Моє фото
Юрій Петрович Ґудзь (1.VII.1956 – 20.II.2002) – поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, художник, філософ. Народився в с. Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у повних сорок п’ять років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі. Літературні псевдоніми Юрій Тетянич, Хома Брут, Хома (Іван) Брус. Член НСПУ (Житомир, 1991) та АУП (Київ). Багато подорожував, вів аскетичний спосіб життя, сповідував філософію летризму, макото, ісихазму. Засновник «Української Реконкісти». Автор поетичних книжок «Postscriptum до мовчання» (Торонто: Бескид, 1990), «Маленький концерт для самотнього хронопа» (Київ: Молодь, 1991), «Боротьба з хворим янголом» (Київ: Голос громадянина, 1997), романів «Не-Ми» та «Ісихія» (Кур’єр Кривбасу, 1998. – N6, 7, 2000. – N8,12; 2001. – N6.), книг прози «Замовляння невидимих крил» (Тернопіль: Джура, 2001), «Барикади на Хресті» (Тернопіль: Джура, 2009), «Набережна під скелями» (Житомир: Рута, 2012), «Barykady na Krzyżu» (Lublin, Warsztaty Kultury w Lublinie, 2014). Про автора: Невимовне. Життя і творчість Юрка Ґудзя: рецензії, статті, спогади, поезії, листи (Житомир: Братство Юрка Ґудзя, 2012).

середа, 30 липня 2014 р.

Юрій Тетянич. Стаття "Animadversiones", газета "Слово", №5, 1993 р. (АРХІВ)



 
Юрій Тетянич

Animadversiones*

Коли я потраплю до пекла або ж до раю (якийсь позажиттєвий досвід, здогад якийсь надсвідомий підказують мені, що ці доконечно межові сутності нашого метаіснування переплетені поміж собою куди тісніше, аніж нам се видається за катехізисом), то за найбільшу кару (найстрашнішу нагороду?) стане для мене, як скриптора, насильницька повинність:
а) незкінченно перечитувати якийсь психологічний, дубово-реалістичний, обов’язково соціальний, з липучим наповненням дидактичним роман на штиб "Прапороносців", "Твоєї зорі" чи недавньої "Голої душі", що за її найцікавіше місце є авторське самовизначення етапів (епох!) власного творчого шляху: ОРГАЗМ; САРКАЗМ; МАРАЗМ..., чи якусь модернішу конструкцію з тих самих ідеологічно-злободенних блоків: голодомор, політв’язні, Чорнобиль...
б) заучувати напам’ять і голосно декламувати комусь невидимому в сутінках надвечірніх тисячі рядків із сотень збірок поетичних, висунутих на здобуття (й тих, що вже здобули) –Енківської премії, в хронотопічно-самостійному просторі яких густими лавами сунуть козаченьки, очамрілі від постійних (теперішніх) звертань-викликань, вживання-жування їхньої зболеної потойбічності, махають шабельками і пруть їм назустріч кляті воріженьки, – не менш несамовиті, не менш безтілесні... на тих же сторінках біснуваті й ситі пророки захлинаються, викликаючи апокаліптичні з’яви, сиплють дозволені прокльони на голови покійників-фантомів й опісля гарного обіду зі смаком проливають сльози над долею стражденного і зубожілого люду, затуляють недолугість своїх творінь посвятами новітнім вождям новоявлених партій, і вже вкотре у різноманітних треносах-катреносах поминаннями всує знеживлюють силу всіх імен-Невимовного, – заки-поки зашмаркана Маруся розімліло вдивляється в золото-синь незалежно від нас зколапсованих наробрами** обріїв, звідки лине і ллється затишно-тепле сяйво майбутніх почестей одержання-отримання державної премії, – тепле не так фінансово (коли кілька років підряд висуваєш-засуваєш свою кандидатуру на згадану премію і зрештою її отримуєш, то можна, за недавнім прикладом поета, чиє прізвище марно радить йому хоч трохи помовчати, невимушено й легко пожертвувати ту мізерну десятину в який-небудь фонд), як семіотично – своїм престижно-знаковим означенням, премії-покритки, знеславленої шамотними лауреатами-можновладцями, прикритої іменем Поета, котрий ні сном ні духом не відав про той прийдешній щорічний ритуальний стриптиз нагородження за посадову вислугу літ у редакторських і секретарських кріслах, а не за вартістю літературне явище. А на те, аби вберегтися від громадського осуду й надалі зберегти ієрархічну чергу на о-лау-реа-чування, останніми роками в безпросвітні обойми "мічених" уводять двох-трьох прозаїків і поетів, колишніх політв’язнів (хоча їхнє тюремне минуле не завжди є запорукою таланту), літераторів з того "швіту": діаспора плюс знищені, померлі...
в) проглядати і слухати в запису радіо- і телевиступи свіжоспечених лавроносців-знаменосців, їхні одкровення й занудні балачки про власні подорожі шляхами слави геніїв минулого, як вони опікуються пам’яттю про них, які дивовижні знахідки бувають на тих переходах, чути і бачити, як булькотить-розпирає їхню гордість від прилучення до порожнечі розритих могил...
... Хочу, аби мене зрозуміли: я зовсім не проти Премії, цієї останньої державної дотації, останнього релікту часів тотального керування культурою, – нові ж приват-меценати озиватися не спішать... Я не проти самих лауреатів, цих справді нещасних людей. Зніміть тільки ім’я Шевченка з тієї вивіски та й тіштеся собі на здоров’я... Я зовсім про інше.
...Трохи б перепочити від тих пекельно-райських повинностей і встигнути пригадати кілька абзаців зі "Щоденника" Вітольда Гомбровича, дивно співзвучних з далини середини п’ятдесятих років нашим теперішнім гласолаліям:
"Генії! Чорт би побрав тих геніїв! О, як мені хотілося сказати цьому зібранню: Ну який стосунок я маю до Міцкевича? Ви для мене не набагато любіші, аніж Міцкевич. І ні я, ні хтось інший не судитиме польський народ, дивлячись на Міцкевича чи Шопена, він дивитиметься на цю залу, що тут робиться і говориться... Возносячи Міцкевича, вони принижують самих себе – а по тому, як вони визволяли Шопена, було видно, що до нього так і не доросли – любуючись своєю культурою вони виказували свій власний примітивізм... Навіть якби ми були такий убогий народ, що нашими найбільшими митцями були б Тетмаєр чи Конопніцька, але, якщо ми могли б судити про них як справді розкріпачені люди, з поміркованістю і тверезістю людей зрілих, якби наші слова не глухли десь у запічку, а ширяли на світовому рівні... то тоді навіть Тетмаєр міг би бути за предмет нашої гордості. Але за нашої ситуації Шопен з Міцкевичем тільки підкреслюють нашу мізерність – бо ж ми з наївністю дітей потрясаємо перед носом знудженого закордоння тими полонезами тільки тому, що хочемо якось укріпити своє надщербнуте почуття власної гідності і якось у ньому навіть зрости. Ви скидаєтеся на злидаря, який похваляється тим, що його бабуся мала фільварок і була в Парижі. Ви ж лишень убогі родині світу, що пробують сподобатися і самим собі й іншим.
...Найстрашніше те, що й сьогодення і його розум приносяться в жертву небіжчикам. Тому цю учту можна було б назвати актом взаємного отуплювання во ім’я Міцкевича..." ***
Тепер бачимо: діагноз Гомбровича все ж прислужився видужуванню поляків від хвороб національно-патріотичного самоїдства. Куди ж нам подітися від самих себе, від свого пекла і раю?..

-- -- -- -- --
*) Апітасіуегеіопез - (лат.) - нагадування, заувага, спостереження, стягнення, ПОКАРАННЯ.
**) Наробри - народні обранці.
***) Вітольд Гомбрович. Щоденник. (1953-1956), - Альмала.х "Ї" - 4.1989. число1. Переклад з польської Тараса Вояняка.
 

Афіша журналу "Авжеж!" в газеті "Слово" (1990)


Примітки:

У журналі "Авжеж!" доволі часто з’являлися публікації та поезії Юрка Ґудзя. В 90-ті журнал "Авжеж!" був одним із перших незалежних українських літературно-мистецьких журналів, що видавася в Житомирі та мав чисельну, як на ті роки, передплату.
У 90-ті рр. Юрко Ґудзь працював у журналі "Авжеж!" заступником головного редактора, яким від початку заснування, до закриття часопису був Василь Врублевський.

На фотокопії автограф головного редактора газети "Слово" - Олександра Сопронюка.



Юрко Ґудзь. Стаття "Поки не прийшли санітари", газета "Слово" №8-9, 1993 р. (АРХІВ)



Поки не прийшли санітари

Із непромовленого слова до поетичної імпрези на святі "Червона рута"

Спершу, аніж розпочну щось читати, хочу запропонувати вам невеличку гру    вона, як на мене, змогла б принаймні частково зруйнувати бар’єр відчуження...
Уявіть собі, що ми всі    оце зараз    не в Палаці культури і відпочинку імені Отамана Зеленого, а в обласній спец.псих.лікарні, модернізованому й стерильному дурдомі... Це перше.
Друге. Уявіть собі, що ви не просто громадяни вільної і незалежної, а шизофреніки, параноїки, хронофаги, клаустрофоби і некрофіли... А той, хто має нахабність поезійної номінації, себто я,    найклінічніший випадок, такий собі супершиз, схильний до графоманії... Уявімо собі, що головний лікар і ввесь медперсонал нашої дурки (так само хворі, але на іншому, номенклатурному, рівні) десь на хвильку вийшли,    мабуть, готують якогось указа або ж нову грошову реформу для рідного crezy-дому, і ми, пацієнти однієї клініки, маємо змогу влаштувати собі невеличке свято під назвою "Червона рута"...
Що ж то таке    поезія в цьому божевільному світі, що то в моєму власному розумінні? Найперше    це повернення словам їхньої втраченої сутності, їхньої живої сили, повернення втраченої пам’яті про самого себе    того, яким колись був і хотів бути, нерозірваного й нероз’єднаного на безліч шматків... Це мить нормальної реальності    посеред містифікованої й заміфологізованої дійсності, що в ній справжній стан речей притлумив офіційний канон. Слова, слова, слова... Тільки тепер "єдність партії і народу" звучить як "єдність усіх політичних сил у розбудові української державності", під означенням "народні обранці"    все та ж вгодована номенклатура з блатними партійними зв’язками, а титул "совість нації"    по черзі носять колишні совдепівські прапороносці...
Ось у такому світі поезія дає можливість прожити своє власне життя, а не "монолітну" тавтологію, що її накинули бройлери від політики, допомагає звільнитися з-під гіпнотичного впливу різноманітних духовидців і біснуватих пророків, уможливлює бодай миттєво пережити повноту і нерозірваність буття...
Отож, якщо ви не забули нашу початкову установу    де ми є цього менту,    якщо ви не забули, що завтра нас знову можуть зодягнути в гамівні сорочки... і щоб позбутися нашої надокучливої маячні про справедливість і правду, колотимуть аміназином,    поки ще не повернулись санітари, я вам прочитаю кілька своїх віршів...
Ю. Г.

(Далі йдуть вірші автора (Юрка Ґудзя):
"Повернення",
"Пошуки сховища",
"…в темних руках забуття…",
"Ми пробивались до Софії…",
"Ось продавець різноколірних квітів з паперу…",
Іванові Марчукові: "Синій присмерк тече у вікно…".

