*** із сайту Ніли Зборовської www.zborovska.name
— Ніло, ви створили власний сайт (www.zborovska.name), який є досить незвичним проектом, на вашому форумі ведуться цікаві дискусії.
— Над цим проектом я почала працювати з нині покійним Юрком Ґудзем, моїм істинним Другом і Поетом. Саме Юрко Ґудзь означив цей проект як Епоху Української Реконкісти. Продовжуючи його ідеї, я прагну змоделювати в Україні Епоху Духовного Цілительства.
Ніла ЗБОРОВСЬКА
ЮРКО ҐУДЗЬ
як істинна українська метафізична харизма
З Юрком Ґудзем ми познайомилися у Луцьку. У 1994 році, коли почалася перша спроба українського воскресіння з мертвих. Луцький художник Микола Кумановський на основі свого інтуїтивного відчуття нової Епохи організував конференцію, присвячену герметизму в мистецтві. Одна з його картин називалася «Воскресіння Лазаря», вона нагадувала нашу спільну спробу. У мене не було ще ні книг, ні відомих статей, тому я почувалася на цій конференції якимось дивним гостем. Ідея запросити мене до Луцька визріла в голові Богдана Жолдака, який щиро симпатизував мені і, мабуть, вирішив, що там буде для мене також сродне середовище.
У моєму сімейному житті того року була осінь, подібна до такої, про яку писав Михайль Семенко: «Почувалося дощово і по-осінньому облудно – В душі цілий день парихмахер на гітарі бринькав». Найбільшим моїм досягненням було те, що я недавно повернулася з Алма-Ати, де стала кандидатом наук, і почала працювати в Інституті літератури НАН України. Юрко Ґудзь був уже сформованим Поетом. Він видав «Postsckiptum до мовчання» та «Маленький концерт для самотнього хронотопа» – це були найкрасивіші тексти нового літературного покоління. Але у своєму житті Юрко був хронічним «бродягою», проте мав дружину і сина Богдана у Києві та з ними не жив, хоча дуже того хотів. У Юркові я побачила таку рідну собі людину, тому що я сама нібито мала сім’ю, а насправді у мене так само не було дому і сімейного затишку. Юрко у своєму легенькому одязі посеред холодної осені нагадав мені про мого померлого брата. Травма від смерті мого брата починала оживати від цієї зустрічі з Юрком. Наша зустріч неймовірно активізувала мою пам’ять про дитинство та пережиті в ньому події. Коли в одній із своїх поезій Юрко писав: «Понеділки, понеділки, понеділки, вівторки, вівторки, вівторки, середи, середи, середи, четверки, четверки, четверки, п’ятниці, п’ятниці, п’ятниці, суботи, суботи, суботи, понеділки, понеділки, понеділк... А де ж НЕДІЛЯ? Нема... В неділю я народився...», то це було таке глибинне відчуття і моєї травми народження, і моєї неприкаяності у житті, яке викликало у моїй душі сестринську тугу перед невлаштованим життям ніби воскреслого брата. Мені завше дуже хотілося обняти його, запросити до себе в гості, нагодувати смачними стравами. Але мені не було куди його запросити і я щиро заздрила всім, в кого він зупинявся на ночівлю у Києві. Як мені роками хотілося, щоб він прийшов до мене в гості! Щоб саме він у мою темну ніч читав мені свої поезії... Адже він так сонячно промовляв – ніби і до моєї заляканої душі: «До вікна наближається ніч, не хвилюйся, я їй виколю очі...»
