Юрко Ґудзь. Антропологія як спроба приборкання війни?

Юрко ҐУДЗЬ
АНТРОПОЛОГІЯ ЯК СПРОБА ПРИБОРКАННЯ ВІЙНИ?

Ван де Порт, Маттійс. Цигани, війни та інші приклади неприборканості [Текст] : цивілізація та її прикрощі у сербському місті / Маттійс Ван де Порт. – К. : Свенас, 2001. – 287с.

… Нещодавно, у київському видавництві “Свенас” побачила світ книга Маттійса ван де Порта “Цигани, війни та інші приклади неприборканості” (в перекладі на українську мову)...
Дивна книжка: більшість з її сторінок несподівано починають сприйматися не як щось написане і прочитане, а як окремі кадри останнього, все ще не змонтованого, фільму Еміра Кустуріци, боснійця за походженням, кіноповісті якого про війну на Балканах й людську безпритульність в цьому світі не раз здобували найвищі нагороди в Каннах…
Отож, відомий голландський антрополог М. ван де Порт, – один із головних персонажів цієї, захованої поміж чорно-білих сторінок, невидимої стрічки, навесні 1991 року приїжджає до Сербії – з професійною метою вивчення “діонісійських чинників у циганській автентичній музиці”. Зі своїми друзями він відвідує різні сільські шинки (на околицях містечка Новий Сад), куди урбанізовані серби приходять не лише слухати екзотичну музику ромалів, пити молоде вино, але й з підсвідомим бажанням скинути з себе тягар “буржуазно-цивілізаційного впокорення”. Й вже влітку, зовсім несподівано для себе, автор згаданої книги стає свідком початку Третьої балканської війни – страшної міжетнічної різанини, яка тривала на теренах колишньої Югославії впродовж кількох років. Та все ж М. ван де Порт не полишає Сербію, й зостається в охопленій війною країні ще півтора року… Й поволі його професійна зацікавленість набуває болючого (суто людського!) здивування, потреби бодай частково зрозуміти те, що виривається за межі логічного сприйняття… Тобто: як стало можливим з’явлення в самому центрі (серці?) Європи наприкінці двадцятого сторіччя новітніх концентраційних таборів, яким чином величезна кількість т.з. “цивілізованих громадян” раптом перетворюється у вбивць і ґвалтівників, ентузіастів державного геноциду, скерованого проти людей іншої національності, коли на тлі жахливих, але “правильно поданих”, зачисток героями дня стають неприховані садисти й злочинці?
Ось голоси очевидців тих подій (за певних причин автор не називає їхніх імен):
“Модріцу атакували з усіх боків… Всі були у сховищах, перелякані. Врешті-решт наше місто захопили. Велика кількість жінок лишилися тут самотніми. Багатьох із них змусили пройти містом оголеними. Вони мали танцювати на столах та прислуговувати… Вони голими мали пиячити з чоловіками під пісні четників… Вони вбивали та ґвалтували без дискримінації”…
“Була сила-силенна вбивств у Прієдорі… Все було спалене дощенту або пограбоване. Вбивали немовлят місячного віку. 2500 чоловіків розстріляли протягом трьох-чотирьох годин”.
“Це був чоловік із мотоциклом. Серби прив’язали його за ґеніталії тросом і потягли за мотоциклом. Вони блювали й сміялися. Вони відрізали йому ніс та вуха… Це не був поодинокий випадок”…
“… Міліціонери сербського Білого орла у циганському концентраційному таборі поблизу Прієдора наказували кидати немовлят та малюків у печі”…
