Олександр Сопронюк. «Дорога мусить жити після нас»

Олександр СОПРОНЮК

 «ДОРОГА МУСИТЬ ЖИТИ ПІСЛЯ НАС»

Цьогорічним першим днем липня Юркові Ґудзеві вранішнє сонце означило б 50 і два літа. Вельми своєрідний, витончено-вишуканий літератор і маляр, назагал – глибинно-високий, водночас, на гідну повагу, штивною творчою цятою ще непізнаний-неусвідомлений і на самісіньку вершину – в абсолюті небесний, цілком нетутешній, останній, за Володимиром Даниленком, – напрочуд тонким виразним літературним критиком, – мандрівний дяк української літератури...
20.02.2002 року (просто-таки вбивчо-знаковий – порядково і цифрами – день смерти) сучасні «одморозки» цілеспрямовано – ба більше, вірогідно на злу «заказуху» – забили ЙОГО в дворі місцевого військкомату. Мистця замордували в Житомирі, місті, в якому він учив українську молодь, поліських хлопців і дівчат: викладав їм історію – мистецтва і рідної землі, літературу, горнув до рідного слова, давав перед очі і до серця Україну. Світлий баченик. Містичний глибинний провидець. Мучило. Боліло. Кричало. Нарешті затихло. Смертю.
Мене відстріляли – і я
Розумію траву...
Ні болю, ні рани...
Для чого ж, мій Боже, так
дивно живу, –
Так дивно, так довго, так
гарно?..
Бачиш: кров рідняків –
Навіть в схронах зими —
Свій порух не втратить
Намарне...
Крізь померки тіла душа
повернеться в Не-ми:
Там дивно, там тихо, там
гарно..
Вже наступного липневого дня, другого, з п.Марією Рудак (пані Марія голова Літературного товариства імені Юрка Ґудзя в Житомирі, неймовірно багато робить задля того, аби зберегти світлу пам’ять про художника) ходили тими чорними трагічними квадратами, де Юрко востаннє звівся, намагаючись дотягнутися двох невисоких бетонованих стовбурів, певно, маючи їх за хрести. (По смерті друзі поклали там дві траурні стрічки, помістили Юркову світлину. За тиждень все було брутально понищене. Вбивці, що на криваве місиво розтрощили світлу голову, так і не знайдені – і досі Ґудзева смерть покрита чорною патиною часу.) Далі – чотири дні реанімації. І – все. Отець Костянтин одспівав поета – крізь померки тіла душа – навдивовижу пророчо! – таки повернулась в Не-ми... Відтак уже згадувана п.Марія Рудак, пп.Ванда Чайківська, Тетяна Пишнюк, Світлана Штатська – всі з рідного неба – перейнялися лаштувати Юркові останню дорогу...
...На Ґудзеві народини, од дев’ятої рана, експресовим ЛАЗом їхали додоми, в Немильню. Подорож наша на офіційному рівні звучала так:
«Управління культури і туризму Житомирської облдержадміністрації. Житомирське обласне відділення Національної спілки письменників України. Поетичне братство Юрія Ґудзя. 1 липня 2008 року. «Липневий янгол» – перші поетичні читання, присвячені пам’яті відомого українського письменника Юрія Ґудзя. Відбудуться в с.Немильня Новоград-Волинського району. Початок о 12.00. Запрошуються всі шанувальники творчості поета.»
Дорога до ЙОГО села. Вона направду живе після нього. Ягоденський ліс. Урвища. В пояс трава. Ні йоти затхлої грьобаної цивілізації. Дешевої урбанної рорs-и. Чесна одрубана Україна. Де ти ЖИВИЙ. Де є те невидиме, але вельми посутнє. Де нуртує справжній голос крови, що гуртує розхристані окремішності в народ. Чистий свіжий подих. Коли вмент начебто узвичаєні вади переходять на крутий позитив і прибирають чітко обрамлених переваг. Власне це годі взяти в руки і зрозуміти. То на чуттєвих вітрах підсвідомости.
