28.VIII.96, середа.
..Сьогодні день і справді неймовірно гарний: сонячний, теплий, і вже без спеки.. Світло прохолодне, глибоке - ніби чиясь невидима рука поволі розкручує, розгортає, розгладжує прозорий (майже невидимий) пергамент блакиті для загального прочитання.. Так відкривається нам хроніка ранньої осени.. В ній записано все, що було, все, що буде.. Лиш читати немає кому..
Сьогодні - Перша Пречиста, храмовий празник у Кикові, на дідовій батьківщині.. Запах грушок-гнилиць на подвір'ї Палажчиної хати, найменшої дідової сестри.. Протяжний голос (вже покійної) тітки Савети, в якому стільки хвилювання, радісного тремтіння - прийшли гості, можна буде про всіх розпитати, про всіх розповісти і в с е буде, як у людей, як і годиться.. Бо найгірше, коли готуєшся, ждеш, а ніхто не приходить. Добре це пам'ятаю, по давній немиленській Покрові (наш празник), одній-єдиній без празникових - і все ж... Батько, мабуть, цього року не піде до киковських родичів.. Болить нога, праве око погано бачить.. "Мати померла, чого мені тепер туди їхати?.. Це ж не мої родичі..."
Може, хоч Толік вирветься.. Бо ж так сумно бачити і відчувати, як помалу (за час нашої відсутности) зійшли нанівець, відійшли разом з найріднішими празниковими, наші найкращі дитячі свята...
Так виразно пам'ятається, як з бабою Софією ходили вдвох на празник киковський, до сестри дідової, як у їхньому дворі я вперше побачив і покуштував, що то за диво таке - шовковиця, як ворушилися в сітці килимні зелені раки, спіймані Йваном, хлопцем з притишеною посмішкою й однією справною рукою.. Ліву руку майже по лікоть відірвало вибухом, коли він, разом з іншими школярами, розбирав знайдений в річковому піску артилерійський снаряд.. Як поверталися крізь призахідне, багряно-присмеркове небо додому, і вже коли переходили Случ (через розхитану кладку), над річкою, над темніючим лісом раптом зависла червона ракета... Чи як з мамою гостювали у Савети, розглядали фотокарточки її дітей - Василя й Марусі... а з покуті (вже на нас) дивилися зосереджені й незворушні лики богів і святих..
На День незалежности вдалося вирватися додому, в Немильню.. Три дні там був - у суботу, якраз на свято, відпасли череду - навпроти Скали, поруч груші старої. Цілий день поміж небом і полем: батько вдома порався, Толік ще з вчора "святкував" безпросвітньо, я один зостався біля череди.. Лежав у траві, спостерігав, як високо-високо пара лелек вчать (останній екзамен) літати своє бусленя, описують над ним широкі охоронні кола, до себе, до неба піднімають.. А ще вище - цілий гурт лелечий кружляє: перед тим, як летіти у вирій, вибудовують на прощання невидиме небесне гніздо - сховище й притулок останній.. Для померлих пращурів? Для нащадків ще ненароджених? Для мого відокремленого на мить од тіла, погляду?
"Небо нас всіх пам'ятає..."
13.IV.96
...Субота: вчора надвечір повернувся в Ір.(ію?): бо треба ж було кудись їхати: Страсної п'ятниці сидіти одному, в кімнаті напівпорожній якось моторошно.. Безліч людей - над коліями залізничними, чекають на потяг.. Всі їдуть додому.. А я мушу вертатися у зворотньому напрямку.. Говірка (поліська) олевських жіночок - у коростенській електричці.. А я - в той Київ, що душу мені повиїв..
Колись твердо знав - на Великдень, хай там гад сичить, хай там що - я мушу бути вдома: навчання, робота, жінки, примусові паради й суботники, відсутність грошей на квиток - все відкидалося, долалося, залишалося, "зайцем" у електричках і дизелях, через Фастів, Житомир, до станції Звягель-другий, звідки - пішки, повз Рудню й Тальки, - ближнії села, переповнені неймовірними пахощами великодніх пасок - додому, в Немильню..
Тепер - стовбичу тут.. Повз мене - переповнена електричка на Коростень. Навіть у тамбурі - не протиснутися.. Якась бабця собі на спину висадила малого (на "барана"), в обох руках клунки тримає, хоче й собі влізти: "..ой, людочки, поступіться хоч трохи, хоч дитину не задушіть - нам до Ушомира треба.."
Всі їдуть додому, я - в Київ.. Ось такої пори й дістає повною мірою непотребне знання - що то значить: жити далеко від найближчих людей і бути поруч з людьми чужими..
Немає коментарів:
Дописати коментар