Юрко Ґудзь. Анабазис Євгена Концевича

Юрко ҐУДЗЬ
АНАБАСИС ЄВГЕНА КОНЦЕВИЧА

Євген Концевич, легендарна постать українського резистансу – руху опору немилосердній (колись, тепер і завжди) владі, талановитий і самобутній прозаїк, есеїст, автор книг ”Дві криниці” (1964) і ”Йдучи вулицею” (1985), [”Тутешня кава” (2000), ”Вона йшла усміхнена...” (2002), ”Голубко, моя сиза” (2003), ”Мамо!.. Мамочко!.. Прокинься!!!”(2004) – ред.], людина, яка об'єднувала й об'єднує довкола себе еліту творчої інтелігенції України.
”Анабасис Кіра” – це книга грека Ксенофонта, яка розповідає про довгий перехід і повернення десяти тисяч еллінів – з чужої війни – додому.
1952 року, стрибаючи зі скелі в річку Тетерів, сімнадцятилітній, високий і кремезний юнак отримав травму хребта, й опісля невдалих операцій позбувся можливості ходити. З того часу і по цей день, будучи прикутим до ліжка... здійснює свій Анабасис, своє звільнення і повернення до батьківщини цей дивовижний чоловік. А разом з ним вертаються і рятуються, виходять до світла Божої правди його написані й ще невидимі книги, мрії та роздуми, найрідніші й найближчі люди, птахи та звірі, що живуть поруч нього...

”...Моє домашнє виховання серед іншого трималося ще й на двох важливих підвалинах опертя. Найперше – це шанобливе ставлення до вчителів, до старших... Якби я сказав матері чи батькові, що вчителька несправедливо повелася зі мною, цього і слухати ніхто не захотів би... Винуватим завше був я... Найчастіше це й справді було так... І взагалі, вже згодом, я ніде і ніколи не зустрічав такої щирої поваги, якою був оточений на селі шкільний вчитель.
По-друге – це моя, прищеплена й розвинута батьками, любов до всього живого – до тварин, давня й радісна дружба з ними... Ці стосунки не обірвалися й по сей день... Ось нещодавно хлопець, наш сусід, приніс мені білого птаха – голуба-поштаря. А в нього – ноги порізані нитками, кровоточать... Певно, десь виривався з петлі й дуже поранився. Разом з дружиною прооперували його: з одинадцятої вечора й до п'ятої ранку поралися з ним... Я повисотував ті нитки, повирізав гнилі шматки з його ніг, бо вже починалася гангрена... Й ще десь з місяць ми хвилювалися, чи виживе наш птах. Так ось, повірте мені, можливо, стільки радості я не мав навіть від цьогорічної літературної премії (премія ім. Івана Огіснка – ред.) – як нині, коли цей безпалий птах підлітає до мене й прямо з долоні дзьобає крихти хліба. Так, це була моя найбільша радість за останній час. Бо ж спілкування з ”братами меншими” мене приваблює сильніше, аніж стосунки між ”хламом” – художниками, літераторами, артистами, музикантами... Я й виріс на фермі – мама працювала там, а іноді, коли захворіє корова чи теля, то хутчіш кликали ”Маньчиного Женика”, себто мене – хай біжить у Ліщин, за ветлікарем... Й от уявіть собі: магія його кабінету – небачені блискучі інструменти, незнайомі запахи, книжкові полиці, настінні дзиґарі – це все настільки вразило, що десь у свідомості я вирішив: коли виросту, обов'язково стану ветлікарем... Ось ніби-й прожив немало, а це бажання, ця мрія дитяча – лікувати тварин, ще й досі в мені не щезла... Бо знаю: літературна праця – то не моє покликання... Скорше, то спосіб індивідуального самозахисту від несвободи, яка була і зостається у моєму житті...