«Останній автобус до Немильні – скасували: перемело дорогу, нема кому розчистити курган: на попутці під’їхав у Острожок, звідти пішки – до млинів, а там – уже близько, на повороті (прибита до стовпчика) висить табличка з надписом «Немильня. 5км.)
Щоб зрізати частину шляху, пішов навпрошки, через Ягоденський ліс. Але: засутеніло, добре, що вдень хтось протоптав стежку, і була змога дибати по тих слідах, бо сніг навіть у присмерку зберігає і деякий час відображує слабке вденішнє світло. Та в лісі було вже зовсім темно. Ноги самі дорогу знають, тому я можу йти навіть очі заплющивши. Все ж помалу, з усіма торбешками в руках і на плечах, захекавшись добряче, я поставив собі трохи перепочити. Звільнив руки, плечі... спиною притулився до зашерхлої кори старого дуба. То мій давній приятель, сюди позаторік, іще тоді, коли працював у немиленській середній школі, я майже щовечора приходив. А обабіч нього – ще четверо таких самих старезних дубів, усі вони тут ніби службу якусь таємну правлять.»
То з літературних «Денників» Петра Сороки. До нього, в Тернопіль, Ґудзь часто-густо листував, дякуючи принагідно дружині Галі – «за всі празникові дари, особливо – за смачнюче домашнє вино, повидло й усе гінше, бо помалу той дух домашньости за цих п’ять літ, як не стало матері, потроху вивітрився з хати, й тому так сприймаються нині його рідкісні з’яви» – і за теплу гостину добре слово казав.
Немильня... Свого часу, ще за життя, Юрко обіцявся запросити до себе погостювати, на день-другий. Я ж навзаєм зголосився йому на шляхи до Радомишля. Потому мали бути Попільня, Роґізна, Новоселиця, Кам’янка, Краснянка... Звідтам – коріння моїх дідів-прадідів, батька-матері. Не судилося. Випало на могілки їздити. Окрім «Денників» Петра Сороки і Ґудзевих поетичних екзерсисів, на посвяту батьківщині, «Не-ми» є вже й електронним варіянтом, – як повість, у господарських архівах письменника Григорія Цимбалюка – Немильня, виписана в перед смерті Юрковою рукою. До слова: нещодавно у видавництві «Видання М.Косенко» вийшов «Житомирський феномен» – спеціяльний випуск популярного на житомирському Поліссі часопису «Світло Спілкування», упорядкував його головний редактор той же сам Григорій Цимбалюк. Там розлого представлено житомирську прозову школу: шевченківські лавреати Євген Пашковський та В’ячеслав Медвідь. Василь Врублевський (Василь нині начальником управління культури і туризму в Житомирській ОДА, до речі, вже передав «на люди» чимало з рукописної спадщини письменника), Микола Закусило, Євген Концевич, Анатолій Шевчук, Володимир Даниленко, Геннадій Шкляр, Валерій Шевчук... Юрко Ґудзь у цьому добірному товаристві – «Підручниками іншої мови».
Наразі – стосовно іншої мови. Що власне значить – НЕМИЛЬНЯ? – поспиталася дорогою автор і виконавець власних, під класичну концертову гітару, пісень – п.Лариса Бойко.
Подейкують, ще за царату Катерина висилала сюди неугодно-непокірних, що були в немилості. З огляду на це й дух на цих землях – вільний, бунтарний. Уже в самому селі з ученим-мистецтвознавцем Анатолієм Шевчуком пішли до Юркової господи. У батьківському обійсті хазяйнує молодший Юрків брат, Анатолій. Афганець. Вічний сад коло вічної хати – батько на далеке і тривале прийдешнє, на совість ставив. Тут чесна світла печаль. Природня неполакована мудрість.
