Ольга Карагедова. Ми пам’ятаємо. Штрихи до художньої біографії Юрія Ґудзя

Ольга КАРАГЕДОВА

ШТРИХИ ДО ХУДОЖНЬОЇ БІОГРАФІЇ ЮРІЯ ҐУДЗЯ

МИ ПАМ’ЯТАЄМО
20 лютого минуло 5 років від дня трагічної загибелі
відомого українського поета, прозаїка, художника…
Ґудзя Юрія Петровича
Безумовно смерть забирає кращих. Завчасу і несподівано.
І колись ми таки усвідомимо, кого так раптово і нагло втратили.
Велике й справді бачиться на відстані.
І нам уже сьогодні катастрофічно не вистачає його тихого проникливого голосу, завше оригінальної думки, ненав’язливої, але такої глибокої й об’єктивної оцінки, дружньої поради – самого Юрка...
Нехай назавжди збережеться в серцях усіх, хто знав цю чудову людину, світла і добра пам’ять.
Редакція

Ти запитуєш мене,
коли я закінчу картину,
яка збереже
хоч кілька прикмет
нашого покоління,
розтоптаного підковами
безкінечних парадів.
Більше про це не питай.
Ти сам знаєш,
як ми живем
і чим доводиться платити
за хліб і молоко,
яка ціна
врятованим словам,
збереженим картинам,
і скільки черепів
уважних
нам дивиться
у збайдужілі спини.
Бо ми –
лиш відгомін
майбутніх партитур,
німих оркестрів
початкові ноти.
Та треба йти -
дорога мусить жити
і після нас...(¹;5)

