Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

четвер, 7 липня 2016 р.

"Липневий янгол - 2016" (ФОТО)

Леся Ґудзь. До 60-річчя з дня народження Юрка Ґудзя. Юрій Ґудзь: "Викреслений зі свого часу, але поряд вічних..."

ДО 60-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЮРКА ҐУДЗЯ
ЮРІЙ ҐУДЗЬ: «ВИКРЕСЛЕНИЙ ЗІ СВОГО ЧАСУ, АЛЕ ПОРЯД ВІЧНИХ…»

Не рідня ми з цією людиною, лише однофамільці, проте спільного у нас чимало. Життя раз по раз зводило докупи: коли нас, учнів-четвертокласників місцевої школи, захоплювали розповіді улюбленого вчителя історії, манили в незвідане заняття геологічного гуртка – знову ж таки під його орудкою; коли він запропонував, почувши наші дражнилки на уроці, створити свою власну класну книжечку віршів, до якої долучилися усі учні; коли саме йому я довірила своє перше римування і саме він не висміяв, а підтримав мене і підштовхнув до подальшого поетичного експериментування… Пізніше мій учитель став моїм колегою – тут же, у рідній для обох школі, ми зустрілися на рівних правах вчителями.
Саме цій людині я по сьогодні завдячую своєю любов’ю до історії рідного села, до його людей і особливо – до скривджених долею, обтяжених фізичними вадами, але таких чистих душевно! Юрко умів бачити їх глибоко і так само глибоко розуміти. Мав велике бажання описати їх, залишивши бодай на папері знак їхнього існування на землі. Встиг, мабуть, якусь соту частину з задуманого - востаннє, коли ми бачили його живим, показав перший примірник книжки про односельців. Радів при цьому мов дитина. А за тиждень по тому – телефонний дзвінок з Житомира: повідомлення про те, що Юрія не стало.
 «Інстанції» розпитували, хто його батьки, хто він сам, намагалися з’ясувати, чи не буде скандалу в пресі… Бог усім суддя: і тим, хто підняв руку на це життя, і тим, кому десь ним перейдено дорогу, і хто не зміг змиритися з цим… Різне говорять сьогодні й про самого Юрка – здебільшого про «міське» - київське, житомирське -- «богемне» життя Юрія Ґудзя. Тому, напевно, і небагато слухачів віднаходять з-поміж немильнян, приїздячи щороку в липні до Немильні, гості-побратими по творчості Юрка Ґудзя – адже їм, місцевим, ця людина бачиться зовсім іншою – такою як вони, як його рід: селянин-дід – колишній наймит, котрого після революції одружили з донькою хазяїна, у котрого наймитував; батько – колгоспний електрик, котрого частіше кликали Петром Рибачишиним – по прізвищу дівочому дружини-вчительки; мати з обнадійливим іменем Віра – вона й справді вчила і своїх трьох, і чужих дітей у школі вірити у людську гуманність…
   Таким Юрко сприймається просто, невибагливо – і чи не глибше, ніж високі слова і патетичні заяви про нього. Він наш, немиленський – і нехай його знають таким, хай це буде свого роду духовною свічкою пам’яті нашого земляка.
Бо головне – щоб знали, пам’ятали, щоб не гасла ця свічечка у часі, не розпилювалася у інших подіях сучасності, щоб концентрувалася енергетика цього імені хоча б раз на рік у його Немильні, котру так трепетно любив, хоча й не мислив себе землеробом на її бідних пісках жодного дня. Праця на полі бачилася Юрку чимось виснажливим і безнадійним, про це не раз пише у щоденниках. Але водночас він терпляче і ретельно оре іншу ниву – письменницьку – і вже на її полях постійно і, здається, наскрізно проходить Немильня, її мешканці не залежно від віку, статусу, характеру. Спасибі цій людині за це – хто, де і як побачив би ще це загублене у лісі і позбавлене великої уваги світу село, доки про нього не почав писати Юрій Ґудзь?
Тепер до нього їдуть люди, котрі ніколи раніше не мали особливої потреби у спогляданні запилених неасфальтованих вулиць, покинутих хат, небагатих подвір’їв, замуленого ставка, «некрутих» школи, клубу, ФАПу, принишклого під спекотним сонцем цвинтаря. Так, це і є сучасна Немильня! Але вже десять років сюди їдуть, аби побачитися з Юрком: до його могилки, до школи з його духом у музейній кімнатці і меморіальною дошкою на фасаді, до людей, словами і помислами котрих ще говорить і думає Юрко – бо ж у своїх книгах, новелах і щоденниках повністю зберігає і лексику, і звичаї, і психологію рідних немиленців, говорить їхньою мовою і думає по-їхньому. Ось і завтра ще зранечку коло школи зануртує життя незважаючи на перший день липня, в час відпусток: саме у цей день – день народження Юрія Ґудзя – і ні днем раніше чи пізніше прибудуть сюди гості. Зібрання літераторів, творчої інтелігенції всіх напрямів носить уже десятий рік ніжну милозвучну назву «Липневий янгол». Аж пахне липою від неї, хочеться легенько доторкнутися до тих уявних ангельських крил, відчути присутність н а ш о г о Юрка тут, у стінах школи, на подвір’ї його батьківської хати, на вулицях його НЕ-МИ – так любив називати він рідне село. І знову, як укотре, з великого автобуса висиплються горохом на сільські пахощі липня гості з поетичного братства Юрка Ґудзя, котре давно вже стало міжнародним, і вклоняться хлібу, і будуть запрошені до душевної розмови – так, як «у тихій пам’яті Бога»… Раз на кілька років приїздить до Немильні з далекої Канади сестра Юрія Раїса з чоловіком-науковцем. Радіожурналісти з Житомира беруть тут матеріали для  тематичних передач, а молодий письменник Євген Лущиков зняв про нашого земляка документальний фільм. Друге Юркове «я» після його смерті – Олег Левченко – неодмінно прочитає «Барикади на Хресті» так, як більше ніхто краще не зробить цього. Привезуть неодмінно літературознавчі роботи, дослідження його творчості і особистості літературознавці і науковці з Житомирського педуніверситету, з Києва, Рівного, з області… Заспівають нову пісню на його слова, презентують книгу його творчості або про нього. Щороку – щось нове, неповторне, значиме. І будуть теплі слова, щирі спогади, думки, припущення про те, що стосується цього імені… А потім будуть читання – оті, що з Юркового, з біловіршевого його, з прозового – але живого, оживленого єдиного у році дня – першого липня. Дня липневого янгола… Так наш Ґудзь щороку святкує свій день народження у своїй НЕ-МИ…

