Ніла Зборовська. Неадекватне прочитання [Про фальсифікацію образу Юрка Ґудзя в книжці Володимира Даниленка «Лісоруб у пустелі»]

Ніла ЗБОРОВСЬКА

НЕАДЕКВАТНЕ ПРОЧИТАННЯ
Про фальсифікацію образу Юрка Ґудзя в книжці Володимира Даниленка «Лісоруб у пустелі»

Володимир Даниленко став особливо помітним у сучасному українському літературному процесі після виходу книжки і новел «Сон із дзьоба стрижа» (2006), яка образно відтворює історію українського Дон Жуана нашого часу. «Лісоруб у пу-стелі» (2008) – це провокативна аналітична спроба письмен-ника змоделювати образи літературних поколінь другої поло-вини XX століття. Аналітична книга мене особливо зацікави-ла, адже два роки тому я запро-понувала цьому авторові взяти участь у процесі написання 12-го тому академічної Історії української літератури. «Лісоруб у пустелі» дає виразне уявлен-ня про В.Даниленка як аналітика й по-тенційного історика літератури. Вияв-ляється, письменник В.Даниленко не може відокремитися від власного образу й послідовно проектує його на образи інших літераторів. Така ситуація у пси-хоаналізі має назву «неправильного про-читання»: письменник як тлумач твору завдяки несвідомому розумінню дає «по-милкову оцінку», яка й стає пунктом відліку для створення власного тексту. Механізм дилетантського аналізу З.Фройд пояснює на основі неусвідомлених заздрощів інтерпретатора, який опа-новує чужу форму життя, адаптуючи її до власної історії. Натомість справжній психоаналіз, як зазначав С.Цвейг, про-чищає передусім власний горизонт, щоб прояснилася сфера єдиного духу. З диле-тантським аналізом ми стикаємося, коли Даниленко тлумачить постать Юрка Ґуд-зя.
Проектуючи свій образ на Юрка Ґудзя, В.Даниленко моделює психологію Дон Жуана, який легко і грайливо продуку-вав еротичні захоплення, утікаючи від сімейних турбот. «Життя Юрка Ґудзя, – пише Даниленко, – цікаве як експери-мент, що полягав у втечі від обов’язків і традиційного побуту, який нав’язують дорослій людині суспільство і близькі люди, щоб весь відведений йому час віддавати собі, літературі та насолоді від дегустації мистецтва. І цей експеримент був успішний». Таємниця загадкового Юркового життя і смерті пояснюється через містичні образи «янгола блакитно-го блюзу» та «мандрівного дяка» ук-раїнської літератури. «Його мандри, – наголошує автор книжки, – нагадували перельоти джмеля – з квітки на квітку, з міста до міста. Від лагідного джмеля мандрівний поет відрізнявся тим, що пергу, якою були для нього книжки, картини, фільми та враження від спілку-вання з людьми, він ніс не додому, а залишав у собі, бо в нього не було дому. Була, правда, сільсь-ка хата в Немильні, між Львовом і Жито-миром, в якій він не жив через звичку ва-ландатися по світу». Цей кочовий образ збігається з образом чоловіка-ловеласа в новелі В.Даниленка «Його джмелиний баритон» з книги «Сон із дзьоба стри-жа». Це проекція образу інтерпретатора, тож мотив донжуанства такий учепистий. Даниленко наполягає: «Він був неперевершеним ловеласом і міг водночас тримати в напрузі десятки жінок. Коли Юрко Ґудзь ішов у гості, знаючи, що там є жінка, обов’язково купував дешеві квіти, але дарував їх з таким достоїнством, ніби це був букет найдорож-чих троянд. Хоча він не був Казановою, а радше Дон Жуаном, що не розбивав жіночі серця, а хвилював їх легкими, на-че молоде вино, романтичними ілю-зіями». І далі як констатація ніби добре знаного факту: «З більшістю своїх жінок він підтримував романтичний флірт». Тут варто нагадати, що флірт – це розігрування любові, а не душевне пере-живання. І такий образ Юрка Ґудзя, створений В.Даниленком, відбиває по-стать самого інтерпретатора, амбівалент-ного за своєю психологією, яка супер-ечить моральній визначеності. «Адже моральною, – як писав З.Фройд, – можна вважати лише людину, яка реагує на спокусу, що переживається внутрішньо, при цьому не піддаючись цій спокусі. Тому, хто час від часу грішить, а потім, каючись, ставить перед собою високі моральні цілі, легко дорікнути, що життя своє він будує за-надто зручно. Але він не виконує пріоритетного принципу абсолютної мо-ральності...»
