Володимир Іванків. Вітамінова ін'єкція. Журнал "Авжеж!", №6, 1991 р.

Василь Галинич. Метаморфози "Маленького концерту...". Журнал "Авжеж!", №6, 1991 р.

Василь Галинич. Метаморфози "Маленького концерту...". // Авжеж! - №6, 1991. - С. 52-55 або http://libo.lib.zt.ua/jspui/handle/123456789/188

Юрко Ґудзь. Великий міст та розірваний простір. Журнал "Авжеж!", №3, 1991 р.

Джерело: Юрій Тетянич. Великий міст та розірваний простір // Авжеж!. - №3, 1991. - С. 50-54 або http://libo.lib.zt.ua/jspui/handle/123456789/183

Юрко Ґудзь. Розмова з Юрієм Тарнавським. Журнал "Авжеж!", №2, 1991 р.

Юрко ҐУДЗЬ

РОЗМОВА З ЮРІЄМ ТАРНАВСЬКИМ

Юрій Тарнавський

ВІД’ЇЗД ІІ

Від напряму мого зору, з червоним кольорам замість кута; від шоколяду в філіжанці, до якого поширилось моє тіло; від площі, змішаної з волокном моїх м’язів; від звуків дівочих стін по них, солодких, як биття найніжніших дзвонів, від землі, як людина, піднесеної над собою, зі слідом трав уже на висоті двох мерів у повітрі; від моря, зробленого з моїх очей і що вічно падало; від перехресть на його дні, близьких до свіжости, поезії та Тихого океану; від моїх очей, важких від магнету, що притягав присмерк, і шепіт зір, і обійми, звільнені з тіл, бід готелю, населеного жіночими устами; від повітря, темного від поцілунків; від їх простору; від лопотіння багатьох сердець на щоглах; від фіялкових квітів, тіні яких відносив вітер, і від дерев із свого запаху; від краєвидів, творених рухом наших тіл, немов свідомістю; від дір у моїй голові, крізь які я єднався з небом; від постійного руху душі; від закруту, зробленого зі смаку морозива, за яким починається наше нове життя  мій сильніщий зір; від успіхів, як присмерк, не обмежений простором; від нас, розповсюджених по терасах та балюстрадах, як звуки оркестру; від тіні вермуту замість темряви в цей вечір; від вічности; від руху зір, наявного в людській ході; від цієї площі

із дзеркал, і протягів, і зелених очей, як від колеса, що мало трикутню форму і мене вже рівнозначного з кріслом та в одному з своїх кутів, за центр, круги якого, як хвилі, видавані радіовисильнею, розходились по всесвіті й охоплювали всю минулу, й майбутню, і тогочасну красу цього світу…

Ю. Г.: — У Мартіна Гайдеггера є слова про те, що поетична мова — то є дім Буття… Пане Юрію, скажіть, будь ласка, що значать для вас ці слова, і як Ви почуваєтесь в тому домі — і як поет, і як людина?

Ю. Т.: — Так, в тих словах є певний сенс… Головне в поезії — то вживання мови, і все що робить поезію поезією, що вирізняє її з усього роду людської культури, робить її унікальною — то і є вживання мови. Скажімо, можна говорити про якесь явище прозою, але зовсім інакше про це говорить поезія. Проза — то є раціональне вживання мови, тоді як поезія — асоціативне… Я дивлюсь на поезію в першу чергу як на висловлення поетом своїх почуттів, як на певний спосіб вживання ним своєї власної мови. І як саме ця мова вживається — це і робить поезію інакшою. Скажімо, коли тут, на фестивалі, в перший його день на конференції “Феномен української поезії” один із тутешніх поетів сказав, що поезія — це любов, то це для мене в нонсенс. Бо поезію можна писати з любов’ю чи без неї, поезія може бути гарною чи поганою, але основою в ній залишається, спосіб вживання мови. Є різні проблеми розуміння світу, розуміння людини, це все так. Але все-таки поезію від інших форм вислову відрізняє саме вживання мови. І поезія — то є говоріння про життя. Вона мусить говорити про речі суттєві — суттєві в людині, в її домі буття, суттєві в її житті, в сприйманні його… Таким є мій погляд…

Ю. Г.: — 3 чого саме Ви починали будувати Ваш дім буття — дім Вашої поетичної мови? Які зустрічі, книги, події і люди лягли, так би мовити, у підмурівок того будинку?