Ці вірші були опубліковані в авторській збірці "Боротьба з хворим янголом" у 1995 р. Отже, можна припустити,  що це одні з перших публікацій після написання ще до упорядкування власного збірника, на це вказує навіть збережений артефакт, чого вже немає у "Боротьбі...",   підпис вірша "Пошуки сховища" – Краків, 27.ІХ.92.). (О.Л.)

Джерело: Ґудзь Ю. Поки не прийшли санітари // Слово. - №8-9, 1993. – С.9.


Відкриття дошки Юркові Ґудзю в Немильні (ВІДЕО)

вівторок, 29 липня 2014 р.

Леся Ґудзь. Стаття "Юрко Ґудзь: душею світлою і словом щирим - з нами"


Леся Ґудзь
№ 26 (10553) від 26 червня 2014 року

Юрій Ґудзь: душею світлою і словом щирим – з нами!

Ім’я Юрія Ґудзя стає дедалі відомішим на теренах сучасної української літератури. А для Немильні – малої батьківщини письменника – він став своєрідною візитівкою поряд з повним кавалером ордена Слави Іоном Халаном. Ми, односельці, знали його безтурботним хлопчаком, замріяним і начитаним школярем, пізніше – вчителем історії, заводієм шкільних екскурсій до лісу...
Про те, що Немильня виплекала неординарну обдаровану творчу особистість, її мешканці дізналися, на жаль, уже по смерті Юрія Ґудзя, із сумовито-щирих прощальних слів його друзів на цвинтарі.

Я пам’ятаю той несамовитий холод лютого 2002 року: вітер з колючим дрібним сніговим кришивом боляче шмагав по обличчях людей з похоронної процесії, наче намагався покарати їх за те, що не вберегли таку світлу і талановиту людину. А немильняни перешіптувалися-дивувалися: «Дивись-но, скільки людей приїхало Юру провести в останню путь! Видно, що непрості...». Це вже потім з’ясується, що серед тих «непростих» – поети, письменники, викладачі педуніверситету, журналісти...
З тої пори Немильня ніби почала інший відлік, а життя Юрія Ґудзя привідкрило їй свою книгу, як не парадоксально, аж після його переходу в потойбіччя. Адже ось уже сьоме літо поспіль село відвідують гості з Житомира, Рівного, Києва – письменники, художники, науковці, літературознавці, музиканти, педагоги, студенти, викладачі – усі, для кого ім’я Юрія Ґудзя проросло крізь серце його віршами, картиною, прозою... Про нього пишуть наукові роботи й літературознавчі статті, видають книги спогадів, йому присвячують посмертно вірші. А могли ж, ще при житті, вручити Шевченківську премію...
Удалекому нині 2006-ому першого липневого спекотного дня перед шкільним подвір’ям зупинився мікроавтобус. «Ми – з братства Юрка Ґудзя», – відрекомендувала гостей жінка, котра назвалась Марією Рудак. Вже пізніше прояснилось: саме ця енергійна пані і є «генератором постійної дії» братства, його серцем і рупором. Бо, завдячуючи їй, щороку обласне управління культури виділяє автобус для поїздки в Немильню – село, яке широкому загалу стало відомим завдяки Юрію Гудзю.
Адже саме йому воно – з усіма його добрими й дивакуватими, працелюбними й дотепними – людьми, околицями, багнами, лісами, урочищами й стежинами – настільки вплелося у долю, що завертало його у свої обійми з найдальших доріг Житомира, Києва... Горнувся до всього з дитинства рідного і близького, мов рано відлучена від материнських грудей дитина. Бо, й справді, рано виштовхнуло його, ще зовсім юного, життя у світ асфальтово-бетонних химерних мрій та ідей. Може, саме тому й замкнув навколо себе СВІЙ власний простір, всю решту життя, не впускаючи туди нікого. Розкошували там янголи і сни – найчастіші образи його поезій. Це прекрасно відчуває кожен, хто дотикається до його творчості. Хто розуміє і залишає за Юрієм його світ таким, як є, споглядаючи його збоку..
Доступним же для дотику стало його прозове слово: просто ось-ось візьмеш за руку, здається, будь-кого з героїв його «Ісихії», «Не-ми», «Барикад…», «Замовлянь...» – настільки вони живі, вихоплені із сільського повсякдення, біля крамниці чи біля криниці, настільки прості і зрозумілі, неприкрашені штучно! Всі вони – і ті, що з повістей-романів Ґудзевих, і ті, кого так і не встигло торкнутися натхнення письменника – міцно переплелися між собою у сьогоденні коренями одного розложистого дерева, назва якому – Немильня. Сьогодні це дерево щедро-щедро випустило молоде гілля, а міцніше його віття дає вже дев’ятий липень поспіль ваговиті плоди. Так, я з достовірністю кажу про свою Немильню як одиницю творчості: і чудові поезії пишуть Лариса Шабадей-Волкова, Надія Музика-Кравчук, Любов Ґудзь-Тимошенко, викладає душу на нотний стан Ірина Романюк-Деркач, розвиває слово у публіцистиці відомий журналіст Віктор Шлінчак... Усі вони мають немиленську краплину в біографії, хоча й живуть не лише в селі. А тут, на місці, серед неспішного шелесту беріз на цвинтарі, у розміреному гомоні вузеньких вуличок, у застиглих берегах обмілілої Немильнянки, у дворах з відчиненими навстіж для кожного хвіртками, у розмовах-спогадах немиленців – живе душа Юрка Ґудзя.
«Там дивно, там тихо, там гарно...» – це про рідне НЕ-МИ озвався він колись, сумуючи за тихою, захованою за кілометрами доріг буденною, не рекламною (і тому такою справжньою!) красою.

ЗАСВІТИТИ – ТА НЕ ОБПАЛИТИ
У долі цієї людини цифра 2 має якийсь особливий зміст: закінчив свій життєвий шлях 20 лютого (другого місяця року) у 2002-ому – тобто 20 (і знову два) років тому. Непересічна особистість і розхристана у своїй відвертості душа, талановита різнобічно людина – і настільки ж унікально непристосований до буденного життя. Так, далеко не кожен здатний протиставити себе цілому суспільству з його усталеними поглядами на роботу, відпочинок, сім’ю – усе те, чого так прагнемо ми і чого так сторонився він. А якщо дивитися на це простіше – то, напевне, саме такою була життєва ніша Юрка Ґудзя у Цьогосвіті, і саме йому судилося заповнити її собою.
Повторюся, він таки й справді вирізнявся з-поміж нас, але робив це не напоказ – іншим просто не був. Як і його картини, поезія, проза. Як і його щоденники, врешті-решт. О, це глибоко окрема розмова – щоденники Юрка Ґудзя! Вже не один за неї брався – занадто вже ж ласою видається ця тема та вигідною для комерційної літератури. Проте давно відомо, що ТАКІ записи – це сповідь душі, а отже – «оголювати» її напоказ потрібно дуже й дуже обережно. Чи не тому якась невидима сила зуміла стримати той задум, що могли нашкодити світлій пам’яті нашого Юрія, обпалити нещадно «модою на Ґудзя»...

Дещо зі своїх записів опублікував сам письменник – і вони стали досить нестандартним романом і посвятою сучасному селу. Назва «Не-ми» – частина ймення його рідної Немильні, куди все своє недовге життя линув серцем і прийшов лише в Тогосвіті.

Ми прихистили його посмертно у невеличкій бібліотеці школи – і відтепер Юрко може споглядати нескінченний плин життя зі стендів, на котрих – його життєпис у світлинах. Під кожною із світлин – уривки-цитати з його щоденників: Юрій писав їх протягом усього життя, з ранньої юності. У них виразно проступає творчий почерк письменника, вчувається перегук з «Барикадами на Хресті» – цей роман написано також у формі щоденника. Ще кілька стендів – екскурсія у творчий доробок митця – його книги, першопублікації, список надрукованого в часописах... А скільки ще чекає своєї черги, аби побачити світ!

«Дорога мусить жити й після нас», – ніби підсумок прожитому і заповіт прийдешньому звучить цей рядок Юркової поезії. Дорога ж його долі не лишилася присипаною замерзлим груддям на похмурому лютневому цвинтарі…

У Житомирі вже відкрито меморіальну пам’ятну дошку нашому Ґудзю стараннями поетичного братства його імені – і спільно з ними ж щоліта збирається творча братія під крилами «Липневого янгола» в Немильні. У школі – де ж бо знайти ліпший притулок духовний людині-митцеві, як не в храмі знань і наук... Читаємо, декламуємо, згадуємо. Наша, немиленська сторона – зустрічаюча, тож щоразу намагаємося віднайти для гостей щось нове: світлину, не бачену раніше, вірші з ранньої творчості... Його – Юрієву – «Співанку» тепер виконують наші школярі, а «Рожеву чайку» узяло до свого репертуару вчительське вокальне тріо. Мають вони і власну пісню-присвяту – «Пам’яті Юрія Ґудзя». Знаючи, що творчість земляка не набула ще широкого розголосу, школа провела у себе засідання творчої групи вчителів-філологів району, на якому гостями були рівняни: докторант Рівненського педуніверситету Д. Кравець зі студентами – вони привезли інсценізацію Ґудзевих «Барикад на Хресті». О, як вражаюче звучали «Барикади» з вуст юних!
Тоді ж стартував літературний проект пам’яті Юрія Ґудзя під назвою «Живослово»: прагнемо об’єднати в ньому творчих освітян Новоград-Волинщини. Відтепер, маємо щире сподівання, у школах району звучатиме ім’я письменника-земляка на уроках літератури рідного краю.
У Немильнянській же школі поступово формується музей Юрія Ґудзя. Численні добірки-рукописи, світлини, документи родини Ґудзів, малюнки-мініатюри, публікації – його і про нього – дослідницькі матеріали, інформація з мережі Інтернет – все це є складовою частиною музейної кімнати письменника. І ми із задоволенням ділимося зібраним з охочими познайомитися з іменем земляка ближче. Таких – багато, і буде ще більше. Бо має наш, не завжди збагненний, не завжди розгаданий Юрій Ґудзь дивну і ніким не пояснену посмертну силу: варто лише зазирнути у його творчість – і вже не зчуєшся, як опиниться вона глибочезно у тобі, й не вирвати її звідти...
Цьогоріч Першолипень у Немильні знову оживе гостями та подіями: новий «Липневий янгол» на своїм розкриллі принесе сюди гостей не лише з області, Києва, Рівного, але й очікуємо на тернополян. У Польщі поспішають видати Юрієві «Барикади на Хресті» з ілюстраціями сучасного Майдану – і неодмінно хочуть презентувати їх на батьківщині письменника! Людина з активною життєвою позицією – Киківський сільський голова Юрій Процюк – виготовляє меморіальну дошку Юрія Ґудзя – це дієвий подарунок на Юркові іменини... Вже традиційним ритуалом – щорічна панахида на цвинтарі біля могил родини Ґудзів – і спогади, літературні читання, зустрічі...
Він повертається до рідного НЕ-МИ. Він залишається з нами. Живий він серед нашої тиші сільської, серед гомону Дубової та Ягоденки, серед таємничого шепоту Золотька, серед помережаних полів книг і на сторінках щоденників у своїй кімнаті в сільській школі. Землі ж ми віддали лишень його тіло...

Джерело: Ґудзь Л. Юрій Ґудзь: душею світлою і словом щирим – з нами! // Лесин край. - № 26 (10553) від 26 червня 2014. – С.7.




Festiwal "Inne Brzmienia - 2014"/ Lublin, Polska

Wschodni Express

dyskusje | spotkania | czytania | wystawy

Lublin

9–13 lipca 2014 r.

