Олег Сидор-Гібелінда. "Не-Ми": розмови про тишу

ОЛЕГ СИДОР-ГІБЕЛІНДА
"НЕ-МИ":
РОЗМОВИ ПРО ТИШУ

SILENTIUM
Пригадую: він зайшов якось до редакції. Сидів мовчки, незворушно. В його безгомінні не відчувалося зверхності, а скорше певна відкритість і незахищеність. Потім, коли довго видзвонював когось по телефону, – не покривався корою непот¬рібних слів, а навпаки, наче звільнявся від них, од самої вимушеної бесіди. Щоб наостанку одягтися звичною відстороненістю. А на прощання потиснути руку. А згодом – раптом! – приніс цей рукопис...
"Всього надійніші шляхи мовчання...", мовив (колись) давньогрецький філософ-торохтій... Роман "Не-Ми" – роман мовчання, великий літопис недовіри до словес¬них облуд. (Починаючи вже з самого підзаголовка: книга видінь і щезнень). Жанр його визначити нелегко: односкладова частка заперечення переслідуватиме вас на кожному кроці. Ось і вибирайте: "спроба антироману", "простір зруйнованої мови", "роман з романом", "текст... хворий на булімію", "повість без назви". Сюжет його вишиковується не одразу – і це при всій прозорості, врівноваженості періодів, спонукуваних прихованою ворожістю до "потоків свідомості". Здається, роль влас¬не історії, яку хтось комусь намагається розповісти є тут не тільки визначальною, але і просто вартісною. Та повністю сюжетну нитку не випорено, не витравлено з романного тла. Кожен фрагмент "Не-Ми" виблискує чітким, кристалічним уламком оповіді-сповіді". Тому викажемо автору "ведмежу послугу", кинувшись його пере¬казувати і зашпортаємося на "штучках-дрючках у дусі пізнього Вітгенштайна" в юнацький "Трактат" якого, втім, автор вперто, до втрати свідомості, вчитується посеред людського юрмища, на залізничній платформі...)
Простіше за все було б "навішати собак" на рідний радянський спадок, завдяки якому слово у нас збанкрутувало, як ніде і ніколи, утворивши "змертвілий колоні¬зований жаргон". Але "мовчання" автора – це і своєрідність його поетики, його сіленціографій, в яких "слово стишується любов’ю, наближається до ейдетичної невимовності", – пише Ольга Різниченко в своїй рецензії на книгу поезій Юрка Ґудзя "Боротьба з хворим янголом" (ж-л "Сучасність". – № 4.-98 р.). Втім, коли автор перевтілюється у власний синтаксис і не лишає аркуш недоторканим, то для своїх слів він створює особливі конвенції художнього побутування, де інтонація вагоміша за сам використаний матеріал, а павзи межи слів і рядків (три крапки, тире, двокрапки – не менш важливі, аніж саме письмо, зафіксовані рядки, "які ніхто не заперечує, тим паче, що їхній "подих" вільнішає з "кожним прожитим днем". Отже, слово як "аu bout dе souffle" (фр. – "на останньому подиху"), – на спалах сумнівів у доцільності власне літератури? В цьому просторі мерехтять привиди слів зі зруйнованими складами, чи з’явлених із самих голосних (пам’ятаєте "невимов¬ного" Велимира?), слів, схожих на знетямлений стогін чи безгучний крик. В іншому місці записаний текст відверто порівнюється з "прихованим вбивцею". Зате – як нашорошено й уважно вслухається автор у незграбні оповіді сільського дивака Зінька... Чи в іншому місці, де чогось варті не промовлені слова, а те, як "ворушаться її уста, підіймаються її груди, набираючи повітря, аби озвучити" те все... Опозиція слова до поруху, торкання пронизує все тло любовної історії Люки-Йолі, майже позбавленої діалогів (див. розділ "Дотик").
Слова тягнуть за собою неймовірну плутанину – навіть в називаннях імен, (баба Якилина кличе батька свого іншим іменем; власного наймення уникає Йоля – Іоланта; не може власного імені пригадати Оксентій Вава). Час од часу сам автор завмирає поруч окремого слова (так протягом трьох рядків він розбирає феномен побутування популярних синонімів дієслова "кохатись", котре "втратило свій... струс емоційності"), роздивляється його з усіх боків, пробує на зуб, зважує на долоні, вишукуючи можливість спільного повернення до первісної цілісності, – попри всі знеможливлення того пошуку... (Зате, як коштовні намистини, ворушить він імена волхвів: Мельхіор... Гаспар... Бальтазар...)
Абетку – "розсипано, розвіяно". Справжній словник – втрачено чи забуто. Поміж слів вкраплюється тиша. Мовчанням вражено пейзаж, дерева, кожне з яких – "таємний і правдивий свідок Твого мовчання в темряві Гетсиманського саду"...
"... То не може бути роман, ачи повість, новела чи оповідання – скоріше один нерозірваний текст, складений із обірваних і відновленних діалогів найчастіше двох голосів – чоловічого й жіночого..." В кінці роману-повісті – новели-оповідання ця ідея реалізується в почергових монологах чоловіка й жінки про "спізнану нероздільність". Справжні слова – не мертвотні абстракції, а конкретні означення на зразок низки пахучих сушених грибів; вони "шурхотять", як всохле листя"; пахнуть як "вмерле попід вікнами зілля", "смарагдові, блискучі", як оживлена весняним теплом комаш¬ня...