Леся Ґудзь, родом і корінням – із Немильні.


ЩОДЕННИКИ ЮРКА ҐУДЗЯ: 15 ЦИТАТ  ІЗ НЕОПУБЛІКОВАНОГО РАНІШЕ

Без дати.
Як вочевидь реальне життя переходить на рівень чорно-білого письма – збережених (позбавлених берегів і оберегів) на папері знаків, німих літер і нерухомих слів…
Як можна озвучити старіння, вмирання, як виє любов, як стогне сосна…
У слів є пахощі…

18.08.93.
Десь перед ранком, годині о четвертій, почав іти дощ… Шум небесної води крізь ще зелене листя…
Хтось хоче повизбирувати каміння. Хтось марить часом, коли зможе його розкидати… Цур їм і пек – найбільше, що хочеться нам, – це назбирати повну пелену яблук…
Сізіфе, покинь свою від бувальщину-спонукальщину, спотикальну спокуту свою – дремени від наглядача, від недремної долі своєї – втікай до саду – може, ще встигнеш назбирати спасівських яблук…
Без дати.
Хмари сьогодні – схожі на білі дерева,  на легкі, швидкі дотики пензля білилом на синьому тлі.

Без дати.
Гріховність культури – устремління в космос, крізь реальну людину.
Людина може духовний простір свого короткого життя розширити до нескінченності, своїм досвідом охопити вселюдський досвід.

18.08.93, середа. Немильня.
Який шмат і якої праці сьогодні завершили надвечір!  Поле картопляне – як місце ритуалу, що з’єднує живих і мертвих: нас і замучених на цьому полі бабу Якилину і тітку Ольку…

18.08.93, середа.
У кожної людини є завжди щось своє, найдорожче, поряд з чим замусолені підтирачами держави фонтани словесні «народ», «держава», «нація», «священні кордони» ніц не значать…

24.08.93. Вівторок.
Якою любов’ю супроводжуються перші проводи своїх дітей в життя і дай Бог сили й мужності останнім хоча б на десяту долю її – щоб провести їх в смерті…

Без дати.
Бути глиною в Божих руках – вбирати в себе небесний вогонь і воду – і сприймати кінцеву неминущість як здобуття остаточної форми…

Без дати.
Угадати-віднайти-впізнати  с в і й  текст і зуміти донести його на межу промовляння…

Без дати.
Нічого, крім голосу – голос – тіло твоєї душі…

28.08.93. Перша Пречиста.
Минуле – як форма буття. Те, що не збулося – збереглося назавжди, в безпечному просторі, в сховищі буттєвому. Час, що відходить, час, що калічить людей і янголів, може бути не тільки рятівником, стражем – не стражником – минулого нашого, те, що було. Час – найтяжчий, найнестерпніший – виявився тим, що тепер найбільше допомагає звідти – відчуттям повноти колись впізнаного буття – час, коли працював у школі, час, коли ходив на побачення в психіатричну лікарню – до брата й матері – той час виявляється вже тепер як форма повільної допомоги – теперішньому більш-менш впорядкованому, полегшеному існуванню.

Без дати.
Як мухи в бурштині ми влипли в свою епоху.

Без дати.
Сьогосвітнє наше життя зазнає таких зовнішніх і внутрішніх деформацій, що витримати їхній тиск без відчутних втрат – фізичних, моральних, етичних – стає майже неможливо. Але від нас залежить, як в тому чи іншому випадку будуть діяти механізми психологічного захисту. В залежності від самої людини вони можуть бути різними. Найпоширеніший стан деперсоналізації. Фізична і духовна здатність людини пристосовуватися до нелюдських умов щоденного виживання перевершує всі досі знані норми і рівні межі… [Люди]відчуваються кинутими напризволяще владою – колишньою опікункою і гартом певного, навіть рабського рівня існування.
Невизначеність в часі цих поневірянь… Більшість вже звикла, що це триватиме нескінченно. Відчуття внутрішньої порожнечі. Робота (від слова «раб»), не здатна навіть забезпечити найзлиденніший мінімум.
Життя багатьох людей, позбавлених надій на майбутнє, наповнене страхом перед завтрашнім днем, переносить майже повністю у ретроспективний вимір.
Вони можуть нескінченно говорити-слухати, як колись було гарно і дешево.
Людей змусили жити на межі… Усвідомлення ненормальності неприродності того стану, коли голод не дозволяє думати ні про що, окрім їж. Апатія – що від тебе самого вже нічого не залежить. Кожен з нас ще зовсім  недавно вірив у свою значимість.

30.08.93.
Україна – для молодих вовків, а не для пенсіонерів.

