Ольга Веремій. Він любив малювати янголів і равликів…

Ольга ВЕРЕМІЙ

ВІН ЛЮБИВ МАЛЮВАТИ ЯНГОЛІВ І РАВЛИКІВ…

Свого часу Григорій Сковорода писав: «Світ ловив мене та не впій-мав». Юрія Ґудзя друзі називають новим Сково-родою. Чому? За любов до мандрів, за філософ-ське сприйняття життє-вих ситуацій, за неординардну творчу натуру. Юрій з однаковим успі-хом писав вірші, повісті, есе, малював картини. Його твори не легкі для прочитування. Над ними, як і над будь-якими філософськими творами, слід задумуватися, аби збагнути зміст. Але саме їх наповненість глибоким змістом земного буття і спричинює сьогодні ба-жання ще і ще раз узяти в руки збірочку та вчита-тися у рядки. За своє недовге життя письменник Юрій Ґудзь написав немало. Але на-друкував лише незначну частину. Збірки поезій «Маленький концерт для самотнього хронопа», «Вишивки, хронопи, без», «Млеко хронопів гласолійне», «Postscriptum до мовчан-ня», «Боротьба з хворим янголом». За роман «Не-ми» та повість «Ісихія» удостоє-ний Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка в галузі літератури у 2001 році. А значно раніше, у 1994 та 1997 роках, його твори були відзначені преміями Міжна-родного поетичного конку-рсу в італійському місті Тріуджіо та фундації ім. Є.Бачинського (США). Був ка-ндидатом на Шевченківсь-ку премію, але не дожив до того дня, коли засідала ко-місія. Як і не дожив до дня презентації своєї останньої книги «Замовляння невиди-мих крил».
Невідома рука темною зи-мовою ніччю зупинила його на житомирській вулиці. Зу-пинила навічно, обірвавши срібне мереживо думок. І хоча в офіційному виснов-ку медекспертів і слова немає про вбивство, близькі друзі і побратими переко-нані, що саме так і було. Надто непокірним для вла-ди був Юрко, надто сміли-во висловлював свої думки і почуття, надто незалежно вів себе у житті. Він любив людей, любив життя таким, яке воно є, кохався у співі народу і його первозданній природі. І, мабуть, недаре-мно саме йому, єдиному із давнього козацького роду, нащадку тих, хто опинився в глухому поліському закут-ку через бунтарську вдачу, дав Всевишній незвичний дар – виливати на папір по-бачене, почуте, передавати свої міркування у кольорі. Нині його друзі збирають ру-кописи, впорядковують і го-тують до друку книги, бо так важливо, аби не загубилися у часі неповторні рядки сві-тобачення, які закладалися у дитячій душі, зростали і мі-цніли разом із нею, а потім висівалися на папері.
Як зростав Юрій, як по-важали його односельці, як любили учні – про все це розповіли мешканці села Немильня Новоград-Волинського району літерато-рам, музикантам, співакам – друзям і шанувальникам письменника, коли ті у пе-рший день липня приїхали вклонитися його могилі, по-бачити край, який випле-кав світу талановиту осо-бистість. Саме цього дня Юрій народився. І хоча місцем народження вважа-ється Миколаївка Ємільчинського району, дитин-ство і юність його минули у Немильні – рідному селі батька й матері. Тут він пі-знавав світ, мандруючи у заплічному мішку діда Кості. Тут черпав знання від шкільних вчителів, се-ред яких була і мати Віра Костянтинівна. Сюди по-вертався, аби поділитися своїми знаннями із школя-риками. А ще у важку хви-лину линув до отчого по-рогу та хатини, що заповіла хрещена мати. Тут йому найкраще писалося. І з любо-в’ю поглядали немиленці (саме так себе величають ме-шканці села напе-рекір усяким етимологіям) на освітле-не віконце: «Юрко приїхав. Пише...»
За своє коротке життя Юрій Ґудзь устиг закінчити Ки-ївський геолого-розвідувальний техні-кум, Київський педа-гогічний інститут ім. Драгоманова, пра-цював геологом-розвідувальником, вчи-телем історії та малювання, в редакціях журналів «Слово і час», «Авжеж», «Косень», газет «Голос громадянина» та «Зарубіжна література», у видавництвах «Фо-ліо», «Джура». Також був молодшим спів-робітником Київського му-зею архітектури і побуту УРСР та заступником дире-ктора по науковій роботі Кмитівського музею образотворчого мистецтва, заступ-ником голови Житомирської обласної письменницької організації, входив до ради НСП України. Всі ці посади не приносили багато гро-шей, зате були багатими на зустрічі і спілкування із людь-ми. Та й ті нечисленні прибут-ки Юрій витрачав не на шика-рний одяг чи комфортні умо-ви життя. Наскільки міг, допо-магав синові, який через те, що батька не схотіли чи не змогли зрозуміти і сприймати таким, яким він є, ріс біля ма-тері. А ще – братові, якого ска-лічив Афганістан, та старень-кому батькові. Решту витрачав на книги та фарби. Найбільше любив малювати равликів і ян-голів. Чому? Відповідь треба шукати у його творах. Саме через цю невибагливість та загадковість міркувань, делі-катність у поводженні, що так незвично у нашому світі, і вва-жали дехто його пияком. Хоча через виразку шлунку Юрій не міг випити навіть ста грамів спиртного і п’яним його ніхто ні з друзів, ні з односельців ні-коли не бачив. Та й досить вчитатися у твори аби зрозу-міти, що у затуманеному хмі-льним мозку не можуть народитися такі думки.
Про творчість Юрія Ґудзя і його, як людину, можна го-ворити багато. Навіть пере-дати спогади малої кількості численних друзів, тих, які змогли у цей день виборса-тися із рутинної буденщини і приїхати в село, – не виста-чить газетної площі. А ще ж розповіді вчителів, сусідів, односельців... І хоча домів-кою письменника нині є час-тинка сільського кладовища, цього не відчувається. 

Веремій О. Він любив малювати янголів і равликів… // Замок володарів, 4 липня 2008. – С.13