ДОТИК
В системі художньо-комунікативних засобів роману більш, аніж слова, є вшано¬ваним довірою ДОТИК – поряд зі "спонукою... порухом, окликом" (Вербальний сигнал жорстко охоплений двома соматичними, які не полишають першому аніякого шансу). Дотики змінюють світ звироднілих, збанкрутілих слів... Через торкання у роман приходить відчуття реальності, реєстри якої обмежені, але виразні...
Герої роману мало рухаються, частіше – сіпаються, зовсім, здається, не жестику¬люють, іноді доторкаються один до одного, рідше – навколишніх речей. Проблема дотику – це проблема тіла, отже, проблема тексту ("Дано мне тело. Что мне делать с ним..." і т.і.), куди природньо трансплантується питання: Що мені робити з текстом? (який сам по собі є словесним тілом). Адже мовлене встигло не раз розписатися в своїй облуді; справжні слова обмежуються у нашого сучасника колом "простих, ще недавно зневажених", "дотичних" речей: бляшана кружка Зінька, слоїки, гранчаки, яблука; їх можна торкнутися, помацати, потримати в долонях. І, однак – не густо! Натомість словник з’явлених дотиків вражає розмаїттям. -
Дотик "теплої крихти від тіла свяченої просфори".
Погладжування "шорсткою долонею по обличчю". "Дотик теплого пахучого волосся".
Дотики дитинства. – Очі, протерті руками зі сну. Ніс, притиснутий до шиби.
Дотик ефемерної любові. – Випадкові торкання до жіночих колін (поїздка в автобусі, а далі – сидячи на лісовій галявині). У відповідь: "доторк теплих пальців до підборіддя".
Дотики "увісні: мацання дідової "жилавої руки", "твердих рухливих горбиків під шкірою" – мінних осколків, залишених там війною...
Дотики мрії – "Я видав би всю мудрість... за єдиний дотик до твого сумного..."
Дотики елементарного братання: двоє, що "спинами притулились один до одного".
Дотики хворобливих надмірностей: "плями від пролежнів" у баби Якилини.
Дотики помпезно брутальні: забивання цвяхів у шпари гранітного постмоменту.
Дотики макабричні: сцена поїдання хробаків...
Дотики сакральні: – "Ще можна встигнути... торкнутися рукою плеча і не закри¬чати... але згадати твоє давнішнє (вже потаємне) ім’я..."
Нарешті (знову!) – "чийсь обережний дотик до чола". – Ознака Зими?