Без дати.
Відчуття: хтось постійно викреслює моє ім’я з усіх антологій і вносить його до зовсім іншого реєстру… Я викреслений зі свого часу – але я поряд вічних, хоча й приречених, людей …

Джерело: Ґудзь Л. До 60-річчя з дня народження Юрка Ґудзя. Юрій Ґудзь: "Викреслений зі свого часу, але поряд вічних..." // Лесин край, липень 2016.

Леся Ґудзь. Юрій Ґудзь: було б йому вже шістдесят...

ЮРІЙ ҐУДЗЬ: БУЛО Б ЙОМУ ВЖЕ ШІСТДЕСЯТ…

Липень у нашому краї знову відкриває ім’я Юрія Ґудзя. Цього року минає вже 60 літ від дня народження цієї людини, котру активно визнає світ і так же обернено-пропорційно-неохоче пересилює себе у її визнанні Україна. Журналіст, публіцист, художник, прозаїк, поет – у сприйнятті цієї особистості досить чимало граней, котру можна обрати для себе як найближчу. Вражаюча працездатність Юрія Ґудзя у прозі: писав, здається, скрізь, завжди і всюди. Тож сьогодні маємо що вивчати – от лишень два ящики його власного творчого архіву, що перебувають у обласному літературному музеї, з невідомих причин і досі залишаються недоступними для прочитання. Хто знає, для чого приховують від нас НАШОГО Юрка Ґудзя? І чи є це етичним стосовно його пам’яті? Практично ж усі матеріали, котрі знаходяться у пришкільному музеї, – доступні, хоча нерідко й цією доступністю теж зловживають, роблячи собі славу без посилання на джерела...
Досягнення, здобутки – зазвичай на ювілеях ми говоримо про них, підбиваючи підсумки прожитого. У Ґудзя їх багато – та от лише гідною грошовою премією його творчості оцінено так і не було. А йому нерідко не вистачало навіть на хліб. Невже дійсно, як стверджують іноді, справжній митець має бути голодним, щоб творити істинні шедеври? І це запитання – також із розряду риторичних щодо Юрка Ґудзя.
Книжки, спогади, збірки – їх у цієї людини не так багато, зате внутрішньою силою вони концентрують у собі те, що у декого розтягнуто на томи строф самозамилування… Одна його збірка новел (до речі, остання прижиттєва) «Замовляння невидимих крил» варта всеукраїнського визнання і тисячних тиражів державним коштом. Зате у нас обласна програма (державна ж бо!) видавництва соціально значимої літератури сором’язливо замовчує і ніколи не включила до свого списку «Замовлянь…», котрі були б для читача ковтком чистого повітря у задусі суспільного смороду. Навіть після прочитання хоча б одної з новел цієї книги – «Афганець»…
Так, Юрко Ґудзь і справді досить «незручна» особистість: пригладити, причесати і підвести під якийсь загально схвалений знаменник ні його життя, ні погляди, ні світогляд, ні творчість практично неможливо. Бо у Ґудзю-особистості таїться і досвідчений історик, і глибокий філософ, і… невиправний мрійник, фантазер, дитина з чистим аж до наївності спогляданням світу і обожненим сприйняттям земляків-односельців.
Ґудзь-митець… О, у сприйнятті його із цього боку і література, і образотворче мистецтво намагаються якомога голосніше сказати: «Він – наш!». Літературні критики збилися з ніг у пошуках приналежності його до конкретного стандартного стилю, мистецької поетичної школи, напряму – а він виробив саме СВІЙ творчий почерк, СВІЙ літературний портрет – і якось зовсім при тому не переймаючись, що не підпадає під жодне чітке визначення стилю, почерку, художнього образу…
Так, це не завжди зрозуміло і легко. Нерідко відвідувача місцевого музею, що при школі на малій батьківщині Юрка Ґудзя в Немильні, прибиває до землі морально одна з його картин – там зображено дві істоти над головою людини, темну і світлу, і одна з них визирає так, як кажуть у нас, «над душею висить». Щось у тому таки є: побачене з силою змушує тебе замислитися над істинністю буття, якщо сприймати по-біблійному, що у кожного з нас на плечах – дві протилежні сили; з такою картиною не дуже захочеш залишатися наодинці…
Може, без перебільшень, дратувати і величезна кількість крапок у його віршах – цілі строфи – без жодного слова, а ще коли автор заявляє, що і крапки матимуть істинний зміст лише коли стануть відбитками друкарської машинки…Книгою т а к и х віршів навряд чи хто зачитуватиметься. І не варто декому робити вигляд, що дійсно розуміють таку поезію як поезію високого стилю – не уподібнюймося казці про голого короля, бо реальність дещо інша: Юрій Ґудзь просто шукав власну нішу у літературній творчості, ніким не заповнену і не зачеплену ні до нього, ні після нього.
Вищеназвані тези можна, звичайно, спростовувати, доводити протилежне, запевняти у некомпетентності і необ’єктивності щодо імені т а к о ї висоти. Але існує те не спростовуване, близьке і зрозуміле всім однаково, хоча кожен при тому вкладає у нього і часточку власного життєвого досвіду – проза Юрія Ґудзя, його щоденники, публіцистика і літературна критика. У них він – найбільш зрозумілий і найглибший! Візьмімо, до прикладу, мало кому відому статтю «Брати», котра побачила світ у1998р. в щорічнику "Наука і культура. Україна" №23.
Першого липня до Немильні, уже одинадцяте літо, прилинуть з різних куточків України гості. «Липневий янгол» – така назва цих літературно-мистецьких зустрічей – знову збере під своїм крилом тих, хто долучився до Ґудзевої творчості, біографії, впізнавши або знайшовши у них щось із свого: чи то з душевного, чи то з біографічного, чи то із світоглядного. І саме у цьому Юрко Ґудзь – найбільше НАШ, рідня по духу. Тож об’єднаймося навколо цього незвичного і надзвичайно глибокого імені – на сьогодні не лише наш край, але й Україна має зовсім мало подібних.
Леся ҐудзЬ.

