Серія заснована в 1965 році
Юрко Ґудзь
МАЛЕНЬКИЙ КОНЦЕРТ ДЛЯ САМОТНЬОГО ХРОНОПА
ПОЕЗІЇ
Київ
Видавництво
ЦК ЛКСМУ (МДС) «Молодь»
1991
Житомирському поетові Юркові Ґудзю не чужі формальні пошуки, але більшою мірою він тяжіє до, можливо, не надто яскравого, але глибокого й точного афористичного письма.
Житомирскому поэту Юрку Ґудзю не чужды формальные поиски, но в большей степени он тяготеет, может быть, не к слишком яркому, но глубокому и точному афористичному письму.
Редактор О. М. Бригинець
Художнє оформлення
Л. Г. Дегтярьової, С. М. Желєзняк
ISВN 5-7720-0601-0 (отд. кн.)
ISВN 5-7720-0581-2
Юрко Ґудзь, 1991
ПОЧАТОК
* * *
надходить вечір і автор тільки що закінченого роману думає ось зараз будинок в якому він поселив своїх героїв має згоріти все вже готово всі розійшлися зустрілися померли народилися повільно збожеволіли від довгої зими вернулися з війни з психіатричної лікарні в державу що так схожа на пожиттєвий табір примусової праці не встигли не встигли
діти кохання й ненависті знайти виправдання для темряви за віконними шибами для мовчання жінок зґвалтованих страхом для теплої темряви розіпнутої на хрестовині дерев'яної рами для голих дерев що ховають собі покалічені душі жах перевтілень для мовчазної розмови поза межами тіла поза межами щастя межами щастя
хоч поспішали нічого не встигли роман уже закінчено а будинок має згоріти пальці тремтять не тримають цигарку зсередини вже чути обережний хрумкіт в червоних щелепах вогню домашній скарб набутий непотрібний ночей твоїх безсонні пожовтілі зшитки свідоцтва днів коли був з вами на відстані німого дотику прощання руки твоєї руки твоєї
з тих пір він хворий на проказу вогнем лікує сторінки та все даремно догорить всіма покинутий будинок а старий ще може встигне пригадати слова останньої молитви й смертельно втомлений забудеться до ранку коли ж розвидниться він побачить молоду жінку в поруділому ватнику й білій під ним полотняній сорочці впізнає в ній свою матір не встигне заплакати коли вон.а доторкнеться до його білої голови візьме за руку й поведе як хлопчика до першого причастя відчуваючи під босими ногами ще теплий попіл минулих і майбутніх згарищ майбутніх згарищ
* * *
Ти запитуєш мене,
коли я закінчу картину,
яка збереже
хоч кілька прикмет
нашого покоління,
розтоптаного підковами
безкінечних парадів.
Більше про це не питай.
Ти сам добре знаєш,
як ми живем
і чим доводиться платити
за хліб і молоко,
яка ціна
врятованим словам,
збереженим картинам,
і скільки черепів
уважних
нам дивиться
у збайдужілі спини.
Бо ми —
лиш відгомін
майбутніх партитур,
німих оркестрів
початкові ноти.
Та треба йти —
дорога мусить жити
і після нас...
Відходить день.
І так повільно
навколо чорної тополі
все ходить, ходить
довга тінь.
ПІСЛЯ ІНТЕРВ'Ю
За вікнами затишної кав'ярні
холодний дощ і пізня осінь.
За столиком навпроти тебе
вгодований розкішний бородань
розводить каламутні теревені
про хронотоп і хеві-метал.
А потім, віднайшовши тему,—
красу таку губити гріх,
з таким-то бюстом і очима
і працювати, пропадати
на фабриці «Хімволокно»?
У мене друг відомий режисер,
ми вас влаштуємо в найкращу фільму…
І перейшовши до заключної частини,
а подумки вернувшись у столицю,
де ждуть його кохані кобилиці,
(звиняй, старий, за недоречну риму),
ліниво так говорить, що свобода —
то тільки наша необхідність...
А ти мовчиш, і намагаєшся прикрити
програмкою рок-фестивалю
понівечений на катушках манікюр,
і думаєш, що завтра в першу зміну,
там цілий день в холодному цеху
машин важке, набридливе гудіння —
за ним не чути зовсім слів...