То є лиш невелика частка подібних свідчень, зібраних М. ван де Портом. Але навіть на цій підставі можна відчути стан голландського антрополога, якому довелося замість безпосереднього вивчення взаємних впливів циганської та сербської народних культур пережити те, що не піддається ніякому записуванню… Бо ж у розповідях людей, що пережили спустошення і руйнування ще позавчора розкішних міст – Вуковара, Мостара, Сараєво, Дубровніка, де вони мали все, як вони кажуть, “вище середнього рівня”, в їхніх переляканих оповідях нашого автора найбільше вражає мовчання свідків, несподівані паузи, що виникають між словами. Біженці, які довали інтерв’ю журналістам, практично для кожної програми TV часів війни, часто виявлялися неспроможними відповісти на запитання – вони просто мовчали у відповідь. Здавалося, жахливий досвід цих людей відлучає їх од самої мови, від словесної комунікації взагалі, безсилої пристосуватись до вражінь жертв війни, знетямлених біженців …
Молода жінка, на очах у якої сербські добровольці вбивали дітей, ґвалтували дванадцятилітніх дівчаток, вже згодом, потрапивши до табору біженців у Хорватії, не в змозі була вимовити бодай слово упродовж кількох днів. Сиділа на ліжку й мовчала…
Й знову ван де Порт вертається до попередніх запитань:
“Чим спокушаються люди, коли перевертають усе, що ми (і вони) вважаємо як розумне, цивілізоване та людяне? Що спонукає снайпера вбивати зовсім незнайомих людей? Що спонукає міліціонерів обстрілювати з мінометів шпиталі, черги за хлібом, автобуси, вщерть заповнені дітьми?..”
Тут дослідника (як він сам зізнається в заключному слові своєї книги) охоплює паніка. Всі науково й логічно вмотивовані пояснення згаданих явищ розвалюються мов картковий будиночок: історично-соціальні – війна як наслідок розкладу комуністичної федерації маршала Тіто; постніцшеанівські – війна як звільнене “діонісійство” з його підсвідомими прагненнями до насильства й агресії, до випадіння в “священне божевілля”; етнічно-племінні: війна як спосіб повернення втраченої самоідентифікації. Та все ж… Аналізуючи переважно пропагандивну (теоретичну) критику “гнилої європейської цивілізації” в сербській пресі, наукових виданнях, різні протиставлення їй здорової й органічної культури автохтонів (читай – сербів), опір цієї “неприборканої” культури всім спробам “європейсько-цивілізаційного приручення” (читай – знеживлення, бо ж недаремно книга має свою підназву: “Цивілізація та її прикрості в сербському місті”), автор найближче підходить до бодай часткового осмислення найболючішої проблеми сучасного світу: глибокої кризи, яку переживає постіндустріальне суспільство, – тієї кризи, яку ще Освальд Шпенглер означив як “Падіння Європи”. Хоча й тут ван де Порт зостається перш за все європейцем, – себто людиною, що переконана в перевазі позитивів цивілізації над її негативами, він все ж намагається вийти за межі суто дослідницького, інтерпретаційного сприйняття пережитого в Сербії:
“Коли я бачу трьох сербських чоловіків, які закидають руки на плечі один одному, тримають сп’янілі голови на непорушних шиях та повільно похитуються з боку в бік у такт мелодії оркестру, що грає для них, – я можу відчувати емоційну тотожність з ними”.
Й останнє зауваження… Нині подібні антропологічні дослідження стосунків між різними етносами, спроби хоча б теоретично віднайти втрачену рівновагу між цивілізацією й культурою, можливість їхнього взаємодоповнення, вкрай необхідні і в нас… Бо коли на київських вулицях стаєш свідком все частіших спалахів підсвідомої агресії, накопичених у підземеллях несприйняття всього і н ш о г о, коли полярні твердження концентруються у двох найчастіших трибах:
а) “… как я ненавижу этих хохлов-патриотов! Их всех надо резать! Чем быстрее это случится, тем лучше”…
б) “… Поки на Хрещатику я не побачу хоча б з десяток повішених москалів, я не повірю, що Вкраїна вільна… Скоріше б яка-небудь заваруха”… –
то в мене з’являється передчуття, що десь в Європі антрополог Маттійс ван де Порт і режисер Емір Кустуріца, автор фільму “Підземелля”, поволі готуються до спільної експедиції на терени країни У…