Микола Шмигін. Талант сільського поета Юрка Ґудзя визнали в Італії

Микола Шмигін

ТАЛАНТ СІЛЬСЬКОГО ПОЕТА ЮРКА ҐУДЗЯ ВИЗНАЛИ В ІТАЛІЇ

СМЕРТЬ І ДОСІ ВКРИТА МОРОКОМ ТАЄМНИЧОСТІ
П'ять років тому зимового холодного ранку в одному з глухих дворів Житомира знайшли чоловіка і проломленим черепом. Коли з'ясували його особу, виявилося, що то письменник-філософ, поет, прозаїк, есеїст, маляр, український Дон Кіхот Юрко Ґудзь, якого а мистецьких колах ще називали останнім мандрівним дяком української літератури. Він народився у селі Немильня, що у Новоград-Волинському районі, і похований тут, на сільському цвинтарі. Його розумні очі промовляють ще не забутим голосом: "Не бійтеся загинуть молодими! Страшніше — прижиттєво вмерти... "

Їздив автостопом по Європі
Юрко (він волів, щоб саме так його називали) народився 1956 року в сім'ї вчительки та сільського робітника, закінчив школу, потім - Київський педінститут, повернувся в Немильню й трохи повчителював. Згодом через творчу непосидючість і у пошуках роботи доля кидала його і до Києва, і до Житомира, і до Одеси. Ось як розповідає його близький знайомий письменник Володимир Даниленко: "Як тільки у нього з'являлося п'ятдесят гривень, то одразу збирався до Києва, сто - до Львова, двісті - до Парижа. Він міг проїхати автостопом, переночувати у випадкового співрозмовника чи в монастирі єзуїтів, а повечеряти на фуршеті якогось художника". Але де б не мандрував, завжди повертався в Немильню, де був, якщо висловлюватися по-морському, його "порт приписки" - батьківська, а потім власна хатинка, що дісталася йому у спадок від хрещеної матері.
Зрозуміло, не мандрами, нехай і мистецькими, Юрко Ґудзь примусив заговорити про себе. Передусім глибоко філософською поезією, затим подібної струни прозою. Офіційна критика, себто підвладна (а трубадуром будь-якої влади Ґудзь ніколи не був), ясна річ, його ігнорувала, влада преміями та нагородами не відзначала (якщо не навпаки). Та лаври Юрка все ж не минули - відзначили на Міжнародному поетичному конкурсі в місті Тріуджіо (Італія). З прозових творів свою нішу в українській літературі посів його роман "Не-Ми".

З коми так і не вийшов
Ми у Немильнянській загально-освітній школі І-ІІ ступеня. Директорує у ній ще з часу, коли там працював Юрко, Олена Павлівна Ґудзь, Вона не родичка письменника, прізвище в селі поширене. З Юркових близьких у Немильні зостався лише молодший брат Анатолій: батьки померли, сестра виїхала в Канаду.
Олена Павлівна показує нам щоденники Юрка, його свтлини та кілька малярських робіт.
Це все, що зосталось після його смерті, - коментує. - Решту повезла сестра за океан... Ми хочемо у школі створити музей, сподіваємося на підтримку з району...
Та чи потрібен Юрко Ґудзь районній владі? Судячи з велелюдного похорону, на який поприїжджали люди з Житомира, Києва, а з райдержадміністрації лише якийсь дрібний чиновник, - не дуже. Не знають, чи вдають, що не знають, ким він був?
- Яким запам'ятався Вам Юрко? - запитуємо Олену Павлівну.
- В українській вишитій сорочці - дуже любив її носити. Любив своє село, річечку Немильнянку, яка текла за городами. Його там часто можна було зустріти - задуманого, поглинутого, очевидно, творчими планами. А ще біля улюбленого дерева, яке росло біля клубу, - сосни у формі тризуба... Вона й досі там є, і в селі її називають Юрковою.
Олена Павлівна повела нас на сільській цвинтар, де на могилі письменника - стела з портретом і рядком з його вірша замість епітафії, показала Юркову хату, у якій тепер живе опікун його брата-інваліда Анатолія. До речі, Немильнянці підозрюють, що, власне, трагедія його життя і призвела до смерті старшого брата, котрий хотів докопатися до правди, пишучи антивоєнний роман "Ісихія", уривки з якого друкувала житомирська преса. Річ у тім, що Анатолій служив в Афганістані й повернувся зі служби психічно хворим. Він супроводжував з війни на рідну землю тіла загиблих солдатів у цинкових домовинах. І от одного разу на його очах одна труна нібито випадково відкрилась, і з неї посипалися... коштовності. Мимовільного свідка ділки в погонах піддали "обробці", щоб мовчав. Так це було чи ні, але Анатолій прибув додому інвалідом і про свою військову службу нічого розповісти не може.
Не з'ясованою зостається і загибель Ґудзя-старшого. З проломленим черепом 17 лютого 2002 року його доправили в лікарню й намагалися врятувати, але пробувши три доби в комі, він помер, не промовив й слова. Тоді ще живого, але дуже хворого Юркового батька викликали в Житомир, щоб підписав посвідку про смерть, причиною якої буцімто було падіння під час нападу. Вищезгаданий Володимир Даниленко стверджує, що мав приватну розмову з лікарем, який оглядав Юркове тіло. "Так провалити черепа, - сказав той, - можна тільки сильним ударом залізним предметом або впавши головою вниз не нижче третього поверху".
У липні, в день Юркових іменин, до Немильні з'їжджаються його друзі, літератори, художники і просто шанувальники непересічного таланту поліського філософа. Щороку все більше приходить на ці урочистості і місцевого люду.
- Бачачи, які непересічні люди приїжджають відвідати могилу їхнього земляка, - зауважує Олена Павлівна, - немильнянці стали розуміти, що їхній Юрко - видатна особа, гідна уваги і вшанування.
Микола ШМИГІН,
Житомирська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

Шмигін М. Талант сільського поета Юрка Ґудзя визнали в Італії // Луцьк: Вісник і К. – №20, 14 травня 2009. – С.12