Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

вівторок, 7 липня 2009 р.

На пагорбі біля дерева-тризуба колись була церква...

Надходила зима, і цілорічна втома, приглушена смердючою бурячихою, робила людей байдужими до всього, навіть до власного життя. А глуха пізня осінь довершувала шелестом тягучих дощів одноманітний плин забуття. Ця непевність у зміні природних літургій породжувала тривогу, недобрі передчуття.
Вже потім, з розповіді брата, я дізнався, що все почалося значно раніше. У тій бригаді, яка наприкінці літа розвалювала старий клуб, був і Грицько Маринин. Ламали швидко і вміло. Скинули прогнилий шифер, надвечір розбили крокви.
Без даху будинок набув здивованого, отетерілого виразу, схожого на обличчя людини, з голови якої щойно зірвали капелюха, не забувши при цьому ще й плюнути межи очі.
— Завтра почнем стіни валити, — мовив втомлено, ні до кого не звертаючись, Гриць, ніби у відповідь своїм вечірнім думкам. Він думав про те, що в селі тільки старі люди ще пам'ятають, скільки дубових дилів у ці стіни взято з поваленої сільської церкви Святої Покрови, скільки страхів було тоді на селі — ранньої осени тридцять п'ятого року. Навіть відчайдушні активісти боялись лізти на бані, скидати з них хрести. І коли уповноважений з піною на губах почав кричати щось незрозуміло люте до людей, хапаючись правою рукою за бік, де нижче кишені висів колись маузер, тоді з натовпу вийшов німий Захар і ще двоє. Обв'язавшись вірьовками, полізли вгору. І не було на їхні голови ні блискавки, ні грому. Мовчали люди, мовчали собі високі небеса. Тільки десь в глибині натовпу приглушено голосила жінка...
Тієї осені йому виповнилося п'ять років. Піднявши до неба голову (долоня біля очей, щоб не сліпило сонце), він дивився, як летіли донизу хрести, як лежали потім в запиленій траві, оберігаючи в своїй позолоті тріпотіння тонких павутинок бабиного літа...
Люди ще довго не наважувались танцювати в колишній церкві, перетвореній на клуб. І справді, страшнувато якось вибивати закаблука там, де раніше відправляли померлих, вінчали молодих, хрестили дітей, і бачити на місці вівтаря трибуну, обтягнуту червоним ситцем.
Пізніше призвичаїлись. Колгосп набирав силу, і люди мусили звикатися ще й не з таким. Було вже не до танців, та й музики сільські пропали — їх вислали з села як одноосібників.
Уривок з оповідання "Скажи нам про любов..."



Немає коментарів:

Дописати коментар