Ю. Т.: — Я починав як прозаїк, я думав про себе як прозаїка, але несподівано для мене моя перша книжка вийшла як поетичний збірник*. Я переключився, навіть не будучи свідомий того… Починалося все тоді, коли мені було вісімнадцять років і я вперше зустрівся з фактам усвідомлення смерті, розумінням того, що смерть є частиною життя. Це дуже сильно вплинуло на мене, Я не міг з тим погодитися. Саме це й штовхнуло мене від прози до поезії. Тепер мені ясно, що поезія в першу чергу є висловлюванням емоцій, почуттів. Може видатись, що проза робить те ж саме — шляхом описів подій, предметів, але це зовсім інше. Проза може тільки описувати почуття. Поезія ж їх висловлює. То дуже істотна відмінність. Це є також погляд на світ, але шляхом емоцій, шляхом асоціативності... То і є одна з перших цеглинок мого дому буття. Я жив тоді в Америці. Другим важливим чинником мого становлення було свідоме бажання виключитися із тих традицій, які існували в українській поезії. Вони мене просто не задовольняли. Я не бачив, як можна висловити свої почуття, емоції на їхній мові. Я хотів пасати таку поезію, щоб висловити свої почуття. Я почав шукати іншої мови. Я жив серед чужого середовища і наткнувся на поетів-американців. Спочатку на мене мали вплив Уїтмен, Седберг. Я їх любив. Чому? Вони писали нерегулярною мовою і це було мені набагато легше — висловити себе, не намагаючись римувати чи писати регулярною стопою. Це була тільки перша фаза. Пізніше я відкрив для себе поезію Латинської Америки, себто іспаномовну поезію. Ще з 16-ти років я почав цікавитись іспанською мовою. Можливо, то був потяг на генетичному рівні, чи просто — на рівні культури. Поети, які вплинули на мене в цей час — то Пабло Неруда і Сенто Відобро. Я натрапив тоді на таку гарну антольогію латиноамериканської поезії. Правда, то був переклад, бо в Штатах іспаномовних поетів не часто друкують в оригіналі. Я й почав порівнювати переклади з оригіналами, хоча це було й нелегко.

Однією з течій латиноамериканської поезії є різновид сюрреалізму — менш раціональний, менш надуманий поетичний різновид, і це було мені близьке. Я почав більш глибоко цікавитись сюрреалізмом. Але, наприклад, французькі сюрралісти не проникали в мене так глибоко, як, скажімо, іспаномовні поети. Я став цікавитись Лоркою, але більший вплив на мене в цей час мав Пабло Неруда — його якийсь дуже ліричний, дуже жіночий досвід. Це було близьке моїй особистості. Саме тоді я почав перечитувати і відчувати більш сильніше, більш ближче поезію Артюра Рембо, якого я вважаю одним з найбільших поетів світу. То є унікальний феномен. Рембо перестав писати, маючи 19 років, полишивши неперевершені по своїй новизні твори. Він близький мені перш за все своєю поетичною прозою, мене найбільше вабили його “Ілюмінації”, “Сезон в пеклі”. Вплив цих речей найбільш відчутно в моїй збірці “Спомини”. І потім, скажімо, у збірці “Без Еспанії” є приклади переосмислення того впливу. Я пробував розчленовувати ціле речення на малі складові частини — на прийменникові фрази, просто на номінальні фрази. Чому це я робив? В традиційні синтаксичні конструкції неможливо було втиснути ті образи, які переповнювали мене. Тому я вирішив відкинути раціональну частину речення, а залишити тільки суттєве…

_________________________________________________________________

* Юрій Тарнавський. Життя в місті, Нью-Йорк, 1956 р.

Ю. Г.: — Тобто Ви почали рухатись не в бік лексики, а вглиб семантики?

Ю. Т.: — Саме так… Образ передається певними знаково-асоціативними структурами й, в такому разі, потреба в допоміжних фразах, розгорнутих реченнях відпадає. Але може бути й по-іншому. В збірці поезій в прозі під назвою “Анкети” я вживав канцелярську мову, суто раціональні речення, але вони давали сильний контраст поряд з елементами поетичної семантики.

