Мої дні - на дні:
німби німих
розмов з невсипущими
хворими
янголами...
(………………….)
Весна жахливого цвітіння хтось хлипав, хтось хлюпав,
хтось плакав у темряві десь опівночі я прокинувся
й встиг утримати щезнення розколошканого видіння:
він йшов поруч мене, хотів мені щось сказати,
моєї торкнутися руки - тій, в якій я тримав повну корзину
живої риби, впімненої на межі двох світів - я ж бачив:
той хтось дуже виснажений, певно,
голодний, як хворобливо блищать його очі,
нервово смикаються кутики вуст,
але нас розділяє металева сітка,
напнута межи чорних, у землю вкопаних
стовпів ... дуже дрібна сітка -
крізь неї рибину не просунеш... Тоді
я спробував перекинути її через гору,
та марно, надто високо... знерухомлене
тіло ляща на мить зависло в повітрі
й плюснулось долі, на зкамянілу стежку ...
Чоловік зупинився і швидко-швидко
почав снувати пальцями довкола свого худющого
обличчя павутину незрозумілої мені мови:
вуста його безгучно ворушилися –
округлювали голосні, вирівнювали шелестівки...
був схожий на коропа-ісихаста, якому
під час молитви забракло повітря для схолоднілих
трахей - намагався щось мені пояснити,
губами й пальцями виліплював з порожнечі
незрозумілі слова ... крихти-літери не тримаються
купи –
вільно-повільно розпадається плоть
невимовного тіла…
**
Вечірні дерева
діти німого бога
край дороги
себе виглядають
**
Кімната самоти -
пилюка божевілля
мені приснилась ти
сумного тіла зілля
І мить причастя
відчаєм кохання
НА СПОМИН ЗИМОВИХ СВЯТ
В тихому білому
в білій тиші
в незабутньому забутті
на порозі чужого дитинства
янгол зі снігу стоїть
ПЕРЕДЧУТТЯ
З глибокої криниці
Підняв я жбан води,
А з неба — мертва птиця
Ти не ходи сюди!
Живі ключі пропали,
На всохлій гілці крук.
Із хащі лісової
Виходить Басаврюк.
Вечірній храм палає,
Музики вже мовчать,
До серця притискаю
Дівочих уст печать.
З глибокої криниці
Підняв я жбан води –
Холодної, страшної ...
І знов прийду сюди.
Немає коментарів:
Дописати коментар