Школа. Нам поталанило – застали всередині живе діло: місцеві молодиці й дівчата саме білили стіни. В коридорах. Класах. Зайшли до Юркового. На підвіконні його фото – з війська. З десяток інститутських конспектів – упереміш із літературними щоденниками. На сторінкових берегах – враження від Михайла Коцюбинського, Анни Ахматової, Миколи Вінграновського, Бориса Пастернака... До них – рисункові начерки, портретові поміти, жанрові ескізи. Отож, тим, що йтимуть за літератором, досліджувати-вивчати є що.
Ґудзь викладав дітям історію. Справжню історію. Українську. З району топтали. «По-взрослому». Натерпівся був, одне слово. Зате діти... Діти чули ЙОГО. Любили. Певно, тому в шкільному повітрі – висока повага і шана. Добра ненадумана незаплямована пам’ять про нього.
Потому, при денному сонці, в немиленському клубі, був його «поетично-вечоровий» День народження. Спогадами. Роздумами. Піснями. Поезією. Своєю філософією. І, зрозуміла річ, – з його, Юрковим, словом. То було Немиленське – самою поліською природою – дійство. Мимоволі, коли творилося се диво, я намагався пригадати, домогтися-добратися пам’яттю того дня, тієї миті, коли переживав і відчував у собі таку саму душу. 
...Перед очі зійшов Володимир Іванович, Затуливітер. Класичний український поет. Характерник, що його забрав на той світ чорний отруйний погар – Черкаський край, у Бучаку. Вечори пам’яти в столичній письменницькій Спілці, численні акції в Сумах – Університет, гімназія, облдержадміністрація, споминальні дні в самому Бучаку, там довічний спочинок Володимира Івановича, радійні висили, багаті есейні образи – не один і не два по часописах і газетах... Одначе все то годі буде дорівняти до того трепету, коли в Яблучному, рідному Затуливітровому селі, перед нами стала сільська громада – вибілено-попрасовані, защеплені на горішнього ґудзика, без модельно вив’язаних крават, строгі чоловічі сорочки. Стомлені глибокі очі жінок. Покладені на коліна, в рубованих мозолях, порепані руки. Дитяча безпосередня цікавість і неземна довіра. Зорова аура в Немильні була трохи інша, одначе духовний регістр такою ж мірою – безпомильно-відкритий, по-щирому стресовий, направду справжній по-справжньому, без сірої дешевизни.
Марія Рудак – вона тамадувала на Юркових народинах – означила художніми і досить несподіваними мандрівними деталями непросте життя письменника. Зокрема цілковиту побутову невибагливість – аж до спартанського штибу. Власне ось вона, не прикрашено-чепурна, а як була. Від нього самого.
«Вчора повернувся з Не-ми, за три дні виходив пішки десь під тридцять кілометрів, – чи зі станції в село добирався, чи до брата в Довбиш крізь ліс зимовий і переметені снігом дороги. Але які неймовірні видіння траплялися мені під час цих мандрів! Колись, при зустрічі, розкажу.
[ ]
...Не знаю, коли там буде моя книга, ніяк не можу додзвонитися до Василя. Я вже на
новій квартирі (точніше – окремій кімнаті), а тут немає телефону.
Що в тебе відбулося нового за цей час? Напиши кілька слів. А заки-поки відправлю
тобі свого Равлика, – як немильське перевтілення одного з різдвяних волхвів.

