або ж – під впливом тієї ж «Сутри»...
Матеріал дійсно міг вийти суперовий, якби я не був впевнений, що цей лист – то звичайний блеф з метою вициганити десятку на ліквідацію похмільного синдрому. Була підозра (судячи з деяких подробиць у листі), що автор сам, особисто мав справу з отією «контактеркою», а тепер ще й намагається продати свій убого-сексуальний досвід. Але що поробиш, прийдеться їхати на зустріч з свідком контакту. Вчора було вже пізно, отож почнемо сьогодні, з самого ранку. Поголитися встиг, поснідати також, можна вирушати. Через півгодини я зійшов на автобусній зупинці, неподалік від пам’ятника, російському нащадку африканських родичів, а звідти – вниз по алеї, крізь стрій чорних, зосереджених дерев. Мені подобається, як зима відкриває їхню, заховану під літнім леготом чорно-білу архітектуру, виділяє чіткими, виразними лініями характер кожного з них, допомагає відчути їхню спокійну довіру до власної долі. Ось якби і людям хоч трохи перейнятися тією нехитрою наукою, відпочити від повсякденної метушні, виснажливих змагань за якомога краще місце під сонцем. Якби й мені покинути цю біганину від однієї псевдосенсації до іншої, та й засісти за давно розпочатий роман, в якому недовершені навіть перші три розділи постійно мучать мене своїм невтіленим, незжитим до кінця болем – та що поробиш, життя є життя, чимось треба заробляти на хліб насущний, а оте твоє «чимось» не найгірший з усіх можливих варіантів. Дивись краще ліворуч, бо вулиця, що вказана в адресі, вже закінчується, а непарного числа будинку щось не видно. Ага, ось він, заховався за перекособоченим від натиску ошалілих черг продуктовим магазином. Будинок невеликий, але охайний, з поглядом двох вікон, звернених на дорогу. Хвіртка відчиняється після певних зусиль, стежка до дверей закидана снігом. Видно, хазяїн сьогодні ще не виходив з будинку. Дзвінок не працює, після тривалого грюкання в двері за ними чується якесь шарудіння, хрипкий кашель і незадоволений голос: «Що вам треба, що ви двері ламаєте?».
– Відчиніть, будь ласка, я з газети, ви писали нам...
– Нікуди й нічого я не писав, дайте мені спокій...
– Як так не писали? Адже тут, в листі, вказана ваша адреса, ваше ім’я та прізвище?
– Я не хочу нікого бачити, забирайтеся геть!..
– Ні, голубе, жартуєш, що ж це, я даремно перся сюди аж з самої Смолянки, що мені тепер самому родити обіцяну контактерку? І двері знову лихоманить від мого натиску.
– Ось моє посвідчення, погляньте, довго я вас не затримаю, не бійтеся...
За дверима настає тиша, трохи згодом клацають один за одним кілька замків, бряжчить ланцюжок, скриплять незмащені завіси, і я бачу перед собою старого чоловіка, худого й високого, з обличчям, зарослим сивою щетиною.
– Доброго ранку вам! Ви обіцяли дати нам адресу жінки...
Старий не дослухавши, човгає вглиб сіней, відчиняє двері в кімнату. Не чекаючи запрошення, йду за ним, й отримую прямо в ніс цілий букет вже знайомих з подібних відвідин «пахощів»: поту, немитого тіла, запущеного енурезу, тютюнового диму, залишків прокислої їжі, – запахи самотньої, недоглянутої старості.
– Хто це тобі, хлопче, сказав, що я когось боюся? Мене вже не можна чимось злякати. Сідай он, ближче до вікна, а я чайник поставлю на плитку, погріємось трохи. Я сам тепер кого хоч можу злякати, бачиш, яким став, – страшний, як смерть, а недавно ще був, як ти – нахабним, самовпевненим, жінкам вмів подобатись...
– Скільки ж вам років, якщо не секрет?
– Скільки не є, то всі мої, крадених з чужого життя не тримаєм... Хоча в мене самого влада такий шмат вирвала, затоптала чоботиськами, з грязюкою змішала мої найкращі літа. Хто тепер мені їх поверне? Не знаєш...
Старий сидів за столом, навпроти мене, підперши почорнілим кулаком щоку, дивився, кудись крізь стіну поза мною й говорив... Я непомітно включив диктофон й більше не перебивав старого.
– Я колись давно працював у школі, вчителем малювання. Тепер вже забув обличчя дітей, моїх учнів, але ті поєднання кольорів на їх малюнках, – вони й досі стоять перед моїми очима. Розумієш, кожний такий кольоровий вибух зберігає в собі дивовижну інтенсивність не розтраченого на дрібниці часу. Мабуть, в житті дітей взагалі не буває дрібниць. Кожна хвилина, прожита ними, може дорівнювати за своєю напругою, наповненістю тижням дорослого життя. Якби нам вдавалося зберігати такий рівень життя і в зрілому віці, – напевно, люди змогли б позбутися страху смерті. Той страх руйнує в нас найголовніше, – те, що зветься душею...
Того листа я написав вам за кілька днів до Різдва, дуже хотілося хоч з кимось поговорити. Тепер я рідко виходжу з дому, а до мене ніхто не приходить. 3 моєї рідні в місті не залишилося нікого. Була сестра... Ну, що ти насупився? Думаєш, старий, щоб потішити себе, вигадав оту історію з жінкою? Так? Добре, не виправдовуйся... Я дійсно потім пожалів, що написав про те все. Є речі, до яких небезпечно вертатися, навіть в пам’яті. Та бачу, ти хлопець нетерплячий. Що ж, коли вже так кортить, то спухай уважно. Все сталося десь років сім чи вісім тому, не пам’ятаю точно. В місті якраз говорили про арешт гебешниками органістки з польського костьолу. Нібито вона якусь школу підпільну для дітей католиків організувала. Пізніше був суд, їй впаяли на повну катушку... І Льоня, наш маршал незабвенний, ще був живий.
... Моя сестра тоді працювала в родильному домі медсестрою. Одного разу вона прийшла з нічного чергування як не своя... В те, що вона розповіла мені, я не повірив. Попередив її, щоб не казала поки що про це нікому, й домовився з нею так: наступного разу, коли вона буде на чергуванні, я прийду до них в лікарню, – щоб побачити все на власні очі.
Десь після опівночі сестра винесла мені білий халат, впустила мене в відділення для новонароджених. Ми зайшли в кімнату чергових, кип’ятильником у склянці розігріли чай, присіли на дерев’яний тапчан біля напівпрочинених дверей і почали чекати.
Хтось забув закрутити до кінця краник в умивальнику – було чути, як падають, розбиваються краплини води. Повільно спливав час. Я вже почав дрімати, як раптом сестра сіпонула мене за рукав й прошепотіла: «Дивись он туди...» І перш ніж щось побачити, я почув притишене й протяжне скрипіння – в кінці коридору, в одній з палат двері обережно відчинилися і звідти, в синювато просвітлений нічний простір вийшла гола дитина. Піднявши руки на рівень плечей, немов намагаючись не втратити рівноваги, уповільнено якось опускаючи і піднімаючи то одну ногу, то другу, вона дибала в напрямку нашої кімнатки. Ближче, ближче, вже можна розгледіти, що це хлопчик, що обличчя його (чоло, щоки) покрите глибокими зморшками, що воно має вираз якогось зосередженого старечого суму. Дійшовши до наших дверей, він повернув голову і подивився прямо на мене, погляди наші зустрілися, і я відчув, як холодний дрижак від потилиці до п’ят пройшовся по моєму тілі. Великі, наповнені блакитним мерехтінням очі, мали все той же вираз недитячого суму. Дитина відвернулася, дійшла до вікна в кінці коридору і несподівано, якось зграбно й швидко, по трубах опалення видерлась на підвіконня. Тримаючись руками за дерев’яні рами, вдивляючись крізь шиби у завіконну темряву, хлопчик простояв так кілька хвилин, потім швидко спустився донизу і вже не обережно дибаючи, а бігом протупотів по коридору і щез за дверима палати. Тільки тоді до мене дійшло, що отак, перед нами, вигулювала дитина, якій мабуть, ще не сповнилось тижня після народження. Руки сестри на моєму плечі дрібно тремтіли.
...Пізніше вона розповіла мені, що матір тієї дитини привезли в лікарню непритомною. Підібрали прямо на вулиці. При ній не було навіть паспорта. Вже після родів, після довгих вмовлянь, жінка повідомила свою домашню адресу (вона там проживала разом з матір’ю), назвала своє ім’я і прізвище. Виявилось, що за кілька днів перед родами вона посварилася з матір’ю, й та вигнала її з дому. Найбільше матір дратувало те, що дочка не хоче признатися, від кого чекає дитину. А передумавши, охоловши, вже не змогла знайти свою дочку серед великого міста.
Чому саме я порадив сестрі нікому не розповідати про те, що ми бачили. На той час ще не пройшло й року, як я повернувся з шестирічного «курсу» примусового лікування у спецвідділенні столичної психлікарні. Але й тут, вдома, відчував за собою постійний нагляд.
Сестра тримала мене у курсі останніх новин щодо незвичайної дитини і її матері: з лікарні їх все ще не виписували, в жінки виявили якесь ускладнення, та й вона сама не дуже поспішала вертатися додому.
Весна тоді потроху набирала сили, поволі оживали дерева, люди, земля під ногами.
Мені дуже хотілося поговорити з тією жінкою. Ти запитаєш, для чого це було потрібно? Я вже говорив про свої думки щодо збереження і вдосконалення сили людського буття. Мені здалося, що саме той хлопчик міг би допомогти мені, підказав би, де саме шукати ті виходи з еволюційних завулків, з сліпих кутів насильства і примусу, – основних методів нашої державної педагогіки.
Побачивши її вперше (знову ж таки допомогла сестра, розповіла, в які саме години жінка гуляє з малим на лікарняному подвір’ї); я був здивований тим, як не співпадає мій уявний образ про неї з тією дівчинкою, що стояла напроти мене. «Боже, вона ж ще зовсім дитина, – подумалось мені, – років сімнадцять має, не більше».
Першим заговорив я, обережно пояснив, що одного разу вже бачив її хлопчика, назвав своє ім’я. Вона мовчки слухала мене. Особливого здивування на її обличчі я не помітив.
– Я знаю про все, – спокійно відповіла вона. – Нічних походеньок більше не буде. Він вже не лякатиме вашу сестру, – і посміхнулась, дивлячись на малого, що лежав у колясці. Рукою поправила русяве волосся над чолом й рішуче, немов відкидаючи останні вагання, промовила:
– А мене звати Тоня, прізвище моє Листопад...
Після того наші зустрічі почастішали. Вільного часу я мав вдосталь, працював нічним сторожем, – через два дні на третій. Про повернення в школу, на свою колишню посаду вчителя малювання, як мені пояснили, не могло бути й мови.
Коли я приходив, Тоня вже чекала на мене, сиділа під старою липою, на дерев’яній лавочці, на якій тільки недавно висохла темно-зелена фарба, однією рукою гойдала коляску, а в іншій тримала розкриту книжку, позичену у когось із її палати. Читала уважно, з напівдитячою довірою до всього написаного, а потім переказувала мені окремі епізоди, то співчуваючи персонажам, то обурюючись, в залежності від сюжету. То був «Віконт де Бражелон» Олександра Дюма. Я тихо підкрадався ззаду і закривав їй долонями очі. Тоня вдавано лякалась – «Ой, хто це?» – хоча добре знала, кому дозволяється така вільність, а я відчував, як під моїми пальцями тремтять її повіки, схожі своїми дотиками на крила пійманих в жменю метеликів.
Одного разу вона сказала:
– Я бачу, що ви вже давно хочете запитати мене, але чомусь не наважуєтесь...
– Що запитати? – прикинувся я дурником.
– Звідки взялася моя дитина, хто її батько... Так? Правильно я вгадала? Що ж... Слухайте, спробую розповісти…
Дослівно я не зможу тепер відтворити її незвичну розповідь, прийдеться переказати своїми словами.
Минулого літа, після випускних екзаменів, отримавши атестат зрілості, Тоня поїхала відпочивати в село, до своєї тітки. Там познайомилась з сусідським хлопчиком, її ровесником. Він саме десь доп’яв жовто-блакитний гедеерівського (тоді ще не була розвалена берлінська стіна) виробництва намет і запропонував їй провести кілька днів на березі Случі, неподалік їхнього села. Хлопчик чимось сподобався Тоні, вона, трохи подумавши невідомо про що, погодилась на його пропозицію.
Намет розбили біля підніжжя скелястої гори, на якій бовванів похмурий, добре збережений ще з довоєнних часів, дзот. Подібні споруди, на будівництво яких в тридцяті роки військові зганяли напівголодне населення з ближніх сіл, стоять і дотепер, – вздовж Случі, через кожні півтора-два кілометри. Місцеві жителі називають їх «точками». На початку війни німці, не завдаючи собі клопоту штурмом цієї «укрепзоны», просто обійшли її з тилу, а в деяких «точках» офіцери самі замкнули солдатів, щоб потім спокійнісінько здати їх в полон наступаючій армії вермахту. Тільки в районі Звягеля, коли німці вже захопили Житомир і наближалися до Києва, все ще тривали бої, все ще ходили в атаку червоноармійці комбата Бланка. Про все це хлопчик розповів дівчинці в перший вечір, – під заспокійливе булькання в казані пахучої, з свіжозловленої риби, юшки, під потріскування на вогні соснового сухого хмизу. Короткий залишок літньої ночі вони провели в наметі, кожен у своєму спальному мішку. Тоня бачила, що хлопчику дуже хочеться поцілувати її, але він ніяк не зважиться це зробити.
Наступного вечора він продовжив свою розповідь. Виявляється, що деякі дзоти з’єднані між собою підземними тунелями, знайти вхід до яких марно намагалися його однокласники. Ходили чутки, що в тих підземеллях ще з війни ховаються кілька есесівців-вервольфів, напівздичавілих, але дивним чином навіть не постарілих за весь цей час. Один дядько з їхнього села клявся, що на власні очі бачив, як один з них, схожий на молодого Штірліца, в чорному з черепами мундирі, спускався вниз до річки, щоб набрати у термос води...
«Ой, фантазер, – подумала Тоня, – спеціально лякає, щоб забратися до мене у спальний мішок»…
Відриваючись від землі, від ще не зотлілих головешок, червоні цятки вогню летіли вгору, у перекинуте провалля чорного неба, щезали в ньому, гаснули на півдорозі й летіли знову і вгору, підкоряючись невтримному потягу своєї далекої прадомівки, потягу мовчазних безіменних сузір’їв.
Тоня раптом відчула легкий дотик до свого плеча, відчула чийсь теплий подих прямо в щоку, злякано відсахнулася, схопила хлопця за руку. В темряві, за її спиною, похитувалась величезна руда голова, кивала, немов ствердно відповідаючи на чиєсь запитання. – Та це ж коник до нас прийшов, – хлопець засміявся, – їх сюди, понад річкою, приганяють пастися на ніч...
Він взяв з целофанової торбинки грудку цукру, протягнув коневі. Тоня зробила те ж саме, – мокра волохата губа вдячно торкнулася її долоні...
В той вечір Тоня вперше дозволила хлопцеві поцілувати себе. Багаття вже догоряло, останнім теплом і світлом пульсували крізь політ жарини. Якщо дивитись на них трохи ширше від звичайного, розкривши очі, то здавалося, що бачиш з висоти нічного польоту вогні великого міста. Було чути, як на млині, переливаючись через каміння, лепече щось своє безсонна вода. Хлопчик осмілів, і його рука, немов випадково, час від часу торкалася Тониних грудей. Вона завмирала під тих торкань, прислухалася, як злякано стукає її серце. Коли ж Тоня відчула, як його пальці обережно розімкнули за спиною бретельки ліфчика, то вирішила, що це вже занадто, й напружившись, вивільнилась з його обіймів. Шум крил почувся над головою: якийсь нічний птах пролетів над ними, в бік річки. Хлопець зітхнув, звівся на ноги:
– Почекай трохи, схожу перемети свої провірю, може, сома впіймаєм...
Провів рукою по її волоссю, заспокійливо додав:
– Це недалеко, я швидко повернусь, не бійся...
Вона дивилась, як повільно тане в синюватій темряві його постать, потім лозиною розгребла жар, підкинула хмизу. Дочекавшись, коли розгориться вогонь, Тоня згребла докупи оберемок духмяного сіна, витягла з намету спальник і, закутавшись в нього, зручно вмостилася на сіні, притулилася поглядом до вогненного, гіпнозуючого танку... Великі червоні пелюстки то розпускалися, виростали, то знову осипалися, хилились до землі, горнучись до її ніг, щоб потім, відсахнутись, злетіти вгору. В тих спалахах був якийсь свій особливий ритм, неначе вогонь щось намагався розповісти, донести людині щось дуже важливе, не відоме нікому, відкрите тільки йому, збережене ним в глибинах сотень тисячоліть. Неусвідомлено руки Тоні тягнулися назустріч тому розтривоженому бажанню неможливого діалогу, вона вже розрізняла десятки вогняних відтінків багряного, живого кольору, але слів для того, щоб ними означити побачене і відчуте, вона не мала, все те швидко щезало з очей, а потім вивітрювалося з пам’яті, й тільки саме відчуття сприймання кольорів ховалося назавжди десь в підсвідомості, щоб лиш зрідка підніматися на поверхню її сновидінь.
...Тоня почала дрімати, – поклавши під голову почорнілий заплечник, прихилившись щокою до складених човником долонь. Раптовий сухий тріск, схожий на електричний розряд, примусив її підхопитися. Потріскування чулося з-під горба, на якому стояв її намет. Ще трохи, й вона побачила, як звідти до неї повільно наближається горизонтальна, блакитного кольору смужка. Немов розхлюпавшись від того руху, вниз падали великі краплі синього світла. В Тоні перехопило подих. За кілька кроків від неї смужка якось незграбно сіпнулася й перейшла з горизонтального положення у вертикаль... Стовп світла продовжував наближатися, і, не припиняючи свого уповільненого руху, набирав обрисів людського тіла. Тільки його співвідношення були якимись непропорційними: велика голова, тонкі ноги й широкі, схожі на крила, руки. Навколо постаті раптом з’явився оранжевий контур, обведений ніби одним помахом пензля.
Незнайомець стояв зовсім близько, на відстані одного жесту... Страху вже не було, холоднувате блимання діяло заспокійливо, викликало дивним чином почуття незрозумілої довіри до всього, що відбувається. Це було схоже на сон, і чомусь не хотілося прокидатись. Розслаблено простягнувшись на спальнику, не розкриваючи очей, Тоня відчула м’який і теплий дотик, – одночасно до всього тіла. Блакитне сяйво мерехтіло перед очима, переливалося по волоссю, текло від плечей по руках, наповнювало її легким тремтінням, розімлілим звучанням всіх м’язів. Хотілося пірнути глибше в той освітлений потік, назавжди залишитися в ньому...
Що було далі, Тоня пам’ятала невиразно, – в свідомості збереглися напіврозмиті, розірвані кадри рухомих краєвидів, жіночих і чоловічих облич, звучання слів незнайомої мови, відчуття миттєвого болю...
Ранком вона прокинулась на тому ж оберемку сіна під накинутим зверху (ще одним) спальником. Протерла очі й не могла зрозуміти, чому їхній намет стоїть з іншому місці, а не там, де був учора. Почала розпитувати хлопця, той здивовано відповів:
– Я думав, що це ти сама, невідомо для чого, переставила намет ближче до лісу...
Вони спустилися вниз до річки, на місце попередньої стоянки. Там, де був розбитий намет, чорнів прямокутник вигорілої трави. Неподалік, окремо від нього, лежали обвуглені головешки вчорашнього вогнища.
А ще через кілька хвилин, незважаючи на всі умовляння хлопця, Тоня почала збиратися додому. Єдиним її аргументом було: «Я більше не можу тут залишатися».
Старий встав, підійшов до вікна, трохи помовчав. Потім повернув голову й поглянув на мене з якоюсь несподіваною підозрою:
– Поки що вимкни свою машину, хай перепочине... Послухай краще без неї, вже небагато лишилося.
... Отож, через кілька днів після тієї розповіді до Тоні приїхала мати й після розмови з лікарем її дочку, разом з малим, виписали з лікарні. Все сталося якось несподівано, я навіть не зміг попрощатися з нею...
На літо я поїхав до Криму, на заробітки в один з овочевих радгоспів. Повернувшись десь у жовтні, я вирішив розшукати Тоню. Думав, що зможу хоч чимось їм допомогти... Її адресу мені дали в тій же лікарні. Та крім матері, нікого вже не застав. Вона чомусь боялася говорити зі мною, не хотіла відповідати на всі мої розпитування. Все ж таки зумів її переконати, що я працівник відділу соцзабезпечення, і маю передати для її дочки грошову допомогу. Тільки тоді жінка розповіла, що два місяці тому до них на зеленому «бобику» приїхали якісь люди у військовому одязі й забрали Тоню і її малого. Пообіцяли, що дочка скоро повернеться, й щезли. Лише недавно від Тоні прийшов лист – ось тільки без зворотньої адреси.
Два тижні по тому я знову прийшов до їхнього будинку. Було ще тепло. Біля хвіртки на пеньку зрізаного дерева сидів чоловік. Очі його були заплющені, долоні рук лежали на колінах. Я привітався, запитав, чи вдома його сусідка. Не відкриваючи очей, чоловік якимось відсирілим, неприємного тембру голосом, відповів, що ніяких сусідок тут нема, жінка продала хату і кудись виїхала, тепер весь будинок належить йому, допитуватись про її нову адресу він не мав потреби. Я подякував й розпрощався з ним. Коли вже трохи відійшов, щось змусило мене озирнутися. Чоловік дивився мені вслід, примруживши очі. Сонячне світло падало на його припідняту голову, підкреслювало червонястий, налитий кров’ю колір обличчя. Щось зловісне було в тому погляді, відчуття незрозумілої загрози ворухнулось в мені...
Згодом, після кількох невдалих спроб розшукати Тоню (через житлове управління, райвідділ міліції) отут, навпроти нашого магазину, мене перестріли двоє дебелих гевалів й один з них порадив мені не сунути куди не слід свого носа, а другий додав до тієї поради короткий хук у мою ліву щелепу. Трохи очухавшись, я подумав: скоро зима, треба перепочити і обірвав всі свої пошуки…
I ось тепер, коли пройшло років сім, не менше, з тієї пори коли я ще не був таким дохлим... так, так, не дивуйся, мені тільки недавно «стукнуло» п’ятдесят сім, то не я сам, – доля мене так вирядила. Й уявляєш, минулої суботи шкандибаю я по Михайлівській, кишеню мого макентоша приємно відтягує добута після півторагодинної черги пляшка «Житомирської ароматної», і раптом бачу посеред людського натовпу обличчя Тоні Листопад, неподалік від магазину «Букініст», зліва від нього. Я впізнав її відразу ж, хоча це вже була далеко не дівчина, а доросла, красива жінка. В її обличчі зберігалося найголовніше – якесь постійне очікування і здивування тими змінами, що відбуваються в білім світі. У мене не вистачило духу покликати її, підійти до неї. Не хотів, щоб вона побачила мене в такому вигляді. Почекав, поки Тоня ввійшла, а трохи згодом вийшла з магазину, та й подибав за нею слідом, на невеликій відстані, аж поки вона не щезла за прозорими дверима готелю, – того самого, з вікон якого так добре видно білу й високу споруду Преображенського собору.
Наступного дня я зателефонував до готелю, назвав її прізвище й мені відповіли, що Антоніна Листопад проживає в номері такому-то. І все ж на побачення я не відважився. Не знаю, що за контора взяла опікунство над Тонею... Можна тільки здогадуватись... Але хто б там не був, я не хочу, щоб мене знову перестріли в якомусь темному завулку. Правда, особливих причин чіплятися за таке життя нібито й нема, і все ж... Ось тоді й написав я вам листа. У вас більше шансів щось дізнатися, розвідати... й допомогти, якщо буде потреба...
Старий закашлявся, рвучко загасив цигарку об мідне пуделко. Я підвівся, виключив диктофон.
– Що ж, на сьогодні вистачить. Та завтра, з вашого дозволу, я хотів би ще раз прийти, – треба уточнити деякі деталі…
Старий (хоч не зовсім зручно так його називати, але хай вже буде, як є: справжнє його ім’я розкривати не варто, а вигадувати нове – не хочеться) мовчки кивнув, я попрощався з ним і покинув будинок…

ІІ
З часу тієї (першої) зустрічі з Старим минуло кілька тижнів. Наступні події закрутилися з такою швидкістю, з такими несподіваними і неймовірними з’явами, що я вже не звертав уваги на точний відлік днів, а іноді взагалі втрачав здатність реально сприймати дійсність, більш хожу на штучний гібрид фільму жахів з ковбойським вестерном. Щоб зрозуміти, чому я сиджу тут, посеред зимового лісу, зарившись, як кабан, в копицю сіна, невідомо ким накладену з краю галяви, то треба хоч частково прокрутити перед вами попередні події, для зручності розіклавши їх на окремі кадри німого фільму, з моїми власними титрами...
... Моє перше побачення з Тонею Листопад в скверику неподалік Преображенського собору, куди вона прийшла після мого телефонного дзвінка, вийшло коротким, всього кілька хвилин. Було помітно, що вона побоюється говорити зі мною. Тільки коли я передав їй вітання від Старого, віддав добірку номерів нашої газети разом із найгалантнішою посмішкою, на яку був здатний. Тоня трохи відтанула. Оглянувшись, вирвала з записника чистий листок, щось швидко на ньому написала й простягнула мені. Я прочитав: «Мені більше дзвонити не треба, в готель також не приходьте. Зустрінемось сьогодні о шостій вечора, в парку біля пішохідного мосту».
На умовлене місце я прийшов заздалегідь. Чекати довелось не довго. Тоня з’явилась через хвилин десять, тримаючи в одній руці прозорий пакет з апельсинами, а другою поправляючи на голові білий в’язаний шарф. Ми повільно пішли через міст, освітлений поодинокими ліхтарями, зупиняючись час від часу, – внизу чорнів ще не замерзлий Тетерів, вздовж лівого берега у вікнах невисоких будиночків блимали жовті вогні. З її розповіді я дізнався не так вже й багато: син Тоні перебував в якомусь військовому шпиталі, – там вивчають його незвичайні здібності, а їй зрідка дозволяють з ним бачитись. Лікарі переконали Тоню, що хлопчик не зможе вижити у звичайних умовах, що тільки там, в них, вони здатні зберегти йому життя. Де саме знаходиться шпиталь, повідомити не може, – її попередили, взяли підписку... Сама тепер мешкає в Києві, отримала однокімнатну квартиру, а працює лаборанткою в одному з дослідницьких інститутів. Сюди, в Житомир, приїхала у службове відрядження, а заодно – побачити своїх давніх знайомих.
– То може провідаємо одного з них? – запитав я. – Старий живе на Подолі, тут зовсім близько... Він буде радий Вам…
– Не знаю, чи варто, – завагалася Тоня. – Та добре, ходімо, тільки ненадовго... А кульок оцей вкиньте до своєї торби, я потім заберу…
Вона взяла мене під руку й ми спустилися вниз, до Набережної, а звідти вузькою, напівтемною вуличкою, дійшли до будинку Старого. Крізь занавішені вікна пробивалося мляве світло, лягало жовтими уламками на сніг – значить, хазяїн вдома. Була надія, що ця зустріч допоможе з’ясувати деякі важливі деталі, необхідні мені для того, щоб скласти план якихось дій, вирішити, що робити із задуманим інтерв’ю.
... Ми стояли під дверима, я ще раз постукав. Ніхто не підходив, в будинку тиша. Я сильніше натиснув на ручку, й повільно, самі по собі, двері відчинилися – вони були незамкнені. Крізь темні сіни ми ввійшли в кімнату і найперше, що побачили – перекинутій стілець навпроти вікна, а на ліжку горілиць лежав Старий і тихо стогнав. Донизу, торкаючись підлоги, звисала його ліва рука. Рушник з великими рудими плямами валявся поруч. Ми кинулись до Старого, не розуміючи, що ж сталося, звідки на його одязі стільки крові. Ковтнувши води із піднесеної Тонею шклянки, Старий відкрив очі, спробував піднятися, спираючись на лікті. Я підклав йому під спину подушку й нахиляючись, помітив у нього на шиї, ближче до сонної артерії, кілька невеликих рваних ран. Біля них вже запеклася кров. Я промовив: «Почекайте трохи, потерпіть, я зараз вискочу, викличу «швидку допомогу»...
Та Старий зупинив мене:
– Не треба нікого викликати, обійдемося без них... Он там, в шухляді буфету йод, чистий бинт, – дістань їх...
Я знайшов те все, передав Тоні, – вона швидко промила й змастила ранки, перев’язала їх, допомогла Старому переодягнутись в чисту, не забруднену кров’ю сорочку. Той трохи повеселів, пробачався, що так приймає гостей, що завдає стільки клопоту ним. А потім розповів, що саме з ним трапилось цього вечора...
Сьогодні він мав заступати на своє нічне сторожування (на якомусь складі), вийшов з дому, та раптом згадав, що забув цигарки й повернувся за ними. Біля хвіртки його будинку стояв незнайомий чоловік і коміром куртки, немов від вітру, прикривав нижню половину свого обличчя. У відблисках вуличного ліхтаря було видно лиш його очі. «Вони дивились, – продовжував Старий, – прямо на мене. Коли я підійшов ближче, рука чоловіка раптом сіпнулась донизу, відхилила вбік коміра, і те, що я побачив, змусило мене жахнутися: все його обличчя було покрите синюватими горбистими рубцями, котрі виступали над шкірою. Було таке враження, ніби хтось замість людського лиця намагався зшити страхопудну личину, але під кінець забув її вивернути, полишив ззовні хапливі й грубі шви. Чоловік щось невиразне гикнув і кинувся до мене. Я навіть не встиг отямитись, приготуватися де захисту. Він повалив мене на сніг, почав заламувати руки, намагаючись покласти «на лопатки». Страх додав мені сил, я викручувався, як міг. Та вистачило мене ненадовго: смердотне, хапливе дихання напасника вдарило в мої ніздрі, я відчув, як зуби його вп’ялися мені з горлянку. Десь зовсім близько, збоку магазину, почулося гуркотіння машини, мигнуло світло фар. Мені вдалося вивільнити праву руку, й, зібравши останні сили, я вдарив незнайомця в скроню. Шум машини почувся майже поряд, я закричав… Чоловік на мить відпустив мене, а потім швидко підхопився, перебіг вулицю й щез в темряві за деревами. Повз мене, не зупиняючись, протарохкав грузовик з критим кузовом, з якимось написом на фургоні. Тоді, пересилюючи біль, я добрався до дверей, відімкнув їх і вже в кімнаті намагався зупинити кров... А потім прийшли ви...»
– Вам не можна тут залишатися, треба їхати в лікарню. – Тоня благально подивилася на Старого. Але той заперечливо похитав головою.
– Добре, тоді завтра я приведу до вас лікаря, мого знайомого, хай огляне вас, чимось допоможе... А поки що випийте ось це. – Тоня дістала з своєї рожевої косметички якісь таблетки, одну простягла Старому. – То сильний антисептик, прийміть обов’язково, бо може бути зараження крові...
В моїй торбі була ще пляшка молока, Тоня закип’ятила його, напоїла Старого, й залишивши на столі кілька апельсинів, ми розпрощалися з ним. Старий провіз нас до дверей. Вже з вулиці побачили, як погасло у вікнах світло...
Наступного дня, надвечір, я знову зустрівся з Тонею. Вона прийшла не одна, а разом з тим самим лікарем, вусатим чоловіком, років десь під п’ятдесят. На ньому була шкіряна потерта куртка чорного кольору і величезна, з якогось неймовірного хутра, шапка. Ми познайомились. Він розповів, що вже допоміг Старому, зробив необхідні уколи. Від нього я й почув несподівану версію про ймовірну причину того нічного нападу на Старого. Лікар пояснив, що його приятель працює в одній із спецлікарень четвертого відділення, яке обслуговує виключно партійну номенклатуру. Саме в них до невеликої групи онкологічних хворих, за їх згодою, була застосована нова метода лікування. Суть її полягала ось в чому. Кожен живий організм насичений пігментами, так званими порфіринами. Вони входять у хлорофіл, що надає листю зеленого кольору, і в гемоглобін, що робить нашу кров червоною. Збій у генетичній програмі порушує природний обмін порфіринів. Вони накопичуються під шкірою і під дією сонячного світла стають каталізаторами, ще перетворюють звичайний кисень в так званий синглетивний. А його молекули, як відомо, руйнують клітини. Тоді й з’явилася ідея використати такий кисень для знищення ракових клітин. Хворим ввели під шкіру відповідні порфірини й почали опромінювати їх сонячним світлом. Отримані результати були вражаючими: в окремих випадках вдалося майже повністю нейтралізувати злоякісні утворення. Пацієнти і їхні лікарі перебували на сьомому небі: здавалося, що знайдено шлях до подолання однієї з найстрашніших хвороб. Та сталося несподіване: аналізи крові саме тих хворих, що подавали найбільше надій на повне одужання, показали катастрофічне зменшення вмісту гемоглобіну. Ніякі препарати для його відновлення не допомагали. А далі пішло все ще страшніш: пацієнти почали боятися сонячного світла, виходили на подвір’я тільки вночі, їхні обличчя почали невпізнано мінятися, набувати страхітливих рис. Сталося кілька випадків, коли вони накидалися на інших хворих зі спробами напитися живої крові, що тільки й могла зменшити їхні страждання, могла забезпечити їх невраженим, здоровим гемоглобіном.

(Закінчення буде).*

* На цих словах детектив закінчується. Продовження немає (прим. упоряд.).


Брут Хома. Той, що вартує ніч (пригодницький детектив з життя вампірів, зомбі, вовкулаків, пришельців з паралельного світу та співробітників КГБ) // Вільне слово. – №№ 2, 3, 4, 6, 7, січень-лютий 1991. – С.6.



ГУМІАРАБІК*

...пан із сонячним обличчям
             Данте, Пекло, ІV.131.**

* Клейка речовина, що витікає зі стовбурів африканських і аравійських акацій. (Словник іншомовних слів).
** Переклад з італійської Ф. Степанова

Чому дерева посеред зими, часопростору оречевленого сновидіння, стоять голі, нічим і ніким не захищені, а влітку, коли можна жити в щоденних розкошах тепла і світла, не турбуючись ні про яку одіж, вони раптом ховають свій потойбічний зимовий досвід в легіт і лепіт тисячолистий, в зелене марення – меони нещодавнього чорно-білого відчаю в зовсім інших шалманах і мешканнях здичавілого вирію знерухомлених крил...
 (Хома Брус: Запитальник без відповідей).

Я в Києві.

Я йду сьогодні в гості до пані Д. Вона запросила мене на каву – два з половиною роки тому. Але тоді я не зміг прийти. Мене забрали до війська. Два роки, а якщо точніше – сімсот тридцять чотири дні на моїх плечах лежали майже невагомі й невблаганно тяжкі чорні крильця із літерами СА... За дерев’яними дверцятами вокзальної вбиральні я зідрав їх з парадного френча й кинув на дно унітазного сідала... Яка це насолода – одним жестом позбутися всіх ознак уставної покори, забути маячню самозгубчого присягання й знову вирватися на волю! Дембель в маю – і все по цимбалах: в синіх джинсах, в червоній футболці з написом, в кросах легких мене жоден патруль не дістане...
Біля виходу з підземелля, на коробці з-під марокканських помаранчів, сидів зачуханий бомжик. Я зустрівся з ним поглядом і поклав йому на коліна свою, вже назавжди непотрібну парадку...
 Я в Києві. Сьогодні я йду на каву до пані Д. Завтра мушу повернутися додому. Бажано – зранку, щоб встигнути на роботу.
Від приміського вокзалу білий трамвайчик з намальованим і вже кимось надкушеним яблуком підвозить мене до Сінного ринку. Там я купую букетик 6арвистих айстр. Звідси – на вулицю, де живе пані Д. зовсім близько. Можна і пішки прогулятися... Від далеких і гіркуватих пахощів приємно паморочиться в голові... Два з половиною роки тому вона дала мені те, що завше давала іншим чоловікам, те найбільше й найстрашніше, що інколи відбувається поміж чужими людьми різної статі. Це була моя перша жінка. Мене привів до неї мій приятель. Пояснив, ось хлопця забирають до армії, а відпускати туди без причастя не можна: хто зна, яким він повернеться звідти... Вмовляти господиню довго не довелося... Тієї ночі з її допомогою я й перейшов межу... А вранці спокійно й весело вона слухала мої недорікуваті подяки і вже за дверима простягнула жовтий ключик від свого помешкання. Попередила, що сьогодні повернеться пізно, слоїчок з кавою стоїть на балконі, все інше – в холоднику. «Ну, все, мурчику, цьомай тьотю і – аріведерчі... Не дочекаєшся – лягай спати... Я сама тебе розбуджу...»
Той ключик я знайшов нещодавно і зовсім випадково, серед різного мотлоху, в конверті, поміж двох заїжджених платівок «Чарівних гітар»... Пам’ять, ця запопадлива дружина Лота, відразу ж оживила кілька соляних стовпів, повернула їм округлі й теплі принади. Спершу було хотів написати листа, але ж на яку адресу? Де саме знаходиться будинок, пам’ятаю, а номерні числа і вулиці назву – ні... Що ж, доведеться їхати.
Не тепер, так в четвер, а найкраще – в неділю, коли відісплюсь за суботу й тіло моє забуде втому всіх днів розколошканого метушнею тижня... бридню щоденного спілкування з колегами, гризню з домашніми яжуками...
Навпроти колишньої кінаси мимоволі притишую крок. Афіша з портретом бородатого гебрея сповішає про бенефіс якогось Бенціона Трахтенберга, скрипаля і знаного драгомана трансцендентних видінь. Сліпуча посмішка маестро демонструє глядачам могутні вставні щелепи вочевидь не місцевого походження. Я згадав, як приходив сюди, в кінотеатр повторного фільму, на вечірні сеанси незабутнього Куросави, вишукано недорікуватого Антоніоні, на мілітарно-елітарні стрічки раннього Вайди... й відразу ж, як гасло світло, десь по закінченню титрів, спокійнесенько засинав, а прокидався в останні кульмінаційні півгодини, зі смаком доповнюючи власні сновидіння епізодами напівдозволеної (тоді ще) кінокласики... Тепер безробітні актори влаштовують тут свої безпорадні вистави, розігрують свої власні вертепи – навпроти ранньої зими... А поки – ще осінь, і вечір – ще теплий, треба йти далі...
Біля під’їзду з двома крилатими химородинами я піднімаю голову і крізь їхнє закам’яніле волання бачу світло на третьому поверсі. Брудні й начовгані східці, бите шкло під ногами, могутні дубові поручні... Мій палець торкається червоної кнопки: мелодійне тьохкання чується за дверима. Чомусь ніхто не поспішає відчинити мені... Натиснемо ще раз і ще... Тихо... За рамцями сюжету ледь чутно й тривожно починає звучати контрабас. Невидимий споглядальник похапцем вибирає з кримінальної уяви щось підходяще для найближчого епізоду... Що ж – ключик у жмені, буде панунці моїй невеличкий сюрприз... Двері безгучно і обережно впускають мене до чужої господи. З кухні в просторий передпокій падає світло. Там, на підвіконні, притишений рожевим абажуром, горить нічник. У вітальні теж порожньо. Ніде й нікого, дивно... Може, господиня мала якусь нагальну потребу й десь вискочила ненадовго? Поспішала, напевно, бо навіть світло забула вимкнути. Доведеться зачекати. На підвіконні, поряд з нічником, лежить розкрита (майже наприкінці) книжка. Ага, цікаво, чим бавиться наша пані, з ким вбиває дорогоцінний час... Текст на чужій мові, набраний чомусь без розділових знаків.
Моя шкільна британіка допомагає втямити лиш окремі слова: «...море... вогонь... рожеві блакитні будиночки алеї троянд і Гібралтар я була дівчиною й гірською квіткою і як він цілував мене під Мавританською стіною і я подумала...» Могутні позіхи роздирають мого рота аж до вух: як завше о цій порі мені невтримно хочеться спати. Треба чимось розвіятись. В холоднику, окрім початої пляшки бренді й розрізаної навпіл цитрини – нічого.... Та досить й того, що є. Густа й тепла хвиля алкоголю звільняє від гравітації тіло, відновлює ненадовго хиткий місток... поміж свідомістю й надсвідомим світом... Літери ховаються з очей, розповзаються урізнобіч, повертаються до невидимого звідси мурашника. Стає спокійно й затишно. Я хочу спати з цією жінкою. Просто спати – без всіляких подвійних значень цієї фрази: лежати поруч великого й напівсонного тіла, чути шкірою, як воно дихає, як гріє мене своїм пахучим теплом, як шовковиста пелена огортає з голови до ніг людський недогризок мого власного (колись) «я», повільно втягує його в свою темну глибінь і ховає там від усього світу... В тій чорній порожнечі чути шум крил, тупіт сотень копит, іржання коней, плач дитини, жіночий гістеричний сміх... На мить все, що має статися далі, в межах однієї-двох сторінок машинопису, стає зримим і майже фізично доконаним... Чоловік, що задрімав на кухні, не відразу почує клацання замка вхідних дверей, голос жінки, млосні інтонації вдаваного невдоволення і прохання до когось не поспішати, не робити їй боляче, «я сама все... сама-а»... За хвилю той знеможений стогін перейде в протяжне скімлення на одній ноті: «і-і-і-і-о-о-й-й-й...»
Тоді він прокинеться, почує її голос, але не встигне щезнути непомітно. На тій таки верхній октаві пищання обірветься і до кухні ввійде інший – заросле сивою шерстю черево, захеканий, очамрілий... Брови його поповзуть вгору... Стрімким і звичним викидом правиці хлопець погасить здивування в очах незнайомця, долучить ще з лівої в підборіддя, в хрумкіт розтрощеного в чужому горлі адамового яблука... Йому стане страшно і, водночас, весело: згадається бородатий анекдот про двох психів, які наполегливо й вперто готують втечу з божевільні – через високий паркан... Він зайде до вітальні й побачить її, що спить на канапі, обличчям до голої стіни. Обережно, щоб не розбудити жінку, приляже поруч...
Тепер він не хоче спати – змарновані в державних некрофільнях напівзабуті почування накочуються могутнім валом, нараз відновлюючи знищений простір тієї першої ночі, її ледь чутний тут саундшафт: шурхоти, шерехи, шелести крові... Ось так притулитися й здивуватися, як повторює кожен вигин, кожну впадину чужого тіла його власна знетямлена досвідом виживання плоть, як відлунює в ній далека присутність чогось зруйнованого, не збереженого всіма зусиллями ледачої пам’яті – там... Щось обривається в ньому, падає і летить одночасно в двох протилежних напрямках їхнє соборне тіло, хтось розгойдує на його верховині, важкі наповнені згустками нерозбавленого блаженства дзвони: там-дам, дзелень-бом, дам-там, дзелень-бом... Маленькі й меткі прочани, розбуджені молитовним шалом живчики покидають свої хромосомні і хроносонні сховища, поспішають ще вдосвіта причаститися зовсім іншого часопростору, не роз’єднаного  т у т  і  т а м, і вже не сила стримати перед зачиненою брамою оте зворохоблене кишло... Білий спалах перед очима і світ, перетворений на світло, миттєво повертається до самого себе...
Я прокинувся в темряві. Цокав будильник. Хтось тихо плакав біля мене... Але рука моя зависла в порожнечі. Місиво простирадел зберігало лиш тепле відлуння десь щезлого тіла... Відблиски повного місяця заповнювали кімнату. На столі, поруч дзеркала, шурхотів крильми недомальований янгол...
З кухні почулися голоси, дзенькіт розбитого шкла, чиєсь приглушене гупання... Я рвучко відчинив двері й остовпів з несподіванки... Вздовж стіни на дерев’яній лаві, сиділи люди: п’ятеро поважних добродіїв, зодягнених у чорні однострої й білі сорочки з однаковісінькими краватками, схожими на почорнілі язики вішальників... На грудях у кожного висіли рядками кольорові ромбики, квадрати, трапеції, прямокутнички... кожному було десь під шістдесят, але назвати їх старими можна було лиш умовно, без спроб означення прихованої сутності... Могутні, як у бульдогів, писки мали рожевоніжний колір, а очі блищали молодечою наснагою... Двоє інших – худорляві, тонкогубі, з їжачками сірого волосся на голові, з виразом пихи й легкого переляку на випещених обличчях, тримали в руках одну на двох червону теку й щось уважно в ній обсервували... Мене ці люди ніби й виділи, але не звертали на те видіння щонайменшої уваги. Навпроти них, майже під ногами, були зірвані дошки й крізь дірку в підлозі раз по раз хтось викидав заступом чорну землю. Щось в мені зрушилось і я вже не дивувався, звідки взялися тут на третьому поверсі, ці сиві опевдоли – чому і для чого виймають вони з розритої могили трухляву труну і ставлять її на дубовий стіл... Ще до служби в армії я чув про улюблені розваги державних десятників: ексгумації й ритуальні перепоховання, але бачити  т а к е  доводилося вперше. Один з них, крайній ліворуч, витягнув з теки аркуш паперу, піднявся і задріботів ближче до столу. Він був якийсь настовбурчений і дуже нагадував піратського капітана з «Острова скарбів» – хоч і без пов’язки на оці... Говорив Сільвер дуже голосно і патетично, розмазував рукою й час від часу смикався усім тілом, використовуючи його як певний знак оклику. В тій промові було важко щось второпати, хоча найчастіше в ній лунали знайомі й рідні всім слова: презентація, духовність, наша віра, проституція, зкацапізовані мутанти, орійські лицарі, гебрейька небезпека, виродження і відродження... Закінчивши, він рукавом витер піт з високого чола й дістав з-під лави жовтого кейса. Білим пухкеньким пальчиком вицюкав код на замкові й зі шкіряної утроби випав оберемок дерев’яних, розцяцькованих півниками й зірочками ложок... Присутні враз якось споважніли, їхні обличчя набрали урочисто-сумовитого вигляду: промовець почав роздавати всім (окрім мене) ритуальний інструментарій. Озброєні ложками й зубочистками, вони оточили стола, зняли порохняве віко й прямо звідти, з труни, почали настоячки: щось жадібно їсти... Я обережно підійшов до них – в моєму животі обурливо перемовлялися голодні кишки, вимагали й для себе якоїсь потрави. Чомусь згадалося, як ще малим, в містечку, що назвою своєю засвідчував гоноровий чин місцевих пиворізів, удвох з сестрою ми наїлися солодкого клею на вишнях, як глуха в старості баба Ївга шпетила нас за нерозбірливу всеїдність, напувала густим і пахучим рум’янком. Той клей, що виступав з тріщин вишневих дерев, баба називала якимось дивним, неймовірно влучним словом.... Бабця померли, а назва забулася й скільки потому не силкувався, я не зміг її пригадати. Знайшовся тільки літературний відповідник, чужий і схолоднілий посеред інших словникових в’язнів...
Через плече найближчого з їдців я спробував розгледіти, що ж то за смакоту вони споживають, що це так гарно плямкає в печерних отворах зосереджених духовидців. Побачив – і мало всі нутрощі з мене не вивернуло: в розмальованій ложці ворушилися хробаки; жовтуваті, блискучі, з білими поворозками впоперек товстих тілець. Ще мить – і вся замогильна братія щезає в пащі мого мимовільного сусіди. Він обертається, до мене – делікатно здивований, з приязною усмішкою не масних устах, – зі дна труни черпає повну ложку й обережно, щоб не розхлюпати, підносить мені до рота... Я не витримую – зі всієї сили, обома руками, штовхаю його від себе... чоловік падає, збиває з ніг свого напарника, той – іншого, й один за одним всі вони валяться в яму, в роззявлену пельку голодного потойбіччя. Зіштовхую вслід за ними труну з хробаками й похапцем закладаю дошками отвір.
Мабуть, досить на сьогодні... Крізь шибки вітальні пробивається бліде й тихе світло... Я висмикую зі щелеп українізованої «Москви» надруковану сторінку, перечитую, виправляю помилки... Гірке здивування не покидає мене – я ж хотів написати  з о в с і м  п р о  і н ш е, а вийшла: якась маячня з хробаками. І заки-поки я намагався щось розповісти, живе життя обігнало мене й залишило на узбіччі вчорашнього, нікому не цікавого відчаю. Ну, що ж, пора смакувати гербатку і повертатися в звичний простір мовчання... в ньому обличчям до голої стіни спить неприкрита нічим жінка й крізь її ніжну шкіру просвічується ніким не омовлений текст, ще ніким не написаний «Улісс»...

Ґудзь Ю. Гуміарабік // Кур’єр Кривбасу». – №33, 1995. – С.21-23.



ОСІННЯ ГЕОПОЛІТИКА
Розділ другий: Епоха кастратів

«Нині нашій країні вкрай потрібен вольовий Кондукатор, а не який-небудь всенародний задрочений президент з обличчям лагідного євнуха…»
(із вступу полковника Джеджули на зібранні Українських Військових Старшин, травень 1999 р.)

А.
… По-третє: не варто мати ілюзій щодо тих істин, які, буцім-то, мусимо засвоїти від «цивілізованого» (європейського американізованого) світу… Цей світ нині сам перебуває в глибокій кризі, сам потребує  о с в і т л е н н я …
Нещодавно, піднімаючись по вулиці Юрія Коцюбинського, проз колишню Павлівку, навпроти американської амбасади, я побачив невеликий гурт людей… Вони стояли осторонь довжелезної черги бажаючих потрапити до «кап.раю» – черги  н а  т о й  с в і т  (пам’ятаєте, Свідрігайлов із Достоєвського говорить про своє майбутнє самогубство як про поїздку до Америки?)… До речі, саме посольство розташоване в будинку партійного  р а й к о м у  покійної КаПеУ – типово-конвеєрний проект, зразки якого можна ще надибати не лише в столиці…
Ті окремішні люди стояли мовчки, під двома прапорами: в старших за віком – червоний, у патлатих молодиків, зодягнених у потерті шкірянки, – чорний… А ще – кілька гасел, написаних від руки на саморобних транспарантах:
«Янки! Руки прочь от славянской Сербии!»
«Страна, которой правит президент-избранец – угроза для всего мира!»
Ще одне – класично-радянське гасло закликало дати відсіч американському імперіалізмові… Та найбільше мені сподобався транспарант, який тримала в руках немолода жінка з обличчям, присипаним попелом довголітньої втоми:
«Клинтон – ты герой!
Ты всю Америку, как Монику, употребил!
Но с нами этот номер не пройдет!»
Можна сперечатися про мірило збочення американського президента, про міру його провини перед sexтрадиціями американського народу… та шляхи спокути своїх особистих гріхів… Одне лише не викликає сумніву: країна, в якій перша-ліпша дівиця з невтомованим апетитом на скоромне може заздалегідь спланувати й успішно здійснити перевертання з ніг на голову всіх т.з. «демократичних інституцій», «країна, президент якої без будь-яких на те міжнародних санкцій і особистих вагань скеровує ракетні удари по Саудівській Аравії й Афганістану» – не може слугувати взірцем для інших… Тим більше, коли це подається як відповідь ісламським терористам, а насправді – щоб продовжити свою таємну втіху мілітарним вже способом, щоб хоч якось вберегти свій авторитет рішучого захисника демократії у всьому світі…
Упаси, Боже, нас від подібних захисників… Од всього гіншого ми самі порятуємось…
Се, так би мовити, політичний бік проблеми. Кілька слів про її культурницький аспект.
Ось що говорить Саша Соколов, талановитий російський письменник, автор відомих (і без перебільшення можна сказати – культових у свій час) романів – «Школа для дурнів», «Між вовком і псом», «Палісандрія»… Народився він у Канаді, в сім’ї радянського дипломата-шпигуна, виріс у еСеРеСеРі, згодом емігрував до Штатів… Отож, у одному зі своїх інтерв’ю він так оцінює культуру країни, в якій знайшов собі притулок:
«До Штатів з’їхались люди зі всього світу, на одній території зійшлись десятки еміграцій… Але окремі шматки різних культур, цивілізацій, занесених до Америки, не створили нового феномену. Вони тут взаємно знівелювалися. Зосталося лише одне: нічим і ніким не втамований потяг заробити якомога більше грошей.
Вони мають високий побутовий рівень життя. Американці дуже людяні, виховані на принципово доброму ставленні до інших людей. Вони прекрасно тебе зустрічають, з певною щедрістю – щоденних економічних проблем для них не існує. Але вражає їхня світоглядна обмеженість… В Америці відбулась колосальна культурна революція… на користь відсутності культури… Ніхто не знає, хто такий Хемінгвей, Фолкнер… їхня школа випускає малоосвічених людей. По суті, вона не дає ніякої освіти. В багатьох школах на уроках дозволено слухати радіо, не існує домашніх завдань, напам’ять нічого не вчать – ні віршів, ні прози… Телевізор тут основний навчитель…
Більшість американців нікуди не їздять. Це нам здається, що вони багаті й подорожують по всьому світові. Нічого подібного. Вони не хочуть ніяких подорожей. Я пам’ятаю, моя сусідка, багата жінка, одного разу сказала мені: «Містере Соколов, ми чули, що ви із Росії приїхали. Мабуть, це дуже цікаво… Але вибачте нас, будь ласка – ми навіть не знаємо, про що вас запитати…»
… В країні величезна кількість музеїв, театрів, концертних залів, усіляких інших культурних цінностей, але люди не користуються ними… Суспільство виховане в тому, що за гроші можна купити все… Й дійсно: тут усе продається й купується: культура, талант, духовність.
… Ті, хто приїхали сюди з Росії, зі своїми бібліотеками, через рік-другий починають розуміти, що тут зовсім інша школа цінностей і вони перестають читати по-російськи, розлучаються зі своїми книгами, роздаровують їх, продають. Вони американізуються... В Америці немає інтелігенції… Такого явища, як наша інтелігенція, немає ніде в світі… Перебравшись сюди, до Штатів, вони деградують катастрофічно…
І взагалі: американізація – це смерть всієї культури… Я бачу, як ця чума наступає на Європу… Я відчуваю це в Греції – цілковите буржуазне знетямлення суспільства, люди думають тільки про гроші…
… Я жив у Канаді, в Штатах, тепер живу в Греції. У мене ніде нічого нема…
Та, слава Богу, існує країна моєї мови…»*

* Саша Соколов, фрагменти з інтерв’ю «Я повернувся, щоб віднайти втрачене», з книги Ф.Медведєва «Після Росії», Москва, вид-во «Республіка», 1992. – 463 с. (Медведев Ф.Н. После России. М.: Республика, 1992. – 463 с.)

Архів автора // Рукопис, 1999.