Ці сповідальні рядки належать одному з найяскравіших письменників ХХ століття, нашому землякові Юрію Ґудзю, якому доля відпустила всього 46 років земного життя (1956 – 2002).
Але дорога його творчості живе, бо він залишив нам свої численні статті, есеї, картини, поетичні й прозові твори, що були відзначені преміями Міжнародного поетичного конкурсу в м. Тріуджіо (Італія) – 1994; ім. Є. Бачинського «У свічаді слова» (США) – 1997; Всеукраїнської – ім. Івана Огієнка – 2001.
Книгу новел і оповідань Ю. Ґудзя «Замовляння невидимих крил» за результатами анкетування критиків, яке щорічно проводить журнал «Слово і час», було визнано кращою книгою прози 2001 року.
Вчитель історії за фахом, Ю. Ґудзь «утверджував себе зусебічно, – згадують його друзі, – без будь-якого страху залишитись непочутим.»(2;4) Він був не тільки поетом, прозаїком, драматургом, літературним критиком, есеїстом, а й мистецтвознавцем і художником. А в школі дорогого його серцю села Немильні, в якій після закінчення Київського педінституту ім. Горького (нині Київський державний університет ім. М. Драгоманова) викладав, крім історії, етику й образотворче мистецтво, в яких однаково кохався.
Про мистецьку грань творчої особистості Ю. Ґудзя відомо не багато. І це зрозуміло, адже ніколи не знав він «будь-якої жадоби до слави»(3), як згадує колишній директор Немильнянської школи, а нині журналістка Леся Ґудзь, позаяк одним з життєвих правил його було, за спогадом письменника Г. Цимбалюка, таке: «Не гордуй. На всі твої удавані успіхи і навіть фальшиві перемоги Господня воля... Май тиху втіху від правдивого доробку і не розпинайся про значимість власної персони».(4;6)
Про Ю. Ґудзя як мистецтвознавця й художника довідуємося з його статей: «Крила і Кольори» («Авжеж» – №7, 1991), «Зона полинових сновидінь» («Україна» – №38, 1992), «Втікачі з піраміди» (Аrt-Line – №3, 1997), «Гнізда небесного вирію» (Аrt-Line – №3, 1998), «Утаємничення в картинах Юрія Камишного» («Образотворче мистецтво» – №2, 2001) та ін.
Стаття «Крила і кольори», написана під псевдонімом Ю. Тетянич, присвячена творчості талановитої художниці-аматорки Надії Миколайчук із с. Лучин Попільнянського району Житомирської області, роботи якої, як пише автор, вразили його «максимальною щирістю нероз’єднаності її долі, важкого життя й тією збереженою (попри всю жорстоку невідповідність умов повсякденного виживання) красою.»(5;23) У художниці Н. Миколайчук Ю. Ґудзь побачив споріднену душу і не втрачав зв’язку з нею і після написання статті про її чудові картини з птахами, квітами, деревами, дивовижними лісовими істотами, що були народжені її уявою, її сподіваннями...
Чи не в найкращому із своїх прозових творів – романі «Не-ми» – Ю. Ґудзь наводить лист до неї, написаний з Будинку творчості в Ірпіні 7 квітня 1996 року. У цьому листі він ділиться з Надією своїм болем, розпачем, гіркими думками: «Єдиний мій притулок – це письмо, текст. Десь мушу, як сука вагітна чи кицька Марфа, шукати місце, щоб (невідомо що і для кого) зродити, зригнути друкованого відчаю, хоч у людей і без нього хватає гіркого клопоту... Якось інакше жити? Тоді ці невимовні голоси зжеруть мене зсередини...
Надіє, пошли мені свого янгола, хай хоч уві сні допоможе мені зустрітися з моїми дитячими захисниками, не дасть знетямитися в цій немилосердній країні...»(6;26)
Під псевдонімом Ю. Тетянич написана і стаття «Зона полинових сновидінь». (Під такою ж назвою, до речі, в травні 1992 року в Києві відбулась виставка робіт Н. Миколайчук.) В основі статті – попередні роздуми. Тільки тут автор презентує й творчість сестри Надії Людмили Миколайчук (Бигич), яка тепер живе в Кривому Розі. «Якщо у Надіїних картинах, – пише Ю. Тетянич (Ю. Ґудзь), – завжди присутня якась піросманівська повнота драматичного самовияву, навіть у цілком декоративних сюжетах, то в Людмили – більш заглиблений, більш метафізичний рівень відтворення краєвидів власної душі. В її спробах зафіксувати, зберегти на полотні те, що відкрилося уві сні й наяву, відчувається щось більше, аніж особистий досвід таланту».(7;12)
Про власні художні роботи автор пише так: «У картинах Юрка Ґудзя є намагання поєднати слово і колір, свої поетичні тексти – з сугестивними відтінками окремих фарб. Розгорнуті назви-імена картин вписані прямо в живописне полотно. Таке поєднання дає змогу зриміше виявити знакову сутність написаних слів, перетворює процес називання на певний ритуал...»(7;12) Зокрема, «намальовані тексти» Ю. Ґудзя, вміщені на вкладинці журналу «Україна», мають такі назви: «В очікуванні твого повернення», «Пробачте за моє зелене запізнення», «А ще будете разом у тихій пам’яті Бога».
«Перефразувавши відомий вислів Мартіна Гайдеггера, – пише далі автор, – про те, що поезія – це становлення буття за допомогою слова, можна було б сказати: «Живопис – то є становлення буття за допомогою кольору». Але це можливо лише тоді, коли людина справді усвідомлює необхідність особисто для себе такого становлення, відчуває потребу в творчому тексті, який унезалежнює її від примусових ідеологічних структур, допомагає більш тонко, інтуїтивно пізнавати себе й навколишній світ.
...Ось так, на перетині живопису й поезії, народжуються слово-кольори Юрка Ґудзя».(7;12)
Творчому доробку американської мисткині українського походження Аки (Богумили) Клим-Перейми (скульптурні роботи, писанки, кераміка) Ю. Ґудзь присвятив статтю «Гнізда небесного вирію», де він з радістю повідомляє, що завдяки зусиллям Фундації ім. О.Ольжича вийшов у світ чудово оформлений альбом «Ака Перейма».
Розповідаючи про творчість мисткині, яка хоч і мешкає далеко від етнічної Батьківщини, проте живе Україною, що відбивається в її творчому доробку – в скульптурах з металу, писанках, кераміці й поетичних текстах. Автор статті найбільше приділяє уваги птахам, витвореним Акою Клим-Переймою з металобрухту за допомогою електрозварювання (цю техніку мисткиня свого часу ретельно вивчала в технологічному інституті у м. Трой). «Прадавня українська міфологія, – пише Ю. Ґудзь, – мислила Птаха як посередника між світом живих та світом померлих пращурів. [...]
Витворені в просторі зіткнення й з’єднання різних стихій: вогню, повітря, металу, з’явлені під недоречним поглядом невсипущих свідків неба, води й землі, птахи Аки Перейми мають свою внутрішню езотерику, пробують вирватися за межі суто мистецького жанру. [...]Ака Перейма нікого не тягне за собою, нікому не нав’язує ні свій рай, ні свій «пташиний вирій». І трохи відігрівшись у ньому, вже мусиш сам шукати притулок, свої наймення для всього, що туркотить недомальованими крилами й шкрябається в затемнені шиби буття...»(8;50-51)
