На фото (28 жовтня 2001 р.): Олена Лудченко, Олег Левченко, Оксана Демінцева, Юрко Ґудзь, Тетяна Пишнюк
Страшно, коли помирає поет. Ще страшніше, коли помирає поет, якого добре знав, з яким розмовляв за кілька днів до його трагічної загибелі. І дуже боляче, коли з життя йдуть люди, які творили добро.
Юрко Ґудзь був (надзвичайно важко говорити це слово в минулому часі!) дуже обдарованою інтелігентною, вихованою, порядною і щирою людиною. Його душа була сповнена сонця, світла, тепла. Говорив завжди притишено, виважено, добираючи кожне слово. Завжди був приязним, товариським. Мав тісні взаємини з творчою інтелігенцією м. Житомира. зокрема, підтримував дружні стосунки з місцевими літераторами: Є.Концевичем, А.Сіриком, О.Карагедовою, Г.Руссу та ін., художниками, фольклористами (А.М.Шевчуком), етнографами, музикантами. Був особисто знайомий із сином В.Стуса Дмитром. Друзі жартома називали його «ґудзиком» за спокійну вдачу та врівноважений характер. Так, Юрко був дуже скромним і толерантним. Єдине, у чому він був непохитним, – любов до України.
Поет був справжнім патріотом своєї країни, відстоював українську мову, культуру, боровся з «русифікацією» наших міст. Переконаний ідеаліст, на підтримку своїх світоглядних міркувань він інколи був схильний до епатажних вчинків (перейменування пам’ятника радянського танку в центрі Житомира в пам’ятник жанру японської поезії – танка, оскільки «танка» звучить не так агресивно, як «танк».
Вперше ми познайомилися на засіданні літоб’єднання ім. Бориса Тена. Власне, то було історичне засідання – воно було останнім. У той день я, як інші місцеві поети, читала свої поезії. Пригадую, як після засідання Юрко підійшов до мене. Ми познайомилися, і він подарував мені свою збірку «Postscriptum до мовчання». У кутку він написав посвяту і під своїм підписом намалював маленького равлика, який повзе вгору, до сонця. Малювати равликів і янголів було його хобі. Юрко малював їх скрізь, де було вільне місце на папері. Можливо, саме це захоплення спонукало назвати книгу прозових творів «Замовляння невидимих крил», адже між рядками оповідань, вміщених у неї, наче відчувається шурхотіння янгольських крил. Потрібно зауважити, що образ янгола наскрізь проходить через усю творчість Юрка Ґудзя. Дуже часто цей образ зустрічається в його віршах. Окремо хочеться сказати, що Юрко дуже захоплювався верлібром, білим віршем. Мабуть, саме така форма була найбільш прийнятною для вираження його художнього світосприймання. Можливо, це був вплив лірики Поля Верлена та Артюра Рембо – улюблених поетів Ю.Ґудзя.
Шлях Юрка Ґудзя до поетичного Парнасу був нелегким, устеленим колючими тернами. Доля наче навмисно випробувала його. Раптова смерть матері, душевна хвороба брата (наслідок участі в Афганістанській війні) завдали поету чи не найбільшого удару. Образ стежини та обійстя, порослих споришем, взятий з автобіографії. Можна тільки уявити, як боляче Юрій переживав втрату матері, яка доглядала за хатиною. Після її смерті рідна домівка стала чужою, перетворилася на пустку, зарослу бур’янами. Поет постійно недоїдав і недосипав. Усі свої мізерні заощадження він витрачав на книги. Юрій мав ні власної домівки, ні пристойного одягу чи взуття, часто потерпав від голоду й від холоду, однак він мав те, чого не мали інші – дивовижний талант, тонке відчуття художнього слова. Як це не парадоксально, але чим більше життя випробувало Ю.Ґудзя, тим сильнішою, яскравішою, самобутнішою ставала його творчість. Можливо, з часом його непересічний талант дав би геніальні плоди, особливо у жанрі художньої прози. Однак усьому завадила трагічна загибель. Чиясь жорстока рука відібрала в України поета. На жаль, обставини його смерті ще досі невідомі.
Незадовго до загибелі Юрій ніби передчував нещастя. Якось він показав мені свої картини на склі. Техніка їх виконання була напрочуд цікавою (на скло наносилися різнокольоровими фарбами окремі мазки, потім це скло притискалося іншим, і барви, під тиском скла, розпливалися, створюючи модерністську картину). Так от, на одній із цих картин у центрі була зображена свіча, відбитки полум’я від якої заповнили собою решту картини. Я була здивована і вражена: як випадкове поєднання барв могло створити такий живий реальний образ? Це віщувало щось недобре. Невдовзі після того Юрія не стало...
Так, серце поета зупинилось назавжди, але він не вмер. Його образ оживає в рядках його віршів та оповідань. Він, наче янгол, дивиться на нас з високості, надсилаючи рostscriptum’и до мовчання, і чекає, коли ж, нарешті, розпочнеться українська реконкіста, щоб наш народ, оновлений, вільний, змужнілий зміг побудувати собі щасливе майбуття.
Оксана Демінцева
2006 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар