Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

неділю, 14 лютого 2010 р.

Юрко Ґудзь. Різдво самотніх. Поетика і апофатика Юрія Тарнавського




Юрко ҐУДЗЬ

РІЗДВО САМОТНІХ
Поетика і апофатика Юрія Тарнавського

гір унд дорд: тут і там...
(підручник іншої мови)


...Найбільше, що вражає в поезіях Юрія Тарнавського — це рівень досягнутої (і осягнутої) свободи. Можна й так назвати її — версифікаційна свобода. Але то буде лиш поверхове означення надзвичайно цікавого явища, котрим є такого гатунку поетич¬ний дискурс. Бо ж свобода — то не щось раз і назавше докончене. Це те, що постійно вимагає свого здійснення і оживлення в часопросторі двох паралельних напрямків — власного тексту і особистої долі. Їхні видимі перехрестя і контрапункти, не стіль¬ки заперечують класичну геометрію, скільки дають змогу переконатися в існуванні законів якоїсь іншої надреальності... Вся література (і поезія — зокрема) — це з'явлення штучні, непри¬родні, оперті перш за все на підложжя свободи. Так само не¬можливо бути свобідним і живим лиш завдяки традиції, культу¬рі, суспільним нормам... Бо (знову ж таки) свобода — це мож¬ливість відновлення й оживлення здатності переродження, Пре¬ображення в собі органічних (неживих) набутків — тіла, долі, письма... Ось тоді й відбувається диво зустрічі з іншим, диво повторного народження, болючий подив неминучого чину — сирітства, й збування його, і не лише в межах тексту:
«Ціле пообіддя ми сиділи під нахмуреним чолом неба, тримаю¬чи одне одного, як свічки. Сіль росою мерехтіла на краях стокро¬ток. Трава ревіла, мов пожежа. Вона сягала неба. Вода, мов оскаженілий голошкірий дикун, гасала між хижами, рослинами, зві¬рятами. Час од часу вона ставала й гатила себе в груди мокрими кулаками. Квіти міряли час, як стрічки різних барв.
Я ледь-ледь чув, як ти шептала про кохання. Ти ще не знала його мови. [...] Твоє дитинство лежало зламане, немов сірник. Побіч лежало моє. [...] Я нахилився до тебе в Фотелі своєї крови. Ко¬лір твоїх очей здавався теплом на моїм обличчі. Щастя так само не уникнути, як і смерти. Життя має жилки, немов листок. Тра¬ва тріщала довкруги нас. Дощ димом здіймався в небо. Душа часа¬ми може мати колір і форму басейну».
Свобода — це і є Ніщо... Не лише в сартрівському розумін¬ні, не тільки в сенсі мідночолих даосів. В нашому випадку — це часопростір трагічного здолання, збування і забування людиною себе як носія мови — перш за все і наприкінці всього... Тут стає зримою і відчутною ілюзорність і марнота будь-яких ієрархій: не-я, не ми користуємось мовою, це вона перетворює нас у своє невмолиме знаряддя. Читальник має там перед очима не просто шмат доконаного і відчуженого часом написання тексту... Там є волання і шепіт, є шелест і шурхіт зідраної живцем на потреби письма шкіри, — крик людського єства під тягарем не¬обхідності виконання акту свободи. Мова, мов глухоніма і тро¬хи не сповна розуму жінка, бере до рук недогризок нашого ті¬ла, гріє його поміж долонь своїм диханням, а тоді, немов граю¬чись, кришить у жмені оживлену плоть і розсипає ті крихти під вікнами, на поживу голодним і безпритульним птахам невимов¬ного... Там навіть смерть проживається, як народження, як по¬вернення до самого себе:
«Вони кинули його на шпитальне ліжко, як в'язку хмизу на до¬лівку. Страшно подумати, як подібною до дерева під корою є наша шкіра. Біль, як вогонь, ревів у його тілі. Його очі тріскали, як по¬ліна. Шкіри не можна було доторкнутися. Та вже ж надія воруши¬лася в нім, як у вікні фіранка. Йому здавалося, що він чув кроки жінки, на яку чекав ціле життя, зараз за рогом своєї вилиці. Та це тільки його молодша сестра рисувала його останній портрет.
На ранок, широкоплечі янголи вже викорчовували коріння коль¬ору біля кутиків його уст».