У статті «Втікачі з піраміди» йдеться про творчість трьох художниць з Волині – Наталі Хилюк (Утахарри), Надії Миколайчук та Олени Бурдаш.
Н. Хилюк (Утахарра). Значення псевдоніма цієї художниці Юрій Ґудзь пояснює, посилаючись на професора зі Львова М. Демківа: «Ута-Харра – улюблений (щирий, відданий, сердечний) посланець Бога Сонця (Ра). Вона не мала багато тисячоліть утілення на землі й це її перша з’ява після Єгипту...»(9;30)
«Тематика картин художниці, – пише далі Ю. Ґудзь, – виривається за межі історичних реалій Давнього Єгипту чи Шумеру.
Світ (і світло) Утахарри – то є автохтонна мистецька реальність, непідлегла будь-яким конкретним інтерпретаціям та узгодженням з тією чи іншою епохою. Це світ непередбачений, стихійний, звільнений з-під влади законів формальної логіки. І що найважливіше – це індивідуальний спосіб органічного і гармонійного буття...» (9;30)
З творчістю Н. Миколайчук Ю. Ґудзь, як згадувалось вище, знайомив читачів журналів «Авжеж» і «Україна». У статті «Втікачі з піраміди» він знову повертається до розповіді про картини цієї художниці з намальованими нею «дивовижними, неймовірної краси птахами», що «завше мають свої імена: Зима, Весна, Осінь», підкреслюючи глибину й важливість єдності цих імен та з’явлених кольорів та їх відтінків.
«Здавалося, що сам процес малювання і називання тих птахів, – пише Ю. Ґудзь, – визначає у своїй неподільності хід і стан довколишнього світу, його порядок і ритм, і якби раптом жінка перестала малювати своїх птахів, давати їм імена, то світ наш, течія його часу катастрофічно деградували б, зупинилися в своєму розвитку: за вікнами стояла б незмінна зима чи нескінченна задушлива спека, й життя втратило б принаду оновлення, бентежне очікування змін.»(9;30)
Розповідаючи про творчість Олени Бурдаш, Ю. Ґудзь відзначає її «неповторну творчу манеру, в якій органічно поєднуються традиційність наївного малярства з рафінованим візіонерством сучасного образотворчого мистецтва, свідомим використанням окремих чинників «колективного підсвідомого». Велика низка різноманітних серій, створених маляркою, – «Трійця», «Грушевий дзвін», «Двоє», «Свято», «Вівтар» та інші, засвідчують плідність саме такого підходу до власного світотворення.»(9;31)
Завершуючи статтю про творчість Н. Хилюк (Утахарри), Н. Миколайчук і Олени Бурдаш, Ю. Ґудзь підсумовує: «У творчості трьох волинських мисткинь вражає саме рівень дитячої щирості, поєднаний з професійним осягненням, із збереженням всієї краси, всіх див, відкритих через власне споглядання.»(9;31)
Стаття Ю. Ґудзя «Утаємничення в картинах Юрія Камишного» вражає глибиною осмислення творчості добре відомого далеко за межами України житомирського художника.
«За рідкісні в наш час хвилини звільнення й впізнавання в собі призабутої у виживальних перегонах високої культури я вдячний Юрію Комишному...»(10;47) – зізнається Ю. Ґудзь. І далі: «Його пейзажі схожі на непрочитані листки, на зашифровані послання. Спершу все досить звично: дерева, озера, хмари, старі, притулені до землі солом’яною крівлею хатки, – без господарів, без вирослих тут дітей, покинуті ними, та все ще не порожні, не здичавілі від пустки, а переповнені терплячим очікуванням ще ненароджених, ще не змертвілих. Зовні все зрозуміло, й лише згодом відкриваєш на них присутність непрочитаних з першого погляду знаків, а поволі, але незупинно, стаєш не лише свідком, ба й співучасником тихого потаємного дійства: ритуалу повернення власної душі у простір спільного тіла Українського Роду, в простір нашої генетичної пам’яті...»(10;47)
У цій статті також йдеться і про натюрморти, якими художник, як зазначає Ю. Ґудзь, «здійснює невипадковий і потаємний ритуал перетворення і переведення звичних речей на рівень символу, на тему їхнього вже магічного існування...»(10;48)
Художник Ю. Камишний, як влучно відмічає Ю. Ґудзь, вертає «своєю творчістю речам і символам їхню занехаяну нами сутність...»(10;48)
Юрій Камишний згадує, як несподівано швидко написав Ю. Ґудзь цю статтю: «Юрко бачив мої картини і на виставках, і в майстерні, а якось завітавши до мене, сказав, що хотів би написати про них. Я не заперечував. І вже точно ніяк не очікував, що наступного дня Юрко прочитає написану буквально за ніч статтю. Я був вражений тим, що почув. Так глибоко осмислити і сформулювати суть моєї творчості до нього нікому не вдавалося. Я й тепер вважаю, що стаття Юрка є найкращою з усіх, написаних до і після нього іншими авторами, професійними мистецтвознавцями.
Минулого року я намалював картину «Цвіту бути» і присвятив її світлій пам’яті Юрка. На ній зображення вікна у світ таких же яскравих, надзвичайних людей, як і Юрко. Воно обрамлене весняним цвітом, який він бачив і хотів би ще бачити... На білій стіні, як на вишиванці, нібито вишито червоними нитками назву дивної вулиці міста Житомира, на якій певний час мешкав Юрко, – Набережна під Скелями.»(11)
Крім статей, про які йшлося вище, не можуть не зацікавити вплетені Ю. Ґудзем у художню тканину роману «Не-ми» щоденникові записи, які є яскравими свідченнями його мистецьких інтересів та його вміння побачити найголовніше, найсуттєвіше у творах того чи іншого художника. Наведемо для прикладу деякі щоденникові записи Ю. Ґудзя:
«14. VІІ.94, четвер. [...]
«Імператор континентальної мрії»:
Виставка І.М. в Українському музеї – нежива, механістична графіка, продукована конвеєрним способом.
Але яка пам’ять – його «Дарований блаженству день», «У полі мудреці дрімали», його «Цвітіння» – потойбічні маки на безлюдних пустелищах, червоні спалахи яблук на присмерковому снігу – більше десять літ тому, одна з його перших виставок на Банківській, 2...»(6;20)
Згадані тут картини підказують, що йдеться про художні твори відомого українського митця-авангардиста Івана Марчука.
З точкою зору щодо творчої манери художника, висловленою у початкових рядках щоденникового запису, можна не погоджуватися, але це власний погляд Ю. Ґудзя.
Свого часу його вразила перша виставка Івана Марчука; тоді «було відчуття несподівано прочинених до іншого (невідомого) світу дверей.»
Мабуть саме тоді Ю. Ґудзь і написав вірш-присвяту «Івану Марчукові».
Вчитаймося:
Синій присмерк тече у вікно,
У кімнаті немає нікого.
Тільки звідки цей страх і тривога,
Що тебе вже забули давно?