ЗИМА, СНІГ
Всупереч природньо-настроєвим усталеностям, біла пора в романі в’яжеться не з завмиранням довкілля, а з парадоксальним пробудженням внутрішнього світу інди¬віда; в прізвищі одного з персонажів – "За-зим-ко" – зима є присутньою безпосередньо. ("Сніг одразу повертає мені... спроможність дихати на повні гру¬ди..."). Водночас – це пора, яка закликає істинні слова ("Зима – повернення давнього відчуття, в якому ще лишаються люди, що пам’ятають мої дитячі потаємні назви...")
Зима – "самотнє свято", "позірна зимова вічність", що "входить у сонні артерії". Простоволосим вибігає надвір хлопець – аби відчути на собі падіння снігу (яке сліпий відчуває дотиком: "не розкриваючи очей"). Взимку, "в засипаному снігом містечку", відбувається відчайдушний роман Люки і Йолі. "По коліна в снігу" тікає жінка від переслідувача. Наприкінці зими Ваві починають снитися дивовижні слова...
Але тоді ж пробує накласти на себе руки Йоля. Герої – "відморожені крейзюки"; коло "пустелиськ безсніжної зими" стоїть лікарня – один з просторових вузлів роману – на грані між сумарним селом та божевільним містом, з його підземками і потоками людей: тріщина поміж двох світів. Можливо, справа в тому, що сніг – знак особливої благодаті, і, навпаки, обезсніженість (як у випадку з лікарнею) – пейзаж після гріхопадіння, знетямлення?
Але перший снігопад виступає і утвердженням Нового Світу – "нового, чистого, несамотнього...", по-есхатологічному прозорого і величного у своїй тотальності: "і раптом за одну ніч – сніг і біле світло"...
Але зима – це і потенційна спромога творчості – "пейзажу чистої сторінки, де... слово ще не відокремилося від мовчання".
Бо ж і ковзання пера по аркушу нагадує падіння снігу – візуалізацію сніжно-духовного. Завдяки дотику і снігу слово долає свою обмеженість. Та загалом це лишається мрією: "...як би отак легко й безнадійно перетворити світ тексту в завіконний снігопад..." Зв’язок зими і слова, зими і письма – безсумнівний і навіть емблематичний ("людина перетворена в ієрогліф очікування зими").
Зима, мовчання, дотик. Зима мовчить, мовчання торкається. Дотик сніжний і зимний, мовчання дотичне і благальне. Зима – безгомінна і холодна... як ідеальний текст. (А що може бути його ліпшою парадигмою, як не кілька найголовніших, відібраних самим життям слів – згодом нашкрябаних пальцем поверх зашерхлої окравки снігу – тут-бо немає місця для літредакторів, коректорів, невидимих і знайомих цензорів, вимушено необхідних меценатів... – так що нікому угледіти "відлітальний" наслідок в останньому рядку:
1. МАМА МИЛА РАМУ
2. ВНОЧІ ВИПАВ СНІГ
3. РАМА ПОВІСИВСЯ...
Слова ці невимушено перетікають на полотно, між іншим, один з експонатів минулорічної виставки "Прощання з кометою", яка відбулася у напівпідвальному приміщенні музею ім. І. Гончара, де було – в розпалі літа – зимно, мовчазно, дотично. Так власне слово стає мірою власного ж образотворення...