КОЛЕСО СМЕРТІ
[Колесо життя]

А на ранок приїхали бауери – хазяї німецькі. Мали вибирати собі батраків. І розібрали собі дівчат – здоровіших, кращих. А я мала, мізерна... Йому в око не впала. Так і втрапила на казенний завод, у місто Десау. Там на конвеєрі ми збирали всілякі деталі до самольотів німецьких. Якось я там прикручувала, далі передавала. Жили ми в дерев’яних бараках. В одній половині табору – жінки, в іншій – чоловіки. Між тими половинами сітка з колючого дроту напнута, не перелізеш. Робили з ранку й до вечора, під кінець ледь на ногах стоїш. Годували нас баландою з нечищених буряків і моркви, така недобра, що страх. А куди дінешся, мусиш їсти, щоб геть не впасти. На території заводу була й столова, а в ній добре годували. Але тільки тих робочих, що мали талони. Видавали їх бельгійцям, французам… нам не давали ніяких талонів. Мали наших людей за третій сорт. У бельгійців, правда, ті папірці можна було виміняти на що-небудь, й так наїстися по-людськи. Та це рідко кому вдавалося.
Якось через рік, наприкінці холодного літа, сниться мені в тому бараці сон. Бачу: стоїть посеред нашого села, в Немильні, колесо величезне. Вітер такий страшний – гне, ламає дерева. Ті вихори те колесо розкручують... Ще трохи почне буря хати валить, верхи з них зривати. Мов чиясь невидима рука бере кожну хату... Як те пташеня, що з гнізда випало, часом у жменю беруть – обережно так, щоб не роздушити. А підносить ті хати до височенного колеса. Й одну за одною, одну за одною, ніби їх чимось приліплює до нього. А колесо крутиться, все тріщить, скрипить навколо, й яка хата вершка сягне, так одразу ж і щезне за хмарами, додолу вже не спускається... І отак хата за хатою, вулиця за вулицею, вся Немильня на небо пішла. Зосталося одне те колесо розкручене й мале дівча проти нього...
Тільки пізніше, вже восени, комусь з немиленців прийшло письмо з дому, й ми взнали, що цього літа (саме тоді, коли мені це сниво було) німці за їхнього партизанами вбитого пана спалили наше село дощенту... Як ми плакали, коли те почули! Це куди тепер, до кого вертатися? Бо вже тієї зими почалися нальоти американців – їхні самольоти бомбили й Десау.
Одного разу, посеред ночі, накрили вогнем і завод, і бараки, в яких ми жили. Кругом все горить, гуде, рушиться преч. Люди повискакували, кричать, не знають, куди бігти, де сховатися...
Бачу: під стіною два хлопці ворушаться, Василі два... Одного з них балкою до землі придушило, інший силкується витягти його, врятувати, а в самого куфайка на плечах вже тліє, волосся на голові тріщить. Кинулася я до них, удвох з-під тієї деревини ледь витягли ми бідаку. Й за якусь минуту страшну на те місце, де він лежав, рухнула вся стіна...
Вже літ п’ять по війні, серед вулиці в Звягелі, до мене чоловік підійшов сивий... Щось говорить, руки мені цілує, плаче... Я второпати нічого не можу, що він хоче від мене. Аж тоді, коли мужчина назвав себе, я впізнала його – це ж один з тих двох Василів, він мені дякує, що колись в Германії ми од смерті його одволодали...
Як розбомбили завод в Десау, то нас перевели в місто Ахен, знову ж таки на німецький завод, що літаки виробляв. Там ще тяжче було, ще гірше нас годували: якось в мисці з баландою мені втрапила миша дохла... Мене всю так і вивернуло. Днів зо три не могла їсти того варева... Що там казати, всяко було – і трудно, і гірко, і за домом тужно, думки всілякі печуть. Та мало-помалу вижили, видержали, гуртом дочекалися сорок п’ятого року. От вже і Красна Армія по нас прийшла. Й знаєш, то було щось страшне... Може, й не треба цього говорити нікому, але хіба таке в собі на всю житку замуруєш? Ми їх ждали як празника світлого, як рідного батька. Й діждалися на свою голову. Що ця солдатня робила з нашими дівчатами. Те навіть у жахливому сні не присниться! Німці, хай які не були, як не зневажали нас, але ніхто з них ніколи до нас як до жінок не приставав, не брав свого силою. А тут – свої, а знущаються гірше чужих... Вилицювата кацапня очі горілкою позаливала й з матюгами, й з автоматами в руках ганяються за дівчатами... Добре, що мене було кому захистить, – я тоді вже зі своїм Степаном познайомилася; добре, коли хоча б за котрусь з тих нещасних наші вкраїнці-воєнні вступилися, не побоялися заюшених... А ті ніяк не вгамуються, лаються, кричать: «Отойди, хахляндия! Застрелю! Немецких подстилок защищаешь?». Аж потім, коли прибіг хтось з офіцерів і прямо на місці, з пістолета, не вклав двох драбів трупами біля бараку, притихло все, до тями потроху вернулося... Ще й таке довелося побачити, таке пережити...
А потім вже і через всю Германію, Чехію, Польщу – вертатися додому. Їхали вдень і вночі, на розбомблених станціях вискакували води набрати, понюхати, як зелена трава пахне... Й молилися Богу, щоб скоріше до своєї Немильні добратися...
От і Хелм вже минули, а у Львові на гінший поїзд нас пересадили. Ми й радіємо. Що можна вже з людьми своєю мовою поговорити, щось розпитати.
На вокзалі в Житомирі виходимо з вагону, й ще не встигли навіть огледітися, як біжать прямо до нас якісь люди страшні. Хто на милицях скаче, хто геть без ніг – на дощечці з коліщатками їде, якісь однорукі, щетиною чорною позаростали, махають дрючками, щось кричать... Й це все лихо накидається гуртом, починають ті каліки, нас бити, виривати у наших дівчат чамайданчики з рук, їхні клунки, торбинки. Боже, що ж це робиться! Якийсь одноногий вчепився в мою торбинку. Тягне до себе... То я від страху й злості так його штурхонула, що тільки милиці й кості по шпалах заторохкотіли. Й міліція це все бачить, і ніхто не боронить нас від тих здирців. Видно, вони наперед знали, що наші жінки будуть з Германії вертатися, саме з цього поїзда сходити. Й міліціянтам якусь взятку дали, щоб ті не втручалися в їхній грабунок. Отак й вийшло, що не всім дівчатам вдалося свої нещасні гостинці привезти додому. Позабирала їх вокзальна босота...
Як через пару днів (я ще й не встигла з матір’ю наговоритися) визиває нас всіх Бридун у сільраду. Й таке нам каже: «Ви робили на німецьких фашистів, де і як – це не моє діло. Але я не хочу бути в отвєтствєнності за вас. Забирайте свої манатки й щоб через день й вашого духу в селі не було!».
Плачемо, перед ним просимося – куди ж нам йти? А він: «Там, де були. Туди й вертайтеся, знати нічого не хочу...». Що ти тут поробиш? Зібралися ми гуртом. Якісь клунки з собою взяли й пішки подибали на Новоград. Прийшли до районної міліції, стоїмо під стіною, що далі робити – не відаємо. В голові тільки одне крутиться – за що нам знову така біда? Скільки ще терпіти це лихо? З участка хтось вийшов, питає, кого ждемо. Розказали ми все, як є. Тоді нас привели до начальника міліції. «Так і так, – йому кажемо. – Виганяє нас голова сільради зі свого села. А куди ж нам діватися в цьому світі? Ми й так вдома більше двох років не були. А що на німця робили – то хіба ж це зі своєї волі?!»
Розпитав тоді начальник, як звати кожну із нас, з якого саме села ми прийшли. Бачимо – почервонів увесь, ніби щось розлютило його. «Підіждіть мене тут», – і вискочив з кабінету. Через якийсь час заходить і каже нам: «Вертайтеся в свою Немильню й не бійтеся нікого. З вашим головою я сам поговорив, більше він вас не чіпатиме». Ми йому дякуємо, а сльози по щоках самі по собі течуть... через всей коридор до самого виходу він провів нас і ще такі його слова мені впам’яталися: «Простіть, – каже, – жіночки, за все нам, і за те, що віддали вас під німця, і за те, що так мало чоловіків живими до вас із цієї війни прийшло...»
Восени того року я розписалася зі Степаном Благодиром, а на початку наступного літа в нас дитинка вродилася – дівчинка. Згодом ще два хлопці знайшлося... Й часом мені те все сниться, і дивно стає: невже це все зі мною було? І війна, і Германія, і те височенне колесо посеред села, що наші хати на небо виносить...»
Цю розповідь у жовтні минулого року я записав від Ксенії Благодир, моєї односельчанки. Наприкінці цієї зими її поховали на сільському цвинтарі в Немильні. Якраз на вихідні я приїхав додому й ще встиг разом із іншими немиленцями провести тітку Сеню в її останню дорогу. Хай буде їй земля пухом, хай дарується Царство Небесне, бо тут, на землі, вона натерпілася вдосталь.

Маринич Василь. Колесо смерті [Колесо життя] // Моя история, 29 апреля 1998.



Ю р к о  Ґ у д з ь

П е р е к л а д и


Ролан Барт
Переклад Юрія Ґудзя

ВІД ТВОРУ ДО ТЕКСТУ

Відомо, що останніми роками в наших уявленнях про мову, а відтак і про літературний твір, який вже як феномен дійсности своїм існуванням завдячує мові, відбулися (або відбуваються) певні зміни. Ці зміни, вочевидь, взаємопов’язуються з найновішими досягненнями таких дисциплін, як лінґвістика, антропологія, психоаналіз (слово «взаємопов’язуються» набуває тут підкреслено нейтрального значення: йдеться про абияку залежність, навіть залежність гнучку та діялектичну. Новий погляд на твір як поняття виник не так внаслідок внутрішнього оновлення кожної з дисциплін, як завдяки їхній зустрічі на рівні об’єкта, традиційно не залежною від вивчення жодної з них. Гідність попередніх дисциплін розвалюється, інколи навіть ґвалтовно, з гучними стресами, зумовленими новою кон’юнктурою, – і поступається новому об’єктові і новій мові, що не вміщуються в межах наук, які передбачалося поєднати між собою тихо й мирно. Подібно до того, як вчення Айнштайна вимагає введення в об’єкт дослідження релятивної системи відліку так і в літературі спільний вплив на неї фройдизму та структуралізму змушує ввести категорію відносности у взаємовідносини того-хто-пише (скриптора), читача і споглядача (критика). На противагу творові (традиційному поняттю, що віддавна і досі сприймається, так би мовити, по-ньютонівськи) виникає потреба в новому об’єкті, що виник внаслідок зрушення або перетворення попередніх категорій. Таким об’єктом є Текст. Розумію, що це слово увійшло сьогодні в моду, (сам я схильний вживати його досить часто) й викликає в багатьох недовіру, отож бо й мені хочеться сформулювати собі для пам’яти головніші пропозиції, на перетині яких, на мою думку, розташовується Текст.
1. Текст не варто розглядати як кількісну категорію. Марна будь-яка спроба реального розмежування твору і тексту. Недоцільно було б стверджувати: «твір – це класика, текст – авангард», річ не в тому, щоб нашвидкоруч укласти реєстр «сучасних лавреатів» і розмістити одні літературні твори в інші, а інші в оці; насправді «дещо від Тексту» може бути і в старожитному творі, тоді як більшість творінь сучасної літератури не є текстами. Відмінність тут ось у чому: твір є матеріяльним фраґментом, що займає певну частину книжкового простору (наприклад, у книгозбірні), а Текст – поле методологічних змагань. Твір може вміститися на долоні, текст знаходить притулок у мові, існує тільки в дискурсі (краще було б сказати, що він є текстом настільки, наскільки він це усвідомлює. Текст – це не вияв розпаду твору, а навпаки, твір – то шлейф уявлюваного, що тягнеться за Текстом. Інакше кажучи, Текст відчувається тільки у процесі праці, виробництва. Звідси випливає що Текст не може непорушно вклякнути (скажімо, на книжковій полиці), згідно з власним єством він мусить рухатись крізь щось – наприклад, крізь твір, крізь шеренги творів.
2. Відтак і Текст не обмежується у поняттєвій площині «благонадійної» літератури, не підлягає включенню до жанрової ієрархії, навіть до пересічної класифікації. Визначальною для нього є здатність ламати узвичаєні канони. До якого жанру віднести Жоржа Батая? Хто цей письменник: романіст, поет, філософ, містик? Дати відповідь настільки важко, що, вважають за краще навіть не згадувати Батая у підручниках літератури: річ у тому, що Батай усе життя писав тексти, точніше, один і той же текст. Текст робить проблематичною будь-яку класифікацію (і в цьому полягає одна з його «соціяльних» функцій), оскільки він щоразу передбачає, за висловом Соллерса, пізнання меж. Ще Тібоде, хоч в обмеженішому значенні, говорив про граничні, краймежові твори, як наприклад, «Життя Рансе» Шатобріяна, який ми сьогодні уявляємо справді як «текст», бо текст – це і є те, що перебуває на межі мовної унормованости (зрозумілости, певного комфорту при читанні тощо). Це сказано не заради хвацького «героїчного» жесту. Текст на магається стати потойбічним щодо докси (чим ще визначити це дуже поширене суспільне поняття, що за потужною підтримкою засобів масової інформації закладає підвалини наших демократій), варто зазначити, що Текст у буквальному значенні завжди парадоксальний.
3. Текст пізнається, осягається через своє відношення до знака. Замкнутий твір зводиться до певного означуваного. Цьому означувальному можна надати двох видів значущости: або ми вважаємо його явним, і тоді твір є об’єктом науки про буквальні значення філології), або ж ми вважаємо це означуване потаємним, глибинним, яке потрібно шукати, і тоді твір належить до сфери герменевтики чи до певної інтерпретації (марксистської, психоаналітичної, тематичної тощо). Виходить, що твір у цілому функціонує як знак, і закономірно, що він є однією з основних категорій цивілізації Знака і навпаки, у Тексті означуване екстраполюється в безмежність майбутнього. Текст ухиляється, він працює у сфері означника. Означник потрібно уявляти собі не як видиму частину сенсу, не як його матеріяльну попередність, а навпаки, як його вторинний продукт, і в незакінченості означника передбачається не невимовність (означуване, що не піддається найменуванню), а гра, народження означника у площині Тексту, (точніше, й сам Текст є його площиною) відбувається вічно, як у вічному календарі, але не органічно, через дозрівання, і не герменевтично, через заглиблення у сенс, а засобом множинного зсуву, взаємонашарування, варіяції елементів. Логіка, яка вреґульовує текст, ґрунтується не на розумінні (тлумаченні того, «що означає твір»), а на метонімії, у випрацюванні асоціяцій взаємосполучень, перенесень, у ньому знаходить вихід знакова енергія, без таких звільнень людина б загинула. Твір, у ліпшому випадку, малосимволічний, його символіка швидко зводиться на ніщо, тобто завмирає у нерухомості, тоді як Текст всуціль символічний: твір зрозумілий, усвідомлений, сприйнятий у всій повноті своєї символічної природи – це і є, власне, текст. Відтак текст повертається до лона мови: як і в мові, у ньому є структура, але немає об’єднувального центру, немає закритости. Суто епістемологічний статус, визнаний сьогодні за мовою, зумовлений саме тим, що ми відкрили в ній парадоксальність структури – це система без методу і без центру.
4. Текстові притаманна багатозначність. Це означає, що він має не просто кілька значень, але те, що у ньому здійснюється властива йому множинність сенсу – множинність така, що не підлягає усуненню, а не та, що є тільки припущенням. У Тексті немає мирного співіснування сенсів, значень – Текст перетинає їх, рухається крізь них, відтак він не підкоряється навіть плюралістичному тлумаченню, у ньому відбувається вибух, розщеплення усіх сенсів. Насправді множинність Тексту зумовлюється не двозначністю складників його змісту, а так би мовити, просторовою багатолінійністю означників, із яких він зітканий (етимологічно «текст» означає «тканина»). Читача тексту можна уподібнити до мандрівника, який звільнився від будь-якої напруги, яку витворила уява, і внутрішньо нічим необтяжений, під час прогулянки його сприйняття множинне, багатозначне, враження різноманітні за походженням – відблиски, кольорові плями, рослини, спека, свіже повітря, крик птахів, голоси дітей із того боку яру, перехожі, їхні жести, одяг місцевих жителів – здаля або зовсім поряд, усі ці випадкові деталі наполовину впізнавані, вони відсилають до знайомих кодів, хоча їхнє поєднання унікальне і робить прогулянку оригінальною, наповнює деталями, які не можуть повторитися, нові – будуть іншими. Так відбувається і з Текстом – він може бути собою тільки у власній неідентичності (до речі, це не свідчить про його якусь індивідуальність). Прочитання Тексту – дія одноразова (тож ілюзорною є будь-яка індуктивно-дедуктивна наука про тексти – текст немає граматики), і водночас його прочитання всуціль зіткане з цитат, посилань, відгомону усе це – засоби висловлювання культури (а яка мова не є такою?), застарілі і нові мови проходять крізь текст, створюючи могутню стереофонію. Текст протилежний творові – за своєю множинністю, демонічністю самої текстури, що може спричинитись до глибоких змін у прочитанні, до того ж у тих самих галузях, де монологічність є найважливішою заповіддю деяких «текстів» Святого Письма, традиційно віддані на поталу теологічному монізмові (історичному чи аналогічному), можуть бути прочитані з урахуванням дифракції зміщення усіх значень і сенсів.
5. Твір входить до процесу філіяції. Беремо за аксіому зумовленість твору дійсністю (расою, пізніше історією), чергування творів один за одним, те, що кожний із них має свого автора. Автора вважають батьком і господарем свого твору, отож літературознавство вчить нас поважати автограф і відкрито засвідчені наміри автора, а суспільство юридично визнає зв’язок автора зі своїм твором, це і є «авторське право» – молода інтуїція, узаконена тільки в епоху Революції. Стосовно ж Тексту, то у ньому відсутній запис про батька. Метафори тексту і твору тут розходяться ще більше. Твір відсилає до образу такого організму, який природно розростається, розвивається (заслуговує на увагу подвійне використання слова «розвиток» у біології та реториці). Метафора Тексту – сітка, невід, якщо Текст і розростається, то тільки завдяки комбінуванню і системній організації елементів, до речі, цей образ близький до поглядів сучасної біології на живі організми. У Тексті не вимагається поважати якусь монолітну цілісність, його можна розчленувати, саме так і чинили в середні віки з двома авторитетними текстами – зі Святим Письмом і з Арістотелем, його можна читати, не беручи до уваги волю його батька. Привид автора може, звісно, з’являтися у Тексті, в своєму тексті, але вже тільки як гість, автор роману фіксується не тільки як один із персонажів, фігурою, що виткана на килимі посеред інших, він більше не отримує тут ніяких батьківських прав чи переваг, а тільки свою роль у грі, він, так би мовити, «автор на папері». Його життя з джерел тих історій, що розповідають про нього, перетворюється у самостійну історію, яка починає змагатися з ним же написаним, відбувається нашарування творчости скриптора на його життя, а не навпаки, як раніше. Життя Пруста чи Жене мало читатися завдяки їхнім творам: слово «біографія» знаходить тут свій буквальний, етимологічний сенс, і водночас фальшивою стає проблема щирости письменника, ота «хресна мука» усієї літературної моралі – бо ж «я», що пише текст, це «я» існує тільки на папері.
6. ...Текст вимагає, щоб ми зліквідували, або хоча б скоротили дистанцію між письмом і текстом, не намагались екстраполювати усе сильнішу персону читача на твір, а об’єднували читача й письмо в єдину знакову діяльність. Відстань, що розмежовує їх, виникла історично. У часи різкого соціяльного розшарування (ще до утворення демократичних культур) вміння читати і писати було класовим привілеєм. Реторика, головний літературний ключ тієї епохи, вчила писати (хоч, як звичайно, тоді писали не тексти, а рефлексії). Показово, що з приходом демократії це завдання змінилось на зворотнє – сьогодні школа (середня школа) ставить собі на карб те, що вже вчить не писати, а правильно читати. Але одна річ читання у розумінні споживання, а зовсім інша – гра із самим текстом. Слово «гра» тут слід розуміти в усій його багатозначності. Гра – це сам текст (так говорять про вільний хід дверей, механізму), і читач також грає, причому подвійно: він грає у Текст (як у гру), потім він ще й грається Текстом. Не варто забувати, що «грати» – також термін музичний, а історія музики як різновид практики, а не як «мистецтва», досить таки близько відповідає історії тексту, і були часи, коли «грати» і «слухати» поєднували в одній нерозчленованій діяльності: від надміру музик-аматорів (хоча б у певному становому середовищі), потім одна за одною вирізнилися дві особливі ролі: спочатку виконавець, а потім любитель музики (пасивний), який слухає музику, але не вміє грати сам (і, справді, на зміну фортепіяно прийшли грамплатівки).
Відомо, у сучасній постсеріяльній музиці роль «виконавця» зруйнована, його примушують бути ніби співавтором партитури, доповнюючи її від себе, а не просто «відтворювати». Текст якраз подібний до такої партитури нового типу. То суттєва новація, бо хто ж стане виконувати твір? Таким питанням задався Маллярме, прагнучи, щоб книжку створювала авдиторія. У наш час твір виконує тільки критик, як кат виконує вирок. У тому, що більшість відчуває «нудьгу» від сучасного «мало-читабельного» тексту, від аванґардових фільмів або полотен, вина, вочевидь, звички зводити читання до споживання, гратися ним, розбирати за частинами, запускати його в дію.
7. Зважаючи на сказане, можна запропонувати ще один, останній підхід до Тексту – через задоволення. Не знаю, чи була досі в естетиці хоча б одна гедоністична теорія, навіть у філософії гедоністичні тексти трапляються рідко. Напевно, твори (деякі твори) можуть давати щось схоже на задоволення: я можу захоплено читати і перечитувати Пруста, Флобера, Бальзака, і навіть – чому б ні? – Олександра Дюма. Однак таке задоволення, при всій його інтенсивності, все ж залишається загалом споживацьким задоволенням. Бо хоч я і можу читати цих авторів, я водночас знаю, що не можу їх переписати (бо нині вже неможливо писати «саме так»), одне усвідомлення цього досить таки сумного факту відштовхує мене від створення подібних творів, хоча така відчуженість – запорука моєї сучасности (бути сучасною людиною – чи не означає це досконало знати про те, що вже нічого не можна розпочати спочатку?)
Щодо тексту, то він безпосередньо пов’язаний із задоволенням, він є задоволенням без почування відчужености. Текст здійснює певну соціяльну утопію у сфері означника, переганяючи історію (якщо тільки історія не обере варварство), він робить прозорими хай не соціяльні, то хоча б мовні співвідносини, у його просторі жодна мова не має переваг над іншою, всі вони мають вільну циркуляцію (враховуючи «колове» значення цього слова).
Ці зауваження не обов’язково повинні стати моментами теорії Тексту. Це зумовлено тим, що теорія Тексту не вичерпується метамовним викладом, складовою частиною подібної теорії є руйнування метамови як такої, чи хоча б недовіра де неї (оскільки час від часу нею, можливо, доведеться користуватися). Слово про Текст повинно бути тільки текстом, його пошуком, текстовою працею, тому що Текст – це такий соціяльний простір, в якому не сховається жодна мова і жодний суб’єкт, який промовляє, не буде суддею, господарем, політиком, сповідником, дешифрувальником, і теорія Тексту невпинно зливається з практикою письма.

Барт Ролянд. Від твору до тексту (Переклав Ю.Ґудзь) // http://www.ji.lviv.ua/n4texts/bart.htm
Барт Роланд. Від твору до тексту (Переклад Ю.Ґудзя) / Антологія світової літературної-критичної думки ХХ ст.. / За ред.. Марії Зубрицької. 2-е вид., доповнене. – Львів: Літопис, 2001. – 832 с. – С.491-496.


Ю р к о  Ґ у д з ь

Статті


БРАТИ

На пожовклому папері – квіти, птахи, метелики. Виписані тонким пензлем, з надзвичайною точністю, з дивовижними поєднаннями кольорів, подібні до давніх китайських малюнків. Може здатися, що художник, який їх написав, жив тихо й мирно, в гармонії з навколишнім світом, у злагоді з самим собою. Принаймні, так відчулося мені, коли я вперше їх побачив. Хоч я вже й знав, що насправді все було не так.
Автор малюнків – Петро Іванович Борисов. 1826 року він і його старший брат Андрій за вироком Слідчої комісії у справі декабристів були засуджені до смертної кари через відсічення голови. На той час колишньому підпоручикові 8-ої артилерійської бригади Петрові Борисову виповнилося всього двадцять п’ять літ. На два роки був старший Андрій, відставний підпоручик тієї ж артилерійської бригади.
Братів звинувачували в «умышлении» на царевбиство, в організації таємного товариства, у підбурюванні нижніх чинів до повстання. Пізніше смертний вирок їм замінили довічною сибірською каторгою.
...Ранньої весни 1804 року сім’я відставного майора восьмого класу Івана Андрійовича Борисова назавжди покинула Санкт-Петербург. Столичне життя викладачеві військово-морського училища Борисову, батькові чотирьох дітей, було не по силі. Він подав у відставку і перебрався в Курську губернію.
Переїзд не допоміг сімейству Борисових вирватись з бідності. Маєтку вони не мали, хоч і дворянами звалися. Мізерного щорічного пенсіону за колишню службу на прожиття не вистачало. Доводилося підробляти «архітектурою», креслити плани будиночків.
Іван Андрійович – вихідець із Слобідської України, нащадок козаків-чорноморців. Це був незвичайний чоловік. Щоб дати своїм дітям освіту, сам пройшов повний курс шкільних наук і передав синам ґрунтовні знання з географії, історії, математики, російської мови, астрономії.
«Мой отец, – писав згодом Петро Борисов, – не стремился влить в меня чрезмерную набожность, он часто говорил мне, что богу приятнее видеть не жертвоприношення, а человека честного, творящего добро, что бог смотрит не на полные, а на честные руки, а еще более на искреннее сердце».
Історія Стародавньої Греції і Риму, яку штудіювали хлопчики, розкривала перед ними складні і трагічні сторінки життєописів Перікла, Демосфена, Фемістокла, братів Гракхів, саме там вони знаходили і осмислювали перші поняття про демократію, республіку, народне управління.
Палкі суперечки щодо політичного устрою древніх греків і римлян загострювали болючий процес пошуку ідеалів юності. У формуванні їхньої свідомості відігравали свою роль події Великої Французької революції. Її девіз – Liberte, Egalite, Fraternite, – визначив їхнє майбутнє.
У червні 1816 року Борисови поступають юнкерами в 52-у роту 26-ї артилерійської бригади. Шістнадцятилітнім одягнув військовий мундир Петро, Андрію виповнилося вісімнадцять.
Очевидно, на той час вони вже зробили для себе відкриття, що його мусила зробити кожна порядна людина. А зробивши, сказати словами Олександра Радіщева: «Я взглянул себя окрест – душа моя уязъвлена страданием людей стала». Петро Борисов признається на слідстві: «Несправедливости, насильство и угнетение помещиков над крестьянами порождали во мне возмущение и укрепляли в моем уме либеральные мысли...» На початку 1816 року брати Борисови організовують перше таємне товариство під назвою: «Перша згода». Товариство було укладене за правилами Піфагорової секти, яка ставила перед собою мету вдосконалення і самопізнання. Товариство це швидко перестало задовольняти своїх засновників – надто далеке було воно від життя. Петро Борисов іде далі – за тими ж давньогрецькими філософськими зразками; «...наконец я убедил Волкова и своего брата присоединить к грядущим целям – основание известной Республики философа Платона и взять имя «Друзей Природы».
До його намірів приєднується Андрій: «Видя разные несправедливости и угнетения в империи и имея воспаленное воображение насчет любви к отечеству, я вознамерился составить тайное общество с той целью, чтобы требовать по усилению оного от государя положительных законов, коим бы он сам был подвластен». Юначі мрії набирають вигляду вимоги конституції, вимоги загальної рівності перед законом, починаючи від найпершого чиновника в державі – государя-імператора. Поступово число учасників товариства зростає.
Після отримання офіцерського чину Петро Борисов віддається вивченню «Натуральної історії», «Філософії і Моралі». Крім того, самотужки за один рік вивчає польську і французьку мови, багато читає. Сам він так пише про це: «Я любил читать, всякую новую мысль хотел прежде, нежели сделаю ее своєю, разобрать и доказать самому себе истину оной... Общее благо есть верховный закон – вот максима, которая была основанием и моей религии, и моей нравственности».
Поступово брати Борисови стали центром вільнодумства у своїй артилерійській бригаді. Петро писав вірші і прозу, перекладав з французької Вольтера і Гельвеція, і часто давав товаришам читати свої аркушики «относительно разных материй, которые всегда были вольнодумными».
Наприкінці 1823 року 8-ма артилерійська бригада стояла в Новоград-Волинському, невеликому містечку Волинської губернії. Саме в цей час містечко жваво обговорювало незвичайну подію: з Варшави жандарми привезли закутого в кайдани молодого шляхтича Юліана Казимировича Люблінського і віддали під поліцейський нагляд. Він поселився в домі своєї матері Констанції Люблінської, колишньої варшав’янки, що проживала в своєму невеличкому будиночку. Борисови дізналися про Люблінського і першими захотіли познайомитись з ним. Юліанові на той час виповнилося 23 роки. Знайомство швидко переросло в щиру дружбу.
Згодом Борисови розповіли Юліану про таємне Товариство друзів природи, про його мету і ознайомили з статутом. Тоді Юліан відкрив братам свою давню ідею, випробувану попередньою діяльністю в польському таємному товаристві: «Лучше будет искоренить ненависть, каковою пылаем друг к другу, – ...через соединение отраслей Славянских посредством «Катехизиса», или правил... ибо мы все есть Славяне и из одного племени происходим». Ця думка захопила братів. Із свідчень Петра Борисова: «Соединить вместе все славянские поколения и сделать оные свободными показалось мне предприятием блистательным, ибо я думал через то доставить счастие не только моим соотечественникам, но даже другим народам».
У грудні 1823 року таємне Товариство Об’єднаних Слов’ян схвалило свій катехізис. Політична мета Товариства – утворення федеративного союзу слов’янських республік. Їх мало бути вісім: передбачалось об’єднати усіх русичів (сюди входили українці, білоруси і росіяни), поляків, угорців (їх помилково віднесли до слов’ян), богемців, кроатів, далматинців, сербів і мораван. Основною метою Товариства було визволення усіх слов’янських народностей від самодержавства; знищення існуючої між деякими з них національної ненависті і об’єднання всіх земель, де вони проживають, у федеративний союз. Було запропоновано точно визначити кордони кожної держави, ввести у всіх народів демократичне виборне управління, заснувати конгрес для керування справами Союзу, для зміни на випадок потреби існуючих законів, надаючи поряд з цим кожній державі право незалежного внутрішнього законодавства. Центром федерації мало стати збудоване місто, куди б посилалися депутати від слов’янських народів і де б перебувало Головне Управління федеративного союзу.
Кожен член Товариства, за словами одного з них – І. Горбачевського, – зобов’язувався «истреблять предрассудки, порочные наклонности, изглаживать различие сословий и искоренять нетерпимость верований, собственным примером побуждать к воздержанию и трудолюбию, стремиться к умственному и нравственному усовершенствованию и поощрять к сему делу других, всеми способами помогать бедным, но не быть расточительным... Убеждение в сих правилах заставляло «славян» выводить следующие заключения: никакой переворот не может быть успешным без согласия и содействия целой нации...»
Тоді ж, наприкінці 1823 року, в селі Кануни, де квартирували Борисови, братами було складено текст клятви Товариства об’єднаних слов’ян. Кожне її слово пройняте вогнем очікуваної свободи: «Вступая в число соединенных славян для избавления себя от тиранства и для возвращения свободы, столь драгоценной роду человеческому, я торжественно присягаю на сем оружии на взаимную любовь, что для меня есть Божеством и от чего я ожидаю исполнения всех моих желаний.
– Клянусь быть всегда добродетельным, вечно быть верным нашей цели и соблюдать глубочайшее молчание.
– Сам ад, со всеми своими ужасами, не вынудит меня указать тиранам моих друзей и их намерения.
– Клянусь до последней капли крови, до последнего вздоха вспоможествованию вам, друзья мои, от этой святой для меня минуты.
– Особенная деятельность будет первою моею добродетелью, а взаимная любовь и пособие святым моим долгом...
– Пройду тысячи смертей, тысячи препятствий, – пройду и посвящу последний вздох свободе и братскому союзу благородных славян...»
Спершу з метою конспірації нових членів до таємного товариства: приймали так, щоб той, хто вступає, знав тільки того, хто приймав його. Але пізніше подібної практики перестали дотримуватися – майже усі учасники товариства знали один одного, підтримували між собою щирі приятельські стосунки. Відчуттям дружби – як однієї з найважливіших людських чеснот – пройнятий і «Катехізис», і текст самої клятви. Ці люди були однодумці, об’єднані глибоким розумінням необхідності вільного людського братерства.
На відміну од декабристів Північного і Південного товариств до Слов’янського Союзу приймали не тільки дворян. Серед його членів були рядові солдати, дрібні канцеляристи, відставні поручики і навіть селяни-втікачі.
Наприкінці зими 1824 року назріла потреба удосконалити і закріпити організаційну структуру товариства. З цією метою в березні 1825 року у невеличкому містечку Черняхові відбувся таємний з’їзд «слов’ян». На ньому одностайно було прийнято статут і вибрано тимчасового президента товариства – Петра Борисова, а його секретарем – Івана Іванова, колезького регістратора з Житомира, вихідця, як він писав про себе, «з поштарських дітей».
Один з пунктів статуту передбачав щомісячні відрахування десяти процентів з платні для викупу селян з кріпацтва.
Було вирішено під час літніх військових навчань провести поблизу містечка Ліщина загальні збори товариства – для остаточної ухвали вибраних кандидатур і статуту.
На початку серпня 1825 року піхотні полки третього корпусу вирушили на Ліщин. Коли 8-ма артилерійська бригада проходила через Житомир, Горбачевський отримав від Іванова звістку, що капітан Пензенського піхотного полку Олексій Тютчев серед офіцерів колишнього, розформованого після солдатських заворушень, Семеновського полку відкрив якесь таємне товариство. Він уже встиг переговорити з його керівниками підполковником Сергієм Муравйовим-Апостолом і підпоручиком Бестужевим-Рюміним. Ця звістка вразила «слов’ян». На другий день у Житомир прибула 1-ша батарейна рота, якою командував Петро Борисов. Не гаючи часу, він зустрівся з Тютчевим, і той підтвердив повідомлення Іванова. Тоді Борисов запропонував: «Если их цель близка к нашей, то следует разузнать, на каких условиях они войдут в Славянский Союз». Тютчев відповів, що це, мабуть, буде неможливо, бо новостворена таємна організація надзвичайно могутня, багаточисельна і вже готова здійснити військовий переворот у Росії. Сьомого вересня в селі Млинищах на квартирі підпоручика Андрієвича відбулися загальні збори «слов’ян». Учасники вже ознайомилися з основними тезами майбутньої конституції Росії. Був присутній Бестужев-Рюмін. Судячи з його слів, виходило, що майже вся армія, Москва і Петербург тільки й чекають сигналу, щоб повалити ненависний самодержавний лад. Від себе він додав, ніби вищезгадану конституцію князь Трубецькой возив у Париж до найвідоміших французьких публіцистів і отримав від них її схвалення. Республіка, демократія, народоправство, революція – ці слова, як міцне вино, паморочили молоді голови і вимагали негайних дій. Більшістю голосів було ухвалено про вхід Слов’янського Союзу до складу Південного товариства. Петро Борисов, а з ним ще кілька «слов’ян», вважали неприпустимим таке беззастережне злиття двох товариств.
Борисов добре пам’ятав, як під час першої зустрічі з Бестужевим, той категорично заперечував можливість прийняття до товариства поляків і цивільних чиновників, а саму ідею слов’янського об’єднання назвав фантастичною.
Зважаючи на його заперечення, Бестужев погодився на те, щоб «слов’яни» мали в лавах Південного товариства свою особливу управу і через вибраних посередників обов’язково узгоджували свої дії з «південцями».
Побоювання Борисова повністю розділяв і Горбачевський. Пізніше, з висоти гіркого і трагічного досвіду, він напише, що зустріч з членами Південного товариства була фатальним ударом для Слов’янського Союзу.
Після повернення з ліщинських таборів на зимові квартири, «слов’яни», бажаючи якнайскоріше досягти поставленої мети, починають вести активну і цілеспрямовану агітацію серед солдатів своїх частин. У це діло вони вкладають усю енергію, в окремих випадках навіть відкривають своїм підлеглим наміри і дії майбутнього повстання. Як напише згодом у своїх «записках» Іван Горбачевський, офіцери 8-ої артилерійської бригади намагалися всіма своїми думками і бажаннями ніби злитися з солдатами, поріднитися з ними. Останні слухали своїх командирів з напруженою увагою і подивом, вперше відчуваючи надію на подолання існуючої несправедливості. Деякі з них навіть клялися йти до кінця за своїми добрими, як вони казали, офіцерами і, якщо треба буде, померти разом з ними. Серед цих рядових солдатів, до речі, не знайшлося жодного донощика і зрадника – ні до повстання, ні під час нього. За довіру вони віддячували вірністю.
Зовсім інші погляди на роботу з нижніми чинами були у керівників Південного товариства. Вони були категорично проти того, щоб відкривати солдатам свої плани, пояснювати їм завдання революції, а тим паче приєднувати їх до товариства. «Слов’яни» ж передбачали проводити виховну роботу серед селян, планували на свої кошти відкрити кілька сільських шкіл. Та планам цим уже не судилося здійснитись. 20 грудня 1825 року Петро Борисов був у Горбачевського, коли туди прийшов Андрієвич, підпоручик 8-ої бригади. Він з’явився в кімнаті несподівано, в дорожньому мундирі, вручив їм лист від Бестужева. Той писав: «Нам представляется случай ранее, нежели мы думали, умереть со славою за свободу Отечества, может быть, в феврале или марте месяце...» В цьому ж листі Бестужев просив Горбачевського разом з Борисовим приїхати на 15 січня 1826 року в Київ. Ніхто з них ще не знав про трагічні події на Сенатській площі, про те, що знамена свободи, підняті 14 грудня, вже втоптані кінськими копитами в закривавлений сніг. Звістка від Бестужева підбадьорила «слов’ян». Горбачевський зразу ж повідомив прапорщика Бечасного (одного з активних помічників Петра Борисова) про приїзд Андрієвича і просив приїхати до нього. Всю ніч вони радились, обмірковували можливості майбутнього повстання, засоби його здійснення і нарешті ухвалили: прискорити підготовку повстання, оголосити єфрейторам і рядовим про наближення перевороту, прагнути зміцнити їх дух, посилити діяльність. Андрієвичу доручили пояснити Бестужеву те, що вони вважали за необхідне зробити, щоб підняти повстання в артилерійських ротах 8-ої бригади. Петро Борисов написав записку і дав її Андрієвичу. В ній було сім пунктів, на які Андрієвич мав одержати відповіді Муравйова та Бестужева. Та більше ніяких повідомлень від керівників Південного товариства не надійшло.
А незабаром збройний виступ Чернігівського полку зазнав страшної поразки. Нерішучість Сергія Муравйова як керівника повстання, боягузлива відмова членів Південного товариства, командирів Олексопольського піхотного полку та Ахтирського гусарського полку Повало-Швейковського і Артамона Муравйова підтримати повстанців – звели нанівець відчайдушні зусилля «слов’ян», що входили до складу Чернігівського полку.
Сергій Муравйов, отримавши звістку про події 14 грудня, вагався, чи варто взагалі піднімати повстання, а його брат Матвій пропонував вихилити по келиху шампанського і тут же пустити кулю в лоб. Рішучі дії офіцерів-«слов’ян» Івана Сухинова, Анастасія Кузьміна, Веніаміна Соловйова та Михайла Щепілла, які, звільнивши братів Муравйових з-під жандармського арешту1, дали тим самим поштовх для повстання. Саме вони пропонували Сергію Муравйову якомога швидше, не гаючи часу, йти на Київ і впасти на місто, як сніг на голову. Для такого рішення були всі підстави. Від Василькова до Києва 36 верст, відстань, яку можна покрити одноденним маршем.
У своїх «Записках» Іван Горбачевський підкреслює, що в Києві С. Муравйов міг би сподіватися на приєднання Курського піхотного полку і навіть інших полків, що стояли на околицях міста. Окрім того, артилерійські офіцери, що служили при арсеналі, мабуть, дотримали б свого слова, що вони дали Андрієвичу. Цієї пропозиції «слов’ян» Муравйов не прийняв. До Києва він послав прапорщика Мозалевського і чотирьох солдатів. Прапорщик мав передати листи про початок повстання членам Південного і Польського таємних товариств. Аби цю звістку в Київ приніс не один Мозалевський, а весь повсталий Чернігівський полк, все могло б повернутися зовсім по-іншому.
Саме діяльність офіцерів-«слов’ян» дала підстави академіку М. Нечкіній, найавторитетнішому досліднику декабристського руху, для такого висновку: «Повстання Чернігівського полку – справа Об’єднаних Слов’ян. Вони відважились його підняти, вони розпочали його, вони поклали всі сили на його внутрішню згуртованість, вони так багато попрацювали над сміливими планами, котрих Муравйов не схотів здійснити, вони довго і марно боролися з «партією» Муравйова, вони виконували під час повстання найважчі завдання. Двоє з них заплатили за це життям (Кузьмін покінчив з собою, застрелився; Щепілла загинув на полі під Ковалівкою – Ю. Ґ.); третій (барон Соловйов) попав разом зі всіма в сибірську каторгу, четвертий і найголовніший – Сухинов втік і через два роки повісився в сибірській каторжній тюрмі після невдалої спроби звільнити декабристів».
Невдовзі після поразки чернігівців було розгромлено і саму Слов’янську управу...
Великі ідеї не вмирають, вони живуть і відроджуються серед людей. Слов’янське товариство було тільки ланкою в розвитку громадянського руху на Україні, а сама ідея слов’янського союзу є частиною загальнолюдського прагнення подолати власну роз’єднаність.
Андрій Борисов, хворий і знесилений, був арештований в березні 1826 року на квартирі поручика Андрієвича в Києві. Ще раніше, в містечку Баранівка, було схоплено його брата Петра.
На допитах Борисови трималися мужньо і з гідністю – відмовлялись видавати своїх товаришів, не каялися і не просили помилування. Петра Борисова допитував сам цар Микола. 13 лютого 1826 року Слідча комісія вказує на його надзвичайну впертість і затятість, і просить у царя дозволу закувати Петра Борисова в кайдани. На доповідній рукою Миколи І написано: «заковать».
Андрій Борисов під час слідства, намагаючись полегшити долю брата, брав усю вину на себе, а його горді відповіді – це справжній виклик Слідчій комісії: «Я не нахожу в себе ни вольнодумств, ни либеральных мыслей, но все то, что здравый разум может внушить при беспристрастном и примерном рассматривании вещей. Всеобщий голос неудовольствия в народе дал мне идею к размышлению, и я заметил, что это происходит от несправедливых требований правительства. Я откровенно объявил, что сам себя считаю виновным против самовластного правлення, но по своему рассудку не признаю виновным ни себя, ни кого из моих товарищей. Может быть, в заблуждении, но я твердо уверен, что законы наши неправы, твердость их находится в силе и предрассудках».
У казематах Петропавловської фортеці брати Борисови провели всю весну 1826 року, а в ніч на 24 липня, разом з Волконським і Трубецьким, були відправлені в Сибір, на Забайкальські каторжні копальні. Невідомо, як удалося Петру Борисову, не маючи в Петербурзі ні родичів, ні близьких знайомих, придбати все необхідне для малярства. На Благодатських копальнях пензлі, фабри і папір для малювання в нього зразу ж відібрали. Але згодом повернули.
Один з друзів братів Борисових по засланню, Євгеній Оболенський згадував, що вони найбільше займалися збиранням квітів і комах, берегли їх і згодом склали велику колекцію.
Декабрист Д. Завалішин у своїх записках стверджує, що Андрій Борисов не тільки мав чудову колекцію комах, а й сам розробив оригінальну класифікацію, яку значно пізніше винайшов один з французьких академіків. Зібрані братами колекції флори Забайкалля, їхні альбоми і атласи не втратили свого наукового значення і понині. У роботі Петра Борисова «Орнитологическая фауна Восточной Сибири» узагальнено спостереження над птахами в природних умовах і в неволі, а також співставлено їх із висновками найвідоміших орнітологів. Поряд з цим вміщено місцеві перекази про птахів, філософські і поетичні роздуми Петра Борисова.
З 1841 року брати жили на поселенні в селищі Мала Розводна поблизу Іркутська у маленькому будиночку посеред двору, зарослого кропивою і чортополохом. Саме тоді Андрій душевно захворів. Далися взнаки тяжкі випробування в тюрмах, на каторзі. Згодом він цілими днями не виходить з будинку, нікого до себе не пускає, крім брата, якого любив безмежно. Петро піклується про Андрія, листується з сестрами, котрі так і не отримали дозволу від влади на переселення до братів, і продовжує писати свої чудові акварелі. В них відчувається внутрішня свобода художника, якої в нього ніхто не міг відібрати.
Ще до поселення Петро Борисов познайомився з тюремним лікарем Дмитром Захаровичем Ільїнським. Виявилось, що в них є спільне захоплення – філософія. Це й стало основою їхньої міцної дружби. Дмитро Захарович, знаючи про свою невиліковну хворобу – туберкульоз, просив свою молоду дружину Катерину Дмитрівну, щоб після його смерті вона вийшла за Петра Борисова.
Після смерті Ільїнського Катерина Дмитрівна приїжджала в Малу Розводну. Петро Борисов мав змогу бачитися з нею. Плекав надію на шлюб. Та його сподівання розсипалися, як жменя піску. Його наречена пішла під вінець з іншим.
Спроба Петра Борисова якось вирватися з багаторічної самотності стала для нього першою і останньою. Вже ніщо не могло його втішити, навіть заняття улюбленим живописом.
Одного ранку він, як звичайно, малював з натури букет забайкальських квітів. Раптом пензель випав з його рук, і він похилився на стіл біля мольберта... Через кілька годин Андрій зайшов до його кімнати. Він побачив, що Петро сидить біля столу, схиливши голову на руки. Подумав, що той спить, і став будити його. Та брат уже не міг прокинутись. Пересвідчившись, що він мертвий, Андрій у відчаї схопив бритву і різонув собі по горлу. Закривавлений, він кинувся у свою кімнату, зібрав книжки і підпалив їх. Потім вискочив з задушливої хати і під дерев’яним накриттям повісився. Життя без брата у цьому невлаштованому світі було б для нього непосильним...
Селяни поховали братів на сільському цвинтарі.
Печальний відгомін звістки про смерть Борисових знаходимо в листах декабристів, у їхніх відгуках про братів, особливо про молодшого з них, Петра Борисова, якого всі любили за щирий і лагідний характер. Звернімося до тих свідчень.
Іван Якушкін. «Он был скромного и кроткого нрава: никто не слыхал, чтобы он когда-нибудь возвысил голос и, конечно, никто не подмечал в нем и тени тщеславия. Благорасположение ко всем проявлялось у него на каждом шагу, и с детским послушанием он исполнял требования кого бы то ни было. Он любил страстно чтение и рисовал очень недурно, но требовал ли кто, чтобы он вскопал гряды – он тотчас оставлял свои занятия и брался за заступ. Нужно ли было кому воду для поливки – он без всякой отговорки приносил ведро с водой».
Олександр Фролов. «Он ложился в одно время с другими, но раньше его никто не вставал. Как бы рано ни проснуться – а он уже сидит и работает при огне».

* 28 грудня 1825 р. Сергій і Матвій Муравйови були заарештовані в селі Триліси полковником Гебелем і жандармським поручиком Лангом за наказом Слідчої комісії.

Наука і культура. Україна: Щорічник / редкол: О.Сергієнко (головн.ред) та ін. – К.: Т-во «Знання», 1966. – Вип.23. – 1989. – 576 с.: іл. – (В опр.). – С.110-121.



ІВАН ФРАНКО
ПРО СУТНІСТЬ МАРКСИЗМУ

Чому офіційна ідеологія так запопадливо намагається зобразити великих українських гуманістів, народних пророків Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку прихильниками «революційних доктирин»? Питання досить риторичне. Владі зручно маскувати свою антилюдську спрямованість саме іменами захисників людської свободи й незалежності. Ще з шкільної лави в незрілу дитячу свідомість втовкмачуються далекі від правди образи «ура-революційних», обов’язково соціалістичних, примусово класових письменників, у яких воли не просто ремиґають, а ревуть підтекстом «Інтернаціонал».
Давайте розглянемо, що саме розумів Іван Франко під поняттям «соціалізм». Протягом 1896-1907 років Франко опублікував ряд статей, у яких ґрунтовно пояснив антигуманний характер ідей Маркса й Енгельса, зробивши наголос на тоталітарних тенденціях комуністичного маніфесту. Погляди, викладені там, він обстоював і в пізніших своїх працях аж до самої смерті. Зміст цих статей, негативний у відношенні до марксівського «соціалізму», не дає змоги радянським редакторам і видавцям передрукувати їх у своїх виданнях. Тому певні праці Франкової літературної й наукової спадщини замовчуються або ж виходять з купюрами.
Зовсім не передруковують у радянських виданнях надзвичайно важливої для висвітлення суспільно-політичних поглядів Івана Франка статті «Соціалізм і соціал-демократизм», що була опублікована у видаваному ним журналі «Житє і слово» (т. 4. 1897, стор. 265-292). У цій доповіді Іван Франко висловлює, – ґрунтовну критику «наукового соціалізму» Маркса й Енгельса, показує ненауковість, а то й абсурдність самого поняття «науковий соціалізм», заперечує такі уявні «відкриття» Маркса й Енгельса, як застосування ними діалектичної методи до соціологічних послідів виявлення т. зв. надлишків вартості, «закону» про концентрацію капіталу, їхні теорії про «матеріалістичну концепцію історії» та «всевладність держави».
Згадуючи тільки коротко назву цього Франкового трактату, автори колективної статті про І. Франка в «Українській Радянській Енциклопедії» пишуть, що Франко виявив у цій праці… «непослідовність і національну обмеженість». Справжню «діалектичну» еквілібристику виявила в короткій згадці про цю Франкову статтю М. Климась («Світогляд Івана Франка», стор. 231), кажучи, що в ній «І. Франко визначив соціалізм, як такий лад, що знищуючи привілеї і поневолення, і визиск, забезпечили одиницям і цілим народам якнайкращий розвиток», і не згадуючи ні словом, що Франко категорично заперечував таке визначення соціалізму стосовно соціал-доктрини Маркса й Енгельса. Бо саме їхнє вчення Франко у передмові до своєї збірки «Ми ізмарагд» (Львів, 1898) визначав як «релігію, основану на догмах ненависті й класової боротьби». А всей викреслений радянською цензурою текст з цієї передмови звучить так:
«Жорстокі наші часи! Так багато недовір’я, ненависті, антагонізмів намножилося серед людей, і не довго гадати, що будемо мати (а властиво вже й маємо!) формальну релігію, основану на догмах ненависті й класової боротьби. Признаюся, я ніколи не належав до вірних тої релігії, і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого щиролюдського соціалізму, опертого на етичне, широко гуманне виховання мас народних, на поступі й загальнім розповсюдженні освіти, науки, критики, людської й національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній регламентації всеї людської будучини, не на парламентарнім шахрайстві, що має вести до тої «світлої» будучини».
Не передруковують редактори і упорядники сьогоднішніх видань Франкових творів, також статті-рецензії І. Франка на критику А. Ферасова «Народники и марксисты», видану в Петербурзі 1899 року, надрукованої у редагуванні Іваном Франком «Літературно-науковому віснику» (Львів, 1899, кн. 6, стор. 186-188). Причин, чому викреслюють цю критичну працю із Франкової публіцистичної спадщини, треба шукати теж у її змісті. Бо саме в цій статті Франко ще раз осуджує марксистську «безглузду й антигуманну доктрину і марксистів за пропагований ними «конечний і єдиноспасительний (за марксовим рецептом) процес пролетаризації селянських мас, котрі мовляв, тільки тоді будуть дозрілі для поступу і для соціалізму, коли цілком щезнуть з лиця землі як самостійні господарі, а всі поробляться наймитами, фабричними робітниками і пролетарями».
Тільки тепер ми можемо осягнути в повній мірі трагічну правоту Франкових застережень, осягнути, як страшно й безжально була втілена в життя послідовниками Маркса в нашій країні ідея пролетаризації селянства, втілена поряд з іншими людиноненависницькими ідеями «класової боротьби» й «диктарури пролетаріату».
Варто пригадати ще одне попередження Франка щодо «геніального вчення». В своїй широковідомій праці «Що таке поступ?» Іван Франко піддає нищівній критиці ідеал комуністичної «держави Маркса й Енгельса» і ще тоді з тривогою передбачає, що в такій державі «власна думка кожного чоловіка мусила б щезнути, занидіти, бо держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свободних людей, а лише пожиточних членів держави зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б, жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою».
Зайве, мабуть, говорити, що великий шмат тексту з вищенаведеною цитатою був вилучений у всіх радянських публікаціях праці «Що таке поступ?»
Й пізніше, в своїй критичній праці «До історії соціалістичного руху» Франко, торкаючись програмових позицій Маркса й Енгельса, встановлених у «Комуністичному маніфесті», каже, що «оброблена ними програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом…»
На жаль, ці передбачення збуті, і не тільки в нашій країні – до цього часу там стоїть густий трупний запах від комуністичного маніфесту. Скрізь, де до влади доривалися комуністичні партії, вони перетворювали своє правління в геноцид власних народів. Варто пригадати імена Пол Пота, Чеушеску, Мао Дзе Дуна, не кажучи вже про наших вождів і керманичів. Ніхто з них не уник людського суду, тим паче – суду історії. Тепер можна сперечатися, кого раніше спіткає доля Чеушеску: Фіделя Кастро чи Кім Ір Сена, чи ще когось іншого. Суті справи це вже не міняє. В сфері людського духу й Божого промислу ніякі злочини проти совісті й моралі народу не лишаються невідплаченими.
Завершуючи цей невеличкий екскурс до Франкової спадщини, звернемося до його статті «Поза межами можливого» («Літературно-науковий вісник», 1900, кн.10), в якій Іван Франко виразно формулює ідеал незалежної України, разом з тим, відкидаючи рішуче марксистський економічний матеріалізм і фаталізм, «виплоджений матеріалістичним світоглядом». Кінцевій частині цієї праці, що була викреслена радянською цензурою в силу своєї визначальності для всієї статті, виразно звучить надія на прийдешній поступ України – наперекір усім марксистським догматам.
«Ідеал національної самостійності в усякому погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто таки під ногами і що тільки від нашої свідомості цього ідеалу, від нашої згоди на нього, чи може звернемо на зовсім інші стежки. Виплоджений так званим матеріалістичним світоглядом фаталізм, який твердив, що певні (соціальні, а разом і політичні) ідеали мусять бути осягнені самою іманентною силою розвою продукційних відносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля цього кинути пальцем, чи ні, належить сьогодні до категорії таких самих забобонів, як віра у відьом, нечисте місце і феральні дні».
Ці слова були написані Франком у жовтні 1900 року…

Тетянич Ю. Іван Франко про сутність марксизму // Голос громадянина. – №5 (36), 1991.