Spotkania literackie i artystyczne

11 lipca (piątek)

Przystanek 1: „Barykady na Krzyżu” – prezentacja książki otwierającej serię wydawniczą „Biblioteka Wschodniego Expressu” – wydanie poematu Jurka Gudzia.
15.00–16.00 – Wirydarz oo. Dominikanów

Uczestnicy: Andrij Saweneć (tłumacz), Mykola Sobolivskyi (ilustrator)

Jurko (Jurij) Gudź (1956–2002) – ukraiński poeta, prozaik, krytyk, tłumacz, artysta malarz, dziennikarz, zamordowany w Żytomierzu w niewyjaśnionych okolicznościach. Autor książek: Postscriptum do milczenia (Toronto: Beskyd 1990), Mały koncert dla samotnego kronopia (Kijów: Mołod’ 1991), Walka z chorym aniołem (Kijów: Hołos Hromadianyna 1997), Zaklęcia niewidzialnych skrzydeł (Tarnopol: Dżura 2001), Barykady na Krzyżu (Tarnopol: Dżura 2009). W roku 1994 dostał ІІІ Nagrodę Międzynarodowego konkursu poetyckiego w Triuggio (Włochy).

Barykady na Krzyżu to ostatni poemat Jurka Gudzia. Zrodzona w okresie stagnacji późnych lat dziewięćdziesiątych apokaliptyczna wizja starcia na barykadach w centrum ukraińskiej stolicy urzeczywistniła się w wydarzeniach kijowskiego Majdanu zimą 2013/2014 roku. Poemat podejmuje pytania, w jakim stopniu literatura potrafi odwracać, przewidzieć czy też wytwarzać rzeczywistość.

Spotkanie będzie połączone z promocją dwujęzycznego, ukraińsko-polskiego wydania poematu, w którym warstwa tekstowa jest skonfrontowana z cyklem grafik linorytowych Mykoly Sobolivskiego.


Przystanek 2: Twórca jako aktor społeczny: doświadczenie EuroMajdanu (panel dyskusyjny)
16.00–17.30 – Wirydarz oo. Dominikanów

Uczestnicy: Chrystyna Berdynskych, Łesia Chomenko, Andrij Lubka, Łarysa Wenediktowa

Moderator: Iza Chruślińska

Rola, którą odgrywa dziś w Ukrainie sztuka zaangażowana społecznie i politycznie; jej wymiary artystyczne i kulturowe; rola nowych mediów w służbie sztuki aktualnej, interwencje w przestrzeń publiczną jako doświadczenie zrodzone na EuroMajdanie, możliwe konsekwencje dla twórców, dziennikarzy i szerzej pojętej kultury młodych środowisk twórczych na Ukrainie – wszystkie te wątki będą poruszane w związku z unikalnym doświadczeniem Majdanu w Kijowie i innych miastach Ukrainy.



12 lipca (sobota)

Przystanek 3: „Twórczy Wschodni Express”. Maraton literacki

12.00–14.00 – Błonia pod zamkiem – scena pod namiotem (klub festiwalowy)

Uczestnicy: Ołeksandr Bojczenko, Wołodymyr Danyłenko, Tadeusz Karabowicz, Andrij Lubka, Ołeh Łyszeha, Daniel Odija, Natalka Śniadanko, Bohdan Zadura, Serhij Żadan

Biorący udział w cyklu paneli dyskusyjnych pisarze ukraińscy i polscy odczytają wybrane przez siebie utwory (wiersze, fragmenty prozy lub eseistyki). Wspólne czytanie odbędzie się w Klubie Festiwalowym na Błoniach przy Placu Zamkowym. Zostaną zaprezentowane m.in. najnowsze utwory, dotąd nie publikowane lub nie tłumaczone na język polski.





Przystanek 4: Centra, peryferia, regionalizm (panel dyskusyjny)

15.00–17.00 – Wirydarz oo. Dominikanów

Uczestnicy: Wołodymyr Danyłenko, Ołeh Łyszeha, Daniel Odija, Serhij Żadan

Moderator: Ołeksandr Bojczenko

Czy istnieją centra kulturowe w dzisiejszej Europie? Co znaczy dziś należeć do centrów czy peryferiów w kulturze, w literaturze ukraińskiej i polskiej? Czy jest ten podział wciąż aktualny
w posthierarchicznym świecie kultury współczesnej, czy może jednak jest uproszczeniem? Jakie są źródła i teleologia regionalizmów kulturowych? Z podobnymi pytaniami zmierzą się pisarze reprezentujące różne „małe Ojczyzny”.



13 lipca (niedziela)

Przystanek 5: Dziesięcioksiąg: finisaż wystawy ilustracji książkowej Art-Studio Agrafka

16.00–17.00 – Błonia pod zamkiem – scena pod namiotem (klub festiwalowy)

Uczestnicy: Romana Romanyszyn, Andrij Łesiw



Na koncie Art Studio Agrafka jest 14 wydanych książek artystycznych. Romana i Andrij
są laureatami m.in. Nagrody ХІІІ Narodowego Forum Wydawców we Lwowie (2006), Nagrody „Książka Roku” ХVІІІ Narodowego Forum Wydawców we Lwowie (2011), Odznaki Honorowej 23. Biennale Ilustracji w Bratysławie (2011), Odznaki „Sharjah Children’s Reading Festival” (2013, ZEA). Dwukrotnie zostali stypendystami programu Gaude Polonia Ministra Kultury RP (których pokłosiem są polsko-ukraiński wybór Wisławy Szymborskiej Może to wszystko dwukrotnie wydany przez Wydawnictwo BoSz oraz projekt książki Danuty Wawiłow Był Sobie Pewien Człowiek). Stworzone przez „Agrafkę” książki Rękawiczka i Rzepka trafiły do monachijskiego katalogu „Białe Kruki” IBBY w latach 2012 i 2013. Własna książka „Agrafki” Gwiazdy i ziarenka maku otrzymała Nagrodę Bologna Ragazzi Award, kategorii Opera Prima na Międzynarodowych Targach Książki dla Dzieci i Młodzieży w Bolonii (2014).

Na wystawie zostaną zaprezentowane wykonane przez Art Studio Agrafka ilustracje do 10 książek, a także same książki, uwielbiane przez dzieci i dorosłych nie tylko w Ukrainie, w zmaterializowanej postaci.



Przystanek 6: Ukraiński kod kulturowy (panel dyskusyjny)

17.30–18.30 – Wirydarz oo. Dominikanów

Uczestnicy: Tadeusz Karabowicz, Andrij Łesiw, Romana Romanyszyn, Natalka Śniadanko, Bohdan Zadura

Moderator: Andrij Saweneć

Jak dzisiejsza kultura i literatura ukraińska jest postrzegana dzisiaj w Polsce i szerzej –
w Europie, w świecie? Co stanowi o jej oryginalności, samoistności? Na ile jest europejska, na ile zaś „wschodnia”? Czy jednak etykietka „wschodniości” nie zagraża nowym orientalizmem? Czy otwartość na inne kultury koniecznie wiąże się z zagrożeniem kosmopolityzmu; na ile kultura ukraińska jest obecna w kontekstach światowych? Co oryginalnego może zaproponować światu? Wszystkie te pytania brzmią zbyt globalnie, mamy jednak nadzieję, że doświadczenia i refleksje uczestników dyskusji przybliżą odpowiedzi na nie.

неділя, 27 липня 2014 р.

Леся Ґудзь. Стаття "Юрко Ґудзь: Штрихи до імені"



Леся Ґудзь
Лесин край. – № 18 (10493) від 3 травня 2013 року 

Юрій Ґудзь: Штрихи до імені

Його ім’я не «гриміло» поміж списків краснослівного письменства, не займало сторінок підручників з літератури. Але був парадокс, свідком якого стала сама: студенти Тернопільського педінституту наповнили велику залу цього закладу, щоб «побачити своїми очима самого Юрка Ґудзя» (сказано ними ж).
Так, про свого однофамільця, односельця поведу мову.