ТЕОДИЦЕЯ ВІД ЮРКА
Безнадійність роману тим більш вражаюча, що вона не є свідомо закликаною (як, скажімо, у виданому раніше романі О. Ульяненка "Сталінка", де в одному з розділів дія також відбувається у дурці; це ж стосується й іздрикового "Воццека", песимізм якого є філософічним, прозорішим, витонченішим... і захмарним). В основі її – екзистенційний (але модерновий, а не самовдоволено-просвітницький XVIII ст.) деїзм, що, описавши карколомну дугу в часовому прошарку минувшини, відроджує квазі-еретичну ідею апокатастасису Орігени (про який у XX ст. згадав і актуалі¬зував Бердяєв, наш земляк). Позиція Бога, можливо, є віддалено співставлюваною з позицією "тварі": "бути не співучасником життя, а його... споглядальником" (викинуто прикметник "недорікуваний" – тут вельми недоречний), але позиція Божого відсторонення спричинена "мерзотністю" самої плотської субстанції влади, (що не може бути прерогативою Бога), а не його, Бога, безсиллям чи-то пак "недорікуваністю". Зате – "кінець світу – то є лише кінець для темряви й рабства..." – Христос прийшов порятувати всіх.
Треба гадати, спасіння має бути суто індивідуальним – хоча і всеохоплюючим (парадокс на кшталт шестовського), як індивідуальним є прозріння цієї думки авторським alter ego, а його власні страждання (армія, семінарія) є віхами на шляху до рятунку.
Отже і негація в тексті пов’язана передусім зі стихією знеособлення, уніфікації. Тому "найчорніші" епізоди роману не лякають, бо їх характеристичність містить у собі зернята внутрішнього опору. Потворність індивіда часто-густо є достатньою (але не необхідною) гарантією його вартісності і права на окремішнє існування; у кожного з цих недолугих, та в чомусь дуже привабливих "крейзюків" – "своя доля і свій шлях широкий". Інша річ – стихія совдепівського інкубатора, яка справді навіює жах навіть у своїй неприродній, неможливій іпостасі...
Роль медіаторів сокровенного припадає дітям. В "Обірваних ґудзиках" авторський голос часто поступається переказу синових сновидінь. Діти виявляються розваж¬ливішими за дорослих – але якою ціною?! Як правило – передчасного постаріння. "Безпричинний туск на обличчі", "утомлений спокій дорослої людини" – і це нагадує не дітей-янголяток, а трагічну крихітку Мих. Врубеля на одному з його графічних аркушів, й недитячі їхні ігри – дівчинка грається зі своєю лялькою в похорони... їхні недитячі голови – "протяжні, невеселі". І наче й майбутнього в них немає – тут, на цій землі... Й те, як відчайдушно вони чинять опір намаганням дорослих приземлити", уніфікувати їх... Надія – лиш у тому – як мовчать ці діти, коли відмовляються давати відповіді на (приставлені, як ніж до грудей) запитання дорослих... Малі мовчальники уникають однозначностей на штиб "так" чи "ні"... Бо ж "слово "кат" найчастіше ховається в слові "так"... Бо саме дітям, а не нам, відкривається найчастіше вся неможливість вмістити своє інстинктивне знання "потаємних речей" у словесну одіж... Й саме тут час згадати, що роман – це все-таки не життя. І перегорнути останню (найпершу) сторінку...

Джерело: Сидор-Гібелінда О. "Не-Ми": розмови про тишу (про творчість Юрка Ґудзя) // Кур’єр Кривбасу. – № 102. – Червень 1998. – С.16-19

Юрко Ґудзь "Пейзаж, недовтілений в птаха". Коментар Надії Миколайчук

На моє запитання: чи могла б Надія Миколайчук написати спогади про Юрка Ґудзя? – у листі до мене відповіла надісланим поетичним твором автора, що був надрукований у журналі “Золоті Ворота” (№1, 1994) та зі своїм коментарем:
«“Пейзаж, недовтілений в птаха” присвячений Н.М., тобто Надії Миколайчук, розповість вам усім більше про наші стосунки, ніж я сама…
Надія Сиротюк (Миколайчук)»
Олег Левченко, керівник блогу http://ygoodz.blogspot.com/

Ґудзь Раїса (Рая) - сестра Юрка Ґудзя

Раїса Ґудзь (сестра Юрка Ґудзя) у мандрах та пошуках Wolden pond зі своїм чоловіком Сергієм та кішкою Фенькою.

Племінниця Юрка Ґудзя - Марія, Марійка, Маша - молодша донька Раїси Ґудзь.

У білій блузці племінниця Юрка Ґудзя - Анастасія, Ася, Настя - старша донька Раїси Ґудзь.