Тоді у Луцьку мене поселили в одному номері з Оксаною Забужко і я мала змогу спостерігати, як розгортається цікаве відьмацьке дійство, що скоро відобразиться у романі Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу». У фатальну для Миколи Кумановського зустріч з Оксаною Забужко ми цілу ніч бродили з Юрком Ґудзем по місту. Стояв непроглядний і тяжкий туман, здавалося, сама тяжка осінь насувалася на всю Україну. Згадуючи той Луцьк, я тепер знаю, що для мене його найбільшою подією була зустріч з Юрком Ґудзем, він був самим світлом у нашій темряві. Серед всіх творчих особистостей, яких мені довелося зустріти у моєму житті, він був найсвітлішою мужністю. Він ніс у собі яскраве сонце і внутрішню правду так переконливо, що не можна було не повірити. Тому в поезії він почав з естетики мовчання. Кожен раз, коли ми розставалися, у мене було таке відчуття, що він – не від світу цього. У нього була істинна українська метафізична харизма. Від його розмов про Тишу, про невтомні метафізичні Спроби, про боротьбу з Хворим Ангелом, про Замовляння польоту завжди з΄являлося відчуття такого знання, яке несуть в собі лише обрані люди.
Збірка Юрка Ґудзя «Боротьба з хворим янголом» за 1997 рік була розділена за метафізикою есеїстичного мовлення, тому мала такі цикли – «Спроба перша», «Спроба друга», «Спроба остання». Ця поезія мала сакральне призначення духовного сцілення для українських читачів. У 2005 році Оксана Забужко видасть свою збірку «Друга спроба». Для історії української літератури важливо показати відмінність цих різних спроб.
Зустріч із Юрком Ґудзем у Луцьку дала мені такого єдиного Друга, якому я змогла розповісти про мого діда, про есеїв та про істинне християнство. На основі наших метафізичних діалогів Юрко Ґудзь запропонував мені створити таємну спілку есеїв з кодовим словосполученням – «Українська Реконкіста». Так мала називатися за його проектом нова Епоха в історії української літератури – Епоха Відродження. Над концепцією цієї Епохи він почав інтенсивно працювати у своїх поезіях та у своїй прозі. А також у статтях, де моделював концепцію Української Реконкісти як мистецької онтологічної міфологеми, що мала поєднати в собі різні літературні напрямки і школи – від традиційних до новоаванґардних пошуків. Головне, – вважав Юрко, – щоб у цих творах був присутній сильний вольовий імпульс на самоочищення, на звільнення простору для нових реальностей такого національного буття, де окрема творча людина була здатна порозумітися з іншими творчими людьми. Ми мріяли з ним разом про національну солідарність творчих людей заради нашої державності. Мене дуже смішило, що Юрко з метою маскування для своїх статей вибрав псевдонім – Тетянич, за ім’ям своєї дружини*.
Поезія Юрка спонукала мене до езотеричної практики: зупинки внутрішнього монологу, вслухання у метафізичну Тишу. Він бачив мою палку одержимість і хотів навчити мене філософії мовчання. Він був Другом, який був мені таким необхідним, як саме життя. Адже з ним єдиним я могла бути сама собою. Не маскуватися, не грати, а бути тією, якою я є насправді і якою хотіла би стати.
Остання моя зустріч з Юрком Ґудзем була не менш значуща, ніж всі попередні. Коли ми зустрілися у кав΄ярні на Хрещатику, Юрко витягнув з сумки мою знищену книгу «Пришестя вічності» і показав мені титульну сторінку. Я завмерла від того, що побачила. Титульну сторінку цієї книги я продумала разом з моїм видавцем – Леонідом Фінкельштейном: вгорі був портрет Лесі Українки, а внизу – Соломії Павличко. Це розміщення на тлі космічного неба двох видатних українських есеїв – Лесі та Соломії – мало символізувати два різні порубіжжя як дві різні метафізичні спроби. Проте я домовилася з Юрком покищо не акцентувати сакральне слово «есей», а лише мати його на увазі. На моїй книжці, яку подарував Юрку Ґудзю Леонід Фінкельштейн, я побачила, що чорним фламастером жирно був замальований портрет Соломії Павличко. Юрко, щиро вболіваючи за мене, лаяв мене як старший брат, зокрема за те, що, як він казав, я зв΄язалася з цими Павличками на свою голову. Але він повідомляв мене, що знайшов видавця, який наперекір їм усім буде видавати мої книги і видасть також есей про Лесю Українку, але вже без цього фатального есею про Соломію. Мій есей про Соломію він сприймав як моє неоправдане самоприниження. У рецензії на знищену книгу «Пришестя вічності», яка носила дуже гарну й оптимістичну назву «Рай і вирій розіпнутих крил: Слідами втраченого ритуалу і знищеної книги» (у Кур΄єрі Кривбасу за 2000р.) Юрко проаналізував лише мій есей про Лесю Українку, так ніби у моїй книзі есею про Соломію не було. Він був дуже сердитий на Павличка, йому в голову не приходило, як це український поет може дозволити знищення книги. Але мені в голову не приходило, як це мій єдиний друг Юрко Ґудзь не може збагнути, що есей про Соломію Павличко – головний текст у книжці «Пришестя Вічності» наперекір всім Павличкам разом взятих.