А починалося все досить буденно...
... Двадцятого грудня 1958 року в кав'ярні «Павич», у Нью-Йорку, зібралися молоді українські літератори й, смакуючи чор¬ний трунок, вирішили утворити поетичне об’єднання модерно¬го напрямку. Практичне здійснення цього задуму відбулося тро¬хи пізніше, коли вже 1959 року почав виходити щорічник «Но¬ві поезії» (НП), а шестеро поетів — Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський, Патриція Килина, Богдан Рубчак, Женя Васильків¬ська та Емма Андієвська, — котрі його видавали, почали вже офіційно називати себе «нью-йоркською групою» (НЙГ). Літе¬ра «Н» в тій абревіатурі особисто для мене означує не тільки прив'язку до місця з'яви об'єднання, але й певну якісну домінанту: щось суттєво нове, незвичне, незашорене будь-якими ідеологічними рамцями... У своїй короткій літературній біогра¬фії «Босоніж додому» Юрій Тарнавський пише:
«НЙГ не була літературною школою, а групою людей, яких об'єднало зацікавлення літературою, в першу чергу нетрадиційною поезією. Була це реакція проти стилів, що існували в українській літературі того часу, як на еміграції, так і в Україні... Звертали¬ся ми виключно до особистих тем, свідомо цураючись патріотич¬них. Це було головне, що насправді нас єднало. [...] В додатку, ми відчували, що українська література лишилася цілком поза модер¬ними літературними рухами західного світу і що нашим обов'язком було це змінити».
... Отже, з часу виникнення НЙГ минуло кілька десятиліть. З огляду на літературну долю вже згаданих імен (та й інших, не названих у межах короткого вступу) маємо ствердити: свій «бій за українську літературу» — за утвердження в ній суттєвих і сти¬лістичних новацій, за можливість підняти планку внутрішньої свободи в з'явлених текстах на рівень світової літератури — «нью-йоркці» виграли. Це — там, на теренах, не підлеглих істо¬ричним рішенням і постановам пленумів СПУ. В самій країні У літературна ситуація, на жаль, склалася дещо інакше... Але це тема для окремої розмови, тут торкатися її не будемо...
На сьогодні Юрій Тарнавський є автором небагатьох, пре¬красно виданих і зі смаком оформлених книг поезії й прози, ви¬соко поцінованих не лише професійними критиками, а й звичайними читальниками на різних континентах*.
У поетичному циклі «Анкети», написаному 1968 року, ось як Ю.Тарнавський окреслює видимі межі цього свого тексту:
«Анкети є рядом роздумувань, разом двадцять пять, над слідуючою фізичною ситуацією: людина стоїть перед мушлею в лазничці, з руками під струменем води, що тече з крана. На стіні над мушлею — дзеркало, в якім відбивається обличчя людини. Вікно в стіні праворуч мушлі дещо прочинене, й знадвору доноситься шум авто, що проїжджає мимо. Ситуація навмисне нейтральна. Роз¬думування підсумовують мій тодішній погляд на людину й світ. [...] Це, мабуть, найдальше, що може бути від віршів. Мова канцелярна. Цьому протиставиться майже цілковита метафоричність семантики (літеральність мови)».
Водночас поетичний серіал Юрія Тарнавського є спробою метафізичного анкетування прихованих сутностей, потаємних властивостей речей і відчуттів, що складають внутрішній і зовнішній світ людини. Річчю тут є не тільки реальний предмет, це може бути і якась невидима субстанція, що стукається, шкряба¬ється в двері буття, вимагає від автора приналежне їй в цьому світі означення, окреслення, називання. В цьому сенсі, мабуть, слід розуміти вживлений у прирученні мізки сучасників термін «приреченість» — але ж це якась там фатальна безвихідь, підлеглість надособистим силам і обставинам, а, найперше, як усві¬домлена підпорядкованість мові, приреченість людини на осо¬бисте промовлення, на речення — неминуче і