Юрко Ґудзь. Прокиньтесь, мешканці штанів! Романи Леоніда Кононовича в контексті вкраїнської реконкісти

ПРОКИНЬТЕСЬ, МЕШКАНЦІ ШТАНІВ!
Романи Леоніда Кононовича в контексті вкраїнської реконкісти

Ось і збулася мрія багатьох шанувальників українського детективу: видавництво "Джерела М" випустило в світ першу книгу талановитого прозаїка Леоніда Кононовича. Його роман "Я, зомбі", що ввійшов до цієї книги, написаний майже десятиліття тому, вперше надрукований в журналі "Сучасність" (ч. 7 за 1993 рік). Схвально зустрінутий критикою і читальниками, тоді ж був відзначений премією "Благовіст" – як кращий роман року... Й лише тепер, опісля тривалого мовчання, автор і його твір, продовжений і доповнений романом "Довга ніч над Сунжею", об'єднаний в одне ціле "джерельно-емівським" виданням, врешті-решт вертаються в простір сучасної літератури.
Сюжет "Я, зомбі" доволі простий: напередодні гекачепістського заколоту московські спецслужби готують у Києві великомасштабну провокацію (це вже після різанин у Баку, Тбілісі, Вільнюсі, санк¬ціонованих "миротворцем" Горбі), – щоб мати привід і підґрунтя для введення на території УРСР надзвичайного стану. Безпосередніми виконавцями кривавої акції мають стати зомбовані пацієнти зі спец-клініки знаменитого екстрасенса Альберта Крижанівського... При-ватно-розшукова агенція "Тартар", її співробітники, а серед них – детектив Оскар, головний герой роману, випадково дізнаються про заплановані теракти й втягуються в цілу низку захоплюючих і небез¬печних пригод... Ось такий сюжет. Але є щось зовсім інше в цій книзі, щось особливе, – те саме, яке виривається за межі їй відведеного жанру й виводить її до свого читача крізь всі бар'єри нинішньої літературної ситуації...
Найпершим серед цих висхідних чинників можна назвати високий художній рівень авторського тексту, його внутрішню інтонацію неспішного проживання власної самоти, всіх зусиль особистого звільнення і впізнавання... По-друге, неймовірно потужний антиімперський, антисовдепівський потенціал – у всіх діях і вчинках колишнього афганця, сина сільської вчительки, який усією шкірою своєю відчуває – щось не так у цьому світі... "Що не так – я не знав, хоч убий. Але передчуттям я вірив. За роки війни в мене з'явилося багато всяких талантів: я міг спати в снігу, жерти дохлятину, витримував багатоденні переходи в горах, поціляв у людину ножем з п'ятдесяти кроків, та найголовніше – я завжди встигав вистрілити першим..." А ось, ніби на відстані простягнутої руки, сидить його ворог – "невисокий, білявий хлопчина з холодним поглядом і нахабно-багряним лицем, й уся його біографія читалася на лобі. "Я вгадав її за якусь частку секунди, поки націлював парабелум... Я знав таких людей – це був типовий комсюк, яких удосталь на кожному підприємстві, в кожному вузі чи технікумі: спочатку вони працюють стукачами, потім – дрібними провокаторами, з тих, що видирають гасла та зав'язують бійки на мітингах та демонстраціях, а далі за комсомольською путівкою та рекомендацією оперативників їх беруть в органи й довіряють зброю. І ось зараз він сидить у кабіні авто й впивається своєю безконтрольністю й безкарністю...
Дія роману розгортається на тлі ранньої зими й нескінченного снігопаду: з неба сиплеться й сиплеться білий, ще теплий попіл, Оскар (це його професійне псевдо, "аскер" – себто воїн, так його звали в Афгані, в племені белуджів, до яких він спершу потрапив у полон, а згодом усе з тими ж белуджами майже сім літ воював проти цілого світу) вертається додому, вилазить з машини й вже на порозі хати йому на плече стрибає важкезна волохата туша – пес Більбонський, єдина тут близька й жива душа, якого наш герой зрідка пригощає коньяком, а собі готує каву, додаючи в чашку краплю ванільної есенції та трохи гашишної олії... Заплющивши очі, він смакує пахучий трунок й поволі згадує свої афганські сновидіння: "Вони снилися мені щоночі, й це було так, наче тобі з механічною впертістю крутять і крутять один і той же фільм. Я бачив чітко й виразно: сірі вишні, стежку між них... Нікого нема – ні на городі, ні на подвір'ї, ні поміж вишнями. Тільки вода біжить у берегах, біжить й біжить, як завше. А я, повиснувши між небом і землею, дивлюсь на все те. Тільки дивлюся. Тільки холону в сивому просторі... Господи, як мені хотілося додому, на Вкраїну!" Згодом він все ж повернеться в своє село, де вже давно його вважають мертвим, у цю країну, де збожеволілий часопростір закручується в спіраль безвихідного лабіринту, до знетямлених щоденним виживанням людей: "Певно, їм було достатньо, що в магазинах можна купити сякого-такого їдла, а на вулицях не смалять з автоматів. Вони просто не тямили, що з них роблять дурнів... не бачили, що життя в цій державі все більше перетворюється на зґвалтування, причому зґвал¬тування масове, безперервне, таке, що ніколи не кінчається".
У другій частині книги, в романі "Довга ніч над Сунжею", приватний детектив Оскар розпочинає свій поєдинок з агентом російської розвідки Глобусом. У цій нелегкій (і як то кажуть – благородній) справі йому допомагає американець Ронні, що теж зовсім невипадково потрапляє до Києва. Й вихор нових пригод закручується ще з більшою силою, й хочеш чи не хочеш, а мусиш долати відчуття тихого відчаю всіх зусиль перемогти самого себе...
А блідий світанок вже ллється поволі крізь шиби до кімнати, й треба знову рушати, треба продовжувати свою самотню реконкісту, хай навіть на тлі загальної апатії це може видатися комусь божевіллям... Та вберегти в собі бодай частку живої душі можна лиш так – через відвойовування втраченого простору, через опритомнення і впізнавання своєї приналежності до спільного тіла роду, своєї сьогосвітньої спромоги почути крізь пошуми хворої крові, крізь всі безпам'ятні десятиліття поклик гордих і непідлеглих будь-якому зневоленню предків. Тоді ще є шанс позбутися і власної зомбованості. Отож, як пише в одному зі своїх віршів близький і давній товариш Кононовича, поет Микола Біденко, – "Повстаньте, мешканці штанів!" Та для початку треба хоча б пробудитися від летаргійного сну.
м. Житомир