БРАТИ(скорочений варіант)
…1826 року Петро Борисов і його брат Андрій за вироком Слідчої комісії у справі декабристів були засуджені до смертної кари через відсічення голови. На той час колишньому підпоручикові 8-ої артилерійської бригади Петрові Борисову виповнилося всього 25 років. На два роки був старший Андрій, відставний підпоручик тієї ж артилерійської бригади.
Братів звинувачували в «умышлении» на царевбиство, в організації таємного товариства, у підбурюванні нижніх чинів до повстання. Пізніше смертний вирок їм замінили довічною сибірською каторгою.
...Ранньої весни 1804 року сім'я відставного майора восьмого класу дворянина Івана Андрійовича Борисова назавжди покинула Санкт-Петербург. Однак і переїзд не допоміг сімейству вирватися з бідності. У червні 1816 року брати Борисови вступають юнкерами до 52-ї роти 26-ї артилерійської бригади. Шістнадцятилітнім одягнув військовий мундир Петро, Андрію виповнилося вісімнадцять.
1816 року брати Борисови організовують перше таємне товариство під назвою «Перша згода», яке наділі переростає у товариство «Таємні друзі природи». Поступово юначі мрії набирають вигляду вимоги конституції, вимоги загальної рівності перед законом, починаючи від найпершого чиновника в державі – государя-імператора. Наприкінці 1823 року 8-ма артилерійська бригада стояла в Новоград-Волинському. Саме в цей час містечко жваво обговорювало незвичайну подію: з Варшави жандарми привезли закутого в кайдани молодого шляхтича Юліана Люблінського і віддали під поліцейський нагляд. Він поселився в домі своєї матері Констанції Люблінської, колишньої варшав’янки. Борисови дізналися про Люблінського і першими захотіли познайомитись з ним. Юліанові на той час виповнилося 23 роки. Знайомство швидко переросло в щиру дружбу. Згодом Борисови розповіли Юліану про таємне Товариство друзів природи. Тоді Юліан відкрив братам свою давню ідею, випробувану попередньою діяльністю в польському таємному товаристві «Лучше будет искоренить ненависть, каковою пылаем друг к другу, – ...через соединение отраслей Славянских посредством «Катехизиса», или правил... ибо мы все есть Славяне и из одного племени происходим». Ця думка захопила братів. У грудні 1823 року таємне Товариство Об'єднаних Слов'ян схвалило свій катехізис. Політична мета Товариства – утворення федеративного союзу слов'янських республік. Їх мало бути вісім передбачалось об'єднати усіх русичів (сюди входили українці, білоруси і росіяни), поляків, угорців (їх помилково віднесли до слов'ян), богемців, кроатів, далматинців, сербів і мораван. Основною метою Товариства було визволення усіх слов'янських народностей від самодержавства; знищення існуючої між деякими з них національної ненависті і об'єднання всіх земель, де вони проживають, у федеративний союз. Було запропоновано точно визначити кордони кожної держави, ввести у всіх народів демократичне виборне управління, заснувати конгрес для керування справами Союзу, для зміни на випадок потреби існуючих законів, надаючи поряд з цим кожній державі право незалежного внутрішнього законодавства. Центром федерації мало стати збудоване місто, куди б посилалися депутати від слов'янських народів і де б перебувало Головне Управління федеративного союзу. Тоді ж, наприкінці 1823 року, в селі Кануни, де квартирували Борисови, братами було складено текст клятви Товариства об'єднаних слов'ян».
Відчуттям дружби – як однієї з найважливіших людських чеснот – пройнятий і «Катехізис», і текст самої клятви. Ці люди були однодумцями, об'єднаними глибоким розумінням необхідності вільного людського братерства.
На відміну од декабристів Північного і Південного товариств до Слов'янського Союзу приймали не тільки дворян. Серед його членів були рядові солдати, дрібні канцеляристи, відставні поручики і навіть селяни-втікачі.
Щоб удосконалити і закріпити організаційну структуру товариства, в березні 1825 року у Черняхові відбувся таємний з'їзд «слов'ян». На ньому одностайно прийняли статут і вибрали тимчасового президента товариства – Петра Борисова. Один з пунктів статуту передбачав щомісячні відрахування з десяти процентів платні для викупу селян з кріпацтва.
У серпні 1825 р.піхотні полки 3-о корпусу вирушили на Ліщин. Коли 8-ма артилерійська бригада проходила через Житомир, Горбачевський отримав від Іванова звістку, що капітан Пензенського піхотного полку Олексій Тютчев серед офіцерів колишнього Семеновського полку відкрив якесь таємне товариство.