І кому всі полишені знаки:
Мак червоний, тополя, хатина?
Білий світ, мов забута дитина,
Виглядає себе край дороги...(12;62)

Наведемо ще два записи із щоденника.
«21.ХІ.95. [...]
...Зайшов у «Триптих» (художня галерея на Андріївському узвозі в Києві – О.К.) – погортати, поторкатися до акварелей Іванова-Ахметова, Юсупова, їхньої графіки...»(6;24)
«9.ІІ.95. [...]
Буд[инок] кіно: фільм про Казимира Малевича – «Казимир Селянський».
«Іконопис – найвищий вияв селянського мистецтва... Лики простоти й святості... Тут не діють закони просторово-повітряної перспективи... Іконописець, як і селянин, йде шляхом серця й молитви...»
..Й опісля цих слів – на екрані малюнки й картини Казимира Малевича кінця 20-х років. Люди без облич – з чорними хрестами, серпами і молотами, з проваллями темряви – там, де мали бути очі, вуста, омовлені диханням почуття... Який приречений ритм і відчай в тих постатях! А мадам Г.С. (критикеса з породи «общєчєловєков») докоряє Дм. Горбачову, одному з авторів фільму, що він модерніста зі світовим ім’ям засунув у селянську піч.
Як на мене, то все супрематичні мудрощі, теоретичні й практичні їхні викладки про точку, крапку, площини, що переходять у чорний квадрат, видаються лиш артистичною розвагою, – поруч трагічного осмислення й передчуття селянського іконопису (внутрішніх носіїв – навіть без вияву мистецького)...
Радянська влада забрала в них найостанніше й прирекла на голодну смерть, позбавила сенсу їхню віру й довіру, їхню простоту й святість, ніким і ніде не збережену – бодай кольором на полотні...
Малевич зумів це донести через відсутність кольору – там, де людська душа відбивається всіма барвами – на обличчі людини – чорніє діра...»(6;17-18)
У 1986-1988 роках Ю. Ґудзь працював молодшим науковим співробітником Київського музею архітектури і побуту УРСР (нині Державний музей народного побуту та етнографії України), а пізніше (з 25 вересня 1989 року по 4 квітня 1990 року) – заступником директора по науковій роботі Кмитівського музею образотворчого мистецтва.
Ці відповідальні посади вимагали глибоких знань теорії та історії українського та світового мистецтва, української і світової культури.
Галина Євгенівна Цюпри, яка працювала разом з Ю. Ґудзем у Кмитівському музеї, згадує, що лекції та екскурсії, які він проводив, завжди будувалися ним з урахуванням віку й рівня освіченості відвідувачів музею і відзначалися глибинною змістовністю.
За словами Г.Є. Цюпри, саме під час роботи в музеї Ю. Ґудзь почав малювати.
«Одна з намальованих олією картин Юрія Петровича, – розповідає Галина Євгенівна, – запам’яталася особливо. На ній було зображено дівчину на гойдалці, що трималася на гірляндах з яскравих різнобарвних квітів. Від цієї поетичної картини наче віяло весняним теплом, якоюсь світлою радістю.
Ми тоді й не здогадувалися, що Юрій Петрович писав поезії. І це не дивно, бо ми його знали лише як працівника музею, з яким було дуже приємно спілкуватися, якій міг і пожартувати, і щось цікаве розповісти, і щось порадити, якщо в цьому була потреба. Але разом із тим, Юрій Петрович був людиною закритою. Про себе він ніколи нічого не розповідав.
З музею Юрій Петрович звільнився у квітні 1990 року «за власним бажанням».(13)
Коли я готувала цю статтю, мені пощастило ознайомитися з матеріалами уроку «Література рідного краю. Вінок пам’яті Юрію Ґудзю», який провела в 9 класі вчителька української мови та літератури Баранівської гімназії Валентина Миколаївна Чайка, вона, до речі, є учасницею конкурсу «Вчитель року – 2007».
На цей урок було запрошено баранівську поетесу Оксану Демінцеву, яка добре знала Юрія Ґудзя, готувала його останнє, на жаль, інтерв’ю для газети «Вільне слово».
Гостя розповіла учням про своє знайомство і спілкування з письменником, згадала і про його художню творчість.
Наведемо фрагмент з її цікавої і змістовної розповіді: «Ми познайомилися на засіданні літоб’єднання імені Бориса Тена. Власне, то було «історичне» засідання, оскільки воно було останнім.
У той день я разом з іншими місцевими поетами читала свої поезії. Пригадую, як після засідання Юрко підійшов до мене. Ми познайомились, і він подарував мені свою збірку «Postscriptum до мовчання». На звороті обкладинки він написав посвяту і під своїм підписом намалював маленького равлика, який повзе вгору, до сонця.
Малювати равликів і янголів – то було його хобі. Юрко малював їх скрізь, де було вільне місце на папері. Можливо, саме це захоплення спонукало його назвати книгу прозових творів «Замовляння невидимих крил», адже між рядками оповідань, вміщених у ній, наче відчувається шурхотіння янгольських крил».(14)
Тут трохи відступимо від споминів О. Демінцевої, щоби згадати вірш Тетяни Пишнюк, у якому поетеса також згадує про намальованих равликів та янголів Ю. Ґудзя.