Окрім всього, великий вплив на мене мало кіно. Взагалі, я маю нахил більш до візуального сприймання світу й те позначається на моїй поетиці. Ось, скажімо, Лукаш в своїх перекладах Лорки більше приділяє уваги фонетичній частині мови, для мене ж більш важливо її зорове сприйняття. Тому кіно так сильно діяло на мене, особливо фільми режисерів-сюрреалістів — Бонюеля, Кокто, Віго, їм подібних.

Ю. Г.: — В одному з своїх інтерв’ю Ви сказали, що хочете писати так, як говорите. Чи не слід це розуміти так, що нормативна література мова є засобом певного насильництва, є засобом збереження привілеїв тієї чи іншої групи?

Ю. Т.: — Абсолютно… Нормативність в літературі, в самій мові завжди оберігала владу певних кіл, здеградованих в тій своїй нормативності. Я цього дуже не люблю. Маю вищі штудії з лінгвістики, але моє штудіювання лінгвістики починалося як реакція на критику моєї мови… Я вживав мову нестандартну, я дійсно хотів писати так, як говорив. Я хочу висловити те, що в мене на серці… А коли я не можу цього висловити так, як я говорю, коли мене намагаються примусити писати на літературному жаргоні певного гурту, жаргоні, який править за офіційний стандарт, давно омертвілий в своїй сутності, то в цьому я відчуваю загрозу для себе, — загрозу втрати щирості, живої душі самого слова. Сучасне мовознавство дивиться на мову як на складну структуру, а не якусь усталену цілісність, структуру, що складається з різноманітних ідіолектів, діалектів, цілком рівноправних між собою. Так сомо, як нарід складається з окремих-людей, так і мова складається з окремих ідіолектів. Немає однієї мови…

… Існує поняття стилю. Ви не будете писати поезії так, як пишете наукову працю. Але тільки поезія дає такий колосальний вибір синтаксичних, лексичних, семантичних одиниць, і ви можете ними послуговуватися…

Ю. Г.: — Тобто поет повинен витворити свій власний ідіолект?

Ю. Т.: — Так… Я говорю відносно нормальною українською мовою, в тому є якісь варіанти, і то є цілком природно. Хоч поряд з цим діють якісь безмотивні чинники…

Ю. Г.: — Мовлення й умовчування в поезії — то є різні полюси одного цілого... Чи відчуваєте Ви тяжіння одного з тих полюсів — зі знаком умовчування?

Ю. Т.: Коли я говорив про свою збірку “Без Еспанії”, я частково вже, відповів на те… Головне в поезії для мене — асоціативність. Ви можете сказати щось дуже мале, але воно буде говорити про щось дуже велике. Я думаю, що недоговорювання є важливою властивістю поезії, що це відрізняє її від всього іншого, зокрема — від художньої прози. Коли я створю певний образ, я хочу, щоб він доніс до читача якісь мої емоції, але саме через асоціативний характер поезії, те сприймання не може бути адекватним. Читач вже сам творить свою модель намовленого... Мою поезію не можна розуміти, але коли людина поставиться до неї не упереджено, вона вийде на рівень діалогу з моїми емоціями, з своїми власними переживаннями.

Ю. Г.: — Василь Барка говорить, що поезія допомагає людям підніматися на вищі щабелі духовного розвитку. Він вважає, що поезія — то молодша сестра віри. Чим для Вас є поезія?

Ю. Т.: — Мені важко відповісти на це питання. Особисто я не є віруючий в традиційному сенсі. Але я думаю, що Барка не повністю має рацію. Людина — то не є справа віри. Людина лиш прагне задовільнити свої духовні поіреби, що закодовані у її генах. І поезія їх задовольняє якнайповніше. Чи це в неї від Бога, чи це виникло еволюційно, я не знаю. І Барка також цього не знає. Поняття віри не входить в сферу емпірики. Чи може бути поезія сестрою віри? Не знаю... Цього не можна знати. В це можна тільки вірити…

Ю. Г.: — Й наостанок до Вас невелике прохання. Якщо можна, прочитайте, будь ласка, той вірш, що Ви читали в палаці “Україна” на відкритті “Золотого гомону”…

Ю. Т.: — Добре. Я зараз піднімусь нагору, візьму в дев’ятсот дев’ятому номері книжку і прочитаю його вам…*