* * *
Ніч — то величезний чорний
метелик…
Жінка в кімнаті плаче.
Тихо так плаче, щоб не сполохати
сюрчання коників і місячного звіра,
а головне — щоб не збудити
того без назви, без ознак,
що не вміщається і в плачі,
що причаїлось по кутках
напівзабутих лабіринтів...
Долає сон печальні переправи,
і перед тим, як берега допасти,
відчує жінка за плечима
холодний помах крил:
то ніч — величезний чорний
метелик…
* * *
НЕМОВ окраєць хліба,
взяла мене до рук,
поміж долонями зігріла
і піднесла до губ своїх.
Натішившись,
переломила навпіл
та й розкришила під вікном
голодним птахам — білим, чорним,—
їх налетіло безліч
з тих давніх призабутних сновидінь.
А ти все — гулі, гулі,—
скликаєш птахів тих
і посміхаєшся до себе, а вони
докльовують байдуже
останні крихти плоті.
Ось і наїлися...
Знялися, полетіли —
немов і не було...
А ти все кличеш їх!
ВЕРСІЯ
Спочатку Бог зліпив жінку,
а потім чоловіка.
Вони глянули одне на одного,
і засміялись. Згодом
їх відіслали в світ.
Тисячоліття відгули,
всі розійшлись,
лише слова зостались:
...а ще будете разом
у тихій пам'яті Бога.
ЛІТО ДОН ГУАНА
Після немилосердної спеки,
безкінечної вбивчої спеки,
коли розжарені хвилини
кліщами впиваються в скроні
і розбухають,
набравшись затруєної крові,
прокинутись в затхлій кімнатці,
де заплутався час,
і в якій за останнім наказом Командора
заборонили відкривати вікна,
прокинутись в безжалісній кімнаті,
де стіни — обеліски самоти,
прокинутись від шуму зливи,
від шелесту дощу,
і більше вже не спати —
дерева темні покидають сад...
* * *
В.Н.
Сторінка закінчилась,
і він перекреслив
останнє слово
в короткій фразі
«я так боюсь смерті».
Замість нього
він хотів написати...
Та вже не залишилось
місця,—
сторінка закінчилась,
червоно-чорний адмірал
влетів в кімнату...
* * *
Він довго йшов
І помер на березі моря.
В розкритих очах
Світилось кілька піщинок
Зовсім іншого берега.
* * *
Коли вам крізь чоло
проляжуть зморшки —
хай буде то
проекція доріг,
що ви пройшли
чи пройдете колись,
від тіла
звільнившись старого.
* * *
Біль не залишає серце,
розширює його буравчиком —
щоб змогло вмістити
не тільки самого себе,
не тільки нітрогліцерин.
Вибухають, розширюються
невідомі галактики,
на зоряних стерниськах
готується вмістилище
для земного болю...
НА ТЕМУ ПОРОЖНІХ ДОЛОНЬ
* * *
СОНЯЧНИЙ ДЕНЬ
Тінь ліщини у вікно заглядає
Тінь ліщини...
Більше нікого немає...
* * *
о д н о г о р а з у
П
О
С
Е
Р
Е
Д
З
Е
Л
Е
Н
О
Ї
В
У
Л
И
Ц
І
т и д о т о р к н у л а с я —
О с ь о с ь о!
О т у т о!
О г о г о!
НЕСПОДІВАНО!!!
До сих пір
не залишає мене
твоє здивування.
ХО
п р и й ш л а п е р е й ш л а п р о й ш л а
п р и й ш л а
з и м а
в е с н а
о с і н ь
з н о в у з и м а
л і т а н е б у л о з о в с і м
х о х о х о х о
ж и в п е р е ж и в п р о ж и в н е д о ж и в
в і н
т а м
д е с ь
х т о с ь
т і л ь к и м е н е т і л ь к и й о г о
н а з о в с і м
ДІАЛОГ З ФАРАОНОМ
За папірусом Сальє IV
— День п'ятий місяця Фаофі — дуже небезпечний день…
— В моїй імперії сумній безпечних днів немає зовсім…
— Ні в якому разі не виходь в сей день з дому…
— Коли ж тут вийдеш, Боже мій,— без вікон, без дверей будинок…
— Не підходь в сей день ні до якої жінки...
— Сторожа днів вже навіть в сни її до мене не пускає…
— В сей день все відбувається в присутності Бога..