Ти любив малювати
равликів і янголів
тяжко було знайти
схожість між ними
лише тепер
коли їх ніхто не малює
розумію
ти малював нас.(15)

Та повернемося до розповіді О. Демінцевої.
«Незадовго до загибелі Юрій ніби передчував нещастя. Якось він показав мені свої картини на склі. Техніка їх виконання була напрочуд цікавою (на скло наносилися різнокольоровими фарбами окремі мазки, потім це скло притискалося іншим, і барви під тиском розпливалися, створюючи модерністську картину). Так от, на одній із цих картин у центрі була зображена свіча, відбитки полум’я від якої заповнили собою решту картини. Я була здивована і вражена. Як випадкове поєднання барв могло створити такий живий реальний образ?
Це віщувало щось недобре.
Невдовзі після того Юрія не стало...»(14)
Ю. Ґудзь пробував себе й у графіці. Дві ксерокопії своїх графічних малюнків він подарував мені, автору цієї статті, 19 грудня 2001 року, коли ми зустрілись у краєзнавчому відділі обласної наукової бібліотеки. На одному з цих малюнків зображення його найулюбленішого загадкового й магічного равлика, над яким – літери P.S. і хвиляста лінія. Праворуч від малюнка – вірш, написаний, ймовірно, 5 березня 2001 року в Житомирі, бо вгорі – напис: «5.ІІІ.2001 р., понеділок, ніч, сховище на вул. Набережній під Скелями»:
...равлику, равлику, що ти
несеш, що ти везеш під Гору
на своїй перехнябленій спині?
...чорну Троянду?
...хованку безпритульну?
...Зародок невигойного туску
А мо’ – ще теплого приску?
...Вухо чиє у тебе світить
крізь спину?
Хто зна, чи є тут правильна
відгадка:
Вже мусиш вибрати сама
в залежності
від шляху давнішніх вмирань
й узької стежки завтрашніх
народжень...
Fin. 1(16)

(останній рядок вірша Ю. Ґудзь дописав на звороті аркуша).
Ліворуч від малюнка з равликом по вертикалі напис: «P.S. пані Олі Карогедовій зі щирою вдячністю в день святого Миколая од грішного Юрка»16 (помилка у моєму прізвищі Ю. Ґудзя – О.К.).
Друга з подарованих Ю. Ґудзем – ксерокопія малюнка «Боротьба з хворим янголом», де на тлі намальованого обличчя – зображення голої жінки, яку, як на мене, охороняє крило (рука?) невидимого янгола. Цей малюнок датовано 19 серпня 199[?] року.
До речі, згадані вище графічні малюнки використані в оформленні складня бібліотеки Мистецької ґільдії «Nеабищо» зі солоспівом Вікторії Дем, яка є автором музики на вірш Ю. Ґудзя «Співанка».
Одна з графічних робіт Ю. Ґудзя, на якій ліричне зображення жінки й чоловіка, надрукована (без назви) вже після його трагічної смерті в газеті «Вільне слово» (2002, №33, 21 серпня).
Вперше на художні пошуки Ю. Ґудзя відгукнувся В. Даниленко, надрукувавши в газеті «Комсомольська зірка» (1990, 23 червня) іронічний репортаж «Янгол блакитного блюзу». Автор у відповідному жанру тоні розповідає про свою зустріч з «апологетом житомирського авангардового малярства» (так автор «охрестив» Ю. Ґудзя) у кімнаті гуртожитку, де той тоді мешкав. Між іншим, В. Даниленко звернув увагу на графин з пензлями поруч з горою хаотично перемішаних журналів та інших видань, на «друковану продукцію від Голобородька до Яніса Ріцоса, на футляри дисків Елвіса Преслі, Елтона Джона, Бутусова та на інші предмети побуту поета і художника; побачив колаж «Сніданок прихильника перебудови члена ГФСП», картини «Сьомий прокуратор Іудеї Понтій Пілат», «Уліс, Навсікая і я», «Великий покійник, що пливе за водою», «Великий перекладач темно-зелених текстів Роберта Фроста» та «Янгол блакитного блюзу», що були «предметом істерик і постійних банкрутств на аукціоні «Сотбіс», а ще – картини «Заклинання дощу, або пам’яті художника Трахтенберга», «Мій дванадцятий учень Валентин Борисович», у яких «визначити де верх, а де низ було складно».(17;6)
Хоча В. Даниленко й відверто глузує з картин Ю. Ґудзя, з його «медитативно-асоціативних «відчуттів», записи яких йому вдалося прочитати, все ж можна зробити висновок, «що до самого «поезомаляра» він ставиться по-доброму. І цей репортаж є своєрідним жартом друга.
Зовсім випадково дізналась, що п’ять картин Ю. Ґудзя вже після його трагічного відходу потрапили до житомирського письменника Анатолія Шевчука. Передав їх йому знайомий, на жаль, уже покійний, Юзеф Толяровський, у якого Ю. Ґудзь деякий час квартирував, а коли перебирався на інше місце проживання, залишив як непотрібні (а може не встиг забрати?).
Це писані олією на картоні картини «Уліс, Навсікая і я» (18.02.90), «Я житель країни У. Коли мене б’ють, мені боляче» (1990), «Я Самота»: До роману А. Кіма «Батько-Ліс» (липень 1989). Дві картини без назв і не датовані. На одній з них на тлі червоного неба і темно-синіх хвиль зображення янгола з червоно-чорними крилами, на другій – натюрморт, складений з плетеної коробки для ягід, куманця, тарілки й бокали.
Усі картини, про які йдеться, крім останньої, абстрактні.
Я не мистецтвознавець. Тому можу говорити лише про власні, суб’єктивні враження від Ґудзевих картин, які довелось бачити. І на мою думку, картини ці є свідченням сміливого експериментаторства, постійного пошуку Ю. Ґудзя в галузі художньої творчості. І в цих пошуках більше Поета, яким насправді був Юрко, ніж митця-художника. А ще гадаю, що картини ці найбільш цікаві тим, що доповнюють наше уявлення про внутрішній світ, самотню душу нашого непересічного земляка.
Про картину «Я Самота», написану під впливом роману-притчі «Батько-Ліс» відомого російського письменника корейського походження Анатолія Кіма, варто сказати кілька слів окремо.
У романі Ю. Ґудзя «Не-ми» є такі рядки: «14.Х.95[...]
...Спомин про перше читання роману «Батько-Ліс» Анатолія Кіма».(6;19)
Під цими рядками – горизонтальний (на весь аркуш!) ряд крапок. Що саме згадав Ю. Ґудзь через 6 років після першого читання цього роману, не відомо. Але зрозуміло, що він його перечитував. А ці крапки, якщо згадати про сіленціографічні поетичні тексти Ю. Ґудзя, в яких «засобом вислову стають знаки мовчання, мовні маргіналії: крапки, коми, апострофи, титли, дво- і трикрапки еtс...»(18;77) можна поснити як його «безмовне внутрішнє промовляння».
Чим міг вразити Ю. Ґудзя цей роман, якщо він спонукав написати картину і використати для її назви вислів «Я Самота», що неодноразово повторюється героями твору?
Гадаю, Ю. Ґудзь був вражений тим, як майстерно А. Кім показав самотність людини у трагічно недосконалому, розладнаному світі. «Персонажам роману А. Кіма, – пише літературознавець О. Васильєва, – притаманно трансформуватися, сплітатися, перетікаючи із одного в іншого, бути самими собою й одночасно іншими чи навіть іншими персонажами».(19;615)
На таку властивість твору, якій А. Кім дав назву «літературна поліфонія», без сумніву, не міг не звернути увагу Ю. Ґудзь як прозаїк, деякі з творів якого також відзначаються поліфонічністю.
Однак повернемося до картини Ю. Ґудзя «Я Самота». Як на мене, це не ілюстрація до якихось сторінок роману, а відбиток враження від твору в цілому, від його філософії.
На картині – на червоно-біло-сірому тлі, що намальоване мазками по колу і нагадує «гарячий» вихор – трохи вище від центру синє з білими «прожилками», «хвостате» коло. Відштовхуючись від назви картини і знаючи зміст роману А. Кіма, можна припустити, що це коло символізує самотню душу людини, яка замерзає (тому й колір синій) у вогненному вирі буття.
З картин, про які йшлося вище, Ю. Ґудзь починався як художник. Про його подальшу художню творчість розповіла у статті «Пророчий пензель митця» («Вільне слово», 2002, №33, 21 серпня) мистецтвознавець Ганна Івченко. Однак перш, ніж приступити до розгляду цієї статті, варто згадати вірш Г. Івченко «Юркові Ґудзю», навіяний і спогадами про нього, і образами його поетичних, прозових і художніх творів, і роздумами про трагічну долю митця.