ПРИЇЗД V

Мої ноги, затишені серед молекул і перехресть, і мої очі, що бачать лиш велетенське обличчя з рисами з м’яса людей, спеціально зарізаних для цього, і я продираюся крізь повітря, колюче від книжок, і краваток, і порожніх сердець зі скла та лози, і крізь ціпи з менструальної крови, що думає, як гадюка, і стремлю до кладовища, що має форму живого жіночого тіла, в якому поховані трупи мого кохання, і до стін зі шпалерами з засохлих сліз і слини, під якими розводяться пусті сперматозоїди замість блошиць, і на кухлях водяться грамофонні платівки, на яких записано плач, який я ніколи не почую, і у лазничках тече з кранів моє власне тіло, і ті, яких я не покохав, жеруть способом гризунів свої власні уста, і я в той час їхні пальці, і небо робить в той час воду з обличчя, яке не належить нікому, і мене кличуть велетенські квадратові отвори з сирої цегли, і кажуть, що вони уста, і я стаю шукати голих дівочих стегон у сторінках чужомовних граматик, і кущів статевого волосся між ними, і мене несуть поспішні вінди моєї крови до кімнат, де вже знаходяться мої уста і очі, з м’якими білими фотелями, притуленими до них, і де я нічого не бачу через вилиці й очі дівчини, їджені мурашками з її власної шкіри, і від померлого світла в її спині, на її зубах і колінах, і зелені мурашки входять і виходять з мого рота, і я йду до повішених хрестів і плащів, щоб шукати серед них моїх уст, що шептали про подружжя крізь зорі, і моїх пальців з перснями, зарослими павутинням, і поцілунків для пари уст, які я створив сам з мого серця, і дівчат, і чужих слів.

Тонни гіпсу сиплються крізь мої очі, і ніколи не відчиняться двері, яких не видно, і не ввійде крізь них янгол з чорного кавчуку, з дзвінками в устах, щоб сповістити прибуття поїзду, порушуваного парою з зелених очей, зробленого з одних уст, які я пішов би зустрічати, крізь крутий простір і крізь авта, що гниють зі звуком, і крізь ресторани, де продають суп, змішаний з болем голови, і перед яким і я, і моє серце, і рот, упали б на коліна, і які розмили б у моїх грудях машини, що друкують там діри й біль, і звільнили б мої цілунки від цифр, і чорнила, і смаку металу.

_________________________________________________________________

* Розмова відбулася у холі готелю “Москва” в Києві під час Всесвітнього фестивалю української поезії «Золотий гомін». Запис розмови зроблено спеціально для нашого журналу.

Джерело: Юрко Ґудзь. Розмова з Юрієм Тарнавським // Авжеж!. - №2, 1991. - С. 49-52 або .http://libo.lib.zt.ua/jspui/handle/123456789/199

Юрко Ґудзь. Вірші. Журнал "Авжеж!", №1, 1991 р.

МАЛЕНЬКИЙ КОНЦЕРТ ДЛЯ САМОТНЬОГО ХРОНОПА

на-ес-на

на-а-на

ой-йо-ной

шуга-шуга

вирк

ха-ча

літо

то-лі-то

лі-то-то

у-ю-тю

гатя-гатя

хрщ

ого

осінь

нь-сі-о

сінь-о-ха 

пс-пс-ізм 

хуша-хуша 

капезе

зима

хима-хаза

ма-за-ха-ра

лютя-юті

чичко-чичко

зима

ПРО АВТОРА. Юрко Ґудзь народився тридцять літ і три роки тому в Немильні під Звягелем (власне, Новоградом-Волинським). Після школи навчався в якомусь з київських вузів і –здається! – таки закінчив його. Потім був еменесом (тобто молодшим науковим співробітником) в музеї фольклору та етнографії, викладав історію в школі, а вершиною його кар’єри донедавна було возсідання протягом шести місяців на стільці заступника директора Кмитівського музею радянського (!) образотворчого (!!) мистецтва (!!!). Зараз Юрко – журналіст, працює в газеті «Голос громадянина» в Житомирі. Поетичні твори Ю. Ґудзя друкувалися в «Вітрилах», «Житньому ринкові», «Літературному ярмаркові», «Зустрічах». Ось-ось має вийти і перша збірка...

