- Поетичне братство Юрка Ґудзя
- Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).
середа, 22 липня 2009 р.
Ґудзь Анатолій (Толік) - брат Юрка Ґудзя
Толік, тут йому років 9-ть
Толік, років 15
Я у Афган по дурості своїй втрапив... Перших два місяці служив при штабі ТурКВО в Ташкенті. До армії в мене вже був розряд по плаванню й боксу, непогано і зі штангою вправлявся... А відтак я весь курс молодого бійця пройшов на "ура", без якихось труднощів... Тримався там, де інші падали, видихалися... Й діди це зауважили, не припахували мене — любили слухати мої хармани про всілякі амурні пригоди, про чудеса, що творилися на Подолі й Шулявці, про те, як у ресторані "Краків" ми слухали циганський хор і за одним столиком з красунями-чавелами співали "Пару гнєдих"... Та коли з'явився новий сержант-"замок" (на посаді замкомвзводу) й почалися нічні підйоми — виховна робота з "оборзєвшим" молодняком, — я відчув, що пахне смаленим. Той кацапура (десь з-під Пермі родом, Єгоров було його прізвище) на пару зі своїм помічником, теж сержантиком, вже без найменших поблажок взялися за нас... Вишикують роту в коридорі, висмикнуть з шеренги кількох "салат" й починають "отрабатывать" на них прийоми карате — удари ногою по корпусу, в голову... Добре, що я міг виставляти так-сяк захисні блоки. Це навіть подобалося сержантові: тренувальний "снаряд" проявляє здорову ініціативу. Та все ж якось не витримав: замість того, щоб лише захищатися, щосили врізав "помічникові" коліном під живіт, приліпив п'яну харю до підвіконня... Опісля цього випадку за мене взялися всерйоз... Думав — усе, буде мені тут гаплик. Й саме тоді познайомився зі стройбатівцями-земляками. Вони вже мали йти на "дембель", завершували якусь акордну будову... Почали допитуватися, чому весь час ходжу з синцями. Розказав їм про все... Й ветерани "королівських військ" вирішили захистити "зьому"... Однієї суботи взяли мене з собою в "самоволку", на танцплощадці підловили моїх сержантів і вивели їх тихцем до найближчого смітника... Там наказали мені зірвати з них жовті "соплі" — сержантські лички з погонів, а тоді пустили переляканих кацапчуків по колу... Спершу їх гасили руками, не даючи впасти, вже на землі почали місити кованими чобітьми.. Я вже кричу на них, — мужики, що ви робите, ви ж їх на смерть заб'єте, — ледь відтягнув, зупинив своїх, обкурених анашею, захисників... А на ранок Єгорова з проломленим черепом, його напарника з вибитим оком привезли в медсанбат...
А в понеділок, вже надвечір, мене викликав до себе замполіт... Він у Києві народився, все збирався колись вернутися додому... Каже мені: "Завтра матимеш розмову з генерал-штабістом...Вислухай все уважно, добре подумай над його словами... Не хочеться віддавати тебе під трибунал через тих виродків. Один з них зостанеться калікою на все життя... Так що, хлопче, шануйся, слухайся старших... Й бережи власну голову на плечах..."
Наступного дня, в просторому кабінеті, я стояв перед генералом. З подвійним підборіддям, з маленькими очицями, схожий на вгодованого кнурця, він поплескав мене по плечу й запитав: "Ну, что, сынок, хочешь хорошей службы?.. Дадим тебе звание прапорщика, после всего получишь квартиру в Москве..." Я ствердно хитнув головою і сказав: "Да"... А він продовжує: "Будешь в роте охраны — сопровождать спецгрузы с Афгана... Что там увидишь, чем будешь занят — об зтом никому ни слова... Ты меня понял, сынок?.." Й знову я відповів — "да"... Навіть не підозрював, яким пеклом обернеться те слово для мене найближчим часом... (Уривок з оповідання "Афганець")
Підписатися на:
Дописати коментарі (Atom)
Немає коментарів:
Дописати коментар