БІЛЯ ВУХА ЗАВІРЮХА,
А У ВУСІ – ЯРМАРОК...
Тези до конференції Асоціяції «Нова література»

Нещодавно до мене на Головпошті (там, за невисоким столиком, у дерев’яній ніші, заховавшись від усіх, я переписував свою доповідь для вже згаданої конференції) підсів мій давній знайомий, Марко М., бомж за покликанням і психоаналітик за фахом. Він дістав із потертого коричневого заплечника трилітрового слоїка з пивом і порадив мені кинути своє шкрябання і приєднатися до більш земного, більш повноцінного «дєла». Але... пробігши очима кілька сторінок... раптом зацікавився. «Так-так... неймовірно... це ж треба...», – його задоволене муркотіння свідчило, що мої скрипторські потуги не пропали марно. «Слухай, старий, – звернувся він до мене, – ти не матимеш нічого проти, якщо я візьму з твоєї майбутньої промови кілька цитат?» – «А що... – гордо відповів я, – бери...». «Розумієш, – продовжував Марко, – то є, – він хитнув головою в бік мого рукопису, – дуже цікавий клінічний випадок; я хотів би його використати у своїй книжці... Бо ж тут присутній весь джентльменський набір: «уярмлений нарід», «спокута й офіра», «інтегруюча ідея», «злютовані колони», «виборена пасіонарність», «прислужники Вельзевула»... Стилістичний надмір патетики (якщо не брати до уваги випадків свідомої кон’юнктури) найперше свідчить про стійкий комплекс неповноцінности, внутрішнього невдоволення: собою, світом, навколишнім людом, нечутливим і переважно байдужим до «високих ідей» – тим людом, котрий тут номінується як «біомаса»... Бачиш, – Марко, не відриваючись від слоїка, вихлептав більшу половину густого, пахучого трунку і впав у якийсь (схоже – на професійний) транс: говорив уже ніби крізь мене, звертаючись до невидимої й більш численної авдиторії. – Очевидно, що буттєва невлаштованість індивіда посеред світу, підсвідомий страх перед неорганізованою стихією життя вимагають певної компенсації. Але ж її неможливо отримати ззовні! Ось тут і виникає невротична реакція. Спершу – період апатії. Людині хочеться десь заховатися, захиститися, повернутися в ембріональний стан, в темний і теплий притулок жіночого лона. Пам’ятаєте, фінал балаянівського фільму «Польоти увісні й наяву»? Там головний персонаж, сорокалітній ювілярчик, тіло якого тіпає холодний дрижак вперше спізнаної летейської води, намагається заховатися в копиці сіна, хоч трохи обігрітися, згорнутися безпам’ятно недозрілим зародком... Надовго і там не сховатися... Тоді – наступний етап: період агресії...
Інколи мені видається, що вся нинішня, так би мовити, чоловіча цивілізація має у своїй основі підсвідомий страх перед жіночим єством – первнем стихійним, природнім, неорганізованим, самодостатнім у своїх темних глибинах. Чоловік входить у той сховок напружено енерґійним, динамічно бадьорим, оптимістично дієздатним, а виходить змалілим, зморщеним, меланхолійно розгубленим. Недаремно ж у деяких етнічних мітологіях жіноча вагіна зображується у вигляді жахної зубатої пащі, яка ковтає, пережовує і відриґує свої жертви. Звідси – спроба захиститися, позбутися того страху – шляхом аґресії, витісненням одного потягу іншим...»
Заскочений нахабним Марковим красномовством я не відразу оговтався. Я був ображений у своїх найінтимніших національних почуттях і спершу хотів було потиснути йому в ніс. «Ти що ж це, – перервав я його, – хочеш сказати, що всі мої філософсько витончені міркування про небуття, соборність, про слово з малої й великої літери, – все те є підсвідомим маренням про піхву?» – «Не зовсім, – незворушно відповів Марко. – Річ у тому, що поряд з Еросом завжди ховається Танатос. Творчо не сублімована агресивність вироджується не тільки в руйнаціях зовнішнього характеру; вона деградує і внутрішньо – як видозмінений потяг до влади і смерти одночасно. Саме в ньому парадоксальним чином апатична покірність поєднується з ентузіязмом самознищення. Але індивідові з такою свідомістю нецікаво й страшно самознищуватися індивідуально. Він намагається затягнути до власного суїциду якомога більше інших людей, – будь-то просто «священна війна» чи божевільні спроби тотального підпорядкування людського життя якій-небудь «високій» ідеї. Саме так особистий невроз, глибоко захована внутрішня паталогічність набувають обрисів зовнішньої ідеології...»
Мене ніби хтось під бока штурхонув: раптовий здогад миттєвою блискавкою спопелив усі мої сумніви. «Слухай, Марку, – владним жестом я зупинив його слововитік. – А може, ти замаскований жид? І вся наша балачка – то лиш зловмисне намагання притлумити постфройдівськими мудруваннями невтримний розвій мого національного духу?.. І прізвище твоє на «-ович» закінчується...»
Марко відразу якось посмутнів, запхнув до заплечника недопитого слоїка: «Старий, я не жид, я – кінь Пржевальського... А тато мій – Сємйон Тянь-Шаньський... На дозвіллі спробуй розкодувати цю мітологему», – й не оглядаючись попрямував до виходу...
... Можливо, я не розповідав би цієї дещо примітивної байки, якби не надмір гіпнотично-хворобливих деклярацій з попереднього виступу... Тепер хочеться поговорити трохи про інше, але, певним чином, пов’язане і з попереднім...
Однією з найважливіших умов повноцінного існування «нової літератури», як на мене, є вихід за межі ідеологічного дискурсу, напрацювання власних естетичних площин. Здавалося б, то є речі очевидні. Але ж чому важко, так повільно відбувається кожне зрушення? Трагічність нашої ситуації полягає ще й у тому, що «новій літературі» доводиться самоздійснюватися, самопізнаватися в умовах зруйнованого дому буття – власне, мови. Неможливо написати щось живе, зберегти щось болюче і пам’ятне мовою т.зв. «української радянської клясики», якою ще й до сих пір, її звиродніло нечитабельними зразками, затикають дірки в державному іконостасі. Як не дивно, та протягом десятиліть цілий Інститут мови й літератури невтомно працював над тим, щоб унеможливити будь-яку спробу оживлення спілчансько непохитного ідеолекту. Коли ж власних зусиль бракувало, на допомогу приходили «компетентні органи». Й не хочеш, а згадаєш знаменитий слєпцовський вислів: «У нас скрізь, де написано «школа», слід читати «шкура»»...
У знеживленому ідеологією мовному просторі гине найменший порух думки, стає проблематичною сама можливість живого мислення. Бо кожна ідеологія у своєму системному розвитку тяжіє до тотальности, всеохоплення... А ефективність її вимірюється не тим, наскільки вірять їй люди, і як багато таких людей, а тим, чого вона не дозволяє подумати, не дає омовити. Цей закон сформулював (незадовго до своєї смерти) Мераб Мамардашвілі – останній філософ зруйнованої імперії, й назвав його законом «інаконемислення». У своїх лекціях він наголошував на тому, що найважливішим чинником європейської культури є відсутність у ній єдиної ідеологічної системи. Бо викінчена система – то завжди є смерть...
Ми не думаємо, не мислимо вже не від того, що це заборонено, а тому, що совєтський ньюспік зруйнував внутрішні витоки думки, джерела гармонії мовного поля. Поряд з людською трагедією, ми є свідками й учасниками трагедії мови – їй також немає куди подітися, вона теж лише починає звільнятися від нерухомих залізобетонних бльоків «інтернаціонального обов’язку», «священних кордонів», «трудових вахт», всіляких «відроджень духовости». Майже всі шедеври совєтської літературної клясики тепер нагадують затруєні вулики, наповнені вщерть мертвими бджолами – волею авторів задушеними словами. А мертві бджоли, як відомо, не гудуть, не випромінюють ніяких живильних вібрацій... Навпаки: кожні ювілейні навприсядки довкола імени ще за життя задубілого «клясика» збільшують територію витоптаного, мертвого поля, на якому годі чекати з’яви чогось живого, непередбаченого... Ось тут і з’являється потреба в людях, здатних без мазохістичної патетики, спокійно і з вірою в серці носити воду до засохлого дерева. Саме тут, поряд з поколіннями приручених окремо і незалежно від них, витворює свій буттєвий контекст покоління приречених. Але приреченість розуміється тут не як фатальна безвихідь, а найперш як усвідомлена підпорядкованість мові, приреченість людини на особисте промовляння, на речення, – неминуче і неминуще омовлення світу. Поряд з Творцем усього сущого, прероґативою людини залишається функція називання. Бо ж сказано в Книзі Буття: «І сотворив Господь Бог із землі всіляких птахів піднебесних і привів їх до чоловіка побачити, як він назве їх; як саме чоловік назве кожне живе сотворіння, щоб воно так і звалось. І дав чоловік назви всякій скотині, всякому птаству піднебесному і всякому звіреві польовому...» (Книга Буття, 2-19:20). Певно, саме так світ позбувається врешті-решт деспотично-ієрархічних надлюдських структур і з’являється можливість вільної й рівноправної співучасти в омовленні навколишніх сутностей. Через називання людина має змогу пізнання й сути власного імени, може, бодай частково, взяти на себе тягар відповідальности безперервного творення... Світ не завершено, в ньому все ще можливо...
Як найближча мета для нової літератури, як найперший засіб оживлення «мертвих бджіл» стає на часі повернення вуликові мови колишньої і майбутньої життєдайности, відновлення в ньому полів антропогенної напруги, – щоб винесена у назву мого сьогоднішнього промовляння загадка давня виправдовувала свою відгадку, оцей наприкінцевий, ще не названий текст:

«Ось продавець різноколірних
квітів з паперу:
посеред чорно-білої зими
навпроти річища людського
живу в підземнім переході,
а поряд мене –
тихий хтось
ладнає обважнілі крила
також на продаж:
пір’їну за пір’їною фарбує
червоним, синім, золотим
і зрідка – каже,
мов до мене: «Я не той,
що снивсь тобі, малому глушману
і ясновидцю, –
в німотних здичавіннях плоти
в небесних схронах для імен
ще не народжених
ти тільки вчишся говорити
ще з глини зліплені трахеї
слова найперші не забули
ще довго мимо тебе
йтимуть
невидимі навчителі мовчання...»

Ґудзь Ю. Біля вуха завірюха, а у вусі – ярмарок... (Тези до конференції Асоціяції «Нова література») // Українські проблеми. – №2, 1994. – С.46-49.



НАПРИПОЧАТКУ
СТА ЛІТ САМОТНОСТИ

Нещодавно, перебираючи старі записи, я натрапив на початок власної статті, свого часу так і не закінченої... Тоді, у вересневому числі журналу «Авжеж» за 1991 рік був надрукований виступ Вячеслава Медвідя в Спілці письменників... Редактор «Авжежу» запропонував мені написати відгук на той виступ: щось доповнити, з чимось посперечатися. Моє «відгукування» розпочалося так: «Пожалкувавши, що автор не склав собі за труд детальніше розтлумачити свої основні і ледь окреслені тези (нашорошені вуха демонів – то ще не виправдання для власної надобережности), ми вирішили на свій розсуд трохи пильніше розглянути одну з поставлених у згаданому «Слові...» проблем, а саме: співвідношення між катастрофічними реаліями повсякденного життя й існуючою літературою. Власне кажучи – чи є підстави в останньої для того, щоб доштовхатися на зазначений Миколою Костомаровим рівень відповідности душі народного життя і чи варто взагалі туди і так штовхатися. Наявні шляхи до цієї мети не ведуть, стверджує автор. Бо ні письменникам – вовнякам з їхніми вправами псевдоісторичної інструкції, ні письменникам – патріотам з їхнім шалом «революційного народовства», ні вартісній безсловесности позірно аванґардових «нових, верлібристів» не властиво мати хоча б потяг до тих шукань і сходжень, не кажучи вже про більш-менш реальну працю в тому напрямку. Тут можна помітити дивну річ: протилежні за своїм характером естетики – та що закликає бути вірним сьогоденній злободенності, що проповідує фарисейськими масними вустами заяложену до нудоти «духовність» і та, що рве будь-які прив’язі до стійла сьогочасної актуальности, проголошуючи принципи вільної Гри з всіма надбаннями людської культури, але органічно їх не засвоївши, а на заважку від похмільного синдрому голову (щоб приховати той стан) одягає личини то кастильського мудреця, то епатажного сперматозавра, – дві естетики, що нібито протистоять одна одній, борються між собою й раптом починають взаємодіяти: намагаються приховати правду тих свідчень, на тлі яких їхня спільна нікчемність стає надто зримою. Свідчення ці не обов’язково мають з’являтися в царині літератури, живопису чи музики. Звичайне обличчя поліської жінки, присипане попелом совдепівських буднів, зруйноване зморшками невідсвяткованих свят, спокійний відчай в глибині її погляду, котрим вона на мить торкається вашого столичного існування й поспішає далі, щоб встигнути на вечірній автобус і повернутися додому, жити далі й не збожеволіти від безпросвітности і втоми, – подібних і більш страшніших свідчень навколо нас більшає з кожним днем. Концентрація людського відчаю, що виривається вже з підсвідомости й сягає майже фізичного рівня сприймання, входить у протиріччя з тим всім, що ми пишемо, що читаємо і що тільки збираємось написати. Не варто піддаватися спокусі дешевих пророкувань: апокаліптичні з’яви відбуваються тепер щоденно, як довкола, так і в кожній, ще не змертвілій людській душі. Усвідомлення того, що ми є свідками й співучасниками часів Катастрофи, а точніше – часів «після катастрофи» – одна з істотних ознак нинішньої доби. Література в цілому (зокрема – сучасна новелістика) – складова частина цього непростого й трагічного процесу. Перед нами незвичайне явище, коли література немов проїдається сама з собою, коли кожне її «прощавай» уміщує в собі не тільки «прости мене тепер, нині», але й «прости щоразу, коли згадаєш про мене...»
До недавнього часу здавалося, що наша література втратила здатність хай неадекватно, то хоча б в міру особистої відповідальности осмислити той процес, зберегти від пожирання часом хоча б окремі свідоцтва людського духу. Бо тільки свідоме переосмислення катастрофи може сягнути рівня трагедії, здатної очищати й звільняти від темряви душі людей».
На цьому все й обривається. Моя стаття так і лишилася недописаною. Але в самих роздумах Вячеслава Медвідя, в його пізніших філософських есеях був якийсь особливо болючий нерв, прихована людська незахищенкість, котрі змушували не раз ще до них повертатися. Вони й допомогли мені, навзір, відкрити заново поховану шкільним «вивченням» новелістику Архипа Тесленка, його буттєвий відчай і осягнення глибин людського небуття, переконатися в тому, що художнє збування відчуття абсурдности щоденного виживання зафіксоване в тих новелах не менш сильно, аніж, скажімо, у Франца Кафки. Я побачив: одні лиш назви Тесленкових новел настільки наближені до сьогодення, до нинішньої суспільної й державної занехаяности «буденної» людини, що можуть слугувати не стілько літературними, як екзистенційними означеннями моменту: «В пазурях у людини», «Страчене життя», «На чужині», «Поганяй до ями!», «Тяжко», «Да здравствуєт небитіє!»...
Тепер ніхто не закликає, не силує до т. з. «народности» в літературі, до обов’язкового служіння «уярмленим і знедоленим». Коли щось подібне і має місце, то лиш на рівні «краснописьменницького» словоблудства державних лауреатів. Йдеться ж зовсім про інше. Література має залишити правдиві свідчення про свій час, своє власне осмислення катастрофічних реалій.
Художник нині не може дозволити собі ні цілковитої згоди з існуючим станом речей, ні нового їх заперечення... Для нього як захисника онтологічної незахищености живого життя, є неможливою позиція судді чи пророка. Інакше виникає загроза впасти в стан перманентного біснування, тотального звинувачення «верхів» і «низів» в здеґрадованій нечутливости до його авторської стилістики і патетики, в стан неприхованої зневаги до всіх, хто не бажає бачити в ньому ветхозавітнього пасіонарія. Неусвідомлений характер самопародіювання «високого штилю» зводить тут нанівець всі потуги і наміри... Єдине, що залишається художнику в сих умовах, що може хоч трохи виправдати його – це вибрати долю загалу, не відвернутися, не сховатися від нещасть більшости, говорити від імені тих, хто приречений на мовчання...
Готовність митця розділити в часи лихоліття долю більшости визначувалась Альбертом Камю як найважливіший чинник збереження власної індивідуальности. Нині художнику відмовлено в праві бути самотнім. Поза  т е к с т о м  не існує жодного сховища... Чин самотности тепер перебирає на себе література.
... «Брати», «Вовкулака», «Сиродій»* – трійко невеликих оповідань наприпочатку цієї зими (у вагоні дизель-потягу Фастів – Житомир, за короткий проміжок часу, необхідного для подолання відстані од платформи Унава до станції Липняк) перевернули в мені ціле життя. Але не особисто моє, банальне й потаємне одночасно, а життя (в моїй пам’яті) близьких колись людей, поруч яких мені випало жити, поміж яких я марно намагався перейнятись спокійною довірою до власної «планиди», без яких я мало-помалу став без’язиким, – німим споглядальником повільно-божевільного здичавіння пейзажу... І ось приходить жінка, невідома (мені) авторка трьох оповідань (ім’я її теж ще нічого не каже – Валентина Мастерова), й говорить про них: три історії зі світу людей, котрим відчай затулив уста, котрі не встигли і не змогли за життя хоч комусь розповісти про себе... Без надміру так званої художности, без псевдофілософських мудрувань, без викривальної патетики й стилістичних вихилясів подаються ці розповіді, але на такому рівні прожиття чужого, неомовленого у свій час, болю, що відчужене від збайдужілого тіла серце стає знову живим – пекучим спонукальником не ностальгійних споминів, а надсвідомої пам’яті... Не маючи змоги детально аналізувати ці оповідання, принагідно хочеться зауважити: подібних «моментів істини» в нашій періодиці останніх років не так вже й багато. *
Можна ще назвати кілька новел Олеся Ульяненка, оповідання «Коли сивіє каміння» Олеся Микитенка, «Катерину» Вячеслава Медвідя, кілька «малих» (розміром в сторінку машинопису) новел Івана Ципердюка... І все? Не знаю, мабуть, десь є ще не з’явлені імена, нікому невідомі тексти. Але й навіть те, що прорвалось на журнальні сторінки, з тих чи інших причин, лишається непоміченим у читацькому колі. Професійний літературознавець на пальцях вам пояснить, як набридли йому ці «плачі за птахом», ці діалектні квиління над долею «маленької людини», що вся ця писанина а’ lа Стефаник і Тютюник ось де в нього сидить, що йому хочеться стилістичної розкутости й семіотичних вправ, поряд яких він міг би продемонструвати свою обізнаність з працями Лотмана, Якобсона, М. Бахтіна... У звичайного читача, котрому ці новели могли б допомогти вберегтися від прижиттєвого омертвіння, вистачає й щоденних, нелітературних болячок. Йому хочеться чого-небудь «утєшитєльного». Європейського читальника тим паче не цікавить чужий біль, – як і все, що заважає комфортному споживанню пахощів «Імені троянди», розгойдуванню лівою ногою «Маятника Фуко»**, – це в кращому випадку... Але рано чи пізно світові доведеться усвідомити свою «хутірську» покинутість, спізнати всі безодні своєї хворої душі. Ось тоді, можливо, й згодиться шкільний досвід української новелістики. В її початкові класи ще прийдуть учні – досвід боротьби з небуттям, вміння долати абсурдність існування не пропаде марно.
...Література має залишити правдиві свідчення про свій час... Інакше все інше – розкуті й вільні літературні реінкарнації, реанімації, рекреації втрачають свій сенс... Безперечно, звільнення від болю й відчаю, хоча б короткий час, необхідне – але лиш за умови, що той біль вже десь зафіксований, осмислений, збережений. Іронія, як засіб імунного захисту від голомозих і кучерявих вождів-шизоїдів, від новоявлених пророків з дороговказами магістрального руху в правицях, мусить бути. Але якщо поряд спровокованого нею тотального блазнювання відсутній момент співчуття й співпереживання, момент якоїсь найбанальнішої жалости до об’єкту зображення, то література цього ґатунку сама по собі стає гідною жалю – до межі, коли блазнювання перетворюється на блюзнірство.*
Варто пам’ятати й про іншу небезпеку – замикання традиційної літератури в своїй «хутірській» приналежності, небажання вийти на рівень діалогу з іншими художніми напрямками, нездатність культивувати в собі поряд з успадкованою органічністю ще й елемент свободи, певна зачаклованість дідівским реєстриком «вічних питань»... Здавалося б, мова йде про речі очевидні й незаперечні: необхідність існування в літературі традиції й авангарду, їхнього взаємного підживлення, – всього обширу співпраці, без чого література втрачає свою повноцінну цілісність, починає неухильно деградувати. Але коли чуєш, як один з редакторів прогресивно-окцидентного часопису називає все, що друкує редактор органу «хуторян» патологією, а той в свою чергу номінує замученого службовими й приватними вояжами «прогресиста» літературним сатаністом, то потроху втрачаєш впевненість в тій очевидности... Відсутність спільного місця для публічного промовляння, невтримне щезання «реліктового» читальника, стрімке звільнення людської культури від тотальної логоцентричної орієнтації роблять ситуацію окресленого вище непорозуміння майже безвихідною... Може, врешті-решт, варто із позиційно-принципових окопів дать хоч трохи охолонути нашим шмайсерам-паркерам, і замість різноколірних бойових знамен підняти білі стяги замирення, – щоб, повертаючись з бойовиська на  х у т і р, ще втрапити й на  к а р н а в а л. В ранньозимовому просторі чистої сторінки місця вистачить всім. А поспішати кудись немає сенсу – сто літ самотности української літератури лиш починаються...

1* Журнал «Основа», п.3, 1993.
2* Маємо на увазі лише «коротку прозу» – (авт.)
3* Назви романів Умберто Еко.
4* Основна подія карнавального дійства – коронація блазня, поклоніння йому й наступне обов’язкове знеславлення його, висміювання й побиття, стає нині домінантою суспільного життя. Хід різких виборних компаній, їхні результати – зайвий доказ такого співставлення. Але карнавал швидко мимає, «п’ять «д» з допрезидентської програми перетворюються на п’ять дуль для довірливих виборців, а література, задіяна в цій структурі, стає співучасником, співавтором тих здирств і знущань, що здійснюються іменем держави над більшістю своїх громадян. – (авт.).

Ґудзь Ю. Наприпочатку ста літ самотности // Світо-вид. – №3, липень-вересень 1995. – С.61-65.



P.S. НАПРИПОЧАТКУ
СТА ЛІТ САМОТНОСТІ

Фрагменти виступу на конференції «Шістдесятництво як явище,
його суспільно-естетична природа, витоки і наслідки»*

* Конференція відбулася 24-25 лютого 1997 р. в Спілці письменників України.

«Київ святкує своє 1500-річчя. Реставровано Золоті Ворота, через які ніхто не в’їздить і не виїздить. Символом Києва була для мене брама Заборовського. Замурована. Бо цей Київ запечатано. Що краще стає Київ, то він страшніший, бо замість живого міста обернувся на маскарад, мошкару вампіра, що п’є кров своїх синів і дочок – і від того кращає. Згадую жінку з «Сонячної машини», голова якої була схожа на зміїну. Золотоголовий Київ – змієголовий...»
Це – з таборового щоденника Василя Стуса. Його слова не лише про конкретне місто – столикого Вія, що заступив своєю владною порожнечею колишнє  с в я т е  м і с ц е, не тільки про блюзнірство державних «празднічків», а найперше – про час, в якому поет був змушений жити і вмирати, й своєю творчістю заповнювати прірву між цих двох берегів... Час, про який, в цьому ж таки щоденнику, поет говорить, що це не його час. Але, знову ж таки, ці слова не лише про той час, не тільки вираз індивідуального сприйняття колективної епохи... Це постскриптум і до нашої з вами доби. Тому, згадуючи про день вчорашній, спробуємо не забути його сьогосвітній, сучасний контекст.
Отож, тут буде йти мова не про конкретних мучеників, що не вміщалися, виривалися зі свого («чужого») часу, з усіх накинутих на них тодішніх і теперішніх означень, а про явище офіційного, до певної міри вже канонізованого, шістдесятництва.
Коли ж починаються т.з. 60-ті роки, – не календарно, а відповідно до своєї внутрішньої суті? Може, той початок співпадає, з одного боку, – з вбивством президента Джона Кеннеді, а з іншого – з усуненням останнього диктатора радянського часу Микити Хрущова? Чи, може, вони починаються з «Одного дня Івана Денисовича»? Чи ще раніше – з кінця 50-х, коли з’явилися перші стиляги і на вулицях великих міст їхні антиподи – моцні хлопи з червоними пов’язками на рукавах, виловлювали патлатих «інакодумців» і розпорювали їм, слава богу, вже не животи, а лиш вузькі брюки... Зупинимось на останній версії: 60-ті починаються з моди – намагання бодай зовнішньо виокремитись з примусових канонів морального кодексу БК, з вбивчої одноманітності «радянського способу» життя. Мода тут виступає як засіб приватного супротиву і протиставлення «великій історії». Але згодом саме мода визначає внутрішню сутність 60-х, їхній реальний діапазон, – від московської моди на стадіонних горлопашних поетів та їхніх місцевих підконтрольних епігонів до вибуху моди на науку, комсомольські диспути між «фізиками» і «ліриками», моди на НТР як замінника релігійної віри – часу з’яви всіляких «атомних прелюдів» і т.д.
Отже, якщо історія – це тотальне оновлення всього, то мода лиш імітація такого оновлення на рівні окремих зовнішніх ознак. Згадаймо скільки зусиль поклали шістдесятники на боротьбу проти «викривлення ленінської національної політики», на гуманізацію існуючого режиму... У них не було потреби міняти цей лад, у світле майбутнє якого вони так щиро вірили: ліберали-шістдесятники хотіли лиш покращити його, змусити власть-імущих дотримуватись сталінської конституції. Влада могла їх ненавидіти, переслідувати, бачити в них свого ворога, але такий ворог був їй необхідний. Необхідний тому, що ніяка тоталітарна влада не здатна без альтернативи підживлювати свої змертвілі ідеологічні надбудови. Під таким кутом зору, шістдесятництво – типовий продукт радянської епохи. І то не є якесь звинувачення, а лиш констатація дійсного стану речей. Бо ж реальне падіння комуністичної системи відбулось спонтанно й об’єктивно, незалежно від будь-яких інакодумців. Ніхто не міг повірити, що історія цього режиму закінчиться сама по собі...
У шістдесятництва не було майбутнього: їхнє «модне» (злободенно-публіцистичне) протистояння так і не переросло в повноцінне історичне явище. Але найгірше те, що вони своє минуле перетягли в наше теперішнє... З якою дивовижною легкістю вчорашні борці й опозиціонери інтегрувалися в злютовані ряди новітньої (посткомуністичної) номенклатури, як бездумно ці «вожді» звели нанівець, пустили за вітром величезний творчий потенціал розбудженого наприкінці 80-х років суспільства! Частково доскочивши владних верхів, шістдесятники, ці речники колективного, мітингового мислення (там, де нормальна людина говорить: «Боже, це я», вони волали «Народе, це ми!»), бездумно взяли на віру ідеали кимось і десь здійсненої демократії, – так само, як свого часу вірили в ідеали обіцяного класиками комунізму. Коли ж більшість населення країни була відкинута на межу виживання, коли у мільйонів людей відняли їхнє найважливіше право – право на людське нормальне життя, то колишні правозахисники соромливо відійшли в тінь. Бо ж демократія – це лиш  м е н ш е  зло, і аж ніяк не добро. Якщо диктатура – це «чесна» влада меншості, то демократія – також влада небагатьох, але прихована, забріхана, як зовні, так і зсередини, свідома маніпуляція, за якої буцімто більшість дозволяє меншості панувати над собою. Якщо раніше радянська влада практикувала брехню, насильство, порожні обіцянки, то це тепер практикує хижацька частина «вільного» суспільства. І це біда не тільки нашого перехідного періоду, стану хронічної нестачі. З надстатком теж не все так просто, як нам уявляється... Багато хто з американських політологів вважає, що суспільство здичавілих споживачів, тупо вклякнувши перед кольоровим телеекраном, рано чи пізно виявиться неспроможним боронити й підтримувати конституційний лад в країні.
... Щоб уникнути певного зациклення на обраній темі, а поруч – нав’язування власної точки зору на весь обшир тих чи інших проблем, яким є шістдесятництво, спробуємо поглянути на це явище з позиції порівняльного аналізу: поруч з 60-ми поставимо 90-ті часи, – як їхнє перекинуте відображення, в аспекті культурологічної світоглядної моделі, якою є постмодернізм. Візьмемо дуже умовну схему: шістдесятники – модерністи, «дев’яностники» – постмодерністи. Окрім все тієї ж моди (ідеологічної та інтелектуальної), що ж тут є спільного? Знову ж таки, звернемося до витоків «постмодерного дискурсу».
Один з найцікавіших сучасних філософів Олександр П’ятигорський пише: «Не будемо забувати, що постмодернізм виник у Парижі в специфічно лівому, якщо не суто прокомуністичному середовищі. Ліотару й Бодріяру прийшлося в 70-х роках оголосити себе постмодерністами, щоб скинути з себе ветхе прикриття лівих модерністів 60-их років і виправдати у власних (так і чужих) очах тривіальність своїх захоплень прямим, догматичним марксизмом у 50-х... Необхідно було придумати назву для того, що зосталося, для тих, хто зостався без свого рідного комунізму, марксизму, без Сталіна, Мао і Сартра... Себто: той, хто потерпів поразку, описує свій власний крах як всесвітню катастрофу. Чи не тому постмодерністи так люблять поговорити про кінець історії, літератури, людства взагалі, прагнучи свою особисту вичерпаність перенести в універсальний вимір?.. Коли Ханна Аренд майже сорок літ тому сказала, що після Аушвіца культура не може бути такою, як раніше – може, вона мала на увазі, що культура взагалі не існує після пережитих людством катастроф? Саме так: бо поняття культури зводиться до дійсності минулого, яке на дев’яносто відсотків заповнює наше теперішнє... Якщо діячі культури так легко, найчастіше навіть без примусу – за переконанням пов’язують себе зі Сталіном, Гітлером, Мао, то чи не свідчить це, перш за все, про недієвість, недійсність їхньої власної буттєвої спромоги (влада як оречевлене небуття), їхньої індивідуальної культури? В книзі «Деконструкція літератури» Девід Гірш прямо звинувачує постмодерністів і їхніх попередників, лівих модерністів, у сучасному імморалізмові. Згадаймо, як проштовхувався на широку арену вітчизняний постмодернізм, вміло маніпулюючи неперетравленими як слід бахтінізмами про сміхове перевертання й взаємне заміщення «високого» й «низького», про відносність будь-яких моральних імперативів у цьому просторі, їхню неодмінну «амбівалентність». Але ж вся схема т.з. карнавальної культури лежала в основі саме тоталітарного соціуму, який за будь-яку ціну прагнув позбавити людину реальних орієнтирів на традиційні, усталені цінності, намагався перетворити її внутрішні опори на вихор здичавілих колективних дійств... Бо що є ГУЛАГ, як не величезний кін для здійснення страшного карнавалу? Там і справді абсолютно все позбавлено реального глузду, перекинуто з ніг на голову доконаною, нічим не обмеженою свавільністю нищення: людського в людині... Оце і є тотальна іронія стосовно самого виду Ното sapiens... І саме звідти, а не з середньовічних обсервацій, хай і підсвідомо, Михайло Бахтін започаткував свої теоретичні розробки...
... Офіційні шістдесятники й постмодерні «дев’яностники» – це не лише імітатори всіляких  т е к с т і в, а й майстри власного іміджу, який вони, користуючись, перші – залишками влади, другі – частково прирученою критикою й гарним нюхом на закордонні гранди намагаються нав’язати загалу як певний канон, що не підлягає сумніву. Свою агресивну спустошеність літературний постмодерн прагне компенсувати стилістично. Маю на увазі використання специфічної техніки письма, за якої у читальника руйнуються вже оформлені пізнавальні спромоги, втрачається контроль раціональних чинників, набутих безпосереднім досвідом і починає стихійно діяти сфера підсвідомого... В сучасній психіатрії такий спосіб організації тексту (усного чи письмового) дістав назву рефреймінгу.
«Фрейм» у перекладі означає «споруджувати», «вставляти в рамку», «формувати». Цим поняттям у лінгвістиці фіксуються певні закономірності, що діють у мовних актах при сприйнятті й інтерпретації тексту. За допомогою фреймів здійснюється зв’язок між  д о с в і д о м  л ю д и н и  (психічним, культурним, вродженим і набутим) і  м о в о ю, стає можливою власне мовна діяльність, формується понятійне мислення.
«Ре-фреймінг» – це термін, який вказує на переформування людської свідомості, на її нейролінгвістичне програмування. На цьому рівні автор (скриптор) свідомо організовує свій текст як суцільний потік, позбавлений логіки, мотивації, сюжетності, як потік зруйнованого синтаксису, в якому лексеми втрачають свій сенс, свідомо гіпертрофується синонімічний і омонімічний ряди, читач гіпнотизується всілякими переліками, реєстрами, нескінченними складно-підрядними словосполученнями, використанням всіляких арготизмів, ненормативної і архаїчної лексики, з модельованими на цій основі всілякими патологічними екстремами... Перед нами ситуація магічного канібалізму: автор-шаман намагається (поки що символічно) зжерти свого читальника, пережувати, перетравити й відродити (зригнути) його вже як різновид раз і назавше прирученого критика. У психічно здорової людини подібна вербальна магія викликає несприйняття (захисну реакцію) на рівні інстинкту самозахисту...
Якщо у шістдесятників-модерністів засобом подібного програмування слугувала ідеологія, то їхні наступники вправно користуються методикою власного стилістичного шаманства... Тут можна помітити дивну річ: протилежні за своїм характером естетики – та, що закликає бути вірним сьогоденній злободенності, що проповідує фарисейськими масними вустами заяложену до нудоти «духовність» і та, що рве будь-які прив’язі до стійла сьогочасної актуальности, проголошуючи принципи вільної Гри, зі всіма надбаннями людської культури, але органічно їх не засвоївши, а на заважку від похмільного синдрому голову (щоб приховати той стан) одягає личини то кастальського мудреця, то епатажного сперматозавра, – дві естетики, що нібито протистоять одна одній, борються між собою й раптом починають взаємодіяти: намагаються приховати правду тих свідчень, на тлі яких їхня спільна нікчемність стає надто зримою. Свідчення ці не обов’язково мають з’являтися в царині літератури, живопису чи музики. Звичайне обличчя поліської жінки, присипане попелом совдепівських буднів, зруйноване зморшками невідсвяткованих свят, спокійний відчай в глибині її погляду, котрим вона на мить торкається вашого столичного існування й поспішає далі, щоб встигнути на вечірній автобус і повернутися додому, щоб жити далі й не збожеволіти від безпросвітности і втоми, – подібних свідчень довколо нас більшає з кожним днем. Концентрація людського відчаю, що виривається вже з підсвідомости й сягає майже фізичного рівня сприймання, входить у протиріччя зі всим тим, що ми пишемо, що читаємо і що тільки збираємось написати. Не варто піддаватися спокусі дешевих пророкувань: апокаліптичні з’яви відбуваються тепер щоденно, як довкола, так і в кожній, ще не змертвілій людській душі.
До недавнього часу здавалося, що наша література втратила здатність хай неадекватно, то хоча б в міру особистої відповідальности осмислити  ц е й  час, зберегти від щезнення часом хоча б окремі свідоцтва людського духу. Бо тільки свідоме переосмислення катастрофи може сягнути рівня трагедії, здатної очищати й звільняти від темряви душі людей.
Тепер ніхто не закликає, не силує до т.з. «народности» в літературі, до обов’язкового служіння «уярмленим і знедоленим». Коли щось подібне і має «місце, то лиш на рівні «краснопісьменницького» словоблудства державних лауреатів. Йдеться ж зовсім про інше. Художник нині не може дозволити собі ні цілковитої згоди з існуючим станом речей, ні повного їх заперечення... Для нього, як речника онтологічної незахищености живого життя, є неможливою позиція судді чи пророка, інакше виникає загроза впасти в стан перманентного біснування, тотального звинувачення «верхів» і низів» в здеградованій нечутливості до його авторської стилістики і патетики, в стан неприхованої опозиції до всіх, хто не вбачає в ньому ветхозавітнього пасіонарія. Неусвідомлений характер самопародіювання «високого штилю зводить тут нанівець всі потуги і наміри... Єдине, що залишається художнику в сих умовах, що може хоч трохи виправдати його, – це вибрати долю загалу, не відвернутися, не сховатися від нещасть більшости, говорити від імені тих, хто приречений на мовчання... Бо ж саме готовність митця розділити в часи лихоліття долю більшости визначувалась Альбером Камю як найважливіший чинник збереження власної індивідуальности. Нині художнику відмовлено в праві бути самотнім. Поза  т е к с т о м  не існує жодного сховища. Чин самотности тепер перебирає на себе література... – незважаючи анітрохи на скарги критика-прогресиста, мовляв, як набридли йому ці «плачі за птахом», ці діалектні квиління над долею «маленької людини», що вся ця писанина а’ lа Стефаник і Тютюнник ось де в нього сидить, що йому хочеться стилістичної розкутости й семіотичних вправ, поряд яких він міг би продемонструвати свою обізнаність з працями Лотмана, Ліотара, Деріди і т.п. В звичайного читача, якому новели згаданих авторів могли б допомогти вберегтися від прижиттєвого омертвіння, вистачає щоденних нелітературних болячок. Йому хочеться чого-небудь «утєшітєльного». Європейського читальника тим паче не цікавить чужий біль, – як і все, що заважає комфортному споживанню пахощів «Імені троянди», розгойдуванню лівою ногою «Маятника Фуко»*, – це в кращому випадку... Але рано чи пізно світові доведеться усвідомити свою «хутірську» покинутість, спізнати всі безодні своєї хворої душі. Ось тоді, можливо, й згодиться шкільний досвід української новелістики. В її початкові класи ще прийдуть учні – досвід боротьби з небуттям, вміння долати абсурдність існування не пропаде марно.
... Література має залишити правдиві свідчення про свій час, своє власне осмислення катастрофічних реалій... Інакше все інше – розкуті й вільні літературні реінкарнації, реанімації, рекреації втрачають свій сенс... Безперечно, звільнення від болю й відчаю, хоча б ненадовго, необхідне – але лиш за умови, що той біль вже десь зафіксований, осмислений, збережений. Іронія, як засіб імунного захисту від голомозих і кучерявих вождів-шизоїдів, від новоявлених пророків з дороговказами магістрального руху в правицях, мусить бути. Але якщо поряд спровокованого нею тотального блазнювання відсутній момент співчуття й співпереживання, момент якоїсь найбанальнішої жалости до об’єкту зображення, то література цього ґатунку сама по собі стає гідною жалю – до межі, коли блазнювання перетворюється на блюзнірство.
Варто пам’ятати й про іншу небезпеку – замикання традиційної літератури в своїй «хуторській» приналежності, небажання вийти на рівень діалогу з іншими художніми напрямками, нездатність культивувати в собі поряд з успадкованою органічністю ще й елемент свободи, певна зачаклованість дідівським реєстриком «вічних питань»... Здавалося б, мова йде про речі очевидні й незаперечні: необхідність існування в літературі традиції й авангарду, їхнього взаємного підживлення, – без якого література втрачає свою повноцінну цілісність, починає неухильно деградувати. Але коли чуєш, як один з редакторів прогресивно-окцидентного часопису називає все, що друкує редактор органу хуторян патологією, а той без жодного сумніву номінує свого опонента літературним сатаністом, то потроху втрачаєш впевненість в тій очевидності... Відсутність спільного місця для публічного промовлення, невтримне щезання «реліктового» читальника, стрімке звільнення людської культури від логоцентричної орієнтації роблять ситуацію окресленого вище непорозуміння майже безвихідною... Може, врешті-решт, варто вийти із позиційно-принципових окопів, піднятися над власним упередженням... В просторі чистої зимової сторінки місця вистачить всім. А поспішати кудись немає сенсу – сто літ самотности української літератури лиш починаються...
Ось так розмова про шістдесятництво, його витоки й наслідки, відлунює у подібних та зовсім інших речах та з’явищах...

* Назви романів Умберто Еко.

м. Київ

Ґудзь Ю. P.S. Наприпочатку ста лiт самотності. Фрагменти виступу на конференції «Шістдесятництво як явище, його суспільно-естетична природа, витоки і наслідки» // Кур’єр Кривбасу, №83-84. – Серпень 1997. – С.139-143.



ЗУПИНКА В ПУСТЕЛІ
В РІЗДВЯНИЙ ВЕЧІР
(Кілька думок про поезію Йосифа Бродського)

Звідки приходять поети на нашу землю? Куди вони повертаються, покинувши нам свої вірші й поеми, своїх коханок і друзів? Чому кожне слово, прожите ними і збережене на папері, завжди ховає в собі синонім до слова «прощайте»?

– Ниоткуда с любовью, надцатого мартобря,
дорогой уважаемый милая, но неважно даже
кто, ибо черт лица, говоря откровенно,
не вспомнить уже, не ваш, но...
поздно ночью, в уснувшей долине, на самом дне,
в городке, занесенном снегом по ручку двери,
извиваясь ночью на простыне –
как не сказано ниже по крайней мере –
я взбиваю подушку мычащим «ты»
за морями, которым конца и края,
в темноте всем телом твои черты,
как безумное зеркало повторяя...

Йосиф Олександрович Бродський народився 24 травня 1940 року в Ленінграді, в сім’ї батьків-євреїв.
Коли йому виповнилось 15 літ, він залишив школу, працював фрезерувальником на заводі, столяром, нічним сторожем. Та в основному в цей час він серйозно займається самоосвітою: вивчив польську й англійську мови, багато часу присвячує вивченню релігійної міфології, детальному ознайомленню з творчістю польських, американських, англійських поетів.
Писати вірші почав з 1958 року. Швидко отримав визнання Анни Ахматової як найталановитіший лірик свого покоління.
1963 року Йосиф Бродський був заарештований, а в березні 1964 року в Ленінграді його засудили до п’яти років адміністративного заслання – як «тунеядца», що не займається суспільнокорисною працею.
Правління Ленінградського відділення Спілки радянських письменників доклало всіх зусиль, щоб цей безглуздий і несправедливий вирок було винесено. По суті, Бродського судили за його свободу, яку влада для зручності називала «тунеядством».
Поета вислали в Архангельську область, де він поряд з іншими виконував тяжкі фізичні роботи.
У листопаді 1965 року Бродському дозволили повернутися в Ленінград – завдяки заступництву Д.Д.Шостаковича, А.А.Ахматової, С.Я.Маршака.
1972 року ідеологи з партійного апарату і КДБ змусили Бродського покинути Росію. З тих пір він живе в Сполучених Штатах Америки. Саме там він знайшов доброзичливе ставлення і повагу до себе, здобув широке визнання як поет.
Його мати і батько так і не змогли випросити дозволу, щоб побачитись з сином. 1984 року померла мати, а через рік після її смерті – батько...
Йосиф Бродський став п’ятим російським літератором, котрому було присуджено найпрестижнішу письменницьку нагороду – Нобелівську премію. Це сталося наприкінці 1987 року.
Ось така біографічна канва, пунктир долі поета. Поза ними і в них залишається таємниця його творчості. Про неї, не претендуючи на повне розкриття, й хочеться поговорити. Тим більше, що жодне республіканське видання (на Україні) не обмовилось про те, що саме цього року виповнилось 50 літ з дня народження поета. Так само, як два роки тому, у всій офіційній пресі, в літературних часописах не знайшлося місця для згадки про 50-річчя з дня народження Василя Стуса...
Чим же так приваблює поезія Йосифа Бродського? Що є в ній такого, чого нема в інших сучасних поетів? Важко відповісти однозначно. Найперше, мабуть, – та неймовірна енергоємність кожного вірша, коли в нього вкладається такий почуттєвий заряд, такий відчай і спокій, що їх вистачило б на одне (ціле) людське життя, від початку і до кінця, або – на один ранній роман В.Набокова. У Бродського все це концентрується на площині однієї-двох сторінок. І дивно: подібна концентрація ніскільки не пригнічує читача, не примушує його комплексувати щодо власного рівня буття. Відбувається діалог співрозмовників, рівноправний у взаємній самотності:

«Я не то что схожу с ума, но устал за лето.
За рубашкой в комод полезешь, и день потерял.
Поскорей бы, что ли, пришла зима и занесла
все это – города, человеков, но для начала зелень.
Стану спать нераздевшись или читать с любого
места чужую книгу, покаместь остатки года, как
сбежавшая от слепого,
переходит в положенном месте асфальт.
Свобода –
это когда забываешь отчество у тирана,
а слюна во рту слаще халвы Шираза,
и хотя твой мозг перекручен, как рог барана,
ничего не каплет из голубого глаза».

Його поезія нікого нічому не вчить, ні до чого не закликає, ні з чим не бореться, не прагне майбутнього зашмарканих «духовних республік», але й не віщує есхатологічних фінішів. Найбільше, що з неї можна винести, чому можна і варто навчитися – це вмінню приватного існування. За словами Бродського, мистецтво само по собі є найбільш древньою, найбільш буквальною формою приватного підприємства, – воно заохочує в людині її відчуття індивідуальності, окремішності й унікальності, перетворює її з суспільної тварини («общественного животного») в особистість. «Твір мистецтва, – продовжує поет в своїй Нобелівській лекції, – літератури взагалі й поезії зокрема звертається до людини віч-на-віч, вступаючи з нею в прямі, без посередників, контакти. Ось за це й не полюбляють мистецтво, літературу в цілому й поезію зокрема, ревнителі тотального благоденствія, повелителі мас, провісники історичної необхідності. В нулики, котрими намагаються оперувати вожді, мистецтво вписує «крапку-крапку-кому», перетворяючи кожен нулик в не завжди привабливу, але людську мармизку».
Мабуть, виходячи саме з цих міркувань. Бродський відносить нашого великого і простого, примруженого з-під засмальцьованої кепки вождя до рангу деспотів і тиранів. Й говорить далі: «Незалежно від того, ким є людина, письменником або ж читачем, її завдання найперше є в тому, щоб прожити своє власне, а не накинуте чи продиктоване кимось життя. Бо воно у кожного з нас тільки одне, і ми добре знаємо, чим все це закінчиться:
Мова й, напевно, література – речі більш давні, неминучі й довговічні, аніж будь-яка форма суспільного устрою. Обурення, іронія або байдужість, які часто висловлює література стосовно держави, є, по суті, реагування постійного, краще сказати – незакінченого щодо тимчасового й обмеженого. Політична система, форма суспільного устрою, як будь-яка система взагалі, є, за визначенням, формою минулого часу, що намагається нав’язати себе сучасному (а нерідко й майбутньому), і людина, чия професія – мова, є останньою, хто може дозволити собі забути про це». Тому сама поезія такого (світового) рівня, як поезія Бродського, вчить нас єдино можливому нині: як уникнути тавтології, яку прагне накинути нам держава, її насильницькі інституції, незалежно від того, імперіальні чи національні вони за своєю основою. Зберегти автономію приватного буття й ось таке, в тональності спокійного відчаю, сприймання світу і власного життя, як в нижче наведених рядках:

«Ты забыла деревню, затеряную в болотах
залесенной губернии, где чучел на огородах
отродясь не держат – не те там злаки,
и дорогой все тоже гати да буераки.
Баба Настя, поди, померла, и Пестерев жив едва ли,
а как жив, то пьяный сидит в подвале,
ибо ладит из спинки нашей кровати что-то,
говорят, калитку не то ворота.
А зимой там колют дрова и сидят на репе,
и звезда моргает от дыма в морозном небе.
И не в ситцах в окне невеста, а праздник пыли
да пустое место, где мы любили».

Спробуйте долучити сюди якесь популярне в минулому чи сучасне гасло на кшталт: «Слава КПРС» чи «Ганьба КПРС», – вони всі опадуть на ваших очах, як зогниле лушпиння...
Вміння приватного існування за Бродським тримається на категоріях свободи, любові й самотності. Поряд з поетом читач усвідомлює всю неможливість реалізувати себе в повній мірі хоча б в одній з них, – тут, на цій землі. Тим більше зростає вартість трагічних спроб засвідчити їх існування, зафіксувати на рівні власного болю їхні короткі з’яви...
Останнє, що варто було б запам’ятати, – це зауваження Бродського про те, що вислів Достоєвського «красота врятує світ» варто розуміти скоріше в практичному значенні, аніж в платонічному, бо «світ», вірогідно, порятувати вже не вдасться, але окрему людину ще можна»...
... Зірка висить над Віфлиємом, тепле дихання тварин торкається обличчя, торкається серця солодка й гірка бездомність. Кожного року на Різдво поет Йосиф Бродський пише своє різдвяне тихотворіння, приносить свій дар таємниці різдвяної ночі, своїй пам’яті про себе, ще не народженого... Полишивши дари, царі й поети покидають вертеп. Вже розвидняється. Шлях через пустелю ще довгий...

м. Житомир

РОЖДЕСТВЕНСКИЙ РОМАНС
Жене Рейну, с любовью

Плывет в тоске необъяснимой
среди кирпичного надсада
ночной кораблик негасимый
из Александровского сада.
Ночной кораблик нелюдимый,
на розу желтую похожий,
над головой своих любимых,
у ног прохожих.

Плывет в тоске необъяснимой
пчелиный хор сомнамбул, пьяниц.
В ночной столице фотоснимок
печально сделал иностранец,
и выезжает на Ордынку
такси с больными седоками,
и мертвецы стоят в обнимку
с особняками.

Плывет в тоске необъяснимой
певец печальный по столице,
стоит у лавки керосинной
печальный дворник круглолицый,
спешит по улице невзрачной
любовник старый и красивый,
полночный поезд новобрачный
плывет в тоске необъяснимой.

Плывет в тоске замоскворецкой
пловец в несчастие случайный.
блуждает выговор еврейский
по желтой лестнице печальной,
и от любви до невеселья,
под Новый год, под воскресенье,
плывет красотка записная,
своей тоски не объясняя.

Плывет в глазах холодный вечер,
дрожат снежинки на вагоне,
морозный ветер, бледный ветер,
обтянет красные ладони,
и льется мед огней вечерних
и пахнет сладкою халвою,
ночной пирог несет сочельник
над головою.

Твой Новый Год по темно-синей
волне средь моря городского
плывет в тоске необъяснимой,
как будто жизнь начнется снова,
как будто будут свет и слава,
удачный день и вдоволь хлеба,
как будто жизнь качнется вправо
качнувшись влево.
1962

24 ДЕКАБРЯ 1971 ГОДА

В Рождество все немного волхвы.
В продовольственных слякоть и давка.
Из-за банки кофейной халвы
производит осаду прилавка
грудой свертков навьюченный люд:
каждый сам себе царь и верблюд.

Сетки, сумки, авоськи, кульки,
шапки, галстуки, сбитые набок.
Запах водки, хвои и трески,
мандаринов, корицы и яблок.
Хаос лиц, и не видно тропы
в Вифлеем из-за снежной крупы.

И разносчики скромных даров
в транспорт прыгают, ломятся в двери,
исчезают в провалах дворов,
даже зная, что пусто в пещере:
ни животных, ни яслей; ни Той,
над Которою – нимб золотой.

Пустота. Но при мысли о ней
видишь вдруг как бы свет ниоткуда.
Знал бы Ирод, что чем он сильней,
тем верней, неизбежнее чудо.
Постоянство такого родства –
основной механизм Рождества.

То и празднуют нынче везде,
что Его приближенье, сдвигая
все столы. Не потребность в звезде
пусть еще, но уж воля благая
в человеках видна издали,
и костры пастухи разожгли.

Валит снег; не дымят, но трубят
трубы кровель. Все лица, как пятна.
Ирод пьет. Бабы прячут ребят.
Кто грядет – никому не понятно:
мы не знаем примет, и сердца
могут вдруг не признать пришлеца.

Но, когда на дверном сквозняке
из тумана ночного густого
возникает фигура в платке,
и Младенца, и Духа Святого
ощущаешь в себе без стыда;
смотришь в небо и видишь – звезда.
1972

РОЖДЕСТВЕНСКАЯ ЗВЕЗДА

В холодную пору, в местности,
привычкой скорей к жаре,
чем к холоду, к плоской поверхности более,
чем к горе,
младенец родился в пещере, чтоб мир спасти;
мело, как только в пустыне может
зимой мести.

Ему все казалось огромным:
грудь матери, желтый пар
из воловьих ноздрей, волхвы –
Балтазар, Гаспар,
Мельхиор; их подарки, втащенные сюда.
Он был всего лишь точкой.
И точкой была звезда.

Внимательно, не мигая, сквозь
редкие облака,
на лежащего в яслях ребенка издалека,
из глубины Вселенной, с другого ее конца,
звезда смотрела в пещеру.
И это был взгляд Отца.
24 дек. 1987 г.

Ґудзь Ю. Зупинка в пустелі в Різдвяний вечір. (Кілька думок про поезію Йосифа Бродського) // Вільне слово. – № 1, 1991. – С.6.



ТИХА ВОДА

Дощі рясніли – був початок і землетрусило затим. І чиюсь смерть заздалегідь оплакує природа. Крізь шибку, у четвер з’являється фасад через дорогу, нагадуючи обриси руїни, п’янючої, мов глиб китайських ієрогліфів. Мабуть, також заздалегідь. Прийдешнього уникнуть літаки і чайки, і житимуть захоплені вінками солоних хвиль чи мандру-ватимуть в одвічно мертві допотопні житла.*

Йосиф Бродський, 1992 р.

* Переклад з англійської Андрія Бондаря.