Наприпочатку я спробував знайти себе як автор сатиричних оповідань. В цьому мене дуже підтримував Борис Тен. Я подав до редагованого ним альманаха ”Перший сніп” свою гумореску, в якій баба Явдоха переносить на собі через річку голову колгоспу, що поспішає до своєї любаски... Тут по мені вперше вдарила ”критика”: що ж це таке? Комуніст їде верхи на представниці трудового селянства? Що хоче сказати цим наш автор?.. За наказом обласного начальства, це оповідання було вилучене прямо з набору... Дісталося мені й з іншого боку – за мене взявся Валерій Шевчук: ”Що ж це ти пишеш? Кому треба оця ковіньківщина? Ти ж маєш талант до справжньої прози...” Що мав йому відповісти? Та я відчув правоту Валерчиних зауважень... Викінчив, допрацював кілька новел і відіслав їх у Київ Валерію Шевчуку, де той вчився в столичному університеті. Він відніс мої опуси до Леоніда Новиченка, тодішнього літературного ”генерала”, й надіслав мені листа, в якому була така фраза: ”Твоя доля в літературі вже вирішена”... Новиченко віддав мої новели в журнал ”Вітчизна”, де редактором на той час був, якщо не помиляюся, Копиця. Йому моя проза сподобалася і в найближчому числі журналу він мав друкувати її... Та на зміну Копиці прийшов новий редактор – Дмитерко, той самий, який згодом написав доноса (у вигляді ”розгромної” рецензії) на Івана Дзюбу... Прийшов і викинув мої новели з планів на публікацію... Тоді Новиченко забрав звідти мій рукопис і, зі своєю передмовою, відніс його в ”Літературну Україну”... І саме там Євген Гуцало (тодішній завліт газети), збагнувши ситуацію – що такі речі треба швидко ”пропихати”, буквально за кілька днів надрукував мої новели...
Після цього мені пішли листи зі всієї України, цю публікацію переклали (Т. Стах і Н. Нікітіч) російською мовою для ”Литературной газеты” та вже нічого з того не проскочило на її сторінки: хрущовське оточення розпочинало ”бульдозерну” атаку на тих, хто повірив в оголошену ”відлигу”... До речі, є маленька деталь... Як прийшла до мене Ірина Жиленко, молода київська поетка, як привела сюди Івана Світличного, його друзів? Це якось випало зі спогадів її чоловіка, Володимира Дрозда... Той, будучи кореспондентом ”Молодої гвардії”, приїхав до Житомира – в дитячу кімнату міліції. А вже тоді була ця публікація в ”ЛУ”, він її читав і розшукав мене у Другому Шевченківському... Зустрілися, поговорили... В Києві Дрозд розповів своїм друзям про цю зустріч... Потім його і Валерія Шевчука ”забрили” до армії... А Ірина стала наїжджати до мене. Тоді ж на моєму домотканому рушникові з'явилися вишиті автографи Надійки Світличної, Алли Горської, Івана Світличного...
Я ще встиг тоді десь надрукуватися, завершував роботу над своєю другою книжкою... Та вже відчутно ”похолоднішало” – влада всерйоз бралася за ентузіастів дозволеного ”потепління”, за сповідників та речників таємної і творчої свободи... Тепер, щоб вивести свою дитину в люди – свою новелу-новину, від тебе вимагали їй викрутити писок, відрізати вухо, – добре, якщо тільки одне... Я не міг, не бажав з цим змиритися...
65-го року, п'ятого червня, мені якраз виповнилося тридцять літ, і на мої іменини приїхали друзі з Києва: Вячеслав Чорновіл, Іван, Леоніда та Надія Світличні, Алла Горська, Ірина Жиленко, Микола Плахотнюк, етнограф Михайло Гуць, поети Борис Мамайсур, Вікторія Цимбал, Євген Сверстюк, Галина Возна... Був дуже гарний вечір і зустріч: вони приїхали в суботу й мали ночувати в нашій хаті... Й раптом, десь близько одинадцятої вечора, приходить несподіваний гість. Я дуже насторожено ставлюся до психологічно невмотивованих речей. Не лише в тексті, але й у житті... Так от... Приходить один житомирський літератор, на той час досить відомий у Житомирі завдяки своїм партійним зв'язкам. Десь уже з рік не заходив до мене. А тут раптом з'явився і тицьнув мені в руки невеликий оксамитовий альбомчик для поштівок з мальовничими краєвидами – подарунок на день народження...
І щось не зовсім зрозуміло пояснював, мовляв, якщо я захочу ще такий альбомчик, він може замовити мені у свого знайомого. А мене неначе аж шарпнуло, нестерпно засмоктала тривога... гість же побув трохи за столом, – над ним з якогось приводу тонко і дошкульно, як то лише він уміє, глузував Євген Сверстюк, – і врешті пішов собі геть.
