Видання, скажемо одразу, доволі специфічне – як специфічна й мета, з якою виконувалися ці переклади. Річ у тому, що художній текст для перекладачів у цьому випадку відпочатково є не так самодостатнім явищем, як насамперед матеріалом. Саме так: матеріалом для зовсім іншого виду мистецтва, з принципово іншими виражальними засобами – театрального, в контексті якого він виконує з-поміж інших функцію прикладну. Відповідно, й ставлення перекладачів до тексту, – а отже, й сам добір текстів для перекладу – випливає не так із самої природи твору, як із… режисерського задуму. Себто, первинний для Вірляни Ткач і Ванди Фиппс театр – а література покликана його «обслуговувати». У висліді часом виходять речі, з погляду літератури, відверто дивні. Скажімо, в рамцях проекту «А так – серця: Українська любовна поезія» перекладачі поєднують тексти Василя Стефаника, Василя Голобородька, Юрка Позаяка, Оксани Забужко й Аттили Могильного. Для читача, котрий знається на українській поезії, такий «мікс», м’яко кажучи, неадекватний; особливо присутність тут «Приходьте до мене завтра, я розкажу вам правду» Юрка Позаяка – тексту чудового, але відчитується він як соціальний, а зовсім не любовний…
Це, ясна річ, зовсім не означає, що я хочу дорікнути перекладачам. Навпаки, я лише констатую, що підхід у Вірляни Ткач і Ванди Фиппс відрізняється від загальноприйнятого – і це річ радше позитивна, бо дає змогу по-новому глянути на речі звичні. Нам… А іноземного глядача-слухача-читача, сподіваюся, мусило б зацікавити принаймні тим, що в далекій і «екзотичній» для нього Україні є тексти, які залюбки надаються до аванґардних театральних експериментів. Бо ж, як вказувала режисер-засновник нью-йоркського експериментального театру «Ля МаМа» (саме його «підрозділом» є мистецька група «Яра») Елен Стюарт, «звучання поезії надає іншого виміру людському буттю. Це – частинка, що залишилася від першоатома, коли він пройшов крізь трильйони різних видів матерії. Врешті вона увійшла у людину. Тож кожна людина має в собі цю частинку першоатома. В театрі ми прагнемо відкрити її, щоб могли спілкуватися з цілим світом».
Ці слова перекладачі виносять епіграфом до антології – і вочевидь недарма. Бо, попри всю наголошену «театральність», ці переклади, як виявляється, можуть жити і цілком самостійним літературним життям. Скажімо, упорядник книжки, доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка Ольга Лучук у своїй передмові наголошує, що виконані Вірляною Ткач і Вандою Фиппс переклади української поезії з успіхом друкуються в американській літературно-мистецькій періодиці та в антологійних виданнях, а їхня інтерпретація поеми Наталки Білоцерківець «Травень» навіть була визнана найкращою публікацією 1991-го року в авторитетному літературному часописі «Agni» (його, щоправда, редаґує американський письменник, але українець з походження Аскольд Мельничук).
Хай там як, а їхня праця справді вражає – майже восьмисотсторінкова антологія містить паралельно з ориґінальними текстами англомовні інтерпретації низки українських народних замовлянь, пісень і дум, кількох поезій Тараса Шевченка, повністю «Лісову пісню Лесі Українки, окремі твори як класиків, так і сучасних поетів – Володимира Свідзінського, Богдана-Ігоря Антонича, Павла Тичини, Олега Лишеги, Юрія Андруховича, Юрка Ґудзя, Миколи Воробйова, Ігоря Римарука, Сергія Жадана та ін.
Джерело: Андрусяк І. Українська поезія «в іншому світлі» // Народне слово, 24 липня 2008 року
Немає коментарів:
Дописати коментар