Ця звістка вразила «слов'ян». На другий день у Житомир прибула 1-ша батарейна рота, якою командував Петро Борисов. Не гаючи часу, він зустрівся з Тютчевим, і той підтвердив повідомлення Іванова. Тоді Борисов запропонував «Если их цель близка к нашей, то следует разузнать, на каких условиях они войдут в Славянский Союз». Тютчев відповів, що це, мабуть, буде неможливо, бо новостворена таємна організація надзвичайно могутня, багаточисельна і вже готова здійснити військовий переворот у Росії.
У вересні в с. Млинища на квартирі підпоручика Андрієвича відбулися загальні збори «слов'ян». Більшістю голосів було ухвалено про вхід Слов'янського Союзу до складу Південного товариства. Хоча П. Борисов, а з ним ще кілька «слов'ян», вважали неприпустимим таке беззастережне злиття двох товариств. Як виявиться потім, зустріч із членами Південного товариства була фатальним ударом для Слов'янського Союзу. Після повернення з ліщинських таборів на зимові квартири «слов'яни», бажаючи якнайскоріше досягти поставленої мети, починають вести активну і цілеспрямовану агітацію серед солдатів своїх частин, котрі слухали їх з напруженою увагою і подивом, вперше відчуваючи надію на подолання існуючої несправедливості. Серед цих рядових солдатів, до речі, не знайшлося жодного донощика і зрадника – ні до повстання, ні під час нього. За довіру вони віддячували вірністю. «Слов'яни» також передбачали проводити виховну роботу серед селян, планували на свої кошти відкрити кілька сільських шкіл. Та планам цим уже не судилося здійснитись.
20 грудня 1825 р. П.Борисов був у Горбачевського, коли Андрієвич вручив лист від Бестужева. Той писав: «Нам представляется случай ранее, нежели мы думали, умереть со славою за свободу Отечества, может быть, в феврале или марте месяце...» В цьому ж листі Бестужев просив Горбачевського разом з Борисовим приїхати на 15 січня 1826 р.в Київ. Ніхто з них ще не знав про трагічні події на Сенатській площі, про те, що знамена свободи, підняті 14 грудня, вже втоптані кінськими копитами в закривавлений сніг.
Звістка від Бестужева підбадьорила «слов'ян». Всю ніч вони радились, обмірковували можливості майбутнього повстання, засоби його здійснення і нарешті ухвалили прискорити підготовку повстання, оголосити єфрейторам і рядовим про наближення перевороту, прагнути зміцнити їх дух, посилити діяльність… А незабаром збройний виступ Чернігівського полку, не підтримуваний практично ніким, зазнав страшної поразки. Академік М. Нечкіна пише: «Повстання Чернігівського полку – справа Об'єднаних Слов'ян. Вони відважились його підняти, вони розпочали його, вони поклали всі сили на його внутрішню згуртованість, вони так багато попрацювали над сміливими планами, виконували під час повстання найважчі завдання. Невдовзі після поразки чернігівців було розгромлено і саму Слов'янську управу...
Великі ідеї не вмирають, вони живуть і відроджуються серед людей. Слов'янське товариство було тільки ланкою в розвитку громадянського руху на Україні, а сама ідея слов'янського союзу є частиною загальнолюдського прагнення подолати власну роз'єднаність».
Андрій, хворий і знесилений, був арештований в березні 1826 р. в Києві. Ще раніше, в містечку Баранівка, було схоплено його брата Петра. На допитах Борисови трималися мужньо і з гідністю, не каялися і не просили помилування. Петра Борисова допитував сам цар Микола. 13 лютого 1826 року Слідча комісія вказує на його надзвичайну впертість і затятість, і просить у царя дозволу закувати Петра Борисова в кайдани. На доповідній рукою Миколи І написано: «Заковать».
Андрій Борисов під час слідства заради брата брав усю вину на себе. У казематах Петропавловської фортеці брати Борисови провели всю весну 1826 р., а в ніч на 24 липня, разом з Волконським і Трубецьким, були відправлені в Сибір на каторжні копальні.
Їхні альбоми і атласи квітів і комах Забайкалля не втратили свого наукового значення і понині. У роботі Петра Борисова «Орнитологическая фауна Восточной Сибири» узагальнено спостереження над птахами в природних умовах і в неволі, а також співставлено їх із висновками найвідоміших орнітологів. Поряд з цим вміщено місцеві перекази про птахів, філософські і поетичні роздуми Петра Борисова.