— Все більше й більше з кожним днем в столиці нашій божевільних…
— Усяк народжений в сей день загине, віддаючись коханню…
— Згадай того, хто пам'ятник воздвиг усім загиблим від любові…
— Торкнися слів моїх — вони як дощ в зеленому житі…
— Твої занедбані слова, мої снопи, розірвані вітрами…
МАНТРА
ПЕРШОГО ЗИМОВОГО ТИЖНЯ
Чорні дерева
Чорні дерева
Чорні дерева
Біла дорога
Біла дорога
Біла дорога
Небо порожнє
Небо порожнє
Небо порожнє
Дорога. Дерева. Небо.
Чорно-біла імперія.
Якби не знав про відтінки
твого кольорового тіла,
якби не знав про відтінки
твого кольорового тіла,
якби не знав про відтінки
твого кольорового тіла,
можливо, дотягнув би до весни…
МОДЕЛЬ ДЛЯ СНОВИДІННЯ
Зима — то білий глек,
наповнений пітьмою...
На дні його живу
і прислухаюсь,
як в теплій порожнечі
зернята-спектри проростають…
* * *
Як таїна,
Хвилює ніч!
І світло місяця —
Зелене перевесло...
Прийшли на берег
Темної ріки.
І сіли в човен,
Позабувши весла.
ЖІНОЧИЙ ПОРТРЕТ (І)
На кого схоже
обличчя річки,
Закуте льодом,
прикрите снігом?
— На сон, що сниться
мені самому
про сон, що снився
мені малому...
НА МЕЖАХ
В теплій темряві
Тихе тіло
Полум'ям рівним
Біля мене горіло.
Літо біле боліло
Крилами вирію...
Лиш божевільні дзиґарі
Мене очікують в кімнаті…
* * *
Застане ніч в дорозі
І стрілами дощу
Пробите тіло скаже:
«Давай мені борщу!»
Душа вже ніц не хоче,
Обмерзла вся, тремтить...
Хоч трохи б десь зігрітись
І крила підсушить!
* * *
Був вечір. Теплий вітер
Крізь запах хвої
Ворушивсь.
Хазяїн бороду приміряв
До днів майбутньої весни
І зажуривсь про щось...
А від зими
Лиш горбик снігу
Біля призьби.
ЛІТО
Сиджу на бруківці
Боричевого узвозу
і ловлю в кулак,
як муху,
жіночий каблучок.
* * *
Я видавав себе за хіроманта,
Щоб знов відчуть твої долоні.
Пророчив щедро радість і удачу,
А зараз тут стою, мовчу і плачу,—
Кленовий лист притих на підвіконні.
НА ТЕМУ ПОРОЖНІХ ДОЛОНЬ
Серпень протягує сліпі золотисті долоні,
наповнені світлом, холодним і чистим,
бо скоро вже вечір і осінь,
і той, хто все прийняв і все давно роздав,
стоїть за селом край дороги,
і протягує гам порожні долоні,
врізані в липовий стовбур,—
сліпі золотисті долоні...
Якщо у вас вистачить часу,
ви зупинитесь і побачите,
як під вітром в порожні долоні
падає листя, червоне і жовте,
а кожен листок до останньої жилки
вечірнім просвітлений сонцем.
І поки ще не впали з розкритої долоні
вони несміливо вам порадять
з собою взяти на дорогу
краплину світла і крихту літнього тепла,
бо їм відомо, а не вам,
куди ви рушили навпроти ночі
і що ховає у своїх пустотах
покинутий ваш дім.
Бо щоб залишитись, коли надходить осінь,
то треба мати сліпі золотисті долоні,
прийняти все і все роздати,
й не виймати іржавих цвяхів
з дерева долонь...
ТОРКАЮЧИСЬ ВУСТАМИ ВСІХ ПОЧАТКІВ
УРОК ІСТОРІЇ,
або
Варіації на тему
«Польоту над гніздом зозулі»
Коли вам скажуть: ви живете
в найкращому з існуючих суспільств,
в найгуманнішій в світі державі,
то знайте: до вас заговорила
СТІНА.
Коли тобі скажуть: все, що діялось
в нашій імперії,
все, що в ній відбувається зараз,
все в ній — для твого блага,
знай: до тебе звертається
СТІНА.