На превеликий жаль, доводиться говорити про нього у минулому часі. Вже по смерті – інше: він максимально наблизив велику сучасну українську літературу до маленького загубленого прогресами і постперебудовними новаціями села, до його рідної Немильні – типового віддаленого від гомінкого міста, захованого у лісок сільця на чотири сотні душ. І хоча сьогодні деякі літературні аналітики починають спростовувати якраз Немильню як місце народження Юрія Ґудзя (бо ж у паспорті – с. Миколаївка), проте сам Юрій Немильню ставить у всіх біографіях, як свою малу батьківщину. Тож і ми не порушуватимемо ще прижиттєвого прагнення Ґудзя ствердитися немиленцем.
Романи-щоденники Юрія Ґудзя «Ісихія», «Не-ми» побудовані на «сільських» – немиленських, киківських – людях, на картинах побуту цих сіл, на пейзажах немиленського дозвілля. А книга започаткованої разом з Нілою Зборовською серії «Українська реконкіста», «Замовляння невидимих крил» – це соковитий неповторний жмут новел про суто немильнян (Причому, деякі постаті – справжнісінькі, невигадані – малосприйняті односельцями за життя. Втім, як і сам Юрій... Власне, його сприймали: хтось – як однокласника з дивним світосприйняттям, інші – як чудового вчителя історії та малювання; ще хтось – як доброзичливого колегу і сина колеги (мати його – вчитель історії місцевої школи); ще хтось – як совісного вірянина. Проте ніхто навіть гадки не мав, що їхній односелець – виразна постать в українській літературі, ім’я котрої набирає дедалі більшого розголосу.
З моїх власних згадок про перші літературні кроки Юрія Ґудзя: якось після одного з уроків історії, де ми останніх хвилин п’ятнадцять займалися власним римуванням, Юрій Петрович підкликав мене і з властивою йому ніяковістю (коли йшлося про щось особисте) мовив: «На тобі, Лесю, мою першу збірочку віршів у «Літературному альманасі». На подарованій невеличкій книжечці значилося: «Вітрила-86». І понині шкодую, що тоді ще не відала про автограф автора... А вже згодом не раз поверталася до тих чудернацьких, таких близьких моєму серцю рядків, на зразок «пасу з дідом череду». Думалося, як же це так просто писати про такі буденні речі... О, як у пафосі високих слів нам не вистачало тоді в поезії звичайного, наближеного до життя, рядка! Саме його давав на розсуд читачу Юрій Ґудзь: наче перенасиченому делікатесами – шмат випеченого в сільській печі на капустяному листі житнього хліба. Мабуть, подібно отій запашній скоринці, припинюся до смаку пошановувачу літератури Юркове слово, бо згодом побачила світ перша повна власна збірка Юрія Ґудзя, а тоді – ще дві: «Постскриптум до мовчання», «Боротьба з хворим янголом». Водночас Юрій пише романи «Не-ми», «Ісихію» – їх вперше друкує «Кур’єр Кривбасу» – а також пробує себе у публіцистиці, літературній критиці, драматургії і... в живописі. Звичайно ж, творча натура не має бути обмеженою, що позначається на частих змінах місць проживання і роботи Юрія Ґудзя. Проте де б не був-працював – у республіканському музеї народного побуту, у санаторії «Ворзель», у Андріївській (Київщина) школі, у газеті «Зарубіжна література в школі», часописі «Авжеж» та ін. – він завжди знаходив час, аби навідатися до рідного села і неодмінно – зайти на годинку до нашої хати. І тоді вже з нього, мовби з міха щедрувальників, сипалися найрізноманітніші новини з суспільно-культурного життя столиці, цікавинки та нові імена вітчизняної і зарубіжної літератур... Або ж окрилений ідеєю записати свідчення «остарбайтерів», днями ходив вулицями Немильні – до Ксенії Благодир, Ольги Остапчук, Марії Вишковець, Оксани Боровик... Згодом ті спогади побачили світ у нашій міськрайонці – під символічною назвою «Мічені знаком «ОSТ». Щирий жаль, що не увійшли вони до жодної з Юрієвих книжок. Одначе Ю. Ґудзь зробив те, чого не вдавалося ще нікому – показав великому світові сучасне маленьке село. Реально. Неприховано і водночас... закохано. Я не помиляюся: далеко не кожен спроможен витратити найкращі образи, епітети, метафори на звичайну дорогу, старе дерево чи блаженного Зінька. Це ще ж у Лесі Українки дим «солодкий і пахучий» та в А. Міцкевича «найліпше піють жаби польські»...
На сьогодні багато з-під пера Юрія Ґудзя не вийшло друком. Зокрема, його щоденники. Проте чи був би згоден на їх друк сам Ґудзь? Адже подібні рукописи – дуже особиста, я б сказала, навіть інтимна, річ. Тож не зайвим було б запитати-отямити, а чи забажали б ви, панове, оприлюднити власні щоденники? Сьогоднішня спадщина письменника досить багата для вивчення навіть без його щоденників, якщо погортати сторінки книг з його власної бібліотеки: їхні поля вимережані ієрогліфічним Юрієвим почерком, складуть, без сумніву, ще одну книгу.
Добра дивина: Юрій Ґудзь показав Немильню світу за життя, а по його смерті Немильня побачила стільки того ж світу, що й, либонь, не снилося жодному іншому селу такого масштабу в області. Починаючи з 2006 року, коли до села 1 липня на день народження письменника завітали семеро літераторів з Житомира, тут щороку буває по півсотні гостей з Рівного, Києва, Житомира: літератори, науковці, викладачі вузів, студенти, композитори, художники, журналісти з газет, радіо і телебачення. Ідуть, щоб відвідати могилу Юрія, пройтися вулицями села (часто називають його по-Ґудзівськи «Не-ми»), зупинитися у гостинному затишку місцевої школи з музейним куточком «Липневого янгола», як називають у літературних колах Житомира нашого земляка. І – неодмінно приходить до висновку, що саме тут Юрієві творилося найкраще; до розуміння того, чому саме в Немильню поспішав з усіх-усюд їхній невгамовний, вічно мандруючий друг. Ось виписки з гостьової книги щорічних літературно-мистецьких зібрань «Липневий янгол»:
«Дякую немиленцям за світлу і щиру пам’ять про нашого Юрія Петровича Ґудзя» (Марія Рудак, голова міжнародного поетичного братства ім. Юрія Ґудзя).
«Пам’ять про Юрія Ґудзя – немов птах, що з вирію летить до кубельця» (Евеліна Кучеренко, обласна бібліотека для дітей).
«Дорогий Юрію! Дякую за Вашу велику любов до України-неньки» (Вікторія Дем, автор музики на слова Ю. Ґудзя).
«Пророки відходять, лишаючи птахів» (Віталій Правдицький, художник).
«Не-Мильня, так само як і Юрко, втаює невідомий зміст, у який вдивляєшся, наслухаєшся і вчитуєшся» (Анатолій Сірик, письменник, перекладач, критик).
«Дуже вдячний землі, яка родить і зрошує творчих людей» (Костянтин Гай, бард, священик).
«За свого життя Юрко Ґудзь дарував людям, разом зі словом, любов. І тепер тепло тієї любові гуртує нас навколо його імені» (Тетяна Пишнюк, письменниця).
«Юрка, пам’ятаю, вперше зустрів на першому з’їзді Руху, а згодом ще кілька разів під час різних політичних акцій. Начебто зовсім мало, зле зовнішня привабливість, вражаюча постать голосу запам’ятались, закарбувались назавжди...» (Дмитро Кравець, докторант Київського національного університету ім. Тараса Шевченка). До слова кажучи, саме Д. Кравець – одночасно викладач Рівненського університету – привіз якось до Немильні своїх студентів, і ті поставили в стінах школи п’єсу Ю. Ґудзя «Барикади на Хресті»: напевно, щиріше її не зіграють навіть професіонали...
Минулого літа до села завітав надзвичайно відомий у літературних колах письменник, котрий практично не полишає столиці, – Олег Лишега. Побували тут і Анатолій Шевчук, і Ніла Зборовська – світлої і гарної пам’яті люди, друзі й однодумці Юрія Ґудзя. Відомий художник Юрій Камишний не міг намилуватися краєвидами Ґудзевої малої батьківщини і написав кілька картин-посвят.
Спробу глибокого проникнення у постать «мандрівного дяка сучасної літератури», як іще називають нашого земляка, втілив у життя документальним фільмом письменник, журналіст обласного телебачення Євген Лущиков. Радіопередачі зробили Сергій Черевко та Тетяна Власенко. Вірші Юрія Ґудзя стали піснями завдяки Ларисі Бойко, Костянтину Гаю, Вікторії Дем, Ірині Деркач.
У Житомирі на приміщенні гуртожитку автодорожнього коледжу, де мешкав свого часу Юрій Ґудзь, встановлено на його честь меморіальну дошку силами голови поетичного однойменного братства Марії Рудак і тодішнього голови районної ради Віктора Гончарука.
Серед вчителів району запроваджено творчий проект імені Юрія Ґудзя «Живослово». Вже по смерті Юрія Ґудзя побачила світ його книга «Барикади на Хресті», у якій – однойменна поема і романи «Не-ми» та «Ісихія».
Силами дослідника творчості письменника-житомирянина Олега Левченка минулого літа побачила світ чудова книга спогадів про Ю. Ґудзя «Невимовне». А вже цьогоріч роковини пам’яті нашого земляка відзначили «Набережною під скелями» – книгою неопублікованих раніше Юрієвих статей, рецензій, передмов, листів. Кожен, хто знав Юрка Ґудзя особисто, знав і цю багатогранність його натури. Знав і цінував. Бо Юрій не «підсолоджував» правди – не було йому в тому потреби, адже не шукав у житті благ, не «цілився» на посади, не претендував на винагороди. Був щирим, можливо, аж занадто, але іншим не народився.
Дивна метаморфоза відбувається у сприйнятті творчості Юрія Ґудзя – мов би Булгакова: хтось абсолютно не сприймає його, інші – вважають його геніальним. То хто ж він? Геній з Немильні? Мандрівний дяк сучасної літератури? Останній співець сучасного села? Існуючий реально провісник літератури майбутнього? А може, увесь одразу? Принаймні, ким би не був, а не залишає байдужим жодного, хто бодай раз узяв до рук будь-який зразок його творчості. До прикладу, буквально кілька днів тому мені зателефонувала шанована колега – журналіст Галина Іванівна Кругляк: під враженням презентації «Набережної під скелями» просила почитати прозу Юрія Ґудзя. Порадила їй звернутись до районної центральної бібліотеки: її працівники дуже ретельно накопичують матеріали про нашого земляка і є постійними учасниками «Липневого янгола» в Немильні. За день опісля – новий дзвінок від Галини Іванівни: емоції спраглої людини, яка щойно напилася з прохолодного живлющого джерела. Зрозуміла: Юрій покликав до Немильні ще одну неординарну особистість.
І знову буде липень. Знову над селом незримо шелестітиме крилами «Липневий янгол». Знову точитимуться спогади про Юрія поміж пропозиціями передати під музей будинок, де він мешкав... Можливо, ухвалять-таки десь у «верхах» соломонове рішення, будинок Ґудзів перетвориться на обласний будиночок митця, де зможуть мешкати на час творчості поети, письменники, художники і музиканти, черпаючи по-Юрковому все найкраще з немиленського духу...
Усе можливе, але реальним у сьогоденні є одне: нерозривна єдність Юрко Ґудзь – література – Немильня – вічність. Адже, як сказала відомий літературознавець, професор Київського університету ім. Шевченка і друг Юрія Ніла Зборовська, «Юрко Ґудзь – це Слово. Там дихає його душа, його сільська родина, його українська Немильня. Там, де його слово, там смерті немає».
У цій темі крапку поставити не так легко. Поговоримо про нього ще й не раз – бо ж ім’я Юрія Ґудзя знають дедалі більше людей, цікавляться ним як в Україні, так і в «ближнім» зарубіжжі. І навіть далека Канада просить надіслати якомога більше інформації для університетських лекцій. Ми ж, його земляки, щиро переконані: дух нашого Юрія – у рідній Немильні, у стінах невеличкої затишної школи, котра виколисала знаннями усіх-всеньких героїв Ґудзевої творчості, а сьогодні всіма силами підтримує негаснуче багаття його пам’яті.

 Джерело: Ґудзь Л. Юрій Ґудзь: Штрихи до імені // Лесин край. – №18, 3 травня 2013. – С.6.



Jurko Gudź. Zostałem zabity... Tłumaczenie Jarosława Pawluk


Zostałem zabity — i ja
Już rozumiem głos traw...
Ni bólu, ni rany...
Dla czego, o Boże, me
Życie więc trwa —
Tak dziwnie, tak długo, tak
Ładnie?..

Widzisz: krew rodaków —
Nawet w schronach ze ldów —
Swej siły nie traci
Daremnie...
Skróź zmierzchy ciała dusza
Powróci w Nie-my
Tam dziwnie, tam cicho,
Tam pięknie...

Tłumaczenie Jarosława Pawluk
Переклад Ярослави Павлюк


Оригінал вірша Юрка Ґудзя "Мене відстріляли..."

Мене відстріляли – і я
Розумію траву…
Ні болю, ні рани…
Для чого ж, мій боже, так
Дивно живу, –
Так дивно, так довго, так
Гарно?..

Бачиш: кров рідняків –
Навіть в схронах зими –
Свій порух не втратить
Намарне...
Крізь померки тіла душа
Повернеться в Не-ми:
Там дивно, там тихо, там гарно...





Відеозапис О. Левченка

субота, 26 липня 2014 р.

Раїса Ґудзь. Лист до учасників "Липневого янгола - 2014"

Дорогі учасники Липневого Янгола!
Щиро вітаю і обіймаю вас!
В поемі «Барикади на Хресті» є слова: «Повстаньте мешканці штанів!» Цього такого надзвичайного для України 2014-го року Майдан поставив багатьох людей перед вибором: ким бути - маленьким мешканцем власних штанів чи кимось значно більшим. Думаю, що кожен учасник Липневого Янгола, незалежно від того, яку посаду він займає, який має титул, зробив свій гідний і правильний вибір. Інакше і бути не може для тих, кого не залишає байдужим творчість і доля Юрка.

Як добре, що ви знову разом, адже бути разом зараз важливо, як ніколи.
Хай береже вас Бог!
Раїса Ґудзь
28.06.2014
м. Торонто

понеділок, 7 липня 2014 р.