З 1841 року брати жили на поселенні в селищі Мала Розводна поблизу Іркутська. 12 жовтня 1854року Петро раптово помер, а душевнохворий Андрій, знаючи, що не виживе без турботи брата, покінчив життя самогубством.

Джерело: Ґудзь Л. Юрій Ґудзь: було б йому вже шістдесят... // Лесин край, червень 2016.

Леся Ґудзь. Над селом, де дзвенять солов’ї...

НАД СЕЛОМ, ДЕ ДЗВЕНЯТЬ СОЛОВ’Ї…

Це перше липня у загубленій поміж різних соціальних перетворень і реформ Немильні стало справжнім апогеєм духовного розквіту. Бо далеко не завжди зустрічаються разом стільки дат, як того разу пощастило вмістити у собі цьому маленькому селу: 325 років від офіційної згадки про село, 60 років від дня народження письменника-земляка Юрія Ґудзя і 10 років літературно-мистецьким зібранням його імені під назвою «Липневий янгол». Тож у місцевій школі-девятирічці – одвічному прихистку душі Юрка ще із його власного школярування-вчителювання і до нинішнього місця збереження пам’яті – зустрічали того дня гостей. Їдуть сюди із різних куточків України не зважаючи на те, що і добиратися не вельми зручно(16 кілометрів від траси Киїів-Чоп), і дорога не килимами асфальтовими покрита, і село небагате, і школа не така вже й сучасна… Одначе саме ота простота – як простота постаті і життя самого Юрка Ґудзя – й притягує найбільше сюди людей, котрі десь там у Житомирі,Києві, Рівному чи деінде мають високі посади, соціальний статус, імена, регалії, відзнаки… Тут вони всі прості і доступні – від професора, художника світового значення і до звичайного вчителя. Тут спадає із них вага звань і посад – Немильня з легкістю приймає у свої зелені обійми їх такими, як народилися – з душами просвітленими і щирими. І ота звичайна чорна хлібина на рушнику, і гуртик школяриків, котрі у хвилюванні іноді плутають слова привітання гостям, і свіжий запах ще вчора фарбованих шкільних коридорів – все воно безпосереднє, щире і непідробне у своєму прагненні зустрітися із тими, хто став уже ріднею за десять років ось таких візитів щолипня. Це добре розуміють голова Міжнародного поетичного братства імені Юрка Ґудзя Марія Рудак, поетеса Вікторія Дем, заввідділом обласної дитячої бібліотеки Ельвіра Радченко – перші і і дотеперішні відвідувачі Немильні від 1 липня 2006 року. На жаль, двоє із таких же одержимих Юрком, хто відтоді щороку допомагав з’являтися над селом «Липневому янголу» – Ольга Карагедова та Сергій Черевко – вже й самі відійшли до інших світів… За десять років село, без перебільшення, стало рідним літературотворчій та мистецькій братії з різних куточків України. А ще ж їдуть сюди журналісти, викладачі вишів, культурний цвіт суспільства – от і цьогоріч завітали на гостини, крім вищеназваних, поет і літературознавець О. Левченко, голова обласної організації Спілки письменників України М. Пасічник, його заступник письменник і літературний критик А. Сірик, Заслужений художник України Ю. Камишний, народна співачка, колишня учасниця ансамблю «Освітянка» обласного Будинку вчителя Л. Покотило, священик і бард К. Гай, автор і виконавець співаної поезії, викладач КІБІТ Л. Бойко, викладач Житомирського агроуніверситету О.Ференець, автор історичних книг викладач університету ім.Франка Г. Махорін, редактор журналу «Світло спілкування», письменник і журналіст Григорій Цимбалюк, письменниця, член НСПУ Н. Талько-Петрук, завідувачка центральної районної бібліотеки ім. Лесі Українки Л.Ковалевська з колегами Н.Нюкало і М.Антонюк,
філолог Слободороманівського освітнього округу Л. Сафроній, керівник Токарівського ДНЗ молода літератор Д.Матвійчук, автор пісні про Ю. Ґудзя заступник директора з виховної роботи Киківської ЗОШ І.Деркач, землячка Ґудзя поетеса Л. Волкова, обласне телебачення, місцеві ЗМІ «Час Полісся» та «Поліські новини».
Їх зустріли цікавою, ілюстрованою художніми номерами презентацією трьохсотлітньої історії села – немала невтомна копітка робота Немильнянської школи. Пісенне оздоблення виконав місцевий народний колектив «Колиска» на чолі з керівником Ф. Рашиним. До речі, тут же, у залі школи, він презентував виставку старожитностей села, а бібліотекар сільської бібліотеки В. Рашина – книжкову виставку до дня народження Юрка Ґудзя.
Святкування дня села й водночас 60-річчя з дня народження Юрія Ґудзя і десятої річниці «Липневого янгола» не носило навіть відтінку офіціозу – і саме цим вирізнялося з-поміж усіх подібних, котрі називають «заходами»: бо назвати цим словом те, що відбувалося у Немильні, якось не повертається язик. Це було просто свято душі – з подарунками-книгами і картиною Юрія Камишного, з піснями-посвятами від Лариси Бойко, Настусі Тимошенко, Богдани Вишковець, Костянтина Гая, сільського колективу «Колиска» і вчительського «Немильняночка»; із щирими подяками від братства Юрія Ґудзя подвижникам-безсрібникам, котрі вже десять років тримають ім’я Юрка Ґудзя на вершинах пам’яті, вкладаючи у цю справу власні кошти, час і душу; із виготовленими саме спеціально для свята ювілейними значками – також корінним немиленцем Р. Ґудзем.
До Немильні повернулася частинка її літопису – книгу новел «Замовляння невидимих крил» із життя немильнян до цього часу сільський музей Юрія Ґудзя не мав… Районна бібліотека подарувала бібліографічний довідничок-буклет літератури, присвячений Юрку Ґудзю – відтепер доступ до них у райбібліотеці стає значно легшим.
Зазвичай «Липневий янгол» починався із шкільної бібліотеки, де було обладнано експозиційну стіну місцевого музею Юрка Ґудзя. Цьогоріч у приміщенні з’явилася солідна краєзнавча експозиція з історичними документами, світлинами немильнян, експонатами музею села, створеного колись ще Юрієм Ґудзем за його вчителювання. «Дорога має жити й після нас», – ці слова нашого земляка сьогодні ілюструють те, що відбувається в його Немильні. Почате Юрком – історія села, музей села, любов до простих його людей – сьогодні живе тут, у Немильні, «де дзвенять солов’ї», – як співають немильняни у своїй пісні, котра понад років уже є гімном рідного села. Отож дорога, якою ходив колись Ґудзь, живе і після нього, і веде сьогодні до нього всю Україну. Веде тихо, як додому, до хати рідної, до дворів, що пахнуть м’ятою, до вулиць, де пахне навіть пил…

Леся Ґудзь

Фото з архіву ЦРБ ім. Лесі Українки.

Джерело: Ґудзь Л. Над селом, де дзвенять солов’ї... // Лесин край, липень 2016.

четвер, 30 червня 2016 р.

Програма заходу по вшануванню 60-ї річниці від дня народження Юрка Ґудзя

Програма заходу по вшануванню 60-ї річниці від дня народження відомого українського поета, прозаїка, публіциста, філософа, художника Юрка Ґудзя

1 липня 2016 року село НемильняНовоград-Волинського р-ну Житомирської обл.


  1. Покладання квітів на могили Юрка Ґудзя, його брата Анатолія, що воював в Афганістані, батьків Петра, Марії.
  2. Панахида над могилами.
  3. Відвідування садиби Юрка Ґудзя та його родини.
  4. Відкриття поетичних читань “Липневий янгол”, присвячену 60-й річниці від дня народження письменника.
  5. Виступи гостей з Житомира, Києва, Новограда-Волинського, Тернополя, Рівного, з Польщі та Канади.
  6. Виступи викладацько-учнівського колективу Немильнянської ЗОШ.
  7. Вручення "Подяк" від МПБ Юрка Ґудзя.
  8. Неофіційна частина.