Ґудзь Ю. Прокиньтесь, мешканці штанів! (Романи Леоніда Кононовича в контексті вкраїнської реконкісти) // Кур’єр Кривбасу. – №136, березень 2001. – С.176-178.
Ґудзь Ю. Прокиньтесь, мешканці штанів! (Романи Леоніда Кононовича в контексті вкраїнської реконкісти) // Панорама. – №33, 1 листопада 2001. – С.4  

Сергій Бовкун. Літературні читання. Газета "Експрес" за 9 липня 2009 р.

Літературні читання
До маленького села Немильня на Житомирщині завітав чисельний "десант" науковців та письменників з Житомира, Києва і Рівного.
Друзі та колеги талановитого поета й прозаїка Юрка Гудзя з'їхалися сюди, аби згадати свого побратима.
"Щороку в Немильні відбуваються такі пам'ятні заходи, — розповів "Експресу" житомирський поет Олег Левченко. — Ми приїздимо до села в день народження Юрка, відвідуємо його могилу, а потім читаємо його вірші в місцевій школі".
Юрко Ґудзь прожив лише сорок п'ять років. Він народився у Немильні, а в лютому 2002 року трагічно загинув. Залишив по собі три поетичні збірки та книгу прози. Проте творчість Юрка визнано одним із найпомітніших явищ у сучасній українській літературі. Твори майстра перекладено кількома європейськими мовами та відзначено престижними літературними преміями.
Нинішні читання мали назву "Липневий янгол". В актовому залі місцевої школи вірші поета зі сцени читали письменники, музиканти, художники, літературознавці. А на маленькому сільському цвинтарі могилу Юрка прикрасили свіжі квіти — як знак того, що яскрава зірка його таланту не згасла.
Сергій БОВКУН

Бовкун С. Літературні читання // Експрес, 9 липня 2009 р.