Юркові Ґудзю

Душі сувій – як біле полотно.
Малюєм дні, як пишемо картини.
Хтозна, коли закінчиться воно,
Та пензель мусить працювать невпинно.

Ще день, ще мить. Ще стукає хроноп
У грудях серцем янгола прощальним.
Ти не зважай на днів калейдоскоп,
Художнику, пиши, немов востаннє.

Ти не зважай, що янгол десь заслаб.
А сильні духом теж бувають кволі.
Пиши, художнику! Ти лиш мистецтву раб,
Бо дні останні вже рахує Доля.

Хоч і сучасний, а Сковорода.
Бува знаходить мертвих сонце раннє.
Душа тулилась в тіло, як біда.
Пиши, художнику! Бо, може, це востаннє.(20)

А тепер про згадану статтю. Порівнюючи поезію й живопис Ю. Ґудзя, Г. Івченко пише: «Якщо поезія Ґудзя була емоційною, напруженою, на сплеску гострих чуттів («розхристаний вітер»), то на противагу їй Юрковий живопис – це тихе відкриття таїнства душі [...], глибокий символізм. А ще ретельна продуманість композиційності сюжету і тонка емоційна сфера авторського стилю.
Він писав полотна непоспіхом, «смакуючи» кожен мазок і виписуючи його порухом серця».(21)
Г. Івченко згадує картину Ю. Ґудзя (назву не вказано), на якій зображено «мляве від спеки зелене поле», вдалині – поодиноке дерево, що «наче самітня душа, в рамці іншого виміру, паралельного світу, а обабіч – приціл. Відчуття, що приціл рухається до цілі – самотнього дерева – людини – в іншому (духовному?) світі».(21)
Читаючи ці рядки, не можна не згадати вражаюче пророчий вірш Ю. Ґудзя, надрукований у «Літературній Україні» (9.06.2005):

Мене відстріляли – і я
Розумію траву...
Ні болю, ні рани...
Для чого ж, мій Боже, так
дивно живу, –
Так дивно, так довго, так
Гарно?..
Бачиш: кров рідняків –
Навіть в схронах зими –
свій порух не втратить
Намарне...
Крізь померки тіла душа повернеться в Не-ми:
Там дивно, там тихо, там гарно...(22)