неминуще омовлення світу. Поряд з творцем всього сущого, прерогативою лю¬дини залишається функція називання. Але називати — це ще й звати, кликати, повертати із темряві небуття загублені нами наймення... Тут сам автор «Анкет» (а поруч з ним — і читаль¬ник) стає онтологічним резонатором — відгукується на чийсь поклик на чиєсь називання. Він раптом відчуває, як у ньому са¬мому починає пульсувати друге серце — його власне ім'я, ожив¬лене тим наданкетним відгуком. Бо відгукнутися — то є наша спромога встигнути відчути в собі (в тілі Тексту) живий центр сущого, зберегти в ньому дитяче здивування таїною нашої співприсутності у світі...
Більш точніше й найконкретніше особисті стосунки з мовою визначає сам автор. В одному із своїх інтерв'ю Юрій Тарнав¬ський говорить: «... Я думаю, що найбільш важливим, що я зробив, було очищен¬ня української мови від «поетичності», від різного роду кліше (і фо¬нетичних, і морфологічних, і синтаксичних, і семантичних), якими була засмічена українська література. Я не знаю когось, щоб так писав по-українськи передо мною, як я. (Семенко старався епату¬вати читача своїми творами, і, коли вживав прозаїзми, було яс¬но, яких штампів він уникає; я ж писав так, ніби тих штампів не було, бо, властиво, я їх не знав). Отже, замість того, щоб буду¬вати твір з існуючих поетичних елементів (цеглин), я творив його з елементів мови (з глини). [...] Теж думаю, що моє вживання ме¬тафори не як оздоби, а як головного носія інформації у творі є корисною розробкою літературної техніки, яка дає письменникові нові можливості. Тут дається читачеві більше волі, щоб відтво¬рити твір у своїй уяві».
Напевно, саме тут починає діяти закон поетичної апофатики, в якому найважливіші, найсуттєвіші для автора речі ствер¬джуються не безпосередньо, а через умовне заперечення, коли найінтимніші покази про власний шлях до Істини залишаються на рівні інтонації, метафори як засобу врівноваження слова мовчанням, особистого усвідомлення і найостанніших свідчень. Мабуть, не випадково назви поетичних збірок Юрія Тарнавського мають свій, «апофатичний», характер: «Поезії про ні¬що...», «Без нічого», «Їх немає...»
Світ природи і світ свободи: поміж ними кентавр — людина-номінатор, істота, що здирає з себе коросту непотрібного (не-потребного) досвіду вживання й стає автором — тим, хто при¬рощує до теренів сущого нові території людського духу...
Поет (в нашому випадку — автор «Анкет» Юрій Тарнавський) і є цією людиною, звільненою за посередництвом Тексту від випадкових обставин часу і простору: я там, де мусів бути, я там, де є, я там, де зостануся з вами...
Життя відбулося... І не лише в словах… Найчастіше — в ста¬ні, для якого слова виявилися замалі. Їх — як одіж дитячу, придбану на виріст — намагається зодягти на доросле (заросле травою милосердного забуття) тіло невтомний чоловік, схожий на подорожнього ченця-бернардинця, що десь ось тут, непода¬лік, заховав під кущем свою Коричневу рясу й мотузок-підперезник, переодягнувся в короткі, незашорені на колінах штан¬ці, кроси, легку безрукавку та й рушив по світу, на марафонську дистанцію... пошуків щастя? самого себе? нерозтраченої материзни? Бог його знає... А нам залишається шанс бодай частко¬во віднайти відповіді на ці запитання в авторських текстах...

* Біографічні дані про Ю. Тарнавського читач може знайти в статті Валерія Шевчука «У пошуках землі обітованної...» — журнал «Україна». — №10. — 1990; чи в літературній автобіографії «Босоніж додому» Ю. Тарнавського з кни¬ги «їх немає», підготовленій до друку видавництвом «Фоліо» (Харків).

Ґудзь Ю. Різдво самотніх. Поетика і апофатика Юрія Тарнавського // Хроніка 2000. – 1997. – №19-20. – С.373-377

Немає коментарів:

Дописати коментар