...равлику, равлику, 
що ти несеш, що ти везеш під гору 
на своїй перехнябленій спині? 
...Чорну троянду? 
...Хованку безпритульну?
[ ]
Хто зна, чи є тут правильна відгадка: 
вже мусиш вибрати сама, 
в залежності від шляху давніших умирань, 
і вузької стежки завтрашніх народжень...
5.ІІІ.2001р., понеділок, ніч. Сховище на вул. Набережній під Скелями»

Це з тих же таки «Денників» Петра Сороки.
Чи його неабияка мистецька щедрість: дарував особисті дорогі духовно речі, твори, власні картини, коли приходив був на гостину, згадувала пані Марія.
Лариса Бойко пісенно підтримала започатковану високу тональність зібрання: її «Котиться літо» тихими оберегами засвітило-покотилося поміж нас.

А літо котиться стежиною у полі.
І гарбузи неначе сонечка горять. 
Нам хата біла усміхається, мов доля. 
А понад соняхами янголи летять.

«Липневий янгол»... Ельвіра Севастянівна Радченко, завідувач відділу обласної бібліотеки, моноложно – і то було просто потрясно! – передала-відтворила подорожньо-текстову Юркову філософію. Отож, пише-промовляє – її голосом – знову ж таки – сам Ґудзь.. То варто слухати. Почути. І перейняти душею.
«Я прокинувся від того, що хтось дихав мені прямо у вухо й жіночий голос намагався привести мене до тями: «Юрку, Юрцю, вставай, бо все на світі проспиш, на вечерю до батька не втрапиш», – так схоже на голос Галі й баби Софії водночас. Я розплющив очі й побачив над собою кінську сиву голову, відчув, як волохаті й вологі губи торкаються мого вуха. Це ж Сірко! Я впізнав його, і він – мене, це ж наш коник, якого два роки тому батько продав у сусіднє село, в Кам’яний Брід. Він колись любив брати у мене з долоні пізні осінні яблука, надкушувати їх обережно, частинами... Дядько на возі спав, а кінь побачив мене біля дерева і зупинився, розбудив... І навіть уві сні я був неймовірно вдячний йому за все. Отак, на возі, втрьох, ми і в’їхали у немиленські Водохреща.
А наступного дня, вже – з Покровської церкви, я приніс свяченої води й записав оцього вірша, який з’явився ще раніше, в дорозі, десь між Крем’янцем і Звяглем, поки що без назви, але – з присвятою.

***
Петру і Галі Сорокам
...Від самоти пройме дрижак
І від свободи
Навчився їсти я з ножа
І спати в дзотах...
Та відрізняв я смак життя
Від смаку сталі...
Крізь ночі вовчого виття –
Все далі, далі...
Отак і ти навчивсь кохать
Навпроти неба...
Жіноча й Божа благодать –
Це все що треба...»

У Анатолія Шевчука (він узяв далі слово) з Ґудзем, зауважу принагідно, свої «порахунки»: коли поважний мистецький мислитель вельми заслабував, то по-новому розмовляти-говорити вчився за Юрковим художнім текстом – уже зрілого чоловіка Ґудзева енергетика підіймала і ставила на ноги. У пана Анатолія, в архівному портфелі, вже зверстана Юркова книжка «Барикади на Хресті» – тільки треба видати. Зрозуміла річ: Хрест – київський сленґ – то Хрещатик. Тільки сказали, що в поемі багато крови, – згадує пан Анатолій Юркові слова.

«Пора, пора...Вже в наступ йдуть
Злютовані, стрункі ряди.
Держптахофабрики колони –
всілякі «беркути», «омони»,
із Павлівки, на вихідні
на волю спущені «грифони» у сірих шоломах...
Похмуро сунуть, дрючками луплять у щити:
мовляв: іду на ви
іду на ти.

Все ближче, ближче.
З кацапським матом,
Криками «банзай»...
Ну, що ж... Давай, давай, давай...
Не бійтесь! Зброї в нас нема:
Лише стара козача гаківниця
Без пороху і жодного ядра,
Дарованая паном Яворницьким...
А ще – каміння з Кандаґару,
Цеглини обгорілі із руїн Чеченської столиці
В заплечниках привезені колись в Москву –
Для президентських вікон...
Там не згодилось? Пригодиться тут...
Отож:, почнемо дійство...
...як велить статут
Повстанського і внутрішнього війська...»

