Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

вівторок, 21 липня 2009 р.

Дід Кость (Костянтин Рибак - батько мами Юрка Ґудзя), світлина з сімейного архіву


Дід Кость (батько мами Юрка Ґудзя)

Бо ж часу, як такого, тоді ще не існувало... Часу, про який звично кажуть: "мені малому здавалося, що я ніколи не помру..." в мене ніколи не було... Мабуть, надто рано, в надвечірних померках й літній задусі дідової хати, коли баба Софія пошепки проказувала "Отченаша", а попід вікнами густішав листяний шум темних примар, і в шибу, час од часу, шкрябалися розтривожені передчуттям нічної грози пальці сліпого гілля, - ще тоді, трьохлітнім німаком, притулившись до бабиного ліктя, дослухаючись притишених і озвучених темрявою слів, я вже знав, що баба Софія колись помре, помре дід Кость, вони стануть невидимими і невідомими, й заховаються десь глибоко в моїй пам'яті, й щоб не зрадити їх, не зостатися одному тут, посеред безпам'ятного світу, не відцуратися їхнього непоказного співчуття, я мушу теж відійти, поступитися стежкою, долучитися їхніх, тепер назавше невимовних, молитов і прохань про найзвичніші й найпотаємніші речі земного (домашнього) вжитку... ("Не-Ми")

Немає коментарів:

Дописати коментар