Тоді, коли ми останній раз сиділи у кав΄ярні, я майже не говорила, а лише слухала, тому що вся моя увага була прикута до титульної сторінки і чорної плями на ній, яка викликала в мені дивний містичний острах: так есеї не роблять. Адже коли ми задумали нову Епоху для України, ми повинні були діяти і писати так, щоб завжди пам’ятати: ми стаємо перед Обличчям Господа нашого і просимо у Нього допомоги, у наших особах ми складаємо із Богом від імені нашого народу символічний Закон, який не маємо права порушувати, адже наш індивідуальний вибір буде відображатися на нашому національному виборі шляху. У мені було глибинне з дитинства переконання, що характерною ознакою аристократичної людини є знання того, що Бог з народом укладає Заповіт – через обраних людей. На той час Юрко прочитав «Діагностику карми» Лазарєва, яка на мене також справила гарне враження. Але останні спроби Юрка – ці його кармічні пропозиції перевидавати мою книгу без есею про Соломію я не сприймала. Мені було печально, адже лише з ним я могла говорити про події у метафізичному потойбіччі. Особливо після того, як він подарував мені касету. Це було для мене зроблене поетичне інтерв’ю з його живим голосом. Після нашої останньої зустрічі я прийшла додому і слухала його поезії. У кінці цього інтерв’ю весело сміявся його син Богданчик. Цей радісний сміх сина у кінці живого мовлення батька став ніби нагадуванням мені, що в Україні після смерті Юрка Ґудзя залишається Богдан, якого я зможу колись зустріти і запросити в гості...
І нині мені дуже хочеться видати твори Юрка Ґудзя з моєю передмовою, щоб було видно в українській літературі, що таке Перша істинна метафізична спроба. Нещодавно Володя Даниленко сказав мені, що зібрав майже всі твори Юрка Ґудзя і що ми можемо видати його разом як метафізичну спробу повернення...
У Юрка Ґудзя є поезія «Спроба повернення», у ній звучить такий рідний мені голос:
вже темрява підходила до вікон,
хилила голову на паперовий хрест,
а ти до мене прихилялась,
світилось тіло, білі птахи
з моїх обіймів виривались, ломали
крила, знову й знов
вертались в чорному сплетінні,
щоб вже не розрізнити рук і крил...
Там тіні ворушились по кутках,
і хворий місяць прикидався ясновидцем,
там хором все молились цвіркуни,
щоб їхня смерть була нам воскресінням...
Смерть Юрка Ґудзя стала моїм воскресінням із мертвим. Я більше не могла зрікатися слова, я більше не мала права мовчати. Мій автобіографічний антироман як мою спраглу спробу індивідуального та національного сцілення породила його Українська Реконкіста. З метафізичного переживання творчості і смерті Юрка Ґудзя, з символічного діалогу з потойбічним Другом і пречистим українським Поетом, народився мій антироман «Українська Реконкіста» як діалог моєї прозової спроби з його завжди Першою поетичною спробою.
Зборовська Н. Юрко Ґудзь як істинна українська метафізична харизма // www.zborovska.name
*Насправді дружину звати Жанна.
Немає коментарів:
Дописати коментар