«ВТЕЧА В ЗИМОВИЙ ЄГИПЕТ»
(до роковин смерті Поета)

...Вранці, 29 січня, в понеділок, тієї самої хвилі, коли я дізнався про це, рука машинально записала на межі друкованої сторінки:
«...звістка по «Бі-Бі-Сі» про сон Йосифа Бродського». Так само написалося – замість слова, котре завше звучить як вирок, як текст наперед заготовленого вердикту – від імені підкупленого суду... А сьогодні дізнався: все сталося так, як написалося – він помер легкою смертю, уві сні, в ніч з суботи на неділю – на п’ятдесят п’ятому році життя...
В цьому є щось від невипадкового, свідомо здійсненого жесту... По-перше, вибір пори року: зима, часопростір, що найбільше відповідає найпотаємнішим сутностям людської душі, відповідає майже на всі запитання зі своїх чорно-білих глибин невимовного... пора, в якій найчастіше відбувається щезнення меж поміж сьогосвітнім і потойбічним світом і, якщо не забракне уваги й трохи відваги, то можна застерегти видимі й ледь чутні контрапункти їхнього взаємопроникнення – на поверхні його віршів останнього десятиліття...
По-друге, – він безперечно відчував, що не гоже Поету, народженому в задубілій імперії, якою десятиліттями нескінченних зим правили – заправляли обезхерені геронтократи (пристрасть євнухів – потяг до влади), не гоже йому доживати сакраментального віку «вічно молодих» шістдесятників, цих невтомних і натхненних «шестьор» при будь-якій заново змаразмілій владі – віку комсомольських мітингових поетів, що не гоже навіть умовно туди наближатись...
По-третє: треба було поспішати, щоб не піддатися спокусі виконати власну обіцянку:

«Ни земли, ни погоста
Не хочу выбирать. –
На Васильевский остров
Я приду умирать...», –

Він дійсно там помирав: не раз і не два... А от жити, – в сенсі творити як заманеться, як на душу ляже, а не так, як захоче народ чи який-небудь партійний супервайзер, – він дістав змогу в зовсім іншій країні... Й за це був їй щиро вдячний – навіть на рівні приручення (приречення) чужої мови...
По-четверте: він помер, як хотів – без каяття і причастя... Його ніколи не турбувала власна конфесійна приналежність. Мав особисту, кишенькову, ближчу до серця (як кульки нітрогліцерину) теологію, скоріше апофатичну, аніж будь-яку іншу... Відчував себе перш за все провідником мови, якою писав тієї хвилини свої елегії й есеї...
Моє власне сприймання поезії Бродського чимось схоже на споглядання рухомого пейзажу за вікнами ранкового дизель-потягу... Кожне з тих небокрайніх видінь: небо – поле – самотнє дерево – даленіючий ліс – чиясь хатина на узліссі – мало в собі зриму ієрархічну відповідність віковим періодам власного життя... Народження, дитинство, юність, зрілість, старість... І те все давалося одночасно, в одному нескінченному тревелінгу за вікном... Без логічної (лінійної) послідовності, якої дотримується звичне людське життя... Зрідка те все так неймовірно співпадало: пейзаж з густо чорніючим крайобрієм, порожнім полем, бездонним і бездомним небом раптом відлунював відчуттям пронизливого переживання майбутньої старості, ніби й недосяжної нині... а далі плавно, прямо на очах, переходив у краєвид, означений словом «дітвацтво»... Потяг судомно смичеться, щось нерозбірливе белькоче в репродуктор сонний машиніст, коротка зупинка на півтори хвилини... Станція з дивною (серед зими) назвою – Лотос, будинок, обшарпаний дощем і вітром, а далі, впритул до лісу, – якісь перекошені прибудови: повітка з сіном, дровітник, клуня, зруб колодязя... дорога повз них веде вглиб лісу, на ній – підвода, запряжена гнідим коником, старий візниця втягнув голову в плечі, холодно, з потягу сходять жінка й хлопчик, вона підсаджує його до візниці, замотує темною шерстяною хусткою, а сніг падає, падає, густішає й уповільнює тим (нам – з ним) своє падіння-сходження з небес на голови безпритульних під ними людей – старого, жінки й хлопчика, потяг рушає, знову смикаючись туди-сюди всім тілом зголоднілої за небокраєм стокротки, ти проводжаєш очима на мить знерухомлений пристанційний стоп-кадр, той зимовий сюжет з невідомим продовженням й не розумієш, для чого, для кого маєш запам’ятати те все назавжди, чому саме тебе взято в свідки чужої втечі в зимовий Єгипет, в захований десь посеред лісу осередок тепла й світла, куди самому тобі вже ніколи не втрапити...

Ґудзь Ю. Втеча в зимовий Єгипет (до роковин смерті поета Й. Бродського) // AtrLine. – №2, 1997. – С.51.
Ґудзь Ю. Втеча в зимовий Єгипет / Кур’єр Кривбасу. – №93-94, січень 1998. – С. 156-158.



РІЗДВО САМОТНІХ
Поетика і апофатика Юрія Тарнавського

гір унд дорд: тут і там...
(підручник іншої мови)

...Найбільше, що вражає в поезіях Юрія Тарнавського – це рівень досягнутої (і осягнутої) свободи. Можна й так назвати її – версифікаційна свобода. Але то буде лиш поверхове означення надзвичайно цікавого явища, котрим є такого ґатунку поетичний дискурс. Бо ж свобода – то не щось раз і назавше докончене. Це те, що постійно вимагає свого здійснення і оживлення в часопросторі двох паралельних напрямків – власного тексту і особистої долі. Їхні видимі перехрестя і контрапункти, не стільки заперечують класичну геометрію, скільки дають змогу переконатися в існуванні законів якоїсь іншої надреальності... Вся література (і поезія – зокрема) – це з’явлення штучні, неприродні, оперті перш за все на підложжя свободи. Так само неможливо бути свобідним і живим лиш завдяки традиції, культурі, суспільним нормам... Бо (знову ж таки) свобода – це можливість відновлення й оживлення здатності переродження, преображення в собі органічних (неживих) набутків – тіла, долі, письма... Ось тоді й відбувається диво зустрічі з іншим, диво повторного народження, болючий подив неминучого чину – сирітства, й збування його, і не лише в межах тексту:
«Ціле пообіддя ми сиділи під нахмуреним чолом неба, тримаючи одне одного, як свічки. Сіль росою мерехтіла на краях стокроток. Трава ревіла, мов пожежа. Вона сягала неба. Вода, мов оскаженілий голошкірий дикун, гасала між хижами, рослинами, звірятами. Час од часу вона ставала й гатила себе в груди мокрими кулаками. Квіти міряли час, як стрічки різних барв.
Я ледь-ледь чув, як ти шептала про кохання. Ти ще не знала його мови. [...] Твоє дитинство лежало зламане, немов сірник. Побіч лежало моє. [...] Я нахилився до тебе в Фотелі своєї крови. Колір твоїх очей здавався теплом на моїм обличчі. Щастя так само не уникнути, як і смерти. Життя має жилки, немов листок. Трава тріщала довкруги нас. Дощ димом здіймався в небо. Душа часами може мати колір і форму басейну».
Свобода – це і є Н і щ о... Не лише в сартрівському розумінні, не тільки в сенсі мідночолих даосів. В нашому випадку – це часопростір трагічного здолання, збування і забування людиною себе як носія мови – перш за все і наприкінці всього... Тут стає зримою і відчутною ілюзорність і марнота будь-яких ієрархій: не я, не ми користуємось мовою, це вона перетворює нас у своє невмолиме знаряддя. Читальник має  т а м  перед очима не просто шмат доконаного і відчуженого часом написання тексту... Там є волання і шепіт, є шелест і шурхіт зідраної живцем на потреби письма шкіри, – крик людського єства під тягарем необхідності виконання акту свободи. Мова, мов глухоніма і трохи не сповна розуму жінка, бере до рук недогризок нашого тіла, гріє його поміж долонь своїм диханням, а тоді, немов граючись, кришить у жмені оживлену плоть і розсипає ті крихти під вікнами, на поживу голодним і безпритульним птахам невимовного...  Т а м  навіть смерть проживається, як народження, як повернення до самого себе:
«Вони кинули його на шпитальне ліжко, як в’язку хмизу на долівку. Страшно подумати, як подібною до дерева під корою є наша шкіра. Біль, як вогонь, ревів у його тілі. Його очі тріскали, як поліна. Шкіри не можна було доторкнутися. Та вже ж надія ворушилася в нім, як у вікні фіранка. Йому здавалося, що він чув кроки жінки, на яку чекав ціле життя, зараз за рогом своєї вулиці. Та це тільки його молодша сестра рисувала його останній портрет.
На ранок, широкоплечі янголи вже викорчовували коріння кольору біля кутиків його уст».
А починалося все досить буденно...
... Двадцятого грудня 1958 року в кав’ярні «Павич», у Нью-Йорку, зібралися молоді українські літератори й, смакуючи чорний трунок, вирішили утворити поетичне об’єднання модерного напрямку. Практичне здійснення цього задуму відбулося трохи пізніше, коли вже 1959 року почав виходити щорічник «Нові поезії» (НП), а шестеро поетів – Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський, Патриція Килина, Богдан Рубчак, Женя Васильківська та Емма Андієвська, – котрі його видавали, почали вже офіційно називати себе «нью-йоркською групою» (НЙГ). Літера «Н» в тій абревіатурі особисто для мене означує не тільки прив’язку до місця з’яви об’єднання, але й певну якісну домінанту: щось суттєво нове, незвичне, незашорене будь-якими ідеологічними рамцями... У своїй короткій літературній біографії «Босоніж додому» Юрій Тарнавський пише:
«НЙГ не була літературною школою, а групою людей, яких об’єднало зацікавлення літературою, в першу чергу нетрадиційною поезією. Була це реакція проти стилів, що існували в українській літературі того часу, як на еміграції, так і в Україні... Зверталися ми виключно до особистих тем, свідомо цураючись патріотичних. Це було головне, що насправді нас єднало. [...] В додатку, ми відчували, що українська література лишилася цілком поза модерними літературними рухами західного світу і що нашим обов’язком було це змінити».
... Отже, з часу виникнення НЙГ минуло кілька десятиліть. З огляду на літературну долю вже згаданих імен (та й інших, не названих у межах короткого вступу) маємо ствердити: свій «бій за українську літературу» – за утвердження в ній суттєвих і стилістичних новацій, за можливість підняти планку внутрішньої свободи в з’явлених текстах на рівень світової літератури – «нью-йоркці» виграли. Це – там, на теренах, не підлеглих історичним рішенням і постановам пленумів СПУ. В самій країні У літературна ситуація, на жаль, склалася дещо інакше... Але це тема для окремої розмови,  т у т  торкатися її не будемо...
На сьогодні Юрій Тарнавський є автором небагатьох, прекрасно виданих і зі смаком оформлених книг поезії й прози, високо поцінованих не лише професійними критиками, а й звичайними читальниками на різних континентах.*
У поетичному циклі «Анкети», написаному 1968 року, ось як Ю.Тарнавський окреслює видимі межі цього свого тексту:
«Анкети є рядом роздумувань, разом двадцять пять, над слідуючою фізичною ситуацією: людина стоїть перед мушлею в лазничці, з руками під струменем води, що тече з крана. На стіні над мушлею – дзеркало, в якім відбивається обличчя людини. Вікно в стіні праворуч мушлі дещо прочинене, й знадвору доноситься шум авто, що проїжджає мимо. Ситуація навмисне нейтральна. Роздумування підсумовують мій тодішній погляд на людину й світ. [...] Це, мабуть, найдальше, що може бути від віршів. Мова канцелярна. Цьому протиставиться майже цілковита метафоричність семантики (літеральність мови)».
Водночас поетичний серіал Юрія Тарнавського є спробою метафізичного анкетування прихованих сутностей, потаємних властивостей речей і відчуттів, що складають внутрішній і зовнішній світ людини. Річчю тут є не тільки реальний предмет, це може бути і якась невидима субстанція, що стукається, шкрябається в двері буття, вимагає від автора приналежне їй в цьому світі означення, окреслення, називання. В цьому сенсі, мабуть, слід розуміти вживлений у приручені мізки сучасників термін «приреченість» – але ж це якась там фатальна безвихідь, підлеглість надособистим силам і обставинам, а, найперше, як усвідомлена підпорядкованість мові, приреченість людини на особисте промовлення, на речення – неминуче і неминуще омовлення світу. Поряд з творцем всього сущого, прерогативою людини залишається функція називання. Але називати – це ще й звати, кликати, повертати із темряви небуття загублені нами наймення... Тут сам автор «Анкет» (а поруч з ним – і читальник) стає онтологічним резонатором – відгукується на чийсь поклик на чиєсь називання. Він раптом відчуває, як у ньому самому починає пульсувати друге серце – його власне ім’я, оживлене тим наданкетним відгуком. Бо відгукнутися – то є наша спромога встигнути відчути в собі (в тілі Тексту) живий центр сущого, зберегти в ньому дитяче здивування таїною нашої співприсутності у світі...
Більш точніше й найконкретніше особисті стосунки з мовою визначає сам автор. В одному із своїх інтерв’ю Юрій Тарнавський говорить:
«... Я думаю, що найбільш важливим, що я зробив, було очищення української мови від «поетичності», від різного роду кліше (і фонетичних, і морфологічних, і синтаксичних, і семантичних), якими була засмічена українська література. Я не знаю когось, щоб так писав по-українськи передо мною, як я. (Семенко старався епатувати читача своїми творами, і, коли вживав прозаїзми, було ясно, яких штампів він уникає; я ж писав так, ніби тих штампів не було, бо, властиво, я їх не знав). Отже, замість того, щоб будувати твір з існуючих поетичних елементів (цеглин), я творив його з елементів мови (з глини). [...] Теж думаю, що моє вживання метафори не як оздоби, а як головного носія інформації у творі є корисною розробкою літературної техніки, яка дає письменникові нові можливості. Тут дається читачеві більше волі, щоб відтворити твір у своїй уяві».
Напевно, саме тут починає діяти закон поетичної апофатики, в якому найважливіші, найсуттєвіші для автора речі стверджуються не безпосередньо, а через умовне заперечення, коли найінтимніші покази про власний шлях до Істини залишаються на рівні інтонації, метафори як засобу врівноваження слова мовчанням, особистого усвідомлення і найостанніших свідчень. Мабуть, не випадково назви поетичних збірок Юрія Тарнавського мають свій, «апофатичний», характер: «Поезії про ніщо...», «Без нічого», «Їх немає...»
Світ природи і світ свободи: поміж ними кентавр – людина-номінатор, істота, що здирає з себе коросту непотрібного (не-потребного) досвіду вживання й стає автором – тим, хто прирощує до теренів сущого нові території людського духу...
Поет (в нашому випадку – автор «Анкет» Юрій Тарнавський) і є цією людиною, звільненою за посередництвом Тексту від випадкових обставин часу і простору: я там, де мусів бути, я там, де є, я там, де зостануся з вами...
Життя відбулося... І не лише в словах… Найчастіше – в стані, для якого слова виявилися замалі. Їх – як одіж дитячу, придбану на виріст – намагається зодягти на доросле (заросле травою милосердного забуття) тіло невтомний чоловік, схожий на подорожнього ченця-бернардинця, що десь ось тут, неподалік, заховав під кущем свою коричневу рясу й мотузок-підперезник, переодягнувся в короткі, незашорені на колінах штанці, кроси, легку безрукавку та й рушив по світу, на марафонську дистанцію... пошуків щастя? самого себе? нерозтраченої материзни? Бог його знає... А нам залишається шанс бодай частково віднайти відповіді на ці запитання в авторських текстах...

1* Біографічні дані про Ю. Тарнавського читач може знайти в статті Валерія Шевчука «У пошуках землі обітованної...» – журнал «Україна». – №10. – 1990; чи в літературній автобіографії «Босоніж додому» Ю. Тарнавського з книги «Їх немає», підготовленій до друку видавництвом «Фоліо» (Харків).
2* Передрук за цим джерелом (прим. упоряд.)

Ґудзь Ю. Різдво самотніх. Поетика і апофатика Юрія Тарнавського // Хроніка 2000. – 1997. – №19-20. – С.373-377.
Ґудзь Ю. Різдво самотніх (поетика і апофатика Юрія Тарнавського) // Кур’єр Кривбасу. – №71-72, лютий 1997. – С. 88-91.




РІВЕНЬ ПЕРЕВТІЛЕННЯ*
Поети Лаврської школи:
Микола Воробйов, Олег Лишега, Іван Семененко

* Вступне слово до зустрічі з поетами Лаврської школи 1993 року в Будинку вчителя.

Сьогодні, 28 жовтня, в четвер, за сім зим до початку третього тисячоліття, ви матимете нагоду почути і побачити трьох поетів. Остання можливість – побачити ще на вчорашній вечір була проблематичною: я не був впевнений, що зможу зібрати їх разом, всіх трьох – гадав, прийдеться використати магнітофонний запис їхніх голосів й засвідчити хоч таким робом їхню невидиму присутність в цій залі... В чому ж тут виникла складність? Поети Лаврської школи Микола Воробйов, Іван Семененко, Олег Лишега – це не просто поети і не просто люди. То є різновид щезників... Ось мені говорили, де можна знайти Олега Лишегу... Я прибігав на вокзал, десь з хвилин сорок їхав у напрямку Фастова, виходив на станції з якоюсь напівдитячою назвою, – Малютянка, кілометрів зо три йшов лісом – до вказаного місця... Й нікого там не знаходив. Потім, вже вдома, я раптом пригадував чийсь обережний шурхіт в кущах, насторожений погляд з гущавини, пригадував, як в надвечірньому просторі золотисто відсвічував на сучку жмут рудої шерсті...
Мені говорили, що на Чорториї можна піймати Миколу Воробйова. Я їхав туди, наживлював черв’яка на гачок, десь з півдня споглядав нерухомого поплавця, але ніхто не приходив. Й лиш згодом мені пригадувався шум дощу, чийсь мокрий слід на траві, жовте латаття вздовж берега...
Мене сповіщали, що в день апостолів Петра й Павла, на території Печерської Лаври, чергуватиме в пожежній охороні кінофакультету Іван Семененко, – я приходив туди надвечір, але знаходив на кам’яній стіні тільки шмат обгорілої рибальської сіті...
Поети Лаврської школи – це істоти, що досягли такого рівня перевтілення у власні тексти, що зараз перед вами постануть не стільки людські тіла й приторочені до них невидимі душі, скільки природні стихії: вітер, дощ, сніг, вогонь і вода, туман і падолист... їхні вірші не обмежуються власне літературою, то є більше погляд і жест птаха чи звіра, їхньої абсолютної незахищености перед світом людей, в якому кожен їхній вірш – то відчайдушна спроба знайти якийсь сховок навпроти зими...
Чому ж поети саме Лаврської школи? Може, що протягом багатьох літ місцем їхньої роботи була Лавра – всі троє працювали декораторами й пожежниками на місцевому кінофакультеті, а Іван Андрійович працює там і по сей день... Але то було не тільки місце роботи, не тільки порятунок від насильства і метушливих спокус цього світу, то був своєрідний хронотоп особистої долі, місце її вростання в навколишній пейзаж, перетворення його в простір живої душі...
Вчора, в Будинку кіно, сталася одна подія, котра, як на мене, має певний зв’язок з учасниками нашої зустрічі: відбулась демонстрація фільму французької режисерки Лілії Олів’є «Незаконні діти Антона Веберна» – французький фільм про музику й життя двох сучасних композиторів зі світовим ім’ям: киянина Валентина Сільвестрова й Софії Губайдуліної, росіянки, котра вже не живе в Росії. То є фільм про те, яку ціну доводилося платити за можливість внутрішньої таємної свободи, як при найменшій підозрі, при найпершій нагоді влада перекривала цим людям дихання... Поети Лаврської школи – то теж, як на мене, незаконні діти української літератури, – тієї літератури, яка ніколи не була ні радянською, ні антирадянською, ні патріотично-перебудовчою, а завжди мала свій європейський рівень, свій універсальний контекст, свою відкритість загальнолюдській культурі. Ось за це, за їхню внутрішню непідлеглість обов’язково дозволеним канонам, за їхнє небажання брати участь у колективних «творчих» навприсядках їх замовчували, не друкували протягом десятиліть – саме за те, що це поети дійсно світового рівня...
Своїм промовлянням поети Лаврської школи витворюють простір, в якому словам повертається втрачена сила, де з’являється надія на відновлення зруйнованого ідеологічним новоязом дому буття – поетичної мови, за означенням Гайдеггера... Прислухайтесь до них... Це люди, котрі знають таємницю живого життя... Придивіться до них, до цих резонаторів невимовного... Можливо, такими як сьогодні, ви їх ніколи більше не побачите...

Ґудзь Ю. Рівень перевтілення. Поети Лаврської школи: Микола Воробйов, Олег Лишега, Іван Семененко (вступне слово до зустрічі з поетами Лаврської школи 1993 року в Будинку вчителя) // Артанія: Альманах. – №1, 1995. – С.29-33.

ВЕЛИКИЙ МІСТ
І РОЗІРВАНИЙ ПРОСТІР
(Уроки поезії і прози Олега Лишеги)

I
В журналі «Прапор» (число друге за нинішній рік), на сторінці, де вміщено початок оповідання Олега Лишеги «Людина у просторі», рукою мого приятеля (бо має таку звичку – писати на полях, між рядків чужих і власних книг, саме він приніс мені се число «Прапора») було написано: «...добре, коли знаєш, що десь на світі живе незнайома тобі людина, яка самим фактом свого існування допомагає вижити тобі самому».
Оповідання я прочитав, потім перечитав, а потім почав виписувати окремі уривки з нього – журнал треба було повернути, а розлучатися з «Людиною в просторі» дуже не хотілося. Мабуть, не усвідомлюючи того до кінця, мій приятель вловив одну з найсуттєвіших ознак цієї прози. Так, це дійсно більше факт існування, аніж процес фіксації власних тропізмів*, власної потреби в писанні, це спосіб існування в просторі власної прози, в якій герой і автор не відчужені один від одного, в якій кожен написаний рядок рівноцінно відповідає хвилинам, годинам, дням непоспіхом прожитого життя. Така єдність в нашій літературі майже не зустрічається, тому й приваблює найбільше.
... Людина живе нелегко і самотньо, ось вона й починає, щоб знайти якийсь порятунок, рухатись вглиб власного існування. Той рух починається повільно, майже непомітно, з окремих, здавалося б відсторонених, але не другорядних деталей: Ось падає сніг, а біля головпошти в пластмасовім шапличку продають яблука, мокрі, потовчені, але вони можуть бути «сліпучі в своїй наготі і, коли приглянутись, то на їхній шкірі проступають сироти, як на дівочих персах, і пульсують прожилки». Рушає повільно у напрямку Печерська двадцять четвертий тролейбус, неподалік від тебе сидить розтріпана жінка з собачкою за пазухою, собачку звати Леся, і далі, до самої Лаври, до місця постійної роботи декоратора учбової кіностудії, де поряд із забудованою для студентів з Сирії сільською в’язницею інколи можна спостерігати нещоденне чудо народження білого гриба: «Серед запорошених меблів та всякої бутафорії раптом під ногами тріскається дубовий паркет, ще монастирський – земля, розтуливши лоно, виштовхує свій плід, слизький і тугий».
Ось так ненадокучливо, непоспіхом вас вводять в потік чужого життя... Вас вводять туди обережно, тримаючи за руку – як малого хлопчика до першого причастя. Може саме там, в тих нетрях повсякденного існування ховаються причини повільного відчуження, яке відчуває герой оповідання, – відчуження найближчих йому людей? Може саме там, в глибинах буття можна знайти щось таке, на що можна спертися, передихнути, що допоможе протистояти тому відчуженню? Ось він розмовляє по телефону зі своєю дружиною, напружено вслухається в її голос, а паралельно самій розмові, поряд зі словами в його свідомості продовжується той рух до самого себе, до німого подиву перед звичайним, але таким іншим життям поряд себе: «... він раптом побачив її, але не тут, поруч, а там далеко, на її роботі, на восьмому поверсі Інституту кібернетики, зігнуту над столиком з телефоном. Поміж напружених слів, у паузах з диханням над мікрофоном раптом, як у проривах між задушливими хмарами, її уста окреслили профіль свого голосу, її вуста виліплювали свою постать з покірливого мовчання, але це мовчання ще більша таємниця її голосу. Як її голос знайшов його тут, за цими мурами, чому, знесилений такою дорогою, її голос ранить у саме серце?.. З ким розмовляв кілька хвилин тому, що це за людина поділилася з ним болем їхньої маленької дочки, невже ця постать, скручена за телефоном, вибрала саме його... Хто того вітряного дня на безлюдній набережній поклав голову на його коліна й приліг, витягнувшись на повний зріст на довгій дерев’яній лавці, втомлений неспокійними передчуттями?..»
В цьому й справді є щось від першого причастя, бо дійсно-таки, подібне сприймання написаного для вас – вперше. Вам вперше нічого не нав’язують, ні до чого не закликають, нічого не проповідують, не віщують, не славлять і не ганьблять, не намагаються захопити ненормативно-еротичною лексикою і стилістичними екзорсизмами. Ви вперше відчуваєте таку довіру до написаного, таку невідчуженість від самого тексту. Ось тут, мабуть, і захована одна з найважливіших одиниць прози (та й поезії) Олега Лишеги.
Річ у тому, що сучасне літературознавство (на жаль, не наше) давно вже розмежовує понятійні площини власне літературного Твору і Тексту, досліджує співвідношення і взаємовпливи між ними двома. В статті Роланда Барта «Від твору до тексту» подаються основні позиції таких співвідношень. Нам не варто зупинятися на тому зауваженні Барта, де він говорить про задоволення від Тексту, як одну з основних ознак, що відрізняють текст від твору. Барт пише: «Певно твори (деякі твори) також можуть давати щось схоже на задоволення: я можу захоплено читати і перечитувати Пруста, Флобера, Бальзака і навіть – чому б ні? – Олександра Дюма. Однак таке задоволення, при всій його інтенсивності, все ж залишається в цілому задоволенням споживацьким: бо, хоч я і можу читати сих авторів, я разом з тим знаю, що не зможу їх переписати (бо нині вже неможливо писати «саме так»); одне усвідомлення цього досить таки сумного факту відштовхує мене від створення подібних творів, причому така відчуженість і є запорукою моєї сучасності». І далі Барт запитує: «...Бути сучасною людиною чи не значить це досконало знати про те, що вже нічого не можна розпочати з самого початку?» Тут подається ключ до розуміння цілого напрямку не тільки літератури, а й взагалі сучасного мистецтва (живопис, музика), який іменує себе постмодернізмом. Але повернімося до задоволення від Тексту, а саме до задоволення від тексту «Людина в просторі» Олега Лишеги. Чому є і чим же се задоволення не є споживацьким? Перш за все тим, що текст безпосередньо пов’язаний із задоволенням, сам текст є задоволенням без почування відчуженості, він є суцільним спонуканням до самотворчості самого читальника. Висока енергетична напруга такого тексту породжує бажання, відчуття, чимось близького до еротичної насолоди: хочеться ввійти в тіло тексту, в його структуру, злитися з ним, – хоча б через процес переписування, в якому щезає розмежування ментальності скриптора і читальника, виникає нова об’єднана реальність практики письма. Поволі стає зрозумілим, що і весь навколишній світ – то тільки Текст, котрий вимагає, щоб його час від часу переписували; починаєш розуміти неможливість влаштування життя поза межами тексту, як того хотілося колись... «І все, що сталося, запам’ятають очі, єдині безпорадні свідки... А вода не біла, на те вона й вода, щоб умити чиюсь кров чи китицю вербового листя, вона темніє, як твоє око наді мною... Його рука з’їхала на той бік пагорба, пальці ловили вітер поміж розсипчастих шовкових пасм, а очі з-під присипаних борошном вій дивились у відкриті в темряву очі, ще темніші, темніші за темряву, і там він побачив простір... Я хочу тобі розповісти про простір у вухо, нашорошене у ніч, коли над нами сіється борошно, я хочу тобі розповісти довго, так, щоб ти міг уловити ритм простору в тому, що говоритиму, аж поки він сам не склепить нам обом повіки. Хочу розповісти про нестерпну роз’єднаність простору...»
І поряд всього залишається тиха вдячність за оте болюче зосереджене вміння жити в роз’єднаному просторі, за той неметушливий досвід усамітненого існування...

II
Одна з істотних відмінностей твору від тексту, за Бартом, се можливість гри з текстом, можливість грати текст і відсутність такої можливості, коли йдеться про твір. Барт підкреслює, що слово «гра» тут слід розуміти у всій його багатозначності. Про що ж саме йде мова? В нашому випадку, маючи під руками «Людину в просторі», ми дістаємо змогу для гри, чимось схожої на вправи кастальських мудреців. Але то тільки початок ментального кайфу, який виходить за межі потенцій «гри в бісер». Текст відкриває перед нами можливість зіграти саму Гру, вийти в субпростір безпосереднього виконання, – поза межі обов’язкових установлень. Множинність сенсів, значень тексту, присутність в ньому внутрішньої енергії невимовного (поряд з просто недомовленим як естетичної категорії – своєрідного каталізатора сприйняття), – все те виводить нас з рівня споживача літературної продукції на рівень співавтора самої партитури Тексту, де надреальності скриптора й читальника поєднуються в одній акції виконання...
Ті мокрі й потовчені яблука в пластмасовім шапличку, той слизький і тугий плід білого гриба з-під паркету, голос дружини в телефонній слухавці, нашорошене в ніч вухо кінської голови, далеке дерево на краю розірваного простору, ті самі Ведмідь, Черепаха, Куниця, Мартин, Місяць, Яструб й Він з «Великого мосту» – всі ті монади Олега Лишеги, ті зредуковані до своїх сутностей явища-феномени, – то є лиш різні іпостасі його єдиної відчайдушної спроби з’єднати (хоча б в межах власного тексту) онтологічний простір розірваного буття, і якщо не вийти, то хоча б наблизитись до того Великого Мосту, що з’єднує різні виміри-береги... В якийсь момент лишегівські тексти шляхом незрозумілих мутацій перетворюються в цілісний орган для метафізичного освоєння світу, для пізнання його Надреальності. Послуговуючись висловом Ангелуса Сілезіуса, про них можна було б сказати: «око, яке дає мені змогу бачити Бога, є те ж саме око, котрим Бог споглядає мене самого». Те око є неподільним, в ньому відсутні суб’єкт і об’єкт, око-текст виривається за межі підлеглості граматичним співвідношенням. То і є власне простір денотативної свободи тексту, базовий табір для прийдешніх шукачів Великого Мосту.

III
(З листу-відгуку на публікації попереднього числа «Чорно-білої температури»)
... Маю кілька зауважень щодо теми гри з Текстом, можливості грати Текст.
Чому не можна зіграти, скажімо, «Собор» О.Гончара? Се неможливо не тільки тому, що «Собор» не є текстом. І не тому, що є така невідкладна потреба прикладати критерії гри, множинності текстів і значень, задоволення до власне всіх літературних творів, які, до речі, можуть мати свою, обмежену тим чи іншим чинником, текстуальність.
Справа в тому, що структуральний підхід дає змогу прояснити і, що важливо, – пояснити (1) деякі міфи, вкорінені в нашій свідомості й котрі своїм омертвлюючим впливом до сих пір перешкоджають нормальному (живому) функціонуванню нашого літературного процесу. Чому ж так важливо саме пояснити міф? Бо «вбити», наприклад, міф неможливо, він знову відродиться як Фенікс. Єдино ефективний спосіб боротьби з міфом - се піддати його поясненню,  висвітленню його коннотативних значень й таким чином – звільнитися від нього. В нашому випадку зразком одного з таких міфів і є «собор» Олеся Гончара, вірніше не сам по собі, а «Собор» як складова частина того цілого, яке можна назвати міфом примусової класики (2).
Не в тому суть, як його оцінювала й оцінює «застійна» й «перебудовна» критика, хоч саме вона «зажувала» його своїм убого ідеологічним аналізом до нудоти. І не в тому справа, що подібні твори не піддаються імпровізаційному виконанню самим читачем, що вони однозначні й тоталітарні за своєю суттю, обмежені певною «ідеологічністю», як на мене, то «Собор» не є ні текстом, ні твором. Се певний рівень публіцистики, актуалізований відповідним сюжетом, з прив’язкою до даного відрізку реальності.
Так, необхідно говорити про недопустимість руйнування храмів, боротися проти духовного здичавіння люду, підвладного здичавілій ще з сімнадцятого року владі. Боротися можна нарисом, памфлетом, документальним свідченням, листом протесту в ООН, власною голодівкою, накінець. Але для чого той процес боротьби розтягувати на сотні й тисячі сторінок безпросвітно претензійних творінь, жодне з яких неможливо дочитати хоча б до середини? Питання наївне і риторичне. Для багатьох спілчанських заробітчан оте продукування інтелектуально недоварених мертводруків давно стало способом імітації дійсного життя і творчості. Нескінченні сірі шеренги місцевих «дітей арбату» заповнюють шпальти столичних журналів, плани видавництва. Та це ще не найгірше. «Собака» заритий ще глибше.
Ще в школі, коли вивчали обов’язкові за програмою «Прапороносці», мене не покидало почуття внутрішнього насильства, яке чинилося наді мною. І не від того, що їх примушували вивчати. Ота густа, фальшива поетика, якою заповнені сторінки славнозвісного роману, входила в протиріччя з тим, що я вже знав про війну з повістей Василя Бикова, романів Ремарка й Річарда Олдінгтона, з розповідей мого діда про штрафні роти і «заградотряды».
Мабуть, саме тоді «Прапороносці» допомогли мені зрозуміти, що напівправда про війну гірша від свідомої брехні. Але вони не могли дати мені більш важливішого, що відкрилося значно пізніше з роману Василя Ґроссмана «Жизнь и судьба», – розуміння тієї страшної трагедії людей, що потрапили у вир боротьби рівноцінних за своєю людиноненависницькою суттю систем: більшовизму і фашизму.
Пізніше ту ж саму напівправду про дійсне життя, ту ж саму непереносну (на межі блювотного рефлексу) патетику я надибував і в інших творах Лауреата Сталінських і Ленінських премій (3). Але я вже не дивувався їм, не мучився ними. Я відкрив для себе, що вони і подібні їм речі, написані не на українській мові.
Твір чи текст тоді тільки набуває вартісного буття, коли він зафіксований не власне турецькою чи російською, а мовою самого автора, мовою його істинного існування. Таку мову й своє особисте промовляння мали Хвильовий і Підмогильний, Косинка, Зеров і Драй-Хмара, все покоління доби Розстріляного Відродження.
Трагедія української літератури не тільки в тому, що її кращих представників, котрі мали таки свою мову, тільки їм властиве своє звучання, знищила фізично комуністична влада. Трагедія і в тому, що сотні так званих «пісьменників» (за рядком відомої пісні Галича), позбавлені власної мови, але наділені з державного розподільника непохитним ідеолектом, продовжують завалювати читача багатотомними виданнями поспіхом зліплених, але обов’язково «перебудовчих» творінь, відбиваючи в нього охоту взагалі до читання сучасної української літератури, в читача, який чистосердечно сприймає той «краснопісьменницький» жарґон за справжню українську мову. Бо коли той жарґон береться за висхідну, то навіть справжнє почуття, переведене на рівень об’єктивізації, стає огляданням дружини Лота, що перетворює не тільки твір, а й самого автора як творчу особистість в мертвий соляний стовп. Найближчий приклад такого оглядання – так звані «чорнобильські поеми», відразу ж поставлені офіційною критикою на п’єдестал сучасної класики, тим більше, що подібна маніпуляція стосовно «соляних стовпів» не така вже й складна. Та Бог з ними, з стовпами. Я ні в якій мірі не хочу заперечувати їхнє належне й чільне місце в українській радянській літературі. Печаль моя в іншому. До кого і куди нести молодим свої рукописи, де і в кого шукати поради? Пішли б до Василя Барки чи до Емми Андієвської, та як до них доберешся через океан? А до спілчанських генералів і йти не хочеться. Тому й відбувається «ісход Єгипту в землю Ханаанську» творчої молоді – від шароварно-галушкового олімпу, від редакторського аркун-задунайства до Хорхе Борхеса, Хуліо Кортасара, Маркеса, Джойса, Саші Соколова. А поряд з ними – ще одна невеличка, але приємна впевненість з площини завтрашнього дня: безплідна комуністична система в нашій країні зживає саму себе, зживає раз і назавжди. А разом з нею повільно, але неухильно відмирає її бюрократично-розподільниковий придаток: Спілка письменників з її славними когортами нуль-потенційних членів. Коли держава втратить владу над органами друку, над засобами видавництва, коли «пісьменники» й незлічені скриптори урівняються в своєму праві на користування Літ. фондом, то спілчанський Парнас розвалиться як картковий будиночок. І не прийдеться втішатися більше почутою від дружини одного з членів мудрою приказкою: Fortuna non penis, in manus non renis*. Кого вона мала на увазі, я й до сих пір не знаю... (4)

1. Прикладом такого пояснення-звільнення є робота Ролянда Барта «Міф сьогодні».
2. Дана репліка лиш окреслює напрямки пояснення вищезгаданого міфу. Більш детальний розгляд значень і знаків цього міфу буде поданий в наступному числі «Чорно-білої температури».
3. Взяти хоча б вже «післясоборні» «Твою зорю», «Бриґантину» й цілком безнадійні «Далекі вогнища».
4. Далі наш дописувач, розвиваючи тему penisa, переходить на таку радісно-ненормативну (в кращих традиціях вітчизняних бубабістів) лексику, що редакція часопису вважає за доцільне помістити закінчення цього листа в спец. випуску «Чорно-білої температури», присвяченому ненормативним соціолектам.

Юрко Ґудзь (1956) – житомирський автор добірок віршів у альманасі «Вітрила-86», в часописі «Зустрічі» (Варшава, 1988), в часописі «Авжеж» (Житомир, 1990) та ряду експериментальних текстів під загальною назвою «Нічний Театр Вулиці Бориса Тена». Співпрацює і в незалежному часописі «Чорно-біла температура».

* Стаття,  що опублікована у журналі «Авжеж!» передає слово «renis» як «recipis», хоча цей вислів латиною мав би закінчуватися словом «recipe» (прим. упоряд.).
** Передрук за цим джерелом (прим. упоряд.).

Тетянич Ю. Великий міст та розірваний простір // Авжеж! – №3, березень 1991. – С.50-54.
Ґудзь Ю. Великий міст та розірваний простір (Уроки поезії і прози Олега Лишеги) // http://www.ji.lviv.ua/n4texts/hudz.htm.**



ПРОКИНЬТЕСЬ, МЕШКАНЦІ ШТАНІВ!
Романи Леоніда Кононовича
в контексті вкраїнської реконкісти

Ось і збулася мрія багатьох шанувальників українського детективу: видавництво «Джерела М» випустило в світ першу книгу талановитого прозаїка Леоніда Кононовича. Його роман «Я, зомбі», що ввійшов до цієї книги, написаний майже десятиліття тому, вперше надрукований в журналі «Сучасність» (ч. 7 за 1993 рік). Схвально зустрінутий критикою і читальниками, тоді ж був відзначений премією «Благовіст» – як кращий роман року... Й лише тепер, опісля тривалого мовчання, автор і його твір, продовжений і доповнений романом «Довга ніч над Сунжею», об’єднаний в одне ціле «джерельно-емівським» виданням, врешті-решт вертаються в простір сучасної літератури.
Сюжет «Я, зомбі» доволі простий: напередодні гекачепістського заколоту московські спецслужби готують у Києві великомасштабну провокацію (це вже після різанин у Баку, Тбілісі, Вільнюсі, санкціонованих «миротворцем» Горбі), – щоб мати привід і підґрунтя для введення на території УРСР надзвичайного стану. Безпосередніми виконавцями кривавої акції мають стати зомбовані пацієнти зі спец-клініки знаменитого екстрасенса Альберта Крижанівського... Приватно-розшукова агенція «Тартар», її співробітники, а серед них – детектив Оскар, головний герой роману, випадково дізнаються про заплановані теракти й втягуються в цілу низку захоплюючих і небезпечних пригод... Ось такий сюжет. Але є щось зовсім інше в цій книзі, щось особливе, – те саме, яке виривається за межі їй відведеного жанру й виводить її до свого читача крізь всі бар’єри нинішньої літературної ситуації...
Найпершим серед цих висхідних чинників можна назвати високий художній рівень авторського тексту, його внутрішню інтонацію неспішного проживання власної самоти, всіх зусиль особистого звільнення і впізнавання... По-друге, неймовірно потужний антиімперський, антисовдепівський потенціал – у всіх діях і вчинках колишнього афганця, сина сільської вчительки, який усією шкірою своєю відчуває – щось не так у цьому світі... «Що не так – я не знав, хоч убий. Але передчуттям я вірив. За роки війни в мене з’явилося багато всяких талантів: я міг спати в снігу, жерти дохлятину, витримував багатоденні переходи в горах, поціляв у людину ножем з п’ятдесяти кроків, та найголовніше – я завжди встигав вистрілити першим...» А ось, ніби на відстані простягнутої руки, сидить його ворог – «невисокий, білявий хлопчина з холодним поглядом і нахабно-багряним лицем, й уся його біографія читалася на лобі. «Я вгадав її за якусь частку секунди, поки націлював парабелум... Я знав таких людей – це був типовий комсюк, яких удосталь на кожному підприємстві, в кожному вузі чи технікумі: спочатку вони працюють стукачами, потім – дрібними провокаторами, з тих, що видирають гасла та зав’язують бійки на мітингах та демонстраціях, а далі за комсомольською путівкою та рекомендацією оперативників їх беруть в органи й довіряють зброю. І ось зараз він сидить у кабіні авто й впивається своєю безконтрольністю й безкарністю...
Дія роману розгортається на тлі ранньої зими й нескінченного снігопаду: з неба сиплеться й сиплеться білий, ще теплий попіл, Оскар (це його професійне псевдо, «аскер» – себто воїн, так його звали в Афгані, в племені белуджів, до яких він спершу потрапив у полон, а згодом усе з тими ж белуджами майже сім літ воював проти цілого світу) вертається додому, вилазить з машини й вже на порозі хати йому на плече стрибає важкезна волохата туша – пес Більбонський, єдина тут близька й жива душа, якого наш герой зрідка пригощає коньяком, а собі готує каву, додаючи в чашку краплю ванільної есенції та трохи гашишної олії... Заплющивши очі, він смакує пахучий трунок й поволі згадує свої афганські сновидіння: «Вони снилися мені щоночі, й це було так, наче тобі з механічною впертістю крутять і крутять один і той же фільм. Я бачив чітко й виразно: сірі вишні, стежку між них... Нікого нема – ні на городі, ні на подвір’ї, ні поміж вишнями. Тільки вода біжить у берегах, біжить й біжить, як завше. А я, повиснувши між небом і землею, дивлюсь на все те. Тільки дивлюся. Тільки холону в сивому просторі... Господи, як мені хотілося додому, на Вкраїну!» Згодом він все ж повернеться в своє село, де вже давно його вважають мертвим, у цю країну, де збожеволілий часопростір закручується в спіраль безвихідного лабіринту, до знетямлених щоденним виживанням людей: «Певно, їм було достатньо, що в магазинах можна купити сякого-такого їдла, а на вулицях не смалять з автоматів. Вони просто не тямили, що з них роблять дурнів... не бачили, що життя в цій державі все більше перетворюється на зґвалтування, причому зґвалтування масове, безперервне, таке, що ніколи не кінчається».
У другій частині книги, в романі «Довга ніч над Сунжею», приватний детектив Оскар розпочинає свій поєдинок з агентом російської розвідки Глобусом. У цій нелегкій (і як то кажуть – благородній) справі йому допомагає американець Ронні, що теж зовсім невипадково потрапляє до Києва. Й вихор нових пригод закручується ще з більшою силою, й хочеш чи не хочеш, а мусиш долати відчуття тихого відчаю всіх зусиль перемогти самого себе...
А блідий світанок вже ллється поволі крізь шиби до кімнати, й треба знову рушати, треба продовжувати свою самотню реконкісту, хай навіть на тлі загальної апатії це може видатися комусь божевіллям... Та вберегти в собі бодай частку живої душі можна лиш так – через відвойовування втраченого простору, через опритомнення і впізнавання своєї приналежності до спільного тіла роду, своєї сьогосвітньої спромоги почути крізь пошуми хворої крові, крізь всі безпам’ятні десятиліття поклик гордих і непідлеглих будь-якому зневоленню предків. Тоді ще є шанс позбутися і власної зомбованості. Отож, як пише в одному зі своїх віршів близький і давній товариш Кононовича, поет Микола Біденко, – «Повстаньте, мешканці штанів!» Та для початку треба хоча б пробудитися від летаргійного сну.
м. Житомир

Ґудзь Ю. Прокиньтесь, мешканці штанів! (Романи Леоніда Кононовича в контексті вкраїнської реконкісти) // Кур’єр Кривбасу. – №136, березень 2001. – С.176-178.
Ґудзь Ю. Прокиньтесь, мешканці штанів! (Романи Леоніда Кононовича в контексті вкраїнської реконкісти) // Панорама. – №33, 1 листопада 2001. – С.4.



КРИЛА І КОЛЬОРИ
Про творчість Надії Миколайчук

...Жінка стояла спиною до дзеркала, чотири птахи сиділо у неї на руках, піднятих на рівні плечей, над землею: ті, що сиділи на лівій руці – білий, блакитний; ті, що на правій – рожевий і золотисто-жовтий. Кожен з тих птахів мав своє ім’я: Зима, Весна, Літо, Осінь... І був то не просто звук, не випадковий додаток до неймовірних кольорів, а щось глибше й не менш важливе в своїй єдності з ними. Здавалося, що сам процес малювання і називання тих птахів визначає в своїй неподільності хід і стан навколишнього світу, його порядок і ритм, і якби раптом жінка перестала малювати своїх птахів, давати їм імена, то світ наш, течія його часу катастрофічно і невпізнанно деградували б, зупинились у своєму розвитку: за вікнами стояла б вічна зима чи безкінечна задушлива спека, і життя втратило б принаду оновлення, хвилююче очікування змін...
Поряд з тими птахами на картинах Надії Миколайчук живуть цілі світи її квітів, дерев, дивовижних лісових істот, народжених її уявою. І нелегко тепер пробратися до витоків, до початку того світотворення. Але варто відважитись на ту спробу – пізнання і усвідомлення краси неможливі без таких повернень...
Чи знало мале дівча, коли вперше взяло до рук кольорові олівці, а потім пензлик і найдешевші акварельні фарби, що саме цим жестом вона дотикається своєї майбутньої долі, і що той малюнок, найперші квіти на ньому – то перший крок по тих болючих стежках, якими поведе її владна поводирка, сумна й насмішкувата доля, і за якою приходиться йти, куди б вона не вела... «Бо хто знає і хто в повній мірі зможе відповісти на те, що значить в нашому світі бути жінкою-художником? Бути просто жінкою – і то яка ноша в цій безжалісній державі, а тут – бути художником... Свідомий вибір, відхід від призначеного споконвіку – і постійна (чи майже не щоденна) кара за це... Варто лиш побічно поглянути, навіть, не заглядаючи глибоко, на життя жінок, причетних до митецької творчості: Маруся Чурай, Леся Українка, Марія Башкирцева, Катерина Білокур, щоб переконатися в цьому. І хто, крім них самих, знає, якою ціною оплачується кожен вияв збереженої краси, кожне свідоцтво вільного польоту душі?
«Малою я найбільше любила волю і жила, як вітер в полі, залишена на саму себе: мама вічно пропадала на роботах колгоспних, а батько, музикант духового оркестру, рідко приходив додому тверезим – їм було не до мене. Побачу, що старша сестра і брат щось малюють, випрошу у них листок паперу, кілька олівців та й втечу на леваду, до річки. А там вже зовсім інший світ...»

«...було у птаха білих два крила,
(чому у птаха тільки два крила?),
він прилетів найпершим
і найпершим згинув,
а я тоді, ще темна і мала,
мене, здавалося, всей світ
покинув,
коли я починала малювать
на білих аркушах,
на білих островах,
куди ховалася і не змогла сховатись,
хоча б одного птаха врятувать,
і не впустити з неба – на церату...»

В системі японського класичного мистецтва є один естетичний термін: «макото». Він означує самовиявлення на рівні максимально можливої щирості, коли душа і тіло дістають змогу хоча б частково засвідчити в зримих образах про мить пережитої єдності. Як на мене, то більшість робіт Надії Миколайчук і є саме такими свідченнями: переступивши за межу співспоглядання (коли не тільки ми, але й картина нас споглядає), глядач отримує звістку про можливість подолання своєї власної розділеності, розірваності (постійно пам’ятаючи про біль того роздвоєного існування).
Минулого року, починаючи з весни і до пізньої осені, Надія працювала в колгоспній їдальні, власноручно розрубувала сокирою туші телят і свиней (і це та, котра боялась одного вигляду крові, мліла від запаху її), бо чоловіків, крім двох «непросихаючих» їздових, у штаті їдальні не було, отож, приходилось робити все самій. Одного разу з-під сокири замість крові потекла чорна смердюча рідина, – в привезених телят кістковий мозок був геть уражений радіонуклідами, – «та що ж це робиться – таким годувати людей?», побігла, привела ветлікаря, телячі туші закопали в землю, ветеринар дуже просив нікому не розповідати про побачене...
Вночі душа покидала втомлене, зморене тіло й розпочиналися неймовірні польоти... Надія якось скаржилась, що крім отих літань останнім часом їй майже нічого не сниться...
«Я побачила себе на високому березі річки, відчула, що сиджу на дерев’яній лавці, а по обидва боки від мене – двоє чоловіків стоять. Раптом напроти з’являється третій, зодягнений в чорні одежі. В правій руці він тримав ножа. Ті двоє, що стояли побіля мене, впали перед ним на коліна, щось лементують, просять, щоб той їх не вбивав. Але марно: падають під ножем. Я сиджу, думаю: «Не діждешся, щоб я перед тобою на колінах стояла». Але й піднятися, щоб втекти, не можу, і ніби відчуваю, як холодне лезо торкається мого тіла. Він йде до мене, розчепіривши величезні лаписька, вже без ножа, вже зовсім близько... Я заплющую очі й раптом піднімаюся вгору над землею. Коли відкрила їх – бачу, що лечу над річкою, полем, мені так добре, легко, хоча й відчуваю, що той чорний чоловік летить десь за мною. Та наздогнати мене він не зможе.
Лечу – і прямо перед собою бачу свою картину, якийсь пейзаж – небо, поле, ліс, люди. Хочу звернути і не можу, прямо лечу, ось-ось відбудеться зіткнення. Але не розбиваюсь, з усього розгону влітаю в ту картину і вона приймає мене. Та довго в ній не затримуюсь, якась сила мчить мене далі, я знову влітаю в іншу картину. Звідти – в ще іншу, ще, політ не кінчається й не перестають з’являтися мої понамальовані картини...
...А то чую чийсь голос: «В школі набирають клас тих, хто вміє літати, тобі теж треба з’явитись туди». Послухала, прийшла. Двері в клас були відчинені і я побачила хлопчиків – вони підстрибували навпроти чорної дошки, тягнулися руками вгору, але ніхто з них не міг злетіти. «Чому ж вони сюди прийшли, чому приховали те, що зовсім не вміють літати? Це ж так соромно», – подумала я. І щоб хоч чимось втішити не тільки їх, а й тих, хто набирав, той клас, я прямо в коридорі піднялася над підлогою і, розкинувши руки, влетіла, в клас, і попливла над їхніми головами...».
Тепер Надія працює в школі, веде години малювання й гурток живопису, отримуючи за це щомісяця шістдесят карбованців платні. Разом з нею на заняття гуртка приходить її десятилітній син Роман. Малюнки Надіїних вихованців на початку цього року експонувалися в Київській дитячій картинній галереї, про них писала газета «Молодь України» (репортаж Т. Заєць «Лучинські феномени» від 15 січня 1991 року), марно закликаючи місцеву владу допомогти створити в Лучині дитячу студію образотворчого мистецтва.
Наостанок ще раз хочеться повернутись до терміну «макото». Особисто мене в роботах Надії Миколайчук найбільше вражає саме ота максимальна щирість нероз’єднаності її долі, власного життя й тієї збереженої (попри всю жорстку невідповідність умов повсякденного виживання) краси. Поряд з цією щирістю єдиними рівноцінними відповідниками можуть бути тільки любов і смерть, два наймогутніших рушії земного життя, спонукальники усвідомлення й відтворення його краси, два білих крила людської долі...

с. Лучин на Житомирщині

Тетянич Ю. Крила і Кольори. Про творчість Надії Миколайчук // Авжеж! – №7, 1991. – С.20-23.


ЗОНА ПОЛИНОВИХ СНОВИДІНЬ*

* Початок цієї статті складає публікація: Тетянич Ю. Крила і Кольори. Про творчість Надії Миколайчук // Авжеж! – №7, 1991. – С.20-23 (прим. упоряд.).

...З країни сновидінь бере свій початок і живопис Надійної сестри – Людмили Миколайчук (Бигич). Багато зі сказаного про картини Надії можна віднести і до полотен Людмили. Та все ж їхні роботи неможливо переплутати. Якщо у Надіїних картинах завжди присутня якась піросманівська повнота драматичного самовияву, навіть у цілком декоративних сюжетах, то в Людмили – більш заглиблений, більш метафізичний рівень відтворення краєвидів власної душі. В її спробах зафіксувати, зберегти на полотні те, що відкрилося уві сні й наяву, відчувається щось більше, аніж особистий досвід таланту. «У мене ще з дитинства було відчуття, – каже Людмила, – що ми тут, на землі, не одинокі, не самотні. В снах приходили померлі родичі й знайомі, розмовляли зі мною, розповідали про своє життя «там», щось просили у мене, щось радили, снилися якісь незнайомі планети, незвично красиві, а часом неймовірно страшні істоти... Найбільше я люблю дивитися на зоряне небо. Правда, нині це видається рідко, тільки тоді, коли приїжджаючи до Лучина, додому. Бо над Кривим Рогом (в цьому місті Людмила з сім’єю мешкає вже більш як десять років. – Ю. Т.) побачити зоряне небо неможливо – все закриває ядучий дим... Коли малюю, іноді видається, що моїм пензлем водить рука якогось не знаного мною Майстра, і чийсь голос дає назви вже написаним моїм картинам... У тяжкі хвилини я завжди просила: «Мої невидимі брати й сестри, допоможіть», – й обставини змінювалися на краще...»
...У картинах Юрка Ґудзя є намагання поєднати слово і колір, свої поетичні тексти – з сугестивними відтінками окремих фарб. Розгорнуті назви-імена картин вписані прямо в живописне полотно. Таке поєднання дає змогу зриміше виявити знакову сутність написаних слів, перетворює процес називання на певний ритуал. Ось, як звучать деякі з тих «намальованих» текстів: «Мама мила раму. Вночі випав сніг»; «Я житель країни У. Коли мене б’ють, мені боляче»; «Ось так і живемо, любителі шампанського марки «іх штербе»; «Свічою догорає голова і котиться згори донизу Господнє літо».
Перефразувавши відомий вислів Мартіна Гайдеггера про те, що поезія – це становлення буття за допомогою слова, можна було б сказати: «Живопис – то є становлення буття за допомогою кольору». Але це можливо лише тоді, коли людина справді усвідомлює необхідність особисто для себе такого становлення, відчуває потребу в творчому жесті, який унезалежнює її від примусових ідеологічних структур, допомагає більш тонко, інтуїтивно пізнавати себе й навколишній світ.
...Ось так, на перетині живопису й поезії народжуються слово-кольори Юрка Ґудзя. Процес їхнього з’явлення – то справді цілий ритуал, необхідність якого в нашому часі очевидна. Бо «це є час Богів, що втекли, і Бога, що надходить. Це голос біди, бо йому притаманна двояка відсутність, двояке Ні: вже – не Богів, що відходять, і ще не Бога, що Приходить... Це нещасний час, а тому так надмірно багатий його поет» (Мартін Гайдеггер).
Мабуть, саме оте відчуття належності до часів Біди, до Зони полинових сновидінь, проглядання крізь них нового часу й об’єднує трьох згаданих художників.
м. Житомир

Тетянич Ю. Зона полинових сновидінь // Україна. – №38, грудень 1992. – С.12 + вкладка.