Анатолій Щербатюк. Рецензія "Маніфест вовка"




Видана 2013 року поетична книжка Олександра Сопронюка «Самотній вовк» – видавничий проєкт – Літературна аґенція «Банкова, 2», – що його започаткувала Київська міська організація Національної спілки письменників України, голова літератор Мих. Сидоржевський та керівник проєкту, секретар організації, письменник і літературний критик Вол.Даниленко (Сопронюк О.П. С 64 Самотній вовк. Поезії. – К.:Преса України, 2013. – 128 с. ISBN 978-966-472-132-2) – то своєрідна історична віха на шляху певної творчої групи, до якої належать і автор книжки, і автор цієї публікації, на шляху, що почався чверть століття тому в Києві. Газета «Слово», на шпальтах якої її редактор Ол.Сопронюк сповідував чотири засадничі напрямні – мову, літературу, мистецтво, політику , назагал тяглість національних традицій, – була тоді тим першим і кваліфікованим українським, водночас вишукано-стилістичним виданням, довкола якого згуртувались українські інтелектуали, що аналізували і передбачали розвиток сучасної української історії, і які більше, ніж будь-хто інший, долучилися до постання незалежної України своїм своєчасним відгуком чи  концептуальним профетизмом. Бо ж  сказано: спочатку було Слово

                     ***
                                       Юркові ҐУДЗЕВІ
Зелені жовті – нічиї дерева,
Як хмар німої безвісти буття…
Я знав уже тоді –
То не моє життя, –
Так падає серпом підбита костерева*
*Костерева – бурян

    Творчість Ол.Сопронюка – редактора, поета, публіциста, шукача нових слів та їхніх поєднань, творила той простір вибору, який і уможливлює художню, соціальну, естетичну динамічну гру, без якої неможливе повнокровне існування еліти нації, а тоді ще була змога її по-новому наживо створити, усунувши старих колябораціоністів і бездарних конформістів. Але, як сказано: ми вам грали-казали, проте ви нічого не чули і не танцювали. Ба більше: не  хотіли нічого нового сприймати, втікаючи і надалі вбираючись у старий звичний порох та пасеїстичний мотлох провінційної недоумкуватости хохлячого гетто сучукрлітератури, з його убогими коронаціями, преміями й шевченкоповзанням. І от нині нема нічого схожого – ні до того середовища, що революціонізувалося на злет, ні до тих пошуків і відкриттів «Слова». А тоді писалося направду легко і багато – і дещо таки несподівано справдилося.  Але… Cправдилося найгірше. Це як на картинах Альтдорфера – кудись суне військо на тлі сумирного сільського пейзажу, одначе над ним уже нависло зловісне небо наступного бою і численних втрат змальованих персонажів, які, ще ось тут, живі і дужі, поганяють своїх коней, розмахують батогами, поспішаючи до власної смерти. Недарма Сопронюк іде ревним учасником в усіх численних похоронах і поминаннях тих питомих носіїв, що, почасти не до місця і часу, а то й зовсім недоладу, сьогодні нагло вимарають, носіїв того літературного слова, якого вже ніколи більше… – не буде. В цьому є певна ритуальна конечність і цілісність – і його власної творчости, пронизаної відчуттям болісної, чимраз гострішої, втрати, і самотности. Це – рефрен його «Самотнього вовка».  

                                ***
                                                  Іванові ЦАРИННОМУ

Нічний промерзлий сніг упав, як сніг на голову.
І чистим світлим смутом захолодив мости.
Я знов самотній вовк – і та самотність подивом
Рятує мою кров з гнилої глухоти

Не здай мене мій шлях, – незнаний, невторований.
Не здай, одвічна суть достойних сильних дум.
Я – непокірний чин, на волю корований.
Я – самотинний вовк. Я не піду на глум.

    Власне, я безпосередньо прислуживсь до тих наших спільних пошуків нового простору, просто і прямо, з огляду на вічність, називаючи свої есеї в «Слові» футурологічними вправами. І таки дещо, як уже мовив вище, справдилось – однак, знову ж таки – несподівано, найкривавіше. Профетичний «Дух крові» таки став за реальність, сьогоднішня дійсність наповнилась щоденною, що пульсує з розірваних вен і ран кров’ю українських вояків, і, сподіваюсь, куди більше із пошматованих тіл ворогів нашої нації. Мій заклик в «Основах санації» до «аґресивної війни з Росією»(кваліфікація  Генпрокуратури) справдився через двадцять три роки, і сьогодні-таки доведеться стати національною, щепленою зброєю і кров’ю державною нацією, або ж відійти всім у небуття, на чолі з кумедним військовим головнокомандувачем, що так прагне миру і повернення до своїх солодощів і вінницьких буряків. Йому можна лише поспівчувати – загрався і по вуха влип в історію.
    Європейський вибір передбачає відповідний революційний шлях, який в  Україні грайливі демагоги прагнуть оминути. Ба більше: російське вторгнення в Україну продиктоване саме бажанням – суто солідаристським і насправді інтернаціональним, попри великодержавний камуфляж, рятувати споріднений олігархічний капітал од народного відчаю і бунту. І якщо хтось боїться Європи, то це однаковою мірою українські й російські олігархи. Європейські революції ніколи не домагались леґітимного падіння і зміни зужитих урядів, кабінетів, генсеків чи королів на когось і щось із їхнього оточення. Вони їх гільйотинували на столичних площах чи розстрілювали в казармах. Прихильників коляборації-сепарації-федералізації з будь-якими зовнішніми силами виявляли і чикрижили пачками. Але початком – там увірвалися всередину і спалили Бастилію. У нас цього не сталося, а, отже, й революції жодної не було. Революційний народ прагне революційного очищення і радикального перевороту, а не  по-баранячому стояти на площах, з балаканинами і вичікуваннями результатів змов, розподілів крісел серед привладної верхівки і результатів позачергово проплачених виборів. Не забалакування, а дисперсія революції, її ширення й інфільтрації в усі шпарини й соціальні структури дає бажане: перетворює і оновлює країну.

                      ***
Анатолієві ЛУПИНОСУ
Я кровю йшов
печальний і забутий
Людьми і Богом –
одинокий вовк.
Ладанним ланцем
До життя прикутий,
Упав на хмари, скрикнув – і замовк