Разом із літературною творчістю Юрко Ґудзь починав малювати. Що цікаво, уперше на його художні пошуки, як за-значає житомирська поетеса Ольга Карагедова, відгукнувся В.Даниленко в газеті «Комсомольська зірка» (1990, 23 червня) іронічним репортажем «Янгол блакитно-го блюзу». У «Лісорубі в пустелі» лише розгорнуто колишнє ставлення до поета й художника. За словами Карагедової, Даниленко «відверто глузує з картин Ю. Ґудзя», однак їй хочеться вірити, що цей репортаж був «своєрідним жартом друга» (журнал «Світло спілкування», №5, 2007, с. 29).
Юрко Ґудзь (і це можу засвідчити не лише я, а й десятки його друзів, а також його романи – «Ісихія», «Не-Ми» і вся поетична творчість; над новим виданням цієї спадщини нині розпочала роботу творча група) був унікальною людиною, яка знала, що таке любов не у флірті, а у глибокому переживанні. Останній рік свого життя він учитувався в «Діагности-ку карми» С.Лазарєва, який головною причиною захворювання тіла визнавав порушення людиною закону Духу або за-кону Любові. Юрко дуже вимогливо ста-вився до власного життя й завжди був готовий до смерті як форми жертвопри-несення. Для того, щоб любити жінку, не конче мати з нею сексуальні стосунки, і Юрко це знав. Він був поетом, ко-трий любив жінку як сутність. Він мені не раз казав: «Через тебе я стаю феміністом». А коли публікувалися його статті під псевдонімом – Тетянич, з яко-го я щиро сміялася, то він не почував жодного приниження, адже йшлося про ім’я коханої жінки.
Якось Юрко мені зізнався: «Знаєш, у мене є дуже велика жінка». Я сприйняла буквально й не повірила, а почала допи-туватися, що він може робити, такий ви-тончено тендітний і стрункий, з великим жіночим тілом. Цю нашу розмову я обіграла в антиромані «Українська ре-конкіста». А потім, якось перечитуючи Юркову поезію, знайшла там такі рядки: «Входиш в зимовий ліс, як в тіло жінки...» – і все зрозуміла. В.Даниленко знову цю еротичну ситуацію витлумачує як ситуацію сексуальну, продукуючи ар-тистичну розвагу поруч із трагічним ос-мисленням і болісним переживанням. Про сімейну ситуацію, яка насправді бу-ла для Юрка дуже травматичною, Даниленко пише у властивій йому грайливій манері: «Колись, ще зовсім молодим, Юрко Ґудзь пробував завести сім’ю, але душа митця не витримала сімейної рути-ни. Він не міг уявити собі, що таке обов’язки одруженого чоловіка. – Я привіз із села мішок картоплі, – якось зізнався він, – і забезпечив сім’ю на весь рік. Та дружина і тесть з тещею, у яких жив Юрко, були іншої думки. Збитий з пантелику, поет почав вранці вставати і йти з дому».
Навіть Анатолій Ґудзь, з яким я зустрілася цього року на поминальному дні народження Юрка Ґудзя в селі Немильні на Житомирщині, не міг нічого згадати про якісь ловеласні історії свого рідного брата, а сказав так: «Може, у нього хтось і був, бо він не міг жити в тій комуністичній сім’ї його дружини і навіть ніколи там нічого не їв, а приво-зив продукти з села. Він загалом дуже не любив комуністів, а його тесть і теща були затятими більшовиками. Юрко був дуже гордий: чого не любив, того не лю-бив. І повертався в ту сім’ю лише тому, що там був його син – Богдан. На похо-роні Юрка була жінка в чорній вуалі, яка дуже плакала за ним. Що то за жінка бу-ла, я не знаю...» Заїжджаючи вперше в Немильню цього року, я запитала пер-шого стрічного: «А де хата покійного Юрка Ґудзя?», і селянин відповів, запи-туючи: «Це того, якого вбили комуністи за пам’ятник Леніну в Житомирі, бо він дуже хотів його прибрати?»