неділя, 27 березня 2016 р.

Казимир Великий або Малевич Селянський (1994) (ВІДЕО)





Уривок з роману "Не-ми"

12 9.ІІ.95. Позавчора: світіння бань Софії на тлі сірого й спокійного неба...
Буд. кіно: фільм про Казимира Малевича - "Казимир Селянський.."
"Іконопис - найвищий вияв селянського мистецтва.. Лики простоти й святости.. Тут не діють закони просторово-повітряної перспективи.. іконописець, як і селянин, йде шляхом серця й молитви..."
..Й опісля цих слів - на екрані малюнки й картини К.М. кінця 20-х років: люди без облич - з чорними хрестами, серпами і молотами, з проваллями темряви - там, де мали бути очі, вуста, омовлені диханням почуття..

Який приречений ритм і відчай в тих постатях!. А мадам Г.С. (критикеса з породи "общечєловєков") докоряє Дм. Горбачову, од­ному з авторів фільму, що він модерніста зі світовим ім'ям засунув у селянську піч.. Як на мене, то всі супрематичні мудрощі, теоретичні й практичні їхні викладки про точку, крапку, площини, що переходять в чорний квадрат, видаються лиш артистичною розвагою, - поруч трагічного осмислення й передчуття страшної долі мільйонів носіїв селянського іконопису (внутрішніх носіїв - навіть без вияву мистець­кого) ... Радянська влада забрала в них найостанніше й прирекла на голодну смерть, позбавила сенсу їхню віру й довіру, їхню простоту й святість, ніким і ніде не збережену - бодай кольором на полотні.. Малевич зумів це донести через відсутність кольору - там, де людська душа відбивається всіма барвами - на обличчі людини -чорніє діра...

середа, 16 березня 2016 р.

В’ячеслав Шнайдер. Вірш "На смерть Юрка Гудзя"

Вячеслав Шнайдер

НА СМЕРТЬ ЮРКА ГУДЗЯ

Юрку вынесли из церкви
С проломенной головой.
Хлопцы, верьте уж, не верьте –
Он сегодня неживой.

И кому, скажи, был нужен
Ты – богема, ты – эстет?
Ты убитым обнаружен.
Камень, братец, не сонет.

Ты лежишь, словно ребенок,
Что еще не хочет спать.
И рыдающих девчонок
Ты не можешь целовать.

Что ж ты, ненька Украина?
Где защита? Где венец?
Ангел хрупок был, как глина?
Только смерть ведь не конец!

Только церковь для поэта
Простовата и узка,
Для него узки полсвета
И сама земля мала.

И, как это ни банально,
Все мы чувствуем его.
Остальное – это тайна.
Мы не знаем ничего.

Дух поэта где-то рядом,
Где-то здесь, но где поэт?
Дух идет небесным садом
Выше звезд, миров, комет...

2002 р.

вівторок, 1 березня 2016 р.

Хома Брут. Стаття "Відлуння "Золотого гомону". Газета "Голос громадянина", №22, 1990 р.

Відлуння "Золотого гомону"