Оригінали художніх творів Ю. Ґудзя зберігаються в приватних колекціях. У статті Г. Івченко згадує дві Ґудзеві картини, які він подарував відомому житомирському письменнику-шістдесятнику Євгену Концевичу, дружбою з яким дорожив і до думок якого уважно прислухався. На одній з них зображено три глиняні горщики з кімнатними рослинами. «Звичайний художник, – пише Г. Івченко, – назвав би це також звичайно. У Юрка ж читаємо: «Невідомий художник початку третього тисячоліття. Розмови мешканців глиняних веж зі світлом, вогнем і повітрям (2001). З найкращими побажаннями і 40 дощами».(21) (До речі, подібна картина Ю. Ґудзя, намальована олією на картоні, що має назву «Зелене сімейство кольорового світла», є, як написав на звороті її автор, «фрагментом картини невідомого художника початку третього тисячоліття», зберігається у житомирської поетеси, голови «Поетичного братства Юрка Ґудзя» Марії Рудак. На ній зображено чотири горщики з кактусами та іншими кімнатними рослинами, що стоять на книжковій полиці. На звороті картини – дарчий напис: «Марії Рудак та її чоловікові Володі з нагоди 30-ліття їхнього подружнього життя, з найщирішими побажаннями щастя і сімейної злагоди, світлої любові на многії літа! 6.VІІ-2001 р. Від Юрка»).
Поетичну назву «Володар осінніх перельотів» має і друга картина, подарована Є. Концевичу раніше.
Г. Івченко знала Ю. Ґудзя з часів відвідування нею літоб’єднання ім. Бориса Тена. Ось що пише вона, пригадавши виставку творчих робіт самодіяльних художників Житомирщини в обласній науковій бібліотеці, організовану на початку 90-х років минулого століття, в якій брав участь Ю. Ґудзь як художник: «Ми, члени літературного об’єднання, що ніжно прозивали Юрка Ґудзиком, усе допитувались, коли вже буде «персональний Ґудзик». Звичайно ж, Юрко хотів би зробити свою персональну виставку. Але за життя не судилося. Тепер я маю за честь взяти на себе клопоти щодо організації персональної виставки творів Ґудзя. І, користуючись нагодою, звертаюсь до всіх зацікавлених допомогти у цій справі».(21)
На жаль, ніхто (а минуло вже 5 років) не відгукнувся, не допоміг. І персональна виставка художніх творів Ю. Ґудзя так і не відбулась. А якби відбулася, то, без сумніву, стала б цікавою подією у житомирському літературно-мистецькому житті.
Через два роки після виходу статті Г. Івченко «Пророчий пензель митця» у газеті «Лесин край» (2004, №59, 31 липня) було надруковано матеріал «Творчість поєднав з долею», у якому порушувалося питання подальшої долі картин Ю. Ґудзя. Автор цієї публікації – журналістка Л. Ґудзь писала: «Картини художника Юрка Ґудзя не встигли об’єднатися і утворити вернісаж, проте від того вони не втратили своєї оригінальності: химерне плетиво ліній, несподівана гра світла і тіні створюють відповідний настрій у глядача, змушують його зазирнути вглиб зображеного, відшукати в ньому другий, а то й третій план[...] і спробувати віднайти оті зображені в поезії образи на полотні. Сучаснику ж лишилося тільки гадати, через скільки часу картини художника набудуть статусу музейної рідкості». (23;4)
...У лютому 2002 року ніщо не віщувало біди. За два чи за три дні до того, як Ю. Ґудзя знайшли у непритомному стані на території міськвійськкомату, він заходив до відомого житомирського художника Миколи Бутковського. «Побачивши картину «Біле й чорне», – розповідає художник, – де були зображені білий і чорний янголи, що йдуть по дорозі й ведуть розмову, Юрко довго мовчки вдивлявся, а потім щось схвильовано сказав (що саме вже, на жаль, не пам’ятаю).
На картині крила білого янгола плавно перетворювалися у небесні білі хмари, а чорного – у темне сплетіння листя дикого винограду. Думаю, що саме у крилах янголів Юрко побачив щось таке, що його непокоїло.
Звістка про трагічну загибель Юрка мене приголомшила. Я згадав нашу останню зустріч у майстерні і довго не міг заспокоїтися.
Цю картину, вже з назвою «Пам’яті Юрка Ґудзя», я представив на персональній виставці влітку 2002 року».(24)
Поховали Ю. Ґудзя 22 лютого 2002 року в с. Немильні поруч з могилою матері – Віри Костянтинівни Рибак, його «найпершої навчительки й захисниці».
На місці його вічного спочинку старша сестра Раїса, що нині мешкає в Канаді, встановила зроблений з чорного граніту невеликий, але дуже виразний пам’ятник, який символізує поєднання в творчій особистості Ю. Ґудзя поетичного й мистецького начал.
На його вертикальній частині, що нагадує сторінку розгорнутої книги, – портрет Ю. Ґудзя, праворуч від нього – зображення лелек, а нижче – трохи змінені слова з вірша «Версія», якими була названа ним і одна з його картин: «...будемо разом у тихій пам’яті Бога».
Минулого року друзі Ю. Ґудзя, шанувальники, творча молодь з житомирських літоб’єднань побували на могилі письменника і митця, вшанували його пам’ять.
Саме тоді житомирська поетеса Валентина Могила (Деменко) написала вірш «На могилі поета» з присвятою:
«Юркові Ґудзю до 50-ліття. Враження від поїздки на могилу поета в с. Немильню».(25;60-61)

На білий пісок на погості
Сьогодні наїхали гості.
Стрічай їх, Юрку-поете,
Бажай усім творчого злету!