ДАГГЕРОТИП ДУРБЕНИК ДРАЙЗЕР КРОКОДИЛ

перший – давній 

другий – юний 

третій – поважний 

четвертий – голодний 

п’ятий – я сам, основоположник даосизму-енінізму

ТОЙ, ХТО ПРОВОДЖАЄ Й ЗУСТРІЧАЄ ВСІХ ПОЗБАВЛЕНИХ 

ПРАВА НА ЗУСТРІЧ В ІМПЕРІЇ ІВНЯНОГО ДЕТЕРМІНІЗМУ,

Позбавлених можливості прощання ДЕКРЕТОМ від 1919 року

ПРО МОБІЛІЗАЦІЮ ВСІХ ПРИВАТНИХ ВЕЛОСИПЕДІВ, –

отож сьогодні, звівши вас до купи,

до цього вересневого вогнища, я хочу

запевнити шановне товариство, що на свій

останній гонорар від публікації у видавництві "Інка Прес"

драматично-апокрифічної поеми "Мандри Мандрагори"

я куплю кожному з вас по велосипеду, – тобі, Даггеротип,

тобі, Дурбеник, вам, пане Драйзер, тобі, мій друже Крокодил, –

щоб ви могли собі вільно їхати куди душі заманеться,

маючи в кишені шматок тарані, пляшку пива, мою поему, пучок

індійських з вусиками презервативів, – щоб кожен наступний день

починався з передчуття сотень ваших не проявлених значень,

без по життєвого обмеження тим, що

                                                                 перший – давній 

                                                                 другий – юний 

                                                                 третій – поважний 

                                                                 четвертий – голодний 

                                                                 п’ятий – я сам,

                                       основоположник даосизму-енінізму

                                       Юрко Ґудзь, син електрика Петра

***

понеділки   понеділки  понеділки

вівторки    вівторки    вівторки

середи     середи      середи

четверги      четверги    четверги

п'ятниці    п'ятниці    п'ятниці

суботи    суботи    суботи

понеділки    понеділки   покеділ к...

А де ж НЕДІЛЯ!..

Нема...

В неділю я народився...

***

о д н о г о  р а з у 

П 

О

С

Е 

Р

Е 

Д

З 

Е 

Л 

Е 

Н 

О 

Ї

В 

У

Л

И

Ц

І

т и  д о т о р к н у л а с я —

О с ь о с ь о!

О т у т о!

О г о г о!

НЕСПОДІВАНО!!!

До сих пір

не залишає мене

твоє здивування.

***

...посеред зими в обласному універмазі

вона вибирає для себе легку

крепдешинову сукню світло-блакитного

кольору з білими квітами по всьому

полю

та й починає чекати пришестя весни

щоб тоді одягнути її

...тепер літо зіжмакана блакитного

кольору

сукня висить не спинці крісла

так довго ти не повертаєшся в кімнату

привид з відрубаними руками поглядом

місячного сяйва визбирує на підлозі

розсипані шпильки з твого волосся

...ранком на столі під сірниковою

коробкою

ворушиться білий аркуш паперу

ультиматум невмолимої Господині

ми вже не встигнем його прочитати

нерозгаданим залишається ще одне

літо

...де полинно-місячною стежкою моїх рук

твоє тіло не поспішаючи вертається

до власного витоку за ним поволі

дибає осліплена коротким коханням

душа

каш обеліск і контрапункт

...посеред зими в обласному універмазі

***

о с ь  і

невеличка дощова ламентація

пам'яті художника ТРАХтенберга

людини з великої літери ять

великої сумної людини

що саме наприкінці цієї хвилини

виходять з фіолетового кабріолета

скидає  з  себе  чорне   пальто

й білосніжне кашне

задумливо й ніжно мочиться на них

профільтрованим

через єдину нирку жигулівським пивом

бо ж другу нирку рівно три роки тому

офіровано ним дивовижній

красуні Ванді

тій самій Ванді яка тепер

не в Житомирі

тій самій Ванді яку він вперше

трахтенбергнув під мостом Мірабо

через річку Тетерів через

безодню роз'єднаного часу через

з її знеможеним ойойойканням з її

довжелезно-безсоромними

ногами-ліанами

блаженній

пам'яті художника ТРАХтенберга

на самому дні якої зберігалися

баді енд соул тіло і душа жінки

на ймення Ванда голос якої

окремо від нас

в привокзальнім джаз-бенді задрипаної

(в порівнянні з Михайлівською)