   Представники старого парламенту, старої олігархічної еліти, що стали на чолі революції – це не вожді революції, це – нонсенс, театр ідіотизму й маріонеток, котрих народна хвиля бовтає на поверхні, мов старе політичне лайно. Від цього липучого паразитарного сміття треба на всіх владних рівнях очиститись. У Києві сьогодні немає жодної ефективної влади. Є злодійкувата замаскована потолоч, що й надалі прагне залишатись при всенародному українсько-бидлячому кориті, яке в неї відбирають сепаратисти і просто деструктивні внутрішні елементи, що спішать і собі поживитися. Горішні владники нічого не тямлять, не вміють і не розуміють, – усі довкруж уже бачать їхню примітивну неспроможність давати хоч чомусь лад, щось розв’язувати і чимось керувати. Лише питома національна система  спроможна зупинити хаос, а не злодійські мордочки, що приміряють камуфляж без відзнак, аби посилати хлопчаків на бійню в ім’я своїх грошей, що їх вони відібрали у батьків і дідів цих дітей. Це не пасіонарії, це всенародні паразити революції, її імітатори з трибуни Майдану. Так само, як і та кримінальна напівбожевільна кацапомовна наволоч, яка нині бродить з ножиками Хрещатиком і називає себе якимись «Героями Майдану» поміж остогидлими вже давно всім купами бруду і відходів.
   Глибинно розуміючи і сприймаючи Євангеліє Христа – найбільшого з революціонерів, проникайте скрізь де можна, але – тільки для ескалації і повсюдного розпалу Революції задля  катарсису, очищення і санації всього національного організму, не шкодуйте маєтків паразитів та їхніх шкур, усе матеріальне – лише паливо жертовне, аби очистити націю, згуртувати і духовно вдосконалити. До цього кличе кров героїв, гоїв і т.ін.. Соціальна національна держава з олігархічною псевдоліберальною верхівкою на чолі неможлива. Творці  «руского міра» євроазійської імперії цілком солідарні в своєму способі життя з українським олігархатом, тому постання новітньої української нації неможливе без революційного очищення від обох паразитів.
    І хто посміє відбатувати від цього національного організму якусь його  частину, якщо ми самі хірургічно видалимо паразита сепаратизму – в Києві й на Донбасі, і негайно продемонструємо його корчі в міжнародній мережі. Сепаратистів, що засіли насамперед у Києві, слід косити з калашів і вишмалювати напалмом разом з олігархами – своїми і чужими, якщо влада цього не може –її треба вишмалювати саму. Чекати – отже, на смерть наражатися. Це найкращі ліки від сепаратизму, ніхто цьому не посміє заперечити чи якось інструментально протидіяти, адже ми в себе вдома, і вороги схиляться перед нами в страху, а симпатики – в пошані. Точкове, конкретно спрямоване проти індивідуальних носіїв антидержавного зла санаційне насильство, знищення законспірованими загонами Санації  колябораціоністів, корупціонерів, банкірів і зловорожих редакторів-журналістів, зрадливих мерів, суддів і чиновників – на часі, – ними  повинні  перейматись Загони Санації, як було це колись проголошено в Сопронюковому «Слові»; додамо, зважаючи на актуальну ситуацію – починати слід не лише з Києва, а й із самих своїх територіальних основ, починаючи із сільського, міського, районного рівнів. І тоді санаційний рух вийде на всеосяжну революцію, дисперсний рух опору стихійно зіллється в ціле і досягне Києва. Оце й буде справжнє народоволевиявлення, а не продажно-брудне, слиняве базікання одних і тих самих шулерів і шкуродерів у парламенті, кабінеті міністрів, на Банковій і на заслиненому телебаченні. Тоді революція очищення стане всеоохопна, і її результати – найдоступніші, очевидні й незворотні. Всі блазні привладні вмить пощезнуть, так і не роздавши свої шоколадки й брязкальця-нагороди вкотре обдуреним лохам із народу.
А сусід-аґресор сховається у свою звичну ізоляціоністську шкаралупу, розважатись буде нізким, ПЗРК на підльоті до Домодєдово не менш ефективні, ніж у Луганську.
   Щоб історично і невідворотньо зафіксувати цей чин, рухові Загонів  національної Санації треба надати глибинного, індивідуально-національного культово-релігійного напряму. Члени ЗС – це новітні апостоли очищення і санації свого народу. Всі ж ці партії мішків з грошима – так само матеріал для жертвоприношення, це ніякі не лідери революції, а щуроподібні схарапуджені лохотрони, що за спиною злиденних, сто разів куплених і перепроданих одне одному виборців, грають свою спільну шахрайську гру, аби легітимно влитися у злодійську владу на найвищому рівні. Конституційна демократія клептократія, опорою якої є post-геноцидальний, прикуплений за сто гривень містечковий і сільський пенсіонер-виборець, жодного стосунку до соціо-культурної національної революції, яка в нас розпочалася, не має. Революцію роблять не пенсіонери, які прагнуть шоколадного уособлення успіху і спокою, а молоді бунтарі, осатанілі люмпени з гуртожитків, «що вийдуть очищати свої міста і робити їх українськими».
  Україні властива давня культура організованого бунту проти накинутої влади. Її відродження, – як головної риси національної самоідентичности, де зіпсута російська мова чи український суржик, з усіма його традиційно-шароварними атрибутами, не мають жодного значення і ваги, –cаме й розпочалось у нас. Даремно львівська філологиня надимала в парламенті це вітрило – воно так нікуди і не винесло містечкових нібито націоналістів. Це спільна революція молодих, які вивільняються від накинутих імперських і провінційних кліше світосприймання російського рабського і заздрісного шовінізму – і прагнуть власного історичного простору, власної повноцінної, насиченої ризиком і пригодою гри існування і правдивого життя  в країні, яка зовсім не розколюється мовно чи культурно, а змінює штучно розколоте обличчя, робить його грізно-цілісним, сучасно загрозливим і конкурентним. Ідеться про радикальний переворот насамперед у свідомості, що вона цілком сучасна і секулярна.
   Православні або ж інші попи і революція – речі несумісні. Тим паче, попи  московські, які завше були антинародно-паразитарним додатком до колоніальної влади чужого етносу. Адже справжні росіяни – це зовсім не якісь там расові слов’яни, а багатоетнічний совковий зужитий матеріал імперської державної аґресивної ідеї, де релігія, та ж сама нібито інтернаціоналістська ідеологія завше були за леґітимізацію й інструмент геноцидальної щодо довколишніх народів настанови. Вони накинули українцям pоst-геноцидальну кримінальну етнопсихологію, завдяки чому їхня влада сьогодні відтворює щоразу якийсь захланний пилосос, що вибиває і висмоктує з власного народу все до останньої копійки. І невипадково цей пилосос нині криваво впивається в криміналізований Донбас. Пилосос цей треба остаточно зламати й розтрощити, забити кровю разом із перехідними порошенками, аби потім створити цілісний організм. Ескалація насильства, а не мир із колєґою-путіним – ось що треба на те, щоб завершити революцію. Ремонт і маскування атинародного пилососа, в якому ти безправна пилинка-порошинка – злочин проти крові героїв.
  Тобто ми маємо pоst-колоніальний усе ще чиний геноцидальний механізм, який треба зруйнувати, зробити матеріалом і жертвою власної парадиґми розвитку, в основу якого покладемо культ поклоніння своїм героям.
   Тут і лежить причина стихійного повалення символів та ідолоів геноцидального нищення нашого народу, що колись закликали до  «масовидності терору» проти наших батьків і дідів. Сьогодні прихильники  імперської мімікрійної ідеології повинні стати жертвою нашого терору, інакше революційного очищення й  санації національного організму не відбудеться. Діяти треба негайно, самоорганізовано і рішуче, починаючи від самих долин, без екзальтації і маніфестацій, не очікуючи команд із Києва, а з-за рогу, де кожен знає прізвище й адресу корупціонера й національного зрадника чи відвертого ворога народу. Російською в Києві повинно стати небезпечно розмовляти, як українською – в «Новоросії», що примарилась  придуркуватим послідовникам Гумільова й Дугіна.
   Богообраність і невипадковість шляхетних почувань повсталого проти національного гніту народу протистоїть зухвалому лицемірству імперських попиків і псевдонаукового шарлатанства генштабівських шнирів Кремля – неодмінних супутників носіїв неправедного збагачення. І чим і до якої міри ліпші гроші, злуплені з пограбованих подільських селян, від грошей, викачаних із надр Уренґоя. Географія різна, методологія – спільна. Легше верблюдові ввійти у вухо голки, ніж багатіям у Революцію, або дияконові РПЦ стати українським головнокомандувачем. З ким там і за якого стола сідати і про що говорити, – з тими, що купують і посилають одну частину обкраденого ними народу вбивати другу, розташовану за прикордонним знаком? Під телевізійне хіхікання хохмачів з дебіловізії? І хто і за якою конституцією представлятиме інтереси повсталих, знову багатії-експлуататори, що звично мріють отримати найвищу владу, з торговельно-бізнесовими перепустками – депутатськими мандатами?
    «Опозиція», що нібито перефарбувалась і стала черговою владою – це комплементарне поповнення все тієї ж злодійської інтернаціоналістської  влади і касти, і їх потрібно змести комплексно, вкупі. Інакше це буде ніяка не  Революція, а черговий обман з боку pоst-геноцидальних post-колоніальних паразитів, що й далі хочуть живитися плоттю ошуканого лоха-народу, змовившись із сусідськими неоколоніалістами про дальші вигідні ціни й умови гри. Геть надуману демократію! Хай живе свобода народу від будь-якого обману й експлуатації!...
   Ресурси України, зокрема й психологічно-емоційні, не просто неефективно використовуються – їх використовують нахабні паразити і вміло, після кровопускання, періодично щоразу спускають в унітаз. Вибухова пара народного гніву накопичується і випускається, вправно зціджується, і  замість конкретно спрямовано й результативно вибухнути – вчергове безголова, пограбована в усіх сенсах, отара тупо-закупорено, по-баранячому, після провалу чергових перегрупувань та інституціалістичних  видозмін правлячого класу наднаціональних паразитів, чекає наступної стихійної нагоди: когось там кудись вибрати. А тимчасом заморожені  військові конфлікти повинні відвернути увагу від внутрішнього паразита. Проте: ще десять таких років бидлячого чекання в цій підмосковській, керованій спецслужбами сусідньої держави оборі, Україна просто не витримає: вона цілком і абсолютно конституційно федералізується і розлізеться на шматові клапті, мов гнила онуча. Що й треба було декому довести. Цьому може запобігти лише перманентне революційне очищення і національна санація, що триматиме в постійному тонусі націю. Ініціативні акції ЗС стануть постійні і невідворотні, треба не стояти в Донбасі, а ширитись на Захід із тими автоматами, гранатометами, і ніхто, і найменший паразит з районної «мусарні» чи прокуратури не уникне покарання й народного підпільного некерованого гніву.
    Кров Героїв Майдану кличе до помсти, і вона повинна бути страшна.
   Україна знищується, як щось підніжне й тимчасове, як корм для паразитів. Лише ворожа кров може цей процес зупинити. Сьогодні будь-яка, крім Загонів Санації, влада в Україні ворожа і підлягає тому, аби її революційно зліквідувати. Вона виростає на гною pоst-геноцидальної pоst-імперської свідомості, на сталінських гекатомбах і страхові старшого покоління, якому впарюють баєчки про конечність демократично-процесуального народовпокоєння на численних виборах і деескалації ще не розгорнутого гніву й бунту задля дальшої жебрацької терплячої стабілізації. Тому в нас і процвітає, вдосконалюється і хижо вигострюється зайшлими чужинцями та місцевими їхніми прислужниками безпрецедентна безоглядна розбещеність криміналітету й  паразитизму та грабунку народу-лоха-абориґена, що пронизала всі органи влади, від так званого народного  епутата, мішка з грошима, що немилосердно «тащіцца» від власної несподіваної історичної ролі, до калікувато-дебілкуватого мєнта з патиком на вулиці, що так само хоче жерти і нічого не продукувати. Корупція, її іржа і влада – у нас речі тотожні, і підлягають тому, аби їх тотально скинули і очистили. Інакше жодна нова стара конституція, старий новий парламент і Президент нічого не змінять. Лише гільйотина на центральній площі французької столиці поклала  край паразитизму аристократії і розкрила історичні двері буржуазії. А ми покірно дали витворити власну паразитарну олігархію, яка крутиться, як гімно в парламентській ополонці, і яку треба тепер відстріляти, зчистити разом з усім кодлом, і тоді все їхнє награбоване добро залишиться в очищеного кров’ю народу. Отойді і погуляєм на Майдані…
   Очищення землі від паразитів-шкідників повинно бути революційне, криваво-соціальне і духовне, як учив  Христос. Йому уподібнюючись, треба ділитись із ближнім співплемінником співчуттям, розумінням, хлібом і останньою пляшкою з бензином, відчуваючи і пробуджуючи його невипадкову залученість до місії визволення і духовного возвеличення народу. На нас  дивиться ввесь світ і чекає дії, а не масової загибелі на узбіччях біля териконів і копанок, не нічного грабунку маєтків паразитів, хорових співів і висирання  вижебраних дармових борщів на задвірках столичної площі біля сміттєвих баків – історія чекає від нас знищення багатіїв-змовників по обидві сторони кордону. Вони купують і нацьковують один  на одного злиднів за  національно-державною фішкою, а ми їх повбиваємо за класово-соціальною ознакою, як згадані французи, творці європейської історії – в кого оксамитові штани, тому першим випускають тельбухи, а  потім вирізують вирізувачів, аж поки духом крові і очищення не просякне ввесь удоволений народ.