Мені не хочеться розмірковувати над тим, хто фізично вбив Юрка Ґудзя, адже для мене символічне вбивство – більш страхітливе, ніж тілесне. А Юрко був не просто моїм відданим Другом, він був значущим українським Поетом нашого порубіжжя, тому для мене психоаналіз фальсифікації В.Даниленка не лише обов’язок історика літератури, а й справа честі. Називаючи у книжці «Лісоруб у пу-стелі» наше українське літературне сере-довище «хворобливим», таким, яке «об’єктивно не могло оцінити жодного літературного явища», В.Даниленко явно лукавить. Жінки, які знали Юрка Ґудзя, згадують про нього як про втілення мужності в найсвітлішому значенні цього слова. Така мужність була у Василя Стуса. Коли Юрко приїздив до Києва, для нас усіх, хто його знав, поява цієї люди-ни була надзвичайним святом Любові. Юрко часто зупинявся в Євгена Пашковського. Через декілька років після смерті Юрка Пашковський мені сказав: «Закінчив нарешті євроремонт у квартирі та й подумав: «Для чого мені цей євроре-монт, коли до мене більше не зайде в гості Юрко Ґудзь...» Юрко належав до тих особистостей, чия смерть завжди зга-дується й тому стає воскресінням нових творчих особистостей, адже психічний біль від неї такий нестерпний, що пород-жує слово. Юркова думка, його фантазія, його мрія про епоху Української Ре-конкісти була такою значущою на нашо-му порубіжжі, що породила мій антироман «Українська Реконкіста» (2003) як текст ідеї Друга-Поета, розгорнутої в просторі моєї історії життя. І коли В.Да-ниленко говорить про ідею Української Реконкісти у властивому йому глузливо-му тоні: «Але, як завжди буває в подібних випадках, усе закінчилося великим пши-ком», то я хочу нагадати про одну дуже значущу ідею Юрка Ґудзя. Коли він за-прошував на Хрещатик, у нього була улюблена фраза-пароль: «Давайте зустрінемося на Хресті». Незадовго до смерті він написав поему «Барикади на Хресті» про божевільного поета, який пристрасно закликає Київ на повстання Любові: «Засліплені розпинають люди-ну... Повстаньте, мешканці штанів! Пов-станьте, жителі змертвілих Воскресенок! Повстаньте, поки ще живі! Хоч раз отут, усі разом, на цім затоптанім Хресті, уздовж всієї Курваштрассе, у цій задов-баній столиці спорудимо весняну бари-каду! – з громів, димів, з миттєвих спалахів пронизливого щастя, коли навиліт куля б’є крізь дощ простягнуту долоню... Не бійтеся загинуть молодими! Страшніше – прижиттєво вмерти в місті, де володар Вій вже сотню літ не опускає вії... Не бійтесь владних трупоїдів, не бійтесь їхніх водометів! На поміч нам во-гонь прийде з-під Круг, Базара, Бере-стечка... І як обіцяно, – повіє холодноярське полум’я живе. – Повстаньте, по-ки ще живі!»
Після «Лісоруба у пустелі» мені хо-четься нагадати В.Даниленку фразу-пароль: «Зустрінемося на Хресті!» Щоб пе-редусім чесно сказати синові Юрка Ґуд-зя – Богданові, чому його тато був зна-чущою постаттю нашого українського середовища, чому він так пристрасно прагнув розіп’яти свою душу заради нового життя. «Бо ми, – як пояснював Юрко Ґудзь, – лиш відгомін майбутніх партитур, німих оркестрів початкові но-ти. Та треба йти – дорога мусить жити і після нас...»

Зборовська Н. Неадекватне прочитання [Про фальсифікацію образу Юрка Ґудзя в книжці Володимира Даниленка «Лісоруб у пустелі»] // Літературна Україна, 23 жовтня 2008. – С.5