рю  де  Бланж

перебирає на смак і на дотик мої

кацаверівські блюзи

не сумуй ми пошиємо з них тобі блюзку

й попросимо воскреслого ТРАХтенберга

розмалювати її

хрестиками зірочками синкопами

кольору щастя

ось і

поки   що  все

безперечно ні в якому разі

авжеж

чумрачок

Джерело: Юрко Ґудзь. Вірші. // Авжеж! - №1, 1991. - С. 32-36 або http://libo.lib.zt.ua/jspui/handle/123456789/193

Юрко Ґудзь. Вірші. Журнал "Авжеж!", №2, 1990 р.

***

В глибинах всесвіту занедбана душа
ніяк не знайде вічного притулку.
Свій біль і смуток вже не поспіша
Несуть комусь. Шукати порятунку
вже не потрібно їй.
Збулося все…
Життя земне потроху відболіло,
і всі страждання світлом стали.
Ми тут зустрілися і — не впізнали
самих себе, забутих на Землі…



ЩЕКАВИЦЯ

Позаростали Києва горби
чортополохом, дерезою,
безпам’ятно росте спориш –
мовчальник і печальник придорожній,
і безпритульний деревій…
Та все перекрива чорнобиль –
полинне зілля в зріст людини.

Не говори, що вишні гіркуваті
з гори, де віщий спить Олег –
вони гіркі, як смерть,
як смерть людей німих,
ще до народження забутих,
як смерть дітей в затруєних утробах, –
їм навіть імена не зможуть повернуть:
(А сон все ходить коло вікон)…

Який тягар – носити власне ім’я
і назви трав крізь імена дітей!


***

Нема нікого...
Один лиш вечір кольору індиго,
та змах червоного крила
над чорним небосхилом.
Легкий прозорий дим —
спалили картоплиння,
а лист іще не впав...
Далеко за селом, впритул до лісу — хата.
Забиті вікна дошками навскіс,
немов страшне узріла в глушині,
серед чащоб, наповнених імлою,
і деревом закрила очі.
Вже стежку від воріт
сховав спориш.
Куди вона вела? Згубилась серед лісу.
І хто ходив по ній?

Немає навіть в кого розпитать...

м. Житомир

Джерело: Юрко Ґудзь. Вірші // Авжеж! - №2, 1990. - С. 1-2 або http://libo.lib.zt.ua/jspui/handle/123456789/202

Юрко Ґудзь. Вірші. Альманах "Житній ринок", 1998 р.

УРОК ІСТОРІЇ
АБО
ВАРІАЦІЇ НА ТЕМУ
“ПОЛЬОТУ НАД ГНІЗДОМ ЗОЗУЛІ”

Коли вам скажуть: ви живете
в найкращому з існуючих суспільств,
в найгуманнішій в світі державі,
то знайте: до вас заговорила
СТІНА

Коли тобі скажуть: все, що діялось
в нашій Імперії,
все, що в ній відбувається зараз,
все в ній — для твого блага,
знай: до тебе звертається
СТІНА

Коли ж тебе підведуть до СТІНИ,
обличчям до холодного каменю,
і, навіть, якщо замість куль
тобі в потилицю вженуть транквілізатор,
знай: ще можна встигнути
на дно свідомості сховати
окраєць вільної небесної блакиті...



ЗУСТРІЧ

Збільшилось самоти,
Збавилось гордості...
Це вже не ти, —
З іншої повісті.

Травень. Гуркоче парад.
Цезій на плитах.
Хто ми? Йдемо куди?
Що нам робити?

В лоні затруєно плід,
Зболеність кроків.
Топче Вкраїну орда
Ядерних блоків.

Села похмуро мовчать.
В'їзд заборонено.
Тільки дерева кричать
Чорними кронами.

Ось і розмові кінець.
Мчить електричка.
3 мокрих байдужих небес
Сіється мжичка.

Легко сміються уста,
Очі зажурені…
Дівчинко моя золота,
Як нас одурено!