Втікачі з пірамід
Художниці-візіонерки з Волині

...Ми живемо вічно, тільки надто швидко забуваємо про це. Саме такими добре пам’ятаємо себе в дитинстві, трохи гірше і вже не так часто – в юності, а згодом щоденне виживання назавше витісняє з нас мерехтіння іншого світу... Чи не найдовше чинить опір такому забуванню жива душа, збережена бодай частково в малюнках, картинах, окремих текстах-казках, поєднаних з помальованим, – у творчості трьох різних художниць, що представлені в нашій рубриці. Наталя Хилюк (Утахарра), Надія Миколайчук, Олена Бурдаш. Їх об’єднує не тільки Волинь – регіон їхнього сьогосвітнього проживання. Щось значно глибше, більше дає змогу виокремити спільні риси їхнього візіонерського трибу облаштування своєї мистецької (креативної) пам’яті...
Про картини Утахарри важко розповідати звичними словами. Для цього згодилося б уміння грати на чарівній флейті, мелодія якої робить видимим звук, дозволяє заглянути за межі з’явленого барвами сюжету. Але де ж візьмеш посеред зими той нетутешній інструмент, а коли й знайдеться щось подібне, то чим відігрієш задубілі на морозі пальці, де знайдеш слухачів на такій холоднечі?
Підложжя творчого світобачення Наталі Хилюк професор зі Львова Михайло Демків інтерпретує так: «Ута-Хар-Ра – улюблений (щирий, відданий, сердечний) посланець Бога Сонця (Ра). Вона не мала багато тисячоліть утілення на землі, й це її перша з’ява після Єгипту...» Наталя утримується від однозначних потрактувань сюжетів своїх полотен, не поспішає експлуатувати популярну нині тему всіляких реінкарнацій. Власне, навіть при побіжному огляді цих картин стає очевидним те, що їхня тематика виривається за межі історичних реалій Давнього Єгипту чи Шумеру. Світ (і світло) Утахарри – то є автохтонна мистецька реальність, непідлегла будь-яким конкретним інтерпретаціям та узгодженням з тією чи іншою епохою. Це світ непередбачений, стихійний, звільнений з-під влади законів формальної логіки. І що найважливіше – це індивідуальний спосіб органічного і гармонійного буття. Спокійний сум окремих картин Утахарри, настрій таємниці та якогось напівдитячого, ніким і нічим незахищеного щастя йдуть від усвідомлення, що жити й творити (не розмежовуючи цих понять) їй, дійсно органічний істоті, доводиться в світі організованої сили, організованого насильства – у світі фараонів, державних пірамід, засохлих мумій у парадних строях, лжепророків, біснуватих цілителів, поліцейського прикріплення до місця проживання. Можливо, її світ – то зовсім інша правда, велика частка якої є в тому, що художник, палко закоханий у свою працю, непідлеглий ніякій владі, окрім свого мистецтва, відкриває й для інших можливість нової антропології, можливість звільнення та впізнавання в собі (й довкола) дивовижних світів, не обмежених однією реальністю.
...Дивовижні, неймовірної краси птахи на полотнах Надії Миколайчук завше мають свої імена: Зима, Весна, Осінь… І то не просто звук, не випадковий додаток до з’явлених кольорів, їхніх відтінків, а щось глибше й не менш важливе в своїй єдності з ними. Здавалося, що сам процес малювання і називання тих птахів визначає у своїй неподільності хід і стан довколишнього світу, його порядок і ритм, і якби раптом жінка перестала малювати своїх птахів, давати їм імена, то світ наш, течія його часу катастрофічно деградували б, зупинилися в своєму розвитку: за вікнами стояла б незмінна зима чи нескінченна задушлива спека, й життя втратило б принаду оновлення, бентежне очікування змін…
Біля тих птахів живе цілий світ, визволений уявою з небуття – з Надіїних картин на нас дивляться очі квітів, дерев, казкових лісових істот, насторожено пильні й чомусь трохи сумні очиська князя предвічної темряви – Вельзевула...
Чи знало мале дівча, коли вперше взяло до рук кольорові олівці, а згодом пензлик і найдешевші акварельні фарби, що саме цим жестом вона дотикається своєї майбутньої долі?.. Бо хто знає і хто в повній мірі зможе відповісти на те, що значить бути жінкою-художником у нашому світі? Бути просто жінкою – і то яка ноша в цій безжалісній державі, а тут – бути митцем... Свідомий вибір, відхід від призначеного споконвіку – і постійна (чи не щоденна) кара за це... Варто лиш побічно поглянути, навіть, не зазирючи глибоко, на життя жінок, причетних до митецької творчості, згадати долю Марусі Чурай, Лесі Українки, Марії Башкирцевої, Катерини Білокур, Марії Приймаченко, – щоб переконатися в цьому. І хто, крім них самих, знає, якою ціною оплачується кожен вияв збереженої краси, кожне свідоцтво її вільного й невтримного кольору?
В системі японського класичного мистецтва є один естетичний термін: «макото» – самовиявлення на рівні максимально можливої щирості, коли душа і тіло дістають змогу хоча б частково засвідчити в зримих образах про мить пережитої єдності. Як на мене, то більшість робіт Надії Миколайчук і є саме такими свідченнями: переступивши за межу позірного відчуження (коли не тільки ми, але й картина нас споглядає), глядач отримує звістку про можливість подолати свою власну розірваність, хоча б ненадовго припинити свій власний біль роз’єднаного існування…
Нині Надія Миколайчук живе в селі Лучин, що неподалік залізничної станції Попільня. В травні 1992 р. у Києві відбулась виставка її робіт під назвою «Зона полинових сновидінь». Ще нещодавно вона працювала в місцевій школі – вела уроки малювання й гурток образотворчого мистецтва. Тепер, не маючи постійного місця роботи, перебиваючись випадковими підробітками, Надія все ж не полишає своїх малярських візій. З’являються нові теми, нові образи... От тільки дивовижні птахи більше не з’являються на її полотнах.
Перші спроби прорватися в невидимі, обіцяні музикою, світи, перші спроби зафіксувати побачені й відчуті там дива припадають у Олени Бурдаш на початок 70-х років, коли вона вчилася у Львівському училищі декоративно-прикладного мистецтва ім. І.Труша. (Нині вона мешкає у Луцьку). Саме з тих часів починає увиразнюватися її неповторна творча манера, в якій органічно поєднується традиційність наївного малярства з рафінованим візіонерством сучасного образотворчого мистецтва, свідомим використанням окремих чинників «колективного надсвідомого». Велика низка різноманітних серій, створених маляркою, – «Трійця», «Грушевий дзвін», «Двоє», «Свято», «Вівтар» та інші, засвідчують плідність саме такого підходу до власного світотворення. Ось як пише про ці серійні мандрівки вглиб розгойданого часопростору мистецтвознавець Зоя Навроцька: «Лейтмотивом кожної серії є тема двох. Він та Вона. Гармонія духовного з’єднання. Шлях до цього єднання. Боротьба за нього. Небезпеки цього шляху. Щастя зустрічі. Трагедія непорозуміння. Ці мотиви об’єднують усе створене Оленою Бурдаш в єдиний, напрочуд цілісний доробок, у своєрідне дослідження, філософський трактат, на сторінках якого відображено таємничі моменти зіткнення земних сил із космічними. Вони неначе насичені ірраціональними шурхотами та передчуттями, загадковим внутрішнім світлом і поєднанням його з фантастичною темрявою, напівнатяками і сферичним бажанням.» А її колега-журналіст додає: «З’являючись на «Дизелі» (кав’ярня в центрі міста – ред.), Олена дивувала своєю екстравагантною зовнішністю та оповідками. Скажімо про те, як її ледве не викрали космічні прибульці прямо з майстерні. Багато подейкували про її життя в Почаївському монастирі... Без її творів, без неї самої важко уявити мистецьке середовище Луцька».
У творчості трьох волинських мисткинь вражає саме рівень дитячої щирості, поєднаний з професійним осягненням, із збереженням всієї краси, всіх див, відкритих через власне споглядання. Поряд із цією щирістю рівноцінними відповідниками можуть бути лише любов і смерть, два наймогутніші рушії земного життя, наших свідчень про невидимі й невимовні, зовсім інші, але чимось дуже схожі на збережену вічність, світи...

Ґудзь Ю. Втікачі з пірамід. Художниці-візіонерки з Волині // ArtLine. – №3, 1997. – С.30-31.



Гнізда небесного вирію

Наприпочатку розповіді – двоє майже паралельних, з невидимим звідси контрапунктом видінь:
...у протилежному Бесарабському ринку напрямі невисока дівчинка підганяє лозиною табунець чудернацьких птахів; стиха видзвонюють одна об одну металеві пір’їни; ту процесію видить закам’янілий на постаменті Вождь, він раптом судомно смикається всім тілом, присідає від подиву й, крекчучи від натуги, обережно сповзає з постаменту, витягує з кишені штанів жменю якогось зчорнілого від часу зерна й прямо з долоні починає годувати тих птахів. А вони без поспіху й товкотнечі підходять до нього, клюють не зовсім смаковиту пашню й час од часу щось ґелґочуть по-своєму до нього. Птахи оточують гранітного Кондуктора півколом, й серед них він і сам на якусь мить стає схожим на довгошию й самотню чаплю, що ніяк не втрапить до рідного болота. Все те раптово щезає і...

Ми не чекали дива
Ми не творили диво
Ми просто дивились
Як риба заселює глиби
Як птахи заселюють хащі й повітря
Як люди заселюють душі свої
А нині всіх їх
Виганяють із їхніх жител.
(Іван Семененко)

Продовжимо нашу розповідь так... Одного ранку з небесної височини впало на землю неймовірної краси перо. Його загубив зі свого крила цар птахів Симург. Ось тоді пташина громада, якій вже давно набридли взаємні чвари, й вирішила розшукати свого повелителя. Вони знали, що наймення царя означає «тридцять птахів» і що його палац розташований на високій горі. Спершу окремі птахи не можуть здолати власної малодушності: соловей виправдовується тим, що кохає свою троянду, папуга – свою красу, заради якої мусить жити в клітці, куріпки не хочуть кидати свої пагорби, чапля – своє багно, а сова – давно обжиті руїни... Та врешті-решт вони розпочинають свою довгу й небезпечну мандрівку, долають семеро морів, з яких двоє останніх мають назви: «Запаморочення» і «Знищення». Багато мандрівників гине під час перельоту, чимало дезертирує. І лиш тридцять птахів досягають заповітної гори. Й саме там їм відкривається несподіване: вони всі – то і є цар Симург, «Симург» – це кожен з них і всі вони разом...
Давня перська легенда про дивну метаморфозу пташиної подорожі (в переказі Хорхе Луїса Борхеса) згадалася мені, коли я вперше зустрівся з птахами Аки Перейми. Вони позліталися з-за океану в зали Національного художнього музею й завмерли, очікуючи на щось... чи на когось. Поруч з журавлем – зозуля і голуб, навпроти бузька вигинає шию когут, а «птах, що ходить по воді» з подивом споглядає «птаха в швидкому леті». Все те птаство витворене з металобрухту за допомогою електрозварювання. Покинуті й забуті людьми рільничі знаряддя: старі коси, лопати, вила, граблі, лемехи плуга; господарські речі: сокири, пружини, садові ножиці, дворучні пилки, різноманітні гачки – перетворюються волею майстра в дивовижних і казкових птахів. Ніби десь далеко, за межею чужого сновидіння, стався безгучний вибух, і невмолима жорстока сила порозкидала урізнобіч приручені людиною речі, позбавила їх глузду, вирвавши з часопростору домашнього ритуального вжитку... Й ось тепер, наперекір тій силі, відбувається зворотна метаморфоза: збирання й поєднання у цілісність мистецьких творінь своїх дитячих снів і мрій, потаємних бажань і прагнень, власних пошуків «царя Симурга». Так у доробку американської мисткині українського походження Аки (Богумили) Клим-Перейми (народжена 1927 року в невеличкому польському містечку Сєдльце в сім’ї вчителів) не лише скульптура. Навчалася вона в мистецьких школах, в гуманітарних вузах Дейтона (1960-1963), пізніше спеціально вивчала електрозварювання в технологічному інституті «Гобарт» в м. Трой (1967-1970). Можна багато говорити і про її малярство, його праукраїнські джерела, синтезуючим знаком яких є в Аки Перейми писанка – цілий світ, закодований у магічних розписах (з 1986 р. вона щорічно виставляє колекції писанок, виконаних сестрою Танею Осадцею, в США, а потім – в Україні); про її кераміку і поетичні тексти. І ось тепер маємо гарну нагоду ближче й детальніше познайомитися з творчістю цієї непересічної мисткині, в якій різні дослідники знаходять гармонію «Душі і Форми» (Олександр Федорук), «Скарби прадавні», які «стереже Душа» (Євхаристія Шимчук). Завдяки зусиллям фундації ім. Ольжича вийшов у світ великий, чудово оформлений альбом «Ака Перейма». А я, оприлюднивши цю приємну новину, хочу знову повернутися до покинутих моїх улюблених птахів…

Ці птахи і досі ще не народжені
Небо своє пробивають
Дзьобами і крилами й лапами
Пробити не можуть
Втомлені падають
На чорний жовток
Неба
    в зоряних кра-п-ках…
(Іван Семененко)

Прадавня українська міфологія мислила Птаха як посередника між світом живих та світом померлих пращурів, як вісника «Верхнього царства» – найвищого з трьох ярусів світового дерева життя, образної моделі світобудови. Витворені в просторі зіткнення й з’єднання різних стихій: вогню, повітря, металу; з’явлені під недоречним поглядом невсипущих свідків неба, води й землі, птахи Аки Перейми мають свою внутрішню езотерику, пробують вирватися за межі суто мистецького жанру. Ось що пишуть у своїй передмові до згаданого альбому мистецтвознавці Володимир Підгора й Микола Маричевський: «Для Аки Перейми потойбіччя завжди має подвійне значення: і як ТОЙ світ, і як земля предків по інший бік океану. І чи не є вона сама птахою, що все своє життя співала українські пісні (творила мистецтво), – і чи не мріяла повернутися «з вирію»? Орнаментально-графічні, побудовані не на об’ємі, а на контурі ті лінії скульптури птахів мисткині – це болючий і жорстокий слід птаха, і в той же час в цьому образі, у міцній конструкції – його незнищенна основа. Ці «Божі посланці перебувають «у стані», мають «характер», тобто створені «з почуттями», відповідними до світобачення художниці. Вона є, так би мовити, сковородинською людиною, бо постійно здійснює «втечу від життя, в душу і долю», або, як сама формулює, – у «світ забуття», праці над твором». А відтак, наперекір і завдяки цьому забуттю, кожен птах (його образ) сповнюється прихованого сенсу – стає вмістилищем для безпритульної душі вже здійсненого творчого жесту. Вони, ці крилаті істоти, не завше мають власні назви, скажімо, «журавель» чи «когут». І якщо замість слова «птах» підставити споріднене за внутрішньою сутністю означення, то матимемо невеличкий глосарій мешканців поцейбічного «вирію»: «Душа, що ходить по воді; «Душа жіночого роду»; «Душа чоловічого роду»; «Душа, що сідає на землю»; «Душа в швидкому леті» etс.

Всі ми маленькі діти
Бо любим дивитися крізь щілинки
Як там за ними живуть поживають
Наші великі
Що вони роблять
Як вони ходять
Як пролітають по небу нічному
Як вони сваряться звідти на нас
Своїми великими пальцями
Як затуляють ними наші маленькі щілинки.
(Іван Семененко)

Ось така відкритість світові видимого й невидимого, жива надконфесійна сакральність вкрай необхідна сучасній культурі. То ж мистецтво, яке маємо нині, в своїй більшості належить імітаторам, не спроможним ні на що, окрім кволого продукування всіляких симулякрів. Це так звана «творчість» для своїх, мистецтво для зграї, для дегустаторів перестояного вина, в якому тепер одна гірка трутизна. Можна ще певний час маскувати це імітаторство постмодерними, структуральними теоріями, апологетикою різних деконструкцій. Але далі – куди, до кого, навіщо?..
Ака Перейма нікого не тягне за собою, нікому не нав’язує ні свій рай, ні свій «пташиний вирій». І трохи відігрівшись у ньому, вже мусиш сам шукати притулок, свої наймення для всього, що шурхотить недомальованими крилами й шкрябається в затемнені шиби буття...

P.S. Берегом тихої річки йде знайома нам дівчинка (тільки от коси у неї тепер чомусь сиві). Зупиняється, знімає з ніг сандалі, витрушує з них пісок, легким порухом відкидає волосся з чола й вже, ніби тримаючись за міцну батьківську руку, ні на кого не оглядаючись, не збавляючи кроку, йде собі далі...




Райський птах. 1997
Птах жіночого роду. 1994
Птах у швидкому леті. 1977
Журавель. 1979
Журавель. 1979
Чапля. 1979
Кераміка: миски і глечик

Ґудзь Ю. Гнізда небесного вирію // ArtLine. – №3, 1998. – С.50-51.



Утаємничення в картинах
Юрія Камишного

Поставлю хату і кімнату,
Садок вишневий посаджу...
Тарас Шевченко

 ...Є картини, які ми любимо, які нам особливо подобаються... Та є зовсім інші полотна, особливо рідкісні й дорогі, – ті, що вміють любити нас... Ось я дивлюсь на стару хату під солом’яним дашком, а вона хрестовинами й шибами своїх ще не вибитих вікон уважно й насторожено вдивляється в мене, немов хоче впізнати когось нечужого, не віддаленого прірвою зруйнованого часу... Й, врешті-решт, коли оте взаємне впізнавання відбувається, миттєвий і мерехтливий спалах повертає мені, моїй знетямленій посеред сьогодення пам’яті, цілу епоху втраченого життя, епоху потаємних дитячих ритуалів...
 Ось саме за таку зустріч, за рідкісні в наш час хвилини звільнення й впізнавання в собі призабутої у виживальних перегонах високої культури я вдячний Юрію Камишному.
 Спершу не зовсім було зрозуміло: звідки у нього, молодого ще художника, який народився і виріс у місті, як то кажуть, на асфальті, цей «ретроградський» потяг до «рустикальних» сюжетів, звідки ця здатність відтворювати прикмети майже винищеної селянської культури – не під кутом сентиментального замилування, а на рівні глибинного осягнення її трагедійних і мистецьких реалій? Бо ж, здавалося б, простіше й легше йти до успіху второваним його ровесниками шляхом: у якій-небудь соросівській галерейці виставити знімки кольорових геніталій, розчленованих людських тіл, обставити все те зацикленими відеомоніторами, а на завершення всієї такої антиартівської акції скинути з себе штани і привселюдно випорожнитись перед власними «творіннями» й телекамерами, добре знаючи, що все те блазнювання вже наступного дня «продвинуті» критикеси потрактують, як дискурсивний арт-пацифізм, нонконформізм і найперший вияв національної мультикультуральності... Й ота вся масифікована бридота, її жалюгідні претензії на якусь елітарність лиш ілюструють, підтверджують глибоку кризу т.зв. сучасного мистецтва. На тлі всіляких «пост-симуляцій і деконструкцій» картини Юрія Камишного набувають притишених і сумовитих інтонацій.
 ...Його пейзажі схожі на непрочитані листки, на зашифровані послання. Спершу все досить звичайно: дерева, озера, хмари, старі, притулені до землі солом’яною крівлею хатки, – без господарів, без вирослих тут дітей, покинуті ними, та все ще не порожні, не здичавілі від пустки, а переповнені терплячим очікуванням ще ненароджених, ще не змертвілих. Зовні все зрозуміло, й лише згодом відкриваєш на них присутність непрочитаних з першого погляду знаків, а поволі, але незупинно, стаєш не лише свідком, ба й співучасником тихого потаємного дійства: ритуалу повернення власної душі у простір спільного тіла Українського Роду, в простір нашої генетичної пам’яті. Тоді, крізь буяння чортополоху на дворищі покинутого обійстя, неподалік і обабіч нього, раптом прогляне камінний козацький хрест, а на роздоріжжі ранньої зими вигулькне дерев’яний журавель, що так і не встиг відлетіти до вирію.
 ...Про натюрморти Юрія Камишного хочеться поговорити окремо. До них, як на мене, більше пасує зовсім інше означення, взяте не з французької мови. Бо ж це зовсім не «мертва натура», а якесь приховане, відгороджене од метушливих очей, похапливих оглядин існування, повите своєю внутрішньою загадковістю. Тому тут більш посутня назва «Stielleben» – «тихе життя».
 Ось картина з циклу «Земля і небо». То не просто натюрморт на тлі віддаленого на задній план вечірнього неба, зігнутої бабусі, що, спираючись на костур, несе відро з водою, – це груповий портрет істот, занімілих у повноті власного з’явлення на полотні. Не тільки зібрані дари осінньої землі, не лише глиняний посуд, плетена з лози корзина, а з липової кори – заплічний короб, а свідки тиші неймовірних зусиль власного перевтілення, переходу зі світу речей у простір образів і знаків. Вдивляєшся в них і поволі починаєш розуміти, що саме тут, у цьому просторі Юрій Камишний здійснює невипадковий і потаємний ритуал перетворення і переведення звичних речей на рівень символу, на тему їхнього вже магічного існування. Й ритуал цей здійснюється в світі, знетямленому пацючими перегонами конвеєрного продукування, в просторі, де час втратив свої рятівні прикмети, в якому відсутні чіткі дороговкази. Це світ, переповнений візуальними підмінами, незчисленними копіями копій, – світ, у якому відбувається своєрідна некроеволюція, – витіснення мертвим живого.
 Про що тут йдеться? Щоб краще зрозуміти це, варто процитувати фрагмент з листа Р.М. Рільке до Вітольда Гулевича: «...Наша діяльність осутнюється тим, що дуже велика частина видимого швидко зникає і ніколи не знаходить собі заміни. Ще для наших дідів хата, колодязь, знайома вежа аж до їхнього одягу нескінченно більше належали до сфери інтимного; кожна річ була ніби вмістилищем, де вони нагромаджували і звідки черпали свою людяність. А сьогодні, доставлені з Америки, в наше життя вторгаються речі порожні й байдужі, видимості речей, підробки... Дім, у американському розумінні, яблуко або виноград із Америки не мають нічого спільного з домом, плодами, виноградними гронами, які вбирали в себе надії та думки наших предків... Речі, одухотворені, живі речі, що ми їх добре знаємо, хиляться до занепаду... Можливо, ми останні люди, які з ними зналися. На нас лягає відповідальність не тільки зберегти про них пам’ять (це було б надто мало і надто непевно), а й стати охоронцями їхньої людської та священної вартості...»
 Слова німецького поета більш як півстолітньої давності актуальні й для нашого сьогодення. Художник Юрій Камишний живе й працює в цьому контексті, вертаючи своєю творчістю речам і символам їхню занехаяну нами сутність...

Ґудзь Ю. Утаємничення в картинах Юрія Камишного // Світло спілкування, грудень 2006. – С.23-24



Є в тому щось від сучасної
джазової імпровізації

Слова «тральф» немає в жодній з мов на Землі, бо ця фонема – звуконаслідування випромінювання Всесвіту в діапазоні, який може почути людське вухо. Чи абревіатура, яка розгортається у «Трансформацію Реальності Артом, Любов’ю, Фантазією». Кажуть, незвичний термін підказала планета Тральфамадор американського фантаста Курта Вонегута – звідти у космосі розповсюдилося все живе.
«Коли вперше знайомишся з живописом тральфреалістів, не полишає відчуття якоїсь дивовижної свободи, граційної легкості, незашореного оперування найскладнішими символами й образами. В їх малярських сюжетах відразу ж впадає в око органічне поєднання елементів різних сакральних культур, що було б неможливе без підключення до «генераторів» праукраїнського спадку: живопису, мелосу, ритуальної магії. Є в тому щось від сучасної джазової імпровізації», – писав у 1996 році відомий культуролог, поет і письменник Юрко Ґудзь.
Ta Chebrova

Ґудзь Ю. Є в тому щось від сучасної джазової імпровізації // У ст.: Ta Chebrova. Tralfrealizm as transpersonal art // http://www.tachebrova.com/tralfrealism.html



АНАБАСИС
ЄВГЕНА КОНЦЕВИЧА

Євген Концевич, легендарна постать українського резистансу – руху опору немилосердній (колись, тепер і завжди) владі, талановитий і самобутній прозаїк, есеїст, автор книг «Дві криниці» (1964) і «Йдучи вулицею» (1985), [«Тутешня кава» (2000), «Вона йшла усміхнена...» (2002), «Голубко, моя сиза» (2003), «Мамо!.. Мамочко!.. Прокинься!!!» (2004) – ред.], людина, яка об’єднувала й об’єднує довкола себе еліту творчої інтелігенції України.
«Анабасис Кіра» – це книга грека Ксенофонта, яка розповідає про довгий перехід і повернення десяти тисяч еллінів – з чужої війни – додому.
1952 року, стрибаючи зі скелі в річку Тетерів, сімнадцятилітній, високий і кремезний юнак отримав травму хребта, й опісля невдалих операцій позбувся можливості ходити. З того часу і по цей день, будучи прикутим до ліжка... здійснює свій Анабасис, своє звільнення і повернення до батьківщини цей дивовижний чоловік. А разом з ним вертаються і рятуються, виходять до світла Божої правди його написані й ще невидимі книги, мрії та роздуми, найрідніші й найближчі люди, птахи та звірі, що живуть поруч нього...

«...Моє домашнє виховання серед іншого трималося ще й на двох важливих підвалинах опертя. Найперше – це шанобливе ставлення до вчителів, до старших... Якби я сказав матері чи батькові, що вчителька несправедливо повелася зі мною, цього і слухати ніхто не захотів би... Винуватим завше був я... Найчастіше це й справді було так... І взагалі, вже згодом, я ніде і ніколи не зустрічав такої щирої поваги, якою був оточений на селі шкільний вчитель.
По-друге – це моя, прищеплена й розвинута батьками, любов до всього живого – до тварин, давня й радісна дружба з ними... Ці стосунки не обірвалися й по сей день... Ось нещодавно хлопець, наш сусід, приніс мені білого птаха – голуба-поштаря. А в нього – ноги порізані нитками, кровоточать... Певно, десь виривався з петлі й дуже поранився. Разом з дружиною прооперували його: з одинадцятої вечора й до п’ятої ранку поралися з ним... Я повисотував ті нитки, повирізав гнилі шматки з його ніг, бо вже починалася гангрена... Й ще десь з місяць ми хвилювалися, чи виживе наш птах. Так ось, повірте мені, можливо, стільки радості я не мав навіть від цьогорічної літературної премії (премія ім. Івана Огієнка – ред.) – як нині, коли цей безпалий птах підлітає до мене й прямо з долоні дзьобає крихти хліба. Так, це була моя найбільша радість за останній час. Бо ж спілкування з «братами меншими» мене приваблює сильніше, аніж стосунки між «хламом» – художниками, літераторами, артистами, музикантами... Я й виріс на фермі – мама працювала там, а іноді, коли захворіє корова чи теля, то хутчіш кликали «Маньчиного Женика», себто мене – хай біжить у Ліщин, за ветлікарем... Й от уявіть собі: магія його кабінету – небачені блискучі інструменти, незнайомі запахи, книжкові полиці, настінні дзиґарі – це все настільки вразило, що десь у свідомості я вирішив: коли виросту, обов’язково стану ветлікарем... Ось ніби й прожив немало, а це бажання, ця мрія дитяча – лікувати тварин, ще й досі в мені не щезла... Бо знаю: літературна праця – то не моє покликання... Скорше, то спосіб індивідуального самозахисту від несвободи, яка була і зостається у моєму житті...
Наприпочатку я спробував знайти себе як автор сатиричних оповідань. В цьому мене дуже підтримував Борис Тен. Я подав до редагованого ним альманаху «Перший сніп» свою гумореску, в якій баба Явдоха переносить на собі через річку голову колгоспу, що поспішає до своєї любаски... Тут по мені вперше вдарила «критика»: що ж це таке? Комуніст їде верхи на представниці трудового селянства? Що хоче сказати цим наш автор?.. За наказом обласного начальства, це оповідання було вилучене прямо з набору... Дісталося мені й з іншого боку – за мене взявся Валерій Шевчук: «Що ж це ти пишеш? Кому треба оця ковіньківщина? Ти ж маєш талант до справжньої прози...» Що мав йому відповісти? Та я відчув правоту Валерчиних зауважень... Викінчив, допрацював кілька новел і відіслав їх у Київ Валерію Шевчуку, де той вчився в столичному університеті. Він відніс мої опуси до Леоніда Новиченка, тодішнього літературного «генерала», й надіслав мені листа, в якому була така фраза: «Твоя доля в літературі вже вирішена»... Новиченко віддав мої новели в журнал «Вітчизна», де редактором на той час був, якщо не помиляюся, Копиця. Йому моя проза сподобалася і в найближчому числі журналу він мав друкувати її... Та на зміну Копиці прийшов новий редактор – Дмитерко, той самий, який згодом написав доноса (у вигляді «розгромної» рецензії) на Івана Дзюбу... Прийшов і викинув мої новели з планів на публікацію... Тоді Новиченко забрав звідти мій рукопис і, зі своєю передмовою, відніс його в «Літературну Україну»... І саме там Євген Гуцало (тодішній завліт газети), збагнувши ситуацію – що такі речі треба швидко «пропихати», буквально за кілька днів надрукував мої новели...
Після цього мені пішли листи зі всієї України, цю публікацію переклали (Т. Стах і Н. Нікітіч) російською мовою для «Литературной газеты» та вже нічого з того не проскочило на її сторінки: хрущовське оточення розпочинало «бульдозерну» атаку на тих, хто повірив в оголошену «відлигу»... До речі, є маленька деталь... Як прийшла до мене Ірина Жиленко, молода київська поетка, як привела сюди Івана Світличного, його друзів? Це якось випало зі спогадів її чоловіка, Володимира Дрозда... Той, будучи кореспондентом «Молодої гвардії», приїхав до Житомира – в дитячу кімнату міліції. А вже тоді була ця публікація в «ЛУ», він її читав і розшукав мене у Другому Шевченківському... Зустрілися, поговорили... В Києві Дрозд розповів своїм друзям про цю зустріч... Потім його і Валерія Шевчука «забрили» до армії... А Ірина стала наїжджати до мене. Тоді ж на моєму домотканому рушникові з’явилися вишиті автографи Надійки Світличної, Алли Горської, Івана Світличного...
Я ще встиг тоді десь надрукуватися, завершував роботу над своєю другою книжкою... Та вже відчутно «похолоднішало» – влада всерйоз бралася за ентузіастів дозволеного «потепління», за сповідників та речників таємної і творчої свободи... Тепер, щоб вивести свою дитину в люди – свою новелу-новину, від тебе вимагали їй викрутити писок, відрізати вухо, – добре, якщо тільки одне... Я не міг, не бажав з цим змиритися...
65-го року, п’ятого червня, мені якраз виповнилося тридцять літ, і на мої іменини приїхали друзі з Києва: Вячеслав Чорновіл, Іван, Леоніда та Надія Світличні, Алла Горська, Ірина Жиленко, Микола Плахотнюк, етнограф Михайло Гуць, поети Борис Мамайсур, Вікторія Цимбал, Євген Сверстюк, Галина Возна... Був дуже гарний вечір і зустріч: вони приїхали в суботу й мали ночувати в нашій хаті... Й раптом, десь близько одинадцятої вечора, приходить несподіваний гість. Я дуже насторожено ставлюся до психологічно невмотивованих речей. Не лише в тексті, але й у житті... Так от... Приходить один житомирський літератор, на той час досить відомий у Житомирі завдяки своїм партійним зв’язкам. Десь уже з рік не заходив до мене. А тут раптом з’явився і тицьнув мені в руки невеликий оксамитовий альбомчик для поштівок з мальовничими краєвидами – подарунок на день народження...
І щось не зовсім зрозуміло пояснював, мовляв, якщо я захочу ще такий альбомчик, він може замовити мені у свого знайомого. А мене неначе аж шарпнуло, нестерпно засмоктала тривога... Гість же побув трохи за столом, – над ним з якогось приводу тонко і дошкульно, як то лише він уміє, глузував Євген Сверстюк, – і врешті пішов собі геть.
Я звернув увагу присутніх на альбомчик і висловив свою тривогу, альбомчик пішов по руках – дивувалися, що тут такого – звичайний альбом, звичайний подарунок...
Потім ще довго сиділи, говорили про все на світі. Того вечора, зокрема, багато говорили про житомирянина Бориса Тена, його феноменальні переклади.
А взагалі, з киянами в моїй хаті велися здебільшого розмови на теми і болі літературно-мистецького процесу в Україні, навіть у декого з помітним естецьким ухилом.
Хіба що Славко Чорновіл випадав трохи – він піднімав частенько цілком тоді божевільні, як дехто вважав, теми про те, що Радянський Союз недовговічний, розвалиться обов’язково, і то раніше, ніж багатьом тепер видається, а нам, українцям, треба бути до цього заздалегідь готовими, виробляти державотворчі ідеї і т.ін.
Наступного дня, в неділю, наші гості поїхали в Київ...
А в мене з тим альбомчиком – ніби якийсь кілочок у тім’я забитий... Відчуваю, що є в ньому якась таємниця недобра... Розкрив його і мокрою ватою кілька разів провів по внутрішній стороні обкладинки: я ж філателіст, знаю, як можна марку відклеїти... Під пальцями відчув якісь горбики: виявляється, що форзац альбома з одного боку не приклеєний до палітурки, а скріплений з нею внутрішніми кнопками. Зняв я цю сторінку, а під нею – коричневий текстоліт, своєрідна плата, на ній шість білих ґудзиків – елементи живлення. Далі, в заглибленні на кілька міліметрів – мініатюрна котушка, якісь дротики... Так ось воно що: цей «альбомчик» працював як передавач і транслював усі наші розмови на кадебістські антени... Відразу ж розірвав кілька дротиків, покликав рідних... Почали радитись, що робити з цією штукою.
Вирішили заховати в старому відрі, а зверху присипати вугіллям... Рано вдосвіта прибіг захеканий Мельничук (прізвище чоловіка, який приніс альбом – Ю. Г.) з великою статуеткою у руках. «Ось, – каже, – хочу подарувати тобі цю красиву річ... Це я для тебе спеціально придбав... А той альбомчик поверни мені, він чужий, я його прихопив, бо нічого не було під рукою». Я пильно глянув на нього й кажу: «Альбом той я завтра віднесу до обкому партії... Й лише там все поясню... А ти – більше не приходь до мене». Знітився Мельничук, зблід і пішов... А за годину приїхали його «вищестоящі» опікуни...
Чую – машина зупинилася біля нашого будинку. Подивився у вікно – «Віліс» стоїть, а з нього люди в цивільному виходять... Я нарахував дев’ять чоловік і здивувався: це як вони влізли в один «Віліс»? Не знав, що інша машина зупинилася навпроти сусідів...
Ось тоді я вперше відчув, що значить вираз «липучий страх», як це гидко, коли тебе невидимо торкається щось холодне, слизьке... До мене в кімнату вони ввалилися всі... Мовчки, напружено сопучи... Один з них – найстарший за віком, невисокий на зріст, сів на табуретку біля мого ліжка й відрекомендувався: «Меня звать Иван Иванович Юдин... Я – начальник областного управлення комитета госбезопасности... Мы знаем, вы хотите что-то передать в обком... Я – член обкома, можете мне передать зтот альбом...» Раптом я, несподівано для самого себе, голосно засміявся – чи то від нервової напруги, чи від очевидної безглуздості слів кадебіста... Й відповів йому, що альбома тут нема, я віддав його в Київ, – для того, щоб з ним ознайомилися члени ЦК... Тепер вже Іван Іванович посміхнувся... Мовляв, не треба нас дурить, бо ж знаємо, ця річ навіть порогу вашого дому не перетнула – відтоді, як її принесли сюди...
Все, що ви знаєте, те, що бачили – це військова таємниця, і ви повинні нам допомогти... Тоді я почав обурюватися: «Що ви робите? Як ви смієте? Це ж вам не тридцять сьомий рік...» Юдін відразу ж міняє тактику, в його голосі з’являються батьківські нотки, він переходить на «ти»: «Я прошу тебя, как отец... Отдай нам эту вещь, не вызывай беду на свою голову...» Та я вже затявся не віддати і край... Тоді вони взялися за моїх батьків... Через деякий час увійшов батько і каже мені тихо: «Вони пообіцяли, що розберуть всю хату на цеглини, й все одно знайдуть те, що шукають.. Сину, не жартуй з ними...» Мама у мене більш затятіша, нічого не говорила, та я вже сам бачив, що справи кепські... «Добре, заберете свій «альбомчик»... Але я не хочу, щоб хтось бачив, де я його сховав... Хай увійдуть всі до кімнати, мама його сама принесе...»
Коли я розгорнув газетний згорток, дістав звідти передавач і відкрив його, то помітив, як витягнулися лиця в кадебстів: більшість з них, мабуть, теж вперше бачили таку хитру штуковину... Юдін швидко накрив те все своїми долонями, попросив віддати і «Літературну Україну», в яку був замотаний «альбом»... і всі вищезли з кімнати, як привиди, не прощаючись...
Згодом ця історія з передавачем прозвучала на радіо «Свобода». Знову прийшли чекісти, вимагали, щоб я виступив у пресі з «опровєржєнієм», пропонували співпрацю з ними. Я відмовився категорично... От після цього куди б не відсилав свої рукописи, їх ніде не приймали, не друкували. Й так упродовж довгих років... Були ще обшуки, допити, спроба виключити мене зі Спілки письменників...
...Я хотів би померти тоді, коли я зроблю дві свої речі. Але одну з них – обов’язково: я хочу написати про вовка. Бо зрештою, кожна людина має свого вовка... І якщо вона не виговориться, не розповість про нього, то він може з’їсти цю людину... Не знаю, чи вдасться це мені... Він і нині є біля мене, сей вовк – ходить, їсть, п’є...
Про другу свою задуману річ я поки що не буду говорити. Хай вона трохи побуде у своїй, ще неомовленій, таємниці... Давайте краще повернемось до моїх, згаданих наприпочатку розмови, важливих підвалин опертя...
Коли мені виповнилось дванадцять років, наша сім’я перебралася в Житомир. У шостий клас я пішов до міської школи. Й саме тут, у місті, мої нещодавні опертя почали вислизати з-під моїх ніг... За мою «сільську» мову з мене кепкували школярі... Я несподівано переконався, що й вчитель може бути неприхованим дурнем, особою жорстокою і несправедливою... На міській вулиці я побачив, як заюшений від злості візник шмагав батогом коня, немилосердно бив його по нажаханих очах... Мені здалося, що то б’ють мене, й вдома я довго плакав, сховавшись од усіх... Й навіть не підозрював, які випробування готує мені це місто, моя доля... Та все ж я надзвичайно щаслива людина – завдяки тим людям, що весь час були і є поруч мене, завдяки моїм рідним і найближчим друзям. І якщо страждаю, то не стільки від усіляких болячок, як – не смійтеся – від свого комплексу повноцінності, від переповненості життям, яке пульсує в мені й довкола мене. Бо знаю, що живемо ми не в найгірші часи, й треба не впадати в зневіру, в душевний розпач, без зайвого галасу щоденно робити, творити добро, бодай по крихті – для себе, для людей, для України...»
Короткий постскриптум:
«Мені сьогодні здалося, що ми вічні й невмирущі... Ми ж іще знали Сталіна! Нам судилося те, чого не дочекалося покоління розстріляного відродження 20-х років. Одиниці з них дожили до «відлиги» 60-х років, зовсім поодинокі – до нашого дня. Нас розметало кого в політику, кого в літературу... Але нам потрібні такі люди, які збирають нас докупи. Одним із таких є Євген Концевич – людина великої притягальної сили. Хіба зібралися б ми отак у Києві, як оце в Житомирі?..»
(В’ячеслав Чорновіл, 5 червня 1994 року, на зустрічі через 29 літ, у домі Євгена Концевича).

...із фрагментів розповіді Євгена Концевича про своє життя, записаної 24 березня 1999 року...



РАЙ І ВИРІЙ РОЗІПНУТИХ КРИЛ
Слідами втраченого ритуалу
і знищеної книги

«Ой, зелене жито, зелене...» – звучать жіночі голоси з якимось дивним акцентом на останньому складі кожного слова... Звучать так, ніби голосні літери, протяжно видовжені поміж їхніх розтулених уст, на моїх очах проростають кущами трави... Трави ще вологої, високої, болючої... Чому ж так?.. Бо ж ті стебла ростуть крізь живе тіло... Ось так і з цією книгою... Попри її відкритість, читабельність, не покидало відчуття чогось глибоко захованого, зачаєного в ній десь поміж найперших і останніх сторінок... І тільки згодом я збагнув дивну річ... Мені раптом відкрилося те, чого я марно вишукував у інших книгах... «Пришестя вічності» Ніли Зборовської* – то книга не лише про життєву і творчу драму Лесі Українки. Чи не вперше у вітчизняному літературознавстві маємо працю, виконану не стільки як наукове дослідження, а народжену власне як ритуальний жест, як магічне жіноче замовляння... Й зрозуміти це мені допомогла пісня, в якій збережено й заховано все той же древній ритуал... «Ой, зелене жиго, зелене... « А нам ніколи не спадало на думку, що ж насправді відбувається з тими женцями, божевільні вони, чи що?.. Чому вони жнуть ще недозріле зелене жито? Кого, яких гостей і звідкіль, стоячи на межі, виглядають вони із вранішнього марева? Схожі запитання виникають і тоді, коли читаєш книгу Ніли Зборовської...
«Пришестя вічності», або ж «Моя Леся Українка» – то не лише авторське висвітлення високого трагізму життєвої й творчої долі поетеси, але й відчайдушна спроба пізнати свою (нероз’єднану) сутність творця і жінки, їхній сьогоденний трагізм, пізнати свій особистий вибір, свій власний шлях... Той самий, крізь який пропускається, проходить не стільки об’єкт дослідження, а й цілий суб’єкт (вірніше б сказати – стихія) позачасового живого світла, жіночої материнської любові, відчутої, відчитаної у геніальних драмах Лесі Українки... Авторка зауважує, що в Лесиній драматургії маємо всі ознаки модерного часу як епохи розгортання феміністичної культури, в яку прийшла духовно незалежна жінка. Таке розуміння підкріплюється й поглиблюється символічно знаковими образами цих драм: це й Міріам («Одержима»), і Долорес («Дон Жуан»), Оксана («Бояриня»), Касандра (з однойменного твору), і Мавка з «Лісової пісні»... Ці героїні живуть у світі, де протягом століть відбувається знеживлення і обмеження духовного всесвіту жінки лише рисами т.з. «жіночої» психології, які примусово накидаються їй – ця покірність, безмовність, рабська залежність від «одомашненого» закутня спричиняють буттєвий параліч жіноцтва...
Тому невипадково жінки майже відсутні в офіційно зафіксованій історії західноєвропейської цивілізації, яка, таким чином, виявляється суто «чоловічою, – з усіма патологічними ознаками такого обмеження... Та й ви самі не раз чули: «жінка, але розумниця,» – звучить так само, як і «єврей, але людина хороша», так само, як вираз «мужня жінка», звучить похвально, а вираз «ожіночений чоловік» – зневажливо... Й напевно, важко придумати більше приниження гідності жінки, аніж практика т.з. «конкурсів краси», в яких жіноче тіло стає об’єктом суто механічних вимірів і обмірів: красою тут гендлюють, як салом, нафтою, кіньми і машинами... Тому є закономірним і те, що Ніла Зборовська в аналізі творів Лесі Українки акцентує їхні феміністичні мотиви. Однак робить істотне зауваження. Вона не погоджується з примітивною однобокістю суто феміністичного потрактування Лесиної творчості, бо ж сама Леся Українка невипадково критикувала й перші повісті Ольги Кобилянської, вважаючи головним їхнім недоліком тенденційні феміністичні переконання. Ніла Зборовська підкреслює: «Важливо те, що Лесина універсальна установка на жіночу духовність значно глибша за феміністичну ідею статевої рівності, тобто культурної рівності для чоловіків і жінок»... А в підсумкових роздумах своєї книги авторка, вслід за Міленою Рудницькою, спираючись на концепцію жіночої творчості (з її яскравими материнськими рисами) Лесі Українки, наголошує несподівано «традиційний» аспект їхніх світоглядних переконань. Вона говорить, що істинний фемінізм тотожний материнству. Йдеться про материнство не в буквальному сенсі, а в духовному розумінні. Нагадавши читачеві, що для Лесі творити означало виховувати в собі, у своєму власному житті вічну жінку, Ніла Зборовська пише: «Мені взагалі здається, що Богородиця – архетип вічної жіночої мрії. Смертна жінка бере шлюб з Богом, щоби діти не пізнали смерті... І ця вічна жіноча мрія реалізується у їхньому безсмертному творінні. Адже специфіка самого життя така: життя прагне вічності, а тому воно прагне і міфу про вічність, тобто творчості».
Ось так витворюється спільний часопростір звільнення і впізнавання, невипадкове свідчення про Рай і Вирій розіпнутих крил, місце майбутньої зустрічі Христа і Діоніса, епохи Нового Відродження культури живого життя... Бо ж на межі вони стоять, на межі...
А поміж весняних ланів і дикого поля росте й цвіте молоде жито...
Троє жінок різного віку йдуть крізь те квітування... Ось та, що найближче від мене, нахиляється, гострим серпом зрізає жмут зеленого жита, й неймовірно красивим порухом, описавши зрізаними стеблами сферичну дугу, простягає його іншій жінці... Вона бере той жмут і вже своїм серпом долучає до нього ще одну жменю щойно стятих зелених стеблин... І знову передає їх своїй сусідці...
Отак ці жінки в себе вдома навпроти дня Юрія Змієборця викликають Опівнічного Межника. Він з’являється на вороному огирі, об’їжджає людські поля, пильнує, чи не порушені, не зневажені ним встановлені межі. А вдень його викликати дозволено тим, кому вкрай необхідно зустрітися з найріднішими кревняками – померлими, живими ще ненародженими рятувальниками... Бо ж Опівнічний Вершник тільки наглядає, він пильно вартує останню межу, що відокремлює світ потойбічний од нашого світу... Й по весні сьогосвітні женці не жнивами перейняті: вони шляхом дійства вимолюють побачення з тими, хто є часткою Спільного Тіла з ними...

Зеленеє жито на межі,
Хорошії гості – до душі...

Сього ж дня Душа Роду, її вісники й посильні вертаються до своїх покинутих дітей, – щоб допомогти їм вберегти власні душі від омертвіння… Тільки не варто зловживати тими побаченнями. Ніхто не знає правил потойбіччя... Й позаритуальна спроба зустрітися з рідною людиною може завершитися досить сумно...
Ось так «Пришестя вічності» перетинається, доповнюється пісенним замовлянням... Таке переплетіння й витворює з цієї книги рідкісне явище в сучасному літературознавстві. Зборовська сама виходить на межу, дістає, не боячись порізатись, серпа й, не чекаючи сезонних жнив, зрізає ще зелені стебла... У цьому просторі час втратив свій звичний плин, у ньому самотньо і страшно, і щоб не збожеволіти від усіх потуг конвеєрного продукування, мусиш бодай раз на рік згадувати свою приналежність до Спільного Тіла, й за допомогою невипадкових слів і ритуалів дочекатись повернення миттєвої вічності и бодай хвилину поспілкуватися, поговорити з рідною душею... Й так само, як Мавка з «Лісової пісні», не пожаліти для тієї душі краплю живої крові...

Р.S. Дописуючи свій есей, я дізнався, що весь наклад книги Ніли Зборовської вилучено з продажу – не для прочитання, для знищення. Хотілося б вірити що то лиш чутки, й «Пришестя вічності» все ж дійде до свого читача.

с. Немильня,
Новоград-Волинський р-н,
Житомирська обл.

*Видавництво «Факт», Київ, 2000.


Ґудзь Ю. Рай і Вирій розіпнутих крил. Слідами втраченого ритуалу і знищеної книги. [Рецензія на кн. Ніли Зборовської «Моя Леся Українка»] // Кур’єр Кривбасу. – №143, жовтень 2001, С.206-209



Пентагон Анатолія Сірика

Сірик А. Terra incognita (міфологеми), Житомир, «Вісник», 1993, [1]; Трава з довгою волоттю. Ж., «Вісник», 1993, [2]; Без назви (поезії). Ж. «Вісник», 1993, [3]; Астральний біль (поема). Ж., вид-во «Сі-еН-еС», 1993, [4]; «Вглядання в узвичаєні кольори» (за М.-К. Чурльонісом). Ж., вид-во «Сі-еН-еС», 1993, [5].

П’ять тоненьких, ошатно і зі смаком виданих збірок власних поезій, японський папір, комп’ютерна графіка і спільний рік з’яви в читацький світ – 1993-й, в часи друкарської й поліграфічниї скрути роблять поетично-видавничий прецендент Анатолія Сірика гідним подивування... Маємо рідкісний випадок, коли витонченість і шляхетність форми гармонійно поєднується з глибиною змісту, силою художнього осягнення реалій останньої декади епохи Риб... Оточуючий світ і простір власної душі цікавлять автора найбільше в моменти своїх межових ситуацій, граничної своєї напруги, коли долається бар’єр відчуження скриптора, його письма – від потенційного читальника, коли виявляється єдина архітектоніка поетичного тексту і, як результат, з’являється можливість медитаційного зосередження й бодай короткочасного звільнення з плину немовленого:

«приснилася, одснилася... й – нема,
неначе не було Тебе ніколи –
безсилий дощ сумує вже відколи,
заславши сірим голубі околи, –
й журу веде за руку крадькома...
приснилася, одснилася... й – нема:
зоставлений, мов човен на приколі,
не одійду й на крок від ції долі,
бо Ти перед очима. Й мимоволі
молитву прошепчу із багатьма...»
(3 – с. 33)

Але звільнення в цьому випадку не ототожнюється з колективними формами забуття, власне – історією. Гірка пам’ять, особисті архіви душі дають змогу (і право) вибудувати свою, незалежну від будь-яких ідеологій, парадигму сприймання дійсності:

«ще мить –
і невизнані кольори
невизнаної світом нації
одлетять як випар
за горизонт відчаю
а в порожнечі думання
то з’явиться, а то зникне
страховитий нептунів тризуб –
поглибшає
розбурхана зорями ніч
у її дикім нетрищі
ще водяться літери
вкрадених і обікрадених імен
мов осінні яблуневі садки
із збайдужілим поглядом»
(4 – с. 5)

Реальність втрачає ознаки здорового глузду, й осмислення свого часу, себе в ньому дається поету не легко, коштує неймовірних зусиль, моментів зневіри й відчаю:

І зрадили, і прокляли –
злосну не одігнали від очей,
жагучий подих волі на поталу
повіддавали, пропили... Ачей
дізнаєм таїну толєдських сталей,
намаєм райковецьких городищ
і заживем – величні та зухвалі –
під бандуровий рокіт ярмарчищ...
(3 – с. 18)

Але не тільки так – через омовлення навколишнього світу, через пізнання його (і власного) внутрішнього сенсу, через привнесення того ж таки смислу в зруйнований простір Дому буття – поетичної мови, – тільки так можна врятувати від тавтології, котру прагне накинути поету наша «зсучена» сучасність, вирватися поза межі недолугих установлень на т.з. «актуальність», «карнавальність», «народність». Поезія – то є можливість авторської і людської самоідентифікації, можливість прожити не чуже, а своє життя, то є спосіб особистого приреченого порятунку... Можливо, тоді й стають доречними слова пустельника: «Врятуйся сам і біля тебе спасуться тисячі...». Хай не тисячі – одна-єдина жива душа, вбережена від прижиттєвого омертвіння силою врятованих слів... Ось тут поезійний контекст Анатолія Сірика дозволяє відчути й усвідомити свою потаємну особливість: виявляється, наші слова зберігаються не на папері, не в пам’яті минулих чи прийдешніх поколінь, а саме в тому приреченому промовлянні... Адже скільки багатотомних «нєтлєнок», написаних лауреатами державно-людожерських премій, канули і кануть в забуття тільки тому, що живій людині властива органічна відраза до мертвих слів.
Чітко організовані некрофілічні ювілеї тут вже нічим не зарадять. Жива література – то не щось дане раз і назавжди, щось установлене «горішніми» директивами. Вона вимагає повсякчасної акцентації, зусиль особистого промовляння. То є більше шлях, аніж досягнутий результат, те, до чого, ми лиш намагаємося наблизитись. І приреченість тут береться не в сенсі якоїсь фатальної неминучості, безвиході, а як людська необхідність в реченні, в особистому промовлянні, в називанні невидимих сутностей. Саме в просторі взаємно авторської й читацької приреченості словам повертається таємна сила і відкривається споконвічна незавершеність світотворення, в якому людина лиш розпочинає здійснюватись в своїй подобизні Творцеві:

втрачаєм все, що мали дотепера.
Одна лиш Доля – віриться – втаїться
в Душі – душа з прозрінням Бодлера
та, сховані в задуму, зниклі лиця.
Не маючи вже людської подоби,
притишені, неначе візитери,
впокорені добою, стійкі сноби,
пантомімічні, неубувні кхмери.
(3 – с. 30)
Ось так, наперекір і завдяки зруйнованій сьогосвітності вибудовує поет власне сховище, свій Пентагон, котрий може одночасно бути і відкритим, і незахищеним, й прихованим, потаємним, вибудовує свій дім буття. Саме тут, поміж неомовленим і невимовним, уможливлюється здатність автора (скриптора) за допомогою вже з’явленого тексту відновлювати в речах і явищах їхню невидиму сутність, – в тому сенсі, як про це говорено в одному з листів Р.М. Рільке: «Ми, тутешні й нинішні, ні на мить не задовольняємося часовим світом (...) ми невпинно йдемо і йдемо до тих, хто жив раніше, до наших предків і до тих, хто очевидно, прийде після нас (...) Ще для наших дідів та бабусь був «дім», був «колодязь», знайома їм вежа, нарешті їхнє власне убрання, їхнє пальто; майже кожна річ правила за посудину з котрої вони брали людське про запас (...) Оживлені, пережиті ними речі, речі – наші співучасники, – сходять нанівець і не можуть бути чимось замінені. Ми, можливо, останні, хто ще знав такі речі. На нас лежить відповідальність не лише зберегти пам’ять про них (це було б мало й ненадійно, а й їхню людську цінність як ларів (ларів – у значенні домашніх божеств). У землі немає іншого виходу аніж ставати невидимою: і в нас, бо ж ми якоюсь частиною свого єства причетні до невидимого (...) у нас лише може відбуватися ця глибока внутрішня й тривала метаморфоза видимого в невидиме, вже не залежна від видимого й відчутного буття, – як наша власна доля в нас постійно присутня й постійно невидима»1.
Ось так і здійснюється в поезіях Анатолія Сірика перетворення й витворення раз і назавжди обраної долі, де поряд з власною приреченістю на промовляння незримо присутня сила ісихастичного раньозимового мовчальництва... На останок хотілося б привести невеличку, але дуже істотну щодо згаданого поетичного Пентагону, цитацію – зі статті Анатолія Макарова «Польоти вві сні та наяву»: «Я знаю поетів, це М.Воробйов, С.Вишенський, А.Сірик, М.Рачук, які багато років писали нікому не потрібні вірші. Писали й страждали, бо так, «як треба», писати не вміли і не могли. А потім з’ясувалося, що вони творили нове слово в поезії. Тепер їхній художній досвід вивчають учорашні гонителі й опоненти і намагаються писати в їхньому стилі. Це свідчить про те, що запланувати чи скасувати хужожнє мислення неможливо»2.
І, врешті решт, – те, що мало бути наприпочатку цієї рецензії, короткий біографічний додаток:
Сірик Анатолій Силович, народжений 1939 року в райцентрі Чуднові на Житомирщині. Вивчав філологію в Київському Шевченківському університеті. Від 1959 року мешкав у Черкасах, був головою літературної студії імені Василя Симоненка.
Опісля (1981-1991) жив у Литві, перекладав поезії литовських поетів: Майроніса, Саломеї Неріс, Едуардаса Межялайтіса, Вітауса-Пятраса Бложе, Міколаса Карчяускаса, Юстінаса Марцінкявічюса, Пауліни Жямгуліте, Юлії Скянтайте та ін.
Віднедавна мешкає в Житомирі. Член Спілки українських письменників.

1* Р.М. Рільке. Думки про мистецтво і поезію. К., 1986. – вид-во «Мистецтво». – С. 270-271 (пер. Тупайло М.В.).
2* Літ. Україна. – від 24 травня 1990 р.