     А то в Донбасі вмирають, а в Києві планктон-біомаса далі собі веселиться в своєму 55-му кварталі, і бурчить незадоволено на західників, селюків і шахтарів, на всю Україну… «Ім  далі  чєрєзчур  ощущєній  и засралі Крєщтік…
   Зухвале блюзнірське винародовлення неодмінно закінчиться кривавим катарсисом в Україні. І починати треба скрізь, з усіх боків, аби ввійти до Києва. Чужинці-іновірці активно і вміло, як хробаки, рухаються в тілі обезголовленого народу і його голові-столиці, та й прислужники-колябораціоністи свого не пропускають, і треба підштовхувати хробаків до взаємопожирання – це зовсім не суперечить вченню Христа, Він Сам їх провокував Своєю нібито простотою, доступністю і народністю до бунту проти  Себе, носія Світла й Істини. І вони обплювали, вбили й щодня вбивають Його, аби ми могли за це помститися і знищити їх.
    Провокуйте провокаторів, ритуально принижуйте доступних репрезентантів  влади, хай повзають  перед  вами  всі  ці  депутати-кандидати  на найвищі пости, мочіть їх і викладайте відео в інтернеті, гірше не буде, навпаки – контрольована хробаками-паразитами ситуація вийде з-під їхнього контролю, і хоч би чий був вибух, чия граната чи автоматна черга по наповнених чиновними паразитами кабінетах – усе піде на піднесення й користь очищення. Саме до цього закликає й наша новітня ідеологія віктімізації, ожертовлення паразитарно-кримінальної влади, – всіма засобами  повсталого народу звільнятись від узурпаторів влади, що розривають країну, нацьковуючи одне на одного її реґіони. Адже ввесь повсталий народ не може бути носієм кримінальної свідомости й екстремістом, бандерівський постріл у міністра внутрішніх справ окупаційної польської влади був найуспішніший теракт у світовій історії, він розгорнув цілий рух. А тут і не треба їхати до Варшави, всі мішені й об’єкти ожертовлення копошаться в своїх кабінетах, напохваті вони і не лише в Києві. В кожному райцентрі є свої місцеві колябораціоністи й підривні антидержавні елементи, яких слід і можна урочисто-ритуально зліквідувати, на пострах одних і піднесення других, пригнобленої більшості. Це традиційний алгоритм українських визвольних рухів.
   Сучасна влада в Україні –тотально злодійська і кримінальна, жодні вибори й президентські перетасовки в уряді її не змінять, тому що вона послуговується спадком соціальної дезінтеґрованности народу, отриманої внаслідок сталінсько-російського геноциду й терору, котрі культивували в Україні спочатку зайшлі організовані банди муравйових-якірів чи, як за Бандери, польські «пацифікатори». І цим нащадкам терористів можна протиставити лише тотальний терор, загнати їх і їхнє оточення в ізоляцію невідступного жаху, за яким на них чекає розправа. А сьогодні ігри в демократичні процедури не на часі. З внутрішнім і зовнішнім бандитом не домовляються, його ліквідують усіма доступними і йому зрозумілими засобами, вибираючи, звісно, найефективніші. Провокуйте в собі екстремістів, станьте вояками ідеї, а не сирунами й співунами, як ті бидляки, що покидали в Криму зброю і потягнулись під крило пастора-головнокомандувача, автора міщанських книжичок про порожнечу власного буття. Але до чого тут Україна?!..
   Істина – то невипадкова залученість до  Божестенного плану всесвітнього очищення від матеріалістичної захланності. І тут усі засоби прийнятні. Ефективнішого «використання  принаявних ресурсів», ніж це було в Христа, не коїлось у світі. У Нього все невипадкове і насичене змістом і осяянням, навіть деревина, що всохла  від пророчого доторку – і вона мала свою місію, була покликана з небуття саме таким чином засвідчити всеосяжну і всепроймальну Істину очищення й оздоровлення світу від ілюзії матеріалізму. Кидайте у вогонь кукіль і полову використаного зайвого і  шкідливого матеріалу історіотворення. І нині  так само кожен автоматний постріл по фешенебельних вікнах чи лімузинах має більший духовний і шляхетний сенс, ніж тисячі тонн бюрократичного паперу в парламенті, Вашингтоні,   Брюсселі, чи деінде. Калаші й дробовики з вовчим шротом – куди ефективніші. Потрібне розгорнуте інструментальне втручання в перебіг накинутої національної хвороби зашмарканого і переляканого розпаду, це саме той випадок, коли Захід не допоможе, лише зашкодить. Бараняче ж очікування результатів провладних і привладних, а також міждержавних змов для національно-визвольної революції – то невідворотна смерть.
   Ми – інструменти в руках найвищого Майстра і розуміємо шахрайську гру в глобальну «демократію» сьогоднішніх міжнародних грабіжників-багатіїв, яким зовсім не потрібна сильна, сконсолідована й очищена Україна, і відповідатимуть вони за найвищими програмами, як та смоківниця з Євангелія, бо вони лише наочне тупе приладдя нашої історії, яку тут творимо. Всі розбухлі від грошви і народної крові паразити, хоч би де вони зібралися і засіли – в парламенті, у відділенні міліції чи президентській адміністрації, – галузки безплідної смоківниці, що відсікаються і кидаються в  піч вогняну. І ніхто не уникне Божественного вогняного очищення.
   Штучно зумовлена відсталість буржуазно-капіталістичного розвитку України дозволяє панувати абсолютно безсоромній і нахабній владі, що п’яніє і сатаніє від самої справи добувати й красти гроші в окупованого народу будь-яким чином. Ця влада нікуди не відійшла і не збирається відходити. Вона переформатувалась, принагідно обісравши через бокотягів національну ідею. І при цьому постійно посилається на якісь зовнішні міфічні чинники чи впливи, що їм перешкоджають, сусідські і мовні змови чи  дезорганізацію і власну нескоординованість, хоча сама є pоst-геноцидальним продовженням і розробкою чужинецької паразитарної ідеології, що її уособлюють зайшлі комісари, і вже не лише в «кожанах» чи рясах. Вони  приміряють європейські шати й пентхаузи, а народові дарують вічне «демократичне чекання» крихт із їхнього «демократичного» стола в обдертих і заражених хімією селах. Ніщо так не організовує і не координує владу, ніж її ж таки кровопускання, якого так до сьогодні і не сталося. На гору знову вилізли велемовні пристосуванці до обставин.
    Головна риса влади за таких умов –  витончене лицемірство й бандитизм. Очевидні складові бандитизму – нахабна показна розкіш і цинічна хвалькуватість нею, безмежна, вихлюпувана садистична насолода своєю владою над  іншими, упослідженими і «опущеними лохами-казлами-хахлами». Привладні бандити буквально сіють ненависть до ближнього, нацьковуючи одних українських злиднів на других, маніпулюючи імперськими або антиімперськими пропаґандистськими кліше, у кожному вбачаючи  не співгромадянина, а ворога і конкурента їхньої банди й способу збагатитися. Пахани злодійською демагогією про рівність жертв і їхніх паразитів свою ж країну з усім її  населенням і колосальними ресурсами зробили лише жалюгідним кормом для «торжественно» «торжествуючого» Заходу, який боїться національного відродження України так само, як і Москва. Відтак ворогом собі на власній землі і всесвітньо-небезпечним «фашистом» у західних медіа, в унісон із російськими, проголошено ввесь post-геноцидальний народ, який чомусь хоче мати власну ідентичність і навіть мову на  власній землі. Це суворо заборонено, дозволено, як і завжди, лише  покірне гречкосійство й бурякозбирання – після піратського протруєння й засирання мізків.
    Тому на відповідь будь-яким побитом перефарбована привладна банда так само  дістає ненависть – як  вороги  плану Господа, в який і залучена богообрана Україна. І антидержавні елементи, що підривають її зсередини на  найвищому, недостойному для них рівні, будуть змиті кров’ю очищення. Всі ці «ящикові» речники антинародної псевдодемократичної ідеології всім набридли і повинні знайти свій кінець на київських смітниках у пластикових мішках. Той же, що від їхнього імені сідає з їхніми московськими хазяями за якогось там круглого чи парламентського стола, збирається під купол однієї парламентської зали –  отримає круглу дірку параші, якою вже зяє до них усепоглинальна історія, з якої й починали, під запальні вітання західних емісарів, нинішні «батьки нації», що їх привела до влади покалічена совковою криміналізаціяєю німа й тупа отара, що длубається на смітті, шукаючи за подачками, отара, позбавлена не те що культури і пам’яті предків, а навіть якихось усвідомлених засобів самоідентифікації. Все сьогодні в нашій країні чуже й накинуте, несамовито несамодостатнє й орієнтоване на чужі впливи, сили й гроші, чуже інформаційне поле, і лише революція зможе змести цей намул і непотріб. Ми ж покажемо справжнє очищувальне народоволевиявлення. Колись у Сопронюковому «Слові» автор цих рядків попереджав злодійчуків: віддасте ядерну тактичну зброю – втратите Крим, а наразі вони вже по кусках збираються злити всю Україну, аби втриматись при своїх статках.
    Активно виконувати волю Господа – передбачає очистити націю, землю від зайшлих бандитів-паразитів, хоч би як вони маскувались і використовували безголове, розсварене за миску баланди, бидло, спрагле образу внутрішнього ворога, що начебто відбирає в них звичне хлєбалово і  дорогоцінний «язик». Хробаки з донецьких копанок мають ненавидіти таких  само замазур з галицького Червонограда, бо бездіяльні, розсварені і слабкодухі, і є жертви та об’єкт насильства й  маніпуляції владної банди. Це спеціалізація паразита – шукати жертву, створювати її, принижувати, розділяти на безголові шматки, упосліджувати, оббріхувати й живитися тілом опановуваного, інколи лицемірно спускаючись зі своїх вершин, аби погладити дурнувату голівку та подарувати міську забавку-фонтан, і сказати, «а яка різниця, ви ж усі єдині-однакові, убогі духом брати-християни».
   Добробут паразита, пастор він чи фабрикант цукерок, зумовлений лише експлуатацією жертви, і ця жертва –  ввесь український народ, на Сході й на Заході, що гине в копанках і на прострілюваній поверхні, який замість власної держави  отримав її цинічну підробку, «демократичний» лохотрон із відповідним «інформаційним простором», де  вигулькують одні й ті ж самі фішки, змінюючи одна одну підпропаґандистський тріск політичних теле-ток-шоу недорікуватих політологів і містечкових проплачених експертів, що заворожують недоумкуватий плебс і підхвалюють його за унікальну сумирність і довірливість...
   Реґіоналізуюча банда паразитів, що подрібнює і розщеплює націю-державу, відчуваючи щораз більшу загрозу, хоче відібрати в українського народу останнє – його власну особовість самоідентифікації – періодичне стихійне некероване самоочищення від паразитів, яким він так уславився в минулому. Це і є перманентна українська національна ідея – в стилі  «інферно». Невипадково деякі універсальні етнопаразити досі, жахаючись, згадують Хмельниччину. Жертва тоді вийшла з-під контролю. І сьогодні вона  так само знову відчула своє глибинне покликання очиститись від налізлих з усіх боків паразитів, що увиваються довкола огидного їм брудного натовпу, сльозливо запевняючи, присягаючи-клянучись у своїй  любові і гуманітарній солідарності, припрошуючи розійтись по норах зі своїх респектабельних  майданів.
   Порошенківщина, що потрясає жирними щічками, боксерські війни за київські крісла, метушня зграї довкола владних інших крісел цілковито некомпетентних непатріотів, що ділять країну навпіл, базікання «успокоітєлєй» суспільства, грабіжників рабсили й довкілля, бюрократична машина – повинні так само стати за жертву цієї дисперсної революції, позаяк буде ще гірше, коли вони всіх заспокоять, умиротворять-умертвлять дух і  утримають політичне провідне становище. І тоді ці сумирні міщани відберуть у бидла навіть картоплю і останні буряки, потішаючи пропаґандистськими  баєчками про свій європейський курс і суперврожаї зернових, до яких не мають жодного стосунку, і які отримані внаслідок неодноразової хімічної атаки на довкілля й трейдерські схеми. Натомість їх прийме і вкотре притисне до своїх усохлих грудей сама Меркель: мрія Майдану збулась…
    Не заради тілесних утіх, а задля самоочищення і знищення паразита, проголошуємо наш християнський найвищий етичний акт, служіння Богові з будь-якою доступною зброєю в руках. Єдине, чого боїться ваш головний усенародний паразит, коли його провокації не пішли йому на користь – інструментального втручання в його власне тіло, йому і його довкіллюю боляче і лячно – і він спішить щось там говорити, мімікрувати, присипляти,  домовлятись з ворогами, навіть з ідіотами і дітьми. Але єдине, чого можете тут успішно навчитися, це як змішувати бензин із соляркою, –  щоб довше горіло, і якнайдалі цей коктейль пожбурити у вікно чиновника-корупціонера, – щоб самому не підсмажитися...