МОЛИТВА еМеНеСа

Боже мій правий! Я благаю тебе!
Розщепи Ти мій гемоглобін, і заміни
його, будь ласка, хлорофілом, —
Я б тоді зміг послати до дідька
своїх начальників, і дружній колектив,
і їхню ставку в сто дванадцять карбованців, —

та став би поряд зі своїми
братами по крові — зеленим дубом,
ясенем, високим кленом. Біля них
я вип'ю шклянку води і, заплющивши
очі, підніму обличчя до сонця —
шляхом фотосинтезу отримуючи все, заради чого
ми носимо ярмо на шиї.

Я стояв би зелений і прозорий,
підморгував рожевим молодицям,
і чхав би на всі звинувачення
в рослинному існуванні...

Мій Боже! Яви свою волю!



***
                  М.М.

До ніг твоїх я падаю згори,
Зазнавши вперше розкошій польоту.
Так пахнуть м'ятою двори,
І до осінніх перельотів
Одна залишена нам ніч.

Не плач! Давай запалимо вогні
Над темною і тихою рікою.
Бо серпень мчить на білому коні,
І вже, мабуть, не бачити мені
Твоїх очей, оживлених сльозою.

Між нами стануть назавжди
Дощі холодні і байдужі люди
Затопчуть все і нас забудуть,
І ми не звернемось сюди,
Де пахнуть м'ятою двори,
Де ніч кохання вічно буде.



НІЧ НА РІЗДВО

Так морозно і зоряно над світом!
Крізь вікна ночі падає згори
Холодне світло білим квітом
На заспані людські двори.

Серед істот німих, у дерев'яній кліті
Знайде притулок жінка і старий.
Так буде тихо, урочисто в світі, —
Лиш дихання ягнят. Заснув малий.

Крізь ясла сіно пахне літом.
Жують воли зів'ялий цвіт.
Надворі сніг. Через небесне сито
Далеке літо до замерзлих ніг...



***

З глибокої криниці
Підняв я жбан води,
А з неба – мертва птиця…
Ти не ходи сюди!

Живі ключі пропали,
На всохлій гілці крук.
Із хащі лісової
Виходить Басаврюк.

Вечірній храм палає,
Музики вже мовчать,
До серця притискаю
Дівочих вуст печать.

З глибокої криниці
Підняв я жбан води –
Холодної, страшної…
І знов прийду сюди.



ПОЕТАМ РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Ластівка зводить гніздо,
носить з урочища глину.
Дім свій я довго ліпив,
завтра надовго покину.

Ластівки глину беруть
з рову, де нас постріляли.
Наші серця вам на гнізда підуть...
Ночі ще теплі. Роси вже впали.

З неба, землі і води,
з кров'ю, сльозами і потом
ліпим гніздо і вертаєм сюди
наші болючі, забуті сліди,
наші тіла, перемотані дротом.

Скоро холодна зима
Губи зведе німотою...
Смерті на світі нема —
Я повернусь за тобою.



ДЕНЬ ВОСКРЕСІННЯ ДЗИҐАРІВ

(медитації божевільного рокера)