Я звернув увагу присутніх на альбомчик і висловив свою тривогу, альбомчик пішов по руках – дивувалися, що тут такого – звичайний альбом, звичайний подарунок...
Потім ще довго сиділи, говорили про все на світі. Того вечора, зокрема, багато говорили про житомирянина Бориса Тена, його феноменальні переклади.
А взагалі, з киянами в моїй хаті велися здебільшого розмови на теми і болі літературно-мистецького процесу в Україні, навіть у декого з помітним естецьким ухилом.
Хіба що Славко Чорновіл випадав трохи – він піднімав частенько цілком тоді божевільні, як дехто вважав, теми про те, що Радянський Союз недовговічний, розвалиться обов'язково, і то раніше, ніж багатьом тепер видається, а нам, українцям, треба бути до цього заздалегідь готовими, виробляти державотворчі ідеї і т.ін.
Наступного дня, в неділю, наші гості поїхали в Київ...
А в мене з тим альбомчиком – ніби якийсь кілочок у тім'я забитий... відчуваю, що є в ньому якась таємниця недобра... Розкрив його і мокрою ватою кілька разів провів по внутрішній стороні обкладинки: я ж філателіст, знаю, як можна марку відклеїти... Під пальцями відчув якісь горбики: виявляється, що форзац альбома з одного боку не приклеєний до палітурки, а скріплений з нею внутрішніми кнопками. Зняв я цю сторінку, а під нею – коричневий текстоліт, своєрідна плата, на ній шість білих ґудзиків – елементи живлення. Далі, в заглибленні на кілька міліметрів – мініатюрна котушка, якісь дротики... Так ось воно що: цей ”альбомчик” працював як передавач і транслював усі наші розмови на кедебістські антени... Відразу ж розірвав кілька дротиків, покликав рідних... Почали радитись, що робити з цією штукою.
Вирішили заховати в старому відрі, а зверху присипати вугіллям... Рано вдосвіта прибіг захеканий Мельничук (прізвище чоловіка, який приніс альбом – Ю. Г.) з великою статуеткою у руках. ”Ось, – каже, – хочу подарувати тобі цю красиву річ... Це я для тебе спеціально придбав... А той альбомчик поверни мені, він чужий, я його прихопив, бо нічого не було під рукою”. Я пильно глянув на нього й кажу: ”Альбом той я завтра віднесу до обкому партії... Й лише там все поясню... А ти – більше не приходь до мене”. Знітився Мельничук, зблід і пішов... А за годину приїхали його ”вищестоящі” опікуни...
Чую – машина зупинилася біля нашого будинку. Подивився у вікно – ”Віліс” стоїть, а з нього люди в цивільному виходять... Я нарахував дев'ять чоловік і здивувався: це як вони влізли в один ”Віліс”? Не знав, що інша машина зупинилася навпроти сусідів...
Ось тоді я вперше відчув, що значить вираз ”липучий страх”, як це гидко, коли тебе невидимо торкається щось холодне, слизьке... До мене в кімнату вони ввалилися всі... Мовчки, напружено сопучи... Один з них – найстарший за віком, невисокий на зріст, сів на табуретку біля мого ліжка й відрекомендувався: ”Меня звать Иван Иванович Юдин... Я – начальник областного управлення комитета госбезопасности... Мы знаем, вы хотите что-то передать в обком... Я – член обкома, можете мне передать зтот альбом...” Раптом я, несподівано для самого себе, голосно засміявся – чи то від нервової напруги, чи від очевидної безглуздості слів кадебіста... Й відповів йому, що альбома тут нема, я віддав його в Київ, – для того, щоб з ним ознайомилися члени ЦК... Тепер вже Іван Іванович посміхнувся... Мовляв, не треба нас дурить, бо ж знаємо, ця річ навіть порогу вашого дому не перетнула – відтоді, як її принесли сюди...