Коли ж тебе підведуть до СТІНИ,
обличчям до холодного каменю,
і навіть якщо замість куль
тобі в потилицю вженуть транквілізатор,
знай: ще можна встигнути
на дно свідомості сховати
окраєць вільної небесної блакиті...
* * *
Коли не буде влади,
насильства і покори,—
не доживем...
То нині хоч
не будьте холуями
у сильних світу —
хоч день один,
одну годину...
З отих врятованих
хвилин
сплетіть колиску для дитини.
* * *
Вже ніч пройшла.
І знову треба жити
І вежу Вавілонську будувать.
* * *
На східцях, біля входу в зиму
сидить старий в порваній куфайці.
Коли б його хто пивом пригостив,
він розповів би давню таємницю:
«Он там, під чорним постаментом,
зарили в землю дзвони стоголосі.
А щоб ніхто не зміг їх відкопати,
то зверху присобачили Вождя,—
в каміннім френчі, в чоботях високих.
Одне, мабуть, вони не врахували —
який тут благодатний чорнозем.
Розтане сніг, прогріє сонце кості,
мене покличе жінка до вікна:
«Дивись, старий! За ніч одну,
крізь чорну землю і каміння
зелені дзвони знову проросли...»
* * *
Крізь мене літо
Колесом вогненним
З купальських круч
До темної ріки
Скотилось,
І досі там
В осінній глибині
Моє життя і літо
Спить.
* * *
Мороз калину в камінь обернув,
і треба ждати яр-пори,
щоб зняти чари,
для ворожби сушити корінці
і душу розпорошену збирати
по хащах лісових...
Додому в сутінках прийду,
і запалю вогонь вечірній,—
бо та, що забарилася в дорозі
мене тут може не знайти...
* * *
Нема нікого...
Один лиш вечір кольору індиго,
та змах червоного крила
над чорним небосхилом.
Легкий прозорий дим —
спалили картоплиння,
а лист іще не впав...
Далеко за селом, впритул до лісу —
хата.
Забиті вікна дошками навскіс,
немов страшне узріла в глушині,
серед чащоб, наповнених імлою,
і деревом закрила очі.
Вже стежку від воріт
сховав спориш.
Куди вона вела? Згубилась серед лісу.
І хто ходив по ній?
Немає навіть в кого розпитать...
* * *
НАПРИПОЧАТКУ був вогонь
була вода наприпочатку
дощем пропахло полотно
одним червоним вишита сорочка
ти попросила принести
холодного й п'янкого розмарину
та де його візьмеш посеред ночі
наприпочатку смерті і життя
наприпочатку нашого кохання
торкаючись устами всіх початків
ПОЧАТОК ЗАБУТОЇ КАЗКИ
У темряву осіннього притулку,
в порожню хату біля лісу
я повернувся знов.
Під стріхою знайшовши ключ,
повільно двері відімкнув.
Аж відсахнувсь —
дві чорні тіні кинулись до мене,
холодний помах крил
ударив різко по обличчю...
Я довго-довго тут не був,
чиясь душа чекала тут на мене.
* * *
Очі згубились
в чорному лісі.
Місяць скотився
з небес.
Шурхоти, шерехи
в листі,
Осінь стомилась,
як пес,
і прилягла...
ЖІНОЧИЙ ПОРТРЕТ (II)
Не конкурс
земного буття
зразок її милої пози,
уривки хореїв,
січневої прози,
короткого життя,
розгублені метаморфози...
МАЛЕНЬКИЙ КОНЦЕРТ
ДЛЯ САМОТНЬОГО ХРОНОПА1
весна
на-ес-на
на-а-на
ой-йо-ной
шуга-шуга
вирк
ха-ча
літо
то-лі-то
лі-то-то
у-ю-тю
гатя-гатя
хрщ
ого
осінь
нь-сі-о
сінь-о-ха
пс-пс-ізм
хуша-хуша
капезе
зима
хима-хаза
ма-за-ха-ра
лютя-юті
чичко-чичко
зима
1 Хронопи — герої новел Хуліо Кортосара, про яких відомо тільки те, що вони зелені й вологі.