... А нашого цвіту — по всьому світу. Ця сумовита приказка часто зринала в моїй пам’яті під час першого міжнародного фестивалю української поезії «Золотий гомін». Він проходив з 7-го по 17 вересня в Києві. Мабуть, важко ще знайти якусь літературу, представники якої так немилосердно були б розкидані, розсіяні по всьому білому світу, аніж саме українська. Хіба що тільки єврейська... Та її представники, де б вони не жили, де б не писали, можуть втішатися тим, що мають свою незалежну державу, і що ця держава виступає гарантом і охоронцем національної мови — основного енергопостачальника будь-якої літератури. Ми ж такої втіхи не маємо і дотепер...
Ось і з’їхались до ранньоосіннього Києва українські поети й літературознавці, що мешкають в Канаді й США, Аргентині й Бразилії, Німеччині й Австралії, а також з ближчих земель — з Чехо-Словаччини, Румунії, Югославії, Польщі, Угорщини... Й привело їх сюди не одне бажання зустрічі з батьківщиною, не гола цікавість, а й болюча тривога за нинішній стан української літератури, поезії зокрема. Причини того занепаду загальновідомі. І це не тільки фізичне винищення цвіту української культури в 30-і роки, не тільки страшна чорна діра на тілі й душі українського менталітету, полишене голодомором 33-го року, діра незалатана, незакрита ще й досі, не тільки насильницьке витіснення імперською владою, її місцевими прислужниками української мови з усіх сфер культури, виробництва, освіти. Колись Дж. Оруелл писав, що в тоталітарному суспільстві, яке триває понад два покоління, виникає загроза загибелі художнього слова. З цього правила маємо винятки: поезія й доля Василя Стуса, Григорія Чубая, Ігоря Калинця, «князя роси» Тараса Мельничука... Та, на жаль, гірких підтверджень йому набагато більше. Сумно було слухати на урочистому відкритті фестивалю (в палаці «Україна») читання віршів деякими київськими «класиками»: металево-гучні голоси, збуряковілі від напруги обличчя, розмахування правицями — весь арсенал натренованих прийомів заяложеної риторичності, фальшивої патетики. Та й пізніше, після відкриття, іноді просто хотілося завити вовком («у-у-у-с...!») від безкінечних рим на кшталт «яре віно — Україна, яре віно — Україна»... Тим більш приємніше було вслухатися в притишені голоси, в асоціативний плин глибинної семантики Юрія Тарнавського, Богдана Бойчука, Віри Вовк, Марії Ревакович, Ярослава Павуляка, Лідії Палій... І мати втіху від того, що поряд з ними, нічим не поступаючись, прозвучала справжня, хоч і «тутешняя, поезія Олега Лишеги, Олександри Криворучко, Раїси Лиші, Миколи Воробйова... Там же, в Будинку художника, я вперше почув і побачив Василя Голобородька, Василя Рубана, Валерія Іллю, Івана Царинника, Михайла Григоріва — і не тільки я один: люди, що прийшли на зустріч з ними, стали свідками рідкісного в наше часи поетичного свята. Правда, щоб не псувати собі настрою, вони намагалися не помічати самого ведучого вечора, його манер, схожих своїми замашками на стиль секретаря захлюпанського парткому в його спілкуванні з підлеглими, недолугих експромтів, що іноді межували з відвертим хамством, всієї його партикулярно-вгодованої «хвигури», що так контрастувала з тими, хто після багаторічного офіційного забуття піднімався того вечора на поетичний кін. Ще думалось: чому ж таким святом не став попередній вечір молодіжної поемзії в залі Політехнічного інституту? Чому там мляво і невиразно прозвучали «сповідальники» і «герметики»? Була надія на поетичні групи, або як модно нині говорити, гурти: «БУ-БА-БУ», «Пропала грамота». Їхня боротьба проти нормативної лексики й омертвілих канонів, їхня привселюдна сублімація еротичної енергетики викликають певну повагу й щиру підтримку слухачів. Але тут вони «натикали» у свої виступи стільки фалосів, голих дуп, зґвалтувань і зарізацьких освідчень, що в залі стало душно. Зідсміявшись, публіка почувала себе трохи обдуреною. Рожевощокі школярки табунцями дріботіли по східцях на вихід, хоча кінця поетичного марафону не було ще й видно. Маленька Устя Тарнавська невтомно підносила виступаючим троянди й жоржини. Тих, хто ще залишився в залі, доконували своїми екзорсизмами Іван Маленький і двоє наших житомирян: Василь Врублевський та Юрко Ґудзь. Біля дверей гість з української діаспори міста Ростова розмахував порожньою пляшкою й кричав, що скоро до влади прийдуть націонал-патріоти й перевішають всенький космополітичний авангард. На нього з другого ряду похмуро дивився Іван Драч. Ліва його рука нервово нишпорила в шкіряному кейсі. Та мабуть, вірьовка, як гетьманська булава, залишилась вдома.*
* (Невеличка інформація, що не має безпосереднього відношення до поетичного вечора в Політесі, але яка надає йому певного відтінку.
Через кілька днів, в тому ж залі Політехнічного інституту відбулась нарада страйкових комітетів України, на якій було прийнято рішення про одноденний політичний страйк 1 жовтня 1990 року. Саме І. Драч в одному з своїх інтерв’ю висловився проти подібного заходу. До речі, в цьому ж залі у вересні минулого року Івана Драча було обрано Головою Народного Руху України.)
Чому ж сталося так, а не інакше? Мабуть тому, що людська душа потребує не лише голої буфонадно-бурлескної стихії. Слухач (читач) хоче рівноправного діалогу на онтологічному рівні. Йому не подобається, коли його перетворюють на пасивний об’єкт псевдопоетичної мастурбації. Бо поезія — то завжди результат взаємної самотності автора і читача. Поезія — справа інтимна й ніколи не робиться гуртом.
Й наостанок хочеться пригадати ще один епізод: під кінець зустрічі в Будинку художника до мікрофону вийшов Сядристий, знаменитий майстер-мініатюрист. Вийшов і зачитав з листочка кілька своїх думок про поезію, над якими, за його словами, він не спав цілу ніч. Він говорив про те, що поезія твориться згідно законів космічної гармонії, що саме вона привносить в наше сьогоденне існування ритми Всесвіту, що та, ритмуюча й невмируща матерія поезії, поєднуючись з нашою психофізичною енергією, допомагає людям сягнути нової якості.
І якось те все, відоме ще з часів Геракліта та Арістотеля, прозвучало дуже доречно і гарно, допомогло об’єднати різні враження і почуття. Я пригадав слова Арнольда Мет’ю: «Нас врятує поезія». А вслід за ними покотилася ще одна бісерна намистинка — думка Йосифа Бродського про те, що зауваження Достоєвського «красота врятує світ» варто розуміти скоріше в практичному значенні, аніж в платонічному, бо «світ», вірогідно, порятувати вже не вдасться, але окрему людину ще можна....
І якщо посеред божевільного карнавалу історії фестиваль поезії «Золотий гомін» допоміг (або ще допоможе) врятувати хоч одну людину, — він пройшов недаремно.

Хома БРУТ.

* Вечір вів Петро Осадчук.


Джерело: Хома Брут. Відлуння "Золотого гомону" // Голос громадянина. – №22, жовтень 1990. – С.6.


середа, 24 лютого 2016 р.

Вшанування пам’яті Юрка Ґудзя, 22.02.2016 р.

Вечір вшанування пам’яті Юрка Ґудзя
Житомирська обласна універсальна наукова бібліотека імені Олега Ольжича.

Володимир Білобровець, Віталій Правдицький, Анатолій Сірик

Валерій Косенко (справа)

Відвідувавчі

Володимир Білобровець

Євеліна Севастянівна

Лариса Бойко

Людмила Покотило

Марія Рудак

о. Костантин

Панахида

Евеліна Севастянівна

Людмила Покотило

Віталій Правдицький

Олександр Сопронюк

Володимир Білобровець

Лариса Бойко

о. Костянтин (Гай)

Василь Врублевський

Василь Врублевський, Марія Рудак


Олег Левченко


22.02.2016 р.
Світлини Олега Левченка