Ольга Бурова
I
он: я видел ящерицу, я любил Марию
я жил в чужих городах
она: чтоб сохранить увиденное, надо было умереть
он: кто ж я теперь? Свидетель немой одичалости пейзажа?
она: снег – это многоточие
между слов, перемолотых в пепел
он: изгнанники из Рая, ученики зимней темноты,
мои дети и родители одновременно
она: во сне я прикоснулась щекой к его руке
он: ты была там маленькой: вода несла свет
бесприютного удивления
она: мгновение - это яйцо птицы и змеи,
кем-то в ухе моем забытое
он: совпадения безмолвия твоего тела
с безмолвием теплой ночи
Ты уснула, а пальцы моих рук все еще дрожат
II
он: утро буквы "А"
еще не родившийся (Я?)
в частицах пепла в темноте заоконной
око белого ящура
побежденного иконоборца
истощенного безумным остатком
забитой (незабытой) шелесто-, шерохо-
шестикрылой добычи
она: обязанность жить од "А" до "Я"?
сиротство букв тайного алфавита...
он: тела Твоего белая сдоба
светится-крошится
на столе самоделящегося хроноса-людоеда
чьи-то следы на утреннем сновидении снега ведут
к обледеневшей Реке
напротив жестов, движений суетливых
паромщика-перевозчика
чья-то Душа возвращается домой
из тайника когда-то разломанного пополам тела
и сомневается, так как нечем заплатить
перекупщику молодого света
всех щедрых появлений из детских закромов забытья
почерневших на морозе яблок
она: пойдем отсюда – вдруг, успеем
до ночи перейти босиком по воде замерзшей
к лаврской Горе
и теплым звонам.
З М О В И
I
він: я бачив ящірку я любив Марію
я жив по чужих містах
вона: щоб зберегти побачене треба було померти
він: хто ж я тепер? свідок німий здичавіння пейзажу?
вона: сніг - це багато крапок
поміж слів, перетворених в попіл
він: вигнанці з Раю, учні зимової темряви,
мої діти й батьки одночасно
вона: увісні я притулилася щокою до його руки
він: ти була там мала: вода волокла світло
безпритульного подиву
вона: мить - це яйце птаха й змії,
кимось у вусі моєму забуте
він: співпадіння безмовності Твого тіла
з безмовністю теплої ночі
Ти заснула, а пальці моїх рук все ще тремтять
II
він: ранок літери "А"
ще ненароджений (Я?)
в шибах попілу в темряві завіконній
око білого ящура
побореного іконоборця
знетямленоого божевільним надлишком
забитої (незабутої) шелесто-, шерехо-
шестикрильної здобичі
вона: примус жити від "А" до "Я"?
сирітство літер потаємної абетки...
він: тіла Твого біла здоба
світиться-кришиться
на столі самосійного хроноса-людожера
чиїсь сліди на вранішнім сновидді снігу ведуть
до зкрижанілої Ріки
навпроти жестів, рухів метушливих
харончика-перевізника
чиясь Душа вертається додому
зі сховища колись розламаного навпіл тіла
й вагається, бо нічим заплатить
пере-куп-нику молодого світла
всіх щедрих з'явлень з дитячих схронів забуття
зчорнілих на морозі яблук
вона: ходімо звітси - мо' встигнемо
до ночі перейти босоніж по воді замерзлій
до лаврської Гори
і теплих дзвонів
© Copyright: Ольга Бурова, 2006
Пробуждение. Юрий Гудзь
Ольга Бурова
Когда-то в той комнате, в том доме
в той стране, засыпанной белым пеплом
теплого снега
мы проснемся рано утром… Но
еще нужно впустить в тот рисунок
шелест крыльев
и гомон голодных (на любовь?) птиц
и мою просьбу к Тебе:
не открывай глаз,
не разнимай век: слышишь,
как губы, уже отделенные от моего тела,
прикасаются к Твоим влажным и дрожащим
лепесткам,
и проникают вглубь
тайно-темных лабиринтов,
чтобы где-то на взлете взорваться Светом,
и за миг до исчезновения
всего рисунка
услышать тихий голос
за стеной:
«Если идти по склону к той Горе,
то в конце концов увидишь море…».
* * *
Колись, в тій кімнаті, в тім домі,
в тій країні, засипаній білим попелом
теплого снігу
ми прокинемось рано-вранці… Але
ще треба встигнути
впустити в той малюнок
пошуми крил
І туркотінням голодних (на кохання?) птахів
й моє прохання до Тебе:
не розплющуй очей,
не рознімай повік: чуєш,
як вуста, вже відокремлені од мого тіла,
Твоїх торкаються вологих і тремких
пелюсток
і проникають вглиб
таємно-темних лабіринтів,
щоб десь на злеті вибухнути Світлом,
й за мить до щезнення
всього малюнка
почути тихий голос
за стіною:
"Якщо йти схилом до Гори тієї,
то врешті-решт побачиш море…"
Немає коментарів:
Дописати коментар