Вже потім, з розповіді брата, я дізнався, що все почалося значно раніше. У тій бригаді, яка наприкінці літа розвалювала старий клуб, був і Грицько Маринин. Ламали швидко і вміло. Скинули прогнилий шифер, надвечір розбили крокви.
Без даху будинок набув здивованого, отетерілого виразу, схожого на обличчя людини, з голови якої щойно зірвали капелюха, не забувши при цьому ще й плюнути межи очі.
— Завтра почнем стіни валити, — мовив втомлено, ні до кого не звертаючись, Гриць, ніби у відповідь своїм вечірнім думкам. Він думав про те, що в селі тільки старі люди ще пам'ятають, скільки дубових дилів у ці стіни взято з поваленої сільської церкви Святої Покрови, скільки страхів було тоді на селі — ранньої осени тридцять п'ятого року. Навіть відчайдушні активісти боялись лізти на бані, скидати з них хрести. І коли уповноважений з піною на губах почав кричати щось незрозуміло люте до людей, хапаючись правою рукою за бік, де нижче кишені висів колись маузер, тоді з натовпу вийшов німий Захар і ще двоє. Обв'язавшись вірьовками, полізли вгору. І не було на їхні голови ні блискавки, ні грому. Мовчали люди, мовчали собі високі небеса. Тільки десь в глибині натовпу приглушено голосила жінка...
Тієї осені йому виповнилося п'ять років. Піднявши до неба голову (долоня біля очей, щоб не сліпило сонце), він дивився, як летіли донизу хрести, як лежали потім в запиленій траві, оберігаючи в своїй позолоті тріпотіння тонких павутинок бабиного літа...
Люди ще довго не наважувались танцювати в колишній церкві, перетвореній на клуб. І справді, страшнувато якось вибивати закаблука там, де раніше відправляли померлих, вінчали молодих, хрестили дітей, і бачити на місці вівтаря трибуну, обтягнуту червоним ситцем.
Пізніше призвичаїлись. Колгосп набирав силу, і люди мусили звикатися ще й не з таким. Було вже не до танців, та й музики сільські пропали — їх вислали з села як одноосібників.
Уривок з оповідання "Скажи нам про любов..."
Немає коментарів:
Дописати коментар