Ґудзь Ю. Пентагон Анатолія Сірика // Слово і час. – №3, 1994. – С.85-87.



Краплини світла
Світлани Штатської

...Чому пишуть вірші жінки?
Скажімо, з чоловіками тут більш-менш зрозуміло: щоб сподобатися прекрасній половині роду людського й на крилах того сподобання та натхнення домогтися слави і доскочити бодай якщо не серця жінки, то хоча б якої-небудь Шнобелівської премії...
З жінками – все складніше і загадковіше... Їм не потрібна поезія для завоювання й впокорення обраного суб’єкта. Для цього вони мають набагато потужніші засоби... Тут один порух, умовно кажучи, плечем, чи таємнича посмішка і погляд можуть взяти таку фортецю, перед якою виявляються безсилі найгеніальніші епічні творіння...
До слави більшість нормальних жінок (не феміністок) теж абсолютно байдужа... Вони добре знають, що живій людині зовсім не пасують оті всі державні звання й нагороди, що всі «високі відзнаки» – то лиш спосіб закопати поета якнайглибше в мертвий ґрунт, залляти асфальтом і ще за життя перетворити його в задубілого класика-нулика... Тому так рідко ці жінки (за винятком хіба що залавреачених) переступають межу, яка відокремлює їх од некрофільсько-державного заповідника... Що ж тоді змушує їх вдаватися до такого болісного і невдячного modus vivendi*, яким є в цьому світі поезія?
Що насправді шукає в поезії молода авторка, в нашому конкретному випадку – Світлана Штатська?
Кого і що шукає вона в цьому роз’єднаному, розірваному на шматки світі? Напевно, і це найпомітніше у її віршах, якоїсь гармонійної цілісності, єдності з абсолютним началом усього сущого... Це прагнення, цей погляд до надземного світла й уможливлюють буттєву повноту її шукань, пронизливу щирість з’явлених рядків, життєве відображення в них своєї власної душі:

Самотній млин... Йому припнули крила:
Стоїть отак – доступний всім вітрам.
Спливає час. Його могутня сила
Вмирає, як забутий храм.
Самотній млин, о як жадає волі!
Йому б злетіти – й хмари колосить,
А навкруги – одні рівнини голі,
І нікому кричать, і нікого просить.

Різні наймення має те абсолютне начало... Найближче й найзвучніше з них-відоме з давніх-давен. Це – Любов... Ось і Світлана витворює свої таємні ритуали зустрічей і прощань зі своєю любов’ю, своїм коханням, зі світлом власного розполовиненого серця:

Коханий мій, моя печаль,
Тебе щодня стрічаю в снах.
Між нами – сум, між нами – даль,
Між нами – осінь у дощах...

Ті зустрічі й прощання відбуваються на тлі притишених літургійних змін: весна непомітно переходить у літо, купальські вогні відпливають за течією до ранньої осені, ще крок – і за вікном світиться святкова білизна першого снігу, вертаються спомини про дитячі зимові дива... Та незмінним у отих переходах залишається бажання якнайповнішого перевтілення в поетичний рядок, бодай на мить торкнутися того, що непідвладне тліну:

Погожий вечір, тиха ніч,
Хто там в гаю чекає щастя?
Коханий? Так, але не в тому річ, –
Моя душа приходить до причастя...
Вона, як я, всю ніжність п’є
Із зір, і рос, і трав під ранок...

І, можливо, весь світ, вся наша цивілізація, чоловіча за своєю суттю, рятуються від божевілля споконвічним прагненням жіночої душі до краси, гармонії й любові... Бо ж навіть океан холодної темряви – безсилий перед краплиною світла, збереженою в теплім лоні жіночих долонь...
Залишається лиш побажати Світлані Штатській майбутніх творчих злетів і більш вимогливого, більш прискіпливого ставлення до кожного рядка, до кожного слова в ньому...

* Спосіб існування – (лат.)

Юрко Ґудзь. Краплини світла Світлани Штатської [передмова] // У кн.: Сосни шумлять [Текст] : поезії / С. М. Штатська ; авт. передм. Ю. П. Ґудзь. – Житомир: Полісся, 2004. – 147 с. : мал.



ЗАМІСТЬ ВСТУПНОГО СЛОВА*

* Передмова до поетичної книги Марії Рудак.

«Іноді мені сниться світлокоса жінка... Вже вигляділа, виростила дітей, дочекалася двох онуків і ось, тепер, у теплій сутіні ранньої осені вона розповідає комусь про своє життя, терпляче очікує нових запитань, обережних дотиків невидимих в темряві крил... Я теж крізь власні сновидіння прислухаюся до їхньої розмови:
«Навпроти нашої хати стояла стара, ще зелена груша. Таке високе і розлоге дерево! Мені малій здавалося, що воно дістає до самого неба, торкається своїми гілками зірок. Бо так гарно було: ввечері, літом, коли вже випаде роса, і в хаті горить керосинова лампа, вийти до тієї груші і побачити, як світяться, мерехтять поміж чорних гілок, прямо над моєю головою золотисті, величезні зорі. Як мені хотілося досягнутися до них, порозмовляти з ними! Тоді вони були так близько від мене... Вже згодом, коли я виросла, мої найперші вірші з’явилися, мабуть, як спроба бодай хоч трохи скоротити віддаль між власним голосом і неймовірно далеким золотистим сяйвом, зберегти у своїх віршах бодай відлуння того, що древні греки звали музикою небесних сфер…
А ще малою я любила співати. Приходила в церкву, піднімалася на крилос, де в хорі півчих моя бабуся Гапка виспівувала Херувимські псалми, і спершу тихенько, а потім все голосніше починала підспівувати – без слів, одну мелодію, притуляючи її до себе як живу істоту… А вже після служби півчі зносили мені в пелену свої нехитрі й щедрі дари: шматочки свяченої просфори, карамельки, пряники. Гладили мене по голові, промовляли: «От яка гарна зміна нашій Гапці росте!»
Я слухаю розповідь пані Марії й боюсь проґавити хоча б одне слово, щоб не втратити відтінки тиші поміж окремими словами, інтонації майже дитячого подиву й спокійного смутку в них… Бо знаю: щойно розплющу очі й всі дивовижі з цього сновидіння щезнуть, вивітряться з моєї пам’яті. Не зрозуміло чому й навіщо, але скоріше за все людина забуває найпрекрасніші хвилини свого життя. Опісля миттєвих спалахів екстатичного натхнення – зачаття нового життя, нового вірша, майбутньої книги, прозорої й майже невагомої, як рожева пелюстка яблуні, що відгукнулась на поклики весняного вітру й невтримної повені, могутньої течії, яка з’єднує в одне спільне тіло, роз’єднані буттєві береги й обереги, – такої миті людська істота на якийсь час піднімається (злітає!) по драбині життя вгору на кілька рівнів, але зостатися там на довго їй не вільно й мусиш знову падати, вертатися в покинуту реальність, ледь встигаючи сховати все ще теплий попіл забуття, солодкі й болючі спомини…
Поезія допомагає нам долати здавалося б вовіки нездоланні відстані… Ось чому бодай зрідка я відкриваю шкільний зошит із переписаними від руки рядками й перечитую вірші пані Марії. Вчитайтеся в них і ви: тоді, можливо вам ще присниться світлокосе тепле сяйво, чимось дуже схоже на ранню осінь бабиного літа…

2001 р.

Ґудзь Ю. Замість вступного слова // До світла: Християнський часопис українців в Італії. – №8, 2004.
Ґудзь Ю. Замість вступного слова // Світло спілкування. – №7, 2007. – С.68.



«СВІТЛО НА ХУТОРІ КУРЯЧА СЛІПОТЬ»

Книга Олександра Кулеші «На хуторі Куряча Сліпоть» – явище цікаве й самобутнє. Стихія мови поліщуків, майже не відома читацькому загалу, буяє тут яскраво і потужно, сміхова культура домінує над трибом щоденного виживання, над непотребним досвідом новочасної деградації.
«... Наш молодий автор взявся за непросте завдання, – зазначає в передмові до збірки О. Кулеші письменник В. Грабовський, – заглянути глибоко в душу простій людині, яка живучи в такій глухій, без жодних перспектив, місцині, приречена, як сказав би критик, на вимирання у хижій боротьбі за виживання, і в крайньому випадку, має мучитись від усвідомлення своєї неповноцінності, марнотратності власного життя у ці пострадянські, постчорнобильські, а по суті, – апокаліптичні часи». А вона (людина), уявіть собі, навіть вусом не веде. Навпаки, продовжує труїти себе надміром спиртного, брутально лається (а чому ж тут дивуватися, коли поле її духовної діяльності – толочене й перетолочене, починаючи від монголотатарських орд і кінчаючи сталінськими інквізиторами. Ці темні й забиті дядьки й тітки одначе зуміли зберегти в собі безмежну доброту...»
І це уможливлює певні надії – на буттєвому рівні.
На літературному ж – інакше. Тут існує жорстка необхідність йти далі, не зупинятись на осягнутих інтонаціях і прийомах, необхідність вириватись за межі т.з. «карнавальної стилістики».
Інакше всі здобутки почнуть вироджуватись до рівня побутового «ковінькізму» – без усвідомлення внутрішнього трагізму людського мовлення взагалі... Бо в сучасній трагедії, за висловом класика-нобеліанта, гине не герой, а цілий хор усього дійства. Ми є свідками вимирання й щезнення основи нашої нації, підложжя нашої культури – вкраїнського селянства. Це ті люди, які, згідно визначення Освальда Шпенглера, автора знаменитої книги «Падіння Європи», є останніми аристократами духу в змасифікованому суспільстві, останніми носіями традицій і високої культури, – бо дві попередні аристократичні верстви – дворянство й духовенство вже винищені й знівельовані сучасною цивілізацією.
Щоб свідчити про подібні речі, замало так званої «сміхової стихії», замало т.з. «карнавальної культури». Необхідно засвоїти все те, що зроблено попередниками в цьому напрямку: трагічний камертон русинської говірки в новелах Василя Стефаника, могутнє епічно-християнське дихання романів Миколи Закусила, їхнє літургійне звучання...
Засвоїти те все, і йти далі – шукати власні спертя на давньому людському шляху, – до межі, до крайнеба, – там, де втомлена матерія щоденних зусиль перетворюється в незнищиме світло колись обіцяного Преображення...
Інакше на хуторі Куряча Сліпоть так і не розвидниться ніколи.
З найкращими побажаннями до автора і всіх літстудійців
Юрко Ґудзь.

Примітка. Насправді книжка називається: Олександр Кулеш «На хуторі Курина Сліпота» (Житомир, вид-во «Полісся», 2000 р.).

Ґудзь Ю. «Світло на хуторі Куряча Сліпоть» // Орієнтир 6+1. – №12, 23 березня 2000. – С.2.



Пам’ять:
збільшення і впізнавання

Савка, Богдан. Забути не маємо права... [Текст] / Б. Савка. – 2-е вид. доповн. – Тернопіль: Джура, 2000. – 396 с. : іл. – Б. ц.

Тернопільське книжкове видавництво «Джура» засноване порівняно нещодавно – 1998 року. Його директор Василь Ванчура надає тій назві певного символічного значення. «Джура» – то є не лише номінальний посередник між автором і читачем, а вірний помічник і соратник найперш за все національно свідомого читальника, щирий порадник того, хто прагне до пізнання й звільнення своєї сутности як вкраїнця, а значить – до звільнення й пізнання самої України...
Переді мною – три книги, видані Василем Ванчурою в його приватному видавництві «Джура». Це: «Забути не маємо права» Богдана Савки, «Українська інтелігенція на Соловках» Семена Підгайного і «Сопигора» Богдана Бастюка. То лиш невелика частка з більш як семидесяти книжкових найменувань, що побачили світ завдяки «Джурі». Але саме ці три книги об’єднує спільна інтонація звернення до нашої пам’яти, до Божої й людської справедливости. На тлі нинішнього знетямлення, наперекір брудній лавині базарно-ліберального мас-культу подібні звернення й звертання набувають особливої ваги.
Один зі згаданих авторів, Богдан Савка, народився в Копичинцях на Тернопільщині, в сім’ї селянина. Закінчив Чернівецький державний педуніверситет. За фахом – учитель історії. Більше 45 років пропрацював на педагогічній ниві в сільських школах і виховній колонії для неповнолітніх на Гусятинщині. Всі ці роки наполегливо й відчайдушно, часто-густо ризикуючи втрапити до лап каґебешників, збирав історичні матеріали та безпосередні свідчення учасників ОУН-УПА, їхніх симпатиків про страшні й героїчні часи боротьби за визволення Вкраїни від фашистів і комуністів, од гітлерівського і сталінського ярма, – саме на теренах колишнього Копичинецького повіту. Книга Богдана Савки не обмежується подіями ІІ Світової війни, його дослідження охоплює більш як тридцятилітній період – з початку 20-х і до 50-х років. В ньому задіяні також численні архівні матеріали Тернопільського управління СБУ та внутрішніх справ, обласного державного архіву... В цілому ж книга складається з трьох розділів: нарису з історії визвольних змагань ОУН та УПА на Копичинеччині, документальних оповідань і нарисів про найяскравіші події та найпалкіших борців... І третя частина – поіменний мартиролог учасників збройного підпілля та їхніх симпатиків.
Варто відзначити високий художній рівень всіх оповідань, зафіксованих Богданом Савкою, то, власне, результат не лише того, що написані вони на основі безпосередніх свідчень бійців Української Повстанської Армії та всього пережитого самим автором. Коли вдивляєшся в лиця молодих, ще навіть безвусих, вояків на світлинах, репродукованих у цій книзі, коли читаєш їхні наймення й псевдо, дати їхньої загибелі, з’являється раптове відчуття: вони дивляться на тебе не з книги, не з офіційно-історичної пам’яти, ув’язаної в сотнях, тисячах бездіяльних тіл, а з якогось зовсім іншого часопростору – живого, болючого, жертовного... Й щоб не змертвіти вкінець, не знетямитись вкрай ось тут, у цьому місці, давно впокореному й перетвореному в державно-некрофільський заповідник, я пишу сам, хочу того чи не хочу ввійти в той простір, увійти бодай ненадовго, і вийти звідти, чітко затямивши просту й необхідну річ... – Настає час, коли жити – для Вкраїни, для своїх дітей, стає вкрай замало... Настає час, коли мусиш вмерти – за неї, за них... І то буде солодка смерть...
Ось розповідь, записана Богданом Савкою від одного з катів Станіславської тюрми, записана під час випадкової зустрічі в 60-х роках, у желєзноводському санаторії «Побєда» (цитую за оригіналом, з невеликими скороченнями): «...Убивать я научился еще в заградотряде, под Сталинградом. Расстреливал разных. Солдат своих жалко было. А здесь, в Станиславе, убивали бандеровцев, этих не жалко было...
Однажды в тюрьму привезли молодую красивую девушку. Поймали ее, стерву бандеровскую, когда, отстреливаясь, уложила полвзвода наших солдат, расстреляв все патроны с автомата, хотела взорваться гранатой, но граната не сработала. Взяли живой...
...Как мы ее только не мучили: сначала били телефонными плетками, вся кожа на пальцах рук полопалась, когда прижимали дверью, били гвозди в пятки, за волосы подвешивали вверх и так держали, кололи грудь, подвешивали за ноги, несколько раз теряла сознание, отливали, но ничего так и не сказала. Отольем водой, станет на ноги и кровью плюет нам в лицо. Даже графином одного стукнула. Потом у наручниках допрашивали. Тройка осудила ее на смерть. Исполняли приговор я и еще несколько таких, как я. В день тогда мы убивали по десять и больше человек. Ту девку-бандеровку убить было поручено мне. Перед тем, как шел на дело, выпивал грамм двести водки и... Навеселе то неприятное дело было легче делать...
...Побитые, порой поломанные, они шли, крестились, молились, пели гимн, кричали «Слава Украине», но не просились. Между тем редко кто из них знал, куда мы их ведем. Просто чувствовали, что идут на смерть. Ведь мы их не ставили под стенку, а убивали так... В то время, когда вели по коридору, железнодорожным обушком били в потылочную часть головы. То получалось классно, почти без крови. Ударишь, подергается раз-два и – конец... А ее перед тем, как убить, втроем еще хотели изнасиловать. Рвалась, падла, кусалась, побили мы ее крепко, но не далась. Вылили на голову воды, очнулась. И я повел ее по коридору... Она поняла, куда веду, крикнула: «Прощайте, брати! Дзвінка іде на смерть!» Повернулась ко мне, с ненавистью что-то сказала, шла и пела... Ты знаешь, что она пела? Пела бандеровский гимн «Еще не вмерла...»
...Как только она ступила на канализационную решетку, с рукава я высунул обушок и сильно ударил ее. Ударил и не попал, куда надо, ведь опьянел уже, провозился с ней из-за этого долго. (Від удару вона опустилась на руки, але не впала. Тоді кат ногою притиснув її до бетону і став бити по голові обушком...) Дернулась несколько раз – и все. Я вытер оббрызганные кровью и мозгами сапоги, нагнулся, перевернул, чтоб снять наручники, увидел ее открытые глаза, что как-то особенно смотрели на меня. До сих пор вижу эти глаза. Снял наручники и пошел... Думаешь, мне даром капитана дали, а премий я сколько получил! Сколько их там убил, счета нет. Совесть тогда не мучила, молодой был, а вот сейчас некоторые ночью снятся. Особенно эта девка... Скажи, как мне избавиться от нее. Переследует даже днем, бывает, иду – она идет за мной, оборачиваюсь – нет. Иду – опять она идет. Что мне делать, не знаю...
Сп’янілий кат, не роздягаючись, повалився на ліжко і захропів».
Так, трохи задовга і заважка цитація... В книзі Богдана Савки є багато й гінших, не катівських, на чужій мові оповідей про героїку збройної боротьби. Мусимо читати, пам’ятати і добре тямити, що до чого, щоб вже ніколи ветеранам заґрадотрядов, усіляким прапороносним «освободітєлям» не закортіло взяти обушок у руки і почати диктувати нам свої порядки.

Бастюк Б.  «Сопигора»: «Пасинки Європи». - Богдан.  1999.

«Сопигора» Богдана Бастюка – це перша частина великого епічного твору, в якому на прикладі одного села простежуються історчні шляхи цілого народу висвітлені крізь призму сприйняття галичанами. Автор не захоплюється широкомасштабними картинами, а детально зупиняється на конкретних подіях, що відбуваються в галицькому селі з узагальнюючою назвою Сопигора.
У першій книзі описано події з незапам’ятних часів до «червоного» вересня 1939 року. І про всі ті події, про людей, втягнутих у їхній буремний вир, автор розповідає зі щирим співчуттям і майстерною образністю у змалюванні окремих дійових осіб «Сопигори», – бо ж саме ця образність і дозволяє вберегти поміж усіх з’явлених слів найголовніше і невимовне.
Добре й те, що завдяки «Сопигорі» український читальник, особливо зі Східної України, вперше дізнається про трагічний сенс багатьох подій, що відбувалися в Галичині наприпочатку 30-х років. Дізнається, скажімо, як проходила так звана «пацифікація», – себто «умиротворення» польською владою тамтешньої української людности. Бо то ж лиш назва, а прихована по-єзуїтськи мета тієї «пацифікації» полягала в національному й соціальному притлумлені свідомих українців-галичан, їхніх культурницьких і освітянських набутків. Гортаються сторінки, і перед нами немов мерехтять кадри призабутої, дивом вцілілої кінохроніки: ось наприкінці жнив 1930 року на очах второпілих селян озброєні поліцаї, поляки громлять читальню «Просвіти», сопочуть від люті і топчуть чобітьми портрети Франка і Шевченка, шматують книги, надруковані українською мовою. Згодом йдуть по людських садибах, до хат, чиї господарі втрапили до «каральних» списків. І знову – рвуть, кидають під ноги вишивані обруси, жіночі й чоловічі сорочки-вишиванки. Богдан Бастюк зауважує: «Не знаю чому, але завжди усіх непроханих зайд в нашого краю лютили і доводили мало не до сказу народні вишивки… Мабуть, тому, що вишивки – це культура. А в будь-якого загарбника, чи гнобителя-визискувача стосунки з культурою завше напружені.» І тому, коли на запитання «Кто єстесь?», селянин осмілювався відповісти – «Українець!», – його тоді забивали киями мало не до смерти. Бо так вже повелося на цій землі: державі (тій, що була, і тій, що є) прагнеться мати під собою безпам’ятне бидло, а не свідомих і рішучих громадян. Так повелося, так є, але так не мусить бути. Бо ж Україна – це простір свободи і віри, найперших і найостанніших підвалин, на яких тримається висока традиційна культура. Без цього опертя, без усвідомлення необхідности боротьби за їхнє збереження, ми перестанемо бути собою. Саме цей мотив невипадково звучить у тому розділі, де автор веде розповідь про вересень 39 року і прихід в Галичину сталінської орди – т. з. «червоних визволителів», тодішніх союзників біснуватого фюрера.
І ось, десь на другий, чи третій день отого «визволення» до місцевої гімназії приїхав штатний агітатор. Учнів і учителів зігнали до спортивної зали. І тут починається щось несусвітнє...

Архів автора // 2001.



АНТРОПОЛОГІЯ
як спроба приборкання війни?

Маттійс ван де Порт. Цигани, війни та інші приклади неприборканості. Цивілізація та її прикрості в сербському місті. – Київ, 2001.

… Нещодавно, у київському видавництві «Свенас» побачила світ книга Маттійса ван де Порта «Цигани, війни та інші приклади неприборканості» (в перекладі на українську мову)...
Дивна книжка: більшість з її сторінок несподівано починають сприйматися не як щось написане і прочитане, а як окремі кадри останнього, все ще не змонтованого, фільму Еміра Кустуріци, боснійця за походженням, кіноповісті якого про війну на Балканах й людську безпритульність в цьому світі не раз здобували найвищі нагороди в Каннах…
Отож, відомий голландський антрополог М. ван де Порт, – один із головних персонажів цієї, захованої поміж чорно-білих сторінок, невидимої стрічки, навесні 1991 року приїжджає до Сербії – з професійною метою вивчення «діонісійських чинників у циганській автентичній музиці». Зі своїми друзями він відвідує різні сільські шинки (на околицях містечка Новий Сад), куди урбанізовані серби приходять не лише слухати екзотичну музику ромалів, пити молоде вино, але й з підсвідомим бажанням скинути з себе тягар «буржуазно-цивілізаційного впокорення». Й вже влітку, зовсім несподівано для себе, автор згаданої книги стає свідком початку Третьої балканської війни – страшної міжетнічної різанини, яка тривала на теренах колишньої Югославії впродовж кількох років. Та все ж М. ван де Порт не полишає Сербію, й зостається в охопленій війною країні ще півтора року… Й поволі його професійна зацікавленість набуває болючого (суто людського!) здивування, потреби бодай частково зрозуміти те, що виривається за межі логічного сприйняття… Тобто: як стало можливим з’явлення в самому центрі (серці?) Європи наприкінці двадцятого сторіччя новітніх концентраційних таборів, яким чином величезна кількість т.з. «цивілізованих громадян» раптом перетворюється у вбивць і ґвалтівників, ентузіастів державного геноциду, скерованого проти людей іншої національності, коли на тлі жахливих, але «правильно поданих», зачисток героями дня стають неприховані садисти й злочинці?
Ось голоси очевидців тих подій (за певних причин автор не називає їхніх імен):
«Модріцу атакували з усіх боків… Всі були у сховищах, перелякані. Врешті-решт наше місто захопили. Велика кількість жінок лишилися тут самотніми. Багатьох із них змусили пройти містом оголеними. Вони мали танцювати на столах та прислуговувати… Вони голими мали пиячити з чоловіками під пісні четників… Вони вбивали та ґвалтували без дискримінації»…
«Була сила-силенна вбивств у Прієдорі… Все було спалене дощенту або пограбоване. Вбивали немовлят місячного віку. 2500 чоловіків розстріляли протягом трьох-чотирьох годин».
«Це був чоловік із мотоциклом. Серби прив’язали його за ґеніталії тросом і потягли за мотоциклом. Вони блювали й сміялися. Вони відрізали йому ніс та вуха… Це не був поодинокий випадок»…
«… Міліціонери сербського Білого орла у циганському концентраційному таборі поблизу Прієдора наказували кидати немовлят та малюків у печі»…
То є лиш невелика частка подібних свідчень, зібраних М. ван де Портом. Але навіть на цій підставі можна відчути стан голландського антрополога, якому довелося замість безпосереднього вивчення взаємних впливів циганської та сербської народних культур пережити те, що не піддається ніякому записуванню… Бо ж у розповідях людей, що пережили спустошення і руйнування ще позавчора розкішних міст – Вуковара, Мостара, Сараєво, Дубровніка, де вони мали все, як вони кажуть, «вище середнього рівня», в їхніх переляканих оповідях нашого автора найбільше вражає мовчання свідків, несподівані паузи, що виникають між словами. Біженці, які давали інтерв’ю журналістам, практично для кожної програми TV часів війни, часто виявлялися неспроможними відповісти на запитання – вони просто мовчали у відповідь. Здавалося, жахливий досвід цих людей відлучає їх од самої мови, від словесної комунікації взагалі, безсилої пристосуватись до вражінь жертв війни, знетямлених біженців…
Молода жінка, на очах у якої сербські добровольці вбивали дітей, ґвалтували дванадцятилітніх дівчаток, вже згодом, потрапивши до табору біженців у Хорватії, не в змозі була вимовити бодай слово упродовж кількох днів. Сиділа на ліжку й мовчала…
Й знову ван де Порт вертається до попередніх запитань:
«Чим спокушаються люди, коли перевертають усе, що ми (і вони) вважаємо як розумне, цивілізоване та людяне? Що спонукає снайпера вбивати зовсім незнайомих людей? Що спонукає міліціонерів обстрілювати з мінометів шпиталі, черги за хлібом, автобуси, вщерть заповнені дітьми?..»
Тут дослідника (як він сам зізнається в заключному слові своєї книги) охоплює паніка. Всі науково й логічно вмотивовані пояснення згаданих явищ розвалюються мов картковий будиночок: історично-соціальні – війна як наслідок розкладу комуністичної федерації маршала Тіто; постніцшеанівські – війна як звільнене «діонісійство» з його підсвідомими прагненнями до насильства й агресії, до випадіння в «священне божевілля»; етнічно-племінні: війна як спосіб повернення втраченої самоідентифікації. Та все ж… Аналізуючи переважно пропагандивну (теоретичну) критику «гнилої європейської цивілізації» в сербській пресі, наукових виданнях, різні протиставлення їй здорової й органічної культури автохтонів (читай – сербів), опір цієї «неприборканої» культури всім спробам «європейсько-цивілізаційного приручення» (читай – знеживлення, бо ж недаремно книга має свою підназву: «Цивілізація та її прикрості в сербському місті»), автор найближче підходить до бодай часткового осмислення найболючішої проблеми сучасного світу: глибокої кризи, яку переживає постіндустріальне суспільство, – тієї кризи, яку ще Освальд Шпенглер означив як «Падіння Європи». Хоча й тут ван де Порт зостається перш за все європейцем, – себто людиною, що переконана в перевазі позитивів цивілізації над її негативами, він все ж намагається вийти за межі суто дослідницького, інтерпретаційного сприйняття пережитого в Сербії:
«Коли я бачу трьох сербських чоловіків, які закидають руки на плечі один одному, тримають сп’янілі голови на непорушних шиях та повільно похитуються з боку в бік у такт мелодії оркестру, що грає для них, – я можу відчувати емоційну тотожність з ними».
Й останнє зауваження… Нині подібні антропологічні дослідження стосунків між різними етносами, спроби хоча б теоретично віднайти втрачену рівновагу між цивілізацією й культурою, можливість їхнього взаємодоповнення, вкрай необхідні і в нас… Бо коли на київських вулицях стаєш свідком все частіших спалахів підсвідомої агресії, накопичених у підземеллях несприйняття всього і н ш о г о, коли полярні твердження концентруються у двох найчастіших трибах:
а) «… как я ненавижу этих хохлов-патриотов! Их всех надо резать! Чем быстрее это случится, тем лучше»…
б) «… Поки на Хрещатику я не побачу хоча б з десяток повішених москалів, я не повірю, що Вкраїна вільна… Скоріше б яка-небудь заваруха»… – то в мене з’являється передчуття, що десь в Європі антрополог Маттійс ван де Порт і режисер Емір Кустуріца, автор фільму «Підземелля», поволі готуються до спільної експедиції на терени країни У…

2001 р.

Ґудзь Ю. Антропологія як спроба приборкання війни? // Книжник review. – №5 (38), березень 2002. – С.14.


ГУБЕРНАТОРСЬКІ ПЕГАСИ

Сердитим пером

Нещодавно, щоб не відстати від нинішніх дискусій про майбутнього українського Нобеля, я перечитував «Вибране» Ліни Костенко (Дніпро», 1989). Й так сталося, що саме в цей час мої житомирські друзі передали мені збірку віршів Романа Петронговського «Пам’ять». Книжка ошатно й зі смаком видана, ілюстрована кольоровими репродукціями з картин місцевих художників, на гарному крейдяному папері, в твердій обкладинці. Та це й не дивина: Роман Рафаїлович – у минулому заступник голови Житомирської облдержадміністрації, а з 1998-го і донині – заступник голови обласної ради... Отож може дозволити собі таку розкіш. Вразило мене інше. Гортаючи цю збірку, я раптом, не вірячи своїм очам, на сторінці двадцять третій, знайшов одну з поезій Ліни Василівни. Сановитий віршописець лише змінив у оригіналі кілька слів і дописав третю, власну, строфу. Судіть самі, ось Ліна Костенко («Вибране», К., «Дніпро», 1989):

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь в далечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.

А ось Роман Петронговський («Пам’ять», Житомир, «Полісся», 2000):

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні,
Хоч, власне, і не в тому справа.
Щасливий тим, що Ви на цій землі,
Моя єдина невтоленна спрага.

Я не покличу: щастя – не моє,
Моя жага до Вас не долітає,
Та думаю про Вас. Я знаю, що Ви є,
І в серці радість розцвітає.

Нехай роки туманами зійдуть,
Я ж буду вірно Вас чекати
З надією пізнати щастя суть,
Свого кохання спрагу втамувати.

Може, я щось не второпав? Можливо, це Роман Рафаїлович таким робом освідчується в своїх почуттях класику сучасної української поезії? Що ж, похвальне бажання. Але де ж тоді посвята? Чи, бодай, коротке застереження: «За мотивами Л.К.»?
Гортаю далі – й у російськомовній частині збірки знаходжу не менш яскраві перли. Тут автор «в эту осеннюю пору» з кимось дуже юним «взошли на высокую гору...» Так і хочеться додати: «был сильний мороз». А що було згодом, га? Наш автор скромно відповідає: – «Свеча тогда горела на столе...» – і більше нічичирк, все інше – таємниця, читайте далі Пастернака. Та найбільше житомирський піїт полюбляє риму «власти–страсти», вживаючи її на кількох сторінках поспіль: «и чувства брали власть,(...) влекла лиш страсть» (стор. 82); «в порыве пылкой страсти, (...) нет у меня на это власти» (стор. 83); «...сердце плавилось от страсти, (...) не будет больше судьбы власти» (стор. 84). Хай тобі грець, які пристрасті киплять, аж мурахи по шкірі бігають! Та все ж, редактор книжки А.П.Онопрійчук, професійний цензор у минулому, міг би зауважити авторові, що не варто, батечку, так шедро розкидатися настільки могутньою римою!
Отож, вертаючись до Нобеля... Є сенс книжку Р.Петронговського, паралельно до інших історичних процесів, висунути на міжнародний конкурс поетів-плагіаторів імені Самуеля Шнобеля, переможців якого «нагороджують» згідно з Карним кодексом – відповідно до тих його статей, що захищають авторські права.
Тепер я з нетерпінням чекаю, коли із Житомира мені перешлють дві поетичні книжки Антона Станіславовича Малиновського, колишнього губернатора краю, заступником якого свого часу був Роман Рафаїлович. Бо ж ходять чутки, що наступну збірку вони видають у співавторстві, під назвою «Поліські газелі», що народний художник І.Глазуновченко, спеціально для цієї книги, для її обкладинки, пише велике полотно, на якому Малиновський і Петронговський скачугь верхи на баскому двогорбому верблюді крізь метафоричну пустелю суспільної апатії до світлого майбуття і процвітання. Ви запитаєте: до чого тут газелі й верблюди до Полісся? Не знаю... Кажуть, що видання майбутнього шедевра фінансує якийсь аравійський шейх. Взявши в концесію гектари поліських боліт, він вперто шукає там чи то нафту, чи то газ, чи вихід до Сезаму. Хай шукає, Аллах йому в поміч! А вам, любі читачі, я бажаю майбутніх зустрічей зі зразками губернаторської поезії. Тримайтеся і кріпіться! Далі буде...

Брус І. Губернаторські пегаси // Літературна Україна, 12 квітня 2001. – С.6.



Ю р к о  Ґ у д з ь

І н т е р в ’ Ю


ПТАХИ І ДИНОЗАВРИ
Інтерв’ю з Юрком Ґудзем

«Ісихія, або книга щастя про найостаннішу смерть і найпершу любов чоловіка й жінки з країни Тео-Доро, про душу й тишу їхнього спільного тіла, щезлих тут на землі, але збережених у пам’яті неба», – таку, дещо незвичну назву має новий роман Юрія Ґудзя, відомого поета і прозаїка, лауреата двох міжнародних премій, автора книг «Боротьба з хворим янголом» та «Не-ми» (книга видінь і щезнень), численних публікацій у вітчизняній і зарубіжній періодиці.

Один з розділів «Ісихії» розпочинається досить несподівано «Наприкінці задушливого літа останньої декади Риб, напередодні виборів головного державного Зверхника пріснодіючий і невтомний, з обличчям лагідного євнуха й вольовим усміхом (для рівноваги) найперфектнішого друга незапліднених обіцянками жінок президент Грободар Чумаческу з благословіння патріарха Мінарета своїм історичним і стилістично вишуканим декретом та кількома підрозділами спецбатальйону «Омега» розігнав «морально здичавілу, наскрізь скорумповану й цілковито байдужу до реальних проблем та утопічних прагнень тубільного населення» (з дектеру) Раду Наробрів* і проголосив себе Верховним Кондукатором усіх малих та великих, Лівобережних і Правобережних, Нижніх і Верхніх теренів країни У... народ з цілковитим розумінням сприйняв державотворчу ініціативу свого коханого керманича й з нетерпінням очікував обіцяних указів про зменшення цін на горілку, хліб та вудженину всіх сортів... Ніяких веле-людних, за тривогою очікуваних демонстрацій на захист т.з. «парлямен-тарної демократії» не відбулось. На місцях ініціативні громадяни
прихильників відновлення дії звичаєвого права виловлювати останніх наробрів і привселюдно, на майданах зворохоблених міст, шмагали їх канчуками. Поспільство з неприхованою насолодою споглядало порушення нещодавньої депнедоторканості. Для представників сексуальних меншин у колишньому парламенті канчуки (з гуманних міркувань) замінювалися березовими різками, вимоченими у розсолі... Всі ритуали суспільного очищення супроводжувалися (пералельно, на тих же майданах) оглядами художньої самодіяльності та презентацією збірничка публіцистичних розмислів Спілки Красного Письменства під назвою «Чучмеску – наш де Голль»...
– Що це – спроба ще однієї антиутопії, намагання шокувати й так переляканого обивателя? Бо ж далі у вас відбувається щось неймовірне: повстання азіопських нацменшин, танкові дивізії БУТО (світового військогвого альянсу) прямують на місто Вія, «кондукатор» Грободар наказує зірвати дамбу Віївського моря, й величезна лавина води, змітаючи на своєму шляху всі мости, роз’єднує країну на дві половини – Східну й Західну, на дві ворогуючих табори... Де ж обіцяне щастя?
– Все там є, треба тільки читати уважно... Реальність, в якій ми живемо, здатна видавати «на-гора» ще не такі несподіванки. Моя книга – то своєрідне замовляння й заклинання, щоб згадані страхіття все ж не відбулись насправді. Хай краще це станеться в романі. Та й сама так би мовити, «політична інтрига» для мене лише привід, щоб розповісти історію кохання чоловіка й жінки, їхніх відчайдушних намагань врятувати своє почуття від запального збожеволення, вберегти й захистити своїх дітей від зазіхань усіляких вождів-людожерів.
– Тобто, ви хочете сказати, що елементи антиутопії, присутні у романі, є лише тлом, на якому відбуваються головні події?
– Саме так. Одне лише зауваження. Часто-густо написане, прожите не вкладається в чітко визначені жанрові рамки. Іноді весь об’єм з’явленої книги – то тільки клітка, із якої автор, вкупі з читальниками, випускають на волю птахів своєї уяви. Інколи – навпаки: сам текст є невидимим птахом, якого ще належить почути, побачити й спільними зусиллями називання вберегти від небуття. Й саме в цьому просторі відбувається найважливіше.
– Роман «Ісихія» має свою підназву – книга щастя. Про що йдеться тут, як поєднуються вами такі протилежні поняття – біль і щастя, відчай і радість?
– Пам’ятайте, Марино, колись давно по місту і селах країни У блукали дивні листи – без підпису, без адреси зворотної, а в них пропонувалося переписати весь текст у кількох екземплярах і надіслати його своїм найближчим знайомим, собі залишивши «оригінал»... Усім, хто виконає ті умови, невідомий автор обіцяв у найближчому майбутньому нечувані удачі й неймовірні щедроти... А поруч – реєстрик вже здійснених обіцянок, з конкретними іменами та датами, починаючи з минулого тисячоліття. Всі ті, що відмовляться взяти на себе той скрипторський труд, спізнають не менші лиха. Й знову – конкретні приклади... Десь серед моїх паперів зберігається й по сей день такий «лист».
Ось і в цьому романі я пропоную своїм читальникам своєрідні правила «переписування» цієї книги. Вони викладені в передмові до неї. Хоча і не є обов’язковим для всіх, кому потрапить моя книга. Живіть, любіть, читайте – і будьте щасливі, наперекір нещастям цього світу часу... Для таких щасливців у романі зоставлені чисті (білі, сіленціографічні) сторінки – для доповнення (або ж переписування) вже здійснених авторських варіацій...
Щодо неможливих контрапунтів щастя і болю... Не знаю, чи варто вдаватися тут до якихось громіздких і, якщо чесно, нікому не цікавих мудрувань... Це ж так зрозуміло: чоловік і жінка, народження і смерть, тіло й душа. Подібні речі подаються більше для безпосереднього проживання, аніж як теми для всіляких спекулятивних вправ... Іноді короткий жест руки, миттєвий дотик впізнавання долає відстань, об яку розбиваються всі слова. Якщо написане мною бодай зрідка піднімається на рівень такого дотику, якщо це допомагає читальнику прожити, відчути мить власного неминущого, хай і болючого щастя, значить, мій труд не був марним...
– В образі «кондукатора» Грободара впізнаються риси конкретної персоналії, прочитуються факти з реальної біографії нещодавнього «героя» війни на Балканах. Й, водночас, це узагальнений портрет сучасного вождя-харизматика. Невже й наше суспільство приречене на з’яву подібного «динозавра»?
– В моїй книзі немає відповіді на це запитання. Давайте поміркуємо разом. Чому на вершинах державної влади з людьми, які так чи інакше видерлися туди, раптом починають відбуватися страхітливі метаморфози? Звідки така кількість біснуватих «керманичів» на тих підземельних «висотах»? Складається враження, що взагалі в наших умовах влада, позбавлена певних обмежень і контролю з боку суспільства, набуває суто клінічних рис... І вже незалежно від декларованих намірів починає існувати й діяти на підсвідомому рівні, в режимі своєрідної параної: будь-якою ціною захистити себе від найменшої небезпеки – себе в першу чергу, свої примарні привілеї... Й, водночас, усвідомлюючи своє безсилля перед найбільшою небезпекою. Чи не тому владники всіх мастей найбільш цінують своє право виносити смертні вироки, гестомбами жертв розпочинати священні війни... увіковічнювати в бронзі й граніті найбільших людожерів... Таким робом вони намагаються приховати власну сутність прижиттєвих мерців... Найбільший кайф для такого трупняка – позбавити життя по-справжньому живу істоту. Впадає у вічі характерна деталь – певна людська ущербність, неповноцінність таких «кондукаторів». У випадку зі «сталевим Слабо» маємо все той же приклад «клінічного вождя». Народився Мілошевич 1941 року, під час другої світової війни в сім’ї православного священика й запеклої комуністки. Можна тільки уявити, свідком яких сцен, що розігрувалися між батьками, був малий Слободан... І пожаліти його. Бо далі все склалося ще трагічніше. 1961 року покінчив життя самогубством його батько. Через десять літ наклала на себе руки мати. Кулею в скроню з власного пістолета завершив свій шлях і рідний дядько Слободана, генерал югославської армії. Можливо, десь тут ховається таємниця всієї долі Мілошевича, його кар’єри як комуністичного лідера... Не знаю, в майбутньому, певно, будуть оприлюднені якісь дослідження на цю тему. Варто лише пам’ятати, що в нас і по сей день (на відміну од зрілого, нероз’єднаного суспільства) не існує достатньо ефективних механізмів, які б унеможливлювали з’яву таких, як ви кажете, «динозаврів». І треба бути пильним. Бо ж весь комунізм як утопічне вчення, за визначенням академіка Ігоря Шафаревича, є нічим іншим, як підсвідомим потягом до смерті, до реалізації самознищення.
– Не забуваймо й те, що поруч з Мілошевичем збірний портрет «Клінічного фюрера» доповнюється рисами президента-сексофоніста Б.Клінтона. Свого часу він доклав чимало зусиль, щоб уникнути призову в армію й не потрапити у В’єтнам. А коли це вдалося, метляючи хіпповими патлами, завзято скандував антимілітарні гасла проти «брудної війни». Нікому б і в голову не прийшло, які дивовижні метаморфози відбудуться колись з цим пацифістом!.. Що перша особа такої держави як США буде компенсувати свої інтимні проблеми (свій чоловічий ґандж – неспроможність жити з однією – власною жінкою) шляхом нищівних бомбардувань країн, анітрохи не повинних у тому ґанджі!
– Та все ж, чи не є перебільшенням думка одного з героїв вашої книги, що всі сучасні вожді – всі, хто причетний до «великої влади» – це всуціль приховані дегенерати, потаємні збоченці й некрофіли?
– Ні, аж ніяк. Варто переглянути перший-ліпший випуск «останніх новин» і побачити хоч раз цих «героїв екрану», щоб переконатися в цьому! Свій особистий потяг до смерті, свій тваринний страх перед нею ці людці вгамовують тим, що віддають на смерть інших людей, живих і неповинних у своїй юності. Й отримують при цьому своє жалюгідне й хворобливе задоволення. Здорова й повноцінна особистість не прагне до цілковитої (тотальної) влади над іншими. Таких людей, на щастя, все ж більше, й переважна частина цієї більшості – жінки... Завдяки їхній непоказній любові, їхнім притишеним молитвам про Боже заступництво їхнім і нашим дітям людство вчиться заздалегідь розпізнавати всіляких «геніїв»-людожерів, біснуватих героїв на чужій крові, вчиться належно поціновувати їхню маячню про «загірні комуни». Пам’ятайте, у Павла Тичини: «Благословіть, мамо, шукати зілля, шукати зілля на людське божевілля...»
– Ваша відповідь провокує наступне запитання: як ви ставитесь до сучасного фемінізму?
– Як на мене, згадані вище рядки Павла Григоровича охоплюють і таку проблему. Й доповнюють моє особисте ставлення до цього модного в нас відгалуження новітнього марксизму. Коли ж серйозно, то заслуговують на підтримку й співчуття будь-які зусилля, спрямовані на звільнення людини, утвердження її гідності в цьому світі, незалежно від того, хто ця людина – чоловік, жінка, дитина... чи, навіть, авторка монографії про «деконструкцію архетипальних дискурсів постіндустріальної фаллократії»... Сумно лишень, що стільки живої енергії страчується на подібні «розкодування», на всіляку мертвечину, оздоблену паперовими квітами від Лакана, Дельоза, Дерріди та інших філософів-постмарксистів...
– «Ісихія» в перекладі з грецької значить «тиша»... Про яку саме тишу йдеться у вашій книзі?
– Свого часу до мене потрапила праця середньовічного філософа-богослова Григорія Палами «Слово на захист священнонімотних», і в ній я вперше зіткнувся з цим поняттям – «ісихія», «ісихазм». Палама в своєму трактаті говорить про досвід православної безмовної медитації – «молитви серця», зосередженого й втишеного бесідування з Творцем. Згодом, коли я потрапив на Мангуп, високогірну фортецю – столицю візантійського князівства Тео-Доро, відвідав печерні кримські монастирі, в яких рятувалися від переслідувань іконоборцями монахи-ісихасти, я вже практично на рівні дотику зустрівся зі згаданими речами. Це справді неймовірні відчуття, дивовижні місця, в яких ховається зовсім інший світ – новий, незавершений, відкритий для творення і впізнавання. Місця, де за певних зусиль раптом звільняєшся від накинутих обставинами тягарів, де зникає диктат лінійного часу й збуваються передчуття заповіданих «нової землі» й «нового неба». Все це й обіймає тиша нашої любові, тиша живої душі. Хоча не знаю, наскільки вдалося мені вмістити, вберегти з того бодай щось у цій книзі.
– Й останнє запитання. Коли і де з’явиться друком ваш роман?
– Два роки тому видавництво «Козаки», директор Ігор Харченко, започаткувало (з моєї подачі) видавничий проект «Українська Реконкіста» – сучасна проза, було зібрано з півтора десятка рукописів сучасних найцікавіших авторів, а в межах того проекту мала друкуватися й «Ісихія». Певні обставини й «героїчні» зусилля згаданого директора звели весь проект нанівець. Все ж є надія, що до кінця нинішнього тисячоліття мій роман вийде в світ. По правді кажучи, я ніколи особливо не переймався видавничими гонами, друкарським оприлюдненням вже написаного. Бо ж найважливіші книги пишуться не на папері, й повнота людського буття, щирість живого спілкування зі світом аж ніяк не залежить од захлання наших книжкових полиць.
– Обіцяна тиша збудеться неодмінно, – у часопросторі здійсненого вами звільнення і називання все ще триває невипадкова зустріч: передчуттям вселюдських свят зігрієм душу в ніч зимову і тиху поведем розмову – після параду буде снігопад...

Птахи і динозаври [Інтерв’ю провела Марина Щирська] // Місто. – №45, 4 листопада 1999 року.
Птахи і динозаври [Інтерв’ю провела Марина Щирська] // Кур’єр Кривбасу. – 123, лютий 2000. – С. 3-7.



«Здорова й повноцінна особистість не може прагнути
до тотальної влади над іншими»*
Розмова з автором книги
«Замовляння невидимих крил» Юрком Ґудзем

– Пане Юрію, на обкладинці Вашої книги зазначено, що вона вийшла друком у серії «Українська Реконкіста». Що ж означає це поняття? І який зміст Ви вкладаєте в нього?
– То є назва нового видавничого проекту, започаткованого тернопільським видавництвом «Джура». В інформаційно відкритому суспільстві безглуздо підшуковувати, штучно добирати якусь єдину на всіх ідеологічну ширму. Варто лиш вірно вибрати орієнтир, який дозволить не збитися на манівці. Поняття «Українська Реконкіста» може стати саме таким орієнтиром. Походить воно від іспанського слова «rekonquistar» – «відвойовувати». В історичному ж аспекті, Реконкіста – це відвойовування корінним населенням Піренейського півострова територій, захоплених свого часу арабами (маврами). Реконкіста розпочалася битвою при Кавадонзі – 718 року, де місцеве ополчення розгромило загін маврів-завойовників. Але вирішальну перемогу іспанці здобули лише 1212 року... Відвойовування супроводжувалося заселенням і економічним освоєнням спустошених війною земель...
В сенсі реального застосування цього поняття для номінації видавничої серії малося на увазі ось що... «Українська Реконкіста» – це мистецька онтологічна міфологема, яка здатна вмістити в собі різні літературні напрямки і школи: від традиційно народницьких спрямувань до найостанніших неоавангардових пошуків. Важливо лиш те, щоб у сих творах був присутнім сильний вольовий імпульс на звільнення (відвойовування) і впізнавання нових реальностей, нових сутностей, нових моделей текстуального і метафізичного освоєння довколишнього та внутрішнього світу окремої людини, її здатности до порозуміння з іншими (часто зовсім не схожими на неї) людьми... Найважливішим тут є і буде звільнення нашої свідомости від постколоніальної залежности, від усіляких мас-медійних ідеологем і стереотипів, штибу імперських «обустройств» чужих територій, ролі «старшего брата», кремлівської маячні про «всесловянскоє єдінство»... В цьому сенсі ми й по сей день не позбулися свого колоніального статусу. Коли в обласній бібліотеці працівниця цього державного закладу на моє запитання, чому вона не розмовляє зі мною українською мовою, починає кричати: «Как вам нє стидно! Што ето за националізация?!», мені стає дуже сумно. Але я згадую про Реконкісту й вертаюсь до реальних дій.
– Назва Вашої книги – «Замовляння невидимих крил» це також своєрідна міфологема?...
– Мабуть, що ні... Хоча можна це й так сприймати. Для мене особисто то є триб означення і називання конкретної людської долі, реальної жінки... Людожерська держава забрала в неї найдорожче – коханого чоловіка, новонароджену дитину, не самотню старість... Та все ж не змогла відібрати найсуттєвіше – її безсмертну й всепам’ятну душу... Марта уві сні зустрічається зі своїми ненародженими й померлими дітьми, зі своїм чоловіком і матір’ю, а прокинувшись, вже в просторі щоденної молитви, знає: ті, кого любила вона, ті, хто любив її вже ніколи не залишать її одну... «Замовляння невидимих крил», – то, напевно, лиш одне з можливих означень такої молитви.
– Чи не є перебільшенням думка одного з героїв Вашої книги, що сучасні вожді – всі, хто причетний до «великої влади» – це всуціль приховані дегенерати, потаємні збоченці й некрофіли?
– То не є перебільшення... Варто переглянути перший-ліпший випуск «останніх новин» і побачити цих «героїв екрану», щоб переконатися в цьому! Свій особистий потяг до смерти, свій тваринний страх перед нею ці людці вгамовують тим, що віддають на смерть інших людей, живих і неповинних у своїй юности. Й отримують при цьому своє жалюгідне й хворобливе задоволення. Здорова й повноцінна особистість не прагне до цілковитої (тотальної) влади над іншими. Бачите, вся біда в тому, що так звана велика політика за допомогою мас-медійних спекуляцій, різноманітного ідеологічного маніпулювання виведена за межі відповідальности – моральної, юридичної, будь якої... Автономія держави від моралі, на думку філософа Хейзінги, – найбільша небезпека, що загрожує всій західній цивілізації... Коли під гаслом боротьби з тероризмом (й справді – необхідної) професійні армії професійно знищують сотні й тисячі мирних жителів, ні в чому не повинних дітей і жінок, то чи не заслуговують президенти США і Росії, яким підкоряються ці армії, звання державних терористів, підлеглих міжнародно-правовій відповідальности? Риторичне запитання, на жаль... Сучасна демократія вилучила з політики поняття «гріха», поняття «совісті», поняття «спокути». А це не минає безкарно – ні для вождів, ні для їхніх підлеглих...
Нещодавно, під час відвідин Парижу, російський державний керманич був позірно здивований, коли один із лідерів французьких «зелених» публічно заявив, що місце Путіна – не тут, у цій залі, а на лаві підсудних, поруч зі Слободаном Мілошевичем. Бо ж злочини, здійснені останнім у Косово й Боснії адекватні й співмірні нинішньому геноциду, – свідомому знищенню цілої нації, яке проводить Москва у Чечні...
– Напевно тому, зовсім невипадково, у Вашій книзі з’являється тема війни. Але ж чому назва одного з оповідань – «Афганець» у Вас подається без лапок? Йдеться ж не про якогось там пуштуна чи хозарейця, а про людину, котра вбивала справжніх афганців...
– Так, випадковостей тут нема. Злочинна й багатолітня війна, яку есесерівська імперія вела проти Афганістану, й по сей день не осмислена, не усвідомлена в нас на рівні покаяння... Діє все та ж інерція... Без будь-якої спокути, немов очамрілі, з нагоди чергової річниці «виведення військ», державні чиновники продовжують бубоніти про «воїнів-інтернаціоналістів», «почесний обов’язок», про якусь «миротворчу місію»... Але ж таке безпокаянне ставлення до цієї трагедії ховає в собі велику загрозу. Росія вже отримала свій внутрішній Афган... І, не приведи, Господи, в нашій країні з’явиться щось подібне, – десь, скажімо, в Криму чи Придніпров’ї... Щоб цього не сталося, необхідно піднятися на новий рівень свідомости – як і суспільства, так і окремої людини, щоб у влади знову не виникла спокуса свої внутрішні проблеми вирішувати за допомогою державного насильства, самочинно дозволеного терору проти жінок і дітей... Однією зі сходинок такого усвідомлення має стати й нова книга, яка готується нині у видавництві «Джура» – антологія документальних свідчень колишніх воїнів-«афганців»... А щодо відсутности лапок – то лиш назва пустельного вітру-суховія, котрий своїм палаючим диханням нагадує чорне полум’я...
– Й останнє запитання... Майже в кожній новелі й оповіданні Вашої книги головним персонажем, який втілює в собі бодай якусь надію на майбутнє, є жінка. Чоловіки ж тут представлені переважно як руйнівна сила. Це що – прихований потяг до новітнього фемінізму?
– Не зовсім... На щастя, ми живемо в світі не лише серед біснуватих прапороносців, усіляких геніїв-людоїдів. Все-таки більшість людей ховає в собі не якісь фройдівські комплекси й збоченську схильність до насильства, а зберігає в своїй душі невтримний потяг до майбутнього Преображення – перетворення втомленої й зношеної матерії в незнищиме й всепам’ятне світло... Й переважна частина цієї більшости – то жінки... Завдяки їхній непоказній любови, їхнім притишеним молитвам про Боже заступництво людство все ж дорослішає, вчиться пізнавати в собі творчий задум Всевишнього... Щодо новітнього фемінізму, то заслуговують на підтримку й співчуття будь-які зусилля, спрямовані на звільнення людини, утвердження її гідности в цьому світі, незалежно від того, хто ця людина – жінка, чоловік, дитина... чи, навіть, авторка монографії про «...деконструкцію архетипальних дискурсів постіндустріальної фаллократії»... Сумно лишень, що стільки живої енергії страчується на подібні «розкодування», на всіляку мертвечину, оздоблену паперовими квітами від Лакана, Дельоза, Дерріди та гінших філософів-постмарксистів... Але то є лиш дуже невеликий відрізок шляху, яким, поволі й зболено, наш світ вертається до світла й правди майбутнього Преображення...

Розмову вела Оксана Демінцева

* Це інтерв’ю, що вийшло друком у день смерті автора (20.02.2002), стало останнім інтерв’ю письменника (прим. упоряд.).

Ґудзь Ю.  «Здорова й повноцінна особистість не може прагнути до тотальної влади над іншими» // Вільне слово. – №9, 20 лютого 2002. – С.4.



