Фотографія. Останній дзвінок у Немильнянській школі 25 років тому. Вадим Раїси Павлівни несе дзвінок, сповіщаючи дзенькотом, що вже скінчилось дитинство і починається похід у світ надій і ілюзій у самостійне життя, в якому вже разом зустрітись не доведеться ніколи.
**
В школі Юрко сидів на задній парті під грубкою. У витівках порушників дисципліни не приймав, не сковзався по намащеній тракторним маслом підлозі. За це його не дуже поважали, а ще, мабуть, за те, що був вчительським синком де його мати Віра Костянтинівна вчила історії та географії. Він сам багато читав. І його шкільні твори з літератури були найкращими і не по-дитячому зрілими.
**
А ще був оркестр. Дійсний, духовий з мідними трубами, велетенським барабаном, з під якого ледве було видно Мішку Парія. І військовий диригент з прізвищем Бандура, з таким же великим животом, який нависав над головами трубачів.
– До-о-о возьми, – гримів його голос рокотом грому десь під стелею старого клубу і пальці в страху шукали потрібну клавішу на трубі.
Старі стіни клубу з дерева церкви, які чули співи псалмів тепер здригались від звуків труб і басів.
Мелодії старинних маршів і вальсів («На Сопках Манжурії») медовим голосом здіймались до неба, розтікались понад лісом, річкою до Случі, сповіщаючи про весілля, чи похід чийсь у небуття на похоронах.
Десь за рік ми добре грали навіть на конкурсі в Житомирі.
**
Ми часто ходили до лісу на екскурсії, або просто так. І від цього була неймовірна радість і щастя, яке буває лиш в дитинстві.
Ліс. Це його первозданна таємничість здатна народжувати в уяві художників і поетів безсмертні образи Мавки.
Мабуть, потаємні думки про мандри засніженою тайгою повели Юрка до Малинського лісотехнікуму, де він провчився рік, покинув його і пішов вчитись на геолога в Київ.
Київ – це той самий Париж для художників і поетів, який необхідно було підкорити або пропасти для слабодухих.
Вже після армії він поїде туди знову, вступить на історичний факультет. Потім буде робота в школах, музеях і так ціле життя.
Ми рідко бачились з ним. Інколи присилав листи. Вже десь пізніше книжки.
Про що говорили? Час зжер в пам’яті теми розмов. Він не вихвалявся літературними захопленнями, не читав своїх віршів. І взагалі не був схильним до балакучості.
**
P.S. не для друку.
Для пошуку відповіді – чому так сталось, що він став письменником доцільно прочитати, присвячені цій темі:
1. Ірвінг Стоун.
1.2 «Моряк в седле» про Дж. Лондона
1.3 «Жажда жизни» про Поля Сезана
1.4 «Боль и камень» про Мікеланджело
2. Андре Моруа: «Литературные портреты»
3. Стефан Цвейг «Життя Оноре де Бальзака»
4. Ййеш Д. (Лайо Іеш) «Шандор Петефи»
5. Ян Парандовський «Алхімія слова»
Олександр Туровець
c. Немильня
Немає коментарів:
Дописати коментар