КРАПЛИНИ СВІТЛА СВІТЛАНИ ШТАТСЬКОЇ
...Чому пишуть вірші жінки?
Скажімо, з чоловіками тут більш-менш зрозуміло: щоб спо¬добатися прекрасній половині роду людського й на крилах того сподобання та натхнення домогтися слави і доскочити бодай якщо не серця жінки, то хоча б якої-небудь Шнобелівської премії...
З жінками – все складніше і загадковіше... їм не потрібна поезія для завоювання й впокорення обраного суб'єкта. Для цього вони мають набагато потужніші засоби..: Тут один по¬рух, умовно кажучи, плечем, чи таємнича посмішка і погляд можуть взяти таку фортецю, перед якою виявляються безсилі найгеніальніші епічні творіння...
До слави більшість нормальних жінок (не феміністок) теж абсолютно байдужа... Вони добре знають, що живій людині зовсім не пасують оті всі державні звання й нагороди, що всі «високі відзнаки» – то лиш спосіб закопати поета якнайглиб¬ше в мертвий грунт, залляти асфальтом і ще за життя перетво¬рити його в задубілого класика-нулика... Тому так рідко ці жінки (за винятком хіба що залавреачених) переступають межу, яка відокремлює їх од некрофільсько-державного за¬повідника. .. Що ж тоді змушує їх вдаватися до такого боліс¬ного і невдячного modus vivendi*, ЯКИМ Є В цьому світі поезія?
Що насправді шукає в поезії молода авторка, в нашому конкретному випадку – Світлана Штатська?
Кого і що шукає вона в цьому роз'єднаному, розірваному на шматки світі? Напевно, і це найпомітніше у її віршах, яко¬їсь гармонійної цілісності, єдності з абсолютним началом усьо¬го сущого... Це прагнення, цей погляд до надземного світла й уможливлюють буттєву повноту її шукань, пронизливу щи¬рість з'явлених рядків, життєве відображення в них своєї вла¬сної душі:
Салютній млин... Йому припнули крила:
Стоїть отак – доступний всім вітрам.
Спливає час. Його могутня сила
Вмирає, як забутий храм.
Самотній млин, о як жадає волі1.
Йому б злетіти – й хмари колосить,
А навкруги – одні рівнини голі,
І нікому кричать, і нікого просить.
Різні наймення має те абсолютне начало... Найближче й найзвучніше з них-відоме з давніх-давен. Це-Любов... Ось і Світлана витворює свої таємні ритуали зустрічей і прощань зі своєю любов'ю, своїм коханням, зі світлом власного розпо¬ловиненого серця:
Коханий мій, моя печаль,
Тебе щодня стрічаю в снах.
Між нами – сум, між нами – даль,
Між нами – осінь у дощах...
Ті зустрічі й прощання відбуваються на тлі притишених літургійних змін: весна непомітно переходить у літо, купаль¬ські вогні відпливають за течією до ранньої осені, ще крок – і за вікном світиться святкова білизна першого снігу, верта¬ються спомини про дитячі зимові дива... Та незмінним у отих переходах залишається бажання якнайповнішого перевтілен¬ня в поетичний рядок, бодай на мить торкнутися того, що не¬підвладне тліну:
Погожий вечір, тиха ніч,
Хто там в гаю чекає щастя?
Коханий? Так, але не в тому річ, –
Моя душа приходить до причастя...
Вона, як я, всю ніжність п 'є
Із зір, і рос, і трав під ранок...
І, можливо, весь світ, вся наша цивілізація, чоловіча за своєю суттю, рятуються від божевілля споконвічним прагнен¬ням жіночої душі до краси, гармонії й любові... Бо ж навіть океан холодної темряви – безсилий перед краплиною світла, збереженою в теплім лоні жіночих долонь...
Залишається лиш побажати Світлані Штатській майбут¬ніх творчих злетів і більш вимогливого, більш прискіпливого ставлення до кожного рядка, до кожного слова в ньому...
Спосіб існування – (лат.)
Юрко Ґудзь. Краплини світла Світлани Штатської [передмова] // У кн.: Світлана Штатська. А сосни шумлять. – В-во: Полісся.
На фото: Валентина Могила, Анатоій Ґудзь, Любов Годлевська, Сергій Черевко, Марія Рудак, Світлана Штатська, Вікторія Дем, Ольга Карагедова, Евеліна Кучеренко.
Немає коментарів:
Дописати коментар