Сергій Козак. Під небом Немильні (стаття)

Як квітка, що потопає у розкоші липневих трав, так і село Немильня втішається розкішшю поліської природи. Віддалена від столиць і „великих шляхів" (від райцентру – 35 км, від автостради Київ Чоп – 17 км.), Немильня від цього тільки виграла. Напоєне ароматами трав повітря, ягідні плантації в навколишніх лісах, річка Немильнянка, що крізь рясні верболози впадає в Случ, лелечі гнізда над обійстями немильчан – все це й без кабмінівського чи бодай облрадівського (а чому б і ні!) рішення сприймається заповідною, рекреаційною зоною. Перебуваючи тут, розумієш, що серед такої – від самого Бога! – природної щедроти не міг не народитися справжній поетичний талант.
Власне, так воно і є: Немильня – батьківщина таланту Юрія Ґудзя (1.VI 1.1956-20.11.2002) – поета, філософа, вчителя, художника, члена Національної спілки письменників України (Житомирське відділення, 1991). Друзі поета згадують, що Юрко багато мандрував, вів аскетичний спосіб життя. Автор книжок „ Postscriptum до мовчання", „Маленький концерт для самотнього Хронопа", „Замовляння невидимих крил", „Боротьба з хворим янголом", романів „Не-Ми" та „Ісихія", поеми „Барикади на Хресті", інших творів, поет відійшов у вічність у сорок п'ять років, причому за трагічних, досі так і нез'ясованих, обставин у Житомирі. Похований на сільському цвинтарі рідної Немильні.
Хоча народився він – про цю деталь мало хто згадує з дослідників творчості поета – в сусідній Миколаївці, та все дитинство минуло тут, у Немильні. Мало того: Немильня – це Юрко Ґудзь, а Юрко Ґудзь – це Немильня. „Він – наш, а ми – його", – кажуть сьогодні про поета в його рідному селі. Цю неподільну духовну спорідненість знову засвідчили поетичні читання „Липневий янгол", присвячені пам'яті Юрія Ґудзя, які 1 липня – якраз у день народження поета – вже вп'яте відбулися тут.
Того дня з Києва я приїхав завчасно. І від цього лише виграв, бо ще до початку літературних читань і приїзду інших учасників свята мав нагоду познайомитися з немильнянами, пройтися стежками Юрія Ґудзя. Вже перші знайомства переконали: Ґудзів у Немильні – півсела. Ів приміщенні школи, яку закінчив свого часу майбутній поет, мене також зустріли Ґудзі. Директор школи – Олена Павлівна Ґудзь, яка свого часу викладала в Юрковому класі хімію, тепло розповідає про свого колишнього учня, знайомить із матеріалами про свого випускника, що дбайливо зберігаються в школі.
Мене супроводжує вчителька Леся Ґудзь. Спершу йдемо до рідної хати поета. Потопаюче у зелені обійстя, скромна, але з привабливими настінними візерунками, хата. По-сусідству з поетовою домівкою – церква, до якої Юрко заходив щоразу, тільки-но приїжджав до рідного села з далеких і близьких мандрів. Від церкви сучасної прямуємо до місця, де колись стояв перший немильнянський храм. Неподалік – з розкішною кроною сосна у вигляді хреста-тризуба, описаного в творах поета. Звідси – усього кілька кроків до ще однієї місцини, де часто бував Юрій – такого мальовничого, між верболозами, берега річки Немильнянки.
– Юрій Петрович завжди знаходив час повести нас, учнів свого класу, до лісу, який він сам дуже любив і нас навчав любити, – розповідає пані Леся. – Пригадую, як він уклав першу рукописну поетичну збірку. А ще збирав фольклор, записав багато пісень, які завдяки йому не стерлись у людській пам'яті, і нас, своїх учнів, заохочував до творчості. Ми віримо, що ім'я нашого земляка й надалі притягуватиме до Немильні людей небайдужих як до творчості Ґудзя, так і взагалі до слова, до літератури.
Вшанування пам'яті Ю.Ґудзя почалося з відвідин сільського кладовища. Лягають квіти на поетову могилу, горить свіча, линуть тихі слова... Потім усі збираються в школі, де звучать спогади про поета, пісні на його слова у виконанні учнів немильнянської школи.
Після цього у приміщенні клубу відбулися літературні читання, а, по суті презентація видань Юрія Ґудзя „Замовляння невидимих крил" і „Postscriptum до мовчання" – презентація, оскільки сам поет не встиг побачити цих своїх книжок. Йшлося також про зведення пам'ятника поетові у Немильні, створення музею, який, можна сказати, вже започатковано тими цінними матеріалами, що зберігаються в бібліотеці Немильнянської школи (голова райдержадміністрації В.Гончарук пообіцяв фінансове сприяння). Серед експонатів цього, поки що шкільного, музею – рукописи віршів, першопублікації творів поета і дослідження про нього, щоденникові записи Юрія Ґудзя періоду навчання в школі, альбом цінних фотознімків тощо.
Того дня до Немильні приїхали гості з Новограда-Волинського, Житомира, Рівного, Києва... У вшануванні пам'яті поета взяли участь голова братства ім. Юрія Ґудзя Марія Рудак, літератори Ніла Зборовська, Наталя Лисенко, Анатолій Сірик, Світлана Штатська, Олег Левченко, викладач школи мистецтв Лариса Бойко, голова Новоград-Волинської райдержадміністрації Віктор Гончарук, голова сільради Любов Желєзняк, друг дитинства поета Олександр Туровець, учениця київської спеціалізованої школи №193 з поглибленим вивченням української мови та літератури Дарина Козак, студенти житомирських вишів, учні та вчителі шкіл Новоград-волинського району, немильняни. За словами начальника Управління культури та туризму облдержадміністрації, відомого поета і прозаїка Василя Врублевського, який багато зробив для становлення житомирського Літературного музею, саме до цієї установи нещодавно надійшли архіви Юрія Ґудзя, опрацювання яких також сприятиме нашому наближенню до творчої і життєвої долі справді чудового письменника.
...Своє земне поет відмандрував... Та наші мандри Ґудзевою творчістю лише починаються. Це мандри його есеями, поезіями, образами, думками, його філософією, а ще – шляхами-дорогами: тими, якими він пройшов, і тими, якими ще маємо пройти ми.
Немильня-Київ

