Романи Леоніда Кононовича в контексті вкраїнської реконкісти
Ось і збулася мрія багатьох шанувальників українського детективу: видавництво "Джерела М" випустило в світ першу книгу талановитого прозаїка Леоніда Кононовича. Його роман "Я, зомбі", що ввійшов до цієї книги, написаний майже десятиліття тому, вперше надрукований в журналі "Сучасність" (ч. 7 за 1993 рік). Схвально зустрінутий критикою і читальниками, тоді ж був відзначений премією "Благовіст" – як кращий роман року... Й лише тепер, опісля тривалого мовчання, автор і його твір, продовжений і доповнений романом "Довга ніч над Сунжею", об'єднаний в одне ціле "джерельно-емівським" виданням, врешті-решт вертаються в простір сучасної літератури.
Сюжет "Я, зомбі" доволі простий: напередодні гекачепістського заколоту московські спецслужби готують у Києві великомасштабну провокацію (це вже після різанин у Баку, Тбілісі, Вільнюсі, санк¬ціонованих "миротворцем" Горбі), – щоб мати привід і підґрунтя для введення на території УРСР надзвичайного стану. Безпосередніми виконавцями кривавої акції мають стати зомбовані пацієнти зі спец-клініки знаменитого екстрасенса Альберта Крижанівського... При-ватно-розшукова агенція "Тартар", її співробітники, а серед них – детектив Оскар, головний герой роману, випадково дізнаються про заплановані теракти й втягуються в цілу низку захоплюючих і небез¬печних пригод... Ось такий сюжет. Але є щось зовсім інше в цій книзі, щось особливе, – те саме, яке виривається за межі їй відведеного жанру й виводить її до свого читача крізь всі бар'єри нинішньої літературної ситуації...
Найпершим серед цих висхідних чинників можна назвати високий художній рівень авторського тексту, його внутрішню інтонацію неспішного проживання власної самоти, всіх зусиль особистого звільнення і впізнавання... По-друге, неймовірно потужний антиімперський, антисовдепівський потенціал – у всіх діях і вчинках колишнього афганця, сина сільської вчительки, який усією шкірою своєю відчуває – щось не так у цьому світі... "Що не так – я не знав, хоч убий. Але передчуттям я вірив. За роки війни в мене з'явилося багато всяких талантів: я міг спати в снігу, жерти дохлятину, витримував багатоденні переходи в горах, поціляв у людину ножем з п'ятдесяти кроків, та найголовніше – я завжди встигав вистрілити першим..." А ось, ніби на відстані простягнутої руки, сидить його ворог – "невисокий, білявий хлопчина з холодним поглядом і нахабно-багряним лицем, й уся його біографія читалася на лобі. "Я вгадав її за якусь частку секунди, поки націлював парабелум... Я знав таких людей – це був типовий комсюк, яких удосталь на кожному підприємстві, в кожному вузі чи технікумі: спочатку вони працюють стукачами, потім – дрібними провокаторами, з тих, що видирають гасла та зав'язують бійки на мітингах та демонстраціях, а далі за комсомольською путівкою та рекомендацією оперативників їх беруть в органи й довіряють зброю. І ось зараз він сидить у кабіні авто й впивається своєю безконтрольністю й безкарністю...
Дія роману розгортається на тлі ранньої зими й нескінченного снігопаду: з неба сиплеться й сиплеться білий, ще теплий попіл, Оскар (це його професійне псевдо, "аскер" – себто воїн, так його звали в Афгані, в племені белуджів, до яких він спершу потрапив у полон, а згодом усе з тими ж белуджами майже сім літ воював проти цілого світу) вертається додому, вилазить з машини й вже на порозі хати йому на плече стрибає важкезна волохата туша – пес Більбонський, єдина тут близька й жива душа, якого наш герой зрідка пригощає коньяком, а собі готує каву, додаючи в чашку краплю ванільної есенції та трохи гашишної олії... Заплющивши очі, він смакує пахучий трунок й поволі згадує свої афганські сновидіння: "Вони снилися мені щоночі, й це було так, наче тобі з механічною впертістю крутять і крутять один і той же фільм. Я бачив чітко й виразно: сірі вишні, стежку між них... Нікого нема – ні на городі, ні на подвір'ї, ні поміж вишнями. Тільки вода біжить у берегах, біжить й біжить, як завше. А я, повиснувши між небом і землею, дивлюсь на все те. Тільки дивлюся. Тільки холону в сивому просторі... Господи, як мені хотілося додому, на Вкраїну!" Згодом він все ж повернеться в своє село, де вже давно його вважають мертвим, у цю країну, де збожеволілий часопростір закручується в спіраль безвихідного лабіринту, до знетямлених щоденним виживанням людей: "Певно, їм було достатньо, що в магазинах можна купити сякого-такого їдла, а на вулицях не смалять з автоматів. Вони просто не тямили, що з них роблять дурнів... не бачили, що життя в цій державі все більше перетворюється на зґвалтування, причому зґвал¬тування масове, безперервне, таке, що ніколи не кінчається".
У другій частині книги, в романі "Довга ніч над Сунжею", приватний детектив Оскар розпочинає свій поєдинок з агентом російської розвідки Глобусом. У цій нелегкій (і як то кажуть – благородній) справі йому допомагає американець Ронні, що теж зовсім невипадково потрапляє до Києва. Й вихор нових пригод закручується ще з більшою силою, й хочеш чи не хочеш, а мусиш долати відчуття тихого відчаю всіх зусиль перемогти самого себе...
А блідий світанок вже ллється поволі крізь шиби до кімнати, й треба знову рушати, треба продовжувати свою самотню реконкісту, хай навіть на тлі загальної апатії це може видатися комусь божевіллям... Та вберегти в собі бодай частку живої душі можна лиш так – через відвойовування втраченого простору, через опритомнення і впізнавання своєї приналежності до спільного тіла роду, своєї сьогосвітньої спромоги почути крізь пошуми хворої крові, крізь всі безпам'ятні десятиліття поклик гордих і непідлеглих будь-якому зневоленню предків. Тоді ще є шанс позбутися і власної зомбованості. Отож, як пише в одному зі своїх віршів близький і давній товариш Кононовича, поет Микола Біденко, – "Повстаньте, мешканці штанів!" Та для початку треба хоча б пробудитися від летаргійного сну.
м. Житомир
Ґудзь Ю. Прокиньтесь, мешканці штанів! (Романи Леоніда Кононовича в контексті вкраїнської реконкісти) // Кур’єр Кривбасу. – №136, березень 2001. – С.176-178.
Ґудзь Ю. Прокиньтесь, мешканці штанів! (Романи Леоніда Кононовича в контексті вкраїнської реконкісти) // Панорама. – №33, 1 листопада 2001. – С.4
Немає коментарів:
Дописати коментар