Юрій Ґудзь. "Сопигора" Богдана Бастюка

Юрій ҐУДЗЬ
“СОПИГОРА” БОГДАНА БАСТЮКА

“Сопигора” Богдана Бастюка – це перша частина великого епічного твору, в якому на прикладі одного села простежуються історчні шляхи цілого народу висвітлені крізь призму сприйняття галичанами. Автор не захоплюється широкомасштабними картинами, а детально зупиняється на конкретних подіях, що відбуваються в галицькому селі з узагальнюючою назвою Сопигора.
У першій книзі описано події з незапам’ятних часів до “червоного” вересні 1939 року. І про всі ті події, про людей, втягнутих у їхній буремний вир, автор розповідає зі щирим співчуттям і майстерною образністю у змалюванні окремих дійових осіб “Сопигори”, -- бо ж саме я образність і дозволяє вберегти поміж усіх з’явлених слів найголовніше і невимовне. В передмові до своєї книги Богдан Бастюк пише: «…»
Добре й те, що завдяки “Сопигорі” український читальник, особливо зі Східної України, вперше дізнається про трагічний сенс багатьох подій, що відбувалися в Галичині наприпочатку 30-х років. Дізнається, скажімо, як проходила так звана “пацифікація”, -- себто “умиротворення” польською владою тамтешньої української людности. Бо то ж лиш назва, а прихована по-єзуїтськи мате тієї “пацифікації” полягала в національному й соціальному притлумлені свідомих українців-галичан, їхніх культурницьких і освітянських набутків. Гортаються сторінки, і перед нами немов мерехтять кадри призабутої, чудом вцілілої кінохроніки: ось наприкінці жнив 1930 року на очах второпілих селян озброєні поліцаї, поляки громлять читальню “Просвіти”, сопочуть від люті і топчуть чобітьми портрети Франка і Шевченка, шматують книги, надруковані українською мовою. Згодом йдуть по людських садибах, до хат, чиї господарі втрапили до “каральних” списків. І знову – рвуть, кидають під ноги вишивані обруси, жіночі й чоловічі сорочки-вишиванки. Богдан Бастюк зауважує: “Не знаю чому, але завжди усіх непроханих зайд в нашого краю лютили і доводили мало не до сказу народні вишивки… Мабуть, тому, що вишивки – це культура. А в будь-якого загарбника, чи гнобителя-визискувача стосунки з культурою завше напружені.” І тому, коли на запитання “Кто єстесь?”, селянин осмілювався відповісти – “Українець!”, -- його тоді забивали киями мало не до смерти. Бо так вже повелося на цій землі: державі (тій, що була, і тій, що є) прагнеться мати під собою безпам’ятне бидло, а не свідомих і рішучих громадян. Так повелося, так є, але та не мусить бути. Бо ж Україна – це простір свободи і віри, найперших і найостанніших підвалин, на яких тримається висока традиційна культура. Без цього опертя, без усвідомлення необхідности боротьби за їхнє збереження, ми перестанемо бути собою. Саме цей мотив невипадково звучить у тому розділі, де автор веде розповідь про вересень 39 року і прихід в Галичину сталінської орди – т. з. “червоних визволителів”, тодішніх союзників біснуватого фюрера.
І ось, десь на другий, чи третій день отого “визволення” до місцевої гімназії приїхав штатний агітатор. Учнів і учителів зігнали до спортивної зали. І тут починається щось несусвітнє: «…»