* * *
повільно вечір переходить в ніч
навколо мене
народжується світ живого неба
галактики в долонях здичавілих
без дотику до тихого не треба
моя безпам'ятна душа
Чумацьким Шляхом
не повернеться до тебе
коли ще маєм нероздільність тіла
давай втечем давай втечем
водою ворожбою протечем
крізь сон крізь сум
крізь ніжність білу
ЗМІСТ
ПОЧАТОК
«Надходить вечір і автор...»....... З
«Ти запитуєш мене...»......... 5
Після інтерв'ю............ 6
«Ніч — то величезний чорний метелик...» …7
«Немов окраєць хліба...»........ 8
Версія............... 9
«Літо Дон Гуана».......... 9
«Сторінка закінчилась...»........ 10
«Він довго йшов і помер...».......10
«Коли вам крізь чоло...»........ 11
«Біль не залишає серце...»....... 11
НА ТЕМУ ПОРОЖНІХ ДОЛОНЬ
Сонячний день............ 12
«Одного разу...»............ 13
ХО ................ 14
Діалог з Фараоном. За папірусом Сальв IV 15
Мантра першого зимового тижня...» .... 16
Модель для сновидіння........ 17
«Як таїна хвилює ніч...»........ 17
Жіночий портрет (1)......... 18
На межах.............. 18
«Застане ніч в дорозі...»........ 19
«Був вечір. Теплий вітер...»....... 19
Літо................ 20
«Я видавав себе за хіроманта...»..... 20
На тему порожніх долонь........ 21
ТОРКАЮЧИСЬ УСТАМИ ВСІХ ПОЧАТКІВ
Урок історії............. 22
«Коли не буде влади...»........ 23
«Вже ніч пройшла...»......... 23
«На східцях біля входу в зиму...» .... 21
«Крізь мене літо...».......... 25
«Мороз калину в камінь обернув...» ... 25
«Нема нікого...»........... 26
«Наприпочатку був вогонь...»...... 27
Початок забутої казки......... 27
«Очі згубились в чорному лісі..... 28
Жіночий портрет (II)......... 28
Маленький концерт для самотнього хронопа 29
«Повільно вечір переходить в ніч...» ... 30
Гудзь Ю. П.
Г 93 Маленький концерт для самотнього хронопа: Поезії.— К.: Молодь, 1991. 32 с.— (Перша кн. поета).
ISВN 5-7720-0601-0 (отд. кн.)
ISВN 5-7720-0581-2
Житомирському поетові Юркові Гудзю не чужі формальні пошуки, але більшою мірою він тяжіє до, можливо, не надто яскравого, але глибокого й точного афористичного письма.
ББК 84Ук7
Литературно-художественное издание
ПЕРВАЯ КНИГА ПОЭТА
Серия основана в 1965 году
Девятая поэтическая кассета «Молоди»
В комплекте 6 книг
ГУДЗЬ ЮРИЙ ПЕТРОВИЧ
МАЛЕНЬКИЙ КОНЦЕРТ ДЛЯ ОДИНОКОГО ХРОНОПА
Стихотворения
Киев, издательство ЦК ЛКСМУ (МДС) «Молодь»
На украинском языке
Художній редактор П. А. Крисаченко
Технічний редактор В. Е. Мариняк
Коректор К. П. Пасічна
ИБ № 4663
Здано до набору 15.08.1990. Підписано до друку 27.11.90
Формат 70Х90'/32. Папір друкарський № 1. Гарнітура літературна. Друк високий. Умови, друк. арк. 1,17. Умови, фарбовідб. 1,46. Обл.-вид. арк. 0,83. Тираж 4000 пр. Зам. 0—452. Ціна 20 к.
Ордена «Знак Пошани» видавництво ЦК ЛКСМУ (МДС «Молодь». Поліграфкомбінат ЦК ЛКСМ України (МДС) «Молодь» ордена Трудового Червоного Прапора видавничо-поліграфічного об'єднання ЦК В ЛКСМ «Молода гвардия». Адреса видавництва та поліграфкомбінату: 252119, Київ-119, вул. Пархоменка, 38-44.
Юрко Ґудзь народився 1956 року на Житомирщині. Закінчив Київський педінститут, працював учителем, науковим співробітником у музеях. Нині — в Житомирській газеті «Голос». Друкувався в альманахах «Вітрила-86», «Зустрічі-88» (Варшава), «Авжеж».
Немає коментарів:
Дописати коментар