Чорний граніт обеліску –
Злитий дощами до блиску.
Суворе обличчя і очі,
Очі, націлені в простір.

Поруч в хмарках – лелеки...
Куди летите далеко?
Один – з обома крилами,
В другого – одне на зламі.

Не буде щасливого лету...
Це ти, наш Ґудзю-поете?
Ми в тебе, до мандрів охочі,
А в душу – задумані очі.

І свічка горить серед квітів,
Горить, не згасає на вітрі.
Ми факел від тебе приймаємо
І в творчість штурвал тримаємо.

1.07.2006 р. с.Немильня

Завершити статтю хочу словами Віктора Радчука – одного з інститутських друзів Ю. Ґудзя, нині редактора газети «Місто», який, відзначаючи його неординарність як творчої особистості, писав про те, яку вагу і значимість набрало тепер усе те, що поет, прозаїк, художник встиг зробити: «Відчуваючи певну катастрофічність, розладнаність дисгармонією часу – епохи, Юрко, мабуть таки, зумів збагнути, з’ясувати, прожити щось таке, чого не змогли зробити більшість з нас, хто жив з ним ніби поруч, але він був у іншому вимірі».
[...] «Нам варто не раз і не два повернутися до Юркових книг, новел, малюнків, поезій, оповідань», щоб збагнути «порухи його душі, біль його серця, крила його творчого пориву і надриву».(26)
Чи можна не погодитися з цією думкою? Ні!

«Дорога мусить жити
і після...»(1;5)


1 Ґудзь Ю. Маленький концерт для самотнього хронопа – К., Молодь, 1991. – с. 32
2. Несподівано, раптово, трагічно // Літературна Україна. 2002, 14 березня – с. 4
3. Ґудзь Л. Пам’яті Юрка Ґудзя // Лесин край. 2002, 4 квітня
4. Цимбалюк Г. Фатум. (Згадуючи Юрка) // Вільне слово. 2002, №10, 29 лютого, с. 6
5 Тетянич Ю. Крила і кольори. (про творчість Надії Миколайчук) // Авжеж! 1991, №7, с. 21-23
6. Ґудзь Ю. Не-ми. // Кур’єр Кривбасу. 1998, №103, с. 8-54
7. Тетянич Ю. Зона полинових сновидінь // Україна. 1992, №38, с. 12
8. Ґудзь Ю. Гнізда небесного вирію // Аrt-Line. 1998, №3, с. 30-31;
9. Ґудзь Ю. Втікачі з піраміди // Аrt-Line. 1997, №3, с. 50-51;
10. Ґудзь Ю. Утаємничення в картинах Юрія Камишного // Образотворче мистецтво. 2001, №2, с. 47-48
11.Спогад Ю. Камишного, записаний автором статті
12. Ґудзь Ю. Postscriptum до мовчання // Торонто (Канада), Бескид, 1990, с. 88
13. Спогад Г.Є. Цюпри, записаний автором статті
14.Спогад О. Демінцевої. З матеріалів уроку вчительки української мови і літератури Баранівської гімназії В.М. Чайки «Література рідного краю. Вінок пам’яті Юрію Ґудзю». Зберігається в ЖОІППО
15. Пишнюк Т. Ти любив малювати... // Мовчання. [Вірші присвячені Ю. Ґудзю]. Самвидав ЖОО Спілки творчої молоді України «Liga ArtiS» (складень). 2002
16. Ксерокопія малюнка і вірша Ю. Ґудзя. Зберігається в автора статті
17. Даниленко В. Янгол блакитного блюзу // Комсомольська зірка. 1990, 23 червня, с. 6
18. Ґудзь Ю. Боротьба з хворим янголом. К. 1997, с. 92
19. Васильєва О. Ким Анатолий Андреевич // Русские писатели, ХХ век. Библиографический словарь. Ч. 1. – М. Просвещение. 1998. с. 614-616
20. Івченко Г. Юркові Ґудзю (рукописний варіант);
21. Івченко Г. Пророчий пензель митця // Вільне слово. 2002, №33, 21 серпня
22. Ґудзь Ю. Мене відстріляли... // Літературна Україна. 2005, 9 червня, с. 7
23. Ґудзь Л. Творчість поєднав з долею // Лесин край. 2004, №59, 31 липня, с. 4. (Пам’яті Юрія Ґудзя)
24. Спогад М. Бутковського, записаний автором статті
25. Могила В. На могилі поета // Могила В. Гострі кути. Житомир. 2007, с. 60-61
26. Радчук В. «Замовляння невидимих крил». // Панорама. 2003, 27 лютого.

Караґедова Ольга Георгіївна
Народилася 1945 року в Баку. Вірменка. За фахом вчитель російської мови та літератури. Українську мову вивчила після переїзду з Баку до Житомира (1989) на постійне місце проживання. Пише вірші російською та українською мовами. Має публікації поетичних творів у житомирській пресі. Активно займається краєзнавчою роботою. Є автором численних статей про видатних людей України, чиє життя пов’язане з Житомирщиною. Автор книги «Три аргонавти української літератури» (про М. Зерова, М. Рильського, Бориса Тена).

Карагедова О. Ми пам’ятаємо. Штрихи до художньої біографії Юрія Ґудзя // Світло спілкування. – Житомир, 2007.