Власне, він передбачив усе... І Хрещатик, і помаранчеву революцію... У них якийсь острах-переляк був перед ним, – викінчив пан Анатолій своє.
Можливо, тому ніхто з Житомирської організації НСПУ з нами до Немильні на могилу письменника Юрія Ґудзя в день його народження не поїхав...
Я слухав літературознавця Ольгу Караґедову – Ольга Георгіївна привезла портрет Юрка, вишитий на білому полотні. Людмилу Віталіївну Покотило, викладача училища культури імені Івана Огієнка – пані Людмила, на два голоси, з Марією Рудак, співала дорогих Юркові пісень. І мені пригадалися на посмертні Ґудзеві роковини. 11-го лютого 2003 року, в письменницькій Спілці, на Банковій, 2, мав перейти вечір ЙОГО пам’яти. В організаторів щось не заладилось. Акція, як нині мовиться, хай простить Господь-Бог, зависла: не вийшло, не склалося. Ми, поет і перекладач Олег Лишега, так само світлий піїт і кіносценарист Михайло Саченко – земля йому пером, 1 лютого збігли два роки, як нема Михайла на цьому світі, – десь назагал чоловік зо двадцять нас було, – в тому ж таки письменницькому «Енеї» (і йому, і розписам Базилевича царство небесне, там сьогодні «мистецький двір «Кобальт») зсунули історичні дубові столи, за якими – вже, на жаль, – колись, в обід і на вечерю, жили-творили класики. Налили скупу чарку. Що це, чого так? Пом’янути у письменницькій вітальні, словом, – і те відмовлено, глухо відкинуто? – мимоволі в товаристві постав погірклий питальник. Напевне багато і ЩОСЬ знав – що він і мертвий заважає живим, – мовив хтось із хлопців.
... Вже на завершення нашого денного вечора нагодилася д-р філології Ніла Зборовська, з жовтими трояндами і зболеною душею... П.Ніла згадувала київські і тернопільські мистецькі вечори, де мала радість спілкуватися з Ґудзем. Свою літературну драму. 2000 року у видавництві Леоніда Фількенштейна «Факт» вийшла її книжка – «Пришестя вічности. Моя Соломія Павличко». Десь із тиждень вона була на книжкових розпологах, потому її вилучили і спалили. Юрко перейнявся цим недобрим чином. Надав йому розголосу – у радіо, пресі. В «Кур’єрі Кривбасу» вийшов його есей «Слідами знищеної книги або втрачений ритуал (рай і вирій розіпнутих крил)». Пам’ятається, 92-го року минулого століття Юрко так само, спільно з прозаїком Леонідом Кононовичем, поставив і мені плечі. По газеті, політично, в мене йшла третя слідчо-прокурорна справа. Літератори публічно заявили: якщо головному редакторові часопису «Слово» Олександрові Сопронюку буде призначений тюремний реченець, то Леонід Кононович і Юрко Ґудзь беруться за нього відбути термін ув’язнення. Отакий-от був ЖЕСТ-ПОРУХ. 
...Марія Миколаївна Матвійчук, директор бібліотечної ситеми м.Новоград-Волинська, голова сільської ради Любов Желізняк, Юркова вчителька Раїса Павлівна Тимошенко говорили тепле слово про письменника. Загадковий був хлопець, мудро застановила Раїса Павлівна.
Валентина Степанівна Рашина, завідувачка місцевої бібліотеки, яку показувала нам радо й привітно, Зоя Миколаївна Ґудзь, учителька, Федір Миколайович Рашин, завклубом, журналістка Ольга Трояновська, близькі, друзі – гуртом прийшли ми до Юрка, на могилу. Зрозуміла річ: кожен знав його по-своєму. Отож, і згадувалось тихо, самотою. Вже постали добрі вечори пам’яти – в Києві, Житомирі, Новоград-Волинському, Немильні. Книга спогадів про літератора Юрка Ґудзя готується. Десятки підписів на білого аркуша лягли до житомирського мера Віри Тимофіївни Шелудченко – з тим, аби одну з вулиць назвати його іменем. Щирі спомини в радіо, пресі...
Одначе, думається мені, варто і треба давати чоловікові – тим паче, якщо він, хай навіть у молодечому віці, на це заслужив – УСЕ за життя. Шанобливу уважну повагу. Толерантну прихильність. Цінувати талант. Хоч якісь елементарні вигоди, аби людина могла творити і чутися по-людському. Бо тоді вже – плакати написами на могильному Хресті... Хіба що власне барикади там ставити. Не-зашорений. Не-надуманий. Не-«правітєльствєнний»...

«Не бійтеся загинуть молодими! 
Страшніше – прижиттєво вмерти»...

Юрко живий.
Його не відстріляти.
Ніколи.
Адже: ДОРОГА МУСИТЬ ЖИТИ ПІСЛЯ НАС.

Головний редактор газети «Слово»

Сопронюк О. «Дорога мусить жити після нас» // Архів автра, 2008
Сопронюк О. «Дорога мусить жити після нас» // Україна молода, 1 серпня 2008 (скорочений варіант цієї статті)