Козак С. Під небом Немильні //Літературна Україна, липень 2009. – С.1-2

Уточнення: У статті некоректно сформульовано "...„Замовляння невидимих крил" і „Postscriptum до мовчання" – презентація, оскільки сам поет не встиг побачити цих своїх книжок." Юрко Ґудзь знав про існування цих книжок! Можливо, автор статті, будучи в згаданому клубі с.Немильня, не перепитав і не уточнив?.. „Замовляння невидимих крил" було видано напередодні загибелі Юрка Ґудзя, а про збірку „Postscriptum до мовчання" видану в Канаді (Торонто, 1990) Юрко Ґудзь дізнався (мав змогу тримати її у своїх руках) лише наприкінці 90-х.
Олег Левченко

Юрко Ґудзь. Світлини з сімейного архіву

1972, Малин, Лісотехнікум


Київ, Геологорозвідувальний технікум


Київ, Геологорозвідувальний технікум


Юрко біля Случі, пр. 1971р.


Київ, Геологорозвідувальний технікум


Київ пр. 1985р.


Немильня, пр. 1987р.


Юрко і Настя (Ася), моя старша донька, Юркова хрещенниця. Немильня, пр. 1987р. (Раїса Ґудзь)


Юрко і Марійка, моя молодша донька. Немильня, 1987р. (Раїса Ґудзь)


1989р., Севастополь


Севастополь, липень 1990. Юрко з сином Богданом


Крим, Юрко біля воріт печерного міста Чуфут -Кале




Немильня 1993. Юрко з Богданом


Юрко Ґудзь