   В світі, на різних площах, стримить кілька тисяч бовванів Шевченкові, які нагадують, що вчив Тарас Григорович суто і тільки одного  інструментально  втручатися  в  історію (романтичний поет замість бензину віддавав перевагу ножам і сокирі), що виводить бидло, лохів – на Народ, на Націю. «І вражою злою кров’ю волю окропіте». Яка настане тоді, «як понесе з України у синєє море кров ворожу». На те й треба, і слід «скородити московські ребра». Відтоді історично-біологічний  ворог-воріженько української нації зовсім не змінився. І другого-іншого шляху, окрім його знищити, на рідній землі ніде  не було й немає. Жидокацапи і їхні коляборовані прислужники залишились на місці. Все  інше – облуда паразита, що сідає поруч з  вами, щоб, заспокоївши,  знову присмоктатись, пояснивши всім, кому треба, що ви не жертва – а терорист-ектстреміст. Однак по тому, як від їхніх маєтків, ресторанів, готелів, лімузинів, салонів, студій і кабінетів(їх перелік уже є інтернеті на «блек-ліст») шугоне іскрами й засмердить смаленим – почнеться  великий ексодус, повернення на рідні палестини, ісход, утеча щурів на всі  боки, і хто тоді кричатиме: «Расея, хатім  пу-ці-на!» Він їх зустріне вже в  них удома – із залупленою імперсько-татарською пуцькою, навіть посипаною діоксином, якщо пасічникам іще до смаку і вподоби  pоst-геноцидальні колоніально-імперські приправи. Хоча рвонуть вони переважно в Європу. Масова міґрація паразитів – це вкрай потрібний побічний продукт очищувальної Революції. Перш ніж революційно зайти до Європи – треба  традиційно загнати паразита назад, в Азію.
   Ліквідація національно-соціального паразита не лише виправдана, а й призначена Божим Законом. Це обов’язок українця – вбивати своїх ворогів на межі  двох світів. І що сильніше відчуття обов’язку перед власною Богом даною землею та її історією, то майстерніше й масштабніше українець повинен знищувати своїх біологічних ворогів. Їх вказав та ідентифікував іще Тарас Шевченко.
   Своєю невтомною працею очищення власної землі українець примножує славу Божу і славу предків, гуртуючись у Загони Вогняної Санації (ЗС). Члени ЗС відкидають віками прищеплюваний психологічний гніт страху перед чужинецькою етикою орди й конспіративного кагалу, провідником і вкорінювачем якої є, серед іншого, Російська Православна Церква. Кацапські імперські шовіністи антисеміти лише тому, що заздрять жидам і їхньому паразитарному універсалізму. Але біологічна суть їх в Україні незмінна. І використовують вони саме расовий ізоляціоністський аспект іудаїзму, що нічого спільного з християнським ученням не має. Тому ми створюємо власний  культ, непідвладний чужинецьким маніпуляціям, у цьому своєю жертовністю нас постійно супроводжуватимуть скоцюрблені й прошиті кулями російських ставлеників Герої Майдану. Вони житимуть у нас і через  нас вічно, жодне попівське сльозливе нявчання їх не згладить у роз’ятреній народній памяті.
   Знищення кацапо-імперської попівської підривної резидентури й резиденцій так само – конечна передумова очищення самого духу християнськи-повсталого народу, і лише тоді настане жадане матеріальне щастя і світове визнання – як винагорода й підтвердження Божого Благословення і Промислу, свідчення того, що ми йдемо правильним шляхом. Сьогодні в кожному українському містечку є ця паразитарно-імперська резидентура в рясах. І у нас з ними  релігійна і нещадна боротьба і війна. І що більші перешкоди на нашому шляху – то більша буде винагорода у вічності. Там, де багатство народу, зокрема храми й монастирі, перебуває в  чужих руках –  і дух упосліджений, там неможливе істинне благочестя, там можливе лише лицемірство заїжджих попиків-аґентів-«патріархів», що тріумфально «окормляють» смородом імперської онучаної отрути підкорений народ якихось, як їм здається, мало-недорускіх, змушуючи прислуговувати расово сильнішому, окупаційному народові – під  гаслами  начебто Христа, який зовсім не був кацапо-татарський нацист. Як  не  були  християни чи моральні державці і провінційно-злодійкуваті блазні кравчуки й т.ін. антиукраїнська депутатсько-президентська  pоst-геноцидальна  шваль, моральні нібито авторитети нації, що, просравши, крім ядерної зброї, все, що лише  можна було,  розкрадає  рештки і змінює одна одну, вилизуючи московського чобота,  косячись водночас іще й у бік європейських пансько-піднебесних штиблетів.
   Віра в себе  повинна породжувати й вилонювати справжніх, стихійних радикальних лідерів, а не вічнопривладних кабанів у маскарадному камуфляжі, що походжають серед найнятих і привезених статистів. Не засмердена матьня пристосуванців, камуфляжі і ряси церковних смоктальників є носіями духу – єдино справжня наша Релігія Ритуального жертвоприношення й Очищення повинна породжувати прагнення до чистоти нації як тіла Церкви Божої, а не як до інтернаціонального збіговиська авантюристів і паразитів.
   Ми повинні заохочувати це питоме прагнення зберегти свій рід, прагнення етичної і матеріальної чистоти та одужання. Християнин –  це не той, що скиглить і зазирає у привладну жменю, а той, що нищить якомога більше ворогів-паразитів на тілі свого роду і своєї нації, витворюючи й оздоровлюючи цілісне Тіло Боже, матеріальна, земна чистота й простота якого перегукується з небесною. Християнин – це санітар духу, закинутий у це осердя антинародного паразитарного гнойовиська, що кишить скупченими тут червами. Один помах рукою, кидок пляшкою запальної  суміші, – як показує досвід, тягне неминучі справді поважні наслідки, стає за найбільший  ритуал піднесення і духовного очищення. Революційні французи на час своєї Великої  революції, що змінила хід світової історії, не збирались у велику отару, вони в кожному районі міста творили організовані осердя збройного опору, увінчані барикадами, зі своїми вуличними провідниками. Історію творили без уніформи, за головне була зброя, і прикріплений до лацкана національний стяговий знак.
    А каліки нехай далі товчуть лобами й лижуть руки вертепникам-головнокомандувачам у камуфляжах, костюмах від Версачі й у засмальцьованих рясах православних «миротворців». Революція – це горіння і очищення плоті від будь-якого маскараду, зосібна без хіхікальних органічно антинародно-деструктивних помаранчево-міщанських авантюристок, подільських латифундистів, що перелякані своєю несподіваною роллю й глибокодумними лохами пентюхами-пасічниками, неперебірливими на своїх вечерях.
   Чиста, ясна, безкомпромісна і безпосередня свідомість ідеології Вогняної Санації Нації стане за конечну складову Революції й дальше успішне матеріальне й духовне життя. Учасник ЗС сповниться свідомості, що він діє милістю Божою і з Божого благословення без посередників та  інструкторів, без командирів і президентів, бо має природжене право і обов’язок дбати про  інтереси своєї нації і землі сам, відкидаючи химеру всезагальної рівності. Найвища прейнятість містично-місійним духом ритуально-діяльної групи, і з таких груп новітніх вогненосних апостолів складеться очищене тіло Нації. Загони Вогняної Санації постануть по найвіддаленіших містах і селах, аби  злитись потужно в очищеному і справді святому Києві. Як чотириста років тому роздріблені стихійні козацькі загони зливалися довкола Хортиці в організовану єдиним національно-визвольним рухом (першим у Європі!) силу, яка таки  рушила на Захід, отак і сьогодні слід відкинути всі партійні програмки і їхніх лідерчуків, щоб вилонити й утвердити новітню, зовсім відмінну від попередніх накинутих, державну організацію Українців. Революціонери не базікають про ціни, тарифи й мита, про поправки до нікому не потрібних парламентських брошурок із шахрайними законами, вони задирають догори ногами владу, беруть її за яйця, відривають їх, а владу валять. Величнішої, бо природнішої місії ґвалтування і роздирання жертви, яка нарешті потрапила до наших рук, не існує в цьому європейському світі з часів античного культу Діоніса…
   Будьте продуктивні в своїй вірі очищення й оздоровлення нації – за підтвердження цьому стануть спалені авта, маєтки й трупи захланних паразитів-корупцонерів та зловорожих аґентів. Епоха гармонійного одужання України кличе вас, вона починається щепленим вогнем, бо сміття матеріалізму кишить накопиченими червами зарази й брудом брехні. Ці хробаки добровільно не покинуть тіло нації. Протидіяти їм можна і потрібно насамперед інструментально – винищуйте їх більше, і Бог винагородить вас, – на землі і на небі, де злодії, нарешті, не підкопуються і не  крадуть, а міль та іржа не пожирають те, що ви здобули…
   Ми живемо за критичних часів, коли паразитарна інтернаціональна потолоч, як  ніколи, загрожує національному й фізичному буттю українців. Приватна власність за наших умов – це  розподіл на багатих і бідних, розподіл на безліч кримінальних, що стоять у конкуренції, зграй, звиклих до соціального паразитизму. Їм треба задати ритм взаємопожирання і самознищення.
   Треба не просто заперечити, а знищити й поглинути всіх конкурентів. Хрест і меч, іншим чином розв’язати проблему тут годі. Ніщо так не сприяє війні, як чин імітувати демократію. Мала кримінальна війна проти народу у нас уже триває, триває понад двадцять років і є свідомою акцією правлячої антиукраїнської олігархії. Тому їх треба розділити на складові протидії, ініціювати, аби вони одне одного знищували. Поки що ж олігархія й надалі між собою у змові.
   Потурання несамодостатнім проміжним станам життя суперечить нашому Закону. Застромлені в тіло нації чужі етнічні уламки слід виламувати і знищувати. Нація – це не понуре виживання в окремій оборі, сподіваючись на новий склад кабінету міністрів, – це катарсичне жертво-вогняне дійство, там кожен отримує свою невипадкову історичну роль, шматок смаженини і відповідна сатисфакція від неї. Щодо терору, то він повинен бути миттєвий і вишуканий, а дух крові триватиме в пам’яті жертв вічно…
    Катарсис крові прокладає найтісніші зв’язки в тілі Нації. Так виникають бойові групи, з яких і кристалізується справжня влада сили і дії. Без якісного аґресивного стрибка колективної свідомості народу не обійтися. Інакше різноплемінні зайди, кендюхи з грішми ще глибше зануряться і зсередини рознесуть нашу державу, аґенти ворожих структур і культур, заслинивши своєю слизькою говорильнею всі прагнення до самоочищення народу, далі живитимуться його кров’ю. Протиставити їм можна лише Загони чистки, бо ці проблеми у нас взаємоповязані. Санація ж переводить життя на найвищий якісніший щабель. Динамічна боротьба не терпить жодних мирних лакун, вона буде тотальна, культова, реліґійна. Вбити ворога стане честю патріота. Ніхто не сховається від вістря нашої боротьби, бо вона – духовна і пронизує все. Вістря ритуалізуючих і підступно-карально жертвоприносячих ЗС розсікатиме всі інфраструктури антиукраїнських паразитів. Доцільна тематична спеціалізація ЗС, які окремо перейматимуться сепаратистськими діячами на Сході, антиукраїнськими партіями, резидентурою ФСБ, губернаторами-урядовцями-депутатами, криміналізованими судово-прокурорськими органами, комерційно-банківськими структурами, транснаціональними корпораціями, пропутінськими видавництвами, студіями й редакціями…
   ЗС проникнуть в усі структури суспільства, із засобу суспільної ініціативи очищення й регулювання політичних та економічних інтересів корінної нації вони стануть справді оздоровленою державною владою. Ідея народу як єдиної згуртованої озброєної групи потребує ініціативи знизу й унеможливить традиційні корумпованість і криміналізацію, джерелом якої є насамперед інородці та їхні прислужники, що переймаються економічно-соціальним  обезкровленням, саботажем, виснажуванням і роз’їданням тіла народу…Нам потрібне розширення теренів діяльності польових Загонів Чистки, а не очищення від революційних барикад вулиць і набитих музейним мотлохом і вичікувальними міщанами київських провулків.
Лише це розуміють і поважають захланні сусіди, що з усіх кінців шматують і палять нашу Вітчизну. Наше ставлення до них, історія, про яку ми разом писали і попереджали  в «Слові», здійснюється буквально…
   Кари  ворогам  Нації і вогню, більше Вогню!.. Лише так зійдуть на кожного  невипадкового учасника цього великого ритуального дійства Очищення вогненні язики Святого Духа. Вбиваючи свого ворога, ви робите його жертвою і живитесь його агональною енергією, яку він у передсмертних корчах, здригаючись, виділяє…
    Сподіваюсь, новітній Генпрокурор ці скромні проєкції і ремінісценції,  викликані елегантною поетичною збіркою Олександра Сопронюка, не потрактує знову як «розпалювання міжнаціональної ворожнечі» та «заклики до аґресивної війни з Росією», як це сталося колись на початку дев’яностих –  якщо не хоче сам стати об’єктом цієї так давно обіцяної санації…
     
                                    ***
                                                  Ів. КОЗАЧЕНКОВІ
Колись давно, коли я був самим собою.
І крицею горіла кров моїх  бажань, –
Старий заблуда в ранню , в туманову рань,
Приніс до мене в жменях, крихти мого болю…

Я став сліпий, мов сонце вечорове…
Той біль вернув мені посутність моїх мук,
Немов столітній чорний сивий крук
Склював до решти моє серце. На покрову

Я одболів: все знане, все ясне –
Життя поїхало повторним колом.
Та лиш заблуда той, з потворним заборолом, –
Укляк хрестом і рве на шмат мене.
                                             
                                  21  червня  2014 року,
                                  м.Київ




Упорядник книжкової серії – письменник та літературний критик Володимир Даниленко. Презентанція проєкту в Національному Музеї літератури.
Світлина Ольги Єременко.

Олександр Сопронюк на презентації книжки в Житомирі, 3 лютого 2014