Ю р к о  Ґ у д з ь

Листи


Осяйні зарубки
За життя ми здебільшого зовсім не усвідомлюємо справжню велич людей талановитих і неповторних... Відмічених Господом. Нам доля рідко дарує щастя стріти їх на своїм шляху. Зате, раз зблизившись, уже нізащо не розминутись з ними, хай і в тихій, вдячній пам’яті.
Таким був Юрко Ґудзь.
І, певне, зовсім не має значення до кого він звертався листовно, з ким розмовляв подумки – важать великі слова, в яких просвічує світла та, на жаль, беззахисна і ранима душа, яка так ясно зорила глибоку мудрість печальних прозрінь зовсім інших сутностей.
Раїса Ґудзь


ЛИСТИ ДО СЕСТРИ

16.XII-2001
Раю, доброго дня вам!
Пишу цього листа вже в Не-ми.. Добре, що ти вчора дзвонила, – сьогодні з Черни: зі станції було веселіше йти, – бо ж темно, холодно, але коли йдеш додоми, то раптом вертається давня дитяча радість, всі відчуття наприпочатку великої й святкової зими..
Вже запалив у плиті, запарив чаю зеленого (вперемішку з мате – згадавши Кортасара й Сергія, які навчили мене пити мате) й спробую розповісти вам, яку дивовижну містерію призахідного світла бачив я вчора, крізь вікно дизель-потягу на Звягель…
Я сидів по лівій стороні, біля вікна, поїзд рухався на захід, спершу – крізь засипаний снігом ліс, а тоді, десь за станцією Нова Вигода, на небі з’явилося жовтаво-золотисте світіння – на тлі сірих і чорно-синіх хмариськ.. Ніби початок якогось авангардового фільму, знятого невідомим і невидимим учнем Андрія Тарка й Сокурова, – фільм, складений лиш з однієї, майже двогодинної панорами – нескінченні зимові поля, сухі трави, присипані снігом, даленіючий ліс, а над усім – смужка охристого сяйва, – ніби хтось привідкрив небесну фіранку, й звідти, з якогось позахмарного літа, дивиться сюди, в нашу зиму..
Дизель рухається повільно, робить короткі зупинки, машиніст оголошує назви пристанційних сіл, й ніщо не заважає думати, відчувати, бачити – цей рухомий зимовий пейзаж за віном, нескінченно білі поля, зшерхлі, висохлі трави, присипані снігом – це все якось найбільш і найповніше відповідає потаємній сутності людського життя, Божому задуму в ньому.. Несподівано розумієш: ця оголеність, суцільна незахищеність і відкритість ховають в собі якесь дивовижне, новонароджене тепло, притишене світло, й нічого більшого, повнішого тут, в цій зимі, нікому й ніколи не вдавалося зберегти, заховати..
Смужка над хмарами поволі світлішає, ширшає, потяг минає станцію Стрибіж, охристе сяйво крайнеба глибшає, набуває багряних і золотавих відтінків, хлопчик-жебрак, який поволі йде по вагону, співає щось про нову радість, а за вікном, на весь обшир відкривається брама небесного вирію, світло ллється вже не вузьким струмком, а суцільним густим потоком, який підгрібає собою все видиме і невидиме, синюватий присмерк відтінює вагонні шиби, дрімотний спокій, притуляється до моїх повік, й коли машиніст оголошує наступну зупинку – Юліянівка, – мені відчувається – Віфлиєм…
Отож, вітаю вас щиро з майбутнім Різдвом, з теплом і світлом новонародженого Божого дитяти, і хай цього дня, цього свята, хоча б увісні ми всі разом прийдемо в Немильню колядувати до баби Софії й діда Костя, до баби Якилини й тітки Ольки, до батькової хати…
Хай вам щастить у Новому році, на новому місці! Бо це ж справді дуже не просто, – приживити в новому часопросторі власну душу, що не звикла до рідних і знайомих місць, й для цього всього потрібні певні зусилля і час.. Але ж це дуже цікаво: приручати й одомашнювати нову землю, нові дерева й рослини, нових людей і тварин.. Треба лиш усвідомити: вас оточує не чужий простір, а новий, незнайомий, який потребує освоєння й пізнання.. Й коли йти в цьому напрямку, то, я впевнений, можна вийти на мис Айя, Чембало і терра Люм’єра – десь неподалік Торонто, в їхньому канадійському перевтіленні, а до справжніх кримсько-кастанедівських Сил і Престолів вириватися бодай влітку!
На все добре вам!
Хай Ася напише мені з Мамою – про свої відкриття в Новому Світі, про контакти свої з тубільцями й ірокезами!
До зустрічі!
Юрко
P.S.
17. XII. – Сьогодні – свято Варвари-великомучениці, завтра – Сави, післязавтра – Св. Миколая, від яких починається збільшення денного світла!
Тримайтеся! З Богом!

1.І-2002 р. Раю, доброго дня усім-усім!
Пишу цього листа, притулившись спиною до теплої груби, а на колінах моїх тихо муркоче кіт Іван, десь з півгодини тому ми з батьком відмітили початок нового дві тисячі другого року, ми й загадали: дай, Боже, за рік діждати й Різдва, й Старого (Справжнього) Нового року!
Вчора я пішки з Рогачева прийшов додому: автобуси не ходять, перемело дорогу, обабіч шляху нависають високі кургани, й до повороту на Хрепчу майже скрізь йшов по коліна в снігах, розворушених сильним вітром.. Таке дивне поєднання: світить яскраве зимове сонце, а обабіч мене, на полях з’являються один за одним снігові дракони, – виникають раптово, ніби Хтось невидимий починає розкручувати стрічку Мебіуса, – вона шурхотить, шемрає, шелестить, – розпочинається якесь мені незрозуміле промовляння, – немов та стрічка знаходить нового господаря, й замість добродія Мебіуса з’являється пан Стреч (пам’ятаєте? – є така п’єса в С. Беккета – «Остання стрічка Стреча» – в ній лише два персонажі: старий відлюдник і його, колись давно записаний на магнітофоні голос, який розповідає старому про все, що було, мало відбутись, що так і не відбулось, але здійснилось якимось неймовірним чином, – голос, – як останнє відлуння знетямленої не врятованої душі, перевтіленої взимі у сніговий вихор…
А вже коли проминув Хрепчу й вийшов на шлях до Ягоденського лісу, – то ліворуч мене почали з’являтися майже класичні знаки кастанедівського часопростору: сіро-чорні, з ледь смугастими розпростертими крилами двоє птахів, – польові яструби – шуляки – (або, згідно довідника орнітологічного – боривітер), – вони то майже непорушно зависали над білим полем, то рухалися в напрямку Хвіняка, змінюючи висоту свого зависання поміж небом і полем..
Дописуючи цього листа вже через кілька днів, у Житомирі, я щиро вітаю тебе і Марійку з днем народження, будьте здорові й веселі, й хай світло Боже не покидає вас! До моїх поздоровлень приєднується Толік (його на святкові дні забрали з інтернату) й батько, й так гарно в немильнянській хаті шумів торонтський камін із новорічної поштівки! Подарунки залишаються за мною, – найближчим часом спробую переслати вам (як привезу з Тернополя) збірку своїх оповідань.




14.І-2002 р.
Добридень, Раю!
Зі Старим Новим роком вас, – хоч би подумки, уві сні прийти цього ранку крізь стрій, чорних у білому інеї, дерев до хати діда Костя й баби Софії, зігріваючи в жмені житнє зерно, відчинити – спершу сінешні двері, тоді – хатні, й розпочати святково-зимове посівання, посипання, й, з вашого дозволу, в торонтській вашій господі: сію-вію, повіваю, – й зерном, і снігом, й цими гієрогліфами-знаками, які дивовижним чином перетворюються в слова, в голос живий і у цілий хор урочистого злагодженого співу – це співають немиленські жінки, бабці з церковного хору нашої Покровської церкви – під вікном хати:
«Нова радість стала,
Яка не бувала:
Над вертепом звізда ясна
Увесь світ осіяла…»
Отож, хай світло Різдвяної зорі висвітлює вам шлях крізь минуле, теперішнє, майбутнє до завше новонародженої у вертепі людського серця Любови, Віри, Надії – та матері їхньої – Софії!
Пишу цього листа не вдома, в Житомирі, але й тут, знадвору, з міської вулиці долинає спів колядників: «Добрий вечір Тобі, пане-господарю, радуйся!»
Раю, дякую за гроші – цього мені якраз вистачить, щоб з’їздити в Тернопіль й частково розплатитися з квартирними боргами..
Зоя Музика, – через свого брата передає Тобі новорічні поздоровлення і вітання, до неї приєднується Валентина Зінов’ївна й Галина Петрівна.
Раю, я десь загубив чорновик моєї надвечірньої містерії з вікна дизеля на Звягель, – це мій попередній лист до вас, зроби, будь ласка, з нього ксерокопію і перешли мені, хочу зробити з того невелике оповідання..
Хай Ася напише мені, може спробую їй щось порадити, – з моєї особистої практики здолання всіляких страхів, фобій та виходів у простір, звільнений від того всього, – під захист священних сил і престолів.. На все добре вам! Зі Старим роком! До зустрічі!
Юрко


Раю, сьогодні 23.01., отримав твого (від 8.01.) листа й Асіного, щиро дякую за надзвичайно цікаві описи канадійських лісів і ландшафтів, за листівку з індійським духом у одежі з вітру, – ніби й сам трохи з вами побув, трохи пройшовся стежкою від Ніагарського водоспаду вглиб правічного лісу.. На Різдвяні свята я двічі на лижах їздив у Ягоденський ліс, крізь неймовірну тишу і спокій густо засніжених сосен.. Дивно, але і в мене час од часу перед очима виникав «Старий із філіном» К.Васильєва, хоча цю картину (як і всі гінші) бачив (у наборі поштових листівок) ще як вчився у Києві, літ двадцять тому.. Добре було б десь їх знову розшукати..
Толіка батько два тижні тому забрав із інтернату. Тамтешні жахливі умови справили і на нього враження, не лише на мене. Не знаю, що з того всього буде, але поки що Толік цілими днями сидить вдома, нікуди не ходить, не п’є, визбирує з одягу інтернатівські воші, чекає приїзду своєї Аліси.. Що ж, дасть Бог, Раю, може, хоч трохи отямиться. Хоча, як на мене, батько поспішив забирати його назовсім..
Висилаю збірку своїх оповідань, – все зробили саме так, як мені хотілось. Жаль, що з виданням «Не-ми» справа все ще затягується.. Частина цих новел написана в Немильні, частина – в Житомирі й в Києві.. Але все ж найкраще пишеться й дихається вдома, в Не-ми..
Раю, в тих примірниках мого «P.S. до мовчання», що є в Тебе, я не встиг виправити помилки в набраному тексті, – матимеш коли час, виправи їх, будь ласка, – за Твоїм екземпляром, – стор. 87, 74, 50, 17, 14, 12, – це на той випадок, якщо давати їх комусь на прочитання..
Мою прозову збірку, вже коли самі прочитаєте, варто передати в Спілку укр-х письменників – у Торонто вони мають таке об’єднання, – може, хтось з них схоче придбати її через вас (то, колись, ще перешлю), або звернувшись безпосередньо у вид-во «Джура», – наприкінці книги є їхня адреса.
Ася-Настя-Анастезія! Маша-Марічка-Маруся-Марія! Не забувайте вести щоденник торонтських видінь і сновидінь, своїх найцікавіших вражінь! Згодом ми його видамо в Севастополі окремим, раритетним випуском, – як документ епохи великого переселення, з назвами окремих розділів: «Від мису Айя – до Ніагари», «Як я була індіанкою», «Свято Паліючого Цукру», «Мій одяг – вітер» – далі самі щось придумаєте.
Ася, дякую дуже за малюнки засніжених сосен і дим поміж них, спробуй ще щось подібне замалювати – як ілюстрації до майбутньої книги щонічників і щоденників..
На все добре вам!
Пишіть! Хай щастить!
P.S. Велике вітання усім від кота Івана (з Не-ми) і від Сойки, так схожої на небесну кицьку, – сидить на підвіконні, клює крихти хліба й уважно дивиться на мене крізь шкло...
Юрко
P.S. Раю, перешли мені, будь ласка, свою емейлівську адресу.
5.ІІ-2002 р.
Доброго дня усім ахтіярцям і немиленцям у Торонто!
Продовжую листа, розпочатого батьком і Толіком. Й щиро дякую за Ваші листи, за малюнок Асі, – з пейзажем, побаченим увісні, за Твої, Раю, розповіді про ваші з Сергієм поєдинки з башнями для вимірювання швидкості вітру. Це ж така дивовижна стихія – вітер, з ним треба бути дуже обережним, – так само, як із вогнем. Коли вони, ці стихії, відчувають людину, сприймають її за свою, тоді починаються дивовижні речі! Колись я розповім, – спробую записати, – свої вечірні розмови з вогнем у Ольчиній хаті, навпроти відчинених дверцят розтопленої плити..
А щодо виходів за межі страху, під захист священних сил і престолів, то в мене вони відбуваються не так вже й часто... Та все ж... Один із таких виходів («ісходів») стався учора, коли я пішки ходив – крізь Ягоденський ліс – на Десету, до Случі.. Річка вже вийшла з берегів, велика крижина пливла за течією, з Гори було видно, як між Рогачевом і Киковою поволі, за край неба, ховалося червоне сонце... Від весняної води йшло таке могутнє дихання, й така тиша стояла довкруги, що я скинув шапку, підняв угору обидві руки (долонями навстріч призахідному світлу) й мовчки, подумки, не заплющуючи очей (бо жаль було проґавити бодай мить того сяйва), почав повторювати коротку молитву, найчастіше вживану в ісихастів: «Господи Ісусе Христе, Сине Божий спаси і помилуй мя грішного...» Й вже згодом, коли на небі зосталися лише рожеві й золотисті смуги, я раптом згадав, що саме так розмовляти й спілкуватися з надвечірнім сонцем учив мене старий голуб’ятник, який нині розводить своїх голубів на Кінбурнській косі, виводить там нові породи цих птахів, – завдяки вітровим потокам, які дмуть саме там... А познайомився з ним у Житомирі, вдома в Євгена Концевича, гарного новеліста й теж давнього «крилогона» – того, хто в небі ганяє голубів, хоч і прикутий до ліжка більше тридцяти літ.. Отож, той кінбурнець говорив тоді, що сонце, коли воно заходить, має найбільшу силу, бо ж то не просто сонце, а відображене світло Всевишнього, й коли воно вже не сліпить очі, то треба знайти тихе і чисте місце, стати до нього лицем, піднести вгору долоні, й не покидати того місця ще хоча б хвилин десять-п’ятнадцять після заходу сонця, – поки на небі вечірньому все ще триває світіння...
Таке місце можна знайти не лише в лісі, чи на Горі, а й на балконі власного будинку, – головне, щоб стіни і мури не затуляли того світіння.. А буде таке місце, то й сили, престоли, і янголи-охоронці вже не покинуть вас...

Ася, а Твій пейзаж зі сну і справді дивовижний, а в чомусь ще й віщий, спонукальний, – тобто, звернений до Тебе з певною звісткою, меседжем, як нині кажуть.. Вона, ця вість, захована, як мені здається в фіналі сновидіння – коли пейзаж починає перетворюватися, видозмінюватись, а горизонт – підніматись... Себто: треба піднімати свій горизонт свого власного бачення і сприйняття світу. Він у Тебе, поки що, лиш на рівні весни 1968 р. – травневої студентської революції, в Сорбоні, – проти так званого «общества потребления», з їхніми барикадами в кампусах і гаслами: «Будьте реалістами – вимагайте неможливого!»
Так, цей протест був необхідний. Але треба йти далі... Бо зупинившись, зациклившись тільки на критиці існуючого стану речей, можна втратити найважливіше, – своє власне місце, своє особисте зусилля в наближенні майбутнього Преображення-перетворення втомленої й зношеної матерії в незнищиме – всепам’ятне світло.
В наступному листі перешлю, якщо знайду сторінку-дві з енцикліки (послання) Іоанна-Павла II, де він пояснює, чому людина має з терпінням і вдячністю сприймати щоденні тяготи, пов’язані зі здобуванням хліба насущного.. Без них, без цієї праці закривається доступ і до хліба небесного, людина впадає в гріх гордині й саморуйнування.
Але в Папи Римського про це сказано красивіше, переконливіше, аніж я переказую.
А влітку, дасть Бог, буде можливість вже не увісні, реально зустрітися нам у немиленському (чи – балаклавському, мангупському) пейзажі..
Вітаю Вас з майбутньою весною, зі святом Стрітення, до якого зостався всього лиш тиждень – 14 лютого це свято!
Будьте веселі й здорові! Пишіть!

Р.S. Раю, а з батьком усе більш-менш нормально, – не голодний, не обірваний, трохи ще потепліє, то ми з Толіком самі все перевиперемо і просушимо на сонці...

Юрко



2.ІІІ-2*** р.
Таня, доброго дня Тобі!
Вчора було в мене свято: я повернувся з Києва і отримав твого листа, за якого дуже вдячний Тобі. В ньому поміж усіх слів, понад усією розповіддю про життя-буття, зберігається дорога мені інтонація Твого притишеного снігопадом голосу (пам’ятаєш, який густий сніг падав у Звяглі, на «Плеядах», коли біля пам’ятника Лесі Ти читала свої вірші?), й відтінки легкого суму в озвучених тим голосом словах… Попри всю зайнятість, Ти не повинна кидати писати: не вистачає зосередженості й рівноваги для поезії, тоді пиши коротку прозу – поетичні замальовки з пейзажів живої душі, бракує часу й для цього – тоді веди щоденник, бодай кілька рядків, хоча б через день, через ніч… Бо інакше душа забуде поволі свою внутрішню інтимну мову й оживити її згодом буде дуже тяжко… Я розумію: щоденне й щонічне життя (не-буття) вимагає свого, без певних жертв од нього не відкупитися, але й поезія – наша пам’ять про втрачений рай, про можливість преображення зношеної матерії в незнищиме світло…
Десь там, на висвітлених тим світлом галявинах відбуваються наші зустрічі з найріднішими людьми, де б не були вони – чи тут, на землі, поруч нас, чи вже над нею, ближче до неба, в нашій пам’яті й сновидіннях. Так чи інакше вони залишаються з нами. Найчастіше ці зустрічі відбуваються в мене, коли приходжу до немильнянської церкви, навпроти затеплених свічей знайомих ще змалку образів і вишитих, схожих на кольорові крила, рушників над кожною іконою… Й зовсім рідко хтось з рідних і коханих приходить до мене увісні… Прокидаєшся й не можеш згадати жодної фрази, жодного слова з їхніх розповідей і розмов. Але відчуття тихої втіхи, якоїсь дитячої захищеності не щезає назовсім, ще й згодом помагає прожити розколошканий день, затамований туск…
А Тобі сниться Твоя мама, Твої розмови з нею? У вас там є де поблизу церква з вишитими рушниками? Скоро їх знімуть – на час Великого Посту, й знову розвісять вже на Великдень…
Вітаю Тебе з наступаючою весною, зі святом жінок і теплого світла! Й не забувай про свої вірші, бо поезія, як і молитва, допомагає нам зберегти свою душу живою, а відтак – понад смертю і часом зустрічатися з найріднішими і найближчими душами…
Обнімаю Тебе міцно! Будь здорова й весела! Юрко
Архів автора // Рукопис, 2000.



ПОЕТ І ХУДОЖНИЦЯ

Я проста сільська жінка, що малює... Хочу, щоб Юркові листи та мої маленькі відповіді – погляди з сьогодення на наші почуття – відкрили людям красу його душі...

Сказав би ти: «Не можна так
у відчаї палати!..»,
а я і рада, що палаю,
мов свічка жовта, догораю,
що ти колись поставив біля ніг
Святої діви з іменем Марія!..

Надія Миколайчук

Лист Юрка Ґудзя від 28. IV. 91 року
Надіє, добридень!
Сьогодні неділя, за вікном зелено-мокрий, пахучий день – йде дощ. Кілька годин тому я повернувся в Житомир, в кімнату, яка ще не охолола від твоїх позавчорашніх відвідин. Речі в ній (книги, стільці, стіл, ліжко, картини на стінах) сприймаються тепер зовсім інакше – не як статисти і співучасники повсякденного побуту (буття), а як утаємничені свідки Твого пришестя, з якими тепер я можу розділити свою таємну пам’ять про Тебе, свою самоту без Твоєї присутности, розділити і вже так не мучитись, що немає кому розповісти про Тебе, що не можна про це розповісти, – бо завжди слова відстають від досвіду невимовного.
Ти запитувала, що я буду робити, коли ти почнеш ревнувати мене до білих нарцисів, що залишились на моєму столі? Можеш не хвилюватися. Коли я цілуюся з ними, коли ніздрями вбираю їхній запах, то заплющую очі й бачу перед собою твоє обличчя, вдихаю пахощі твоєї шкіри, торкаюся твоїх повік. Вони – лиш одна з іпостасей твоєї невидимої присутности (тверде закінчення – за відновленим правописом Голоскевича) біля мене. Квіти – твої найближчі союзники (після мене, звичайно). А ще – птахи. Це вже попередники двох вищеназваних. А ще – комахи... Бо твої поцілунки нагадують мені вологих і волохатих метеликів, що несподівано й невідомо за які заслуги дотикаються моєї щоки, заліплюють неймовірно приємним лоскотом моє вухо, – так, що я перестаю тебе чути, тільки бачу, а потім всі разом злітають і ховаються по куточках твоєї усмішки, – ось такої, як зараз. Вольохаті і вольогі...
Вже в дорозі (сьогодні) я подумав, що тоді в Києві, коли ти мене провела до дверей, я не встиг сказати тобі тих Слів, котрі завжди треба говорити перед розставанням з людиною, котру любиш, навіть якщо розлучаєшся ненадовго. В суботу, а може й раніше, я приїду в Лучин до тебе...
Хома Брут для Лучинки...

Надія Миколайчук Юркові – запізніла розмова з твоїми листами...
Ти навчив мене відчувати запах і колір слова, а давніше (до нашої зустрічі) я думала, що словами можна передати лише думки, зміст чогось і таке інше... Чому до зустрічі з тобою я малювала лише птахів, а коли заглянула тобі в очі, то на моїх малюнках зашурхотіли крила янголів? Бо ти і є янгол!

Тобі про твою картину, Юрку:

Зелені двері пам’яті
розхристані вітрами,
сивий янгол
біля зачинених дверей її мовчання
шукає дорогу повернення –
склавши стомлені крила...
І ось у своєму видінні я бачу дубовий стіл, за яким сидить янгол і пише лист, а на столі горить свіча надії, і він знає, що зустріне художницю, бо їхнє майбутнє збережено в тихій пам’яті Бога.


*
Лист Юрка Ґудзя від 30.ХІ.90 року
Надійко, здрастуй!
Радий був отримати твого листа, ще раз почути захований поміж літер і слів твій голос, і вірш мені сподобався – він справді схожий на чорно-білий графічний малюнок, має свій рух, свою тривалість сновидіння. А дороги в нікуди – найцікавіші, хоча й не найлегші. Нікуди, Ніщо – то цілі світи, найосновніші світоглядні категорії даосів, дзену. Тож не варто впадати у відчай, що доводиться йти саме цією дорогою, і мати довіру до власної долі.
Дорога творчості – шлях постійних утрат, нечастих здобутків. Йти ним жінці – набагато важче, складніше. Але саме на ньому бувають зустрічі, хвилини єдності зі світом і світлом, хвилини дотику до інших світів, заради яких можна витримати весь тягар того шляху. Але то моє власне сприймання, а в тебе це може бути по-іншому.
Юрко Ґудзь.

Ніч – то величезний чорний метелик...
Жінка в кімнаті плаче,
Тихо так плаче, щоб не сполохати
сюрчання коників і місячного звіра,
а головне – щоб не збудити
того без назви, без ознак,
що не вміщається і в плачі,
що причаїлось по кутках
напівзабутих лабіринтів...
Долає сон печальні переправи,
і перед тим, як берега допасти,
відчує жінка за плечима
холодний помах крил:
то ніч – величезний чорний метелик..

Всього доброго тобі! Юрко.


*
Лист Юрка від 16.ІV.91 року
Надіє!
Сьогодні ранком я раптом пригадав (музика допомогла), про що саме думав тоді, надвечір, в Корбутівському лісі, коли сидів у тебе на колінах – він подумав тоді (від третьої особи писати легше, аніж від першої, спробую так), що в нього немає нікого (крім тебе), кому можна було б розповісти, якою ти буваєш неймовірно красивою і несподіваною в найзвичайніших буденних ситуаціях – ось так, коли поправляєш зачіску, однією рукою притримуючи гребінь, а іншою відкидаючи волосся з чола, або – тоді, в сутінках, коли ти вперше приїхала до мене, і темрява, що насувалася крізь шиби, пригасила риси твого обличчя, і несподівано для себе він побачив, як крізь нього проступило обличчя зовсім іншої, незнайомої йому жінки, котру він бачив хіба що в сновидіннях, але ніколи – так близько, виразно, на відстані одного змішаного подиху, щось схоже на балканський тип (грекиня? турчанка? словенка?), і поки намагався все запам’ятати, вона тихо сміялася з його витрішкуватих придивлянь, легко повертала голову і знову на нього дивилося зовсім інше обличчя, з відчаєм і захватом відчуваючи всю неможливість запам’ятати, затримати плин отих перетворень (ти чия? ти чия? ти чия? – нічия, нічия-течія...), і він здивувався тоді впізнаній вперше усій самотності кохання, коли (після твого від’їзду) залишаєшся єдиним свідком пережитого зовсім іншого часу, свідком власної пам’яті й в ній збережених від руйнування (а може – й поза нею завдяки тобі) хвилин і годин твоєї присутності біля мене, в мені, твого проникнення навіть у ті роки, коли я жив без тебе, коли залишаєшся сам – покараним співучасником (покараним розставанням, бо дні, прожиті без тебе, тягнуться так довго!) тих дійств і ритуалів, що споконвіку розраховані на двох... Неможливість розповісти хоч кому-не-будь... Мабуть, це від того, що любов потребує свідків свого існування. Не тих, що підглядають в шпарину, а якогось головного СВІДКА... Для чого потрібна його присутність, я ще не знаю, не можу цього пояснити. Пам’ятаєш, як ліс стояв довкола нас, яким глибоким мовчанням були охоплені сосни, як вітер розгойдував темно-зелені верховіття, немов один великий маятник вечірніх дзиґарів для нас відмірював не той скороминущий час, з якого укладаються лиш паперові перекидні календарі та зморшки на жіночих обличчях, а саме ті звільнені миттєвості єдиного простору – часу, що залишається там, біля сосен, назавжди. Бо раз побачене і пережите (на рівні «макото») ніколи вже не повернеться в хаос – навіть якщо ніхто і ніколи не зможе розкодувати те мовчання.
«Мовчать дерева, божевільні свідки...» Але присутність того єдиного, невимовного свідка, його допомогу, його оберігання нас з тобою сприймається мною чимраз відчутніше. Головне – мати довіру до нього, до напрямного помаху його крил. Хто він такий, може, ти знаєш більше про нього?
Чекаю на твій приїзд.
Житомир. Юрко.

*
Відповідь моя тобі, поете:

Палаючі крила
спотвореного янгола
б’ються в болючому відчаї
біля глухонімих дверей
її спорожнілої душі,
а свідка пам’ять проковтнула...

*
Босоногий геній
кутаючи в полотнині
шмат чорного хліба
дарував людям
багатство душі своєї,
щоб відродитися в пісні.
Шукаючи себе я йду до тебе...

Підготувала
Надія Миколайчук (Сиротюк)
с.Лучин Попільнянського р-ну
на Житомирщині

Ґудзь Ю., Миколайчук Н. Поет і художниця // Літературна Україна. – №22, 18 червня 2009. – С.8.



ЛИСТИ ДО ПЕТРА СОРОКИ

№1
13 січня 2000 року
Дорогий Петре!
Щиро дякую за чудовий і несподіваний дарунок! Сьогодні саме вернувся з Києва й маю велику втіху, гортаючи «Сову», в передчутті завтрашнього читання... Певно, літературний журнал нині видавати й тримати його «на рівні» справа непроста й марудна. Та, як на мене, «Сова» вигідно вирізняється та тлі столичних мертводруків, – своєю прозорістю, гарним смаком, не переобтяженістю всілякими «орійськими» прибамбасами та квеліннями за торішнім снігом...
Петро, якщо чесно, то я ще рік-півтора тому збирався написати Тобі листа, – на адресу, якою були підписані публікації у «Світовиді», гінших часописах. Бо відчув у прочитаному щось дуже близьке й споріднене власним спробам вирватися за межі «літератури», торкнутися чогось іншого – тихішого, невимовнішого... Хотілося хоч якось висловити свою вдячність, бо в місті Вія в мене таких спільників (за винятком окремих зустрічей і розмов з Шурою Криворучко, Олегом Лишегою) не було... Саме тоді й прийшло усвідомлення: якщо не вирвусь, знову ж таки, за межі цього мертвого простору, від усіх столичних людожерських «празднічків», буде мені тут, у цьому Вієві, гаплик... От і рушив помалу в напрямку «Не-Ми», додому... Тепер у своїй Немильні два дні на тиждень викладаю історію й малювання в місцевій школі, а п’ять інших днів маю для власних мандрів...
Для «Сови» можу запропонувати фрагмент (додаток) з «Ісихії» (книги щастя). Повністю її збирається друкувати Г.Гусейнов у «Кур’єрі К». Якби я знав, до якого терміну треба подати рукопис, то, можливо, щось би встигнув підготувати спеціально для «Сови»... Напиши, будь ласка.
Висилаю збірку своїх сіленціографій – «Боротьбу з хворим янголом». Вона – своєрідне продовження (початок) тих речей, що з’явились в «Не-ми»... Хотілося б дуже почути Твою думку, Твої міркування щодо цієї книги... Бо ж «Ісихія» – теж з цього ряду...
Ще раз дякую за журнали, книгу про Е.А. (колись я цілу зиму в Києві їздив у бібліотеку діаспори – читати її, видані в Мюнхені, збірки), – про них – окрема розмова.
Хай щастить Тобі в новому році, в новому тисячолітті! На все добре!
Юрко.
Немильня.

№2
3 лютого 2000 року
Петро, доброго дня Тобі!
Щиро дякую за збірку Е.Андієвської, за Твою власну книгу, за добрі слова про мою «Ісихію»... Дискета з її текстом зосталася в Києві, на квартирі Олега Лишеги. Десь за тиждень-півтора (після шкільного дня «розплати») збираюсь їхати туди, тоді ж хочу вияснити, чи буде «Кур’єр Кривбасу» друкувати «Ісихію»... Бо Г.Гусейнов – гарний видавець, але іноді – надто обережний: я пам’ятаю, як з моєї статті про «шістдесятників», яку свого часу вмістив «К.К.», раптом щезла цитація зі щоденників В.Стуса, де він пише, що Київ епохи 1500-літніх «празднічків» – це не його час, що то – час Драча, капітулянта поезії, час бездарних Яворівських...
Боюсь, що й мої теперішні пасажі, щодо кондукатора Чучмеску можуть видатися йому надто радикальними... Та, якщо чесно, свою нову річ мені хотілося б побачити саме в «Сові» – це якийсь новий, чистий і невідомий мені простір, зі своїми перевагами й перспективами... Й у Тернопіль десь навесні я приїхав би з радістю, і про зустріч зі студентами треба буде домовитись... Може, ще до того часу нам вдасться десь перетнутися в Києві чи Ірпені? Бо є багато спільних тем, які не вміщуються в окремі листи... Й ще один мій суб’єктивний «бзик»: чому Петро Лот? Адже Сорока – справжнє прізвище – більш об’ємніше, містерійніше у своїй невигаданій сутности, в своїй приналежности до спільного Хліба й Тіла, до Євхаристії живих і мертвих..: Петро Сорока з Тернополя, Петро Сорока з Грицівців, з води й землі, з неба й вогню, з Емми, з Ганни, і т.д., а Петро Лот – надто обмежена прив’язка, – лише з Содому, хай навіть і праведник єдиновцілілий. Сорока – це невидиме прізвище, назвисько майбутньої душі, й за ним – чистий простір, а за Лотом – ціла юрба соляних стовпів, непотрібних алюзій... А ще – мій особистий спогад, що матір мого улюбленого джазового піаніста Білла Евенса звали Марія Сорока. І про фантастичні пейзажі кріпосного художника, теж Сороки... А ще – назва ненаписаної (ще) рецензії: «Петро Сорока: Апокрифи безпритульного дяка Отченашика». Та, врешті-решт, можна і Лота залишити, з тієї точки зору, що Лот аж ніяк не буде перейматися терціями Влесової Книги.
«Обабіч видимого» – книга жива й цікава, вона має свій власний, ні на кого не схожий ритм і структуру, окремі її дотики, окремі «логотопоси» вириваються за межі цього божевільно-лінійного часу, за межі й самої майбутньої книги – як завершеного типографічно-літературного продукту. Нині – це рідкісне явище і Твоя безсумнівна удача...! Єдине, що «виламується» з усієї будови це – «велесові уламки». Никифор, Ганна Собачко, В.Свідзинський, В.Стус, Рільке, Емма, Р.Бабовал, витворюють цілісний і органічний ряд – це «тихі» образи (парсуни) зрощені в одному силовому полі, приналежні до спільного регістру... «Жерці» – це зовсім інший триб, інший, жорсткий і жорстокий, неуникно ідеологізований спосіб світосприйняття... Недаремно ж колишні «класики-прапороносці» так полюбляють нині (замість вчорашніх оспівувань комісарів у чорних шкірянках) обслинювати свіжовитесані мертводруки з обов’язковим пантеоном новітніх ідолів. Бо й самі все ще прагнуть бути жерцями, волхвами, біснуватими ясновидцями, добре відчуваючи новітню кон’юнктуру... Не варто поповнювати їхні ряди, «краснопісьменницька» Спілка продукує все те легіонами.
Зауваження щодо композиції: як на мене, «армагеддон» – надто (стосовно сили звуку, давніших децибел) «високий», барабанний зачин для такого «тихого» розділу, яким є весь «Никифор», може ним варто його завершити? Хоча в житті самотнього Никифора, в завершенні його долі вчувається не «остання битва», а своєрідне Преображення, тим паче, що на межі постійно нульових дат у літературі сучасній (не тільки українській) є аж надлишок усяких апокаліптичних візій і тлумачень. Вони вже нікого не дивують, не лякають, давно стали загальним місцем... А й справді, може «Одкровення» Івана Богослова – то не стільки пророцтво «кінця світу», скільки звістка про його можливе Преображення?
Вже вибач мені, будь ласка, що стільки випробовую Твоє терпіння, бо дуже хочеться побачити Твою книгу на рівні її можливих потужностей, її внутрішньої пасіонарності... Тому й хотілося б десь зустрітися в найближчому майбутньому й поговорити про все... Може, десь в Житомирі здибаємось, – по дорозі на Київ? На все добре! До зустрічі! Юрко.
№3
10 лютого 2000 року
Петро, доброго дня Тобі!
Сьогодні якраз той день, не пізніше якого я мав переслати в «Сову» дискету з набраним текстом. Кілька днів тому повернувся з Києва, дискетку привіз. Але вдома на мене чекав «К.К», в якому надруковано той самий розділ «Ісихії»... Думав, – для травневого числа «С» встигну щось підготувати нове, та прихворів: до зими вже якось призвичаївся, а рання весна ламає і крутить, вибиває з колії... Та для великоднього номера, до кінця березня щось перешлю – чи особисто привезу в Тернопіль... Через півтора тижні в школі розпочнуться весняні канікули, буде вільний час, хочу приїхати з кимось із житомирських поетів. Лишегу бачив, говорив з ним, але він з Києва на днях відбув до Тисмениці, а звідти, з нори, старого лиса виманити неможливо. Свою згоду на приїзд і виступ дав Василь Врублевський, редактор «Авжежу» зі своєю гітарою й піснями. Якщо в нього не складеться, візьму когось із молодих поеток. Наш виступ бажано запланувати десь на 28-29 березня, і, якщо є така можливість, вислати мені запрошення (на офіційному бланкові), – під нього я ще днів зо два, вже після канікул, прихопив би... Та це не обов’язково, як вийде. Ось поки що така диспозиція...
На все добре Тобі! До зустрічі! Юрко.

№4
24 квітня 2000 року
Петре, щиро дякую за книгу, за нове число «Сови». «Сповідь сльозою» – гарна, прозора і легка книжка, – взагалі, варто й колись написати окремий есей про традицію «легкої» і багатомірної сльози (як фасетне поліекранне око зеленої бабки) в українській культурі, зокрема – в поезії.
... У «Сові» сподобалась «Горішня брама» В.Кожелянка, – як заявка на цілу фантастично-гротескову повість, вірші Василя Старуна, з несподіваною алюзією його домашньої адреси – спогад про перше знайомство з пронизливо-болючими віршами Петра Біливоди, луганського журналіста, вбитого кілька літ тому в Києві. Досить змістовний і вдало широкий за охопленням існуючого літ.простору критичний відділ. Але «Сові» бракує більш глибокого дихання, матеріалів аналітично-філософського спрямування, – більш адекватних до нашого трагічного часу. Без цього журнал ризикує перетворитись на такий собі захекано-регулярний діаспорський часопис. Що я пропоную конкретно?
Нині впорядковую потроху ритуально-радикальний збірник «Українська реконкіста» – філософська публіцистика, «ритуальна» проза й поезія. Може, видати цей збірник як додаток до «Сови», – зробити йому (поруч із «Совою») за допомогою В.Даниленка, гарну розкрутку в Києві? Необхідно шукати якісь нові шляхи, бо відчуття задухи в існуючій укр.літ стає все відчутнішим.
Не знаю, може, я перебільшую і свій власний стан переношу на довколишній світ. Десь треба вибиратися на осінь зі свого немиленського сховища. Тут гарно, але поступово втрачається будь-який зв’язок зі світом. Щоб якось вирватися з цього глухого закутня, мені вкрай необхідно видати хоча б частину з «Не-ми» – окремою книжкою, хоча б щоденникові записи. Петро, може б ти мені чимось допоміг в цій справі? Хоча б виготовити оригінал-макет майбутньої книги. Гроші на видання спробую знайти в Житомирі. Треба їх не так то й багато: позавчора був у колишнього директора обл. друкарні Бондаря, який нині має свою приватну друкарню, – від нього довідався, що 100 екз. в 200-сторінкової книги на їхньому (80% щільності) папері обійдуться мені в 523 грн. Десь треба ці гроші знайти, бодай на сотню екземплярів. Без «Не-ми», їхнього часткового завершення, рухати далі свою «Ісихію» стає неможливим. Десь після 6 червня міг би на кілька днів приїхати в Тернопіль (якщо, звісно, в Тебе буде вільний час) і щось зметикувати стосовно оригіналу-макету. Я розумію, в Тебе вистачає і власних турбот, – може, щось порадиш і якийсь вихід підкажеш...
 Висилаю частину матеріалів з «Укр. реконкісти». Віддав у набір власні тексти, найближчим часом перешлю.
Будь здоровий і веселий. На все добре!
Юрко.
Ще раз вітаю з виходом книги! Це ж як народження власної дитини.

№5
25 квітня 2000 року
Р.S. Петро, сьогодні я повернувся з Житомира від брата, за вікном шумить дощ, не треба поратися в городі, отож є трохи вільного часу, щоб порозмовляти з Тобою про щонічники та щоденники...
Мене дуже цікавить, що Ти найбільш цінуєш, чим найчастіше приваблює Тебе цей різновид письма, Твої найулюбленіші зразки, – з вже прочитаних... Бо ж справжніх, себто живих, щоденників дуже мало... Не йдеться про фіксацію лінійних подій: хто, де, коли, з ким... Хоча мені дуже жаль, що ніхто з немиленців не фіксує свої «труди і дні», моменти дивовижних з’явищ, які завше тут, на землі, в просторі селянської ритуальної праці відбуваються вперше... Жаль, що безліч неймовірних речей, які відбувалися з ними (і з нами!), які вже ніколи не відбудуться з нашими міськими, дітьми зостаються незаписаними... Та, може, це й добре, – в життя свої запаси хлорофілу, й не варто все перевіряти літературою*.
Добре й те, що мій син буде вільним од хліборобської практики й неминущості земляних офір...
...Не можна живих людей ще за життя перетворювати в жертовний матеріал, на глину й пісок для будівництва державних пірамід... Але жертва має бути присутньою в цьому світі – особиста, усвідомлена, збережена десь на межі взаємного мовчання... Й іноді мені видається, що тіло моє з часом перетворюється на своєрідний нотатник щоденних і щонічних офір, добровільних і примусових жертвоприношень... Але зовсім не схожих на фільм відомого неокласика, в якому герой спалює родинний дім, упевнивши себе, що таким чином він урятує людство від загибелі й божеволіє видимим безглуздям власного вчинку... Горить дім, у якому жили збайдужілі одне до одного люди, які мали можливість врятувати – не світ, а окрему людину, й не використали цієї змоги, – люди, які власну нехіть, спустошеність декорують музикою Баха, фресками Мікеланджело, картинами Леонардо...
В дійсності все відбувається простіше і страшніше... Моє тіло зношується набагато швидше, аніж я встигаю перевтілити його в текст, у готову друковану продукцію... Й дуже мало з того «дрюку» може комусь допомогти, тим паче – врятувати... Звідси – всі мої спроби знайти гіншу систему знаків і означень – на рівні безпосередніх дотиків і жестів – оті невидимі, але відчутні торкання крізь плоть видимого, вже з’явленого тексту; звідси – всі мої сіленціографії й ісихії... Бо ж дуже рідко вдається перетворити записане слово в прямий дотик!.. І саме щоденник відкриває чистий простір (крізь зруйнований і знетямлений час) для жертовних ритуалів нашого спільного тіла... Чоловічого й жіночого, людського й Божого...
Ось щоденник семидесятилітнього музики, знаменитого віолончеліста.
«Цієї зими мені привидівся, наснився щоденник сімдесятилітнього музики, знаменитого віолончеліста... Пальці його рук скручені артритом, нічні серцеві напади, майже повна втрата зору, склероз, суха гангрена... Й майже щодня він надиктовує секретарці кілька сторінок... Вона записує все, що він говорить, й не лише продиктоване. Бо видить і чує: старий чоловік розмовляє зі світом, у якому жив, з людьми, яких любив і котрі любили його – покійною матір’ю, друзями, жінками... Моменти душевного просвітлення чергуються в нього з періодами цілковитої апатії, поруч із повним збайдужінням до реалій сучасності – дивовижна цікавість до всього, що виринає на поверхню з глибин минулого... Тут не лише близькі й рідні: випадкові свідки дитинства, юності, незнайомі попутники, лиця з сновидінь – вони всі приходять до нього й розповідають дивні речі... Виходячи зі стану повного відчуження, старий не відчуває ні страху, ні розпачу... Все здійснилося, все відбулося...
Він вже не боїться бути смішним, безпомічним, самотнім, божевільним... З якимсь майже дитячим подивом він споглядає (описує-омовлює, допитується про колір свого болю) процес розпаду старечого тіла: чорні плями пролежнів, брунатні острівці змертвілого епідермісу, те, як знерухомлена кров розриває тромбозні вени на ногах...
Рукою він торкається власних очей й відчуває повіками неглибокий шрам на лівій долоні...
«Коли мені було вісім років, бабця Ельшбетта попросила мене занести горнятко молока для її хворої сестри. Йти до неї зовсім недалеко – в кінець нашої вулиці, а звідси – праворуч, у другий будинок з високим ґанком і ще вищою липою біля нього... Весь шлях я пройшов благополучно: ні на що не відволікався, дивився під ноги, не звертав уваги на запрошення сусідських дітей пограти в «лікаря»...
Й вже на самому подвір’ї, коли ліниво загавкав прив’язаний пес, двері ґанку відчинилися й на східцях, на верхній сходинці з’явилася дівчина... Такого дива я ще ніколи не бачив: хвилі золотистого волосся спадали їй на відкриті плечі, крізь легку, напівпрозору сукню просвічувалося загоріле тіло, з ситцевих обіймів намагалися вирватись на волю пружні перса з суничинами гострих сосків...
Це вже тепер, з точки зору дорослого чоловіка, я відновлюю в пам’яті її образ, а тоді її з’явище відбулося в мені миттєво й пронизливо – як суцільний потік сяйва, мерехтіння, болючого світла... Від подиву я розкрив рот, забув усі обіцянки, дані бабці Ельжбеті, зашпортався і впав на кам’яні сходинки... Горнятко розбилося, одна з гострих скалок вп’ялася мені в долоню, кров струменем вдарила з ранки. Дівчина кинулася піднімати мене, чистим рушником перев’язала мені руку... Найбільше її злякало те, що я не плакав.
Гарячково допитувалася чи мені боляче, заспокоювала, цілувала... Її волосся лоскотало мої ніздрі, від запаморочливих пахощів жіночого тіла, крові, молока туманилось в голові, хотілося заплющити очі й всіма дотиками впізнавати свою далеку родичку й рятівницю... раптове відчуття чоловічого бажання вогнем пройняло моє ще дитяче єство... Я не знав, не розумів, що діється зі мною, як сховатися, захиститись од того почуття... Не відаю сього й по сей день... Ще встиг тоді (заки-поки не з’явилася на порозі сива лахудра й мене повели до темних покоїв) – ще встиг тоді притулитися, заховатися всім лицем поміж тугих і пахучих грудей незнайомки... На моїй лівій долоні зостався шрам у вигляді літери «V» – початкової літери фамільно девізу великого сімейства, могутнього роду красивих і гордих людей, щезлих і невидимих тут, на землі, але збережених у пам’ятницях неба. «Життя примарне, та смерть повертає нам достовірність».
На все добре Тобі!
Велике вітання Галі! Пиши! До зустрічі!
Юрко.

№6
28 травня ?
АУЕ Петріус!
Немилинці з Ґудзону вітають Тебе!
Висилаю чергову добірку своїх новел, вибачай, що й ще не всі... До них треба долучити «Підручники іншої мови» (з Габорової антології «Прощай, тисячоліття» в «Кур’єрі Кривбасу») та з його антології ще ранішої – оповідання «Навпроти снігу»... Цих антологій у мене тут нема, знайду – перешлю... Вибачай за таке послання, – в Не-ми розпочалась косовиця, картопляні баталії... Приїду вже на вичитку й покаянні звітування за всі розчахнуті мовчання! Хай щастить! Великі вітання Галині! До зустрічі.
Юрко.

№7
19 червня 2000 року
Петро, доброго дня Тобі!
Вітаю все Твоє сімейство з Трійцею, з неділею Клечальною, Зеленими Святами!
Так вчора гарно в немиленській Покровській церкві пахло м’ятою і татарським зіллям, якийсь суцільний зеленавий присмерк на всьому, притишене звучання голосів і свічок, а надворі – шалена злива з градом, й така холоднеча весь день...
Твого листа отримав, дякую й співчуваю всім Твоїм побудовчим клопотам і напругам... Жаль тільки, нічим допомогти не можу, ледь зі своїх власних травокосів і сіногребів випростався... Гарна це робота, якби ще так до письма... В.Даниленко обіцяв надіслати вашому видавцеві листа, також і Дмитро Стус – організувати десь у вересні презентацію «Сови» у їхньому фонді... Твою «Сповідь...» варто було б подати на одну з численних спілчанських премій, якими опікується Микола Семенюк, теж із «житомирської школи». Зателефонуй йому, скажи, що я порадив, хай дасть адресу, на яку можна вислати книжку... Хочу встигнути на конкурс «Коронація слова» подати свій роман... Петро, як зможеш, перешли, будь ласка, той шматок «Ісихії», що є в Тебе, – щоб мені його ще раз не набирати.
До «Української Реконкісти» продовжую збирати матеріали. Щось треба робити, бо навколишня «кацапізація», не знаю, як у вас, а тут, у Житомирі, набирає обертів.
Ось поки що все. На все добре Тобі! Пиши! Юрко.

№8
7 липня 2000 року
Петро, доброго дня Тобі!
Сьогодні повернувся з Житомира й отримав Твого листа – був радий так, ніби й справді зміг приїхати до Тебе, побачити вашу нову оселю... Це грандіозно: вирватися зі «спального району», з міського кишла всіляких змасифікованих прибамбасів – у свій власний, ні від кого незалежний простір, у свій Дім, в якому ніхто не ходить над твоєю головою, не б’ється рогами з того боку стіни. Це ж не просто зміна рівня побуту, а й певний буттєвий жест, співрозмірний, скажімо, з власним завершенням «Саги про Форсайтів», чи другим народженням у цьому світі...
Тому ще раз вітаю з цією історичною перемогою! А приїхати спробую десь після 16 липня, – дня, коли з Італії повертається мій Богдан і завершується тижнева «школа з гендерних студій», яку в Пущій-Водиці організовує кафедра соціології КМА, й куди мене запросила Ніла Зборовська, радикальна феміністка, соратниця О.З. і покійної Солохи, авторка «бестселера тисячоліття» – «Феміністичні роздуми на карнавалі мертвих поцілунків». Книга й справді цікава, не позбавлена певної епатажності й провокативності, – попри всі зациклення на боротьбі з «фалократичною цивілізацією...»
А дощ я привезу обов’язково, це моя улюблена негода, ніщо не відволікає, густий шум допомагає зосередитись, натішитись глибинами зелених відтінків, тихо напитись і виспатися до обіду...
Якщо серйозно, то саме в дощ було б гарно засісти й обговорити концепти і рецепти майбутньої «Української Реконкісти», оновлення журналу... А вже тоді розпочати похід на Берестечко... Це моя давня мрія... То ж не будемо загадувати наперед. А приїду я один, коли саме – зателефоную... Вітаю з майбутнім святом – Днем апостолів Петра і Павла, хай щастить! На все добре!
Юрко.

№9
28 липня 2000 року
Петро, доброго дня Тобі!
Вже кілька днів намагаюся зв’язатися з Тобою, поговорити хоч кілька хвилин, домовитись про майбутню зустріч. Дуже вже скучив за нашими розмовами, спільними планами і мандрівками. Та останнім часом постійно випадаю у якусь прірву. Мав їхати в Київ, отримав запрошення прийняти участь в літній школі гендерних студій, які два тижні проводять київські феміністки... Й перед самим від’їздом на вулиці в Житомирі втратив свідомість, потрапив у відділення нейрохірургії. Провалявся там кілька днів, а вчора втік звідти, бо всі ті уколи можна й дома приймати.
Петро, напиши мені, будь ласка, коли в тебе буде вільний час, щоб разом поїхати в Почаєво і Берестечко. Я десь з першого серпня буду влаштовуватись на роботу в приватну італійсько-українську школу «Всесвіт», що в Житомирі. Та сама робота розпочнеться пізніше. Десь у другій декаді серпня я зміг би приїхати. Для «Сови» підготував деякі матеріали, прозу й поезії, коли зустрінемось, передам...
Ось поки що все. Буду чекати твого листа. Велике вітання передавай Гаті й пану Бастюку. На все добре вам! До зустрічі!
Юрко.

№10
19 серпня 2000 року
Петро, доброго дня Тобі!
Вітаю Тебе і все сімейство зі Спасом Яблуковим, зі святом Преображення!
Вчора лиш повернувся додому й отримав Твого листа. На початку серпня поїхав у Київ (опісля того, як втік із житомирської нейрохірургії), думав – на кілька днів, а вийшло на два з половиною тижні... Спершу з сином Богданом збиралися на тиждень поїхати в Севастополь, піднятися на Мангуп, столицю візантійського князівства Тео-Доро, на мис Фіолент і Чембало з їхніми печерними монастирями, та малий після повернення з Мілану надто швидко і надовго застудив бронхи (різка зміна клінічних поясів) й зосталося втішатися хіба що знімками, де він стоїть поруч з Андрієм Шевченком, а поруч гасають, тренуються інші «міланери», – партнери нашого «класика» в чужій команді... Ще тиждень пішов, щоб дописати сценарій на конкурс, який спонсорує фірма «Корона». А тоді, вже перед моїм від’їздом з міста Вія, я випадково довідався, що один київський видавець вже другий місяць марно розшукує «невловимого» Ґудзяку, бо його зацікавила моя «Ісихія», а йому ляпнули, що я з мормонами подався на Камчатку, хоч, насправді, ніяких стосунків з цими цеерушними «християнами» я ніколи не мав і, так само, на Камчатку ніколи не рвався... Зустрівся з тим видавцем і він запропонував: якщо до кінця серпня я подам готовий рукопис, то у вересні моя книжка побачить світ... Не знаю, чи встигну, але спробую... Й з понеділка треба знову дибати на Київ, хоча мені в сто раз більше хочеться приїхати до Тебе, в Тернопіль. Й, на жаль, доведеться відкласти це вже десь на осінні канікули...
Якщо зможеш бути на телефоні своєму коли-небудь ввечері, я передзвоню вже з Києва. Коли – домовимось через них. На все добре вам усім! Хай живе країна У! Юрко.

№11
9 вересня 2000 року
Петро, доброго дня Тобі!
На кілька днів вирвався додому, в Не-ми, отримав Твого листа. Щиро дякую за книгу – ті перші екземпляри я роздав у Києві, а це, наскільки я зрозумів більш удосконалений варіант. Видання просто розкішне – за своїм кольоровим і силовим випроміненням. Навіть не читаючи, лиш торкаючись сторінок цієї книги, занурюєшся в потік теплого світла радості. Досить рідкісний випадок: з’ява книги, яка сприймається мов жива істота. Окремі її літери, знаки, слова мною сприймаються як волосся. Воно ж в першу чергу перетворюється в отаву – різноколірну й зелену траву. Вже вдруге маєш її косити, а все чогось ждеш, не приступаєш до сього. Відходить літо й тіло, й треба все встигнути. Перегортаєш сторінку і раптом розумієш: найважливіше – це мить, окремий розділовий знак, який змінює всю інтонацію. Й несподівано з тієї трави виривається пошум крил, й великий птах щезає швидше, ніж встигаєш згадати його «наймення... Ось за це я і вдячний Твоїй «С.С.».**
Спробую щось написати про неї в «Книжник-ревю» – новий тижневик, редагований К.Родиком і його дружиною Т.Родіною... Досить жвава газетка.
Вітаю Тебе і Галю з одруженням сина! При всіх турбо-клопотах цієї події, то все ж ціла епоха вашого життя, котра засвідчує його повноту й справдешність. Все гінше – розтлумачиться в глосарії, в коментарях і примітках...
До осінніх канікул ще так довго чекати. Хочеться побачитись з Тобою хоч трохи раніше: спробую вирватись до вас десь наприпочатку жовтня. Давай домовимось про сеанс телефонічного зв’язку: 23 вересня дзенькнеш мені в Київ десь після 21.00 (але не пізніше 22.00) за номером: 516-49-41, – це мій знайомий художник Вадим-Кость Ігнатов, якщо не вийде – не біда, зв’яжемося тоді десь під кінець вересня.
На все добре всім вам.
До зустрічі.
Юрко.
Р.S. Дзвінок відміняється. 23-го буду в Немильні, тоді знову треба вертатися в Київ... Вибач, будь ласка, загубив твою адресу, тому пишу до запитання.