В кімнаті з червоними стінами
й білою стелею
немає вікна.
В кімнаті з червоними стінами
й білого стелею
немає вікна.
В кімнаті з червоними стінами
й білою стелею
голосить моя безневинна вина:
по-перше, —
над ефектом скорочення масштабів
Лоренца-Фіцджеральда,
суть якого полягає в тому,
що з точки зору нерухомого споглядальника
вимірювані ним віддалі паралельного напрямку переміщень
рухомого споглядальника в системі останнього
виявляться значно вкороченими,
як і життя обох споглядальників,
що мали спільний, їм невідомий контрапункт;
по-друге, —
над моїм передчасним вмінням зображувати
за допомогою п'яти сірників,
на прохання дівчаток з нашого класу
й вчительки російської літератури,
історію гріхопадіння Єви, —
саме тоді, дивуючись невичерпності можливих комбінацій,
я вперше усвідомив реальність існування виміру,
означеного словом “смерть”;
по-третє, —
над пісенькою з альбому “Клуб самотніх сердець сержанта Пеппера”,
в якій я розумів два-три слова, не більше,
незважаючи на це, музика голосів чотирьох ліверпупьців
дивним чином зберігала в собі все,
що не збулося в моєму власному житті:
переживання любові, свободу пізнання навколишніх світів,
не відгороджених назавжди смугастими стовпами,
можливість вільного вибору й відсутність постійного страху,
радість незаказармленої молодої сили, —
хоч спроба прорватися в обіцянці музикою світи
рано чи пізно приводить в кімнату
з червоними стінами й білою стелею,
та це тільки початок давнього шляху,
на якому дбайливо зав'язані за моєю спиною
рукави гамівної сорочки здійснюють
невтримну еволюцію до білих, поки що
нерозправпених крил — перед новим пришестям
Володаря осінніх Перельотів, —
там, де на білій площині прямокутної стелі
застиг, розширений моїми зіницями, безгучний вибух,
про неймовірну силу якого свідчать спотворені
метагонами німих почуттів обличчя
мовчазний плач
мовчазний сміх
мовчазний страх
непередбачена зупинка неозвученого фільму,
Глен Гульд валяється на підлозі, охопивши
руками голову, не чіпайте його,
він нічим не зможе вам допомогти,
тим більше, що рояль глядачі-патріоти порубали сокирами
й спокійно розійшлись, залишивши на екрані
проекції нерухомих облич, порожні постаменти,
розідрані знамена, закривавлені мапи імперій,
лист до з'їзду кошового Сірка й турецького султана,
металеві автоматичні наручники,
сопілка,
ще —
гіпсові погруддя сліпих вождів,
повітряна кулька з презервативу,
обкладинка самвидавського журналу „Фалос і Логос",
пенсне, гумові манекени з слідами багнетних вправ,
люлька-носогрійка, міксер, пощерблена шабля, чумрачок,
малюнки хронопів, годинники фанів, калькулятор,
незаповнений ордер на арешт, котурни, брусочок мила,
алюмінієва ложка з видряпаним на ручці девізом:
“дембель неминучий як неминучий крах капіталізму”,
зелена філіжанка, марокаси, підставка для нот,
крім цього, посеред вищезгаданого шарварку, завмерли,
як повернення до попередньої безкінченої теми, слова,
зафіксовані в просторі літерами латинської абетки:

Help!

Let it be!

Abbey Road!

символи віри нашої юності, неперекреслені кулею Чампена епохи
початку повернення до власної ідентифікації,
в прозорі сфери, де немає розмежувань
на перше, друге й останнє,
на вчора, сьогодні й на післязавтра,
де в напруженому консонансі таємне слово Свобода
євангелійним дотиком сонячного вітру
звільняє свідомість від темряви набутого досвіду,
дитячу гойдалку уяви — від перекладини простору-часу.
мить дорівнює вічності
тільки звідки цей біль
неодмінне повернення в кімнату з червоні стінами
й білою стелею
саме тут я мушу дочекатись на тебе
незважаючи на відновлення здатності позачасової левітації
я мушу тебе дочекатись
встигнути зібратись з думками й лобом пробити
в одній з чотирьох стін невеликий отвір
вікно — крізь нього ти бачитимеш небо
й зможеш крихтами казенної пайки годувати
ластівок
ластівок годувати
ластівок годувати
ластівок годувати
крізь намальовані ґрати
ХА!!!*


Ха* — ритуальний вигук тимчасового самозвільнення


Джерело: Юрко Ґудзь. Вірші // Житній ринок, 1998. - С. 1-8 або http://libo.lib.zt.ua/jspui/handle/123456789/211

"Житній ринок" — самвидавський літературний альманах У Житомирі з’явився у 1989р. Видати його допоміг Фонд громадської ініціативи, а ідею виносили Василь Врублевський разом із Володимиром Даниленком [обидва на той час – журналісти обласної молодіжної газети]. Те число «Житнього ринку» було першим і останнім… Для продовження традицій хотіли зберегти назву, бо Житній ринок для Житомира – це дуже символічно. Це місце, де збираються низи, верхи, мафія і всі інші… Редактор «Житомирського вісника» [який став новим видавцем] з тактичних міркувань наполіг на зміні назви, аби не лякати цензуру і партократів згадкою про опозиційну громадську організацію. Шарпанина з назвою ледь не стала яблуком розбрату. Вирішили так: написати найабсурдніші назви, які тільки збредуть у голову, і вкинути папірці до капелюха… Було витягнуто «Авжеж!»…

Джерело: http://libo.lib.zt.ua/jspui/handle/123456789/211