Все, що ви знаєте, те, що бачили – це військова таємниця, і ви повинні нам допомогти... Тоді я почав обурюватися: ”Що ви робите? Як ви смієте? Це ж вам не тридцять сьомий рік...” Юдін відразу ж міняє тактику, в його голосі з'являються батьківські нотки, він переходить на ”ти”: ”Я прошу тебя, как отец... Отдай нам эту вещь, не вызывай беду на свою голову...” Та я вже затявся не віддати і край... Тоді вони взялися за моїх батьків... Через деякий час увійшов батько і каже мені тихо: ”Вони пообіцяли, що розберуть всю хату на цеглини, й всеодно знайдуть те, що шукають.. Сину, не жартуй з ними...” Мама у мене більш затятіша, нічого не говорила, та я вже сам бачив, що справи кепські... ”Добре, заберете свій ”альбомчик”... Але я не хочу, щоб хтось бачив, де я його сховав... Хай увійдуть всі до кімнати, мама його сама принесе...”
Коли я розгорнув газетний згорток, дістав звідти передавач і відкрив його, то помітив, як витягнулися лиця в кадебстів: більшість з них, мабуть, теж вперше бачили таку хитру штуковину... Юдін швидко накрив те все своїми долонями, попросив віддати і ”Літературну Україну”, в яку був замотаний ”альбом”... і всі вищезли з кімнати, як привиди, не прощаючись...
Згодом ця історія з передавачем прозвучала на радіо ”Свобода”. Знову прийшли чекісти, вимагали, щоб я виступив у пресі з ”опровєржєнієм”, пропонували співпрацю з ними. Я відмовився категорично... От після цього куди б не відсилав свої рукописи, їх ніде не приймали, не друкували. Й так упродовж довгих років... Були ще обшуки, допити, спроба виключити мене зі Спілки письменників...
...Я хотів би померти тоді, коли я зроблю дві свої речі. Але одну з них – обов'язково: я хочу написати про вовка. Бо зрештою, кожна людина має свого вовка... І якщо вона не виговориться, не розповість про нього, то він може з'їсти цю людину... Не знаю, чи вдасться це мені... Він і нині є біля мене, сей вовк – ходить, їсть, п'є...
Про другу свою задуману річ я поки що не буду говорити. Хай вона трохи побуде у своїй, ще неомовленій, таємниці... Давайте краще повернемось до моїх, згаданих наприпочатку розмови, важливих підвалин опертя...
Коли мені виповнилось дванадцять років, наша сім'я перебралася в Житомир. У шостий клас я пішов до міської школи. Й саме тут, у місті, мої нещодавні опертя почали вислизати з-під моїх ніг... За мою ”сільську” мову з мене кепкували школярі... Я несподівано переконався, що й вчитель може бути неприхованим дурнем, особою жорстокою і несправедливою... На міській вулиці я побачив, як заюшений від злості візник шмагав батогом коня, немилосердно бив його по нажаханих очах... Мені здалося, що то б'ють мене, й вдома я довго плакав, сховавшись од усіх... Й навіть не підозрював, які випробування готує мені це місто, моя доля... Та все ж я надзвичайно щаслива людина – завдяки тим людям, що весь час були і є поруч мене, завдяки моїм рідним і найближчим друзям. І якщо страждаю, то не стільки від усіляких болячок, як – не смійтеся – від свого комплексу повноцінності, від переповненості життям, яке пульсує в мені й довкола мене. Бо знаю, що живемо ми не в найгірші часи, й треба не впадати в зневіру, в душевний розпач, без зайвого галасу щоденно робити, творити добро, бодай по крихті – для себе, для людей, для України...”
Короткий постскриптум:
”Мені сьогодні здалося, що ми вічні й невмирущі... Ми ж іще знали Сталіна! Нам судилося те, чого не дочекалося покоління розстріляного відродження 20-х років. Одиниці з них дожили до ”відлиги” 60-х років, зовсім поодинокі – до нашого дня. Нас розметало кого в політику, кого в літературу... Але нам потрібні такі люди, які збирають нас докупи. Одним із таких є Євген Концевич – людина великої притягальної сили. Хіба зібралися б ми отак у Києві, як оце в Житомирі?..”
(В’ячеслав Чорновіл, 5 червня 1994 року, на зустрічі через 29 літ, у домі Євгена Концевича).

...із фрагментів розповіді Євгена Концевича про своє життя, записаної 24 березня 1999 року...