№12
23 вересня 2000 року
Петро, доброго дня Тобі!
Тільки сьогодні, з Немильні, маю змогу переказати Тобі, що мій попередній лист вже, мабуть, з тиждень чекає на Тебе за адресою: Тернопіль, головпошта, до запитання.
Так сталося, що я забув удома Твій конверт (й зворотню адресу), тому й відправив «до запитання». Ти вже вибач мені, будь ласка. Книгу твою одержав і читаю з великою насолодою. Більш детально про свої враження од всього читання я написав у попередньому листі на головпошту. Скоро буде оголошення результатів «Коронації слова». Я відіслав туди свій сценарій. Опісля всього хотів би показати його Тобі. Можливо, з нього можна буде переробити щось схоже на роман. Ще раз вітаю з одруженням сина! Як там справи з «Совою»? Пиши про все. Велике вітання Галі! Будьте веселі й здорові! На все добре.
Юрко.

№13
27 жовтня 2000 року
Петро, доброго дня Тобі!
Вчора ввечері повернувся з міста Вія у свій Джигітомир (як називає цей обл. губ. центр мій знайомий інгуш Муса). Нещодавно я винайняв тут (за досить невисоку платню) окрему кімнату, – в приватнім будинку на березі річки Кам’янки, неподалік од хати Анатолія Шевчука, який нещодавно видав книгу своїх табірних новел, оформлену чудовою графікою його співв’язничого однокашника. Книга має назву «Чорний човен печалі», а художника звати Опанас Заливаха.
А з Києва я привіз роман «Я зомбі» Льоні Кононовича, прочитаний мною восени 1991 року, ще тоді, коли Льоня видавав альманах «П’ята колона» й вчив Є.Пашкіназі як треба інтонаційно правильно будувати фразу. Бо й справді: всі його «Зомбі» вириваються за межі трілерського жанру з кривавими пиками на обкладинках, і якийсь спокійний сум дорослої дитини (хлопчика-перестарка, що розмовляє зі своїм псом) інтонує майже всі «круті» сцени цього роману. Але якою страшною ціною доводиться платити нині за вихід у світ наших книг, за спроби збутися давньої аксіоми про літературу як найбільший гріх... Мабуть, від того всі мої спроби видати «Не-ми» закінчуються нічим. Київський видавець Л.Фінкельштейн поставив умову, щоб я знайшов покупця на 500 примірників майбутньої книги, тобто приніс йому 3000 гривен... А тут як завше – ні гривен, ні покупців.
На все добре Тобі! До зустрічі в листопаді!
Юрко.
Р.S. Висилаю ескіз обкладинки моєї книги. В оригіналі «НЕ-МИ» набрані червоним кольором. На знімку – осінь 1932, немиленські діти збирають льон.
№14
21 листопада 2000 року
Петро, доброго дня Тобі!
Вітаю зі святом архистратига Михаїла! Хай пред (і – над) -родитель небесного воїнства хоч ще трохи затримає прихід снігових демонів, бо вже пішла остання декада місяця падолисту, а все ніяк не вирвуся в Тернопіль... Як невелику компенсацію за мою відсутність і всі моральні збитки, нею спричинені, висилаю шматок власного тіла, вірніше – тексту, фрагмент з рукопису, який мені дуже хочеться надрукувати саме в Тернополі, а не в місті Вія. Початок цих фраґментів – у газеті «Українське Слово», двоє останніх чисел за жовтень, і перше число – за листопад. Газетний варіант назви (кілька слів, які редактор висмикнув з розділу «Сновидіння перше. Земля») – «Червоні ружі на чорному полі» авторська назва майбутньої книги зостається незмінною: «В раю немає не розіпнутих».
Сюди ввійде частина з «Ісихії» та весь сценарій, який я подав на «Коронацію слова». З публікацією «Не-Ми» треба ще зачекати: хочу додати туди свідчення немиленців, які ще треба зібрати й розкодувати.
Від Миколи Мірошниченка, президента «Геракліту», Тобі найщиріші вітання! Він не проти рушити разом зі мною у Тернопіль, й, дасть Бог, це станеться ще цього року!
На все добре Тобі!
Будь!
Юрко.

№15
1 грудня 2000 року
Петро, доброго дня Тобі!
Вітаю Тебе з початком зими, наймилосерднішої пори року, з її першим (за календарем) днем. Вчора я повернувся з Києва в Джигітомир, отримав Твого листа, за який щиро дякую. Жаль, звісно, що цієї осени наша зустріч не відбулася, та кілька днів тому в «Сопілці» (спілці) я бачив Валерія Іллю, – бадьорим і натхненним, – отож, грошовий еквівалент нашої поїздки в Берестечко прийшовся дуже доречним. Нині я живу досить гарно і весело, в постійних мандрах між містом Вія, Джигітомиром і Не-ми. Тож не варто сприймати мою прозу як результат похмурого і безпросвітнього життя. Воно в мене зовсім інше, – дивовижне й несподіване. Й жінок у ньому не бракує, – зима й нічні снігопади їх усіх зліплюють в єдину постать Великої Жінки (не плутати зі сніговою бабою). Та й самі фраґменти, надіслані Тобі, досить оптимістичні й бадьорі, з передчуттям майбутньої української реконкісти. В «Сові» їх напевно, не варто друкувати, я переслав їх для бодай приблизного уявлення про внутрішню сутність, інтонаційні регістри майбутньої книги, яку дуже хотілося б видати з твоєю допомогою. Це може бути просто збірка окремих новел. А для «Сови» я перешлю дискету з кількома новими новелами. Петро, якщо Тобі буде не тяжко, відправ ті фраґменти, будь ласка, в «К.К.» – вони сюжетно пов’язані з тим, що Гусейнов друкував раніше, а ксерокопію залиши в себе, – вона згодиться тоді, коли буде макетуватися сама книга. Вибачай, що підкидаю Тобі нового клопоту – всі витрати, моральні й матеріальні, я компенсую самовідданою працею на благо мудрої і не дрімаючої «Сови» та її головного натхненника... А «денники» пересилай на Житомир, прочитаю їх з радістю, зі здоровим редакторським садизмом, який самому Захер Мазоху і не снився... Київська газета «Кантрі таймс» надрукувала мою рецензію на зниклу книгу Ніли Зборовської, – авторка не проти десь її перевидати. Будь здоровий і веселий! Велике вітання Галині. До зустрічі! Юрко.

№16
4 грудня 2000 року
Доброго ранку, Петре!
Сьогодні мав з міста джигітів вертатися у місто Вія, та несподівано в місцевій «Сопілці» (СПУ) мені запропонували висунути (за їхнім поданням) на премію Івана Огієнка мою книгу видінь і щезань. Чесно кажучи, мені більше до вподоби зворотній процес (тобто – засування), але спробую обійти своїх друзів тут і позичити в них «К.К.» – з моїми опусами, для подання, колись подаровані мною. Бо в мене з тих «Кур’єрів» не зосталося жодного екземпляру, – тут, в Джигітомирі. Для «Сови» пересилаю новели Михалка С (Миколаївського) та свою рецензію на книгу Д.Корча «Війна в натовпі». Мені дуже сподобалася історія з тернопільськими унсовцями, що перейшли в магометанство і завели собі по кілька бойових дружин. Думаю, їм буде цікаво прочитати цей матеріал. Бо К.Родик у своєму «Книжнику» щось не дуже поспішає друкувати цю рецензію. Вибач, будь ласка, за попередній трохи розбишацький лист. Щодо «редакторського садизму», – то був лише жарт. Твої щоденники – за межами будь-яких правок, і подобаються мені саме такими – невиправленими. Будеш відправляти до «К.К.» мої уривки, – закресли їхню назву, а зверху напиши «Ісихія» (фрагменти з роману) – і все.
Тут один перекладач з німецької працює над збіркою новел Патріка Зюськінда (автора знаменитого «Парфумера»), може запропонувати німцям якийсь спільний проект?
На все добре Тобі! До зустрічі!
Юрко.

№17
15 грудня 2000 року
Петро, вітаю й обнімаю Тебе!
Хай ритуали наших майбутніх зустрічей поки що відбуваються лиш візуально (бо слово «віртуально» мені чомусь не подобається), в межах письма, на відстані, та я вже відчуваю й передчуваю їхнє близьке й конкретне оречевлення... Ідея майбутньої мандрівки вабить як не пережите ще сновидіння про Рай і Вирій невидимих крил... У мене самого є кілька дивовижних маршрутів, які так і просяться, щоб хтось перетворив ту мандрівку в ритуальний, не обов’язково записаний на папері, текст. Це – Трахтимирів, Холодний Яр, а десь на пізнє літо – Мангуп – гірська фортеця, столиця слов’янсько-візантійського князівства Тео-Доро, де мені пощастило бути всього день і одну ніч, але звідки й починається моя «Ісихія»... По рівню оречевлення невидимого, буттєвої повноти ці місця не мають рівних, – бодай поруч себе... На Мангупі, майже на поверхні, копнувши один раз саперною лопаткою я знайшов дві орлиноголові пряжки з бойового пояса Готського воїна. То було неймовірне відчуття – ось так просто і майже буденно дістаєш можливість містичного дотику (крізь більш як два тисячоліття) до чужого й колись живого життя. Я розумію, – то досить небезпечні дотики. В прямому сенсі вже без всякої містики.
В одній з мангупських печер виспівував «Єстудей» невеликий гурт хіпі. Вночі один з них прийшов до нашого вогнища. Я показав йому свою знахідку... Наступного дня одну з тих пряжок я подарував Оні – білявій литовці, що була з нами в поході, так схожій на Готську діву... Другу пряжку закопав у потаємному місці – щоб мати спонуку тієї ж осени ще раз повернутися на Мангуп. А десь через півтора тижні, вже у Севастополі, один з тих печерних хіпі, розповів мені, що нашу компанію (троє чоловік і одна жінка) цілий день, на самому плато і довкола нього розшуковувала ціла «бригада» на джипі, з восьмизарядним вінчестером, який ті драби по черзі тикали їм під ніс – коли про нас допитувались... Виявляється, ми посягнули на «чужу» територію, а на ринку «чорної археології» одна така пряжка коштує майже півтори тисячі доларів... Отож, варто не просто мандрувати, а за паралельним пошуком захованих скарбів... Хай і ризик є, але які могутні відчуття! За якийсь день-два до мого повернення на Мангуп, хтось встиг (мабуть, з місцевих «воїнів») викопати мою пряжку. Та я не дуже жалів за нею. Там, на тій Горі, відкриваються речі неймовірні, які вириваються за будь-які межі, далі будь-яких пряжок. Ось бачиш, які спомини Ти в мені збудив нашим майбутнім (але не будемо нічого конкретно загадувати, – щоб не зурочити) маршрутом, і я Тобі безмежно вдячний за це. На мить мені відкрилася майбутня книга – про пошуки реальних і невидимих скарбів, класично-авантюрний сюжет з реаліями й глосолаліями сьогоденного пейзажу, з екскурсами вглиб історичного ландшафту... Може, разом напишемо таку річ?  Щиро дякую за книги і щоденники, найближчим часом й пірнаю в них... А Гусейнову я листа написав, хоч і не впевнений, що він захоче продовжити мою «Ісихію»... Тоді й без нього щось придумаємо... На Новий рік я хочу вирватись до сестри, в Севастополь, але на Старий (і справжній) новий рік я з радістю приїхав би до Тебе, хоча це теж лише мрія... Так і то добре, є до чого вирівнювати хребет й помалу відрощувати обпатрані кри... – крими, дими – до зустрічі в «Не-ми»!
На все добре! Хай щастить!
Юрко.

№18
26 грудня 2000 року
Петро, доброго дня Тобі!
Вітаю щиро з майбутнім Різдвом і наступаючим новим роком!
Хай і в майбутньому тисячолітті любов і радість не покидає Твою родину! На жаль, не маю змоги отримати твого листа, який, я впевнений в цьому, чекає мене на Головпошті в Житомирі. А я вчора приїхав з міста Вія у Севастополь, до сестри, на кілька перед- і післяноворічних днів, і ніби потрапив на інший континент – вітер настільки теплий, невимовно пахучий, що це все нагадує дуже літо – за вікном 17 градусів тепла. Завтра планується перехід через Байдарський перевал і вихід на південний берег Криму, до гір, де літають і живуть білоголові орлани. З ними і будемо зустрічати новий рік. Жаль тільки, що не зможу в цю ніч поговорити біля вогнища з Тобою й розповісти ті речі, про які в листі не напишеш. Наприклад, як не хотілося мені вмирати цього літа в обласній нейрохірургії, як за два дні до операції я зібрав свою торбу і пішов звідти, бо надто вже гидко і брудно було в тій палаті, бо ж і для смерті треба мати чисту і світлу місцину, бодай розміром у білий аркуш... Як і хто допоміг мені не вернутися в ту палату, я і колись тобі розповім... Потроху збираю рукопис і гроші, щоб десь наприпочатку лютого приїхати до Тебе, а там вже щось придумаєм...
Потроху вичитую Твої «денники» й знаходжу в них дуже близькі й гарні для мене (та й всього того, що в цей час діється за вікном) речі... Про все це ще напишу.
Хай щастить Тобі у Новому році! До зустрічі! Юрко.

№19
14 січня 2001 року
Петро, доброго дня Тобі!
Вітаю щиро зі Старим (себто – справжнім) новим роком – на щастя, здоров’я, радість і світло хоч цими літерами, хоч подумки засіваю у вашій господі! Дякую дуже за листи, поздоровлення, за нову «Сову». Був тиждень у Севастополі, в сестри, там – біля моря і вогнища, навпроти зоряного неба, на Байкарському перевалі й зустрічали нове тисячоліття! На Різдво був у Немильні, вдома, – разом із сестрою і її молодшою донькою Марією приїхали на кілька днів до батька. Від Василя Слапчука прийшов лист, і я вже написав йому про наші з Тобою прожекти літніх (чи весняних?) мандрівок... Це було б просто чудово – зустрітися усім гуртом, десь вирватися крізь простір і час, а як саме й куди – це вже при зустрічі домовитись.
Твої щоденники все ще читаю, обіцяні новели дописую, та всі мої переїзди й перельоти трохи відсувають завершення. Й взагалі, так скучив за Тобою, отож, сподіваюсь, наша «тисячолітня» зустріч у лютому все ж відбудеться. Висилаю невеличку рецензію, – на одну з новел антології «Прощай тисячоліття!», – не пам’ятаю, може я раніше вже Тобі її пересилав, але в цьому примірнику зроблені суттєві правки, без яких цей опус звучить не так, як треба.
На все добре Тобі й усій Твоїй родині у новому році! Хай щастить! До зустрічі!
Юрко.

№20
12 лютого 2001 року
Добридень, Петре!
Вітаю щиро з Різдвом Христовим і майбутнім Новим роком! Хай щастить усій вашій родині, світла й радості вам у прийдешньому році!
Вчора повернувся з Не-ми, за три дні виходив пішки десь під тридцять кілометрів, – то зі станції в село добирався, то до брата в Довбиш, крізь ліс зимовий і переметені снігом дороги... Але які неймовірні видіння траплялися мені під час цих мандрів!.. Колись, при зустрічі, розкажу...
П’єса просувається помалу, щось вже трохи є. Й назва, – один з можливих варіантів: «Листя, листи, вісники щастя»...
Не знаю, коли там буде моя книга, ніяк не можу додзвонитися до видавця. Я вже на новій квартирі (точніше – окремій кімнаті), а тут немає телефону.
Що в тебе відбулось нового за цей час? Напиши кілька слів.
А заки-поки відправляю тобі свого Равлика, – як немильське перевтілення одного з різдвяних волхвів.

... равлику, равлику, що ти несеш, що ти везеш під Гору на своїй перехнябленій спині?
... Чорну Троянду?
...Хованку безпритульну?
...Зародок невигойного туску, а мо’ – ще теплого приску?
...Кому несеш цей вхід до потаємних лабіринтів?
...Вухо чиє у тебе світиться крізь спину?
Хто зна, чи є тут правильна відгадка: вже мусиш вибрати сама, в залежності від шляху давніших вмирань, й вузької стежки завтрашніх народжень...

Будь здоровий і веселий!
Мої щирі вітання Галі!
До зустрічі! Юрко.

№21
12 лютого 2001 року
Петро, доброго дня Тобі!
Вітаю щиро Тебе і Галю ще з одним святом! Що ж, сім’я – основа цивілізації, а відчувати себе причетним до основ завше гарно. Це не страшно, що наша зустріч трохи відсовується. Рукопис «Не-ми» я привезу з собою. Дуже хочеться, щоб ця книга з’явилася цієї весни. Бо мене знову дошкуляють мої дистонії. В Києві знову на кілька днів потрапив у лікарню: біля метро «Палац «Україна» втратив свідомість і отямився вже в кареті «швидкої». Добре, що хоч цього разу черепа не розкроїв. Не думай, ради Бога, що це від горілки таке зі мною трапляється. Останнім часом я майже не п’ю, бо від цього стрибає тиск і заважає писати. Просто мій давній діагноз – судинна дистонія, помалу робить своє. Й кожного разу після чергового «випадіння» все більше часу потрібно для того, щоб пригадати, хто я, звідки, куди прямую, що шукаю в місті Вія.
Тому з «Не-ми» треба все ж трохи прискорити рух – поки ще я пам’ятаю, якою має бути ця книга... Сьогодні ночував у Євгена Пєшковського, слухав його монологи. Попри все, це надзвичайно щира і якась по-дитячому відкрита до світу людина. Такий і його «Щоденний желз»... Якщо він цього року отримає Шевченківську, то це буде найкращий і найбільш відповідний новітній епосі вибір... Ось поки що все. Телефон в Житомирі: 37-52-09 (Наталя Антонівна, для Юрка).
На все добре, Тобі. Пиши. Юрко.

№22
7 березня 2001 року
Петро, доброго дня Тобі!
Вітаю Тебе і все Твоє сімейство з весною світла, з весною майбутнього тепла, зеленого листя, пахощами розігрітої землі! Вчора отримав бандероль від Гусейнова з серпневим і грудневим «Кур’єрами К.», в яких вміщено продовження моєї «Ісихії». Так що дуже вдячний Тобі, – за те, що тоді надіслав йому мій рукопис. Днями завершую вичитку твоїх «Денників», – Ти мав рацію, – в такому вигляді, як є, цю книгу не можна друкувати. Справа навіть не у вилученні певних сторінок. Про все у листі не напишеш. Поговоримо при зустрічі. Вибачай, що підкидаю Тобі ще один клопіт...
На жаль, поїхати у Хмельницький не зможу. Я навіть не знав, що Іван Іов помер, хай буде йому Царство Небесне. Колись у М. Мірошниченка лиш бачив його книгу з дивовижними візуальними поезіями, слухав Миколині розповіді про те, як Івана, за його недозволене паління в літаку, вже в Амстердамі (коли летіли в Торонто на міжнародний симпозіум візуальної поезії) намагалися заарештувати. Тепер він вже вільний от усіх арештів і заборон, постав там свічку – від мене...
Петро, напиши кілька слів, що там планується у видавництві стосовно «Не-ми», – щоб я міг якось зорієнтуватися, привезти рукопис, – щоб знав хоч трохи наперед. Та книги – це не головне. Є справи важливіші – наші мандрівки весняні, треба й про це поговорити. Отож, до зустрічі! Напиши, будь ласка, в які дні найкраще десь наприкінці березня на початку квітня до Тебе можна буде приїхати.
Будь здоровий і веселий! На все добре всьому Твоєму сімейству! Пиши! Обнімаю! Юрко.

№23
30 березня 2001 року
Петро, доброго дня Тобі!
Дякую щиро за листа й збірку віршів, за кольорові хронопи Емми Андієвської! Позавчора розмовляв з видавцями і вдалося досить конкретно домовитися. Я запропонував замість «Не-ми» видати збірку новел, пообіцяв взяти на себе подальшу рекламу на радіо й ТВ, макетування та частковий набір. Мені сказали, що в такому разі книга може бути видана не восени, а десь наприпочатку літа... А раптом щось справді виліпиться з цього...
Щодо Твого рукопису, то ні про яке «викидання в корзину» не може йти мови. З того всього може вийти гарна річ, треба лиш суттєво змінити монтаж. Необхідно викинути більшість «коротких» думок, які своєю «афористичністю» зовсім не стикуються, не поєднуються з більш розлогими, алюзійно-глибокими шматками, заважають їхньому мерехтінню, заважають читачеві повноцінно сприймати їх... То ж, будь ласка, не гарячкуй, не ображайся на мене. В порівнянні з майбутнім літом, зі сходженням на Мангуп і поїздкою до козацьких могил під Берестечком всі ці видавничі клопоти маліють і відходять на задній план. Навіть якщо моя книга не буде надрукована в Тернополі, це аж ніяк не вплине на наші стосунки. Я ж розумію: в тебе прибавилось стільки сімейних турбот, що дай Бог, дати всім раду. Та все, надіюсь, владнається, й в одній з мангупських печер ми розпалимо вечірнє вогнище, розіп’ємо пляшку пахучого «Бастардо» й подумки бодай в уяві, допишемо наші книги і побачимо їх надрукованими...
Наступним листом перешлю кілька своїх новел, покажи їх, будь ласка, видавцеві, а там буде видно.
На все добре Тобі! Велике вітання Галі! Будьте веселі й здорові! До зустрічі! Юрко.

№24
7 квітня 2001 року
Петро, зі святом Тебе, з Вербною Неділею вітаю все Твоє сімейство з майбутнім Великоднем!
Вчора я згадував, як рік тому ми їздили до Почаївської Лаври, нашу тодішню зустріч, наші розмови й молитви, всі тодішні відчуття, котрі мене й по сей день підтримують, – тих кілька днів, за які буду Тобі завше вдячний...
Через якусь годину поїду з Княжого Затону до Михайлівського собору – святити вербу зі своїм Богданом, а взавтра надішлю обіцяні оповідання для видавця. Додай до них новелу «Зв’ягельський потяг» й поясни йому, будь ласка, що весь наклад цієї збірки розійдеться за кілька вечорів (авторських зустрічей з читачами) – у Тернополі, Житомирі, Києві. Про рекламу на радіо й телебаченні я теж потурбуюсь, – тут пригодиться моє нещодавнє лауреатство (Національна премія ім. Івана Огієнка – за «Не-ми» й «Ісихію»), – хоч я й не дуже сподівався на те все, бо переконаний, що живій людині не пасують ніякі звання, відзначення й олавреачування... Є речі, набагато важливіші... Коли редакторка О.М. (з комерц. вид-ва «Агенція М», яке відхилило мою «Ісихію» – «надто соціальна, нерозважальна проза») зізнається мені, що плакала над тією «Ісихією» весь вечір, згадуючи свою матір, бабцю, давно вже щезлу з цієї землі хату, – то це незрівнянно більше для мене, аніж оті 500 гривен і медаль від Огієнківського комітету...
Пора вже їхати на Правий берег. На все добре Тобі! Хай щастить!
Київ.
12.04.
Лист цей писався в Києві, а дописується вже в Житомирі, звідки я вітаю Тебе з майбутнім Великоднем, з Воскресінням Христовим! Гарних вам свят! До зустрічі! Ю.Ґ.

№25
19 квітня 2001 року Петро, доброго ранку Тобі!
Вчора попуткою добрався з Києва до Житомира, збирався переночувати в штабі місцевого КУНу, та в них ремонт, мою розкладачку викинули невідомо куди, добре, що на цьому ж поверсі є ще одна порожня кімната, звідки недавно виселили братство УПА, – туди я з КУНу перетягнув чотири стільці, на них і спав... Через кожних години-півтори прокидався (від холоду – вибите вікно) і робив зарядку, щоб трохи зігрітися, розворушити задерев’янілого хребта.
Тепер вже ранок, до відправлення мого дизель-поїзда на Зв’ягель ще дві години, хочу встигнути розповісти Тобі київські новини. На радіо «Ярославів Вал» пообіцяли зробити огляд «Сови», в часописі «Слово і час» – вмістити короткі рецензії на дві твої книги – про І.Кошелівця й Б.Сушинського. Петра Коробчука я не зміг розшукати, надто мало зоставалося вільного часу перед від’їздом. Спробую зробити це через два тижні, в наступний свій набіг у Київ... В.Даниленко започатковує новий літ. проект під умовною назвою «Французький трамплін» – видавництво укр.сучасної прози французькою мовою, знайомство французів з літ.журналами, що видаються в Україні, спільні антології... «Сова» йому сподобалася, хоче співпрацювати, треба вам якось зустрітися, – чи вдасться 14 травня приїхати в Тернопіль, ще не знаю.
В підземеллі хрещатівськім, у якомусь переповненому гадючнику (на честь перемоги блатного «Динамо» над провінційним «Металургом») Сашко Сопронюк, редактор колишньої й теперішньої (майже невидимої) літературної газети «Слово» десь з годину розповідав мені, як помирав Іван Царинний, поет Божою милістю, запроторений два роки тому в дніпропетровську спецпсихушку, як минулої осени його випустили звідти, дружина вигнала Йвана з дому, всю зиму – по майстернях знайомих художників, захворів і лікар – гнида, хоч і знав про кінцевий діагноз, все продовжував тягнути останні гроші з рідні, як ховали Івана в Яготині, й Сашко разом з іншими, ніс труну, майже не відчуваючи ваги – бо ж висох Іван, як олівець в руці Божій, та й за життя він був легкий і гарний чоловік; як плакала тітка – сестра Йванової матері – виплакала його всього і всім, як зозуля – каже Сашко, цілому світові (глухому й невидющому) й розповіла про нього...
Минулого, божевільного спекотного літа в Києві посеред вулиці помер поет і бард Іван Козаченко, тепер ось Царинний... Івани гинуть, а зостаються Вані, всілякі драчидла, плющі й іже з ними... У Царинного зосталося чимало неопублікованих віршів, написаних в ув’язненні й після нього... В Козаченка – також... Було б добре, якби «Сова» надрукувала їхні вірші поруч...
Стосовно щоденників, які Ти просив переслати. Спробую домовитися за «ксероз» в одній з житомирських контор і надішлю, як вийде, шмат «Голосу із хору» Андрія Синівського, – щоденника, складеного з його листів до дружини, написаних з пермських таборів для політв’язнів, – книжку, привезену мною ще нелегально з Варшави, – влітку 1988-го... Це одна з моїх улюблених книг і по сей день...
І ще один щонічник – щоденник, який мене колись вразив і здивував: це «Людина з’являється в епоху голоцена» – записки старого й самотнього чоловіка, відрізаного десь в швейцарських Альпах нескінченними снігопадами од інших людей і цілого світу: у свій щоденник він вклеює вирізки зі старих енциклопедій, з того всього виліплюється абрис-обрис зовсім іншої долі й можливість хай не прожити – бодай переписати її в своїх нотатках... автор цього «щонічника» – Макс Фріш. У свій час ця річ друкувалася в «ИЛ», десь наприркінці семидесятих... Вона є в мене в Києві, на Княжому Затоні, треба привезти...
Петро, маю ще одне прохання до Тебе... В «кур’єрські» «Не-ми» з певних причин не увійшли розповіді немиленських остарбайтерів. Нині потроху друкую їх у зв’ягельській газеті «Лесин край». Чи не зміг би Ти дізнатися в когось із своїх знайомих із Німеччини про можливість видання книги – спільної – свідчення українських «рабів» і німецьких полонених, що працювали в Союзі після війни? Шансів мало, що це когось зацікавить. Та з цих розповідей теж міг би вийти своєрідний документальний щоденник зруйнованого часу. Якби з цього щось вийшло, я був би радий співпрацювати з Тобою – необхідний ще один автор, який би зібрав німецькі свідчення. Відсилаю одну з останніх в часі публікацій.
22.04. Р.S. Дописую цього листа вже в Немильні. Кілька днів садили з батьком «города» – три гектари на двох, які треба чимось засіяти, посадити картоплю, цибулю...
Риторичне запитання: для чого мені стільки цієї землі? Можлива відповідь: щоб самому швидше стати землею... Сьогодні їду на побачення з братом – у обл.психлікарню. Про «ксероз» домовився на понеділок... На все добре Тобі! Велике вітання Галі! З Великоднем Вас! Юрко.
Р.S. Петро, перешли, будь ласка, комп’ютерний набір «Ісихії», – той, що я Тобі відсилав колись. Він зараз мені потрібний.
№26
25 квітня 2001 року
Петро, доброго дня Тобі!
Мені дуже прикро, що своїм попереднім листом я завдав Тобі болю. Твоя книга цікава, щира і гарна, та в ній окремі шматки, окремі ноти псують всю мелодику, – заважають відчути найголовніше. Це моє суб’єктивне враження, на нього можна не зважати. Але дещо з того варто мати на увазі.
Найперше те, «короткі» (самотні) речення не витримують т.зв. «високого штилю». В них справді захована велика тиша й самота, але не варто перегруповувати їх всілякими «вічностями», «славами», «безсмертями», «Великими переходами», – їхня самотність (коротких речень) не переносить будь-якої найменшої патосної інтонації, будь-якого натяку на т.зв. «афористичність», потуги відразу ж виродити «нєтлєнку». Цих речей у письмі на папері взагалі не варто торкатися – це теми для дуже інтимних роздумів!
Друже, Ти ж не Степан Процюк, банальності Тобі не до лиця, Ти можеш і вмієш писати зовсім на іншому рівні...
А ще, як на мене, не варто в «Денниках» брати на себе прерогативу Вищого Судді – хто як помер, хто як прожив, хто з кого який поет – не нам, грішним, судити про такі речі...
Ще: я не проти, щоб шматки з моїх листів з’являлись в деннику (хоча вони писалися для Тебе одного, а не для публіки). Але... уривок про уявний щоденник старого віолончеліста ввійшов до моєї «Ісихії», не варто його дублювати у деннику, – навіть без посилання на автора. Ті речення, які можна вилучити без будь-яких втрат для Книги я позначив олівцем знаком V. Та це не останній вердикт. Вирішуй сам. Найбільше мені сподобалися уривки про Твоє село, його людей, про з’явленні й невидимі їхні перехрестя, їхню тиху довіру до власної долі.
На жаль, на презентацію книги Брюггена приїхати не зможу: вдома хворіє батько, а з Києва все Богдан допитується (по телефону): «Татусь, коли ти вже приїдеш, коли ми підемо з тобою на Княжу Гору?»
Свої новели (окрім тих, що надіслав) перешлю найближчими днями.
Петро, я дуже ціную Твою дружбу, й не хочу, щоб вона залежала від тих чи інших текстових непорозумінь.
Хай щастить Тобі! На все добре.
Юрко.
Р.S. Й останнє – стосовно присвяти: вона теж, як самотнє речення, занадто патетична, та й уподібнення себе новонародженому Хрестові теж не зовсім доречне... Мені набагато більше подобається гінший варіант, захований у Твоєму деннику. «Галі, на яку все життя дивлюся, як соняшник на сонце!»
Тут я обома руками – за!
... Хай щастить Вам! Ю.Ґ.

№27
18 червня 2001 року
Петре, доброго дня Тобі!
Сьогодні їду з Києва на Джигітомир, звідти – в Не-ми... Все ще живу під враженням нашої зустрічі, за що Тобі й Галі щиро вдячний... Висилаю ксероз Гай-Головка, зворотня обкладинка – чиста, себто – біла... На днях вишлю тексти новел.
Говорив з Є.Пашковським, В.Медведем, О.Лишегою, з Нілою Зборовською – попередньо вони дали згоду взяти участь у твоєму видавничому проекті.
Тобі велике вітання від Петра Коробчука, в нього вийшла книга віршів...
Обнімаю вас усіх! Хай щастить!
Юрко.

№28
18 липня 2001 року
Ротмістру Сороці від ройового Ґудзя, доповідна:
Опісля твого від’їзду з міста Вія, я зостався в ньому ще 5 днів. І лиш завдяки Княжому Затонові, його водам, у які ховався вранці і ввечері, я витримав оту п’ятиденку пекельну... Зустрівся з Нілою Зборовською і взяв у неї знищене «Пришестя»... Переговорим з Тим, хто відає, де є мед... Матиме «Джура» і того меду... Дописав і віддав у «Літ.Україну» (паралельно, для підстраховки – в «Укр. слово») рецензію на книги Б.Савки, Б.Бастюка і Підгайного «Українська інтеліґенція на Соловках» – під спільною назвою (одна стаття на всіх трьох) «Пам’ять: звільнення і впізнавання». Кілька сторінок з цієї рецензії висилаю Тобі: там є прихована цитата твого вислову, виданого в Києві, коли ми перебирались через шпали залізничні, вертаючись від отамана Коваля...
Передавай мої вітання Галі... Квартирні гроші від видавця так і не надійшли. На все добре вам! До зустрічі!
Юрко.
Р.S. Як там твої мандри по горах з Пушиком? Напиши.

№29
28 серпня 2001 року
Петре і Галю! Вітаю вас зі святом Другої Пречистої – зі Спасом Полотняним, храмовим празником у селі мого діда! Світла вам і радості наприпочатку ранньої осени!
Я вже третій день в Ахтіярі – в Севастополі, приїхав сюди на тиждень з сином, і скоро вже треба вертатися, – до хворого брата (він тепер у обл.психлікарні), до батька, який сам зостався у Немильні...
Висилаю текст рецензії, яка має бути надрукована в «Укр. слові», – її там тримали більше місяця, а тоді запропонували скоротити на третину й перекласти українською надто велику цитату російською. Все це я зробив, але опісля всіх скорочень втрачається щось суттєве... Може, десь у Тернополі чи у Львові буде можливість надрукувати повний варіант?
Сьогодні ми були в Балаклаві, – здійснили сходження на Чембало, гору, де ще збереглися руїни генуезької фортеці, звідти відкривається краєвид неймовірної краси і сили: знаменита бухта, куди, згідно Гомеру, заходили кораблі Одіссея, на вході якої затонув бритійський «Чорний принц» зі всіма (й по сей день не знайденими) скарбами для армії французів і англійців, які штурмували Севастополь, далекий обрій, на межі якого море (і вся матерія) перетворюється в світло.
На знімку – вечір на вершині Айя, звідки гора Ченбало видніється внизу, – схожа на плавник велетенської риби. Біля мене стоїть Сергій і мала Марійка, трохи далі вглиб присмерку – Богдан... Ось поки що все. Приїду (десь у вересні) в Тернопіль, розповім про все детально. На все добре вам! Хай щастить! До зустрічі! Юрко.

№30
28. VІІ. 2001 р.
Доброго дня, друже!
Дякую за щирого листа, за допомогу – Твої листи приходять завше вчасно й бодай ненадовго знімають з мене шалений тиск цього божевільного світу. Грошей не треба, від видавця нещодавно отримав 120 гривен, поки що вистачить.
Текст інтерв’ю перешлю на початку серпня, десь за тиждень. В брата знову рецидив хвороби, не може спати, п’є, агресивний страшно. Позавчора був з ним в обл.психлікарні, він був погодився підлікуватися – на тиждень, вже виписали направлення, але все зірвалося: у відділенні мед. брати-мордовороти відразу ж почали вимагати суму на лікування, брат це як почув, зірвався на диби, мало не вчепився їм в горлянку, почав кричати, що відкопає свій АКС з кулями зміщеного центру й перестріляє їх... Довелося його відправити додому, ні про яке лікування вже не хотів й слухати. Ось приїду з Києва, буду щось думати, як далі бути.
Пєшковського поки що нема на Княжому Затоні, з’явиться, я йому все передам.
Процюку я нічого образливого не говорив, але депресія для скриптора – це добре: то є поборення компресії для майбутнього тексту. Степану треба трохи більше думати, – для чого, для кого, про що він пише, не намагаючись вразити читальника показною порнухою, – то царина всіляких запокальчучених пройдисвітів, намагатися їх переплюнути – марна справа. При нагоді передай це Степанові. Хай спробує писати бодай про одного чоловіка (жінку) зі свого села, щезлих у знетямленому часі, спробує повернути їх у живий надчасовий простір свого письма. Це тяжче й складніше, аніж писати про всілякі «штрикання», «бухання», п’яні сльози над абортованими дітьми...
Але саме те повернення допомагає й автору не стратити свою живу душу... І хай Бог помагає йому в цьому...
На все добре Тобі!
Мої щирі вітання Галі! Хай щастить! Юрко.

№31
3.X.2001 р.
Петро, доброго дня Тобі!
Так і не встигли у видавництві приліпити обкладинки до твоїх денників, але Василь власноручно, вже пізно ввечері, за кілька годин до мого від’їзду, зшив один екземпляр і тепер щовечора я перечитую Твою книгу й потроху отим читанням вертаю власну душу до тями... Бо вдень – якась суцільна біганина: зранку – в райсуд, звідти – в облпсих. лікарню, на побачення з братом, звідти – на стару, попередню мою квартиру (вул. Набережна під Скелями), щоб перетягнути в своє нове мешкання ще одну тербешницю з книжками... А взавтра вже треба їхати на Київ...
Ось одна з моїх імпровізацій на теми Твого щоденника:
«Восени, коли дикі гуси відлітають у вирій, подушка під головою Петра Сороки починає ворушитися й наповнюється пір’ям неземних сновидінь, і вже дорослий чоловік, зрілий скриптор, перейнятий розмислами про вічність, безсмертя та безліч інших мудрих речей, раптом знову стає малим хлопчиком, хай і з обпатраними вздовж гострих ключиць крильми, який ще не вміє читати-писати і переводити власне життя через хисткий місток між думкою і знаком – в писемні сховища невимовного туску і приску, й коротким порухом хлоп’я дістає з тієї подушки білі пір’їни, підкидає їх вгору, й заки-поки триває той лет, хтось невидимий поволі озвучує (ніби вичитує зі шкільної читанки) назви знищених лемківських селищ, стертих з лиця землі, видертих з очей неба – ніби й справді омовлює поминальну граматку вже небесних осель: Умлівок, Лупків, Хміль, Барвінок, Лісове, Глідне, Дверник, – і кожне з тих наймень вибирає собі окрему пір’їну, невагомо притуляється, приліплюється до неї, щоб вже невіддільно витворити разом пару крил для хворого янгола – одного, другого, третього... Хлопчак добре знає, що треба поспішати, бо скоро вже рання осінь і мертва шкільна наука вицмулить з серця таємне знання і вміння, причеше під одну гребінку непокірні й світлі дитячі голови, затопче важкими вчительськими чобітьми раптовий здогад, що смерть восени – це лиш миттєве відчуття такої переповнености, такої болючої втіхи, тиші й такого світла, що долається тягар і наруга лінійного часу, роз’єднаного (окремого від найрідніших людей) існування, й вже не лякаєшся, не боїшся, коли хтось важкий і мовчазний, хтось тихий і добрий підходить до тебе, старого і спитого, чужого і битого, бере за руку і, як малого хлопчика до першого причастя, виводить в поле, за село, на Великий Чумацький Шлях... й несподівано розумієш: цілий світ восени – то лиш подушка пір’я з обпатраних крил хворих янголів, що відбилися од пташиних ключів, якими замикають до весни схолодніле й зголодніле небо, як спорожнілий голубівник... отих янголів, які не відлетіли до вирію, не повернулись до раю, а зосталися тут, на землі, коло тебе, – сивого хлопчика, твоїх забутих сновидінь епохи бабиного літа – зосталися, щоб навпроти снігу мені не було так самотньо поміж: великої зими і все ще недописаних «Не-ми»...
Не знаю, може варто взяти частину (першу – до місця, що завершується Великим татарським Шляхом) цього імпровізу в майбутню рецензію?
Матимеш час, перешли мені на Житомира, будь ласка, пакет газетних вирізок зі статтями Пєшковського, він просить їх повернути йому. Вибач, що забув забрати те все. І ще: пані Уляна буде пересилати мені верстку «Замовлянь», може, – хай вкладе в ту бандероль кілька Твоїх книг, – для київських читальників...
На все добре Тобі.
З майбутнім святом Покрови вас, – це немиленський храмовий празник!
Великі мої вітання Галі! Хай щастить!
4.Х.2001р. Юрко.

№32
21 жовтня 2001 року
Петро, доброго дня Тобі!
Позавчора вернувся з міста Вія, їздив на побачення з сином, а з Борисполя проводжав сестру з дітьми до Канади.... В середу ще встиг на фінальне засідання III з’їзду СПУ... Якщо дуже коротко сформ. власні відчуття на тому «сідалі», то все те вміститься в два слова – «тихий жах». В залі (буд. Художника) з ряду в ряд передавали здоровений червоний талмуд, на обкладинці якого золотим тисненням набрано: «Великому Сталіну – від українських поетів» ... Рік видання – 1949-й, а в залі, вже нинішнього 2001-го року, як делегати цього з’їзду, все ще сидять автори натхненних подяк і славнів із того кривавого збірника. Двоє з них і тут виповзли на трибуну: О.Ющенко й Л.Вишевславський, читали свої віршики...
Цей божевільний час зжер стільки справжніх людей, загинуло стільки поетів, а різні гниди все ще обирають один одного секретарями, головами, до різних президій... Тут їм дуже хотілося обрати Драча, кравчуківського покидька, та не вийшло... Це я вперше був на такому зборищі, – не як гість. Не сподівався, що буде таке гнітюче вражіння.
Закабаніла пика Цибулі на трибуні вже нічого не могла виправити. Цибулько – із тієї ж незламної когорти. Ніяк не забуду випадок півторарічної давності, коли В.Ц., будучи радником при Чучмі, видав «беркутам» студентів, які захопили будинок – штаб КПУ... Хай їм грець – і Ющенкам, і Цибулимирам.
Чого ти мовчиш, – не пишеш, не зателефонуєш... Без твоїх листів навпроти великої зими стає непевно й тривожно.
Може, десь під новий місяць, на день-другий вирвусь до вас, до Світлани – на консультацію... Бо почуваюсь все паршивіше, на вулиці ледь втримуюсь, щоб не втратити свідомість, не хряпнутись головою об асфальт. Якась не осінь, а суцільне падіння на дно. Зостається надіятись лиш на зимовий джихад. Аллах акбар! Будь здоровий і веселий!
Ю.Г. Пиши!

№33
3 листопада 2001 року
Петро, доброго дня Тобі!
Вчора повернувся з Києва. Був у майстерні Ів.Марчука, розмовляв з ним. Особливо втішних новин, на жаль, нема. Минулого року в Києві вийшла книжка про І.М. – «Одкровення від Івана» Тараса Унгуряна. Й цією книжкою Марчук дуже незадоволений. Мало того, що написана вона дубово-газетними штампами («дубово» – це ще великий комплімент для тієї банальщини), а ще й Т.У. вчинив елементарну непорядність: без ніякої згоди з І.М., прикрившись його картинами, вмістив в цій книзі (майже на половину об’єму) свої віршики. Всі вони неживі й безпросвітні, хоч і декоративні присвятами живим людям. Ось тому ніяких книг про себе І.М. (поки що) замовляти не збирається. Але він не проти, щоб у Тернополі вийшла збірка вже друкованих нарисів, статей й інтерв’ю з ним під назвою «Іван Марчук очима сучасників». Також дав свою адресу й згоду ознайомитись з твоїми книгами. Десь в середині листопада він знову збирається в Тернопіль.
...Бачив Миколу Мірошниченка. Тобі велике вітання. В нього є, виявляється, фотоархів І.М. про який, певно, і сам Марчук не знає...
Десь на тому тижні, приблизно в четвер-п’ятницю 8-9 листопада, збираюсь у Тернопіль, треба відвезти верстку, тоді привезу й книгу про Марчука.
Тут справа, як на мене, ще не зовсім безнадійна. Зустрінемось – поговоримо про все. Дякую за листа, додаток до нього, це пришвидшило мою поїздку до І.М.
Мої щирі вітання Галі!
На все добре! До зустрічі! Юрко.

№34
Без дати.
Петро, доброго дня Тобі!
Вітаю з гарно, зі смаком виданими «Блок-нотами»*, і дякую за них. Вибачай, що затримую пересилання своїх новел. Всі дискети з набраними текстами десь поділися, – під час моїх переїздів і змін найманих сховищ... Зроблю ксерокопії й перешлю. А щодо твоєї книги, маєш рацію, – прочитав я її не так, як можна було. Але не з похмілля, це Ти даремно, бо ж нині зовсім не п’ю, – з огляду на мою дистонію. Вийшло так, що твої «денники» я дочитував саме тоді, коли дописував свою поему «Барикади на Хресті», себто на Хрещатику, маючи на увазі київський сленг... Писав і мав досить агресивний настрій – дуже хотілося щось розтрощити, розгамселити... Якась частина того бажання й вмістилася у моїх правках твоїх текстів. Так що, вибачай, могло бути і гірше. В своє виправдання хочу запропонувати твоїй увазі невеликий уривок з цієї все ще недописаної поеми... І ще прошу, не обзивай мене більше ґенієм, не знущайся. Це слово зовсім не підходить для означення будь-якої живої людини й того, що вона робить: співає, малює, грає... Ґеній – це завше трупна приставка, яка знеживлює того, хто приймає її, й того, хто грається нею. Прозаїк – це скоріше гній, вичавлений з останніх залишків високої (дописемної) традиційної культури, нарив і болячка на здоровому тілі нелітературного життя. Ось таке означення без літери «е», мені більше пасує. Хоча і його ще треба заслужити. Не в сенсі – ось, мовляв, я вдобрюю ґрунт для прийдешніх поколінь, для майбутніх зростань. Не варто себе дурити. Сюди вже ніхто не прийде і тут вже нічого не виросте, – маю на увазі якусь нову літературу. Залишиться те, що встигнемо ще зробити. Все гінше поглине цивілізація конвеєрного їдла. Коли щось і з’явиться нове, то лиш з відчуття протесту й несприйняття існуючого стану речей.
Тому я і застерігав Тебе не вдаватися у своїх текстах до отих трепних приставок, штибу «вічність», «безсмертя», «слава», «шедевр»... Я не пишу ніяких шедеврів, це лише тексти, навіть не твори (у ролан-бартівському розумінні) з безліччю недоліків, навіть не доведених до рівня певної професійної досконалості. Я ніколи не відчував себе професійним літератором, професійним поетом. Скоріше, – якоюсь безіменною метафізичною одиницею, наймення якої забудеться досить швидко. Зостається лише осягнути рівень болю, – єдине, що без будь-яких вже імен і приставок виривається за межі так званої літератури... Так що, Петре, не будемо ще за життя обкурювати себе ладаном, у живого світу є безліч інших привабливих пахощів... Щоб знову не забути, – телефон у Житомирі – субота, неділя – 37-52-09 – через Наталю Антонівну чи Уляну дізнатись, коли буде Юрко. «Не-ми» нібито береться друкувати «Кальварія», але вони хочуть тільки так, як було в «Кур’єрі»... Хай, другий топус «Не-ми» можна зробити набагато живіше і цікавіше, – у Тернополі. Будь здоровий і веселий, не ображайся на мене! Хай щастить. Юрко.

№35
19 січня 2002 року
Добридень, друже!
Зі святом Водохреща вітаю щиро все твоє сімейство, з нинішніми й майбутніми епіфаніями, й дай Боже сил і терпіння нам бути хоч і грішними, але гідними свідками тих з’явлень – хоча б на рівні власного тексту, бодай зрідка вириваючись за його межі... Доїхав я нормально. Встиг на останній автобус зв’ягельський в Не-ми, не запізнився й на святкову вечерю, на проводи третьої куті. Від брата і батька – великі подяки Галі за всі празникові дари, особливо – за смачнюче домашнє вино, повидло й все гінше, бо помалу той дух домашньости за цих п’ять літ, як не стало матері, потроху вивітрився з хати, й тому так сприймаються нині його рідкісні з’яви...
Й ще один варіант мого добирання на голодну кутю, додому, мені наснився вчора... Там все було по-іншому, хоч і всіх деталей я не запам’ятав, – якось вищезли, стерлися під час пригадування.. Але основний сюжет був таким...
Останній автобус до Немильні – відмінили: перемело дорогу, нема кому розчистити курган: на попутці під’їхав у Острожок, звідти пішки – до Млинів, а там – вже близько, на повороті (прибита до стовпчика) висить табличка з надписом «Немильня. 5 км. «Щоб зрізати частину шляху, пішов навпрошки, через Ягоденський ліс. Але: засутеніло, добре, що вдень хтось протоптав стежку, й була змога дибати по тих слідах: бо сніг навіть у присмерку зберігає й деякий час відображує слабке вденішнє світло. Та в лісі було вже зовсім темно. Ноги самі дорогу знають, тут я можу йти навіть очі заплющивши. Все ж помалу, з усіма торбешками в обох руках і на плечах, захекавшись добряче, я поставив собі трохи перепочити. Звільнив руки, плечі... спиною притулився до зшерхлої кори старого дуба. То мій давній приятель, сюди позаторік, ще тоді, коли працював у немиленській школі, я майже щовечора приходив. А обабіч нього – ще четверо таких само старезних дубів, – всі вони тут ніби службу якусь таємну правлять. Я дістав із сумки пляшку, трохи хильнув петриківського нектару, й така могутня хвиля тепла пройшла моїм тілом, так гарно стало... Підтягнув трохи ближче торбу з книжками, присів на свої недомовлені «Замовляння» й раптом крізь стрій темних сосен, збоку Случі, на Горі, – там, де стоїть вцілілий ще з війни дзот, зі всіма вцілілими підземними комунікаціями, бачу, як звідти блимає чиєсь вогнище – то спалахне, то знову згасне... Я заплющив очі, але той вогонь не щез, не розвіявся. Тепер я міг видіти, розрізняти окремі постаті людей і тварин (коні? воли?) довкруги того вогнища. Й тоді я зрозумів, що мені уві сні починає снитися ще одне, зовсім інше, сновидіння... Що там було далі, кого там побачив і що вони мені розповіли, то вже окрема історія.
Пора завершити хоча б вже розпочату. Я прокинувся від того, що хтось дихав мені прямо у вухо й жіночий голос намагався привести мене до тями: «Юрку, Юрцю, вставай, бо все на світі проспиш, на вечерю до батька не втрапиш», – так схоже на голос Галі й баби Софії водночас. Я розплющив очі й побачив над собою кінську сиву голову, відчув, як волохаті й вологі губи торкаються мого вуха. Це ж Сірко! Я впізнав його, і він – мене, це ж наш коник, якого два роки тому батько продав у сусіднє село в Кам’яний Брід. Він колись так любив брати в мене з долоні пізні осінні яблука, надкушувати їх обережно, частинами... Дядько на возі спав, а кінь побачив мене біля дерева зупинився, розбудив... І навіть уві сні я був неймовірно вдячний йому за все. Отак, на возі, втрьох, ми і в’їхали в немиленські Водохреща. А наступного дня, вже з Покровської церкви, я приніс свяченої води й записав оцей вірш, який з’явився ще раніше, в дорозі, десь між Крем’янцем і Звяглем, поки що без назви, але з присвятою.

*
Петру й Галі Сорокам

...Від самоти пройме дрижак
І від свободи..
Навчився їсти я з ножа
І спати в дзотах...
Та відрізняв я смак життя
Від смаку сталі...
Крізь ночі вовчого виття –
Все далі, далі...
Отак і ти навчивсь кохать
Навпроти неба..
Жіноча й Божа благодать –
Це все, що треба...

Й ще один, тоді записаний:

*
.. Мене відстріляли – і я розумію траву..
ні болю, ні рани..
Для чого ж, мій Боже, так дивно живу, –
Так дивно, так довго, так гарно»?..
Бачиш: кров рідняків – навіть в схронах зими –
Свій порух не втратить намарне...
Крізь померки тіла душа повернеться в Не-ми:
Там дивно, там тихо, там гарно..

На все добре вам!
Хай щастить!
Юрко.

1* Щоб не забути: мо’, одна з ознак «живих» щоденників – спроба звільнитися від власне літератури.
2* «С.С.» – «Сповідь сльозою».
3* Книга В.Брюггена, видана у Тернополі з передмовою Петра Сороки (прим. упоряд.).

Юрко Ґудзь // Сорока П. Перед незримим вівтарем. Денники 2007 року. – Тернопіль: «СорокА», 2008. – С.188-226.



Зміст
Шум і пошум «невидимих крил» (О.Левченко) 4

В і р ш і
Ісихія. Додаток апокрифічний 10
Ісихія. Додаток апофатичний 11
Ламентація 12
Змови 13
Хованка надвечірня 15
Епістола 16
Доповнення до статутів мовчання 17
«...крізь тіло незаписаних рядків...» 18
Передчуття Різдва 19
Варіації на давню тему 20
Ранкові розмови з душею весни і тілом осіннього вирію, й безмежністю
літнього раю 21

П р о з а
Той, що вартує ніч 25
Гуміарабік 41
Осіння геополітика 47
Колесо смерті 51

П е р е к л а д
Від твору до тексту (Р. Барт) 56

С т а т т і
Брати 64
Іван Франко про сутність марксизму 76
Біля вуха завірюха, а у вусі ярмарок...
(Тези до конференції Асоціяції «Нова література») 80
Наприпочатку ста літ самотности 85
P.S. Наприпочатку ста літ самотності 90
Зупинка в пустулі в Різдвяний вечір
(Кілька думок про поезію Йосифа Бродського) 99
Тиха вода (Й. Бродський) 107
«Втеча в зимовий Єгипет» (До роковин смерті Поета) 107
Різдво самотніх. Поетика і апофатика Юрія Тарнавського 110
Рівень перевтілення. Поети Лаврської школи:
Микола Воробйов, Олег Лишега, Іван Семененко 115
Великий міст і розірваний простір (Уроки поезії і прози Олега Лишеги) 117
Прокиньтесь, мешканці штанів!
(Романи Леоніда Кононовича в контексті вкраїнської реконкісти) 124
Крила і кольори (Про творчість Надії Миколайчук) 128
Зона полинових сновидінь 132
Втікачі з пірамід. Художниці-візіонерки з Волині 135
Гнізда небесного вирію 139
Утаємничення в картинах Юрія Камишного 145
Є в тому щось від сучасної джазової імпровізації (Ta Chebrova) 148
Анабазис Євгена Концевича 149
Рай і Вирій розіпнутих крил. Слідами втраченого ритуалу і знищеної книги 156
Пентагон Анатолія Сірика 160
Краплини світла Світлани Штатської 166
Замість вступного слова 168
«Світло на хуторі Куряча Сліпоть» 170
Пам’ять: збільшення і впізнавання 172
Антропологія як спроба приборкання війни? 177
Губернаторські Пегаси 181

І н т е р в ’ ю
Птахи і динозаври 186
«Здорова й повноцінна особистість не може прагнути до тотальної влади
над іншими» 193

Л и с т и
Осяйні зарубки (Р. Ґудзь) 198
Листи до сестри 198
Лист від 2.ІІІ-2***р. 207
Поет і художниця (Н. Миколайчук) 208
Листи до Петра Сороки 213


_________

Картина Юрія Камишного

_________

...намалював картину «Цвіту бути» і присвятив її світлій пам’яті Юрка. На ній зображення вікна у світ таких же яскравих, надзвичайних людей, як і Юрко. Воно обрамлене весняним цвітом, який він бачив і хотів би ще бачити... На білій стіні, як на вишиванці, нібито вишито червоними нитками назву дивної вулиці міста Житомира, на якій певний час мешкав Юрко, – Набережна під скелями.
Юрій Камишний




Літературно-художнє видання

Юрко Ґудзь

Набережна під скелями

Вірші, проза, переклади, статті,
рецензії, інтерв’ю, листи

В авторській редакції





Підписано до друку 30.11.2012 р.
Здано на виробництво 03.12.2012 р.
Формат 60х84/16. Папір офсетний.
Гарнітура Academy. Наклад 500 прим. Зам. №2788

Віддруковано з готових оригінал-макетів на ПП «Рута»
10014, м. Житомир, вул. М. Бердичівська, 17-а
Реєстраційне свідоцтво серія ЖТ № 2 від 24.12.2001 р.

Немає коментарів:

Дописати коментар